Екологія та її місце в системі наук

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 658.011

Екологія та її місце в системі наук

Крисаченко В. С.

Доктор філософських наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, завідувач відділу геополітики та глобалістики Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії

Анотація

екологія пізнання природний

Досліджується екологія як наука та місце яке вона займає в системі наук. Зокрема аналізуються поняття екологічного пізнання; сутність, структурування, напрями та закони екології; теорія природного добору; структура екологічного знання; методологічні принципи та категорії екології; основні соціальні функції екології тощо.

Ключові слова: екологія, філософія науки, природний добір, методологічні принципи, функції екології.

Аннотация

Исследуется экология как наука и то место, которое она занимает в системе наук. В частности анализируются понятия экологического познания; сущность, структуризация, направления и законы экологии; теория естественного отбора; структура экологического знания; методологические принципы и категории экологии; основные социальные функции экологии.

Ключевые слова: экология, философия науки, естественный отбор, методологические принципы, функции экологии.

Annotation

The ecology as a science and the place which it occupies in the system of sciences are investigated in the article. In particular concepts of ecological knowledge; essence, structure, directions and ecology laws; the theory of natural selection; structure of ecological knowledge; methodological principles and categories of ecology; the basic social functions of ecology are analysed.

Key words: ecology, the science philosophy, natural selection, methodological principles, ecology functions.

Сучасна доба зробила термін «екологія» одним із найуживаніших. Ним позначають дедалі ширше коло явищ та взаємин, починаючи від стосунків між живими істотами і закінчуючи особливостями культури, душі, мистецтва; нерідко його використовують для визначення певного стану довкілля. Але головне значення цього терміна полягає у визначенні конкретного напряму теоретичної діяльності людини, тобто науки. Всі інші тлумачення «екології»--похідні і не завжди коректні та виправдані.

Філософія науки та її призначення. Метою функціонування будь-якої науки є отримання об'єктивного (достовірного) знання про об'єкт дослідження. Ця мета досягається за допомогою різноманітних засобів пізнання, з яких насамперед слід виділити: категорійно-понятійну основу науки, методи і засоби організації знання (гіпотези, концепції, теорії), соціокультурні чинники тощо. У цьому процесі особливе місце посідає філософія науки, причому не лише як допоміжний, а й як необхідний компонент теоретичного осягнення дійсності в межах загальної екології.

Для екологічного пізнання важливо враховувати існування в ньому таких, відносно автономних, понять: об'єкти дійсності; об'єкти науки; екологічна реальність; образ екології; філософія екології.

Об'єкти дійсності--суть утвори навколишнього світу, з людиною включно, котрі, за словами Гегеля, «визначені, обмежені та вступають в існування як такі». Інакше кажучи, це такий реальний світ (включаючи й ідеальні конструкти), в якому живе людина.

Об'єкт науки--виокремлений із множини об'єктів дійсності її фрагмент, який стає не просто зовнішньою реальністю, а такою, що теоретично осягається. Коли людина перетворює «речі в собі» у «речі для нас» (за Кантом), вона здійснює трансформацію об'єктів дійсності в об'єкти науки. Останніми з цього погляду можуть виступати (і виступають) будь-які осяжні мисленням утвори--атоми, зорі, поняття, злочини, минуле та майбутнє, бог тощо.

Екологічна реальність--це передовсім історично визначена сукупність знань про живу речовину у її взаєминах з довкіллям, чуттєвий образ цього фрагмента дійсності. Образ екологічної реальності формується з різних джерел (практичних, інтуїтивних, художніх та ін. ), але якраз теоретичне пізнання надає йому рис об'єктивності і раціональності. Тому екологія виступає синтетичним засобом творення з різнорідного конкретного емпіричного матеріалу елементів побутової свідомості, практичних узагальнень, світоглядних цінностей та вподобань чуттєво-цілісного образу органічного світу.

Образ екології--узагальнення різних вимірів науки (раціонального, культурного, прикладного та ін. ) з метою оцінки ступеня осягнення екологією об'єкта її пізнання. Тому образ екології постає своєрідним культурно-ідейним феноменом, який задає соціуму те чи інше конкретне бачення екологічної реальності. У свою чергу, він визначається конкретно-історичними можливостями пізнати довкілля, соціокультурними, прагматичними, етичними та іншими пріоритетами.

Філософія екології--найвищий рівень організації екологічного знання, на якому реконструюється і конструюється образ екології. Відтворюючи існуючий вигляд науки, філософія екології дає змогу осягнути реальний стан проблем, успіхи та недоліки пізнання; конструюючи раціональний образ науки філософія екології задає вектор її можливого (бажаного) розвитку. Зрозуміло, що творення образу екології засобами самої екології--завдання надзвичайно складне, оскільки для цього потрібні мета-наукові засоби, якими якраз і володіє філософія.

У кінцевому підсумку йдеться про те, щоб досягти найповнішого збігу між об'єктами дійсності та їхніми теоретичними образами, тобто нашими уявленнями про дійсність. У цьому процесі свої специфічні функції має як конкретна наука (екологія), так і філософія цієї науки. Із викладеного випливає також, що існує множинність образів як об'єктів, так і самої екології, евристичність кожного з яких визначається реальним людським буттям.

Отже, зрозуміло, що хоча самі екологічні об'єкти існували задовго до появи людини (а потім--нерідко і поза її увагою), об'єктами пізнання (науки) вони стають лише на певному етапі розвитку суспільства. Відтак з поглибленням знань про довкілля змінюється образ самої екологічної реальності, тобто людського конструкту реального світу, передовсім завдяки прогресу екологічної науки. Остання у своєму поступі зазнає дедалі евристичніших впливів з боку філософії науки.

Сутність екології. Термін «екологія» (від грецького «ойкос»--«дім», «житло», та «логос» -- «слово», «думка», «розум», «закон») буквально означає науку про власну домівку. Уперше цей термін для позначення наукового напряму, який фактично існував давно, ввів німецький натураліст Ернст Геккель у праці «Загальна морфологія організмів» (1866 р. ): «Під екологією ми розуміємо загальну науку про взаємини організму і навколишнього світу, до якого ми зараховуємо всі умови його існування в широкому розумінні. Вони частково органічної, частково неорганічної природи, але як ті, так і інші змушують до себе пристосовуватись».

