Державна підтримка розвитку підприємництва в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

4

Межрегіональна Академія управління персоналом

Всеукраїнський університет

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни «Основи підприємницької діяльності»

Тема «Державна підтримка розвитку підприємництва в Україні»

м. Київ, 2012 рік

Зміст

Вступ

1. Теоретичні засади підприємницької діяльності

1.1 Поняття та сутність підприємництва, його принципи

1.2 Значення підприємництва для економіки країни

2. Державна підтримка розвитку підприємництва в Україні

2.1 Інституціональні засади державної підтримки підприємництва

2.2 Матеріально-технічна та наукова підтримка підприємництва

2.3 Фінансові важелі державної підприємницької політики

3. Недоліки та методи їх подолання у державній підтримці підприємництва в Україні

3.1 Проблеми підприємницької діяльності в Україні

3.2 Шляхи вдосконалення державної підтримки підприємництва в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. На нинішньому етапі розвитку України паралельно з процесами становлення підприємницького сектору відбувається формування механізму його державного регулювання. Тобто державна підприємницька політика ще перебуває в зародковому стані і є так само недосконалою, як і всі інші інструменти регулювання.

Питання державної підтримки підприємництва в Україні є винятково актуальним. Розширення мережі підприємницьких структур, і передусім малих і середніх підприємств, сприяє вирішенню гострих для економіки країни проблем переходу до ринку. Однак становлення підприємницького сектору стикається із серйозними труднощами, пов'язаними з формуванням сприятливого макроекономічного середовища.

При будь-якій формі господарювання підприємства грають найважливішу роль в економіці держави. З мікроекономічних позицій підприємства є основою для: збільшення національного прибутку, валового внутрішнього продукту, валового національного продукту; можливості існування всієї держави і виконання нєю своїх функцій. Це пов'язано з тим, що значна частина державного бюджету формується за рахунок податків і зборів із підприємств; забезпечення обороноздатності держави; простого і розширеного відтворення; розвитки національної науки і прискорення НТП; підвищення матеріального добробуту усіх верств громадян країни; розвитки медицини, культури, мистецтва та ін; вирішення проблеми зайнятості; вирішення багатьох інших соціальних проблем. Цю роль підприємства будуть виконувати тільки в тому випадку, якщо вони ефективно функціонувати.

Економіку держави спрощено можна розглядати, як сукупність усіляких підприємств, що знаходяться в тісному виробничому, кооперативному, комерційному й іншому взаємозв'язку між собою і державою.

Від того, наскільки ефективно працюють підприємства, який їхній фінансовий стан, залежить здоров'я всієї економіки й індивідуального здоров'я держави. Якщо схематично уявити всю систему господарського керування в країні у виді піраміди, те її підставною частиною є підприємства. Державне, регіональне, відомче керування може розглядатися стосовно процесів, що відбувають на рівні підприємства, тільки як надбудовні, другорядні явища.

Підприємство - основна ланка народного господарства, самостійний суб'єкт, який забезпечує планомірне виробництво більшості товарів і послуг, здійснює науково-дослідницьку, комерційну діяльність з метою привласнення доходу ( прибутку).

Важливою складовою механізму державного регулювання підприємництва має стати система його державної підтримки, створення якої нині проголошується як запорука поліпшення стану в усіх сферах соціально-економічного життя суспільства: розвитку вітчизняного виробництва, виходу з кризи, підвищення зарплати, пенсій, життєвого рівня населення, збереження системи освіти, охорони здоров'я, культури тощо.

Метою даної роботи є дослідження державної підтримки розвитку підприємництва в Україні.

Написання даної роботи передбачає виконання наступних завдань:

дослідження теоретичних засад існування підприємництва;

аналіз державної підтримки розвитку підприємництва на сучасному етапі;

дослідження проблем та перспектив підприємницької діяльності в Україні та засобів вдосконалення умов існування підприємництва.

1. Теоретичні засади підприємницької діяльності

1.1 Поняття та сутність підприємництва, його принципи

У науковий обіг поняття “підприємець” увів банкір-економіст Р. Кантільйон на початку 17ст. До підприємців він зараховував людей з нефіксованими прибутками (ремісників, селян ), тобто тих, хто був зайнятий економічною діяльністю в умовах нестабільності та непередбаченності цін. Головною рисою підприємця він вважав готовність до ризику .

Поняття “підприємництво “ надзвичайно містке. Зумовлено це тим, що в ньому переплітається сукупність економічних, юридичних, політичних, історичних та психологічних відносин. Уявлення про нього склалося впродовж значного історичного часу. Змінювалось під впливом базисних та надбудовчих інституцій, психології людей .

