Регіональні особливості розвитку агропромислового комплексу України

Автором привертається увага до актуалізації і необхідності розв'язання проблеми структурної перебудови АПК у напрямку модернізації функціонально-компонентної і територіальної структури, збалансування всіх його галузей, поглиблення спеціалізації агропромислового виробництва, удосконалення як галузевої і внутрішньогалузевої, так і територіальної структури, кооперування, комбінування і комплексування виробництва, модернізацію сільськогосподарських машин і обладнання, оновлення основних виробничих фондів у галузях аграрно-промислового сектору економіки і максимальну ув'язку їх розміщення із сировинними ресурсами, раціональну організацію сировинних зон. Складність та особливість цієї перебудови полягає в тому, що вона повинна здійснюватися паралельно з розбудовою ринкового середовища. При цьому мають бути враховані зміни виробничих відносин в АПК регіону, що стали наслідком трансформації колективних сільгосппідприємств, переробних та агросервісних структур у приватні агроструктури, товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства, а також фермерські та особисті підсобні господарства, підприємства торгівлі, які суттєво вплинули на територіальний поділ праці та міжрегіональні сировинні і продовольчі зв'язки.

Реформування регіональних АПК повинно відбуватися за умов удосконалення інвестиційно-інноваційного й наукового забезпечення, створення ринку науково-технічної продукції та дієвих регіональних інформаційно-консультаційних центрів (дорадчих служб) і активізації діяльності регіональних служб агромаркетингу, що вимагає здійснення виваженої регіональної агропромислової політики на державному рівні. При цьому, вибір орієнтирів для відновлення й нарощування обсягів агропромислового виробництва в межах регіональних АПК слід здійснювати, виходячи з специфіки потреб населення, згідно з науково обґрунтованими нормами, та з необхідності гарантії продовольчої безпеки держави. Звичайно, при цьому необхідно враховувати можливий міжрегіональний обмін товарами й послугами.

Підсумовано, що стратегічною метою земельної реформи є забезпечення за допомогою принципово нових земельних відносин високоефективного використання сільськогосподарських угідь, їх всебічної охорони та розширеного відтворення родючості ґрунтів, екологозрівноваженого ведення землеробства й розв'язання на цій основі в найкоротші строки продовольчої проблеми в країні та створення конкурентоспроможного на світовому та європейському продовольчих ринках національного АПК. В контексті сказаного автором окреслені найважливіші завдання, без реалізації яких не може бути досягнена стратегічна мета земельної реформи, а саме: активне відновлення екологічно нешкідливого приватного землеробства; створення в усій країні системи дієвого земельного кадастру; розробка і реалізація механізму підвищення родючості земельних ресурсів; посилення правового захисту земельних часток селян; завершення видачі державних актів на право приватної власності на землю тощо.

Розділ 2 "Аналіз регіональних особливостей розвитку аграрної сфери АПК" присвячений висвітленню регіональних особливостей розвитку аграрної сфери, дослідженню відтворювальних аграрних процесів в ринкових умовах господарювання.

За даними Держкомстату України кількість діючих сільськогосподарських підприємств за організаційно-правовими формами господарювання становила у 2004 р. 58575 одиниць, в тому числі фермерських господарств - 42533 (72,6%), господарських товариств - 8172 (14,0%), приватних підприємств - 4054 (6,9%), державних підприємств - 395 (0,7%), підприємств інших форм господарювання - 1694 (2,9%).

Серед сільськогосподарських підприємств вищі показники рівня рентабельності мають приватні (приватно-орендні) підприємства та фермерські господарства, створені при реформуванні колективних сільськогосподарських підприємств. Низьку ефективність мали в 2004 р. кооперативи, а також ще не реформовані колективні підприємства. Така ж закономірність зберігається і в зональному розрізі. Вона пов'язана з тим, що різні сільськогосподарські підприємства мають різні цілі, спеціалізацію, виробничо-економічні умови. На основі вивчення ефективності функціонування вітчизняних сільськогосподарських підприємств та з урахуванням зарубіжного досвіду можна зробити такі висновки:

§ ефективне функціонування реформованих агроструктур можливе за умови не тільки змін форм власності, але й реальних власників засобів виробництва та результатів праці;

§ адаптація сільськогосподарських підприємств до ринкових структур неможлива без їх одночасного технічного та технологічного переоснащення;

§ належить переглянути економічну діяльність на сільгосппідприємствах: бізнес-планування, інформаційне забезпечення, агромаркетинг;

§ слід передбачати інтеграцію та кооперацію з переробними, обслуговуючими та торговельними підприємствами.

На основі опрацювання низки наукових джерел узагальнене формулювання стратегії і тактики реформ щодо подальшого розвитку регіональних АПК і сільського господарства загалом. Її суть полягає в тому, що стратегія і тактика здійснення реформ в регіональних АПК повинні сконцентруватися на трьох взаємопов'язаних напрямах: формування ефективного господаря-власника; створення сприятливого економічного середовища ("правил гри") на ринку; активний пошук та мобілізація внутрішніх резервів зростання обсягів виробництва, підвищення ефективності. При цьому, слід надавати перевагу тим підприємницьким структурам, які успішно пройшли перший етап реформування і стали виробляти конкурентоспроможну продукцію як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

На сьогоднішньому етапі розвитку сільськогосподарських підприємств всіх типів і видів більш важливо звернути увагу на заходи, які сприятимуть їх адаптації до ринкових умов. Це означає, що одним із важливих напрямів реформування регіональних АПК в найближчій перспективі повинна стати адаптація їх галузей та суб'єктів до ринкових умов з метою підвищення ефективності їх функціонування. При цьому важливо врахувати позитивний досвід розвитку окремих сільськогосподарських підприємств в конкретних регіонах з метою його поширення на інші регіони для відтворення сільського господарства як чи не найважливішої галузі економіки України з точки зору формування безпеки держави.

