Державна політика зниження рівня безробіття у відкритій господарській системі України

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Дипломна робота

Державна політика зниження рівня безробіття у відкритій господарській системі України

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ I. Теоретичні основи аналізу національного ринку праці

1.1 Суть та механізми функціонування ринку праці

1.2 Причини та особливості безробіття у відкритих господарських системах

1.3 Державна політика зайнятості в умовах сучасної економіки

РОЗДІЛ ІІ. Формування національних ринків праці у перехідних економічних системах

2.1 Порівняльний аналіз структурних змін зайнятості в Україні, Польщі та Росії

2.2 Макроекономічні чинники зростання масштабів безробіття у перехідних економіках

2.3 Вплив стабілізаційної економічної політики на національні ринки праці в Україні, Польщі та Росії

РОЗДІЛ ІІІ. Державна політика зниження рівня безробіття у відкритій господарській системі України

3.1. Досвід зниження рівня безробіття у перехідних економіках

та перспективи його застосування в Україні

3.2. Шляхи підвищення ефективності державної політики зайнятості у вітчизняній економіці

господарська система безробіття ринок праці

ВСТУП

Актуальність теми. Ринок праці є невід'ємною складовою соціальної та економічної системи країни. В умовах зростаючої глобалізації підвищення якості робочої сили та розширення зайнятості стає визначальною передумовою забезпечення конкурентоспроможності національної економіки та стабільного розвитку ринку праці. В умовах становлення ринку праці великого значення набувають дослідження притаманних йому основних тенденцій, які дають змогу спрогнозувати майбутню ситуацію та є підґрунтям для розробки та впровадження заходів щодо регулювання ситуації на ринку праці.

Теоретико-методологічні аспекти формування і функціонування ринку праці, а також необхідності його державного регулювання в Україні, Польщі та Росії висвітлені у працях зарубіжних і вітчизняних учених таких як В. С. Васильченко, О. В. Волкова, Г. Т. Завіновська, Є. П. Качан, Ю. П. Кокiн, Ю. М. Остапенко, В. М. Петюх, А. I. Рофе. Питання економічної трансформації країн з перехідною економікою розглянуті в працях Дж. Ангресано, А. Аслунда, Л. Бальцеровича, Р. Капелюшникова, А. Неспарової, В. А. Палехової, З. Сиройча та інших фахiвцiв.

Щодо питань аналізу досвіду Польщі та Росії у боротьбі з безробіттям та, зокрема, ефективних заходів державної політики, які можуть бути використані Україною, то вони є недостатньо висвітленими як в працях вітчизняних, так і зарубіжних вчених. Саме це й зумовило вибір теми магістерського дослідження, обґрунтування його мети, цілей, завдань, визначення об'єкта і предмету дослідження, логіку викладення матеріалу.

Метою магістерської роботи є виявлення особливостей функціонування національних ринків праці України, Польщі та Росії як в умовах перехідного періоду, так і в сучасних умовах, для удосконалення їх регулювання.

Для досягнення цієї мети потрібно вирішити низку завдань:

- з'ясувати суть та механізм функціонування сучасного ринку праці;

- визначити причини виникнення та особливості безробіття у відкритих господарських системах;

- охарактеризувати основні заходи та особливості державного регулювання ринку праці;

- проаналізувати структурні зміни зайнятості в Україні, Польщі та Росії;

- дослідити основні причини зростання масштабів безробіття в перехідних економіках;

- проаналізувати досвід зниження рівня безробіття у країнах з перехідною економікою та оцінити перспективи його застосування в Україні;

- обґрунтувати шляхи підвищення ефективності державної політики зайнятості в Україні.

Об'єктом дослідження у магістерській роботі є ринки праці України, Польщі та Росії, і зокрема зайнятість та безробіття як його соціально-економічні характеристики.

Предметом дослідження є закономірності функціонування національних ринків праці України, Польщі та Росії, особливості та динаміка їх основних показників.

Методи дослідження обрано, виходячи з поставлених у роботі мети та завдань, із врахуванням об'єкта і предмета. У процесі дослідження основних питань роботи застосовувались системний, аналітичний, порівняльний, історичний методи, методи індукції та дедукції, метод графічного відображення даних.

Інформаційною базою написання дипломної роботи виступають численні наукові праці вітчизняних та зарубіжних учених з питань функціонування ринку праці, статистичні матеріали Державного комітету статистики України, Федеральної служби державної статистики Росії, Центрального статистичного бюро Польщі, Європейського статистичного агентства, Європейської економічної організації ООН, закони та постанови урядів України, Польщі та Росії.

Практичне значення отриманих результатів дослідження полягає у формулюванні висновків та рекомендацій щодо підвищення ефективності державної політики зайнятості в Україні.

Апробація роботи. Результати дослідження апробовано на міжнародній студентсько-аспірантській науковій конференції на тему “Актуальні проблеми розвитку національної економіки України”, яка відбулася на економічному факультеті ЛНУ імені І. Франка 13-14 травня 2011 р. За результатами дослідження тези опубліковано у збірнику.

Структура роботи зумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку опрацьованої літератури та додатків. Основна частина роботи (обсяг - 52 сторінки) містить 14 рисунків. Список опрацьованої літератури (67 позицій) та додатки займають 8 сторінок.

РОЗДІЛ І. Теоретичні основи аналізу національного ринку праці

1.1 Суть та механізми функціонування ринку праці

Ринкова система передбачає існування та функціонування сукупності взаємопов'язаних ринків, які охоплюють різноманітні сфери людської діяльності. Виділяють, зокрема, ринок товарів і послуг, ринок капіталів, а також ринок праці. Ринок праці - це передусім система суспільних відносин, пов'язаних із попитом та пропозицією робочої сили. Крім того, він є сферою працевлаштування, в якій взаємодіють покупці та продавці специфічного товару - праці. Його можна трактувати і як механізм, що забезпечує узгодження цін та умов праці між роботодавцями і найманими працівниками. Кожне з цих визначень підкреслює важливі аспекти поняття ринку праці і тим самим відображає його багатогранність. У ринковій економіці ринок праці охоплює усіх здатних працювати: як зайнятих, так і не зайнятих найманою працею [36, С. 138].