Підприємництво -- це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку .

Підприємництво -- самостійне організаційно-господарське новаторство на основі використання різних можливостей для випуску нових або старих товарів новими методами, відкриття нових джерел сировини, ринків збуту тощо для отримання прибутків, самореалізації та досягнення власної мети .

Сфера підприємництва не може функціонувати ізольовано від зовнішнього світу. Вона постійно взаємодіє з економічним середовищем.

Підприємництво тісно взаємодіє з державними інституціями, які впливають на діяльність фірми. До них належать: Національний банк України, Міністерство фінансів, Експортно-імпортний банк, Державний пенсійний фонд та ін.

Діяльність підприємця спрямована на отримання максимального прибутку, який дорівнює різниці між виторгом і витратами.

У своїй діяльності підприємець має враховувати потреби суспільства. Саме підприємець повинен вгадати, які товари і послуги потрібні покупцям. Він покликаний виконувати певну суспільну функцію -- зберігати і примножувати власність через задоволення потреб споживача.

Отже, підприємництво -- це передусім організація виробництва і задоволення потреб людей, а відтак і творення грошей.

Якщо діяльність підприємця була успішною і виторг за реалізований продукт перевищує витрати, то підприємець отримує прибуток. Але цей прибуток не належатиме підприємцю повністю, бо потрібно сплачувати податки, які залежать від виду підприємницької діяльності, системи пільг тощо. Діяльність підприємця вважають успішною, якщо прибуток становить не менше 20 % рівня витрат.

Нині сприятливими сферами бізнесу є: надання різноманітних послуг; громадське харчування; торгівля споживчими товарами; ремонт автомобілів; будівництво житла тощо.

За формами власності та організацією можна виділити такі основні види підприємництва:

індивідуальне -- засноване на приватній власності фізичної особи та її праці (фермери, ремісники, що не застосовують постійно найману працю);

сімейне--грунтується на приватній власності громадян-членів однієї сім'ї з можливістю використання найманої робочої сили;

приватне, або партнерське, -- зі створенням юридичної особи і обмеженою відповідальністю (малі підприємства, товариства, кооперативи, як правило, користуються найманою працею);

акціонерне -- засноване на власності акціонерів (власники цінних паперів -- індивідуми, юридичні особи);

орендне -- береться за відповідну плату на певний час у користування, що дає йому право бути власником результатів праці, доходів та розпоряджатися майном;

колективне (народне) -- засноване на власності трудового колективу на майно, продукцію і доходи;

інноваційне -- грунтується на інтелектуальній власності;

*спільне -- створюється об'єднанням майна різних власників.

Перелічені та інші види підприємницької діяльності, наприклад, за контрактом, які створюються на основі угоди менеджера або адміністрації в цілому з власником, або різні форми кооперування можна об'єднати у три групи: одноосібне володіння, товариство, корпорація .

Сучасна ринкова економіка грунтується на підприємництві в найрізноманітніших його модифікаціях, аналіз яких є досить складною проблемою. Зведену класифікацію сучасних видів і форм підприємництва, що відповідають чинному законодавству України, наведено на рис. 1.1.

Слід зазначити, що підприємництво сучасного типу, зберігаючи найсуттєвіші ознаки його класичних форм, характеризується такими загальними особливостями:

розвитком корпоративного бізнесу поряд із традиційними підприємствами індивідуального та партнерського типів, що веде до «розпорошення» власності через акціонування та розподіл відповідальності;

розширенням кредитно-фінансової сфери, що виявляється в широкому спектрі форм фінансового підприємництва, яке відіграє важливу роль у рамках ринкової інфраструктури;

зростанням значення орендних відносин, зокрема лізингу як сфери застосування підприємницького таланту;

зростанням ролі інформаційних ресурсів на сучасному етапі НТП, а отже, особливим місцем інноваційного підприємництва серед інших видів підприємницької діяльності;

виникненням і розвитком у межах великих корпорацій внутрішнього підприємництв як особливої його форми за умов інноваційного типу відтворення;

формуванням ризикового (венчурного) підприємництва та розвитком франчайзингових договірних відносин між дрібними та великими підприємствами;

створенням різноманітних підприємницьких структур, які мають право на засадах добровільності об'єднувати свою інноваційну, маркетингову, виробничу, постачальницько-збутову, фінансову та соціальну діяльність. Найбільш поширеними та ефективно діючими у світовій практиці господарювання є (зафіксовані також чинним законодавством України) асоціації (союзи, спілки), консорціуми, концерни, конгломерати, холдинги, франчайзинг як система підприємницьких зв'язків .