Виявлено, що найбільш інтенсивно за період 1998-2004 рр. зростала кількість фермерських господарств у Хмельницькій (на 213,8%), Черкаській (на 184,7%) та в Житомирській (на 183,2%) областях. В той же час, у вказаний період відбулося скорочення кількості фермерських господарства у Тернопільській, Сумській, Чернігівській, Львівській, Івано-Франківській та Донецькій областях. Ці особливості (як зростання, так і скорочення кількості фермерських господарств) пов'язані з низкою загальноукраїнських та специфічних для кожної з названих областей факторів. Якщо чисельність фермерських господарств зросла за період 1998-2004 рр. на 19,7%, то площа сільськогосподарських угідь у їх власності, користуванні й оренді збільшилась у 2,8 рази і склала понад 3 млн. га. Це відбулося переважно за рахунок оренди фермерськими господарствами земельних часток (паїв) у колишніх членів колективних сільськогосподарських підприємств. Фермери, як правило, краще розраховуються з орендодавцями і тому власники земельних ділянок надають їм перевагу. При цьому, загалом по Україні за останні роки відбулося зростання валової продукції фермерських господарств.

Середній розмір одного господарства також збільшився в середньому по Україні приблизно у 2,8 рази з 25,9 га у 1998 р. до 71,9 га у 2004 р. При цьому, найбільший ріст спостерігався в таких областях, як Рівненська, Житомирська, а найменший - в Закарпатській, Волинській та Херсонській областях.

Більш детальний аналіз ефективності виробництва у фермерських господарствах був здійснений на матеріалах Львівської області. Зокрема, було встановлено аналітичний вираз виробничої функції стосовно умов діяльності селянських фермерських господарств, які склалися у Львівській області. Вихідними даними для економетричної моделі послужили площа ріллі, вартість основних засобів, сума оборотних коштів, кількість працівників, дохід від реалізації продукції по фермерських господарствах. Проведені економетричні дослідження в пакеті Statistica 6.0 дозволили записати виробничу функцію в такому вигляді:

Y = 0,337 ? X1 0,009? Х 2 -0,009? Х 3 0,67? Х 4 0,624,

де Y - дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), тис. грн.;

Х 1 - площа ріллі у селянських фермерських господарствах, га;

Х 2 - вартість основних засобів, тис. грн.;

Х 3 - сума оборотних коштів, тис. грн.;

X4 - кількість працівників, осіб.

Коефіцієнт множинної детермінації моделі R2 - 0,93 дає підстави стверджувати, що модель досить вичерпно пояснює зв'язок між вихідними факторами і результуючою зміною.

Побудована регресійна модель дала можливість зробити висновок, що на збільшення доходу суттєвий вплив має збільшення суми оборотних коштів та кількості працівників (відповідно х 3 та х 4). Збільшення площі ріллі х 1 та вартості основних засобів х 2 практично мало змінюють розмір доходу.

Дослідження взаємозв'язків "ресурс - продукт" виявило такі залежності:

для площі ріллі (R2 = 0,81);

Y = 0,684·X1 0,876,

гранична величина зміни

MP1 = 0,599·X1 -0,124,

для вартості основних засобів (R2 = 0,51);

Y = 0,684·X2 1,005,

гранична величина зміни

MP2 = 0,252·X2 0,005,

для суми оборотних коштів (R2 = 0,51);

Y = 1,623·X3 0,938,

гранична величина зміни

MP3 = 0,074·X3 -0,062;

для кількості працівників (R2 = 0,88);

Y = 1,623·X4 1,502,

гранична величина зміни

MP4 = 0,317·X4 -0,502.

При розгляді впливу кожного фактора зокрема можемо зробити такі висновки: зміна площі ріллі (х 1) призводить до зміни доходу, проте темпи зростання цього доходу зменшуються із зростанням площ ріллі. Щодо впливу вартості основних засобів, то темпи зростання доходу практично не змінюються при зміні вартості основних засобів (залежність у від х 2 має прямо пропорційний характер). Те ж саме можна сказати про залежність розміру доходу від суми оборотних коштів, проте збільшення кількості працівників призводить до зростання як доходу, так і темпів його приросту, що говорить про трудомісткість галузі.

Таким чином, висока ефективність функціонування фермерських господарств засвідчує про необхідність сприяння їх розвитку. Саме тому доцільно у найближчій перспективі організаційну структуру сільського господарства України поступово змінюватиметься у напрямах, які забезпечать збільшення розмірів фермерських господарств не тільки за рахунок оренди земельних і майнових паїв, а й шляхом купівлі-продажу землі. Такому процесу особливо сприятимуть законодавчі положення прийнятого Верховною Радою України нового Земельного кодексу, а також намічених близько 40 законодавчих актів, що його доповнюють. Це виступатиме подальшим потужним фактором не тільки розвитку фермерства, але й АПК в цілому.

Виробництво валової сільськогосподарської продукції у господарствах населення в середньому по Україні досягло в 2004 р. 39930 млн. грн. В порівнянні з 1995 р. воно зросло в 1,3 рази, а в розрахунку на 1 сільську раду - приблизно на 20%, на 1 село - на 21%, на 1 особу - на 30%, на 100 тис. га угідь - майже в 5 разів, що зумовлено, насамперед, більш ефективним використанням землі особистими підсобними господарствами громадян. При цьому, питома вага господарств населення в загальному обсязі валової продукції рослинництва становила в областях Західного соціально-економічного району понад 80% у той час коли щодо України цей показник становив приблизно 52%, а в областях Східного соціально-економічного району не досягав 50%.