Ступінь розвитку ринкових відносин, активність держави в регулюванні соціально-трудових відносин визначають динаміку розвитку національного ринку праці в будь-якій країні. Зрозуміло, що специфіка розвитку конкретної країни певний чином впливає на процеси формування та функціонування ринку праці. Повноцінний національний ринок праці формується під впливом ряду факторів, які забезпечують єдність як економіки країни в цілому, так і окремих її підсистем [43, С. 104].

Добре організований і ефективно функціонуючий ринок праці забезпечує найбільш раціональне використання трудового потенціалу суспільства, при чому рівень його організації прямо залежить від того, з яких елементів він складається та як вони взаємодіють. Основними елементами ринку праці є товар, який він пропонує, попит на робочу силу, її пропозиція та ціна, кон'юнктура ринку, а також правові акти, що регламентують відносини суб'єктів ринку праці, органи служби зайнятості населення, інфраструктура ринку праці, система соціального захисту та ін. [36, С. 139-140].

Індивідуальна робоча сила, як товар на ринку праці, є сукупністю фізичних та духовних якостей людини, які використовуються у процесі виробництва товарів і послуг [15, С. 11]

Попит на ринку праці характеризує обсяг і структуру загальної потреби на робочу силу. Він визначається обсягом і структурою виробництва, рівнем продуктивності праці, ціною робочої сили, кон'юнктурою ринків капіталів, товарів та послуг, а також правовими нормами, кількістю та якістю робочих місць, які існують в економіці та потребують заповнення.

Пропозиція робочої сили характеризує чисельність працездатних людей з урахуванням їх статі, віку, освіти, професії, кваліфікації тощо. На пропозицію на ринку праці впливає демографічна ситуація, характер і зміст праці, інтенсивність вивільнення робоча сили, ефективність функціонування системи підготовки і перепідготовки працівників, система оплати праці [9, С. 24] Кон'юнктура ринку - це співвідношення попиту та пропозиції праці на даний період, яке визначає ставки заробітної плати на конкретні види праці та рівень зайнятості населення. Виокремлюють три типи кон'юнктури ринку праці:

· працедефіцитна, коли на ринку спостерігається нестача пропозиції праці;

· праценадлишкова, коли існує велика кількість безробітних і відповідно надлишок пропозиції праці;

· рівноважна, коли попит на працю відповідає її пропозиції.

Співвідношення попиту на робочу силу та її пропозиції складається під впливом конкретної економічної і соціально-політичної ситуації, зміни ціни робочої сили (оплати праці), рівня реальних доходів населення. Залежність цих величин графічно зображена на рис. 1.1, з якого видно, що якщо ціна робочої сили вища від рівноважної, має місце безробіття, а якщо вища - дефіцит працівників.



Рис. 1.1. Попит і пропозиція на ринку праці [25, С. 53]

Ціна робочої сили виступає у вигляді заробітної плати і потрібно зауважити, що висока заробітна плата обмежує можливості підприємця в найманні додаткових працівників, скорочуючи його попит на них, і навпаки, низький рівень зарплати дає можливість збільшити кількість робочих місць [15, С. 13-14].

За структурою ринку праці розрізняють його зовнішній та внутрішній види. Зовнішній ринок охоплює відносини між продавцями і покупцями робочої сили з приводу наймання працівників відповідної професії та спеціальності в масштабах країни, регіону, галузі. Він характеризується значною плинністю кадрів, тобто припускає можливість вільного переходу з одного місця роботи на інше. Внутрішній ринок передбачає рух кадрів всередині підприємства, тобто або переміщення з одного робочого місця на інше без змін у кваліфікації та підвищення у посаді - по горизонталі, або ж переведення на інше робоче місце з підвищенням у посаді та на роботу, що вимагає вищої кваліфікації - по вертикалі. Розвиток цього виду ринку сприяє зниженню плинності кадрів, оскільки підприємство зацікавлене в збереженні працівників, які знають специфіку його виробництва.

В залежності від умов функціонування виділяють відкритий і прихований ринки праці. Відкритий ринок - організована, офіційна частина ринку, яка охоплює усе працездатне населення, що стабільно працює або ж перебуває на обліку в державних та недержавних службах зайнятості, а також випускники державної служби професійного навчання та безробітні, що намагаються працевлаштуватися через прямі контакти з підприємствами або з недержавними структурами працевлаштування і професійного навчання. До прихованого рику праці належать працівники зайняті на підприємствах і в організаціях, які проте мають велику ймовірність опинитися без роботи через зниження темпів розвитку виробництва, його конверсії, ліквідації колишніх економічних і виробничих взаємозв'язків.

Залежного від того, які склалися стосунки між найманими працівниками і роботодавцями, в який спосіб регулюються ці відносини, ринок праці може бути жорстким або гнучким [9, С. 26-28].

Один з найважливіших аспектів соціального розвитку людини, пов'язаний із задоволенням її особистих та суспільних потреб в сфері праці, розкриває зайнятість, яка відповідно до ст. 1 Закону України “Про зайнятість населення” характеризує діяльність громадян, що не суперечить законодавству і приносить дохід у грошовій або іншій формі [1]. Зайнятість - це також діяльність працездатного населення зі створення національного доходу, що має вирішальне значення для суспільства з точки зору корисності, оскільки вона визначає як його економічний потенціал, так і рівень та якість життя населення.

