Державна політика зниження рівня безробіття у відкритій господарській системі України

Рис. 2.2 Динаміка рівнів безробіття за методологією МОП в Україні, Росії та Польщі у 1995-2009 рр.

Джерело: Складено автором за даними Держкомстату - www.ukrstat.gov.ua, Федеральної служби державної статистики Росії - www.gks.ru та Центрального статистичного бюро Польщі - www.stat.gov.pl

Щодо рівня безробіття за методологією МОП, то в Україні та Росії, як ми можемо бачити з рис. 2.2, він вдвічі, а то й втричі перевищує рівень офіційно зареєстрованого безробіття, в той час як в Польщі він є навіть нижчим. У 2009 р. в Україні він становив - 8,8%, в Росії - 8,4%, а в Польщі - 8,2% [12, 41, 52]. При чому, згідно з даними статистичних відомств даних країн, безробіття обчислене за методологією МОП майже однаковою мірою торкається як жінок, так і чоловіків.

За даними обстежень, як показано на рисунку 2.3 та 2.4, основною причиною безробіття в Україні та Росії у 1995 році було звільнення за власним бажанням.

Рис. 2.3 Розподіл безробітних (за методологією МОП) за причинами незайнятості в Україні

Джерело: Складено автором за даними Державного комітету статистики України - www.ukrstat.gov.ua.

Рис. 2.4 Розподіл безробітних (за методологією МОП) за причинами незайнятості в Росії

Джерело: Складено автором за даними Федеральної служби державної статистики Росії - www.gks.ru.

У 2009 р., беручи до уваги несприятливі тенденції пов'язані з світовою фінансово-економічною кризою, більшість працівників були вивільнені у зв'язку з реорганізацією, ліквідацією, конверсією виробництва чи скороченням штатів. Їх частка в Україні була значно вищою і відповідно становила 45,5% від загальної кількості безробітних, в той час як в Росії - лише 28,8% [12, 41]. Починаючи з 2000 р., в Україні також спостерігається позитивна тенденція зменшення кількості молодих людей, які не можуть знайти роботу після закінчення школи, професійно-технічних училищ та вищих навчальних закладів. Зокрема, у порівнянні з 2000 р. їх частка скоротилася з 18,3% до 14,1% у 2009 р. [12].

Як в Україні, так і в Польщі серйозною проблемою перехідного періоду було поширення тривалого застійного безробіття.

Рис. 2.5. Розподіл безробітних за тривалістю незайнятості в Україні та Польщі у 2000 та 2009 рр.

Джерело: Складено автором за даними Державного комітету статистики України - www.ukrstat.gov.ua та Центрального статистичного бюро Польщі - www.stat.gov.pl.

На сьогодні спостерігається покращення ситуації на ринку праці, зокрема, як видно з рис. 2.5, частка довгострокових безробітних (більше року) в Україні зменшилася з 63,3% усіх безробітних у 2000 р. до 18,4% у 2009 р., а в Польщі, відповідно, з 44,6% до 25,8%. В Україні при цьому скоротилася середня тривалість незайнятості з 23 місяців у 2000 р. до 9 місяців у 2009 р. Однак, в обох країнах значно зросла частка осіб, що не можуть працевлаштуватися від 1 до 6 місяців. Середня тривалість пошуку роботи в Україні впродовж останніх років залишається незмінною і становить 6 місяців, в той час як в Росіїї у 2009 р., порівнюючи з 2008 р., спостерігалося її незначне зростання з 7,7 до 7,9 місяців.

Згідно з даними у 2009 р. як в Україні, так і в Росії молодь віком до 28 років, а в Польщі - до 24 років, до якої включаються випускники шкіл, спеціальних професійних та вищих навчальних закладів, складала найбільшу вікову групу серед безробітних, що підтверджує той факт, що однією з головних причин безробіття є неможливість знайти роботу після закінчення навчальних закладів.

Негативною тенденцією, що виявляється на ринках праці країн, що розглядаються, є зростання впродовж останніх років безробіття серед осіб з вищою та спеціальною професійною освітою. Основним поясненням такого явища є існування певного дисбалансу, який проявляється у невідповідності обсягів і структури професійно-кваліфікаційної підготовки кадрів реальним потребам ринку праці та пов'язаний зі змінами у технологіях, структурах виробництва та з вадами системи освіти.

Отже, основими причинами безробіття в Україні, Росії та Польщі були, в першу чергу, економічні перетворення, які призвели до значного падіння попиту на працю. З часом безробіття почало носити структурний характер, тобто воно було наслідком процесу перерозподілу робочої сили між секторами та порушенням рівноваги в різних галузях, включенням економіки у світову торгівлю, зміною технологій та методів управління.