Однак минуло ще чимало часу перш ніж цей термін, так само як і наука, утвердилися у структурі біології. Ще триваліший час знадобився для висунення екології в лідери сучасної науки і суспільної свідомості взагалі. Лише у 60-ті роки XX ст., відзначає відомий дослідник М. У! Майкселл, коли стрімко загострилися проблеми довкілля, «американська публіка була шокована численними передбаченнями загрози екологічної кризи... Саме з цієї пори риторика та намагання знайти прості відповіді на складні питання поступилися місцем більш обґрунтованому та цілеспрямованому дослідженню з метою з'ясування суті справи. Екологія набула прав громадянства».

У сучасній науці склалися такі основні напрями потрактування сутності екології: -- екологія--це наука про взаємини організмів з навколишнім середовищем;--екологія--наука про функціонування екосистем різного рівня організації; -- екологія -- комплексна наука про довкілля біосистем; -- екологія -- система знань про взаємини об'єктів реальності з якимось одним, центральним об'єктом; -- екологія -- наука про унікально-космічний статус людини як виду у біосфері Землі.

Ці визначення стосуються передовсім сутності загальної екології. Крім загальної, нині існує чимало напрямів часткової (спеціальної) та прикладної екології. Як правило, інтерпретація конкретних напрямів визначається тим, яку з робочих парадигм щодо загальної екології приймає дослідник.

Таким чином, сучасна екологія характеризується певним спектром напрямів, що розрізняються своєю загальністю та спрямованістю, а також множиною образів самої науки, які формуються певними філософіями екології. Тому вона є наукою полісимфонічною та мультиспрямованою. Це аж ніяк не повинно означати якусь ваду у розвитку науки, а навпаки--намагання людським пізнанням охопити різноманітні зрізи та об'єкти реальності, дати їм тлумачення у межах різних інтерпретаційних схем. Такий стан для науки, особливо швидко прогресуючої, є природним і конструктивним.

Щоб уникнути, однак, багатозначності у тлумаченні сутності екології, найкраще її визначити як науку про взаємини біосистем з природним довкіллям, котре визначає просторові та часові параметри їх існування та розвитку. Отже, еколог намагається з'ясувати, яким чином системні утвори органічного світу (включаючи і людину) впливають на навколишній світ, зазнаючи, у свою чергу, трансформуючого впливу останнього. Тому екологія не може не бути еволюційною екологією. Прикметно також, що такий підхід не обмежується лише організмами (як у класичній екології) чи екосистемами (як у деяких новітніх течіях), а торкається системних об'єктів живої природи взагалі. Стосовно людини наведена дефініція чітко відмежовує природне довкілля від культурного, а тим самим і компетенцію екології порівняно з науками соціального циклу.

Структурування екології та його підвалини. Сучасна екологія являє собою складний комплекс взаємозв'язаних наукових дисциплін та напрямів, виділення котрих, як і структурування екології взагалі, визначається окремими феноменологічними, субстанційними, гносеологічними, прагматичними та іншими чинниками, чи їх комбінацією.

Найважливіші засадничі підвалини структурування екології обумовлені існуванням на планеті різних рівнів організації біосистем. Із субстанційно-феноменологічного погляду можуть бути виділені такі рівні організації живого: біосферний, ценотичний, видовий, популяційний, організмовий, органний, тканинний, клітинний, органельний, генний, молекулярний.

На молекулярному та генетичному рівнях здійснюється будь-яка конваріантна редуплікація, тобто збереження, відтворення та оновлення інформації. Ці рівні забезпечують таким чином протікання, спадковість та мінливість живого. Рівні органел та клітин формують елементарні середовища протікання життєвих реакцій. Тканинний та органний рівні мають безпосереднє відношення до підтримання цілісності та гомеостазу в організмі. Сам організмовий рівень--суть сфера реалізації генетичної інформації з одночасним (за принципом петлі «зворотного зв'язку») вбиранням (через природний добір) викликів довкілля до живих істот. На популяційно-видових рівнях протікають основні еволюційні процеси, відбувається обмін генетичною інформацією, оцінка довкілля на предмет виживання та конкурентности Ценотичний рівень (власне екосистемний) формує складну систему взаємопристосувань різних груп та видів організмів. Нарешті, біосфера, або сфера життя на Землі--межова, єдина й унікальна даність відомого людям життя взагалі.

Відповідний ієрархічний ряд рівнів організації життя спричинився до виникнення цілої низки об'єктних (або субстанційних) наук. Так, біомолекули вивчає молекулярна біологія, гени--генетика, клітини--цитологія, тканини та органи--гістологія, функції організмів -- фізіологія тощо. Загалом ці суборганізмові рівні організації живого опосередковані та інтегровані рівнем організму, а тому до екології як науки мають опосередковане відношення.

Взаємини біосистем організмового й вищого рівнів організації з довкіллям вже становлять об'єкт безпосереднього екологічного дослідження. Відповідно до цього сформувалися такі напрями екології: --аутекологія (екологія особин)--наука про взаємини окремого організму (особини) з довколишнім середовищем; -- демекологія (екологія популяцій чи видів) -- наука про взаємини популяцій та видів із довкіллям із урахуванням внутрішньопопуляційних та внутрішньовидових процесів; -- синекологія -- наука про взаємини спільнот живих організмів (ценозів, екосистем тощо) з довкіллям та їх структурно-функціональну організацію; -- біосферологія (вчення про біосферу) -- вчення про глобальну екосистему Землі, область системної взаємодії живої та неживої речовини.

Оскільки рівні організації життя взаємозв'язані між собою, то постійно має місце взаємодія різних напрямів екології. А на стику, на пограниччі між різними науками виникають нові наукові галузі, які мають на меті дослідити екологічні виміри існування тих чи інших об'єктів. Так, скажімо, взаємодія екології та фізіології призвела до виникнення екологічної фізіології (П. А. Коржуєв), екології та гістології --екологічної гістології (А. Г Кнорре), а на пограниччі всіх названих наук виникає екологічна гістофізіологія (Н. Д. Гербільський). Аналогічним чином постають такі науки, як екологічна хімія, екологічна фізика, екологічна біохімія, хімічна екологія тощо. Цей інтелектуальний рух засвідчує найширше проникнення екологічного знання у структуру сучасної науки.