Виокремлюють повну, ефективну та раціональну види зайнятості. Повна зайнятість населення пов'язана зі створенням таких матеріально-технічних, організаційних, соціально-економічних умов, які б забезпечили можливість працевлаштування працездатного населення, тобто передбачається, що кожен, хто хоче й може працювати, має бути забезпечений роботою [30, С. 115]. Ефективна зайнятість забезпечує баланс між попитом і пропозицією робочої сили, тобто відповідність наявної кількості робочих місць професійно-кваліфікованій робочій силі. Дана зайнятість зорієнтована на скорочення ручної, непрестижної та важкої праці і такий розподіл трудових ресурсів у територіальному та галузевому розрізах, за сферами та видами діяльності, який передбачає ефективне використання в трудовому процесі кожного зайнятого. Поєднання повної і ефективної зайнятості створює раціональну зайнятість, під якою розуміється доцільний перерозподіл працівників між галузями та регіонами [9, С. 175].

Виділяють також примусовий та добровільний види зайнятості. Примусова зайнятість населення спостерігалася в історичному плані в різних країнах з різними способами виробництва. Одним із прикладів її застосування були колишні соціалістичні країни, в яких конституційно було закріплено не лише право, а й обов'язок працювати. Добровільна зайнятість передбачає право розпоряджатися своєю здатністю до праці, тобто вибирати між зайнятістю та незайнятістю, та необхідність надання кожній людині підходящої для неї роботи з одночасною відміною будь-яких адміністративних форм примусу [30, С. 119].

Загалом класифікацію видів зайнятості проводять за характером діяльності, соціальною, галузевою належністю, територіальною ознакою, професійно-кваліфікаційною ознакою, видами власності. За характером діяльності виділяють: економічно-господарську зайнятість, тобто всі види діяльності зі створення валового продукту й національного доходу; службову зайнятість, пов'язану зі службою в Збройних силах, виконанням державних та громадських обов'язків; соціальну зайнятість, яка передбачає виконання функцій соціального характеру (творча, інтелектуальна зайнятість, навчання, релігія, а також догляд за дітьми, людьми похилого віку та інвалідами).

За соціальною належністю зайнятість визначає робітників, службовців, управлінський персонал (менеджери), фермерів та підприємців.

За галузями народного господарства та сферами виробництва визначається зайнятість у сфері матеріального виробництва, невиробничій сфері, окремих великих галузях (промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт і зв'язок тощо) та підгалузях народного господарства. За видами власності розрізняють зайнятість на підприємствах і в організаціях державної, приватної, колективної, спільної видів власності [9, С. 178].

Виокремлюють також форми зайнятості за різними класифікаційними ознаками (Додаток А). За формами організації робочого часу розрізняють повну і неповну зайнятість. Повна - це зайнятість протягом повного робочого дня (тижня, сезону, року), яка приносить дохід в нормальних для певного регіону розмірах. Неповна - це зайнятість протягом або неповного робочого часу, або з неповною оплатою. Виходячи з причин зайнятості в режимі неповного робочого часу, виокремлюють вимушену та добровільну неповну зайнятість. Вимушеною називається неповна зайнятість, зумовлена економічними причинами: скороченням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства, циклічним характером розвитку ринкової економіки. Добровільна неповна зайнятість зумовлюється соціальними причинами, зокрема необхідністю здобути освіту, підвищити кваліфікацію, станом здоров'я, вихованням дітей тощо [30, С. 130,134].

Неповна зайнятість може бути ще явною та прихованою. Явна неповна зайнятість - це переважно статистичне поняття, яке можна безпосередньо виміряти за допомогою даних про заробітну плату, відпрацьований час або шляхом спеціальних вибіркових обстежень. Прихована неповна зайнятість - це переважно аналітичне поняття, яке відбиває фундаментальне порушення рівноваги між робочою силою та іншими виробничими факторами. Характерними ознаками прихованої неповної зайнятості можуть бути низькі доходи, неповне використання професійної компетентності або низька продуктивність праці [15, С. 37].

За статусом діяльності розрізняють первинну (основну) зайнятість та вторинну (додаткову) зайнятість. Первинна - це зайнятість на основному місці роботи, тобто там, де робітник отримує надійний і регулярний дохід. Вторинна - добровільна додаткова постійна або тимчасова діяльність осіб, які мають основну роботу, наприклад зайнятість в особистому підсобному господарстві.

За характером організації робочих місць та робочого часу розрізняють стандартну і нестандартну зайнятість. Стандартна зайнятість характеризується роботою у виробничому приміщенні роботодавця; стандартним навантаженням протягом дня, тижня, року; наявністю стабільного робочого місця; чітко визначеним часом початку та закінчення робочого дня; законодавчо встановленою тривалістю робочого дня (тижня, року). Нестандартна (альтернативна) зайнятість - це трудова діяльність, яка не відповідає типовим правилам і потребує спеціального правового регулювання та організаційно-економічного забезпечення.

За стабільністю трудової діяльності розрізняють постійну і тимчасову зайнятість. Постійна - це зайнятість з відносно стабільним місцем роботи, а тимчасова - пов'язана сезонним, епізодичним характером роботи [30, С. 135].

За формами правового регулювання розрізняють регламентовану (легальну) зайнятість і нерегламентовану (нелегальну). Регламентована зайнятість - це діяльність, яка відбувається у межах закону, зокрема робота найманих працівників в організаціях будь-якої форми власності і господарювання, індивідуальна трудова діяльність. Нерегламентована зайнятість - це діяльність, яка відбувається без укладання трудового договору, не враховується державною статистикою і від якої не сплачуються податки. Вона включає різні види торгівлі, що виходять за межі встановлених норм і правил, не ліцензоване репетиторство тощо [7, С.18].

Отже, ринок праці відіграє надзвичайно важливе значення в сучасній економічній системі, оскільки він є економічним механізмом ефективного використання трудового потенціалу країни. Окрім цього, процеси, що відбуваються на ринку праці, є основним чинником визначення напрямку розвитку суспільства.

