Управління підприємством в умовах інноваційної конкуренції

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ І ТОРГІВЛІ ІМЕНІ МИХАЙЛА ТУГАН-БАРАНОВСЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора економічних наук

Спеціальність 08.00.04 - Економіка та управління підприємствами

(за видами економічної діяльності)

УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ В УМОВАХ ІННОВАЦІЙНОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

ГЕЙЄР Геннадій Валерійович

Донецьк - 2007

Актуальність теми. Сучасний етап розвитку світової економіки, процеси реформування національного господарства України, посилення суперництва між виробниками, інноваційний характер конкуренції викликають необхідність концентрації уваги менеджменту на процесах формування стійких конкурентних переваг, основаних на широкому використанні інтелектуального потенціалу, доповненні новими компонентами основоположних концепцій менеджменту. Новий якісний рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, цивілізаційні та конкурентні імпульси викликають незворотні глибинні трансформації у сфері управління виробничими системами. Істотно розширюється склад і змінюються форми системоутворюючих елементів управління, що супроводжується революційними змінами в його ідеології, логіці та механізмах.

Питання підвищення ефективності управління, упровадження нових принципів і методів організації виробничих процесів і залучення інвестиційних ресурсів для реалізації програм інноваційного розвитку розглядаються як вітчизняними, так і зарубіжними вченими. Особливу увагу обґрунтуванню ролі інновацій у суспільно-економічному розвитку приділено в дослідженнях Д. Бел-ла, М. Вебера, Т. Веблена, К. Вікселя, Дж. К. Гелбрейта, Р. Канна, Г. Касселя, Дж. М. Кейнса, К. Маркса, А. Маршала, Г. Менша, Ф. Перу, П.Самуельсона,

М. Туган-Барановського, І. Фішера, Е. Хансена, А. Шпітгофа, Й. Шумпетера та ін. Істотний внесок у теорію управління підприємствами, включаючи проблеми управління конкурентоспроможністю, організаційного розвитку, інвестиційного забезпечення інноваційних процесів, формування маркетингових стратегій внесли багато вчених, серед них: К. Арджирис,С. Белл, Х. Ворлей, Дж.Гібсон, Т. Камингс, Дж. Пфеффер, Е. Петтігрю, Е. Шейн, О.Азарян, М. Аістова, О.Амоша, Е.Андрущак, С.Аптекар, Л.Балабанова, С. Півоваров, Б.Буркинський, А. Гриньов, А. Задоя, В. Ландик, А. Садєков, Ф. Поклонський, О. Шубін, Я. Че-четкин, М. Чумаченко та інші. Однак у роботах цих авторів не повною мірою враховано особливості сучасного етапу конкурентної боротьби та специфічні проблеми, що виникають у трансформаційні періоди розвитку економіки держави й окремих підприємств. Фрагментарність розгляду багатьох питань не дозволяє створити комплексну систему управління, націлену на досягнення стійких і неповторних конкурентних переваг. Недостатня розробка теорії управління підприємством в умовах інноваційної конкуренції, існування проблем методологічного, методичного та практичного характеру визначають актуальність теми дослідження, її завдання та методологію побудови.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до Галузевої науково-технічної програми сталого розвитку виробництва складної побутової (домашньої) техніки в Україні на 2006-2011 роки (номер державної реєстрації 080906UP0011) та плану науково-дослідних робіт Донецького національного університету економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського. Здобувач був виконавцем окремих розділів таких робіт: держбюджетної теми Д-2004-13 “Удосконалення механізму інтеграції України в систему міжнародного поділу праці” (2004-2006 рр., номер державної реєстрації 0105U006246), у межах якої автором виконано обґрунтування особливостей інноваційної конкуренції в умовах глобалізації економіки; Д-2004-5 “Організаційно-економічні умови реалізації інноваційних процесів на підприємствах Донецької області” (номер державної реєстрації 0105U007783), в якій автор запропонував теоретичне обґрунтування двоїстої сутності організаційного розвитку підприємства й концептуальних положень моделі управління процесом організаційного розвитку підприємства; Д-2006-13 “Інноваційні технології в торгівлі й ресторанному господарстві” (номер державної реєстрації 0105U007782), у рамках якої здобувачем були запропоновані рекомендації з удосконалення системи управління торговельними процесами в умовах інноваційної конкуренції.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є обґрунтування теоретико-методологічних підходів до формування системи управління підприємством в умовах інноваційної конкуренції та розробка методів і механізмів їх реалізації.

Відповідно до поставленої мети в дисертації вирішено такі задачі:

зроблено аналіз сутності та обґрунтовано особливості інноваційної конкуренції;

визначено основні детермінанти інноваційної конкурентоспроможності підприємства;

обґрунтовано напрями удосконалення системи управління в умовах інноваційної конкуренції;

здійснено аналіз нормативно-правового забезпечення у сфері інноваційної діяльності й розробку основних напрямів його вдосконалення;

оцінено інвестиційну базу реалізації програм інноваційного розвитку;

обґрунтовано доцільність використання єврооблігацій для фінансування інноваційних програм і розроблено концептуальну модель організації випуску єврооблігацій;

розроблено теоретико-методологічні засади організаційного розвитку підприємства, що дозволяє активізувати інноваційні процеси;

удосконалено систему управління організаційним розвитком підприємства на засадах процесного підходу;

визначено особливості бренд-менеджменту в умовах інноваційної конкуренції;

розроблено рекомендації щодо удосконалення системи управління брендом.

Об'єктом дослідження є процеси управління підприємством в умовах ринкової економіки.

Предметом дослідження є теоретичні, методологічні та практичні положення управління підприємством в умовах інноваційної конкуренції.

Методологія і методи дослідження. Методологія дослідження базується на сукупності теорій управління економічними системами в умовах ринкової економіки. Емпіричною основою дослідження є роботи вітчизняних і зарубіжних учених із проблем управління підприємством, статистична звітність, дані міжнародних інформаційних агентств, законодавство України, що регламентує економічну діяльність.