Підприємництво здійснюється на основі таких принципів:

вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;

самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів виготовлюваної продукції, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законодавством, встановлення цін на продукцію і послуги;

вільного найму підприємцем працівників;

комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

вільного розпоряджання прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законодавством;

самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд .

Цивілізоване підприємництво грунтується на двох засадах: приватній власності та ринкових відносинах. Тому у командній економіці підприємництво не могло існувати (окрім нелегальних форм).

Ст. 42 Конституції України передбачає, що «кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не забороняється законом». До здійснення підприємницької діяльності не допускаються такі категорії громадян: військовослужбовці, службові особи суду, прокуратури, державної безпеки, внутрішніх справ, а також органів державної влади.

Рис. 1.1 Класифікація видів і форм підприємств

1.2 Значення підприємництва для економіки країни

Визначальною умовою переходу до ринку є формування суб'єктів ринкових відносин, у ролі яких виступають підприємці. Підприємництво є необхідною, визначальною рисою ринку, його обов'язковим атрибутом. Немає підприємців -- немає і ринку, і навпаки.

Підприємництво відіграє особливу роль у національному господарстві країни, створюючи інноваційне середовище, руйнуючи традиційні структури і відкриваючи шлях до перетворень, тобто стаючи тією силою, котра прискорює рух економіки шляхом ефективності, раціоналізації, ощадливості та постійного оновлення .

Сутність підприємництва більш глибоко розкривається через його основні функції: творчу, ресурсну, організаційну.

Творча функція передбачає сприяння генеруванню та реалізації нових ідей, здійсненню техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов'язані з господарським ризиком.

Ресурсна функція полягає в тому, що підприємництво націлено на найбільш ефективне використання з точки зору досягнень науки, техніки, управління і організації виробництва матеріальних, трудових, фінансових та інформаційних ресурсів.

Організаційна функція спрямована на поєднання ресурсів виробництва в оптимальних пропорціях, здійснення контролю за їхнім використанням .

Наявність підприємництва надає суспільству такі вигоди:

- підприємець особисто заінтересований в успіхові свого діла, тому він якнайповніше використовує всі свої сили і знання;

- підприємець може найповніше задовольняти потреби суспільства, бо він прагне передбачити нові потреби споживачів;

- підприємець своєю діяльністю забезпечує ефективніше використання виробничих ресурсів.

2. Державна підтримка розвитку підприємництва в Україні

2.1 Інституціональні засади державної підтримки підприємництва

Наявний механізм державного регулювання підприємництва в загальному вигляді унаочнює рис. 2.1.

Економічний зміст державної підтримки полягає в розробленні та реалізації системи державних програм науково-технічного, ресурсного, фінансового, консультативного, кадрового та іншого сприяння розвитку підприємництва.

Державні програми підтримки можуть виконуватися центральною чи місцевою владою, суспільними (некомерційними) структурами або через приватні організації, яким для цієї мети надаються державні субсидії.

На жаль, можливість регіоналізації втілення таких програм у перехідних економіках є досить сумнівною: місцева влада, як правило, не має потрібного досвіду, негативно ставиться до новонародженого підприємництва, є корумпованою та надто забюрократизованою. Через це значно доцільніше доручити функції підтримки підприємництва самому приватному сектору, принаймні, в більшій частині. Така практика є досить поширеною в усьому світі. За державою залишатиметься формування тих невід'ємних елементів соціально-економічного простору, які підприємницький сектор не спроможний створити самостійно, а саме:

нормативно-правового (адміністративного) забезпечення;

інституціональних засад розвитку бізнесу;

функціональних (цільових) форм державного регулювання.

Розглянемо основні напрями нормативно-правового забезпечення.



Рис. 2.1 Механізм державного регулювання підприємництва

Норматив амортизаційних відрахувань застосовується з метою визначення терміну оновлення основних виробничих засобів, що особливо важливо за умов НТП. Оскільки амортизаційні відрахування є складовим елементом собівартості продукції, то в такий спосіб можна також впливати на процес оподаткування прибутку. Використання норм амортизації як засобів державного регулювання часто називають амортизаційною політикою;

норматив обігових коштів -- показник, що застосовується для визначення раціонального обсягу товарно-матеріальних ресурсів і грошових коштів, необхідних для нормального здійснення підприємницької діяльності;

різноманітні екологічні нормативи, що є складовими екологічної політики держави .