2.3 Вплив стабілізаційної економічної політики на національні ринки праці України, Росії та Польщі

І Україна, і Росія, і Польща, при переході до ринкової моделі господарювання обрали стратегію “шокової терапії”, яка передбачала макроекономічну стабілізацію, лібералізацію економіки, прискорену приватизацію державної власності та розвиток приватного сектора, а також зміну економічної ролі держави. Однак результати застосування цієї стратегії для країн були різними - Польщі вдалося не тільки швидко подолати кризові явища, а й досягти значно більших темпів економічного зростання, порівняно з Україною та Росією.

Серед посткомуністичних країн Польща однією з перших розпочала перетворення ще у 1989 р. за програмою радикальних економічних реформ, що отримала назву “План Бальцеровича”. Проблемами, які потребували першочергового вирішення на початку реформ, вважалися високий рівень інфляції та нестача товарів, спричинена викривленою структурою цін в країні. Тому найважливішою складовою програми шокової терапії став перехід до ринкового ціноутворення [5]. У 1989-1990 рр. відбулася швидка лібералізація, яка супроводжувалася різким підвищенням цін. Урядом були встановлені коригуючі коефіцієнти, які мали забезпечити певне відставання зростання заробітної плати від зростання загального рівня цін, тобто фактично заморожували її. Така антиінфляційна політика гальмувала зростання реальних доходів населення, певною мірою стримуючи інфляцію попиту.

Доволі швидко лібералізація цін разом із скасуванням заборони на приватне підприємництво та жорсткою макроекономічною політикою призвели до зникнення товарного дефіциту. Активна зарубіжна допомога та скорочення платоспроможного попиту також далися взнаки.

Оскільки загальновизнано, що значний інфляційний тиск спричиняє дефіцит бюджету, то в країні проводилася стримувальна фіскальна політика, яка передбачала значне зменшення видатків, зокрема, за рахунок припинення субсидування збиткових підприємств, видатків на оборону, а також скасування податкових пільг.

На початку періоду реструктуризації економіки відбулась значна лібералізація зовнішньої торгівлі. Кардинальних змін зазнала зовнішньоекономічна та валютна політика. Була введена внутрішня конвертованість національної валюти, створений валютний ринок, спрощене регулювання зовнішньоторговельних операцій, зокрема було усунено більшість тарифних та нетарифних торговельних бар'єрів, а ті, що залишились, стали більш прозорими. Уряд встановив єдине митне регулювання для всіх імпортних товарів та значно скоротив обмеження на експорт. Упродовж 1990-1993 рр. відбулася суттєва девальвація курсу злотого і лише з 1994 р. Польща відмовилася від девальвації як найпростішого інструменту нарощування експорту та раціоналізації імпорту [13].

Основою ринкової економіки є приватна власність, тож проблема приватизації була ключовою для колишніх соціалістичних країн. У доволі стислий термін (1990-1992 рр.) в Польщі була проведена “мала приватизація”, наслідком якої став перехід у приватні руки основної частини роздрібної торгівлі та побутових послуг. Взагалі формування приватного сектора - розвиток малого та середнього бізнесу - розгортався в Польщі дуже швидкими темпами. Було створено багато дрібних приватних підприємств у промисловості та будівництві, а враховуючи те, що в Польщі практично не проводилася колективізація, частка приватних підприємств в аграрному секторі завжди була висока і ще більше зросла в період системних трансформацій. Частка приватного сектору у ВВП зросла з 30% у 1990 р. до 47% у 1992 р. та перевищила 56% у 1994 р., в той час як зайнятість в приватному секторі становила більше, ніж 60% у 1994 р. (46% - в 1989 р.) [46].

Щодо зайнятості, то у 1997 р. в приватному секторі працювало: в аграрній сфері 98% усіх робітників, у торгівлі - 96%. Важливо зазначити, що в Польщі склалася унікальна ситуація - зайнятість в аграрному секторі за роки реформ зросла й абсолютно, й відносно (у 1997 р. в сільському господарстві працювало 27,4% зайнятого населення, в той час як у 1990 р. - 25,8%). Динамічне зростання зайнятості в приватному секторі сприяло загальному економічному зростанню та певною мірою знімало гостроту безробіття [29].

У 1994-1997 рр. була успішно реалізована програма градуалістичних реформ першого віце-прем'єра Г. Колодко (головного критика “шокової терапії”) “Стратегія для Польщі”, яка радикально відрізнялася від економічної політики, що проводилася на початку 90-х років. Ця друга хвиля реформ являла собою політику, спрямовану на поступове створення необхідних інститутів, зростання державного втручання в економіку. Ядром нової стратегії було назване покращення умов життя, для чого передбачалося забезпечити швидкі темпи економічного зростання та більш справедливий розподіл доходів. З 1996 р. почала проводится реформа соцільного забезпечення, зокрема формувалися приватні пенсійні та медичні фонди.