1.2 Причини та особливості безробіття у відкритих господарських системах

Безробіття є складним, багатоаспектним макроекономічним явищем, яке безпосередньо і гостро впливає на кожну людину, особливо якщо брати до уваги те, що втрата роботи, зазвичай, означає зниження життєвого рівня, а також серйозну психологічну травму [20, С. 162]. Безробіттям називається соціально-економічна ситуація у суспільстві, за якої частина активних працездатних громадян не може знайти роботу, яку вони здатні виконувати, що обумовлено переважанням пропозиції над попитом. Воно позбавляє людину можливості розвивати свої професійні вміння та навики, а також отримувати заробітну плату. Хоча й вважається, що безробіття є важливим стимулятором активності працюючого населення, однак соціально-економічні втрати від безробіття настільки значні, що в усьому світі докладається багато зусиль для його подолання, і все ж жодній країні не вдається ліквідувати його повністю. [14, С. 298]

Відповідно до ст. 2 Закону України “Про зайнятість населення” безробітними вважаються працездатні громадяни, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених чинним законодавством доходів і зареєстровані у державний службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до неї [1].

За методологією Міжнародної організації праці (МОП), до безробітних відносяться особи віком 15-70 років (зареєстровані та незареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняють такі вимоги:

· не мали роботи, тобто заняття, яке б приносило дохід;

· активно займались пошуком роботи, зокрема звертались в державну службу зайнятості, або ж намагалися організувати власну справу впродовж останніх чотирьох тижнів, що передували опитуванню;

· впродовж найближчих двох тижнів були готові приступити до роботи, тобто почати працювати за наймом або на власному підприємстві з метою отримання доходу.

До категорії безробітних також відносяться особи, які не шукають роботу через те, що вже її знайшли і мають домовленість про її початок через певний проміжок часу, а також проходять навчання за скеруванням державної служби зайнятості населення [55].

Основними причинами безробіття можуть бути: недостатній сукупний попит; структурні зрушення в економіці, які спричиняють масштабні зміни у структурі й величині попиту на робочу силу і мають особливо тяжкі наслідки в періоди стагнації та зниження ділової активності; негнучкість заробітної плати; недостатня мобільність робочої сили; дискримінація на ринку праці щодо жінок, молоді та національних меншин; демографічні зміни в чисельності та складі робочої сили; сезонні коливання в рівнях виробництва окремих галузей економіки, які викликають зміни в попиті на робочу силу; науково-технічний прогрес, вплив якого виявляється у автоматизації виробництва та витісненні великої кількості некваліфікованої праці [14, С. 299-300; 15, С. 39].

Досвід переходу окремих країн до ринку свідчить про те, що в кожний конкретний момент розвитку економіки рівень зайнятості і масштаби безробіття залежать від сукупного впливу багатьох чинників, зокрема темпів економічного зростання, відповідност професійно-кваліфікаційної структури працівників існуючому попиту, демографічної ситуації, політики зайнятості, що проводиться країною [43, С. 115; 15, С. 39].

Зважаючи на причини вивільнення робочої сили, безробіття може бути добровільним та вимушеним. Принципова різниця між ними полягає в тому, що добровільне безробіття, на відміну від вимушеної незайнятості, не є турботою держави, воно не реєструється в органах Державної служби зайнятості і за нього не сплачують допомогу по безробіттю, як у випадку із зареєстрованими безробітними.

Добровільне безробіття в своїй основі має суб'єктивну причину і тому повністю залежить від працівника, зокрема це може бути його невдоволеність рівнем оплати праці, умовами роботи, психологічним кліматом в колективі. До нього належить, зокрема, фрикційне безробіття, тобто короткотерміновий період незайнятості, необхідний для пошуку нової роботи або зміни місця роботи [7, С. 92]. Причинами безробіття цього виду можуть бути отримання додаткової вищої освіти, зміна місця проживання, тимчасова втрата сезонної роботи та ін. В умовах ринкової економіки цей вид безробіття існує завжди і вважається неминучим і навіть певною мірою бажаним, оскільки в результаті нього вирішуються питання підвищення рівня оплати праці, продуктивності, а відповідно, і більшої ефективності для суспільства за рахунок раціональнішого розподілу трудових ресурсів [36, С. 175].

У класичній теорії ринку праці існує й інше визначення добровільного безробіття, яке полягає в тому, що частина робочої сили не бажає працювати за тієї ставки заробітної плати, яка визначається попитом і пропозицією в умовах вільного ринку праці та гнучкої заробітної плати [30, С. 151].

До групи вимушеного безробіття, яке характерне, як правило, для періодів спаду в економіці, коли підприємці вимушені скорочувати розміри виробництва і чисельність персоналу через несприятливу ділову кон'юнктуру, належать структурне, циклічне, інституційне, технологічне, приховане, а також сезонне безробіття.

Структурне безробіття виникає внаслідок територіальної і кваліфікаційної невідповідності між попитом та пропозицією робочої сили, тобто масштабних структурних перетворень в економіці, закриття застарілих та неперспективних підприємств, скорочення випуску продукції у випадку переорієнтації виробництва. Особливістю структурного безробіття в країнах з перехідною економікою є зростання незайнятості серед осіб, що мають вищу та середню спеціальну освіту, що значною мірою пояснюється перебудовою галузевої структури економіки.

Від фрикційного воно відрізняється передусім тим, що працівники, які втратили роботу в одних секторах економіки, не можуть бути використані на тих робочих місцях, які пропонуються в інших секторах, оскільки вони потребують обов'язкової перепідготовки та додаткового навчання для набуття навиків в інших професіях. Окрім цього, структурне безробіття є тривалим і має, як правило, хронічний характер.

У структурному безробітті можна виокремити також технологічне й конверсійне безробіття. Технологічне безробіття є наслідком вивільнення працівників у результаті модернізації устаткування та переходу до нових технологій, а конверсійне - спричиняється скороченням чисельності армії та перепрофілюванням підприємств оборонної галузі [15, С. 40].

Основними причинами циклічного безробіття є нерівномірність розвитку економіки, різке скорочення виробництва у зв'язку з циклічними економічними спадами, що характеризуються недостатністю сукупних видатків. У таких умовах багато підприємств згортають чи припиняють свою діяльність, а тому відбуваються масові звільнення працівників [36, С. 177].