При проведенні дослідження були використані такі методи: загальнонаукові методи аналізу й синтезу (для обґрунтування сутності інноваційної конкуренції, критеріїв вибору показників, що оцінюють результативність системи управління), системного узагальнення (при проведенні аналізу практики єврооблігаційного запозичення в розвинених державах світу), статистичного аналізу (для оцінки системи управління Групою “НОРД”), факторного аналізу й аналізу ієрархій (для селективної оцінки особливостей організаційного розвитку Групи “НОРД”), порівняльного аналізу (для оцінки особливостей інноваційного розвитку промислових підприємств), метод експертних оцінок (для вибору напрямів удосконалення системи управління підприємством). При написанні роботи також були використані методи вибіркових досліджень й анкетних опитувань, групування, математичного моделювання.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в розробці нових методологічних і науково-методичних підходів до дослідження процесів управління підприємством в умовах інноваційної конкуренції. Основні наукові результати полягають у такому:

уперше:

обґрунтовано концепцію удосконалення системи управління підприємством, яка передбачає формування механізму інвестиційного забезпечення інноваційної діяльності, управління організаційним розвитком, удосконалення системи бренд-менеджменту та базується на використанні сукупності специфічних інструментів, націлених на підтримку довгострокової життєздатності виробничої системи та її ефективної адаптації до змін у навколишньому середовищі в умовах інноваційної конкуренції;

запропоновано використання дефініції “поза конкуренцією” для оцінки становища підприємства в секторах, де велике значення має інтелектуальний капітал, як результат створення нового попиту й формування нової парадигми ціни на підставі розвитку інтелектуального потенціалу, проведення “неорієнтованих” НДДКР, реалізації проривних інновацій і використання капіталу з більш високою органічною будовою;

на засадах процесного підходу запропоновано механізм управління організаційним розвитком підприємства, який передбачає діагностику зовнішнього середовища, стану ресурсів, оцінку проблем і потенціалу підприємства, визначення цілей і напрямів розвитку та критеріїв досягнення цільових завдань, формування концепції організаційного розвитку, розробку програми організаційних перетворень, формування системи моніторингу та механізмів із подолання опору персоналу, здійснення основних положень програми організаційного розвитку, моніторинг і оцінку результатів організаційних змін;

запропоновано наукові положення щодо визначення бар'єрів розвитку бренду(структурно-технологічних, поведінкових та функціональних) та методичний підхід щодо оцінки значущості бар'єрів розвитку бренду залежно від динамізму розвитку ринку, впливу різноманітних агентів ринку, стану підприємства на ринку та його національної приналежності, що дозволяє встановити функціональну залежність можливого рівня розвитку бренду, ураховуючи значущість усіх груп бар'єрів та існуючу платформу бренду;

удосконалено:

механізм вибору інструментів фінансування інноваційних програм шляхом компаративного аналізу різних форм залучення ресурсів і специфічних характеристик єврооблігацій; дослідження інституціональних, географічних і видових особливостей ринку єврооблігацій; виділення особливостей методів розміщення єврооблігацій та організації позик;

методичний підхід щодо прийняття рішень у сфері організаційного розвитку, що передбачає визначення цілей організаційних перетворень, методів аналізу, критеріїв доцільності змін і включає вплив на формальні та неформальні фактори розвитку й забезпечує основу інноваційних трансформацій в управлінні підприємством;

методичний підхід до управління брендом, а саме виділено такі етапи створення та управління брендом: позиціонування бренду; формування стратегії бренду; розробка ідеї бренду; аналіз торговельної марки та пошук імені бренду; тестування бренду; бренд-трекінг; для кожного етапу визначені конкретні завдання, що забезпечують найбільшу ефективність роботи маркетингової служби зі створення та розвитку конкурентоспроможного бренду;

дістали подальший розвиток:

визначення інноваційного конкурентного середовища, під яким розуміється, по-перше, сукупність кон'юнктурних умов, пов'язаних із здійсненням інноваційної конкуренції, виникненням, відтворенням і використанням інноваційних конкурентних переваг; по-друге, сукупність конкурентів, що володіють певними конкурентними перевагами і здійснюють свою господарську діяльність у межах певної галузі та ринку протягом тривалого періоду часу, а також, в абстрактному розумінні, “простір”, що поєднує конкурентів за їх приналежністю до однієї галузі й ринку; по-третє, ринкова ситуація, що визначає зовнішні фактори одержання та реалізації інноваційних конкурентних переваг;

методологічний підхід до формування механізму підвищення конкурентоспроможності підприємства в умовах інноваційної конкуренції, що враховує вплив національного, регіонального та глобального інституціонального та економічного середовища й передбачає розвиток організаційно-управлінського, маркетингового, техніко-технологічного, фінансово-економічного, інформаційного, ресурсного, соціального, інтелектуального, інституціонально-правового, інноваційного забезпечення виробничої діяльності;

визначення детермінант інноваційної конкурентоспроможності підприємства, у межах яких виділено екзогенні (науково-технічний прогрес, світовий “банк знань” і ринок технологій, специфіка процесу глобалізації в галузі й відповідному ринку, тенденції розвитку міжнародної торгівлі й кон'юнктура світового ринку) і ендогенні (галузеві та підприємства: інноваційна активність, сприйнятливість і мотивація до інновацій, маркетинг, менеджмент, ефективність виробництва, забезпеченість ресурсами; національні: ефективність суміжних галузей, загальноекономічні передумови, попит і структура потреб споживачів) чинники, а також виявлено вплив цивілізаційних факторів й інституціонально-правового середовища на формування конкурентних переваг;

обґрунтування особливостей інноваційної конкуренції, серед яких виділено: високий динамізм ринку, “агресивний” характер конкуренції, зміна переваг споживачів, зростання ролі суб'єктивних факторів, можливості формування та управління попитом, посилення значення зворотного зв'язку “ринок-виробник”, зміни в онтології концентрації капіталу, виникнення нових стереотипів споживчої та мінової вартості товару, новий характер економічних інститутів у ринковому середовищі, прискорення морального старіння продукції та засобів виробництва;