Виявлено низьку технічну оснащеність особистих господарств, в яких земельні ділянки переважно обробляють переважно вручну (за винятком оранки). Найкраще забезпечені тракторами Тернопільська (26 тракторів на 1000 га ріллі), Волинська (25 тракторів на 1000 га ріллі), Черкаська (24 трактори на 1000 га ріллі), Рівненська (23 трактори на 1000 га ріллі), найгірше - Миколаївська, Донецька, Запорізька (менше 10 тракторів на 1000 га ріллі). Якщо взяти до уваги зональний фактор, то найкраще забезпечені тракторами області лісостепу (18,5 тракторів на 1000 га ріллі), найгірше - степові області (9,8 тракторів на 1000 га ріллі). Забезпеченість зернозбиральними комбайнами дещо інша: найкраще забезпечені області полісся (8,5 зернозбиральних комбайнів на 1000 га ріллі), найгірше - степові області (3,0 зернозбиральних комбайнів на 1000 га ріллі). В таких областях, як Донецька, Полтавська, Сумська, Івано-Франківська, Рівненська в особистих підсобних господарствах взагалі відсутні тракторні плуги, тракторні сівалки та культиватори. Очевидно, що в областях (Донецька, Запорізька та ін.), населення яких зайняте переважно в промисловості і є орієнтованим на закупівлю продуктів харчування, має місце надзвичайно низька забезпеченість особистих підсобних господарств сільськогосподарською технікою.

Питання забезпеченості оснащеності особистих господарств технікою є не менш болючим, ніж забезпеченості нею сільськогосподарських підприємств. Це пояснюється в значній мірі тим, що за період 1990-2004 рр. виробництво тракторів, тракторних плугів, тракторних сівалок зменшилося майже в 30 разів, жаток - у 65 разів бурякозбиральних машин - у 86 разів і т. д. В результаті цього зменшилася і наявність техніки в господарствах.

Така ситуація в значній мірі пояснюється тим, що в останні роки відбулося падіння купівельної спроможності сільськогосподарських підприємств, що пов'язане з погіршенням співвідношення цін на техніку і сільськогосподарську продукцію.

Оцінка особливостей функціонування особистих підсобних господарств дозволила виділити такі наступні їх типи, які сформувалися, практично, в усіх областях України залежно від місця розташування стосовно територій з різними функціями:

§ господарства, які займаються виробництвом рослинницької і тваринницької продукції й практично забезпечують, насамперед, свої власні потреби у продуктах харчування;

§ господарства, які частково утримують тварин (свиней, кролів або курей) і не забезпечують себе та ринок новим асортиментом харчових продуктів;

§ господарства, що забезпечують власні потреби рослинницькою продукцією і потреби інших споживачів, оскільки вони розташовані в основному поблизу ринків збуту (великих районних та обласних центрів);

§ спеціалізовані господарства, які працюють суто на ринок: невеликі тепличні з вирощування квітів, ранніх овочів тощо, які теж розташовані в приміських зонах, а то й у містах.

Подальший розвиток особистих підсобних господарств регіону всіх названих вище типів потребує розробки регіональних соціально-економічних програм щодо їх підтримки, інтеграції з новоствореними агроформуваннями та різного типу сільськогосподарськими підприємствами, а також можливості отримати кредитні ресурси. В таких програмах має формуватися комплекс заходів, спрямований на розв'язання регіональних проблем інтегрального розвитку елементів та підсистем аграрної сфери, які перешкоджають об'єднанню всіх складових регіонального АПК в єдиний ефективно функціонуючий організм, а саме:

§ збереження та розвиток агроформувань як найбільш продуктивної бази всього аграрного виробництва, що володіє технічними засобами, надає робочі місця для членів особистих підсобних господарств, чим забезпечує їм основу для існування;

§ збереження та розвиток особистих підсобних господарств як засобу соціального захисту та самозабезпечення продовольством і доходами, а в екстремальних умовах - додатковими робочими місцями для їх власників;

§ на взаємовигідних умовах надання з боку агроформувань допомоги особистим підсобним господарствам з використанням натомість ресурсного потенціалу особистих підсобних господарств.

Розв'язання регіональних проблем інтегрального розвитку аграрних підприємств вже в найближчій перспективі сприятиме зростанню індексів продукції сільського господарства, які загалом по Україні протягом 1990-2000 рр. неухильно знижувалися, в 2001-2003 рр. стабілізувалися, а в 2004 р. зросли (табл. 1).

Таблиця 1. Індекси продукції сільського господарства* (у господарствах всіх категорій, 1990=100%)

* Розраховано за: Статистичний щорічник України за 2004 рік. - К.: Держкомстат України, 2005.

Ранжування областей за індексом продукції сільського господарства дозволив встановити, що у 2004р. найбільше наблизилися за випуском продукції до рівня 1990 р. такі три області, як Закарпатська, Одеська, Івано-Франківська, найменше - АР Крим.

Розраховані нами співвідношення індексу 2004 р. в %% до аналогічного середньоукраїнського показника дозволив встановити, що в 2004 р. 11 областей з 25 виробляли меншу частку продукції у % до 1990 р., ніж Україна загалом).

Порівняння співвідношень наведених вище показників засвідчує, що відтворювальний потенціал більшості регіональних АПК і АПК України в цілому почав зростати.