Сукупність фрикційного та структурного безробіття часто називають природною нормою безробіття, тобто рівнем безробіття за повної зайнятості. Мається на увазі те, що ці види безробіття є неминучими, тоді як циклічного безробіття можна уникнути за допомогою інструментарію макроекономічної політики [4, С. 317].

Інституційне безробіття породжується правовими нормами, прийнятими в країні, які негативно впливають на попит або на пропозицію робочої сили, зокрема встановленням гарантованої мінімальної заробітної плати, надмірними соціальними виплатами, недосконалою податковою системою, яка змушує підприємців і найманих працівників приховувати свої доходи. Причиною цього виду безробіття може бути також відсутність доступної та вичерпної iнформацiї про вакантнi робочi мiсця [9, С. 207].

Сезонне безробіття притаманне окремим галузям виробництва, в яких протягом року відбуваються різкі коливання попиту на працю (сільське господарство, цукрова промисловість, будівництво тощо).

Розрізняють також відкрите й приховане безробіття. Відкрите безробіття передбачає його реєстрацію органами державної служби зайнятості. Приховане безробіття - це вимушена неповна зайнятість працівників, формами якої виступають оформлення адміністративних відпусток без збереження заробітної плати та зайнятість в режимі неповного робочого часу. Рівень прихованого безробіття визначається спеціальними дослідженнями, а також експертною оцінкою керівників великих підприємств, органів управління, спеціалістів служб зайнятості населення [7, С. 94].

За часовим аспектом виокремлюють застійне та хронічне безробіття. У випадку застійного безробіття відбуваються незворотні зміни у відношенні до праці, зокрема спостерігається зниження кваліфікації безробітних громадян, або ж їх повна професійна деградація, втрата ними трудових навиків, зменшення бажання самостійного пошуку роботи, звикання до низького рівня життя. [9, С. 210]

Розвиток ринкової економіки супроводжується виникненням і розширенням масштабів хронічного безробіття. Це пов'язано з тим, що інвестиції у створення нових робочих місць відстають від темпів зростання чисельності найманих працівників. Безробіття стає масовим і постійним, вражаючи насамперед найменш розвинуті регіони, а серед безробітних переважають жінки, спеціалісти з вищою освітою та молодь. Необхідно наголосити, що тривалість безробіття є важливою характеристикою ринку праці, що віддзеркалює його гнучкість та стан державного управління зайнятістю [15, С. 41].

Не можна не згадати і про такі особливі види безробіття як молодіжне та жіноче. Характерною рисою жіночого безробіття є його більша тривалість у порівнянні з незайнятістю чоловіків. Щодо молоді, то їй після закінчення навчання, як правило, дуже важко працевлаштуватись через брак практичного досвіду, а тому спостерігається зростання питомої ваги молодих людей в загальній кількості безробітних [9, С. 210].

Отже, особливостями сучасного безробіття є: в першу чергу, зростання його масштабів, зрушення у соціально-професійній структурі безробітних (безробітними стають не тільки робітники, а й спеціалісти, управлінці), зрушення у статево-віковій структурі безробітних (серед незайнятого населення більше жінок, ніж чоловіків, та більше молоді, ніж людей зрілого віку), підвищення вимушеної часткової зайнятості та добровільної незайнятості, збільшення тривалості безробіття.

Загострення проблеми безробіття супроводжується економічними втратами від неповного використання ресурсів праці, насамперед зменшенням валового національного продукту (ВНП) та його відставанням від потенційного ВНП. В економічній науці цей взаємозв'язок виражає закон А. Оукена згідно з яким, якщо фактичний рівень безробіття перевищує його природний рівень (3-5%) на 1%, то відставання обсягу валового національного продукту становить 2,5 %. Тож з цього закону випливає, що необхідно щорічно не менше як 2,5-3,0% ВНП спрямовувати на створення нових робочих місць [15, С. 45-46].

Отже, підсумовуючи викладене, необхідно зауважити, що безробіття є складним соціально-економічним явищем з негативними наслідками як для конкретної людини, так і суспільства в цілому.

1.3 Державна політика зайнятості в умовах сучасної економіки

Ринок праці є важливою і багатоплановою сферою економічного і соціально-політичного життя суспільства, яка потребує кваліфікованого регулювання з метою підвищення ефективності його функціонування. Саме тому створення дієвої системи регулювання сфери зайнятості є одним з основних соціальних заходів розвитку суспільства [15, С. 47].

Державна політика зайнятості населення - це частина соціально-економічної політики держави, спрямована на вирішення проблем зайнятості населення в економіці на основі підвищення ефективності програм сприяння зайнятості, розвитку системи соціального партнерства, стимулювання мобільності економічно активного населення і посилення гнучкості ринку праці [36, С. 188]

Метою державної політики зайнятості є створення шляхом правових, економічних і адміністративно-організаційних методів державного регулювання умов для максимально можливої зайнятості населення, підвищення продуктивності праці та конкурентоспроможності робочої сили, що дозволить забезпечити стале економічне зростання, підвищити добробут і стабільність у суспільстві, а також необхідний захист безробітних та членів їх сімей [7, С. 10]. Правові важелі регулювання, що реалізуються на рівні держави, включають нормативно-правове забезпечення зайнятості населення, оптимізації заробітної плати, соціальних гарантій працюючих та безробітних, соціального захисту неконкурентоспроможної робочої сили. Адміністративні методи регулювання відображаються в діяльності елементів інфраструктури ринку праці, а економічні реалізуються через диференційовану систему податків, формування спеціальних страхових фондів, використання квот на працевлаштування, надання кредитів для організації додаткових робочих місць [9, С. 184].

Для того, щоб політика регулювання процесів зайнятості була ефективною, необхідно забезпечити максимальну узгодженість дій на усіх рівнях її здійснення, що в кінцевому результаті дозволить покращити становище як зайнятих громадян, так і тих, хто шукає роботу.