Для повнішого врахування специфіки та визначення місця екології у системі наук слід мати на увазі, що сучасна схема класифікації наук виходить з того, що в принципі всю їх множину можна поділити на дві групи: 1) науки, що вивчають певні об'єкти (об'єктні науки) та 2) науки, що вивчають певні відношення (універсальні науки).

Вся сукупність біологічних наук нині є історичною (а не систематичною) цілісністю (за А. Мейер-Абіхом та С. В. Мейеном) і розпадається на «велику п'ятірку»: таксономію, морфологію, фізіологію, філогенію та екологію, засвідчуючи тим самим і правомірність розгляду усіх наук крізь призму об'єктних та універсальних критеріїв. Але екологія постає як наука і об'єктна, і універсальна. Як наука об'єктна вона вивчає конкретні форми (типи) екосистем; як наука універсальна--досліджує взаємини будь-якого ґатунку, суб'єктом яких є жива речовина. Тому можна передбачити подальше зростання і диференціювання екології як науки.

До засадничих критеріїв формування певних напрямів екології слід віднести інші, конкретніші. А саме:

1. Предметно-таксономічна визначеність об'єкта науки, коли досліджують взаємини з довкіллям певної систематичної групи чи окремого таксону. Тому ведуть мову про екологію рослин, екологію тварин, екологію грибів, екологію китів, вовків, дуба, людини та ін.

2. Середовищно-компонентна та регіональна спрямованість дослідження, за якої особливої уваги надають дослідженню екологічної ролі того чи іншого чинника довкілля (повітря, води, ґрунту, температури та ін. ) або екологічним обставинам певного регіону (в тому числі і за минулих геологічних часів). Як приклад можна навести вивчення умов космічного польоту, високогір'я чи пустелі, локальних особливостей Придніпров'я, Донбасу, Руру тощо.

3. Аспектна орієнтованість пізнанняпов'язана з виокремленням якоїсь однієї сторони, грані екологічних взаємин чи екосистем. Цілком самостійними у цьому зв'язку сприймаються такі напрями екології: еволюційна, етнічна, культурна, історична, геохімічна та ін.

4. Прагматично-прикладне значення науки, коли оцінюється безпосередній ефект використання екологічного знання в життєдіяльності людини. Нині вже можна вести мову про функціонування таких напрямів прикладної екології, як інженерна екологія, урбоекологія, сільськогосподарська екологія та ін.

5. Аксіологічна вартість знанняпов'язана з оцінкою етичних, естетичних, художніх, зрештою -- філософських вимірів екологічних взаємин. Чи не найпоказовішими прикладами дієвості даного критерію є виникнення «органічної школи» в архітектурі чи екологічної етики, які орієнтовані на організацію життя людини і світу за законами краси і добра, природної гармонії.

6. Диференціацію екології як науки, розширення та поглиблення поля її дослідження слід відрізняти від штучного «роздування» компетентності та можливостей екології. Досить некоректними у цьому зв'язку постають такі словесні покручі, як екологія духу, екологія серця та ін. Не заперечуючи метафоричного, образного використання відповідного терміна, слід мати на увазі, що і дух, і серце як об'єкти пізнання перебувають поза межами компетенції екології і є, у свою чергу, об'єктами наук, що стосуються інших сфер людської діяльності.

Закони екології. Будь-який закон, як відомо, становить собою таке узагальнення, яке відображає необхідне, істотне, стійке, повторюване, загальне в окреслених межах відношення між явищами об'єктивної дійсності. Наявність специфічних законів, властивих якійсь галузі знань,--суть необхідна умова інституалізації її як повноцінної науки.

Безумовно, екології притаманні узагальнення, які відповідають вимогам законів. Оскільки подібні узагальнення робляться, як правило, шляхом теоретичного пошуку, то доцільно розглядати основні закони і теорії екології у їхній єдності.

Екологічні узагальнення за рівнем їх теоретичної зрілості і відповідності критеріям строгих законів поділяються на чотири групи:

1. Дескриптивні (описові) моделі. Ці узагальнення мають переважно феноменологічний характер і фіксують зовнішню даність сутнісних зв'язків між екологічними об'єктами. До їх кола слід віднести численні палеонтологічні літописи, філогенетичні ряди, моделі конкурентних взаємин та життєвих циклів, спонтанної сукцесії та ін.

2. Емпіричні закономірності, які постають як індуктивні умовиводи, закорінені безпосередньо у чуттєве пізнання. Екології притаманні різноманітні градієнти (температурні, кисневі, Г Чайлда та ін. ), правила (Балмера, Аллена, Бергмана, Ван Алена, Глогера, екологічної ніші, засновника, зміни адаптивних норм та ін. ), емпіричні закони (Бера- Дарвіна, Ковалевського-Осборна, гомологічних рядів, аллометричного зростання тощо). Характерною ознакою емпіричних закономірностей є також те, що вони не мають загального характеру, але навіть у межах власної дії практично завжди мають винятки.

3. Номотетичні узагальнення- строгі, емпірично обґрунтовані, логічно несуперечливі, теоретично достовірні висновки, які найповнішою мірою відповідають вимогам, що висуваються до законів. До них слід віднести передовсім моделі Харді-Вайнберга, Лотки-Вольтерра, закон Гаузе, математичну теорію боротьби за існування загалом, моделі Розенцвейга-Мак-Артура та деякі інші. У номотетичних узагальненнях особливої ваги набувають гіпотетико-дедуктивні та математичні підходи, завдяки чому такі висновки мають значну прогностичну евристичність.