У розділі 3 "Регіональні особливості розвитку переробних підприємств та інфраструктурних систем АПК" висвітлюються стан та особливості розвитку переробних підприємств в регіонах України, результати вивчення регіональних особливостей формування інфраструктурних систем АПК та аналізу регіональних особливостей формування і використання трудового потенціалу, досліджуються регіональні особливості розвитку інвестиційних процесів та вплив інновацій в сфері переробних підприємств на регіональний розвиток АПК.

Дослідження стану переробних підприємств в регіонах України і ретроспективних тенденцій їх розвитку дозволило виявити такі особливості їх функціонування:

§ на тлі деякого скорочення виробництва в національному комплексі загалом, в харчовій промисловості зберігся його приріст;

§ протягом останніх п'яти років мала місце нерівномірність зростання випуску продукції переробних підприємств як в розрізі регіонів, так і в розрізі галузей харчової промисловості по регіонах України, що зумовлено як розташуванням тих чи інших переробних підприємств в конкретних сировинних зонах, так і концентрацією таких підприємств в регіонах;

§ обсяги переробки сільськогосподарської продукції в Україні загалом і в розрізі регіонів були меншими від тих, які необхідні для досягнення продовольчої безпеки, що в значній мірі пояснювалося недостатніми обсягами виробництва сільськогосподарської продукції (так, за оцінками вчених УААН, орієнтовні обсяги виробництва зерна як найважливішого стратегічного продукту для задоволення мінімальних внутрішньодержавних потреб за кризового стану економіки повинні становити не менше 32 млн. т, а для нормального функціонування агропродовольчого комплексу і споживчого ринку мають бути поступово доведені до 43 млн. т, цукрових буряків - відповідно 11,2 і 16,7 млн. т, соняшнику - 0,8 і 1,4 млн. т, картоплі та овочів - 17,9 і 24,5 млн. т);

§ відбулося суттєве зменшенні державного сектору у харчовій промисловості, спостерігалося інтенсивне виникнення малих підприємств (якщо в Україні у 1992 році державний сектор у харчовій промисловості становив за кількістю підприємств понад 50% при обсягах виробництва 3/5 усієї продукції, то у 2005 році і кількість державних підприємств і обсяги їх виробництва становили значно менше 10%).

Незважаючи на деяке збільшення випуску продукції переробними підприємствами у 2001-2005 рр., низьким було споживання населенням України найбільш повноцінних тваринницьких продуктів - м'яса, яєць, риби і рибопродуктів (50-70% до норми, що значно менше, ніж у 1991 р.), хоча випуск окремих видів продукції за останній рік дещо зріс (рис. 5).

Недостатнім було споживання і молочних продуктів. Незважаючи на недостатній рівень споживання молочних продуктів в Україні, значна їх частина експортується. Це зумовлено насамперед низькою купівельною спроможністю більшості населення України. Так, середньостатистичний європеєць споживає за рік близько 17 кг сиру, українець - 2 кг. Тим часом, щорічно експортується 50-60 тис. т цієї продукції.

В той же час споживання картоплі та хліба перевищувало на 8-9% норму, що засвідчує про нераціональну структуру харчування. Це дало підстави зробити висновок про недостатнє виконання як переробними підприємствами, так і аграрним ринком соціальної функції. Так, переробка сільськогосподарської продукції в Україні загалом і в розрізі регіонів зокрема здійснювалася в значно менших розмірах від тих, які необхідні для досягнення продовольчої безпеки, що в значній мірі пояснюється недостатніми обсягами переробки сільськогосподарської продукції. Найменші обсяги продукції сільського господарства в усіх категоріях господарств та її переробки мали місце протягом останніх років в північних областях України і в Криму.

Ось чому таким важливим є створення малих переробних підприємств, форма функціонування та спеціалізація яких має визначатися в залежності від регіону розташування. При цьому, активізація створення малих підприємств можлива при підтримці створення переробних цехів при обслуговуючих кооперативах. Дуже важливо на різних рівнях управління підтримувати розробку проектів малих підприємств, сприяти пошуку шляхів залучення внутрішніх і зовнішніх інвесторів та підтримувати створення філіалів великих переробних підприємств.

Для стабілізації виробництва продуктів харчування і подальшого розвитку галузей харчової та переробної промисловості необхідне підвищення технологічного й технічного рівня як існуючих, так і нових підприємств. Адже, після здобуття Україною незалежності впродовж 90-х років практично було припинено фінансування робіт зі створення нової техніки для харчової та переробної промисловості. У результаті знизився рівень механізації праці, а на малих переробних підприємствах переважала ручна праця: низька технічна оснащеність переробних підприємств гальмувала зростання ефективності виробництва, знижувала якісні показники продукції, не дозволяла збільшити повноту переробки сировини, яка трималася на рівні 25-35 %, тобто була значно нижчою, ніж у країнах ЄС, США та Канаді. Застарілі виробничі потужності переробки та низький технічний рівень існуючих підприємств зумовлювали великі втрати виробленої продукції (м'яса, картоплі - на 30 %, овочів та фруктів, молока - понад 40 %).

В наш час необхідно зосередити зусилля вчених та спеціалістів на виконанні наступних основних завдань: зниження енергоємності виробництва, яка є в 6 -10 разів вищою, ніж у розвинених країнах світу, наприклад, в Німеччині, що позитивно вплине на собівартість продукції та підвищить її конкурентоспроможність на продовольчому ринку; підвищення рівня використання сучасних технологій при експорті продовольства; прогнозування трансакційних витрат на основі маркетингових досліджень; забезпечення державної підтримки розвитку харчової та переробної промисловості - цільові кредити, пільги в оподаткуванні, зниження митних тарифів на сировину та обладнання, сприяння створенню кооперативно-інтеграційних структур, аграрних фінансово-промислових груп.