Нагальною проблемою виглядала приватизація великих підприємств та на противагу шоковій терапії, програма “Стратегія для Польщі” була заснована не на руйнуванні державного сектора, а на поступовій приватизації. Була проголошена рівність приватного та державного секторів, та замість дискримінаційного оподаткування останнього ставилося завдання корпоративізації державних підприємств, яка розглядалася не як альтернатива приватизації, а лише як етап підготовки державних підприємств до більш ефективної діяльності за рахунок створення корпорацій з обмеженим числом власників акцій та компетентними менеджерами. Загалом, у Польщі, окрім розподілу державної власності за купонами й акціями, було також апробовано продаж підприємств [13].

Ще одним важливим кроком була реформа місцевого самоврядування. Внаслідок її проведення в Польщі відбувся перерозподіл влади на користь місцевих органів. Центральні отримали можливість сконцентрувати увагу та гроші на вирішенні основних стратегічних проблем, залишивши локальні, місцеві завдання тим, хто краще їх уявляє та більше зацікавлений в їх розв'язанні [27].

Однією з головних заслуг російського уряду, який діяв впродовж першого року радикальних реформ, була лібералізація цін, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, введення конвертованої валюти. Разом з тим уряду 1992 р. не вдалося здійснити настільки ж глибоку лібералізацію, як уряду Лешека Бальцеровича в Польщі. Так, не були лібералізовані ціни на нафту, газ, залізничні перевезення, що підігрівало інфляційні очікування [37].

Як показує практика, незалежність Центрального банку як від уряду, так і від інших економічних агентів є важливим фактором підтримання макроекономічної стабільності. В протилежному випадку ЦБ буде діяти в інтересах окремих груп, а не економіки в цілому. Це трапилось в Росії в середині 1992 р. Масштабні емісії, які здійснювалися ЦБ, стали головною причиною гіперінфляції 1992-1994 рр. Зокрема, у 1992 р. ціни зросли в 26 разів, 1993 р. -- у 9,4 раза, а 1995 р. -- у 2,3. В результаті на придушення інфляції Росія витратила 5 років, в той час як Польщі вдалося це зробити по суті за півроку.

Внаслідок підвищення цін вібулося різке зниження купівельної спроможності населення. За період з 1992 по 1997 pp. реальні доходи населення країни знизились на 43%, а частка населення з доходом нижче прожиткового мінімуму становила більше 25 % його загальної чисельності.

Поєднання гіперінфляції з відкритістю внутрішнього ринку призвело до зростання імпорту і насичення споживчого ринку товарами та його стабілізації. Неконкурентоспроможна продукція почала швидко витіснятись із внутрішнього ринку, відбулося значне скорочення її збуту та виробництва в країні. Уже в 1992 р. промислове виробництво скоротилось на 18 %, ВВП знизився на 19%, а у 1993 р. -- на 16 і 12 % відповідно [45].

У 1993-1994 pp. в країні прискореними темпами відбувалась приватизація державної власності. Її метою було проголошені підвищення ефективності роботи підприємств, ліквідація державних дотацій, створення умов ринкової економіки, конкуренції виробників продукції і послуг, формування середнього класу в суспільстві як соціальної основи нового устрою.

На початку 1993 р. Росія завершила так звану малу приватизацію: у приватну власність перейшли всі підприємства торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, третина промислових підприємств. У приватному секторі економіки було зайнято майже 50% працездатного населення і приватні підприємства випускали близько 40% промислової продукції [13].

Надто довге поєднання м'якої бюджетної і жорсткої кредитно-грошової політики в 1994-1998 рр. сталою головною причиною дефолту 1998 р. Наочним уроком кризи 1998 р. було те, що економіка не може бути стійкою в державі, яка намагається компенсувати м'якість бюджетної політики (ріст бюджетних витрат за слабкої можливості збирати податки, бюджетний дефіцит) жорсткістю грошової політики (підтримання курсу рубля в рамках валютного коридору). Макроекономічна політика держави повинна бути збалансованою [34].

Для проведення реформ в Україні була взята на озброєння монетаристська концепція, урядом були введені в обіг купоно-карбованці і країна стала на шлях "шокової терапії". У 1992 р. було проголошено лібералізацію ринкової торгівлі і цін. Така політика українського уряду поглибила кризу, сприяла подальшому падінню виробництва і за браком конкуренції призвела до надзвичайного зростання цін: у 1992 р. більше, ніж у 30 разів, а в 1993 p. Україна пережила гіперінфляцію. У свою чергу, це призвело до різкого падіння життєвого рівня населення, утворення невеликого прошарку багатих людей і зубожіння переважної більшості населення [28].