обґрунтування специфіки конкурентного середовища в умовах інноваційної конкуренції на основі виявлення її основних ознак (прискорення концентрації ринку, трансформація механізмів монополізації та олігополізації ринку, вплив “неринкових” інститутів, перетворення механізмів ціноутворення, розподілу ресурсів і прибутку, посилення та розширення факторів ризику) і характеристик інноваційних конкурентних переваг: сегрегації, декомпозиції, прецесії, нутації, преципітації та дистрибуції.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що теоретичні й методологічні положення дисертаційної роботи доведено до рівня конкретних методик і рекомендацій щодо удосконалення системи управління підприємством в умовах інноваційної конкуренції. Найбільшу практичну цінність мають: механізм використання єврооблігацій для фінансування інноваційних програм; концептуальна модель організації випуску єврооблігацій; методичний підхід до впровадження механізму організаційного розвитку господарюючого суб'єкта; методичний підхід щодо формування, виведення на ринок, тестування та управління брендом.

Запропоновані методичні рекомендації щодо удосконалення системи управління підприємством в умовах інноваційної конкуренції були використані при розробці Програми науково-технічного розвитку Донецької області на період до 2020 р. (довідка №03/17я-3446 від 26.12.2006 р.), при розробці середньострокових пріоритетних напрямів інноваційної діяльності ВАТ “Потенціал” на 2005-2010 рр. (довідка № 293 від 04.08.2006 р.), при обґрунтуванні концепції розвитку ТОВ “Донецький завод газової та електричної побутової апаратури” (довідка № 416 від 13.06.2006 р.), при плануванні програм інноваційного розвитку ТОВ “Донбас Плюс” (довідка № 1247 від 14.06.06р.), при розробці стратегії розвитку ТОВ “Домотехніка-Норд” (довідка № 1146 від 05.05.2006 р.), при формуванні концепції підвищення ефективності торговельної діяльності ТОВ “Домотехніка-Норд” (довідка № 118 від 22.01.2007 р.). Під керівництвом автора розроблена Галузева науково-технічна програма сталого розвитку виробництва складної побутової (домашньої) техніки в Україні на 2006-2011 роки.

Матеріали дослідження використовуються в навчальному процесі Донецького національного університету економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського при викладанні дисциплін “Економіка і організація інноваційної діяльності” та “Інноваційний менеджмент” (довідка № 0826/2207 від 12.10.2006 р.).

Особистий внесок здобувача. Наукові результати, які викладені в дисертації та виносяться на захист, автор одержав особисто. Внесок автора в колективні роботи конкретизовано у списку публікацій.

Апробація результатів роботи. Основні положення дисертаційної роботи обговорювалися та були схвалені на 18 міжнародних і всеукраїнських наукових, науково-практичних конференціях протягом 2004-2006 р. Основні з яких: Міжнародна науково-технічна конференція “Машинобудування й техносфера XXI століття” (м. Севастополь, 2004 р.), V міжнародна науково-практична конференція “Перехідний час формування нової епохи” (м. Донецьк, 2004 р.), Міжнародна науково-практична конференція “М.І. Туган-Барановський - видатний вчений-економіст. Спадщина та новації” (м. Донецьк, 2005 р.), Міжнародна науково-практична конференція “Управління проектами: стан та перспективи” (м. Миколаїв, 2005 р.), Дев'яті Ліберманівські читання “Сучасний стан і тенденції розвитку підприємництва в Україні” (м. Харків, 2005 р.), Перша всеукраїнська науково-практична Інтернет-конференція “Актуальні проблеми сучасної науки” (м. Київ, 2005 р.), XV міжнародна науково-практична конференція “Стратегічний розвиток регіону - економічне зростання та інтеграція” (м. Чернівці, 2006 р.), ІІІ міжнародна науково-практична конференція “Теорія й практика економіки й підприємництва” (м. Алушта, 2006г.).

Публікації. Основні результати дослідження опубліковано в 34 наукових працях, серед яких: 3 монографії (2 у співавторстві), 23 статті у фахових наукових виданнях. Загальний обсяг наукових праць - 64,81 д. а., з яких автору належать 39,37 д.а.

Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, 5 розділів, 15 підрозділів, висновків, списку використаних джерел із 509 найменувань. Обсяг основного тексту дисертації - 366 сторінок. Робота ілюстрована 53 таблицями і 37 рисунками (із них 8 таблиць та 5 рисунків займають 12 окремих сторінок).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

інноваційний конкурентоспроможність єврооблігація фінансування

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету і задачі дослідження, сформульовано методологічну основу дослідження, відображено наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, надано інформацію щодо апробації результатів дисертаційної роботи.

У першому розділі “Концептуальні основи інноваційної конкуренції та інноваційної конкурентоспроможності” проаналізовано особливості інноваційної конкуренції в умовах глобалізації економіки, досліджено генезис концепцій інноваційного розвитку, установлено теоретико-методологічні засади інноваційної конкурентоспроможності підприємства.

Проведений аналіз розвитку та особливостей конкуренції в останнє десятиріччя дозволив установити тенденцію зміщення конкурентної боротьби у бік суперництва у сфері розробки і впровадження інновацій, зростання ролі яких у соціально-економічному розвитку призводить до формування інноваційної конкуренції та виникнення інноваційної конкурентоспроможності. Орієнтація на постійне впровадження інновацій викликає глибокі та незворотні зміни у механізмах господарювання, процесах перерозподілу благ.