Для розвитку виробничої сфери харчової та переробної промисловості доцільне створення дієвої системи кооперації і організація на цій основі інтегрованих підприємств, що дозволить більш повно використати продукцію особистих підсобних та фермерських господарств. Це стосується, зокрема, переробки плодоовочевої сировини. З матеріалів обстежень сільськогосподарського виробництва в особистих господарствах громадян видно, що в регіонах значна частина фруктів та ягід втрачається при зберіганні, а реалізовується лише їх чверть. Для цього в кожному конкретному випадку слід визначити структуру виробництва малого переробного підприємства та форму його функціонування: цілорічне чи сезонне. Найбільш реальне та економічно виправдане створення сезонних підприємств з виробництва соків (в основному фруктових), а також напівфабрикатів для їх виготовлення. Для виробництва соків не потрібно складного й дорогого обладнання, а з використанням місцевої сировини можна досягти високої рентабельності.

Виявлено значне відставання від нормативного забезпечення інфраструктурними системами всіх видів всіх регіональних АПК. Обґрунтовано, що без кардинальних змін у розвитку інфраструктури не можна буде досягнути підвищення ефективності розвитку АПК. Ось чому цей напрямок розвитку АПК окреслений як один із пріоритетних на найближчу перспективу. Виявлені й регіональні особливості формування та використання трудового потенціалу АПК. Встановлено, що формування трудового потенціалу села в розрізі регіонів відрізняється особливими відмінностями в демографічній ситуації, яка є напруженою та нестабільною, про що засвідчують регіональні особливості природного та механічного руху населення. Так, найбільше від'ємне сальдо міграції було характерне для сільської місцевості Львівської, Вінницької та Хмельницької областей, що в найближчий час може активізувати постаріння сільського населення в цих областях (табл. 2).

Таблиця 2. Міграційний рух населення у сільській місцевості України за 2004 рік *(осіб)

* Джерело: Статистичний щорічник України за 2004 рік. - К.: Держкомстат України, 2005.

Значний розвиток отримала і зовнішня міграція. З усіх областей України, а особливо із областей Західного регіону, зокрема Закарпатської, Волинської, Рівненської областей, працездатні люди із сільської місцевості поповнюють робочі місця: жінки - в Італії, Іспанії, чоловіки - в Португалії, Польщі. Виїжджають переважно працездатні люди віком від 25 до 40 років, які мають кваліфікацію, не схильні до алкоголізму та наркоманії, фізично розвинуті, але, які не в змозі в регіоні покращити життя - купити автомобіль, побудувати будинок, вивчити дітей, забезпечити гідні умови життя як собі, так і сім'ї. Саме ці люди при сприянні держави щодо їх зайнятості по місцю проживання здатні створити і поповнити середній клас, який є основою підтримки економіки багатьох держав. Головними чинниками, що зумовлюють ріст зовнішньої міграції, є низький рівень життя, незадовільні соціально-побутові та житлові умови, ріст вартості життя та ін.

Найбільші сукупні втрати сільського населення у 2004 р. мали місце у центральних областях України, зокрема у Вінницькій, Київській та Чернігівській. Але, найбільша депопуляція у розрахунку на 1000 жителів спостерігалася у Чернігівській та Сумській областях. Враховуючи інші негативні показники демографічної ситуації, зроблено висновок, що саме в сільській місцевості центральних областей України може найближчим часом сформуватися дефіцит висококваліфікованих кадрів працездатного віку.

Доведено, що сьогодні вкрай важливо на територіальному рівні, тобто в усіх регіональних АПК, здійснити регулювання заходами, спрямованими на поліпшення соціально-економічного середовища використання робочої сили (розширення соціальної інфраструктури АПК значною мірою впливає на формування умов для відтворення робочої сили в його сферах, причому відтворення робочої сили більш високої якості, але, за роки економічних реформ у розвитку сільської соціальної інфраструктури її стан значно погіршився), а на галузевому рівні пріоритетним завданням має бути формування стратегічного управління трудовим потенціалом і ефективним його використанням у конкретних умовах функціонування того чи іншого елементу чи підсистеми регіонального АПК.

Регулювання зайнятості сільського населення в регіонах України має спрямовуватись на забезпечення високого рівня зайнятості та створення умов для повноцінної цілорічної праці і зростання добробуту. Для цього необхідні:

§ розгалужена система державної служби зайнятості;

§ система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації сільського населення;

§ залучення іноземного та вітчизняного капіталу з метою створення нових робочих місць на селі;

§ спеціальні заходи для забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і не мають можливості на рівних умовах конкурувати на ринку праці (жінки, молодь, інваліди та ін.);

§ підтримка на державному рівні нетрадиційної сфери зайнятості на селі (розвиток приватних підприємств, кооперативів, малий бізнес, сфера туризму);

§ забезпечення державними службами зайнятості можливого виїзду сільських мешканців на тимчасову роботу за кордон у періоди зниження інтенсивності сільськогосподарських робіт.

Обґрунтовано, що виведення з кризового стану АПК пов'язане не тільки з реалізацією заходів, спрямованих на поліпшення умов життєдіяльності населення в селі, чи з роздержавленням та приватизацією, але й зі здійсненням глибокої структурно-інвестиційної перебудови. Отже, перед державними органами влади на всіх рівнях управління виникає проблема розробки довготермінових інвестиційних програм розвитку регіональних АПК, спрямованих в кінцевому рахунку на досягнення макроекономічної рівноваги відповідно до законів ринкової економіки.