Україною був встановлений сумний рекорд найтривалішого спаду (1990-1999 рр.). Десять років поспіль відбувалося падіння ВВП і сільськогосподарського виробництва, дев'ять років - промислового виробництва, вісім років - інвестицій в основний капітал. Тільки з 2000 р. спостерігається реальне зростання ВВП, однак він ще не досяг і половини рівня 1990 р.

За період реформ відбулися деіндустріалізація країни, фізичний розпад продуктивних сил, руйнація інтелектуального потенціалу суспільства. В Україні більш ніж у 2 рази знизилася продуктивність праці, у 2 рази зросла собівартість промислової продукції. Швидке зниження реальних доходів населення України призвело до кризи збуту виробленої продукції. У країні почала переважати бартерна економіка, що різко скоротило бюджетні надходження і хронічним став дефіцит бюджету.

В умовах, коли немає протекціоністської політики держави, вітчизняного виробника у власній країні почали витісняти з ринку іноземні. Неконкурентоспроможність переважної більшості продукції вітчизняного виробництва посилювалася нижчою продуктивністю праці, невідповідністю якості окремих видів продукції світовим стандартам, високими цінами. Зміна становища на конкурентному ринку поглиблювала процес спаду виробництва, а в ряді випадків вела до банкрутства підприємств [13].

Неминучим наслідком глибокої тривалої кризи стало різке (майже дворазове) падіння життєвого рівня населення України, що відкинуло його за більшістю показників на позиції 60-х років. Порівняно з 1990 р. реальна заробітна плата зменшилася більше ніж у 3 рази, а реальне споживання домашніх господарств - більше ніж у 5 разів. Офіційно зареєстроване безробіття було незначним, але з урахуванням прихованого безробіття, вимушених відпусток за власний рахунок, затримок із виплатою заробітної плати (і без того низької) рівень безробіття становив 40 % .

Для України 1999 р. був роком найбільшого спаду обсягу ВВП: він становив лише 40,8 % від рівня 1990 р. Зростання ВВП намітилося лише в 2000 р. - на 5,8 %, і продовжилося в 2001 р. - на 9,1 і 2002 р. - майже на 4 %. Таким чином, за три роки відбулося збільшення на 20 %, або до 49 % від рівня 1990 р.

В Україні на початку проведення приватизації у 1992-1994 рр. пріоритетною метою визнавалося формування ринкових відносин та підвищення ефективності державних підприємств. Як показує світовий досвід, найефективнішою є національна економіка, в основі якої - приватна власність.

У період з 1992 по 1998 рр. в Україні відбувалась переважно сертифікована приватизація. І лише з 1999 р. відбувся перехід до грошового етапу приватизації. Одна з основних проблем сертифікованої приватизації в Україні та, що вона не принесла державним підприємствам коштів і нових технологій [48].

Отож, як ми бачимо, в кожній з країн були свої особливості проведення реформ та зниження життєвого рівня населення було притаманне кожній з них.

РОЗДІЛ ІІІ. Державна політика зниження рівня безробіття у відкритій господарській системі України

3.1 Досвід зниження рівня безробіття у перехідних економіках та перспективи його застосування в Україні

Однією із найактуальніших проблем, які виникають на ринку праці, є звичайно ж проблема безробіття, яка особливо гостро постає у країнах з перехідною економікою. Виважена політика у сфері зайнятості, спрямована на зниження рівня безробіття та розширення зайнятості, повинна бути одним із основних національних пріоритетів, оскільки вона виступає запорукою соціально-економічної стабільності в країні.

У Росії, починаючи з 2008 року, був розроблений цілий комплекс заходів, які всупереч кризовому скороченню виробництва дозволили помітно стримати зростання безробіття. Урядова програма підтримки ринку праці є однією із наймасштабніших за останні роки, зокрема впродовж 2009-2010 років на заходи щодо сприянню зайнятості з бюджету було спрямовано більше 200 млрд рублів і ці гроші не були витрачені даремно [11].

Своєчасно був прийнятий закон, який давав уряду право створювати резерв бюджетних асигнувань для допомоги регіонам, де спостерігається особливо складна ситуація на ринку праці.

Державна дума також збільшила мінімальний розмір допомоги по безробіттю до 850 рублів, а максимальний - до 4900 рублів [2]. Крім цього, закон зобов'язав роботодавців заздалегідь інформувати служби зайнятості про введення режиму неповного робочого часу чи про призупинку виробництва.