Інституціональні засади державної підтримки підприємництва включають: наявність організаційної структури; наявність ринкової інфраструктури; інформаційно-консультаційне забезпечення підприємництва; кадрове забезпечення; науково-методичне забезпечення; моніторинг державної підтримки.

Організаційна структура державної підтримки підприємництва перебуває поки що в стадії формування. Зокрема, ще й досі не створено місцевого рівня державної підтримки малого підприємства (на рівні міст, районів).

Центральним органом, який нині забезпечує формування та Реалізацію державної політики у сфері розвитку й підтримки підприємництва, є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Головне завдання цього органу -- формування підприємницької політики, а передовсім -- узагальнення практики застосування законодавства з питань підприємницької діяльності та її ліцензування, опрацювання пропозицій, спрямованих на його вдосконалення. Крім того, комітет сприяє розвиткові малого підприємництва, системи його консультативної та інформаційної підтримки і готує пропозиції про впровадження й вдосконалення механізмів фінансово-кредитної підтримки підприємництва та його зовнішньоекономічної діяльності, координує систему підготовки й перепідготовки кадрів та ін. Вагомий внесок у розроблення законодавчих і нормативних актів регулювання підприємництва здійснюють Комісія Верховної Ради України з питань економічної реформи та управління народним господарством, відділ з питань власності й підприємництва Кабінету Міністрів України, управління регуляторної політики у сфері підприємництва Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, недержавні об'єднання -- спілки, асоціації, навчальні центри тощо.

Так, в Україні створено значну кількість громадських організацій, які мають на меті сприяння підприємництву: Спілка кооперативів та підприємців (1989 p.), Федерація профспілок працівників кооперації та інших форм підприємництва України (1990 p.), Спілка малих підприємств України та Спілка орендарів та підприємців України (1990 p.), Українська спілка промисловців та підприємців (1992 p.), Асоціація сприяння розвитку приватного підприємництва в Україні «Єдність» (1994 p.), регіональні асоціації підприємців у Придніпров'ї, на Тернопільщині, у Вінницькій та Львівській областях, Гільдія підприємців Києва, Міжнародна спілка українських підприємців, Міжрегіональний форум підприємців (1996--1997 pp.), Інноваційна палата України (2000 р.) та ін.

Організація ефективної підтримки підприємництва обов'язково потребує формування розвиненої інфраструктури, що є невід'ємним компонентом ринкових відносин і створює сприятливі умови для розвитку бізнесу, в тому числі й малого.

В Україні інфраструктурі ринку ще й досі властиві хаотичність, нерівномірний розвиток, неналагодженість взаємозв'язків між різними її учасниками, а тому її функціонування як єдиного цілого поки що є проблематичним. Фактично формування інфраструктури ринку теж тільки-но розпочалося. У цьому процесі беруть участь як держава, так і ділові кола, а також міжнародні фінансові організації. Інфраструктура ринку -- це сукупність державних, приватних і громадських інститутів (організацій, установ та об'єднань), які обслуговують інтереси суб'єктів підприємницької діяльності, забезпечують їхню господарську діяльність і сприяють підвищенню її ефективності. До складу інфраструктури ринку входять:

1. Фінансово-кредитна інфраструктура -- установи, які займаються акумулюванням тимчасово позичених грошових ресурсів і перетворюють їх на кредити, а саме: банки, фондові та валютні біржі, інвестиційні фонди та компанії, кредитні, страхові й гарантійні установи, кредитні спілки, фонди громадських об'єднань. В Україні нині зареєстровано 182 банки, 1022 небанківські фінансові установи, 915 інвестиційних та інноваційних компаній та фондів, 335 страхових компаній, 667 кредитних спілок. Із загальної кількості банків мають ліцензію 152 банки, 2 банки є державними, 135 -- акціонерними товариствами, 94 -- відкритими, 41 -- закритими, 17 -- товариствами з обмеженою відповідальністю, 20 банків створено із залученням іноземного капіталу (в тому числі 7 зі 100 % іноземним капіталом). Починаючи з 1996 р. банки активізували роботу з кредитування конкретних підприємств.