Визначено чинники, що сприяли формуванню інноваційної конкуренції, а саме: новий рівень цивілізаційного розвитку суспільства, зростання добробуту, збільшення кількості споживачів та зміна критеріїв вибору товарів і послуг; посилення технічних, економічних, екологічних вимог до товарів; необхідність підвищення органічної будови капіталу; можливості отримання надприбутку тощо. На цій основі встановлено, що традиційні шляхи виникнення інновацій (як результат наукових відкриттів та/або усвідомлення потреб споживачів) доповнилися можливостями управління попитом і моделюванням потреб споживачів.

Інноваційна конкуренція посилюється майже в усіх галузях промисловості. У старих і традиційних галузях зросло значення інновацій, які лежать в основі цінових, технологічних та організаційних переваг. У цих галузях існують новітні сегменти, виникнення яких пов'язано із реалізацією технологічних нововведень, що робить закономірним перехід до інноваційного типу конкуренції. У нових галузях інноваційний сегмент значно більший, тому превалює інноваційний тип конкуренції. Ринки цих галузей трансформуються під впливом інновацій, тому роль і значення інтелектуального капіталу істотно вище. Новітні галузі з несформованим ринком продукції знаходяться під визначальним впливом інноваційної конкуренції, в них основна увага приділяється реалізації інновацій, що робить значення інтелектуального капіталу головним. У цьому контексті шляхом компаративного аналізу встановлено, що на ринках новітніх галузей та “інноваційних” сегментів нових, традиційних і старих галузей виникають специфічні випадки монопольного становища виробників (становище “поза конкуренцією”), які мають принципові відмінності від класичної монополії та формуються в умовах, коли основою конкурентної боротьби є інтелектуальний капітал, що створює інновації. Це означає, що економічний агент: 1) створив новий ринок або сегмент ринку; 2) отримав можливість визначати параметри цін і умови торгівлі; 3) опинився у становищі, коли на певному проміжку часу конкуренти не можуть виникнути апріорі, і виникають лише у міру дифузії нових знань. Упровадження проривних інновацій може привести до появи нової галузі виробництва або сфери послуг, де становище “поза конкуренцією” набуває нової форми. Досягнення такого становища пов'язано зі значними ризиками, накопиченням “критичної маси” інтелектуального капіталу, проведенням “неорієнтованих” НДДКР, залученням значних обсягів інвестиційних ресурсів і капіталу з іншою органічною будовою.

Інноваційна конкуренція стимулює підвищення ефективності використання всіх видів ресурсів, удосконалення менеджменту і призводить до корінних трансформацій в економічному середовищі (виникнення нових ринків і галузей; розповсюдження прогресивних технологічних змін тощо). Перед підприємствами виникають нові завдання, пов'язані із постійною адаптацією до чинників кон'юнктури і прогнозуванням (або генерацією) можливих змін.

Удосконалено визначення інноваційного конкурентного середовища, яке слід розуміти як сукупність кон'юнктурних умов, які обумовлюють здійснення інноваційної конкуренції, виникнення, відтворювання і використання інноваційних конкурентних переваг; як сукупність конкурентів, які мають певні конкурентні переваги та здійснюють господарську діяльність у межах певної галузі та ринку, а також, в абстрактному розумінні, як “простір”, який об'єднує конкурентів за їх приналежністю до однієї галузі й ринку; як ринкову ситуацію, яка визначає зовнішні чинники отримання та реалізації інноваційних конкурентних переваг.

Із теоретико-методологічних позицій важливо враховувати переваги і можливості великих, середніх і малих підприємств у сфері інноваційної діяльності, беручи до уваги особливості розробки і реалізації різних по суті інновацій, а також імперативність ресурсного забезпечення. Великі підприємства для підтримки і розвитку інноваційних конкурентних переваг ініціюють інтеграційні процеси (у різній конфігурації та формах); діалектично поєднують конкуренцію і кооперацію на різних етапах розробки, виробництва і реалізації продукції; створюють умови для зростання концентрації капіталу однотипних і суміжних галузей; поширюють використання ресурсів із зовнішніх джерел; оптимізують організаційно-управлінське забезпечення інноваційних процесів.

Установлено та проаналізовано особливості інноваційної конкуренції, серед яких: високий динамізм ринку, зміна його конфігурації та “агресивний” характер; зміна парадигми цінності товару (визначається новизною, оригінальністю, унікальністю і своєчасністю); необхідність постійного врахування і оцінки потреб споживачів для управління попитом; зростання ризику і невизначеності; зростання ролі суб'єктивних чинників у створенні конкурентних переваг; установлення нової архітектоніки капіталу із пріоритетними позиціями інтелектуального; зміна часових параметрів маркетингу товару тощо. Ці особливості формують умови виробничо-господарської діяльності та конкурентної боротьби.

Сучасну конкуренцію із чітким інноваційним базисом доцільно відносити до недосконалої з низкою специфічних ознак: прискорення концентрації ринку, розвиток специфічного механізму монополізації та олігополізації; залучення у конкурентне середовище “неринкових” організацій, фінансових інститутів; перетворення механізмів ціноутворення, розподілу ресурсів і прибутків; розширення ризиків. Поява інновацій та їх потенціал є нерівномірними і в багатьох випадках непередбачуваними. Істотно різняться і потреби споживачів, що призводить до ускладнення ринкового інституційного середовища. Особливого значення набуває взаємодія виробника і споживача.

Установлено, що вплив інновацій на соціально-економічний розвиток полягає у формуванні інноваційно-детермінованих переваг у структурі економіки, які дозволяють адаптуватися до навколишнього середовища, що змінюється, стимулюють розв'язання протиріч. Осмислення цих підходів доводить необхідність реалізації нововведень для досягнення стійкого економічного зростання, що підтверджено аналізом постулатів основних шкіл економічної теорії та концепцій окремих дослідників.

Розгляд основних економічних шкіл і напрямів (класична і неокласична теорії, марксизм, кейнсіанство і неокейнсіанство, інституційна і неоінституційна теорії), окремих економічних теорій (економічної динаміки і довгих хвиль, економічного зростання та ін.), концепцій окремих дослідників дозволив визначити вплив інновацій на прогресивні зміни в економіці, у тому числі у процесах відтворення, перебігу економічних циклів, інвестування, нагромадження і концентрації капіталу, споживання. На цій теоретичній і онтологічній основі визначено напрями трансформації конкурентного механізму, перетворення внутрішнього і зовнішнього середовища підприємства, які пов'язані з інноваційними факторами економічного розвитку.