Якщо в країні на ринку праці традиційно проводилась пасивна політика зайнятості, яка складалася з виплат допомоги по безробіттю і надання певних послуг громадянам, що шукають роботу, то на сьогодні все більше коштів спрямовується на організацію заходів активної політики зайнятості.

Заслуговує на увагу реалізація регіональних програм, які мають на меті зниження напруженості на ринках праці та здійснюються в чотирьох основних напрямках:

· організація випереджального перенавчання працівників, які знаходяться під загрозою звільнення, працюють в режимі неповного робочого часу з вини адміністрації чи перебувають у відпустці з ініціативи керівництва, у випадку гарантії роботодавцем збереження зайнятості працівників в тій чи іншій організації;

· створення роботодавцями тимчасових робочих місць (громадські роботи, стажування випускників з метою набуття досвіду роботи). Стажування молодих спеціалістів, які організовуються службами зайнятості у взаємодії з роботодавцями, навчальними установами та центрами сприяння зайнятості випускників, дозволяють набувати необхідні навики та вміння та підвищують їхню конкурентоспроможність на ринку праці, а також допомагають закріпитися на робочих місцях. Такими можливостями, в першу чергу, можуть скористатися випускники професійно-технічних навчальних закладів;

· надання адресної допомоги в працевлаштуванні, в тому числі з переїздом в іншу місцевість;

· сприяння розвитку малого підприємництва і самозайнятості безробітних громадян, зокрема шляхом надання субсидій [3].

У всіх без винятку регіонах країни громадські та тимчасові роботи є найпопулярнішим напрямком і спостерігається тенденція зростання кількості задіяних в них громадян, що дає змогу говорити про їхні позитивні результати. По-перше, дуже важливим є суто психологічний аспект, оскільки люди зайняті справою. По-друге, на додачу до зменшеної заробітної плати, яку вони отримують через неповну зайнятість, в них з'являється додатковий заробіток завдяки громадським роботам.

Також достатньо успішно реалізується програма перенавчання спеціалістів і надання фінансової допомоги безробітним громадянам, що вирішили розпочати власну справу. В 2009 р. підприємцям-початківцям виплачувалась одноразова допомога в розмірі 58,8 тис. рублів, в 2010 р. розмір державних виплат підприємцям-початківцям збільшувався вдвічі, якщо вони брали на роботу ще одного безробітного громадянина.

В 2010 р. в таких програмах прийняли участь близько двох мільйонів осіб. З них близько двохсот тисяч відкрили свою власну справу, більше 137 тис. осіб, що опинилися під загрозою звільнення, пройшли випереджальне професійне навчання, а майже півтора мільйона осіб прийняли участь в громадських та тимчасових роботах. Все це дозволило так чи інакше підтримати людей в період кризи і сприяло зниженню чисельності безробітних [11].

Беручи до уваги те, що далеко не кожен безробітний готовий стати підприємцем, створення нових робочих місць - в першу чергу в маленьких містах і в так званих мономістах, де працює лише одне велике підприємство, - залишається на сьогодні головним пріоритетом, досягненню якого перш за все сприяють нові проекти в економіці.

У Росії, окрім цього, подальшого розвитку потребує підприємництво в сільській місцевості, чому покликаний сприяти проект “Російський фермер”, спрямований на формування сильного класу власників на селі, досвід впровадження якого має бути вивчений і використаний також і Україною для вирішення власних проблем значного безробіття у сільській місцевості [26].

Реалізація вищезгаданих програм, спрямованих на зниження напруженості на ринку праці, продовжиться і в 2011 р., при чому в бюджеті на ці цілі передбачено 105 млрд рублів. Передбачається також впровадження нових програм, спрямованих зокрема на підвищення кваліфікації жінок, що перебувають у відпустці для догляду за дитиною, а також збільшення з 30 до 50 тис. рублів розміру компенсації роботодавцям при працевлаштування інвалідів [11].

У Польщі на початку 2000-х років, попри економічне зростання, рівень безробіття сягнув 20%, при чому майже половина безробітних не мали роботи впродовж більш ніж одного року, тобто були довгостроковими безробітними, а рівень безробіття молоді становив 40%, але до 2008 р. країні вдалося більш ніж удвічі зменшити його [52]. Можна окреслити ряд заходів, які допомогли досягнути такого результату:

1) скорочення допомоги по безробіттю і перетворення її на субсидію, отримання якої вимагає виконання певних умов;

2) підвищення мобільності ринку праці особливо по відношенню до обмежень на тимчасову зайнятість на користь молодих і низькокваліфікованих шукачів роботи;

3) перехід від пасивних до активних заходів політики зайнятості і запровадження спеціальних заходів для тих, кому важко працевлаштуватися (молодих, людей, що не мають досвіду, некваліфікованих чи довгострокових безробітних, батьків-одинаків, інвалідів чи колишніх злочинців).