Потужний науково-технічний і кадровий потенціал АПК України, який спроможний успішно вирішувати сучасні складні фундаментальні і прикладні наукові проблеми соціально-економічного, організаційно-виробничого та техніко-технологічного розвитку сільськогосподарського виробництва, його інтеграції у світове ринкове середовище, використовується неефективно. Слабкою ланкою залишається організація широкого застосування у виробництві наукових розробок, створення умов щодо підвищення зацікавленості організаційно-господарських структур у впровадженні науково-технічних досягнень, наприклад виробництва біопалива.

Четвертий розділ "Врахування регіональних особливостей у механізмі управління розвитком АПК" присвячено висвітленню суті, функціям, завданням, регіональним особливостям механізму управління регіональним розвитком АПК, визначенню місця регіональних служб агромаркетингу, окресленню завдань інформаційно-консультаційних служб, обґрунтуванню ролі науково-технічного забезпечення як ланок механізму управління регіональним розвитком АПК.

Встановлено, що механізм управління АПК є складним і розбалансованим з точки зору спрямування функціонування окремих елементів АПК, оскільки сільськогосподарська політика в Україні проводиться різними відомствами, координація між якими є слабкою. Слід підкреслити й відношення держави до управління АПК як не до першочергового завдання.

Для подолання зазначених вище недоліків обґрунтовується доцільність розробки моделі управління розвитком регіональних АПК, яка увібрала б в себе власний вітчизняний досвід, а також усе позитивне, що є на даний час у світовій практиці.

Доведено, що ефективність діяльності органів управління АПК залежить від їх злагодженої дії на трьох рівнях, зокрема від:

1) результатів діяльності уряду щодо функціонування АПК в масштабах всієї країни;

2) від результативності діяльності окремих служб і відомств, що мають в плив на розвиток АПК та окремих його ланок;

3) від ефективності управлінських структур що функціонування АПК на регіональному, районному і локальному рівнях.

Встановлено, що дуже важливим завданням є досягнення узгодженого функціонування всіх ланок управління, що має забезпечити "внутрішню" ефективність діяльності всіх організацій управління АПК.

Злагодженість дій всіх органів управління АПК вимагає розробки низки заходів та їх реалізації в якомога стисліше строки. Найважливішими серед цих заходів, на думку автора, є підвищення ефективності функціонування центрів реформування сільського господарства.

Окреслена мета врахування регіональних особливостей у механізмі управління регіональним розвитком АПК, під якою автор розуміє максимально можливе врахування переваг кожного з регіонів у виробництві тих чи інших видів продукції АПК, що повинно сприяти не тільки збільшенню випуску такої продукції, але й повноцінному забезпеченню нею населення України та формуванню раціональних обсягів її експорту при умові повноцінного відтворення природно-ресурсного потенціалу АПК (родючості ґрунтів, водних ресурсів тощо).

Обґрунтовано, що досягнення цієї мети можливе при умові дотримання низки принципів, серед яких найважливіше місце займають використання достовірної бази даних про національні й регіональні особливості розвитку АПК; здійснення моніторингу цих особливостей; наявність розвинених інформаційних систем та програмного забезпечення для збереження і обробки величезних масивів інформації; наявність висококваліфікованого потенціалу, здатного не тільки критично оцінити національні й регіональні особливості розвитку АПК, але й розбити заходи щодо їх використання в управлінні регіональним розвитком АПК.

Дослідження показали, що економічна ефективність виробничо-збутової системи діяльності як аграрних, так і переробних підприємств АПК регіону суттєво залежить від реалізації наступних функцій маркетингу: дослідження ринків збуту, попиту споживачів сировини та продовольства, моніторингу та прогнозування конкурентної ситуації, застосування раціональної політики ціноутворення, організації безпосереднього збуту товарів. Ефективна їх реалізація вимагає забезпечення своєчасних необхідних перетворень у виробництві, збуті, управлінні і т. д. Проте у багатьох агроформуваннях, які розташовані в сільській місцевості, ці функції маркетингу реалізуються недостатньо. Адже, на практиці більшість підприємств АПК лише перейменували відділи збуту у відділи маркетингу, не змінивши при цьому основних напрямів діяльності та функції працівників. Підприємства АПК у багатьох випадках не виробляють саме ту продукцію, яка потрібна споживачам, слабо реагують на нові потреби. По суті, маркетингова діяльність у сфері АПК звузилась до її здійснення у збуті продукції, що пов'язано з великими затратами на маркетинг. В результаті підприємства обмежувались виконанням окремих функцій маркетингової діяльності замість комплексного підходу.

В умовах ринкової діяльності важливу роль повинні відігравати обласні та регіональні служби агромаркетингу. Служба та відділ агромаркетингу може створюватись як приватне (індивідуальне чи колективне) або державне підприємство. Основними клієнтами агромаркетингу можуть бути всі суб`єкти господарювання в АПК регіону: сільгосппідприємства, фермерські та особисті підсобні господарства, кооперативи та переробні підприємства, торгово-посередницькі структури тощо. При здійсненні своєї діяльності даній службі слід підтримувати взаємовідносини з іншими організаціями: органами управління АПК (усіх рівнів); маркетинговими та іншими структурами, що займаються збутом, сервісом у галузі; органами статистики та інформаційного забезпечення, а також фірмами, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність, що засвідчує необхідність створення системи міжрегіонального співробітництва в галузі агромаркетингу.

З метою виділення пріоритетних напрямків маркетингових зусиль розроблено конкретні програми, зокрема запропоновано прогнозування ціни реалізації, враховуючи зміни собівартості продукції, і на основі залежностей здійснюється прогнозування кон'юнктури ринку й визначення цін із застосуванням регресійного аналізу. Після аналізу побудованих лінійної, степеневої, показникової, параболічної та гіперболічної функцій проведено обчислення значущості зв'язку і середнього квадратичного відхилення, зроблено висновок, що регресійна модель, яка побудована на основі параболічної функції, дає можливість прогнозувати собівартість на перспективу, що дозволить зменшити трансакційні витрати.