В умовах інноваційної конкуренції формуються нові підходи до управління підприємствами, які націлено на досягнення високого рівня інноваційної конкурентоспроможності, що базується на інноваційних конкурентних перевагах. Запропоновано класифікувати інноваційні конкурентні переваги підприємства за такими напрямами: виробничі, техніко-технологічні, науково-дослідні, переваги освоєння, організаційно-управлінські, ресурсні, маркетингові, соціальні й екологічні переваги. Ефективна реалізація інноваційних конкурентних переваг залежить від екзогенних і ендогенних умов, які визначають значущість переваг та зміну їх форми. Інноваційні конкурентні переваги створюються на основі реалізації інновацій різного масштабу і часових орієнтирів, що стимулює всебічний соціально-економічний розвиток підприємства. Створення різних інноваційних переваг має відбуватися в межах реалізації стратегії підвищення інноваційної конкурентоспроможності підприємства.

На підставі аналізу теоретичних джерел, особливостей розвитку різних галузей промисловості виділено і сформульовано особливості формування конкурентних переваг в умовах інноваційної конкуренції, серед яких важливе значення має інтенсивність внутрішнього організаційного та національного інноваційного процесу; можливість концентрації ресурсів; наявність інтелектуальних і невидимих активів. При цьому встановлено важливість ресурсних і технологічних переваг для старих і традиційних галузей із зростанням ролі інноваційних; закріплення пріоритетності інноваційних переваг у нових галузях при збереженні великого значення ресурсних і технологічних; визначальне значення інноваційних переваг для новітніх галузей. Нова парадигма конкурентоспроможності якісно відрізняється від раніше запропонованих за характером історичного періоду, основними вимогами, критеріями і ключовими чинниками (порівняно з підходом Р. Пейса і Е. Стефана). Її основою є розвиток інтелектуальних ресурсів, креативність і саморозвиток, закладені при реалізації інновацій.

Ураховуючи сучасні методологічні підходи (маркетингові, кастомізаційні) до визначення сутності конкурентоспроможності товару, установлено, що вони значною мірою відповідають умовам інноваційної конкуренції, коли основоположними є орієнтація на споживача і формування переваг товару шляхом інновацій.

З урахуванням особливостей і тенденцій розвитку сучасних ринків, дістало подальший розвиток визначення детермінант інноваційної конкурентоспроможності, які включають екзогенні чинники (НТП, світовий “банк знань” і ринок технологій тощо), ендогенні чинники галузі та підприємства (інноваційна активність, сприйнятливість і мотивація до інновацій, маркетинг, ефективність виробництва і забезпеченість ресурсами) і національної економіки (ефективність суміжних галузей, загальноекономічні передумови, попит і структура потреб споживачів), цивілізаційні фактори розвитку й особливості інституційно-правового середовища. Рівень конкурентоспроможності визначається якістю менеджменту й особливостями управління інтелектуальним капіталом.

Високий рівень інноваційної конкурентоспроможності ґрунтується на певних системно-структурних детермінантах, які стають універсальними у масштабах економіки, галузі, підрозділів підприємства. Особливо це стосується кон'юнктурних чинників (ендогенних і екзогенних), які зумовлюють кількісні та якісні параметри реалізації інновацій. Екзогенні чинники включають загальноекономічні та секторальні, у сукупності яких виділено стихійні та закономірні. Важливість кон'юнктурних чинників зумовлює розширене використання ситуативного підходу в менеджменті.

На підставі узагальнення теоретичних досліджень і практичної діяльності підприємств запропоновано методологічний підхід до забезпечення інноваційної конкурентоспроможності підприємства з урахуванням впливу зовнішнього середовища та формуванням організаційно-управлінського, маркетингового, техніко-технологічного, фінансово-економічного, інформаційного, ресурсного, соціального, інтелектуального, інституційно-правового й інноваційного забезпечення. При цьому враховується, що при створенні та використанні інноваційних конкурентних переваг виникає кілька специфічних явищ і процесів: “сегрегація” переваг - виникнення відмінностей у створених інноваційних конкурентних перевагах; “декомпозиція” переваг - змішення конкурентних переваг за співвідношенням і складом; “прецесія” переваг - виділення у сукупності потенційно можливих і реально “освоєних” конкурентних переваг декількох таких, які є більш цінними та які безперервно видозмінюються; “нутація” переваг - коливання значущості різних переваг; “преципітація” переваг - різке зниження значущості та ролі інноваційних переваг залежно від розповсюдження інновацій або появи інших інновацій; “дистрибуція” переваг - розширення “кола дії” інноваційних переваг до певного моменту і розповсюдження на нові структурні й цінові переваги. Ці явища формують сутнісні характеристики переваг, які ускладнюють природу інноваційної конкуренції.

У другому розділі “Методологія управління підприємством в умовах інноваційної конкуренції” установлено детермінанти управління в умовах інноваційної конкуренції, обґрунтовано напрями удосконалення системи управління підприємством, проаналізовано законодавство України у сфері інноваційної діяльності та запропоновано основні напрями його удосконалення.

На основі теоретичних досліджень і систематизації чинників впливу на ефективність діяльності організацій визначено вектори вдосконалення функцій менеджменту через “призму” забезпечення інноваційної конкурентоспроможності як відповідь на ускладнення технологій, збільшення капіталовкладень, загострення дефіциту ресурсів, а також інституційних і функціональних перетворень, що відбулися.