Необхідно згадати, що у 1995 р. в Польщі відбулася реформа системи виплап допомоги по безробіттю. Якщо на початку 1990-х р. випускники шкіл мали право на фіксовану допомогу по безробіттю (еквівалентну мінімальній з/п) незалежно від їхнього досвіду роботи, то після реформи була запроваджена гнучка система, яка враховувала трудовий стаж працівника. Важливим стимулом для створення нових робочих місць була також зайнятість на основі тимчасових договорів.

У 2002 р. польським урядом була представлена економічна стратегія “Підприємництво - Розвиток - Праця”, в якій значна увага відводилася активній політиці зайнятості. Вона передбачала поступове прискорення темпів зростання ВВП до 5% за допомогою стимулювання підприємницької діяльності та зниження рівня безробіття. Фінансування цієї стратегії забезпечувалося з федерального та регіональних бюджетів, а також з Європейського соціального фонду. Основна частина коштів спрямовувалася на заходи щодо створення нових робочих місць та на інвестиції в людський капітал. Стратегія, зокрема, передбачала залучення безробітних до громадських робіт. Місцевими органами влади та неурядовими організаціями наймалися учасники для заходів щодо охорони навколишнього середовища, в сфері охорони здоров'я, для надання соціальних послуг, проведення культурних акцій. Така робота забезпечувалася максимум на 12 місяців з відшкодуванням витрат на оплату праці на рівні не більше 50% від величини середньої заробітної плати в країні.

Здійснювалася також програма, націлена на безробітну молодь, яка не мала досвіду роботи, і могла працювати без укладення трудового договору від 3 до 12 місяців. Учасники програми отримували “стипендію” в розмірі 140% від величини страхових виплат на випадок безробіття [58].

Проводилося професійне навчання безробітних, яке давало змогу оволодіти новими необхідними професійними вміннями та навиками. Тривалість програми коливалася від 3 до 6 місяців і учасники отримували приблизно таку ж допомогу схожу, яка пропонувалася молодим безробітним особам, що не мали досвіду роботи.

На початку 2000-х років велика кількість випускників шкіл з'явилася на ринку праці, тим самим загострюючи проблему молодіжного безробіття, яке сягнуло максимуму в 2002 р. - 44% [52] . У відповідь уряд запровадив заходи, які в першу чергу мали посприяти вирішенню проблеми молодіжного безробіття, і особливої уваги заслуговує програма “Перша робота”. Вона була розпочата у червні 2002 р. і тривала до грудня 2005 р., залучивши за цей час 800 тис. учасників.

Програма була покликана підвищити ймовірність знаходження роботи випускниками і за нею роботодавцям пропонувалося відшкодування внесків у фонд соціального страхування за перші 12 місяців зайнятості. Були також розроблені схеми відшкодування вартості стажування для випускників середніх шкіл та пільгового кредитування для роботодавців, що наймали цих випускників. Програма “Перша робота” включала також заходи, які заохочували самозайнятість серед молодих людей (пільгові позики, податкові пільги). За даними Міністерства праці Польщі у 2005 р. 30% учасників програми мали постійну роботу після її завершення. Однак програма, на жаль, не була оцінена і новий уряд відкинув цю ініціативу відразу після виборів осінню 2005 р. [58].

Клуби для людей, що шукають роботу, також є важливою частиною інфраструктури ринку праці. Вони пропонують допомогу у пошуках роботи, а також допомагають виробити таку техніку заповнення резюме, ведення телефонних переговорів та ведення співбесіди, яка б дозволила справити якнайкраще враження на потенційного роботодавця. За оцінками Організації економічного співробітництва та розвитку 23% безробітних, які були залучені до таких клубів, працевлаштовуються в результаті отримання таких консультацій [56].

У 2004 р. ряд заходів активної політики зайнятості було запроваджено також після прийняття Акту про сприяння зайнятості та розвиток інституцій ринку праці. В першу чергу, варто наголосити, що інституції ринку праці були переорієнтовані з виплат допомоги у зв'язку з безробіттям на сприяння зайнятості. Основною цільовою групою заходів, що проводилися урядом, стали молоді люди віком до 25 років.

Дуже часто стверджують, що вступ Польщі до Європейського Союзу в 2004 р. був основною причиною падіння внутрішнього безробіття через масштабну міграцію. Однак, хоча й еміграція зіграла певну роль у скороченні безробіття, вона не була основним чинником цього процесу.

Завдяки гнучкому законодавству щодо регулювання ринку праці разом зі зростанням ВВП і переорієнтацією на активну політику зайнятості, впродовж 2003-2009 рр. Польщі вдалося створити значну кількість робочих місць, що й посприяло значному зниженню безробіття.