4. Конструктивістські програми--узагальнення, які поєднують теоретичні висновки з діяльнісною компонентою і мають на меті обґрунтування та побудову об'єктів (ідеальних чи реальних), що функціонують на засадах екологічних взаємин. Серед таких програм чільне місце посідає вчення про ноосферу В. І. Вернадського, теорії агротехніки та біотехнології, проекти «Екомісто», «Біо-сфера-ІІ», МАВ («Людина та біосфера») та ін. Конструктивістські підходи засвідчують передовсім достовірність результатів, отриманих у межах екології та інших наук, а також спроможність людини впровадити їх у життя у вигляді конкретних технологій, об'єктів, систем.

Про закони екології можна вести мову, виходячи й з інших критеріїв, а не лише з огляду на їхню досконалість та логічну несуперечливість. Свого часу відомий еколог Баррі Коммонер запропонував розрізняти наступні чотири закони екології на підставі міркувань «здорового глузду»: 1) все зв'язано з усім; 2) все мусить кудись діватися; 3) природа знає найкраще; 4) не існує такої речі, як дармова трапеза, тому що хтось повинен за це розплачуватися (1972 р. ). Ці закони сформульовані на якісно-змістовому рівні і являють собою зразок надзвичайно влучного переформулювання строгих екологічних узагальнень на повсякденно-світоглядній мові. Для масової публіки знайомство з екологією починається (а нерідко й закінчується) на рівні цих мудрих істин.

Теорія природного добору. Фундаментальним теоретичним узагальненням, на якому ґрунтується вся сучасна екологія, є теорія природного добору. Хибною є точка зору, згідно з якою ця теорія має відношення лише до еволюційного вчення Дарвіна. Насправді неможливо уявити сутність взаємин між живими організмами та довкіллям, якщо не залучати до пояснення природний добір. І якщо еволюція здійснюється через посередництво природного добору, то самі екологічні взаємини, тобто стосунки, у які вступають організми між собою та неорганічною природою, якраз і є його безпосередньою даністю.

Природний добірне фікція, а реальний факт існування живого. Суттю його є порівняння можливостей одних істот (видів) з іншими. Ефектом дії добору не є, як дехто вважає, перемога найкращого (найспритнішого, найсильнішого та ін. ), а того, що залишив плодюче потомство. Добір діє лише через посередництво диференціального успіху в розмноженні.

Розглянемо дещо докладніше сам механізм виживання найпристосованіших. Живі істоти мають певні атрибутивні ознаки--мінливість та спадковість: постійні ухили (флуктуації) в будові організмів, з одного боку, і наявність яскравої спадкоємності у розвитку, з іншого. Існування цих явищ зумовлює єдність та розмаїття форм життя, створює вихідний матеріал для еволюції. Рушійні сили еволюційного процесу концентруються навколо змісту понять боротьби за існування та природного добору, які фіксують відповідні феномени реальності. Головна функція добору--визначення шляхів закріплення спадковості та меж мінливості, а боротьби за існування -- контроль результатів еволюції, тобто забезпечення коеволюції видів та середовища їх проживання.

Вказані чотири явища--основні фактори та рушійні сили еволюції; вони логічно випливають з виділених ще Дарвіном субстанційних засад існування живих істот. До них належать такі феномени: постійно здійснювана взаємодія організмів з довкіллям, яке сприймається поєднанням абіотичних, біотичних та антропогенних чинників; доцільне пристосування організмів до конкретних умов проживання; унікальність кожної біосистеми і будь-якої особини, що створює безмежні можливості для системної їх диференціації та порівняння; здатність організмів до потенційно швидкого (в ідеалі--на рівні геометричної прогресії) зростання чисельності; обмежена кількість засобів існування та природних ресурсів загалом--лімітуючи чинників біосфери; збереження чисельності організмів на сталому рівні у послідовному ряду біологічних поколінь (з незначними флуктуаціями) і стабільності біомаси живої речовини загалом.

Означені феномени мають, безперечно, екологічний характер, хоча підвалини у них генетичні, а наслідки--еволюційні. Найобгрунтованіше пояснення вони здобувають саме у рамках теорії природного добору та боротьби за існування. Так, обмеженість ресурсів і тенденція до швидкого розмноження, природно, спричинює конкуренцію за джерело їжі та боротьбу за існування. І, як свідчить закон конкурентних взаємин

Г. Ф. Гаузе, два види, що претендують на одну й ту саму екологічну нішу, не можуть нескінченно довго перебувати у стані стійкої рівноваги; тобто витіснення одного з них неминуче. У свою чергу, теорія природного добору ґрунтується на визнанні фактів боротьби за існування (з її наслідками) і спадкової (невизначеної) мінливості, яка створює передумови вивільнення організмів від конкретних лімітуючих чинників (перехід до іншої екологічної ніші). Теорія природного добору також виключає можливість існування генетично тотожних особин.

Наслідком екологічних взаємин живих істот та добору репродуктивних переможців є вибіркове виживання одних та вимирання інших, тобто реальний процес функціонування та розвитку біосистем.

Отже, взаємодія у системі «організм--довкілля», обмежена кількість ресурсів, схильність до розмноження в геометричній прогресії, відносна стабільність (чисельна) популяцій призводять до боротьби за існування. Репродуктивний успіх та вибіркове переживання породжують природний добір як головну творчу силу еволюції та усталення структури екосистеми і біосфери. Тому, до речі, справді наукова екологія не може мислитися поза найтіснішою інтеграцією її з теорією еволюції.

Структура екологічного знання. Кожна наука характеризується наявністю двох рівнів пізнання: теоретичного та емпіричного. Емпіричний рівень, на якому головними є методи спостереження, порівняння та експеримент, відображає істотні зв'язки між явищами, дає їх опис у формі графіків, таблиць, рядів тощо. Теоретичний рівень, суттю якого є побудова теорій, тобто систематизованого, узагальненого, внутрішньо несуперечливого, достовірного знання про сутність досліджуваних явищ, розкриває причини та внутрішні, необхідні зв'язки між явищами. Для зручності нерідко вживають вирази «емпіричне» та «теоретичне» знання.