Обласна служба агромаркетингу повинна охоплювати такі напрямки діяльності і мати, відповідно, фахівців:

§ керівника агромаркетингової служби;

§ спеціалістів з дослідження ринку (продовольчий, непродовольчий);

§ спеціалістів з планування стратегії маркетингу та асортименту продукції;

§ спеціалістів зі збуту та просування продукції;

§ спеціалістів з реклами та стимулювання збуту;

§ спеціалістів з права та зв'язків з громадськістю.

Стратегію розвитку агромаркетингу для вирішення завдань на рівні регіону запропоновано реалізувати наступним чином:

§ створення та регулювання цілісної комплексної, гнучкої системи агромаркетингу на районних та обласних рівнях;

§ раціоналізація функціональної організації системи маркетингу для чіткого встановлення та визначення пріоритетних напрямів розвитку маркетингової діяльності;

§ вдосконалення маркетингової інфраструктури за рахунок розширення інформаційних та ділових зв'язків на різних рівнях;

§ розвиток та регулювання регіональних інформаційних маркетингових систем як частини агромаркетингу, на основі комп'ютеризації й автоматизації маркетингової діяльності.

Оскільки розвиток маркетингової інфраструктури визначає можливість розширення маркетингової інтеграції через налагодження ринкового інформаційно-аналітичного забезпечення, вдосконалення збутових потоків, забезпечення цільового маркетингу товарів, підвищення ринкової адаптивності аграрного виробництва та інноваційної активності суб'єктів, запропоновано шляхи ї розвитку, які в кінцевому рахунку повинні забезпечити активізацію розвитку АПК регіону.

Доведена необхідність підвищення ефективності функціонування інформаційно-консультаційних центрів (дорадчих служб) в Україні загалом і в розрізі окремих регіонів зокрема з врахуванням того, що спеціалісти новостворених сільськогосподарських агроформувань, фермери, члени особистих підсобних господарств не мають необхідних знань і потребують консультаційних послуг в створенні інфраструктури аграрного ринку, формуванні маркетингової мережі збуту сільськогосподарської продукції через сільські кооперативи, районні кооперативні агроторгові доми, оптові ринки (плодоовочеві, продовольчі), аукціони живої худоби і птиці, товарні і ф'ючерсні біржі тощо. Обґрунтовано перелік питань, які повинні входити в компетенцію районних та обласних дорадчих служб.

Доведено, що науково-технічна продукція в умовах переходу аграрно-промислового комплексу до ринкових відносин набуває форми товару. Товаром вона стає тоді, коли володіє корисними для споживача властивостями і на її виготовлення затрачено конкретну працю. Споживчі властивості наукової продукції виявляються у новостворених на її основі товарах і послугах.

Запропонована схема функціонування науково-інноваційного процесу (на прикладі конкретного регіону), яка показує взаємодію підрозділів наукової сфери в регіональному АПК та модель регіонального ринку науково-технічної продукції, а також планування, регулювання та координації НДДКР в АПК регіону. У регіональній моделі ринку науково-технічної продукції створюються спеціальні ринкові структури, які займають проміжне місце між її виробниками та споживачами. До таких структур можна віднести центри впровадження НТП, банки інформації про закінчені результати досліджень, ринкові структури інтелектуальної праці, аукціони, виставки, банки ідей, банки даних інтелектуальної власності. Головним завданням цих формувань є не тільки прискорення впровадження наукових розробок у виробництво, але й організація їх реалізації при встановленні взаємовигідних економічних взаємовідносин між виробниками та споживачами наукової продукції. Обґрунтовано, що аналогічні проблеми стоять і перед впроваджувальними формуваннями, які в умовах становлення ринку науково-технічної продукції перетворились у тій чи іншій мірі в ринкові структури.

В розділі 5 "Моделювання розвитку регіональних АПК" розкриваються підходи до прогнозування розвитку регіональних АПК, характеризуються запропоновані автором моделі раціонального розміщення сільськогосподарського виробництва в регіонах, формулюються положення екологічного імперативу в моделях регіональних АПК та висвітлюються особливості використання моделей регіональних АПК при формуванні регіональної аграрної політики.

Стратегічні цілі на макрорівні і тактичні цілі на мезорівні, які закладені в основу прогнозних моделей регіональних АПК, спрямовані на досягнення продовольчої безпеки, що вимагає зміцнення виробничого потенціалу на основі досягнень НТП, інтенсифікації виробництва та вирішення соціальних проблем і в кінцевому підсумку досягнення рівноваги попиту та пропозиції продукції. Необхідно встановити мінімальний рівень аграрного виробництва, нижче якого настає загроза продовольчій безпеці держави. При цьому важливо враховувати внутрішньорегіональні відмінності за потребами у продовольстві та сільськогосподарській сировині, економічним потенціалом, умовами сільськогосподарського виробництва та його спеціалізації, екологією та іншими специфічними ознаками. Наприклад, біля обласних центрів та великих міст значне місце посідають приміські АПК, які в типології виділяються за ознакою основної спеціалізації та рівнем концентрації виробництва, а також інтенсивністю ведення сільського господарства.

Для об'єктивної оцінки стану регіонального продовольчого комплексу можливе застосування системи показників, в тому числі коефіцієнту виробництва продукції в розрахунку на душу населення. Той регіон, де коефіцієнт виробництва продукції перевищує одиницю, потенційно може бути її експортером, а при коефіцієнті менше одиниці цей вид продукції в регіон слід завозити. Однак треба зазначити, що вказаний коефіцієнт визначався відносно рівня виробництва того чи іншого виду продукції в Україні. Так, експортерами цукру можуть бути Тернопільщина, Волинська та Рівненська області, картоплі - усі області Західного соціально-економічного району, молочних продуктів у малих обсягах - Волинська та Тернопільська області.