Проаналізовані найважливіші напрями удосконалення системи управління підприємством, серед яких розвиток управлінських технологій, господарського механізму, менеджменту персоналу, інвестиційної політики, політики у сфері якості й асортименту продукції, механізмів маркетингу, упровадження і використання інформаційних технологій, інноваційної діяльності тощо, що дозволило на основі одержаних раніше теоретико-методологічних положень установити основні ринкові вимоги до менеджменту в умовах інноваційної конкуренції.

Багатоваріантність напрямів підвищення ефективності управління вимагає урахування ступеня свободи кожної складової, яка визначає різноманітність функцій, що її описують, та діапазони зміни параметрів. Установлено імперативність безінерційного характеру виробничо-господарської системи підприємства в умовах інноваційної конкуренції, коли зміни мають здійснюватися миттєво або достатньо інтенсивно, на основі чого запропоновано кінематичну модель перетворень.

Теоретичні та емпіричні дослідження дозволили розвинути положення концепції інтегрованого менеджменту, узагальнити завдання управління в умовах інноваційної конкуренції, виділити оптимальні тенденції поведінки підприємства у зовнішньому середовищі як у сфері керованих (вертикальна і горизонтальна інтеграція), так і некерованих (адаптація до умов господарювання та інноваційної діяльності) елементів, що забезпечує підвищення його інноваційної конкурентоспроможності.

Одним із найважливіших елементів управління є аналіз адаптаційних можливостей підприємства. У цьому контексті необхідно враховувати жорсткість “меж” інноваційного прогресу, фокусуючи увагу на інноваційному потенціалі. Підприємство вимушено адаптуватися до зовнішніх умов, збільшуючи витрати на виробництво, певні види діяльності, підвищуючи ресурсну мобільність і стимулюючи соціальні зміни. Важливо подолати замкнутість управлінського процесу, підвищити відкритість і прозорість діяльності, що дозволить оптимізувати поведінкові механізми. У внутрішньому середовищі слід ураховувати такі проблеми, пов'язані з упровадженням інновацій, як протиріччя між використанням досягнень НТП і живою працею, надмірна інтенсифікація певних виробничих і управлінських процесів, складність оперування зростаючим обсягом нестандартної інформації.

З огляду на об'єктивні труднощі менеджменту, породжені семантикою інноваційної конкуренції та особливостями сучасного етапу економічного розвитку, доцільно використовувати селективний підхід у вирішенні проблем управління, що дає можливість концентрувати зусилля і ресурси на найважливіших напрямах діяльності. Обґрунтовано, що такий підхід набуває особливого значення в умовах підвищеної невизначеності, дозволяє знижувати ризик і враховувати необхідні часові параметри перетворень.

Для визначення напрямів удосконалення системи управління було використано метод експертної оцінки, яка здійснювалася в декілька етапів: формування загальної сукупності факторів, які визначають особливості розвитку підприємства; анкетування експертів із метою визначення вагомості кожного фактора в балах і рангової оцінки; перевірка компетентності експертів; розрахунок коефіцієнта конкордації; перевірка по критерію Персона; розподіл загальної сукупності факторів на групи залежно від їх вагомості (критично, достатньо і відносно важливі); групування факторів по напрямках. На основі відібраних 10 критично важливих чинників економічного розвитку підприємства сформовано і деталізовано головні напрями удосконалення системи управління підприємства-виробника побутової техніки в умовах інноваційної конкуренції.

Концепція удосконалення системи управління підприємством базується на використанні сукупності специфічних інструментів, націлених на підтримку довгострокової життєздатності виробничої системи та її ефективної адаптації до змін у навколишньому середовищі в умовах інноваційної конкуренції, та передбачає формування механізму інвестиційного забезпечення інноваційної діяльності, управління організаційним розвитком, удосконалення системи бренд-менеджменту.

Обґрунтовано принципи конкурентної політики підприємства, які дозволяють забезпечити стале зростання: 1) активність, що передбачає підтримку високої готовності до реалізації інновацій; 2) орієнтація на проривний характер, що базується на реалізації інтенсивних і екстенсивних змін, які істотно впливають на конкурентні позиції; 3) орієнтація на комплексний характер, у межах якої досягається злагоджене вирішення комплексу різнопланових завдань забезпечення конкурентоспроможності; 4) креативність, яка передбачає головну увагу менеджменту на розвиток творчої складової.

Установлені принципи дозволили запропонувати три моделі успішної поведінки підприємства в умовах інноваційної конкуренції: 1 - модель “випередження” (“лідерства”), що передбачає орієнтацію управління на досягнення передових конкурентних позицій на основі реалізації конкурентних переваг вищого порядку; 2 - модель “переслідування”, яка передбачає орієнтацію на одержання і утримання конкурентних позицій, які дозволяють слідувати за підприємством-лідером у галузі й на ринку, зберігати пропорції конкурентних переваг і ринкових позицій; 3 - модель “прориву” - передбачає орієнтацію на радикальну зміну конкурентних позицій підприємства на основі реалізації проривних інновацій з метою стрімкого випередження конкурентів.

В умовах інноваційної конкуренції особливу значущість має законодавче забезпечення виробничо-господарської та інноваційної діяльності підприємств. Досконалість нормативно-правової бази виступає ключовим чинником побудови ефективного конкурентного механізму, що зумовлює необхідність детального комплексного аналізу інституційного середовища.

На сучасному етапі в Україні формується нормативно-правова база забезпечення інноваційної діяльності, створені основні інституційно-правові умови, які дозволяють здійснювати виробничо-господарську діяльність в умовах інноваційної конкуренції. У результаті аналізу встановлено, що в цілому нормативно-правова база інноваційної діяльності в Україні недосконала, вимагає істотних змін і доповнень у таких сферах, як: кадрове і фінансове забезпечення науково-дослідної та інноваційної діяльності, захист прав інтелектуальної власності, правове забезпечення пільг і співробітництва в інноваційній сфері тощо. Перехід на інноваційну модель розвитку і конкуренції викликає необхідність безперервного вдосконалення нормативно-правової бази відповідно до вимог сучасних ринкових механізмів, що побудовані на комерціалізації інноваційної продукції. Особливого значення при цьому набувають міжнародні чинники, які визначають нові орієнтири в адаптації до впливу глобальних інститутів і норм міжнародного права. Установлено основні напрями удосконалення нормативно-правової бази, яка забезпечує функціонування інноваційного сектору в Україні. Серед них уточнення механізму визнання статусу інноваційного підприємства, збільшення терміну дії свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту, упровадження пільгових банківських ставок при кредитуванні інноваційних підприємств, спрощення порядку державної реєстрації інноваційних проектів та ін.

