Еколого-економічне регулювання промислового виробництва (на матеріалах Рівненської області)

екологічний економічний регулювання промисловий

У промисловому комплексі області діє 244 підприємств різних форм власності, з чисельністю працюючих 51 тис. чоловік [1].

Серед регіонів України промисловість області виділяється виробництвом електроенергії (17,7 % загальнодержавного обсягу виробництва атомними станціями), мінеральних добрив (9%), деревостружкових плит (24,1%), високоякісної фанери (64,5%), цементу(9,8%), нетканих матеріалів (27,4%), сірників (100%), будівельних матеріалів, скловиробів, силових вимикачів, кондитерських виробів тощо.

У структурі промислового виробництва регіону найбільш питому вагу мають електроенергетика (33%), виробництво будівельних матеріалів (16%), харчова (14%), хімічна та нафтохімічна (13%), деревообробна промисловість (10%).

Обсяги промислового виробництва становили: 4,1 млрд.грн у 2004р., 4,6 млрд.грн. у 2005р. Обсяги викидів шкідливих речовин в атмосферне повітря: 12789 т - 2004р., 14293 т - 2005р, що становить 80,7% та 82,5 % загальних викидів стаціонарними джерелами забруднення [1].

Основний внесок у забруднення довкілля Рівненської області припадає на хімічну, деревообробну промисловість, промисловість буд.матеріалів, машинобудування, електроенергетику. Основними забруднювачами є такі промислові підприємства: ВАТ «Рівнеазот», ВАТ «Волинь-Цемент», ЗАТ «Дубноцукорагро», ТзОВ «ОДЕК Україна». Специфікою регіону є вкрай нерівномірне просторове поширення забруднення, викликане концентрацією промислового потенціалу, в основному, в центральній частині області.

Головними причинами забруднення довкілля, насамперед атмосферного повітря, є ресурсо- та енергоємне, морально і фізично застаріле технологічне і природоохоронне обладнання, а в окремих випадках -- відсутність очисних споруд та ефективного контролю за діяльністю екологонебезпечних підприємств, низька технологічна дисципліна, гострий дефіцит коштів для забезпечення нормальної експлуатації очисного устаткування і споруд. Вкрай негативно позначається на реалізації природоохоронних заходів і те, що в Україні досі належним чином не діють економічні інструменти та важелі, покликані спонукати підприємства, об'єднання й фірми до впровадження екологобезпечних, ресурсо- та енергозберігаючих технологій, очисного обладнання нових поколінь, налагодження нормального функціонування очисних споруд тощо.

Збори за забруднення навколишнього природного середовища в області у 2004р. становили 1,623млн.грн., у 2005р. - 1,963 млн.грн. [1].

Сучасний рівень платежів та зборів за користування природними ресурсами та їх забруднення не забезпечує адекватного відображення реальних втрат суспільства та не створює достатньої фінансової бази для природоохоронної діяльності.

Промислові викиди підприємств хімічної, нафтохімічної та металургійної промисловості справляють надзвичайно великий негативний вплив на здоров'я матерів і дітей, а отже, і майбутніх поколінь. На Рівненщині, як і загалом по Україні, надзвичайно складною є демографічна ситуація - надто високий рівень захворюваності населення та кількість ускладнень під час вагітності та пологів, уроджених каліцтв, вад розвитку тощо [3].

Внаслідок погіршення демографічних показників, насамперед зменшення приросту та підвищення рівня захворюваності населення, відбувається його постаріння і тимчасово втрачається працездатність, зростають витрати на медичне обслуговування. А це значною мірою послаблює трудовий потенціал держави. Все це негативно позначається на відтворювальних процесах як в економіці, так і в суспільстві. Екологічна проблема є не стільки природоохоронною, скільки соціально-економічною. Адже йдеться про нормальні умови життя та здоров'я людини. Тому необхідно вживати рішучих і невідкладних заходів на всіх рівнях управління -- загальнодержавному, регіональному та локальному.

