Науково-методологічні основи формування, оцінки і управління потенціалом соціалізації економіки України

У системі формування й забезпечення добробуту населення України найбільш суттєві зміни відбуваються в структурі працюючих за наймом, на які практично не звертають увагу і які не враховують у політиці регулювання динаміки доходів домогосподарств, що, урешті-решт, призводить до нерегульованих змін ПС. Унаслідок незбалансованих змін кількості найманих працівників сукупні доходи останніх загалом зростали, але без будь-якої відповідності вартості відтворення робочої сили. Ураховуючи, що концентрована власність на капітальні фонди відсторонює частину членів суспільства від ефективної, стосовно підтримання життєзабезпечувального доходу, участі у виробництві суспільного багатства, то така форма організації або формування приватно-колективного капіталу порушує баланс загального добробуту. І цей баланс не досягається навіть у тому випадку, якщо буде здійснено справедливий розподіл, за якого вони отримають те, що заробили власним внеском у виробництво. Стає очевидним, що праця або, у крайньому разі, механічна праця не може забезпечити прожиткового мінімуму.

Механізм найму робітника, пролонгований за інерційним характером із радянських часів у сучасність, є таким, що гальмує зростання середньої заробітної плати найманого персоналу. У момент найму робітника роботодавцем йому визначають коло майбутніх обов'язків і, як не дивно, майбутній заробіток. Але ж на етапі найму ще немає процесу виробництва, а отже, немає й праці робітника. У подальшому, звужуючи арену праці й зменшуючи потребу в найманих працівниках, роботодавці штучно підвищують у такий спосіб продуктивність праці і забезпечують не тільки надолужений, а навіть і підвищений обсяг виробництва.

Прорив у продуктивності сьогодні вбачається виключно в оновленні основних засобів і зміни на інноваційних засадах фондоозброєності праці. Для оновлення виробничих фондів необхідно залучити інвестиції. Але чомусь інвестиційного буму не спостерігається. Причин, які сприяють формуванню такого стану, фахівці називають достатньо багато. Автор вважає, що основна причина полягає в низькій якості управління. Про що можна говорити, якщо власники українських майнових комплексів, будучи їх інвесторами, на порушення вимог приватизаційних угод побоюються вкладати кошти у свої ж підприємства. В умовах такого менеджменту власник отримує доходи виключно від виробничої діяльності і аж ніяк - від капіталізації.

На думку здобувача, кожний акт зміни ПС того чи іншого регіону є здійсненням своєрідної інтеграції суб'єкта й об'єкта, активного входження суб'єкта в об'єкт, суб'єктивізації об'єкта і одночасно об'єктивізації суб'єкта. Основна теза висловленого полягає в тому, що соціально-добробутна поведінка регіонів детермінується їх можливостями самостійно вирішувати ключові питання нарощування соціалізаційних можливостей.

У четвертому розділі “Управління потенціалом соціалізації національної економіки і його інформаційно-фінансове забезпечення” репрезентовано результати оцінки системи управління ПС національної економіки стосовно впливу управлінських дій на можливості регіонів щодо соціалізації економіки та інформаційного забезпечення і дієвості механізму фінансування підтримки й розвитку різних секторів соціалізаційної бази регіонів країни.

Відповідність суб'єктивної діяльності людей суспільним цілям, закономірностям розвитку, тенденціям і напрямкам соціальної динаміки дозволяють визначити матеріалізовані управлінські рішення, які свідчать про розуміння владою стану та перспектив змін суб'єктів і об'єктів управління, тобто загальну орієнтацію системи управління на людину, на задоволення її потреб. Для оцінки управлінських впливів на формування і використання ПС національної економіки розроблено методику експлікації регіонів у сітці координат „ необхідний рівень доходів домогосподарств за БПМ - сукупні ресурси (витрати) домогосподарств”. Моніторинг дій владних структур регіонів у соціалізаційному контексті дозволив виявити факт нарощування їх соціалізаційних можливостей без зміни регіональної конфігурації, що неможливо ідентифікувати з розвитком на загальнонаціональному рівні.