Екологія--наука відносно молода, хоча й бурхливо прогресуюча, характеризується нерівномірністю у дослідженнях як у кількісному, так і в якісному відношенні. Як свідчить, наприклад, аналіз тематики публікацій з водної екології та гідробіології у 80-ті роки в англомовній літературі, здійснений К. М. Хайловим, левова частка публікацій була присвячена біології та екології окремих організмів (аутекологія), забрудненню середовища та аквакультурам, а також водним ценозам; питанням загальної екології присвячено лише кілька відсотків публікацій. Ця тенденція засвідчує істотне переважання емпіричного знання над теоретичним і домінування організмічної парадигми в сучасній екології.

Подібна картина спостерігається і під час статистичного аналізу публікацій з геоботаніки, відображених у «Реферативному журналі» у 1956 -- 1960 рр. і 1980 -- 1985 рр. Попри відмінність від водних екосистем, наземні рослинні угрупування (фітоценози) також привертали увагу передовсім як об'єкти опису (дескрипції)--це майже половина усіх публікацій; наступні пріоритети стосувалися синекології, зміни рослинності (природної та антропогенної), методів дослідження (класифікації та картографування), історії рослинності тощо. Теорія геоботаніки ледь перевищує 1,5%, а прогнозування та моніторинг, тобто пріоритети загальної екології, сукупно склали лише 0,56% загальної кількості публікацій.

Наведені дані досить достовірні, оскільки публікації з водних екосистем репрезентувала вибірка, що налічувала 16400 назв, а з фітоценозів --7168 назв. Отже, можна стверджувати, що сучасна екологія найповніше представлена знаннями на ниві описовій та емпіричній, і найменше--у сфері загальної та теоретичної екології. Вирівнювання пропорцій між емпіричним та теоретичним знанням -- істотний резерв подальшого розвитку екології як науки.

Усталена структура екологічного знання засвідчує також підвищені вимоги до філософії екології: в умовах відносного відставання теоретичної сфери остання мала б запропонувати шляхи оптимізації самої екології та визначення евристичності різних її галузей та напрямів розвитку.

Підсумовуючи розгляд сутності екології та структури її знання, можна зробити висновки про наявність кількох важливих тенденцій в еволюції образу науки. Передовсім відбувається диференціація екології та її експансія на нові предметні поля. Це виявляється, з одного боку, у розвитку загальної та теоретичної екології, а з іншого -- у формуванні низки часткових та прикладних екологічних наук.

Має місце нерівномірність темпів розвитку окремих галузей екології: переважний розвиток одних напрямів, сповільнення інших. Особливо швидкими темпами розвивались аутекологія, синекологія, урбоекологія, фітоценологія, екологія людини.

Найрозвиненіші напрями екології, переходячи до стадії теоретичного осмислення нагромадженого матеріалу і стаючи лідером всієї галузі, намагаються поширити наявні теоретичні моделі та парадигми на всю екологію. Внаслідок цього можлива ситуація поглинання однією галуззю предметного поля всієї науки. Подібні тенденції яскраво демонструє фітоценологія--безумовний лідер біоекології.

Спостерігається недостатня теоретична та методологічна забезпеченість усієї екології, в тому числі й екології загальної. На сьогодні функції теоретичної екології практично виконує тезаурусний звід найвагоміших досягнень аут- та синекології. Прикметно, що за таких обставин досить легко виникають спокуси з боку дилетантів та нефахівців-екологів нав'язувати екології власні інтерпретаційні схеми або ж використовувати її здобутки для невластивих науковому знанню функцій.

Нарешті, посилюється прикладне значення екології, що простежується у зростанні її ролі у прогнозуванні розвитку біоти на планеті, визначенні ступеня антропогенного впливу на екосистеми, фундаментальному забезпеченні та експериментальній перевірці творення штучних ценозів, розв'язанні глобальних проблем сучасності, окресленні стратегії стійкого розвитку людства в цілому.

Методологічні принципи та категорії екології. Конструювання образів екологічної реальності та самої екології, тобто об'єкта науки і самої науки, засадничо закорінюється у деяку сукупність фундаментальних методологічних принципів та категорій, а також їхніх структурних композицій. Вони являють собою своєрідне будівельне риштовання, на якому зводиться велична споруда теоретичних і практичних узагальнень.

Принципи--це першоначала, фундуючі засади певної системи фактів, теорії, науки. Важливо як не недооцінити, так і переоцінити певні принципи, а також прийняти якісь сторонні поняття як такі. Саме тому, наприклад, М. В. Тимофєєв-Ресовський (1980 р. ) надзвичайно обережно підходив до цієї проблеми, виділивши лише два суто біологічні природничо-історичні принципи: природного добору та коваріантної редуплікації.

Навколо ж яких «першооснов» групується екологічне знання

Можна вести мову про вирішальну роль таких системоутворюючих понять-принципів: дискретності, функціонального зв'язку, цілісності, відображення (рефлексу), еволюції (історичного перетворення), природного добору, системності та популяціонізму. Прикметно, що майже всі вони генетично коріняться в науках про живе.

Так, дискретність, що постає у сучасній екології як констатація складної перервно-неперервної природи органічного покриву планети, здавна побутувала у вигляді феноменологічної констатації окремішності видів тварин та рослин, а в генетиці реалізована у вигляді постулату про корпускулярну спадковість та коваріантну редуплікацію.

Принцип функціонального зв'язку, котрий є суттю фізіологічного підходу, зародився в анатомії, ятрохімії та ятромеханіці як прояв жорсткого детермінізму стосовно живого; в екології ж він не замінимий під час осмислення організації екосистем.

Принцип відображення (рефлексу)- також «дитя» фізіології--тягнеться ще від праць Р. Декарта, який намагався довести, що вся діяльність організму є своєрідним викликом-відповіддю на дію на нього конкретних умов середовища проживання, здійснюваного через посередництво нервової системи. Саме в науках про живе виразно інституалізувався принцип цілісності як відображення певної завершеності та внутрішньої єдності об'єкта; у XX ст. на цій основі виросла ціла філософська течія холізму.

Принцип еволюції (історичного перетворення), хоча і прийшов у екологію з деяким запізненням, набував прав громадянства у «материнських» щодо екології науках--геології, палеонтології, біології, а тому не може бути відділений від неї.