Розвиток промисловості вимагає екологічної орієнтації та розробки нових підходів до організації та управління природокористуванням. Досягти покращення екологічної ситуації можливо шляхом взаємоузгодженого поєднання екологічного та економічного підходів і методів еколого-економічної оцінки функціонування промислових підприємств.

Еколого-економічний підхід дасть змогу синергійно задовільнити вимоги основного економічного принципу господарювання - досягнення найвищої економічної ефективності при найменших втратах ресурсів, та основного екологічного принципу - забезпечення охорони довкілля та зведення до мінімуму негативного впливу на нього.

Ринкові умови характеризуються жорсткими умовами конкуренції, що вимагає посилення економії всіх видів природних ресурсів. Перехід до ринкової економіки вимагає змін у підходах щодо формування фінансово-кредитних методів природокористування, економічного стимулювання відновлення природних ресурсів. Згідно з чинним законодавством забезпечення ресурсо-екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги є безпосереднім обов'язком як суб'ктів господарювання, так і кожного громадянина окремо. Конституція України передбачає, зокрема, що кожен не лише «має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди» (ст. 50), а й «зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, відшкодовувати завдані ним збитки» (ст. 66). Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» врегульовано аспекти економічного механізму забезпечення охорони довкілля, але не менш важливе значення має його практичне застосування, що залишається поза увагою [3].

Однією з причин неефективності заходів охорони навколишнього природного середовища та раціонального природокористування на сучасному етапі є відсутність системи мотивації підприємств до переходу на екологічно безпечні маловідходні технології, зменшення споживання ресурсів, зменшення обсягу викидів забруднюючих речовин.

Постає питання - які саме механізми впливу на забруднювачів потрібно застосовувати. В міжнародній практиці зібрано досвід використання багатьох механізмів впливу, як командно-адміністративних, так і ринкових.

Можна виділити такі основні типи інструментів управління природокористуванням:

· плата за забруднення;

· плата за використання ресурсів(збір, податок);

· податки на продукцію(збори);

· плата за екологічні порушення;

· система зворотних депозитів(заставна ціна);

· торгівля правами(дозволами) на викиди);

· заставний депозит;

· субсидії(різні форми цільової фінансової допомоги забруднювачам чи споживачам природних ресурсів);

· стимулюючі податки та платежі;

· обов'язкове страхування екологічних та катастрофічних ризиків;

· платежі за покриття затрат;

· фіскальні інструменти.

Використання економічних регуляторів екологічного управління є найважливішою проблемою як на державному, так і на регіональному рівні. Еколого-економічні відносини повинні оптимально поєднувати ринкові, адміністративні та фінансово-кредитні регулятори (рисунок).

Структура економічного механізму екологобезпечного регулювання

Формування дієвого механізму еколого-економічного регулювання промислового виробництва повинно здійснюватись у тісному взаємозв'язку з проблемами соціально-економічного розвитку регіону.

У кожному районі та області необхідно налагодити постійне спостереження за станом навколишнього середовища і змінами, які в ньому відбуваються. Йдеться про чітку систему ресурсо-екологічного моніторингу, що функціонуватиме не лише на рівні району та області, а й у розрізі окремих населених пунктів. Це дасть можливість спостерігати за динамікою їх забруднення, ходом відтворювальних та відновлювальних процесів.

Прогнозування стану довкілля і можливих його змін (із залученням фахівців різних галузей знань) у кожному регіоні та області має ґрунтуватися на даних, які об'єктивно і повно характеризують особливості розвитку промислового виробництва, рівень технічної оснащеності та можливості переведення підприємств на екологобезпечні технології, а також вплив на природні й екологічні процеси зростаючих масштабів господарської діяльності. Ресурсо-екологічні прогнози мають розроблятися одночасно з прогнозами соціально-економічного розвитку регіонів, областей і районів. Причому до цієї справи слід залучати не лише вчених, а й працівників регіональних і місцевих органів управління та фахівців окремих підприємств.

В економіці повинен одержати визнання принцип екологічної рентабельності. Суть його полягає в тому,що будь-які проекти, галузі виробництва, окремі підприємства, технічні системи повинні оцінюватись за тими екологічними змінами, які вони вносять у навколишнє середовище. Потрібний не лише «економічний» прибуток, який вираховується у грошах, а реальний прибуток природи, тобто економія природи.