Прагнення центру до послаблення регіональної асиметрії в ресурсній базі і створення, таким чином, приблизно рівномірних щорічних стартових можливостей стикаються з порушенням паритету активно-пасивного характеру, проявом чого є реалії щодо використання соціалізаційних можливостей. Незважаючи на зростання суб'єктності регіонів у політиці щодо змін ПС, у реальній взаємодії суб'єкта й об'єкта автор зафіксував певну нерівновагу активності й пасивності і, більше того, відсутність варіативного підходу та виходу через нього на позитивний вплив кожного з комплексу чинників.

Оцінити стан і ходу країни до соціальної держави можна за умови існування об'єктивних методів їх оцінювання. Аналіз проблематики оцінювання результативності реалізації соціальної політики за більш ніж тридцятирічний період (у межах розділу) надав підстави вважати зміни методології несуттєвими. Не тільки вітчизняна, а й закордонна наука і практика за такий тривалий час навіть не наблизилися до чіткої моделі інтегрального показника соціально-економічного розвитку, прямо пов'язаного з кількістю домогосподарств (населення), які вийшли на рівень добробуту в різнобічному спектрі суспільного буття. У розділі на матеріалах офіційної статистичної звітності подано цілісний погляд на більшість управлінських рішень щодо забезпечення соціальної орієнтації економіки і визнано їх малообґрунтованими. Та інформація, що надається владним структурам для прийняття управлінських рішень, вражає різноманіттям і невідповідністю критеріям об'єктивності та достовірності. Саме дефіцит системно упорядкованих знань про стадії життєвого циклу ПС і тенденції процесів, що відбуваються в їх межах, і обумовлює формування помилкових за змістом програм регіонального розвитку загалом, і кожного регіону зокрема, та неефективне використання створених минулими поколіннями і сучасниками потенційних здатностей до соціалізації.

Джерелами підтримання й розвитку ПС та, певною мірою, і формування підґрунтя для оновлення і переструктурування його матеріально-речових складових, є кошти державного і місцевих бюджетів, позабюджетних цільових фондів, державних підприємницьких структур, населення, кредитні ресурси тощо. За умов наявності контингенту населення, ще або вже не здатного до самозабезпечення добробуту, а також сфер всеохопної соціалізації, можливості держави щодо виконання соціальних функцій з переходом у площину незалежного господарювання перейшли у виняткову залежність від обсягів концентрації фінансових ресурсів у бюджетах і позабюджетних фондах та ефективності їх використання.

Здобувач вважає, що на сьогодні відсутні будь-які підстави для констатації прийнятного рівня соціалізації українського бюджету. Установлений автором тренд питомої ваги соціальних видатків у зведеному бюджеті підтвердив факт її щорічного зростання на 0,84 %. Але зрозуміло, що тільки гіпотетично частку соціальних видатків зведеного бюджету можна довести до 100 %. Нарощування маси соціальних видатків приводить, через усвідомлення міри податкового навантаження суб'єктів господарювання, до висновку про неможливість підтримання власним коштом досягнутого рівня соціалізації. Оскільки податки є головним інструментом мобілізації коштів для покриття державних видатків загалом і соціальних, зокрема, у розділі обґрунтовується підхід, за яким у політиці управління ПС має застосовуватися не просто оподаткування, а опрацювання й запровадження такого впливу на економічну поведінку юридичних і фізичних осіб, який би сприяв соціальній відповідальності бізнесу та населення і забезпечував повною мірою потреби соціалізації.

Ступінь динамізму, стійкості й прогресивності бюджетної підтримки та генерування можливостей до розвитку ПС оцінюється мірою збалансованості потоків коштів, які вкладаються в людину, і тих, що сприяють реалізації нагромадженого людського капіталу. Проте можливості надання ПС економічної активності населенню не визначаються суто особистісними якостями людини. Перехід до моделі підвищення добробуту на основі самозабезпечення вимагає глибоких змін у виробництві з метою оновлення основного капіталу та орієнтацією на менш енерго- та матеріаломісткі технології. Підтримання ПС через фінансування соціально-культурних заходів, які загалом можна назвати інвестиціями в людину безпосередньо, у 2004 р. майже в 9 разів перевищували суто виробничі інвестиції бюджету. Якщо навіть обмежитися тільки ресурсами зведеного бюджету, виділеними на соціальні заходи, і то вони перевищать бюджетні інвестиції в основний капітал у 4,5-10,5 разів. Держава через задіяння бюджетного потенціалу в соціалізаційні процеси бере досить обмежену участь у фінансуванні інвестицій. Якщо у 1990 р. частка капіталовкладень із централізованих джерел становила 27% від їх загального рівня, то у 2004 р. - 10,5%. У тих видах економічної діяльності, в які сьогодні інтенсивно роблять інвестиції, використовується відносно незначна маса знарядь праці. Зокрема, суб'єкти фінансової діяльності володіють лише 0,8% вартості основних засобів країни, будівництво - 2,4%, оптово-роздрібна торгівля - 2,2%, готелі і ресторани - 0,7%. Переважання інвестування видів економічної діяльності зі швидким оборотом капіталу призвело до уповільнення темпів технічного прогресу в тих сферах, які, окрім концентрації значної маси технічних ресурсів, визначали поступ країни до цивілізаційних вершин соціалізації через підтримання власного виробничого потенціалу, а також забезпечення його розвитку в інших галузях. Мається на увазі промисловий сектор економіки, в якому сконцентровано понад 35 % загальної вартості основних засобів у країні загалом.