Отже, беручи до уваги схожість ситуацій на ринках праці України, Польщі та Росії, потрібно вивчити та проаналізувати досвід наших сусідів щодо вирішення ними проблем безробіття з метою використання його при розробці власних програм та заходів, які б дали можливість підвищити зайнятість та покращити соціально-економічне становище громадян.

3.2 Шляхи підвищення ефективності державної політики зайнятості у вітчизняній економіці

Аналіз стану ринку праці України, який формувався в умовах трансформації економіки країни, визначення його особливостей та основних проблем, які загострилися, зокрема, в умовах фінансово-економічної кризи, що розпочалася у 2008 р., обумовлюють необхідність удосконалення державної політики зайнятості населення.

Підвищення ефективності державної політики зайнятості в Україні вимагає, перш за все, здійснення змін між співвідношенням заходів пасивної та активної політики на ринку праці та, зокрема, збільшення частки витрат на останні [50, С. 135]. На сьогодні видатки на виплату допомоги у зв'язку з безробіттям із Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття перевищують, до прикладу, витрати на проведення та організацію громадських робіт в десятки раз. Зокрема, якщо у 2008 р. виплати допомоги по безробіттю становили 2,3 млрд грн, то на організацію та проведення оплачуваних громадських робіт було витрачено 173 млн грн, при чому у 2009 р. ці витрати скоротилися на 12,8% до 150,9 млн грн., в той час як витрати на виплату допомоги по безробіттю зросли до 3,9 млрд грн. Потрібно чітко усвідомлювати, що лише пасивна політика, навіть за умови підвищення її ефективності, не забезпечить стабільності у сфері зайнятості [12]. Саме ті заходи, що запобігають безробіттю, а не пом'якшують його наслідки, регулюють попит та пропозицію на ринку праці, змінюють професійно-кваліфікаційну структуру робочої сили та зокрема підвищують її конкурентоспроможність повинні на сьогодні бути пріоритетними.

Універсальним та найпопулярнішим заходом активної політики держави на ринку праці в умовах збільшення чисельності незайнятого населення є оплачувані громадські роботи, оскільки вони передбачають можливість створення в регіонах значної кількості тимчасових робочих місць у періоди масового вивільнення працівників у зв'язку з ліквідацією та перепрофілюванням підприємств. Саме тому потрібно якомога інтенсивніше використовувати можливості організації таких робіт з метою надання додаткової соціальної підтримки і забезпечення тимчасової зайнятості громадянам, які шукають роботу. Участь у громадських роботах дозволяє безробітним не лише не втратити трудові навики, але й отримати певний заробіток, а інколи й постійну роботу.

В Україні у 2008 р. в таких роботах взяло участь 428,5 тис. осіб, однак у 2009 р. їх чисельності зменшилася на 43,8% до 240,9 тис. осіб. Як свідчать дані, у 2010 р. спостерігалися позитивні тенденції і громадськими роботами було охоплено 318,2 тис. осіб, що на 32,1% більше, ніж у 2009р. [12].

Одними з найбільш ефективних заходів активної політики зайнятості є також програми професійної підготовки та перепідготовки молоді, підвищення кваліфікації, а також консультації з питань працевлаштування. В Україні в навчальних закладах усіх типів упродовж 2009 р. до таких програм було залучено 157,1 тис. безробітних, що, однак, на третину менше, ніж у 2008 р. Проте, в 2010 р. вони охопило на 29,4% більше осіб у порівнянні з 2009 р. [12]. Особлива увага повинна приділятися також розширенню можливостей організації власної справи безробітними і в першу чергу молоддю, а також стимулювання територіальної мобільності населення.

Для незайнятих жінок з маленькими дітьми, які є найбільш незахищеними на ринку праці, за підтримки держави повинна створюватись система зайнятості з неповним робочим днем або ж з можливістю виконання роботи вдома, також потрібно організовувати курси підвищення кваліфікації жінок, які повертаються з декретних відпусток.

Однак для того, щоб ці програми досягли певного успіху, вони повинні бути добре продуманими, а їх учасники мають ретельно відбиратися та оцінюватися, оскільки, до прикладу, не кожна людина готова та й зрештою здатна розпочати та вести власний бізнес. Дотримання ж цих критеріїв дозволить підвищити економічну ефективність таких програм.

Важливим напрямом підвищення ефективності заходів державної політики зайнятості є удосконалення відповідно до стандартів методології МОП показників, що характеризують стан ринку праці. На сьогодні заходами державної політики зайнятості охоплено лише фіксовану частину ринку праці, тобто система соціального захисту населення від безробіття не поширюється на осіб, що працюють в умовах вимушеної неповної зайнятості, а також безробітних, що не зареєстровані у державних службах зайнятості [8].