Розміри економічних санкцій необхідно встановлюються з таким розрахунком, щоб підприємствам було вигідніше переходити на екологобезпечні, ресурсо- й енергозберігаючі технології, ніж продовжувати забруднювати навколишнє середовище і нераціонально, марнотратно використовувати природні ресурси. Саме реалізація зазначеного принципу на практиці в країнах Західної Європи та Північної Америки дала змогу за останні 25 років істотно поліпшити там ресурсо-екологічну ситуацію.

Податкова політика з метою регулювання обсягів природокористування застосовується у багатьох країнах Європейського Союзу (Данія, Франція, Фінляндія, Великобританія). Податкове оподаткування підприємств у вигляді звільнення від сплати частини досягнутої економії природних ресурсів, відрахування частини податкових виплат у рахунок погашення витрат на придбання очисного устаткування та технологій використовують Японія та Франція. Поряд з податковими пільгами підприємствам, як показує зарубіжний досвід, з державного бюджету або спеціальних екологічних фондів можуть надаватися окремі субсидії у розмірі до 30 % інвестиційних витрат на дослідницьку діяльність з моніторингу, скорочення викидів та недопущення забруднення навколишнього природного середовища [5].

Формування та реалізація механізму еколого-економічного регулювання промислового виробництва повинні здійснюватись на основі ефективного поєднання загальнодержавної та регіональної політики в галузі екологічної безпеки.

Еколого-економічна політика стосовно підприємств-забруднювачів повинна базуватися на наступних принципах:

1. Принцип відшкодування - екологічні втрати, до яких призводить діяльність суб'єкта господарювання, повинні відшкодовуватись саме цим суб'єктом господарювання.

2. Принцип кооперації - підприємство (як суб'єкт забруднення) та суспільство (як постраждала сторона) повинні мати можливість для повної співпраці, прозорості та співвідповідальності в галузі захисту навколишнього природного середовища.

3. Принцип попередження - підприємство повинне бути зацікавлене і водночас державне регулювання повинно бути спрямоване на уникнення такого спрямування господарської діяльності, яке може заподіяти шкоду навколишньому природному середовищу.

Отже, економічний механізм екологічного регулювання можна покращити, вдосконалюючи форми та методи раціонального природокористування (систему оподаткування, фінансування та кредитування природоохоронних заходів, економічної відповідальності), а впливаючи на конкретні форми економічних відносин, змінюючи їх в межах, що визначаються станом довкілля, рівнем розвитку продуктивних сил, закономірностями функціонування відносин, суспільство здатне свідомо вдосконалювати економічні відносини щодо природокористування в бажаному напрямку, формувати ефективний, дієвий механізм екологічного регулювання.

Спираючись на світовий досвід екологічного регулювання, необхідно запровадити таку систему економічного регулювання промислового виробництва, яка, насамперед, економічно заінтересує і заохотить примусить підприємства до реалізації природоохоронних і ресурсозберігаючих заходів. Саме така система регуляторів еколого-економічної поведінки підприємств- примусово-обмежувального та стимулюючо-компенсаційного характеру - є не тільки економічно вигідною і екологічно доцільною, а й ідеєю сталого, збалансованого з можливостями природи, розвитку промисловості, що сприятиме збільшенню обсягів виробництва та забезпечить суттєве оздоровлення довкілля.

Література

1. Статистичні щорічники Рівненської області за 2004, 2005 роки.

2. Галушкіна Т. Екологічний менеджмент в Україні // Економіка України. - 1999. № 6.

3. Трегобчук В. Концепція сталого розвитку для України // Вісник. - 2002. № 2.

4. Веклич О.П. Економічний механізм екологічного регулювання в Україні. - К., 2003. - 88с.

5. Осовська Г. В., Давидюк Ю.В. Світовий досвід еколого-економічного регулювання промислового виробництва // Зб. наук. пр. Вісник НУВГП. ”Економіка”. - Рівне, 2006.

Размещено на Allbest.ru