Виходячи з наведених та інших фактів, автор у розділі робить висновок, що бюджетно-інвестиційна політика щодо підтримання й зростання ПС сформувалась і реалізується так, що її складова, яка пов'язана з можливостями забезпечення життєдіяльності непрацюючого населення, практично не виконує таку функцію, а та, що спрямована на активізацію працездатної частини суспільства, не надає повною мірою засобів до фізичного відтворення навіть цієї групи населення безпосередньо.

У п'ятому розділі - “Удосконалення організаційно-фінансового механізму регулювання потенціалу соціалізації економіки” - обґрунтовано організаційно-правові та інформаційні аспекти поліпшення управління ПС, удосконалення податкової політики в контексті генерування ресурсної бази соціалізації та забезпечення фінансової самодостатності регіонального відтворення ПС. Для досягнення результативності опосередкованого управління можливостями соціалізації запропоновано розділити цей процес відповідно до стадій життєвого циклу ПС на такі етапи: управління його формуванням, використанням та розвитком.

Згідно з положеннями концепції життєвого циклу ПС здобувач пояснює реально сформовані вектори соціальної динаміки (табл. 2) неврахуванням своєрідності поєднання якісної і кількісної його складових, які визначають у кінцевому підсумку прогресивність змін у динаміці регіональних добробутних можливостей.

Таблиця 2. Динаміка варіантів поєднання якісної та кількісної складових у процесі формування потенціалу соціалізації України у 1999-2004 рр.*

* Розраховано за даними Держкомстату України за відповідні роки

У розділі наведені всі можливі варіанти типів подібного поєднання складових у процесі формування і використання ПС і сконцентровано увагу на тих з них, які сприяють продукуванню позитивної динаміки суспільних можливостей щодо забезпечення добробуту. З позицій попередження неприйнятних типів формування і використання ПС пропонується розробляти та приймати науково обґрунтовані варіативні програми в контексті місії соціальної держави щодо невиправданого розшарування і запровадження суворої відповідальності за їх виконання. Як методологічну конструкцію нормативного закріплення тлумачення господарської системи соціального спрямування, відповідно до змістовного навантаження терміна “соціальна” і поза показником частки соціальних видатків у ВВП, обґрунтовано інструментарій визначення ступеня приросту соціальності, підґрунтям якого є міра рівноваги між колективною відповідальністю суспільства за рівень життя окремої людини і особистою відповідальністю громадянина за власне соціальне становище. Орієнтація в соціалізаційній методології на зміну питомої ваги бідного населення визнається в цьому контексті більш об'єктивною, ніж задіяння показників безпосереднього зростання соціальних видатків. Будь-яких перепон інформаційного характеру для запровадження в практику цього показника не існує.

Для вдосконалення механізму формування не тільки державного, а й місцевих бюджетів автор пропонує дещо відмінну від застосовуваної бюджетно-соціальну схему, яка гарантуватиме перехід на інший рівень формування обсягів фінансових ресурсів, а отже, радикально змінить можливості оптимізації ПС. З погляду соціального призначення українська держава має припинити надання переваги лінії “держава-підприємство” в трикутнику “підприємство-держава-населення”.

Існуюча методологія планування бюджетних витрат, а отже, і забезпечення їх джерелами фінансових надходжень, ґрунтується на необхідності утримання діючих об'єктів та установ, задіяних у соціалізаційних процесах, а не на об'єктивних соціальних потребах, визначених відповідно до покладених на ті чи інші рівні управління функцій.