Необхідно також посилити роль приватного сектору у наданні таких послуг як підготовка та перепідготовка безробітних, організації громадських робіт, а роль держави має зводитися більше до визначення загальних пріоритетів, гарантування якості наданих послуг та забезпечення фінансування.

Як показує досвід, розвиток співпраці основних зацікавлених сторін на місцевому рівні - наприклад, місцевих органів влади, навчальних та професійно-технічних закладів, регіональних агентств розвитку та неурядових організацій - може посприяти розробці найбільш креативних та ефективних підходів до розроблення заходів активної політики зайнятості для вирішення проблем на місцях. Реформування системи професійної підготовки та освіти є важливою умовою усунення структурних проблем ринку праці та зокрема подолання невідповідностей між професійними навиками. В першу чергу потрібно переглянути напрями та рівні професійної підготовки з урахуванням попиту та пропозиції на ринку, при чому особлива увага має бути приділена підготовці фахівців загальногалузевих професій, потреба в яких не задовольняється за рахунок наявних трудових ресурсів. На вирішення цього завдання повинна бути орієнтована система початкової професійної освіти та програм перепідготовки безробітних. З метою формування структури попиту населення на послуги професійної освіти відповідно до потреб ринку потрібно розвивати програми професійної орієнтації молоді та організовувати професійно-пропагандистські кампанії.

Отже, як ми бачимо, активна політика зайнятості на ринку праці може мати позитивний ефект на зниження довгострокового безробіття, а також посприяти заповненню існуючих вакансій. Однак, попри те, що здійснення саме активних заходів державної політики зайнятості на ринку праці є важливим напрямом підвищення її ефективності, як показують дослідження, ключову роль у створенні робочих місць відіграють сприятливий інвестиційний клімат та бізнес-середовище, а також звичайно швидке економічне зростання [47, С. 65].

Отже, необхідною умовою є стабілізація національної економіки, яка створює сприятливе, надійне економічне середовище для інвесторів та підприємців, у якому вони могли би певною мірою прогнозувати майбутні прибутки від інвестицій та сподіватись на довготривалий розвиток свого бізнесу. Сприятливий клімат для розвитку підприємницької діяльності та економічного зростання вимагає рішучої боротьби з усіма видами корупції, удосконалення нормативної законодавчої бази, удосконалення механізмів кредитного фінансування, активної державної програми підтримки малого та середнього бізнесу.

Як свідчать дані дослідження бізнес-середовища в Україні, що проводилося Міжнародною фінансовою корпорацією, чинна в країні система державного регулювання та контролю за діяльністю малих і середніх підприємств перешкоджає економічному зростанню і у довгостроковій перспективі підриває конкурентоспроможність країни. Тому питання стосовно спрощення системи державного регулювання з метою поліпшення ділового середовища стає надзвичайно важливим для подальшого розвитку підприємництва та економічного зростання в Україні. Одними з головних адміністративних бар'єрів, що перешкоджають веденню бізнесу, є дозволи та перевірки, а також оподаткування. Тому окремим першочерговим заходом макроекономічної політики, який суттєво вплине на політику зайнятості, є реформа податкової системи, яка має бути спрямована на зниження податкового тиску на підприємства, обмеження їх ухилення від сплати податків, легалізацію тіньової економіки, що, в свою чергу, призведе до збільшення надходжень до бюджету, необхідних для розвитку адекватної інфраструктури.

Високий рівень корупції в поєднанні з неефективною урядовою бюрократією також є одними з ключових адміністративних перешкод для ведення бізнесу, збільшення інвестицій та зростання в Україні. Серед інших проблем, що постають перед українськими бізнесменами, важливо зазначити надзвичайно складну процедуру закриття і реструктуризації бізнесу, а також недостатній рівень захисту прав власності.

Разом із зменшенням податкового тиску і створенням привабливого підприємницького середовища зменшення бюрократичних перепон на шляху започаткування і розширення бізнесу сприятиме створенню додаткових робочих місць [6].

Розв'язання суперечностей ринку праці є головним завданням державної політики зайнятості, яка повинна орієнтуватись на подальший розвиток ринку праці, щорічне введення в дію нових робочих місць, розвиток трудового потенціалу населення та окремих регіонів. Отже, щоб розширити зайнятість та поліпшити її якість, подолати безробіття, зменшити соціальне та економічне напруження в Україні, вирішальним моментом державної політики зайнятості повинен бути добре зважений вибір заходів, які потрібно розробляти і впроваджувати в комплексі з макроекономічною, регіональною, мікроекономічною (на рівні підприємств та галузей), політичною, освітньою та соціальною політикою.

Размещено на Allbest.ru