2. Організаційно-технічна інфраструктура -- товарні біржі, торгові доми, лізингові компанії, асоціації підприємств, транспортні комунікації, засоби зв'язку. В Україні зареєстровано 164 лізингові компанії, 340 бірж, з них: універсальних, товарно-сировинних і товарних -- 57, спеціалізованих -- 15, товарно-фондових -- 14, агропромислових -- 13, нерухомості -- 12. Практичну діяльність здійснювали тільки 96 бірж. На сільськогосподарському ринку функціонує Українська аграрна біржа і 22 регіональні аграрні біржі. Створюються регіональні торгові доми. Чільне місце на біржовому ринку цінних паперів належить Українській фондовій біржі і 29 її філіям у всіх обласних центрах і великих містах України. У 1996 р. почали діяти Київська міжнародна та Донецька фондові біржі.

Деякі організаційні форми виконують функції загальної координації ринкових зв'язків (асоціації, торгові палати), інші - є спеціальними державними органами (служби контролю за стандартами та цінами, податкові інспекції тощо).

3. Інформаційно-аналітична інфраструктура-- інформаційні, консультативні, юридичні фірми, бізнес-центри і бізнес-інкубатори, аудиторські організації. До функцій установ цієї підгрупи входять: надання консультацій підприємцям; підготовка спеціалістів для малих підприємств; вивчення динаміки ринкової кон'юнктури; прогнозування та моделювання наслідків тих чи тих рішень; розроблення економічної поведінки підприємств; вивчення ринкової динаміки тощо.

Актуальну проблему створення ефективно діючої ринкової інфраструктури держава може вирішити через: підвищення якості вже наявних інститутів посередництва; сприяння збільшенню кількості суб'єктів інфраструктури та урізноманітненню їхньої діяльності; сприяння формуванню інфраструктури, зорієнтованої спеціально на сектор малого та середнього бізнесу.

Інформаційне, кадрове, науково-методичне забезпечення підприємництва. Розвиток підприємництва потребує створення розвиненої системи інформаційно-консультаційного забезпечення та інфраструктури, що підтримує її діяльність.

Основним елементом такої системи стане мережа регіональних інформаційно-аналітичних центрів, які в майбутньому інтегруються в єдину інформаційну систему.

Головними завданнями регіональних інформаційно-аналітичних центрів мають бути:

забезпечення доступу підприємців до інформації (правової, нормативно-довідкової, маркетингової, науково-технологічної, комерційної тощо) у процесі як створення, так і функціонування підприємств;

надання консультаційних послуг з питань стану ринку, кон'юнктурного аналізу, управління підприємством, участі у виставках, підготовки кадрів;

інформування органів державної влади про стан справ у сфері підприємництва та тенденції його розвитку.

Така система передбачає диференційоване інформаційне обслуговування суб'єктів малого підприємництва залежно від його технічного забезпечення та платоспроможності.

З метою створення ефективної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для підприємницької діяльності в межах системи державної підтримки бізнесу здійснюється комплекс заходів: навчання основ теорії і практики підприємництва у сфері державної освіти, включаючи загальноосвітню, професійну, середню спеціальну та вищу освіту; забезпечення перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів через розвинену мережу центрів перепідготовки; сприяння залученню окремих категорій населення до підприємницької діяльності.

Держава сприяє розробленню навчальних планів, програм і методичних посібників для підготовки підприємців залежно від рівня їх базової підготовки, термінів навчання, для підвищення кваліфікації вчителів і викладачів, використання державних телерадіоканалів для навчання широких верств населення основ підприємницької діяльності.

Система підготовки та перепідготовки кадрів здійснюється з використанням можливостей міжнародних організацій і фондів, а також з урахуванням досвіду іноземних держав.

Сприяння розвитку підприємництва в Україні неможливе без його науково-методичного забезпечення, що передбачає: проведення комплексу наукових досліджень, пов'язаних із проблемами розвитку підприємництва, зокрема малого та середнього, визначення найбільш ефективних форм і методів підтримки такого бізнесу; розроблення та впровадження нових підходів і методів щодо проведення аналізу та прогнозування розвитку цього сектору економіки; вивчення світового досвіду з питань формування державної політики сприяння розвитку підприємництва.

Особливу роль має відіграти запровадження постійного моніторингу державної підтримки підприємництва та механізмів регулювання діяльності в цій сфері, що дасть змогу відстежувати зміни та напрями його розвитку як на державному, так і на регіональному рівнях, а також своєчасно застосовувати важелі державного регулювання з метою поліпшення економічного клімату для здійснення господарської діяльності підприємницьких структур.

2.2 Матеріально-технічна та наукова підтримка підприємництва

На сучасному етапі розвитку підприємництва через дефіцит достатніх фінансових коштів або за браком таких у малих підприємств гостро постає проблема розвитку та переоснащення виробничої бази цих підприємств, передовсім виробничого устаткування та виробничих площ.