У сучасних умовах функціонування соціалізаційного комплексу національного господарства увагу необхідно зосередити не на зменшенні податкової місткості, а з урахуванням незадіяних до останнього часу додаткових можливостей бюджетотворення на визначенні терміну виходу податкової системи України на рівень оподаткування країн Європи з підтвердженою часом соціальною орієнтацією.

У результаті моделювання змін податкової місткості на період 2007-2020 рр. шляхом екстраполяції тренду 1996-2004 рр. до перетину з віссю абсцис (лінія А) і побудови її дзеркального відтворення (лінія Б) обґрунтовано час можливої зміни системи оподаткування (О) з поступовим підвищенням рівня досягнення меж, визначених потребами соціалізації.

Крива АОБ є траєкторією змін податкової місткості в Україні в контексті спроб розбудови фінансових засад соціальної держави. При цьому її ліва гілка АО відображає реалії шокового податкового пригнічення реальних секторів економіки або недостатньої якості державного адміністрування і, відповідно, погіршення умов оподаткування та безсистемної зміни ставок податків для зменшення податкової місткості. Права гілка ОБ пов'язується з перспективами посилення рівня соціальної орієнтації політики держави. Але основний зміст, закладений у ній, полягає в збалансованому обміні між сплаченими податками і зборами та зростанням і поліпшенням використання ПС. У розділі за певних припущень обґрунтовані параметри бюджетної системи й основні макропоказники щодо реальності доведення ПС до потреб соціальної архітектоніки суспільства добробуту.

Оскільки виведення ПС на рівень самодостатності в забезпеченні добробуту населення, за висновком автора, неможливе без забезпечення фінансової самодостатності регіонів у здійсненні соціалізаційних процесів, у розділі наведені ґрунтовні заходи щодо посилення організованості фінансових потоків кожного з економічних суб'єктів господарювання, удосконалення механізму забезпечення бюджетної самостійності органів місцевого самоврядування, поліпшення координації бюджетного процесу в часі та просторі, узгодження односпрямованих видатків різними інституціями, зміни філософії досягнення соціальних та економічних зрушень.

Запропонована методика визначення соціалізаційних можливостей держави загалом, і адміністративно-територіальних утворень зокрема, по суті, спрямована на послаблення негативного впливу деяких регіонів на загальну соціальну динаміку країни і, більше того, надання їм протилежного характеру.

Висновки

Одержані в ході дослідження результати свідчать про отримання нових науково обґрунтованих рішень у галузі економічної науки, які в сукупності репрезентують нове, принципово відмінне вирішення науково-прикладної проблеми щодо теоретичного обґрунтування й розробки цілісної методологічної концепції стратегічного управління формуванням та розвитком ПСК національного господарства, що забезпечить у перспективі прогресивні, взаємоузгоджені зміни добробуту населення.

Основні висновки концептуального, теоретичного, методологічного та науково-практичного характеру й результати, одержані на підставі проведених досліджень і особистих розробок автора та винесені на захист, є такі:

1. Держава являє собою найвищу форму організації людського співіснування і виражає потреби та інтереси всіх соціальних груп і кожного громадянина, приймає закони, які регулюють суспільні правовідносини. Отже, беззаперечною є природність соціальної функції держави. У прагненні виконати своє соціальне призначення держава має оптимально поєднати у своїх діях якості суб'єкта й інституту із забезпечення соціальності суспільства.

2. Теоретичним відображенням джерел забезпечення розвитку країн із соціальною орієнтацією є „ потенціал соціалізації” економіки, що як такий слід сприймати можливості держави щодо забезпечення й підтримання через суспільні інститути такого рівня виробництва, розподілу, перерозподілу й споживання матеріальних і духовних благ, який би забезпечував відтворення працездатності і життєздатності членів суспільства на рівні цивілізаційних стандартів як залежно, так і незалежно від трудового внеску та інших чинників.