Для прогнозування виробництва сільськогосподарської продукції використано моделі оптимізації сільськогосподарського виробництва, які апробовані на прикладі Волинської, Тернопільської областей та окремих адміністративних районів Львівської області. Встановлено, що для областей, на території яких є подібні умови (наприклад, Тернопільська, Волинська) оптимізацію можливо проводити на обласному рівні. А в областях, різні частини яких знаходяться в різних природно-кліматичних умовах (наприклад, Львівська), модель оптимізації слід застосовувати для окремих районів, оскільки в них по-різному оцінюється земля, спостерігається суттєва різниця у врожайності.

Виявлено, що оптимізаційні моделі не дають повного уявлення фахівцям АПК про можливості змін валової продукції сільського господарства, оскільки вони не враховують в повній мірі впливу різних чинників. Саме тому пропонується застосування економетричної моделі, яка апробована для прогнозу валової продукції рослинництва на прикладі Волинської області.

Від вибору науково обґрунтованої схеми розміщення сільськогосподарських, переробних та обслуговуючих підприємств залежить ефективність економічної та господарської їх діяльності. В роботі запропоновано застосування економіко-математичної моделі для обґрунтування структури м'ясопродуктового підкомплексу регіону.

У результаті безперервного розвитку науково-технічного прогресу, поглиблення поділу праці та утворення в умовах реформування все більшої кількості різних структур, які беруть участь у виробництві та реалізації кінцевої продукції, відбувається розширення та поглиблення міжгалузевих зв'язків між ними. Тому важливо виділити в кожному регіональному АПК підкомплексів, що дасть можливість досягти таких цілей:

§ вивчення пропорційності їх розвитку та розробки програм прогнозування на певний період, оскільки оптимізувати розвиток АПК в цілому без виділення підкомплексів - завдання досить складне;

§ розробки у нових економічних умовах дієвої структури управління цими підкомплексами.

У сучасних умовах особливої уваги заслуговує збалансування сировинної бази та переробної промисловості в АПК регіону. Для прикладу розглянуто однопродуктовий агропромисловий комплекс (бурякоцукровий).

Враховуючи той факт, що при збільшенні врожайності збільшується частка виходу цукру з одиниці сировини, а також те, що при цьому має бути збільшення потужностей з обробки одиниці площі, запропоновано оптимізаційну модель для визначення спрямування додаткового вкладення коштів з метою підвищення врожайності та зниження собівартості виробництва 1 т цукру.

Поєднання оптимізаційних економіко-математичних моделей з економетричними при прогнозуванні регіональних аграрних підкомплексів показало, що таким чином можна забезпечити більш повне врахування низки чинників, які впливають на кінцевий результат їх функціонування.

Важливим системним компонентом політики продовольчої безпеки держави, як і регіону, є забезпечення екологічно стійкого розвитку АПК в регіонах.

Екологічна загроза для сільського господарства поглиблюється двома групами обставин. По-перше, забрудненням земель, вод і повітря промисловими відходами. По-друге, недосконалістю екологічних, природоохоронних заходів, наслідком якої є велика шкода найважливішому сільськогосподарському ресурсові - землі. Справа ще більше ускладнюється великими недоліками в організації охорони ґрунтів від водної та вітрової ерозії. Це стало особливо помітним в останні роки, коли можливості сільського господарства щодо охорони і збереження земельних угідь, насамперед їх найціннішої частини - орних земель, обмежились.

Методологічною основою екологічної стратегії того чи іншого регіону може стати концепція екологічно стійкого економічного розвитку, яка передбачає застосування таких технологій в сільському господарстві, що зменшують екологічні ризики. Тому екологічні, як економічні і соціальні заходи є елементами єдиної системи реформування АПК.

Щодо альтернативних моделей сільськогосподарського виробництва найчастіше ведуть мову про "органічне землеробство". Йдеться про вирощування урожаїв без використання пестицидів та добрив.

Органічне землеробство необхідно розглядати як систему аграрного менеджменту, що базується на максимальному використанні біологічних чинників підвищення родючості ґрунтів, агротехнологічному запобіганні розвитку бур'янів та хвороб рослин, враженню їх шкідниками, а також на виконанні комплексу інших заходів, що не мають негативного впливу на стан природного середовища за поліпшення умов формування урожаю.

Прагнення жителів економічно розвинених країн до споживання екологічно чистої продукції сприяє тому, що технології органічного землеробства стрімко поширюються в усьому світі. Так, лише в країнах ЄС кількість фермерських господарств, які виробляють продукцію на засадах органічного землеробства, за 15 років зросла більше ніж у 20 разів.

В Україні, в ряді областей, зокрема в Карпатському регіоні є всі умови для збільшення виробництва екологічно чистої продукції без збитків для природного середовища (збір і переробка грибів, ягід, виробництво меду тощо), яка буде, безумовно, користуватися високим попитом в інших країнах світу.

Питання охорони земель, оптимізації використання і відновлення земельних ресурсів повинні бути піднесені до рівня державних пріоритетів соціально-економічного розвитку України, найважливіших напрямів державної політики в галузі економіки та охорони навколишнього природного середовища. Припинення деградації і нераціонального використання земель не тільки відкриває значні резерви збільшення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, поліпшення соціального стану громадян, а й забезпечить суттєве оздоровлення екологічних умов ж...