У третьому розділі “Інвестиційне забезпечення інноваційної діяльності” досліджено інвестиційну базу реалізації програм інноваційного розвитку та встановлено особливості використання єврооблігацій, оцінено тенденції розвитку міжнародного та вітчизняного ринку єврооблігацій, обґрунтування концептуальної моделі організації випуску єврооблігацій українськими підприємствами.

Реалізація стратегії інноваційного розвитку підприємства передбачає постійне впровадження у виробництво нових продуктів, удосконалення технологічних процесів, використання сучасних методів організації взаємодії з постачальниками ресурсів, споживачами та конкурентами, що вимагає значного фінансового забезпечення.

Дослідження інвестиційної діяльності підприємств України дозволило встановити різке збільшення частки власних коштів підприємств в фінансуванні інноваційних проектів (із 35% у 1998 р. до 77,3% у 2004 р., 87,7% в 2005 р.) та стабільне зростання кредитних ресурсів. Показники розвитку промисловості України свідчать про незначну рентабельність операційної діяльності вітчизняних підприємств (3,7% у 2001 р., 3,3 - у 2003 р., 4,7 - у 2004 р., 5,5 - у 2005 р.), збереження значної кількості збиткових підприємств (41% у 2001 р., 40% у 2003 р., 38% у 2004 р., 37% у 2005р.), що не дозволяє активізувати інноваційні процеси.

Обмеженість кредитних ресурсів банківської системи України, складна система залучення коштів, значні ризики запозичення створюють умови для збереження процентної ставки по кредитах на рівні 17-18%, що різко обмежує кількість можливих позичальників. Саме тому останніми роками підприємства, що стабільно розвиваються, активно почали використовувати механізми залучення коштів для реалізації інноваційних проектів на підставі випуску облігацій (темпи зростання випуску облігацій в Україні з 2000 по 2006 рр. перевищили 15%), у тому числі єврооблігацій (це цінні папери, які випущені у валюті, що є іноземною для емітента, та розміщені за допомогою міжнародного синдикату андеррайтерів). Подібна тенденція спостерігається в цілому у світовій економіці, в останнє десятиріччя темпи зростання єврооблігаційного ринку стабілізувалися на рівні 35-40% на рік.

Установлено основні переваги єврооблігацій перед іншими формами боргового зовнішнього фінансування, серед яких найважливішими є: відсутність державного регулювання, низький рівень процентних ставок та сукупних витрат на здійснення розміщення, значна надійність емітентів. У табл. 1 відображено порівняння основних видів зовнішнього фінансування, які використовують підприємства.

Таблиця 1. Порівняльна характеристика різних форм залучення ресурсів

Виконано класифікацію єврооблігацій за такими класифікаційними ознаками: емітенти (наднаціональні інститути, уряд, місцеві органи влади, фінансові установи, підприємства), мета випуску (фінансування інноваційних програм, рефінансування заборгованості емітента), форма виплати доходу (зі змінною або постійною ставкою, комбіновані, конвертовані, із нульовим купоном), валюта займу, строк займу (середньо- та довгострокові), що дозволило запропонувати методичний підхід до аналізу ринку єврооблігацій з урахуванням інституційних, географічних, видових особливостей. Установлено, що у світовій економіці на частку наднаціональних інститутів припадає понад 10% сумарного обсягу емісії єврооблігацій, 80% (близько 5 трлн. дол. США) - суверенні та корпоративні позичальники з розвинутих країн світу. Держави з перехідною економікою почали випуск єврооблігацій з середини 90-х років (у тому числі Україна з 2002 р.), на зовнішньому ринку представлені суверенні, муніципальні та корпоративні облігації. Найбільшими позичальниками на ринку єврооблігацій є корпорації та фінансові установи Японії та ЄС. Найбільш розповсюдженою формою випуску єврооблігацій є облігації з постійною ставкою (70% ринку), а максимальне зростання зафіксоване на ринках облігацій зі змінною ставкою. Важливою валютою єврооблігацій є долар США, однак його частка поступово знижується (зараз 60-62%, у 80-ті роки - 80%) у зв'язку з посиленням позицій євро та реалізацією ЄС політики на розширення взаємодії між країнами Європи.

Україна активно збільшує зовнішні запозичення. Станом на 01.03.2007 р. в обігу знаходяться 11 випусків суверенних єврооблігацій на суму 6,96 млрд. дол. США. Починаючи з 2002 р. на зовнішній ринок запозичень вийшли українські підприємства. Кількість корпоративних запозичень зростає з кожним роком. У 2006 р. було здійснено 13 емісій на суму 2,81 млрд. дол. США. Подальше використання єврооблігацій як інструменту фінансування інноваційних проектів українських виробників стримується жорсткими вимогами, серед яких мінімальний розмір позики 100 млн. дол. (подібних потенційних позичальників в Україні біля 50), необхідність прозорої структури бізнесу та сформованої структури власників.

Обґрунтовано переваги та недоліки методів розміщення єврооблігацій: відкритої підписки (традиційної, купленої угоди, аукціону, пропозиції за фіксованою ціною) і приватного розміщення; схем організації запозичень: прямої, опосередкованої та спонсованої емісії, на підставі яких автором розроблено концептуальну модель організації випуску єврооблігацій для фінансування інноваційних програм.