Згідно з рекомендаціями Міжнародної організації праці та нормативними актами про зайнятість населення під час реалізації державної політики зайнятості потрібно керуватися наступними принципами:

· забезпечення рівних можливостей усім громадянам незалежно від їхнього походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, для реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до своїх здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів та суспільних потреб;

· сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

· добровільність праці й відсутність будь-яких форм примусу громадян щодо вибору сфери діяльності та робочого місця. Кожен працівник має право самостійно вирішувати питання брати чи не брати участь у суспільній праці, вибирати найбільш сприятливий (з врахуванням реальних можливостей) режим зайнятості, географічне місце працевлаштування;

· сприяння трудовій мобільності, формування орієнтації людей на безперервне вдосконалення професійної майстерності, готовність до перенавчання в разі необхідності;

· єдність відповідальності передбачає координацію дiяльностi в галузi зайнятостi з iншими напрямами економiчної та соцiальної полiтики, включаючи соцiальне забезпечення, зростання й розподiл доходiв, попередження інфляції, а також активну участь галузевих міністерств, відомств, підприємств та організацій у здійсненні заходів державної політики зайнятості [30, С. 138-139; 15, С. 47].

Державна політика зайнятості населення залежить від темпів і характеру ринкових перетворень, економічного становища та політичної стабільності в країні, і вона може бути активною та пасивною, хоча пріоритетним напрямком мають бути все ж таки активні заходи.

Активна політика зайнятості - це сукупність правових, організаційних та економічних заходів, які проводяться державою з метою підвищення конкурентоспроможності робочої сили та зниження рівня безробіття [36, С. 190]. Загалом, до активних заходів відносяться: створення додаткових робочих місць шляхом реструктуризації економіки, розвитку приватного бізнесу, особливо малого й середнього, кредитування малого підприємництва, створення умов для іноземного інвестування та самозайнятості населення, надання інформаційних та профорієнтаційних послуг, організація професійного навчання, перепідготовки та підвищення кваліфікації робочої сили, організація тимчасових громадських робіт, сприяння у працевлаштуванні громадян, розвиток системи органів служби зайнятості тощо [15, С. 48].

В Україні одним з основних видів активних заходів є оплачувані громадські роботи, які, як правило, не потребують спеціальної професійної підготовки. Вони організовуються державними адміністраціями за участю органів ДСЗ з метою надання тимчасової роботи громадянам, котрі втратили роботу, а також для забезпечення роботою осіб передпенсійного віку і для трудової реабілітації тих, хто мав значну перерву в роботі. Це можуть бути як сезонні сільськогосподарські роботи, так і ліквідація наслідків стихійних лих чи прибирання вулиць.

Оскільки на сьогодні, рівень конкурентоспроможності громадян на ринку праці вирішальною мірою залежить від їхньої професійної компетентності, то організація професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації незайнятих громадян має бути основним заходом активної політики держави щодо запобігання безробіттю [7, С. 142-144] .

Важко переоцінити роль створення нових робочих місць та збереження діючих, беручи до уваги те, що вони сприяють прямому зниженню безробіття. Однак це можливо лише в умовах значного пожвавлення економічної та інвестиційної активності в країні. Потрібно наголосити, що створення нових постійних і тимчасових робочих місць у сучасних умовах значною мірою залежить від розвитку малих підприємств. Галузева спеціалізація таких підприємств має визначатися структурними та соціальними пріоритетами розвитку окремих міст, областей з урахуванням збалансованості регіональної економіки. Необхідно також впроваджувати пільгову кредитну і податкову політику щодо тих підприємств, які збільшують кількість робочих місць і надають їх соціально незахищеним групам незайнятого населення [15, С. 48].

Пасивна політика зайнятості - це сукупність заходів, спрямованих на не на боротьбу з безробіттям, а на зменшення його негативних наслідків, тобто вони не впливають на співвідношення попиту та пропозиції на ринку праці. До основних пасивних заходів відносять: реєстрацію громадян, які шукають роботу; організацію системи надання допомоги по безробіттю; здійснення як грошових, так і не грошових форм підтримки безробітних і їхніх сімей [30, С. 144]. У сучасних ринкових умовах дедалі більша увага приділяєть-
ся глобалізації, подальшому розвитку технологій, а також новим можливостям інтеграції національних господарств у світову економіку. Розвиток глобалізації і технологічний прогрес створюють нові загальні для всіх країн проблеми, зокрема посилюють конкуренцію, яка може спричинити нестабільність виробництва, а відповідно й занятості. Хоча, з іншого боку, можуть також бути забезпечені нові можливості для економічного зростання і розширення зайнятості. За більш відкритої економіки рівень і якість кваліфікації робочої сили в країні стають важливими факторами для отримання вигоди від створених можливостей і мінімізації соціальних втрат [15, С. 39].

В умовах глобалізації та відкритості національної економіки важливу роль відіграє також міграційна політика держави, яка повинна сприяти безпеці країни, а також нарощуванню її економічного потенціалу і зростанню добробуту населення. Одними із основних її пріоритетів у сфері праці мають бути захист національного ринку праці та соціально-правовий захист мігрантів [7, С. 164].

Отже, основним завданням регулювання ринку праці виступає забезпечення відповідності за обсягом та структурою між попитом та пропозицією робочої сили, тобто досягнення їх ефективної збалансованості.

РОЗДІЛ ІІ. Формування національних ринків праці у перехідних економічних системах

2.1 Порівняльний аналіз структурних змін зайнятості в Україні, Польщі та Росії

В умовах ринкової трансформації економік України, Польщі та Росії формування національного ринку праці постає однією з найскладніших соціально-економічних проблем. В першу чергу, це пов'язано з тим, що сфера зайнятості була найбільш деформованою сферою економік країн, що входили до складу СРСР. Вона характеризувалася невизнанням безробіття на урядовому рівні, концентрацією зайнятості на підприємствах державного сектору, відсутністю гнучкої системи оплати праці внаслідок її державного регулювання, низьким рівнем мобільності робочої сили внаслідок законодавчого обмеження плинності кадрів [8].