Принцип системності та системний підхід, які дають перспективу бачення об'єктів реальності як сукупності визначених елементів, між якими існує закономірний зв'язок, дав змогу екології піднятися від емпірично-описової стадії до теоретичного рівня осягнення світу; його безпосереднім еколого-еволюційним втіленням є популяціонізм.

Принцип природного добору показує як бувають і як можуть бути об'єкти реальності системно диференційованими; його евристичність підтверджується продуктивним функціонуванням засад селектогенезу поза межами біології -- в інших галузях природознавства, енергетиці, інформатиці, семантиці, винахідництві, економіці, гносеології тощо. До речі, так само і принцип популяціонізму, що формувався переважно в еволюційній теорії, екології та генетиці, нині набуває відчутного впливу навіть на характер розв'язання давньої філософської проблеми про універсалії.

Аналогічним чином досить значні інтегративні функції виконують базові категорії екології--універсальні для її пізнавального поля форм мислення. Ці функції визначаються головно наступними чинниками: 1) рівнем розвитку методологічної самосвідомості науки; 2) обширом її предметної галузі; 3) глибиною осягнення сутнісних властивостей об'єкта.

У своїй сукупності відповідні категорії засвідчують здатність конкретної науки сприйняти методологічні впливи так само, як і її спроможність істотно збагатити їхні сутнісні характеристики. З цього погляду у сучасній екології першочергового значення набувають такі категорії, як стійкість, розмаїття, єдність, прогрес, мінливість, мета, структура тощо. У своїх взаємозв'язках вони утворюють категоріальні структури, котрі дають змогу осмислити об'єктивну діалектику (самоорганізацію та розвиток) світу живого, водночас постаючи проявом більш загальних форм буття сущого загалом.

Пояснення в екології. Науковець у своїй повсякденній діяльності завжди може зіткнутися з пізнавальними ситуаціями трьох гатунків. По-перше, він повинен певним чином описати досліджуване явище (об'єкт). Це традиційна процедура наукового пошуку, яка завершується, як правило, феноменологічною фіксацією даності чогось людині. Опис був і залишається підвалиною будь-яких досліджень, а для деяких наукових напрямів (особливо, конкретних ситуацій) він може бути остаточним і достатнім. Проте опис ставить цілу низку запитань, які об'єднуються запитанням «чому»

Інакше кажучи, постає потреба зрозуміти здобуте знання, виявити глибинні підвалини явищ (процесів), тобто пояснити його.

Слід мати на увазі, що ця процедура дихотомічно подвоюється, оскільки пояснення завжди розпочинається як суб'єктивне, особистісне осягнення об'єкта, тобто пояснення «для себе», а закінчуватися воно мало б як пояснення «для інших». Знання має стати здобутком соціуму, інакше воно може бути втраченим. У свою чергу, пояснення важливе для реалізації таких процедур, як передбачення та управління, уміння передбачувати розвиток якогось процесу чи ситуації і здобувати з цього користь. Наразі ефективність останніх дій підтверджує (чи спростовує) достовірність зроблених раніше опису та пояснення.

В екології значного поширення набули феноменологічно-дескриптивна, каузальна та номологічна форми пояснення.

Феноменологічно-дескриптивне пояснення, власне, не зовсім є таким, оскільки тут має місце підміна пояснення описом. Тим часом подібні тавтологічні процедури надзвичайно поширені в науках про живе. Логіка міркувань тут наступна: об'єкт такий, тому що він такий. Наприклад, у систематиці повсякденною є практика обмежуватись віднесенням якоїсь особини (чи виду) до певної систематичної групи, апріорно потім сприймаючи її як репрезентанта всієї спільноти: особина така-то, тому що вона належить до такого-то виду. Так само чинять в екології, коли, наприклад, стверджують: «ковила має ланцетовидні листки, тому що вона росте у степу».

Каузальне пояснення орієнтується на пошук причинно-спадкових зв'язків між певними явищами. Так, поширена у сучасній фітоценології парадигма організмізму, за якою фітоценози--суть реальні, чітко окреслені об'єкти, пояснює формування внутрішнього середовища фітоценозу наявністю певних домінант-едифікаторів. Тим часом орієнтація на каузальність не завжди пов'язана із знанням глибинних механізмів протікання процесу. Наприклад, факт зниження температури до певного рівня викликає листопад, проте тонкі підвалини цього процесу ще розкриті не повністю. Так само і річкова форель за певного температурного градієнта відкладає ікру, але ми не знаємо досконало, чому це відбувається.

Гносеологічно досконалішими слід розглядати номологічні моде- ліпояснення, у засадах яких міститься орієнтація на певний закон (теорію), що дають сутнісне бачення об'єкта. Широко відома концепція номогенезу Л. С. Берга, навіть своєю назвою орієнтована на пошук строгих законів. Для екології номотетичність у пояснення привносять такі узагальнення, як закон конкурентності Г. Ф. Гаузе, закон мінімуму Ю. Лібіха, закон толерантності В. Е. Шелфорда та ін. Номологічності пояснювальній моделі надають добре обґрунтовані теорії чи математичні моделі, а також деякі з узагальнень, котрі виконують функцію аксіоматики: незворотності розвитку, моногенетичності, дивергенції, ієрархічності, нерівноцінності ознак тощо.

Важливо враховувати, що в науках про живе ми маємо справу з двома фундаментальними напрямами пояснення. Перший з них--безпосереднє сприйняття, за яким можна осягнути даність об'єкта (у його феноменологічних чи каузальних зв'язках). Другий -- цільове або телеологічне пояснення, спрямоване на пошук «кінцевих» причин чогось. Ми можемо докладно описати й пояснити, наприклад, особливості нинішніх екосистем України. Це буде безпосереднє пояснення. Але водночас проблеми, пов'язані з розумінням того, чому саме таке довкілля усталилося на наших теренах, яке майбуття чекає людність і природу України, в чому призначення цієї частини Ойкумени, неминуче торкаються телеології. Інша справа, у чому шукати механізми власне цілепокладання--у зовнішніх чи внутрішніх рушіях (авто- та теогенез), чи в саморухові систем за певними законами та напрямами розвитку.