Інноваційним лідером української машинобудівної промисловості є Група “НОРД”, яка володіє унікальним спеціальним обладнанням для виробництва екологічно чистих холодильних приладів та іншої побутової техніки, що реалізується в Україні та експортується в 27 країн світу.

Група “НОРД” останніми роками реалізує політику інноваційного розвитку, використовуючи власні кошти, кошти Всесвітнього банку та кредити фінансових установ України, що дозволило підприємству сформувати кредитну історію та суттєво поліпшити інвестиційну привабливість. Наступний інноваційний розвиток підприємства пов'язаний зі здійсненням єврооблігаційного займу, що дозволить реалізувати існуючі проекти удосконалення продукції та технології її виготовлення та випередити конкурентів на ринку побутової техніки. На підставі аналізу особливостей єврооблігаційних запозичень вітчизняних та зарубіжних підприємств, нормативно-правової документації розроблено модель організації випуску єврооблігацій, з відокремленням таких етапів: попереднього (оцінка параметрів займу, визначення рейтингу, вибір фінансового консультанта, формування інформації про емітента), підготовчого (формування інвестиційного меморандуму, отримання лістингу, повідомлення у пресі), стабілізаційного (організація синдикату, первісне розміщення), заключного (закриття угоди, вихід на вторинний ринок).

У четвертому розділі “Організаційне моделювання в умовах інноваційної конкуренції” розроблено теоретико-методологічні основи організаційного розвитку промислових підприємств, установлено особливості організаційного розвитку підприємств Групи “НОРД”, запропоновано механізм удосконалення системи управління організаційним розвитком підприємства.

Умови інноваційної конкуренції вимагають від підприємств формування специфічної моделі організаційного розвитку, яку націлено на створення, розвиток та посилення інноваційних конкурентних переваг, заснованих на накопиченні інтелектуальних ресурсів, удосконаленні методів, підходів та механізмів управління, активізації науково-дослідницької діяльності, реалізації таких принципів забезпечення розвитку як: достатність досягнення цілей, адаптивність поведінки системи вимогам зовнішнього і внутрішнього середовища, стабільність, саморегулювання, взаємодоповнюваність елементів.

Різноманітність типів організаційної поведінки, відмінність цілей і завдань соціально-економічного зростання організацій, відсутність єдиного підходу до оцінки програм інноваційного розвитку сформували декілька напрямів і течій теорії організаційного розвитку. Установлено три періоди формування теорії організаційного розвитку: перший - 70-ті роки ХХ ст., коли організаційний розвиток вважався головним методом пристосування організації до вимог зовнішнього середовища; другий - 80-ті роки ХХ ст., пов'язаний з удосконаленням структурних параметрів розвитку організацій; третій - 90-ті роки й до цього часу, передбачає теоретичне обґрунтування механізмів системного розвитку організаційного потенціалу з урахуванням неформальних факторів розвитку.

Дослідження різноманітних напрямів теорії організаційного розвитку (К. Арджириса, І. Ансоффа, У. Бенніса, Дж. Пфеффера, Дж. Салансіка, Е. Петтигрю, Ч. Ченді та ін.) дозволило відокремити чотири підходи до визначення цієї дефініції (сутнісну, процесну, факторну, ціннісну) та встановити, що організаційний розвиток - це планований, систематичний процес комплексного організаційного удосконалення виробничої та розподільчої системи підприємства, метою якого є упорядкування складових господарської діяльності економічного агента та реформування окремих частин системи з метою досягнення високого рівня конкурентоспроможності. Ефект організаційного удосконалення полягає не стільки в підвищенні показників ефективності підприємства, скільки у зростанні потенційних можливостей його майбутнього розвитку.

Автором виконано класифікацію організаційних перетворень за такими ознаками: цілі (випереджаючий, адаптаційний, відновлюючий розвиток), функції (управлінські, структурні, організаційні, операційні, кадрові, фінансові, інформаційні), модель (еволюційна, революційна), методи (переорієнтація, реорганізація, реструктуризація, реінжиніринг, трансформація), типи (радикальні, інкрементальні, безперервні), що дозволило дослідити особливості механізму організаційного розвитку підприємства на прикладі Групи “НОРД”. Під механізмом організаційного розвитку запропоновано розуміти сукупність принципів, методів, прийомів, форм організації господарської діяльності, які націлено на удосконалення формальних і неформальних складових підприємства для забезпечення його ефективного функціонування.

Різноманітність підходів до визначення сутності організаційного розвитку ускладнює процедури оцінки ефективності програм організаційного розвитку. Дослідження теорії та практики організаційних перетворень дозволило встановити джерела ефективності: індивідуальної ефективності (здібності, уміння, компетенції, відносини, мотивація), групової (ролі, норми, взаємозв'язок, лідерство, структура), організаційної (зовнішні умови, стратегія, технологія, процеси, культура) та запропонувати критерії ефективності: короткострокові (результативність, якість, ефективність, гнучкість, задоволеність персоналу), середньострокові (конкурентоспроможність, розвиток, соціальна відповідальність), довгострокові (лідируюча позиція на ринку).

Групою “НОРД” (18 виробничих підприємств, 10 підприємств сфери послуг) постійно здійснюються програми з удосконалення структури, систем і методів управління. Реалізація організаційних і управлінських інновацій здійснюється на принципах централізації. Головними організаційними перетвореннями останніми роками стало відокремлення деяких напрямів діяльності в юридично самостійні організації різних форм власності; включення нових бізнес-одиниць; створення внутрішніх ринків АТ “НОРД”; формування нових управлінських підрозділів, які виконують інформаційні, аналітичні, фінансові та координаційні функції; створення стратегічних альянсів з виробниками Італії, Греції, Німеччини.

Запропоновано застосування процесного підходу в управлінні організаційним розвитком підприємства, який доцільно реалізовувати на основі таких принципів: неминучості, направленості, комплексності, сполучення еволюційних і революційних процесів, ситуативності, та методичний підхід до прийняття рішень у сфері організаційних перетворень залежно від етапів реалізації програми організаційного розвитку.