3. На основі експертних оцінок виділено з комплексу факторів, що чинять вплив на соціалізаційний потенціал економіки, 12 найбільш важливих чинників і сформовано з них головну групу - система соціального забезпечення і захисту (Х₁₂), склад і структура доходів (Х₇), зайнятість робочої сили (Х₁), кількість і структура об'єктів соціалізації (Х₂), місце здійснення соціалізаційних процесів (Х₅), повноцінність відтворення населення (Х₄); та другорядну - механізм розподілу і перерозподілу доходів (Х₆), здатність працюючого до забезпечення добробуту сім'ї (Х₁₁), правове забезпечення соціальної конверсії (Х₉), розвиненість суспільних потреб (Х₃), дотримання соціальної спрямованості розвитку (Х₁₀), потреба в заощадженнях (Х₈). За результатами дослідження для посилення соціальної компоненти розвитку запропоновано переорієнтувати стереотипну структуру чинників на науково обґрунтовану Х₁₀, Х₄, Х₇, Х₁₂, Х₁₁, Х₁, Х₂, Х₅, Х₆, Х₉, Х₃, Х₈.

4. За своєю етимологією ПС відображає не стільки статику можливостей, скільки динаміку процесу формування й розвитку здатності до продукування основ життя, які б повною мірою задовольняли населення. Економічною основою задоволення населенням практично всіх своїх потреб є його явні й приховані доходи. Доцільно під час визначення ПС орієнтуватися на сім'ю (домогосподарство). Сумірність реальних доходів з потребами людини та її сім'ї здійснюється на основі споживчих бюджетів. Визначення групи сімей середнього достатку, які, власне, і мають продукувати ПС, слід здійснювати на основі бюджету соціального достатку (понад 2 бюджети прожиткового мінімуму).

Функціональна модель ПС описується взаємозв'язком і взаємообумовленістю співвідношення чинників Х₇ (склад і структура доходів), Х₂ (кількість і структура об'єктів соціалізації), Х₄ (повноцінність відтворення населення) і відображає за змістом можливості виведення певної кількості домогосподарств на рівень забезпеченого життя за бюджетом прожиткового мінімуму (БПМ). Єдиною особливістю відображення їх впливу є факт сукупної дії Х₁₂ (система соціального забезпечення і захисту), Х₇ і Х₆ (механізм розподілу і перерозподілу доходів) у складі Х₇ (склад і структура доходів). Модель ПС має наскрізний характер і є прийнятною як для загальнонаціонального, так і регіонального рівня управління економікою.

5. Із проголошенням незалежності і трансформуванням діючої на той час моделі економіки в соціально орієнтовану в Україні в досить короткі терміни різко змінився механізм господарювання та й самі суспільно-виробничі відносини, які призвели до певного дисбалансу між наявним ПС та його використанням.

На початку 1989 р. Україна була спроможною забезпечити життя на рівні стандарту прожиткового мінімуму для 13 970,5 тис. домогосподарств, або для 81,4 % від їх загальної кількості. Наприкінці 2004 р. країна була здатною вивести на рівень життя за достатком діючого на той час бюджету прожиткового мінімуму 8 021,9 тис. домогосподарств, у тому числі 5 842,9 тис. міських сімей і 2 277,6 тис. домогосподарств у сільських поселеннях, або відповідно 45,5; 33,1 і 12,9% від їх загальної кількості. Щорічно ПС втрачає можливість раціонально ув'язати задоволення матеріальних і духовних потреб по країні загалом на 0,625 в. п. та у містах - на 0,5179 в. п., селах і селищах - на 0,7643 в. п. Зсув у політиці здійснення первинної та вторинної соціалізації, який вимагав зміни підходів держави до підтримки та розвитку продуктивних сил, так і не доповнився переструктуруванням ПС.

6. Регіони все більшою мірою перетворюються на центри забезпечення соціальної динаміки і, власне, реалізації соціального призначення держави. Як регіон визначене соціально-системне територіальне утворення, що найбільшою мірою відображає механізм функціонування держави загалом і уособлює, за сучасним виміром, найбільшу адміністративно-територіальну одиницю субнаціонального рівня, яка має виборну владу і власний бюджет. В умовах України - це рівень області, Автономної Республіки Крим та територій з особливим статусом (м.Київ і м. Севастополь). Територія області є універсальним природним утворенням із наявним просторовим потенціалом.