Будь-яке пояснення має, принаймні, чотирьохкомпонентну структуру: 1) сформований образ досліджуваної реальності, який передбачає функціонування певної науки та філософії науки; 2) раціональні компоненти, тобто логіко-математичний і теоретичний апарат; 3) інструментарій--процедурні норми, методи, ідеали тощо; 4) образ-модель витворений образ пояснюваного явища. Таким чином, від вихідних уявлень про досліджувану реальність, використовуючи певні теоретичні, методологічні та операційні засоби, можна прийти до створення нового, більш адекватного дійсності, образу об'єкта.

Зазначимо також, що намагання дістати вичерпне пояснення--суть невід'ємна ознака європейської ментальності. У традиціях багатьох культур (особливо східних), набагато ціннішим вважається (чи вважалося) вміння схопити миттєвий, чуттєвий образ явища: саме тоді людина осягає, пізнає світ. Втім, подібні підходи дістали побутування і в західній культурі, але переважно у вигляді філософських доктрин (феноменологія, інтуїтивізм) чи художніх течій (імпресіонізм).

Місце екології в системі наук. Утвердження самостійності та самодостатності екології як науки, з усіма належними атрибутами, дає змогу об'єктивно розглянути її місце у системі наук.

Як архаїчні чи мало обґрунтовані слід передовсім полишити погляди на екологію лише як на частину біології, як на загальнонауковий підхід, як на галузь міждисциплінарного синтезу, як на світогляд епохи тощо. Так, подібні твердження мають певні підстави, але вирішальним мірилом статусу екології є прийняття її нормальною та нормативною (у розумінні Т Куна) наукою.

Екологія--самостійна галузь наукових знань і водночас наука, яка пов'язана чи суміжна з багатьма ділянками природничих, гуманітарних чи технічних наук, різноманітними сферами людської діяльності. Екологія спирається на різні науки, з якими пов'язана генетично (передовсім біологією) чи об'єктом дослідження (геологією чи географією) та ін. У чому ж коріняться витоки окремішності і водночас таких широких міждисциплінарних зв'язків екології

Найтісніше екологія пов'язана з природничими науками--землезнавством, біологією та космологією. І це зрозуміло, оскільки кожна з цих наук розкриває істотні риси власне екологічних об'єктів--екосистем та взаємин між організмами. Землезнавство створює образ неорганічної природи, біологія--живої речовини, а космологія--міжпланетного довкілля, у якому постала і функціонує межова екосистема -- біосфера Землі.

Не менш тісні взаємини екології з фундаментальними теоріями: еволюційною, систем, а також інформатикою та соціологією. На базі цих узагальнень дістають раціональне пояснення численні екологічні явища, зокрема постання та організація екосистем, процеси інформаційного характеру, а також зміни довкілля в умовах присутності та діяльності антропогенного чинника. У свою чергу, математика, енергетика та техніка дають логічні та технічні засоби для забезпечення екологічного пізнання, зокрема уможливлюють моделювання потоків речовини та енергії в біосфері та екосистемах.

Низка наук--медицина, біотехнологія, сільськогосподарські науки, урбаністика, охорона природи і космонавтика, окреслюють прикладні інтереси та спроможності екології. Насправді, починаючи від рільничої справи і закінчуючи оволодінням космічного простору, люди мають справу з певним довкіллям--сприятливим чи несприятливим. Урахування його особливостей, тенденцій змін та управління ним тощо дає змогу підтримувати сталість людського існування на рівні окремого індивіда та людських спільнот загалом, зберігати та використовувати природні ресурси.

Філософія екології, як вже зазначалося, виконує стосовно науки евристичну функцію, вивчаючи та оптимізуючи сам процес екологічного пізнання, вишукуючи можливості його подальшого розвитку. Нарешті, людинознавство, попри те, що людина сама стає об'єктом екологічного дослідження, отримує могутні спонуки від екології у своєму визначенні шляхів бажаного розв'язання нагальних проблем та пошукові образів майбутнього. Сама ж екологія дістає від людинознавства відповіді на чимало питань, пов'язаних із необхідністю врахування ролі людини як головної геологічної сили на планеті.

Екологія являє собою один із найважливіших напрямів теоретичного освоєння дійсності і внаслідок цього виконує певну гносеологічну функцію в суспільстві. Основні її риси наступні. Насамперед екологія істотно розширила предметне поле пізнання. Таке розширення здійснювалося переважно в трьох напрямах: номологічному, тектологічному та типологічному.

Розвиток номологічного напряму призвів до поглиблення уявлень щодо тонких механізмів функціонування систем, центруючим ядром яких є жива речовина. Виявилося, що їхня життєдіяльність є потужним універсальним антиентропійним чинником, засобом упорядкування універсуму, подолання збурювальних ефектів довкілля.

Тектологічні аспекти екологіїпов'язані насамперед з осмисленням структурного устрою досліджуваних об'єктів. Вагомим наслідком пізнання в цьому напрямі стало з'ясування існування принципово нового класу структур, організованих на підставі стохастично-нелінійних зв'язків. Екологічні структури постали тими елементарними макроклітинами, у котрих відбувається реальне перетворення речовин та енергії.

Типологічний напрям дав змогу виокремити множинність реалізації екологічних об'єктів, їхню спорідненість і відмінність, причому як синхронічну, так і діахронічну. Пов'язані з цим таксономічні та мерономічні підходи, прагнучи внести в наше бачення цих об'єктів науки певну впорядкованість, засвідчують чинність об'єктної різнорідності та ієрархічної шаруватості предметного поля екології.

Екологія виокремила нові класи закономірностей світу. Серед них щонайменше можна виділити такі: -- дескриптивні моделі, які покликані узагальнити на феноменологічному рівні даність екосистем спостерігачу, прояви їхньої структурно-функціональної організації та розвитку; головним засобом пізнання при цьому постає процедура опису; -- емпіричні закономірності, що фіксують наявність стійких, усталених зв'язків, здобутих шляхом установлення надійних факторів та залежностей між ними; їхня чинність обмежена, як правило, межами певного типологічного класу (узагальнення Аллена, Бергмана та ін. );--номотетичні зв'язки, що розкривають глибинні механізми буття живої речовини і встановлюються шляхом теоретичного узагальнення наявного знання (математична теорія боротьби за існування, закон Гаузе, теорія біосфери тощо);--конструктивістські узагальнення, котрі окреслюють можливості та перспективи опредмечення людських знань у предметному полі екології, а також ймовірні шляхи та особливості трансформації його в умовах, заданих збурюючим суб'єктом (учення про ноосферу, проекти «Екополіс», «Біосфера-ІІ» тощо).