З початком економічних реформ як в Україні, так і в Польщі та Росії спостерігалося зменшення чисельності економічно активного населення. Однак, якщо в Росії з 2002 його чисельність почала поступово зростати, то в Україні, незважаючи на стабільне економічне зростання та незначне скорочення чисельності економічно неактивного населення впродовж останніх років, вона залишалась майже незмінною і утримувалась на рівні 22,2 млн. осіб, що пояснюється, в першу чергу, негативними демографічними змінами та значними масштабами трудової міграції. Така ситуація є серйозним викликом для економіки країни, оскільки вже у найближчому майбутньому може виникнути проблема дефіциту робочої сили. В Україні, на відміну від Росії, спостерігається також зменшення кількості економічно активного населення працездатного віку [50]. Щодо Польщі, то попри негативні тенденції останніх років, там також намітилося зростання чисельності економічно активного населення і в 2009 р. вона становила 17279 тис. осіб, в той час як в Україні - 22150 тис. осіб, а в Росії - 75524 тис. осіб. Найвищим рівень економічної активності населення впродовж перехідного періоду був у Росії і в 2009 р., зокрема, дорівнював 67,8%, а найнижчим у Польщі (2009 р. - 54,9%). Водночас в Україні в 2009 р. цей показник тримався на рівні 63,3% [12, 41, 52]. У всіх трьох країнах чоловіки є більш економічно активними, ніж жінки, хоча їх кількісна перевага є незначною.

Щодо чисельності зайнятих в країнах, що розглядаються, то тенденції її змін схожі до описаних нами тенденцій зміни чисельності економічно активного населення. Упродовж перших років економічних перетворень спостерігалося зменшення кількості зайнятих та згодом, завдяки сприятливій економічній ситаціїї, відбулося поступове її зростання. Однак, у зв'язку з негативними тенденціями світової фінансової кризи, в Україні та Росії у 2009 р. відбулося скорочення чисельності зайнятого населення у порівнянні з 2008 р. і вона відповідно становила 20192 та 69362 тис. осіб [12, 41]. Водночас в Польщі не відбулося скорочення чисельності зайнятих, а навпаки у 2009 р. спостерігалося її зростання у порівнянні з 2008 р. на 4% і вона становила 15868 тис. осіб [52]. У Росіїї у 2009 р. рівень зайнятості був найвищим і сягав 62,3%, в Україні тримався на рівні 57,7%, а в Польщі становив 50,4%[12, 41, 52].

Серед зайнятих в усіх трьох країнах спостерігається стійка тенденція переважання чоловіків над жінками, що може бути пояснена, до прикладу, тим, що жінки частіше залишаються поза ринком праці у зв'язку з доглядом за дітьми.

Ще однією спільною рисою ринків праці України та Польщі є вищий рівень зайнятості населення у сільській місцевості, ніж у міській, який пояснюється зростанням зайнятості в особистих селянських господарствах, праця в яких використовується як альтернатива до стандартної зайнятості за наймом. Однак, якщо в Польщі впродовж останніх років спостерігалася тенденція до зменшення різниці між цими показниками (50,3% - міські поселення, 50,6% - сільська місцевість у 2009 р.), то в Україні в 2009 р. вона зросла і становила 6,4% (55,8% - міські поселення, 62,2% - сільська місцевість) [12, 52].

Однією з головних характеристик ринків праці країн з перехідною економікою є структурна деформація сфери зайнятості. В той час, як у розвинутих країнах переважна більшість зайнятих зосереджена у сфері послуг і промисловості, відповідно, 60-70 та 25-30% робочої сили, їх частка у сільському господарстві є незначною і становить зазвичай 3-8% робочої сили, що пояснюється високою ефективністю фермерських господарств.

Як ми бачимо з табл. 2.1, Україна, Польща та Росія ж після розпаду СРСР отримали економіку, у якій зайнятість у сфері послуг була значно меншою, зокрема через її нераціональну структуру, а у сільському господарстві та промисловості у декілька разів перевищувала відповідні показники розвинутих країн світу [8].

Таблиця 2. 1 Порівняльні дані про структуру зайнятості у країнах з перехідною економікою колишнього СРСР у 1990 р., % до робочої сили

Країна	Сільське господарство	Промисловість	Сфера послуг
Польща	27	36	37
Російська Федерація	20	42	38
Україна	20	40	40

Джерело: World development report 1996: from plan to market [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://www-wds.worldbank.org/external/default/WDS ContentServer/WDSP/IB/1996/06 /27/ 000009265_3961214181445/Rendered/PDF/multi0page.pdf

Загальна тенденція перерозподілу праці у країнах з перехідною економікою з початком економічних перетворень характеризувалася розширенням зайнятості у сфері обслуговування при одночасному її скороченні у сфері матеріального виробництва. Аналіз засвідчує, що в усіх трьох країнах спостерігається зменшення частки сільського та лісового господарства у структурі зайнятості, зокрема у 2009 р. в Україні вона становила 15,5%, в Росії - 9,8%, а в Польщі - 15,3%, однак вона й досі є досить великою у порівнянні з розвинутими країнами.

В Україні та Росії також відбувається постійне скорочення чисельності зайнятих у промисловості, зокрема в обробних галузях. У 2009 р. в Україні кількість зайнятого населення у промисловості становила 3547 тис. осіб, в той час як в Росії - 13281 тис. осіб. Щодо Польщі, то впродовж останніх років чисельність населення зайнятого у промисловості зростала, зокрема і в обробних галузях, і лише в 2009 р. спостерігалося її скорочення до 28834 тис. осіб з 3061 тис. осіб у 2008 р. [12, 41, 52].

Про відсутність ефективних структурних змін в Україні упродовж 1991-1999 рр. свідчить зменшення зайнятості у таких перспективних галузях, як будівництво (на 1,4 млн. осіб - 60,9%), транспорт та зв'язок (на 0,5 млн. осіб - 27,8%). Водночас частка працівників апарату органів державного та господарського управління зросла з 2,0% у 1991 р. до 3,6% у 1999 р.