7. Результатом розвитку регіонів є не схожість або хоча б певна подібність, а навпаки, серйозна асиметрія, тобто відмінність за економічними реаліями, і порушення внутрішньої регіональної збалансованості між соціальною і суто економічною компонентами розвитку. Упродовж 2004 р. група домінуючих у формуванні ПС країни регіонів складалася з Дніпропетровської (8,9 %), Донецької (11, 4%), Луганської (6,1 %), Харківської (6,8 %) областей та м. Києва (10,1 %), які в сукупності забезпечували 43,3 % його приросту. Проте регіони, які домінують у продукуванні ВРП, не відігравали адекватної ролі у формуванні ПС країни. Найбільш активні регіони опинилися практично виключеними із соціалізаційного процесу через втручання держави в систему формування ПС та штучну його корекцію.

8. Про управлінські дії в напрямі розширення або звуження кола добробуту домогосподарств свідчать ресурсні зміни. Середній рівень доходів, необхідний для одного домогосподарства, щоб досягти добробутного рівня життя, відображає зміни, які вимагають від системи управління дій не тільки в контексті підтримання, а й нарощування ПС. Типізація регіонів України в системі координат „ сукупні ресурси-необхідний рівень доходів домогосподарств” визначила факти нарощування соціалізаційних можливостей регіонів України практично без зміни їх регіональної конфігурації. Чітко виокремилася третина регіонів (Донецька, Дніпропетровська, Харківська, Львівська, Одеська, Луганська, Київська, Запорізька області та м. Київ) із потужною соціально-економічною інфраструктурою і, закономірно, можливостями до соціалізації та значна група регіонів із прогалинами різного характеру в економічному базисі і соціальній сфері, які заважають їй наздоганяти першу групу. Прагнення центру до послаблення регіональної асиметрії в ресурсній базі стикаються з порушенням паритету активно-пасивного характеру, проявом чого є реалії щодо використання соціалізаційних можливостей. Невизначеність характеру змін потенціалу соціалізації свідчить про наявність інформаційного вакууму в управлінні ним.

9. Дефіцит системно упорядкованих знань про стадії життєвого циклу ПС і тенденції процесів, що відбуваються в їх межах, як об'єктивно фундаментальної методологічної інформації, обумовлює формування помилкових за змістом програм розвитку загалом і кожного регіону. Процес управління ПС поділяється відповідно до стадій його життєвого циклу, а саме на етапи: управління формуванням потенційної здатності системи до соціалізації, управління її використанням та управління розвитком ПС. Стадії життєвого циклу ПС взаємопов'язані. Тільки за умови генерування змін позитивного характеру на всіх стадіях без винятку зрушення ПС розгортаються в більш розширене і поглиблене задоволення потреб у соціалізації і створюють умови для нарощування соціалізаційних можливостей.

10. Джерелами підтримання й розвитку ПС та, певною мірою, формування підґрунтя для оновлення і переструктурування його матеріально-речових складових, є кошти державного і місцевих бюджетів, позабюджетних цільових фондів, державних підприємницьких структур, кошти населення, кредитні ресурси тощо. Доходи зведеного бюджету України коливалися в межах 25,2-28,9% і разом з ресурсами позабюджетних цільових фондів досягли рівня у 36-42,6 % від ВВП. У більшості розвинених країн світової спільноти через бюджет перерозподіляється від 30 до 50 % ВВП. З урахуванням того, що сукупний державний фінансовий потенціал України наприкінці 2004 р. з розрахунку на одну особу населення склав 568 дол. США, небезпідставно робиться висновок про досить обмежені можливості держави щодо розгортання соціалізаційних процесів.

В умовах зорієнтованості на ліберальну соціально-ринкову модель розвитку в Україні все настійніше висловлюється думка про надмірне податкове навантаження, яке коливалося в межах 26,1ч32% від ВВП. Практика європейських соціальних держав як індикатор розширення сфери впливу держави на процеси відтворення свідчить про доцільність вилучення як податків до 40-45% ВВП. Логічно постає питання щодо необхідності подальшого підтримування ПС без докорінної зміни бюджетно-податкової політики.

11. Перехід до моделі підвищення добробуту на основі самозабезпечення вимагає глибоких змін у виробництві з метою оновлення основного капіталу з орієнтацією на менш енерго- та матеріаломісткі технології. Підтримання потенціалу соціалізації через фінансування соціально-культурних заходів, які загалом можна назвати інвестиціями в ПС людини безпосередньо, у 2004 р. майже у 9 разів перевищували суто виробничі інвестиції бюджету. Бюджетно-інвестиційна політика щодо підтримання й зростання ПС сформувалась і реалізується так, що її складова, яка пов'язана з можливостями забезпечення життєдіяльності непрацюючого населення, практично не виконує таку функцію, а та, що спрямована на активізацію працездатного населення, не надає повною мірою засобів до фізичного відтворення навіть працюючого населення.