У своїй сукупності екологічні закономірності становлять каркас того змістового концентру, в якому живе і реалізується людина, через що їхнє життєвоорганізуюче значення важко переоцінити.

Екологічне пізнання привело до кардинальних зрушень у розумінні навколишнього світу людини. Її образ твориться на підставі визнання атрибутивності таких параметрів довкілля: цілісності і системності середовища існування, багаторівневості його організації та мультиспря- мованості розвитку, пріоритетності для конкретного суб'єкта взаємодії цілком певних засад та обставин життя. Така реальність розкриває, з одного боку, можливість прояву глибинних творчих потуг людини, а з іншого -- накладає низку обмежень на характер та мету її діяльності. Піднесення цих речей до рівня аксіоматичності призводить до формування такої адаптивної стратегії розвитку, за якої взаємодіючі об'єкти перебувають у стані стійкої динамічної рівноваги.

Нарешті, екологічне пізнання зумовило фундаментальні зрушення в розумінні сутності та призначення людини, її місця та ролі в уні- версумі. Екологія суттєво змінила зміст сучасного антропоцентризму, дослідивши характер та підвалини постання людини в біосфері, перетворення останньої у свою екологічну нішу і набуття, таким чином, відповідальності за все живе на планеті. Новий антропоцентризм повертається до людини не лише як до центру світу, а й як до такого утвору, котрий, обіймаючи його розумом, бере на себе моральну відповідальність за збереження та розвиток сущого.

Сучасна екологія посідає особливе місце в суспільстві, що зумовлено, насамперед, такими чинниками:--її статусом як фундаментальної універсальної науки;--практичною заангажованістю екології для розвОязання проблем виживання цивілізації;--наскрізною людиновимірністю екологічної проблематики.

Ці чинники зумовлюють множинність та поліваріативність соціальних функцій екології, тобто її різноманітного значення для сучасного суспільства. До кола основних соціальних функцій екології належать:

Гносеологічна, пов'язана з подальшим осмисленням та пізнанням системи «людина-біосфера» та її компонентів і зв'язків. Гносеологічну функцію виконують спеціальні соціальні інституції (інститути, факультети, кафедри та ін), спеціально підготовлені фахівці; результати опредмечуються у вигляді наукових текстів, достовірного знання в цілому.

Освітня, спрямована на інституалізацію нормативних екологічних знань у суспільстві. Екологічна освіта має наскрізний характер і стосується всіх соціальних страт та груп суспільства. Її реалізовують також спеціальні структури за допомогою дидактичних текстів, засобів масової інформації та ін. Наслідком екологічної освіти має бути набуття членами соціуму належних знань щодо довколишнього природного середовища.

Інформативна функція тісно пов'язана з освітньою, однак є самодостатньою. Екологічна інформація покликана надати членам суспільства знання щодо актуальних смисложиттєвих обставин та ситуацій, котре спроможне впливати на планування їхньої діяльності, прийняття рішення тощо. Особливо важлива інформація щодо різких змін довкілля, тобто екстремальних ситуацій.

Світоглядна функція виконує роль засобу трансформації набутих знань та інформації в особистісні цінності, ідеали, переконання, мрії, надії, сподівання--тобто у все те, що становить тонку архітектуру світогляду людини. Особливу ваговитість екологізація світогляду набуває з огляду на потреби тотальної переорієнтації від природокористування та панування над природою до природозбереження та пошанування довкілля.

Креативно-мистецька функція екології базується на тих нових вимірах, котрі задає екологія для творчості. Мова йде про використання екологічних об'єктів як модельних для конструювання, живопису, архітектури, приладобудування, про ті нові мистецькі вартості, котрі принесла переорієнтація на пошанування природного довкілля. Реалізація цієї функції породжує нові твори, художні тексти, конструкції, прилади тощо.

Сакральна функція стосується найглибших обширів людської душі, задіяних на осягнення метафізичних сутностей. Екологія формує, принаймні у частини людей, не тільки поважне, а й обожествлювальне ставлення до природи. У зв'язку з цим набувають нового життя традиційні екофільні релігії (буддизм, синтоїзм), усталюються нові системи, центровані навколо ідеї «благоговіння перед життям».

Практично-регулятивні функції чи не найважливіші для повсякденного життя суспільства, оскільки призначені для ефективного розв'язання нагальних проблем. Різновидами такого соціального опредмечення значення екології постають функції: -- політична--як чинник налагодження міждержавних стосунків та взаємин між владними структурами всередині держави. Нині екологія часто диктує стратегію політичної боротьби, визначає місце держави у світовому співтоваристві, окреслює засади розвитку спільноти націй у цілому; -- технологічна--як чинник структурної перебудови економіки у напрямі заміни застарілих технологій на енергоємні та екологічно чисті;--правова--як законодавчо закріплене унормування прав і обов'язків громадян щодо природного довкілля; екологія при цьому визначає межі такого унормування; -- валеологічна--як орієнтація на здоровий спосіб життя та здоров'я людини, як мірило людської діяльності загалом;--естетична, пов'язана з формуванням нових критеріїв краси та прекрасного, індукованих трактуванням природного як досконалого, а гармонійного співжиття з природою та іншими людьми--як прекрасного.--етична, зумовлена парадигмальним зрушенням у розумінні суб'єкта морально-етичних взаємин не лише як відносин між людьми, а й останніх з природою. Наділення живих організмів статусом рівноправного учасника людського дійства відбулося саме під впливом здобутків у галузі екології.

Повнота цивілізованого поступу, очевидно, значною мірою визначатиметься тим, наскільки ефективно та повно будуть реалізовані всі соціальні функції екології.

Стаття надійшла до редакції 18.02.2014 р.

Размещено на Allbest.ru