Упродовж останніх років ситуація, однак, змінилася і в усіх трьох країнах відбувалося зростання зайнятості в будівництві, хоча і в Україні (з 1043 до 966 тис. осіб), і в Росії (з 5474 до 5267 тис. осіб), і в Польщі ( з 877,5 до 876,9 тис. осіб) спостерігалося її певне скорочення у 2009 р. у порівнянні з 2008 р. [12, 41, 52]. Кількість зайнятих у галузях транспорту та зв'язку також зростає, при чому в Росії частка зайнятих у цих галузях є найбільшою, що пояснюється, в основному, значними розмірами країни.

Показником ефективності структурної перебудови економіки є динаміка зайнятості у тих галузях економіки, що належать до сфери послуг. І в Україні, і в Росії та Польщі впродовж останніх років спостерігається позитивна тенденція зростання чисельності зайнятих у галузях торгівлі, громадського харчування, операцій з нерухомим майном та надання послуг підприємцям, а також, що дуже важливо, у сфері фінансової діяльності, розвиток якої є назвичайно перспективним. Беручи до уваги статистичні дані щодо ринків праці, можна стверджувати, що трансформаційний період характеризувався динамічним розвитком приватного сектору. В Україні, зокрема, частка осіб, що працювали в приватному секторі зросла з 29,6% у 1992 р. до 48,1% у 2006 р., в той час як частка зайнятих у державному секторі скоротилася відповідно з 60,6% до 27,2% [12]. Спостерігалося також зростання кількості зайнятих на підприємствах колективної форми власності.

І в Польщі, і Росії також відбувся перерозподіл зайнятих і їх скорочення у державному секторі на користь приватного сектору. Зокрема, в Польщі частка зайнятих у державному секторі зменшилася з 52,1% у 1990 р. до 26,1% у 2009 р. і водночас зросла частка зайнятих у приватному секторі, відповідно, 47,9% до 73,9% [52]. Щодо Росії, то кількість зайнятих у державному секторі також зменшилася з 62198 тис. осіб у 1990 р. до 21097 тис. осіб у 2009 р. ( з 82,6% до 31,3%), а в приватному зросла з 9384 тис. осіб у 1990 до 38894 тис. осіб відповідно (з 12,5% до 57,8%) [41]. У Росії також спостерігається зростання чисельності зайнятих на підприємствах іноземної та спільної форм власності.

Отже, ринки праці України, Росії та Польщі характеризуються позитивними тенденціями зміни структури зайнятості, однак все помітнішими стають проблеми демографічного характеру, а також проблеми пов'язані з трудовою міграцією.

2.2 Макроекономічні чинники зростання масштабів безробіття у перехідних економіках

До 1991 року ринки праці країн, що входили до складу СРСР, характеризувалися режимом повної зайнятості, а відкритого безробіття практично не існувало, оскільки воно не визнавалося і не вимірювалося на урядовому рівні, хоча й мало місце, зокрема фрикційне. Після розпаду соціалістичної системи безробіття почало зростати і стало надзвичайно важливою соціальною, економічною та політичною проблемою країн з перехідною економікою, зокрема, України, Росії та Польщі. Воно було спричинене, в основному, структурною перебудовою економік країн у відповідності до вимог ринку та глибоким спадом на початку перехідного періоду [64, с. 2].

Однією із основних рис як українського, так і російського ринків праці впродовж перехідного періоду є низький рівень зареєстрованого безробіття, який, як показано на рисунку 2.1, не перевищував 5%. Основним поясненням такого явища, що не відповідає масовому скороченню виробництва в перші роки економічних перетворень, є приховане безробіття та неповна зайнятість, які спричиняють постійне значне заниження рівня безробіття. Через надто низьку допомогу по безробіттю та численні вимоги щодо отримання статусу безробітного, багато незайнятих осіб, які шукають роботу, не звертаються до центрів зайнятості за допомогою і не перебувають на обліку [61]. А отже, рівень зареєстрованого безробіття не відображає реальну ситуацію на ринку праці.

Рис. 2.1 Динаміка рівнів зареєстрованого безробіття в Україні, Росії та Польщі у 1992-2009 рр.

Джерело: Складено автором за даними Державного комітету статистики України - www.ukrstat.gov.ua, Федеральної служби державної статистики Росії - www.gks.ru та Центрального статистичного бюро Польщі - www.stat.gov.pl

Зокрема, в Україні аж до 1995 р. безробіття трималося на рівні 0,3-0,4% і лише в 1996 р. почало поступово зростати, досягнувши на сьогодні свого максимального значення у 1999 р. - 4,3%. Починаючи з 2000 р. і аж до 2008 р. спостерігалася тенденція зниження рівня безробіття, в першу чергу, завдяки економічному зростанню в країні [12].

В той же час у Польщі рівень зареєстрованого безробіття одразу ж почав швидко зростати і в 2003 р. сягнув свого максимального значення - 20%. З 2004 р., проте, намітилася позитивна тенденція його зниження і вже в 2008 р. спостерігався найнижчий його рівень - 9,5%. Станом на кінець 2009 року рівень зареєстрованого безробіття у Польщі зріс, у зв'язку з негативними тенденціями світової фінансової кризи, і становив 11,9%, а кількість зареєстрованих безробітних дорівнювала 1892,7 тис. осіб, з яких 48,9% - чоловіки, а 51,1% - жінки [52].

В Росії та Україні рівень зареєстрованого безробіття в 2009 р. був значно нижчим і відповідно становив 2,8% та 1,9%. Кількість зареєстрованих безробітних в Україні дорівнювала 531,6 тис. осіб, при цьому 54% - жінки, 46% - чоловіки, а в Росії - 2147 тис. осіб, з яких 45,1% - чоловіки, а 54,9% -жінки [12, 41]. У всіх трьох країнах спостерігається тенденція перевищення у структурі зареєстрованих безробітних жінок, однак, якщо в Польщі та Україні ці відмінності достатньо незначні, то в Росії в певні роки їх кількість вдвічі перевищувала кількість чоловіків.

...