12. Кількісні аспекти ПС пов'язуються в управлінському аспекті з його використанням і змінами обсягу, сформованого на певний термін, а якісні - виключно зі стадією розвитку. Кожен із типів зміни кількісної та якісної складових потенціалу соціалізації характеризується наявністю або відсутністю прогресивних змін у динаміці регіональних добробутних можливостей, переважною увагою до якісної або кількісної його складової, орієнтацією на більшу відповідність або неузгодженість між ними. Варіанти всіх можливих типів поєднання якісної та кількісної складових у процесі формування ПС обґрунтовані в роботі.

13. У сучасних умовах функціонування ПС залежить від посилення методологічної уваги до тріади „ податки-ресурси-використання”. Увагу необхідно зосередити не на зменшенні податкової місткості, а на визначенні терміну виходу податкової системи України на рівень оподаткування країн Європи з підтвердженою часом соціальною орієнтацією і, закономірно, установленні поетапної, щорічної економічно доцільної динаміки податкової політики в контексті наповнення бюджету й гармонійного розвитку ресурсної бази. Кінцевим терміном виходу на європейський рівень оподаткування та закономірно стійке функціонування самодостатнього потенціалу соціалізації в режимі домінування середнього класу автор вважає 2018-2020 рр.

14. Реалізація соціальних прав та гарантування мінімальних стандартів життя вимагає більшої координації в часі та просторі бюджетного процесу. Слід розширити коло учасників бюджетного процесу на рівні сільських та селищних рад через введення посади фінансиста. Слід визнати орієнтацію на узгодження односпрямованих соціальних видатків різними інституціями єдиною можливістю забезпечити стратегію соціального піднесення в реальних умовах. Реалізація регіональної політики соціалізації має в перспективі ґрунтуватися не на трансфертах, а виключно на філософії досягнення позитивних соціальних та економічних зрушень. Проблема підтримання й посилення соціально-економічного розвитку економічно активних регіонів і подолання пасивності регіонів-реціпієнтів потребує більш скоординованих зусиль регіональних владних структур або концентрації управління цим процесом у регіонах-лідерах.

Розробка і планування сучасної фінансової стратегії української держави має здійснюватися з опорою не лише на національні умови і державний устрій, а переважно з орієнтацію на глобальний контекст, який вимагає формування фінансово самодостатніх регіонів. У регіонах, особливо промислово розвинених, мають бути започатковані зміни такого характеру, який забезпечив би перехід від бюджету як фіскального плану доходів і витрат до бюджету як інструменту регулювання темпів і пропорцій суспільного розвитку, що гарантують соціальний прогрес. І цю роботу слід переорієнтувати з підтримки депресивних регіонів у площину недопущення зниження активності регіонів-лідерів.

15. Дослідження довело, що управління потенціалом соціалізації економіки має слабку здатність до його ефективного регулювання в контексті стадій життєвого циклу, тому залишається необхідність продовження наукового опрацювання проблеми. Оскільки в межах даної роботи потенціал соціалізації досліджувався в узагальненому вигляді, доцільно провести пооб'єктне визначення складу і структури соціалізаційного комплексу національного господарства, міри їх фактичного й необхідного задіяння в соціалізаційні процеси країни та її регіонів. З метою реального визначення кількості об'єктів первинної і вторинної соціалізації та бюджетних витрат на їх здійснення в повному або прийнятному на конкретний період часу обсязі доцільно провести їх інвентаризацію і розробити відповідну систему обліку. Для забезпечення органів управління країни та регіонів повноцінною інформацією щодо стану й використання потенціалу соціалізації доцільно продовжити моніторингові дослідження його регіональної асиметрії. У стислі строки слід провести по регіонах дослідження стосовно визначення стану їх соціалізаційного комплексу та рівня соціального розвитку і сформувати соціальні кадастри.

Перелік опублікованих праць здобувача за темою дисертації

потенціал соціалізація економіка україна

Монографії, розділи в колективних монографіях та методичних розробках