Розв'язанню цієї проблеми держава може сприяти через:

спрямування частини засобів, одержаних від приватизації державного майна, на розвиток матеріально-технічної бази підприємництва;

розроблення та впровадження механізму передачі виробничим підприємствам малого бізнесу площ і виробничих потужностей, у тому числі й тих, які звільняються в процесі ліквідації, реорганізації та банкрутства підприємств;

використання виробничого потенціалу підприємств ВПК на умовах лізингу, що даватиме змогу підприємницьким структурам звести до мінімуму витрати на придбання основних фондів, а можливість внесення частки майна підприємств ВПК в їхній установчий капітал або передача його в господарське управління підприємницьких структур підвищить їхню заставну спроможність та стійкість;

сприяння процесу формування розвиненого ринку нерухомості.

Ситуація в Україні з погляду задоволення потреб і створення умов для розвитку інноваційної складової підприємництва є досить неоднозначною. З одного боку, існує об'єктивна необхідність у створенні, реалізації і масовому поширенні нових технологій і для цього є певні передумови (науково-технічний потенціал, нагромаджені розробки, висококваліфікована робоча сила), а з іншого -- діють серйозні гальмівні фактори, зокрема:

брак інноваційного венчурного капіталу;

низький технологічний рівень виробництва, особливо в галузях переробної, легкої, харчової промисловості та у сфері послуг;

брак попиту на нові розробки як наслідок неінновативно орієнтованої і неконкурентно насиченої економіки.

Зарубіжний досвід свідчить, що найбільш гнучкими та сприятливими для впроваджень науково-технічних досягнень є малі підприємства. Однак питома вага їх у створенні ВВП в Україні у 8--10 разів менша, ніж у країнах з розвиненою ринковою економікою, і становить лише близько 8 %.

На нинішньому етапі розвитку в Україні ринкові фактори ще не набрали сили. Ринок інновацій, що лише зароджується в Україні, характеризується скороченням як пропозиції, так і попиту на всі різновиди інноваційних продуктів: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, технології, «ноу-хау» тощо. У країні досі не створено реальних діючих механізмів державної підтримки, ухвалені нормативно-правові акти не мають послідовного та комплексного характеру, питання механізму передавання інновацій у сферу малого підприємництва залишається практично неврегульованим.

Загальними правовими засадами у цій сфері є Закони України «Про власність» (1991 р.) -- стосовно інтелектуальної власності; «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» (1993 p.), «Про охорону прав на промислові зразки» (1993 р.), «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (1993 р.), «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» (1991 р.), «Про оподаткування прибутку підприємств» (1997 р.) -- стосовно інноваційної діяльності та ін. У 2002 р. було прийнято Закон України «Про інноваційну діяльність», що ознаменував новий етап розвитку ринку інновацій та перспективи становлення інноваційного підприємництва в Україні.

Спеціалізованими органами з цих питань є Міністерство освіти і науки України, Департамент інтелектуальної власності, а також Інноваційна палата України, що є громадською структурою. Ці органи мають сприяти створенню ефективних механізмів передавання інновацій у виробництво та запровадженню їх передовсім у сфері підприємництва, зокрема малого та середнього.

2.3 Фінансові важелі державної підприємницької політики

Аналіз світового досвіду фінансової підтримки підприємництва показує, що остання є системою багатопланових заходів, котрі охоплюють практично всі аспекти життєдіяльності підприємницьких структур (їх створення, функціонування, комерційної діяльності, фінансів, інвестицій, інновацій та ін.).

Усі фінансові важелі держави мають бути спрямовані не тільки на безпосереднє збільшення фінансових можливостей суб'єктів підприємництва, а й на стимулювання останніх з урахуванням загальнонаціональних цілей та пріоритетів економічного зростання.

За економічним призначенням фінансові важелі, використовувані в межах державної підприємницької політики, можна розподілити на дві групи: перша -- заходи податкового регулювання та сприяння самоінвестуванню підприємництва; друга -- фінансово-інвестиційні методи державного впливу на бізнес.

Податкове регулювання та сприяння розвиткові бізнесу.

Політика щодо оподаткування підприємництва повинна бути такою, щоб підприємцям вистачало власних фінансових ресурсів або недержавних капіталів (використання різноманітних форм взаємофінансування, спільних кас, партнерська допомога підприємців, залучення інвестицій приватних осіб тощо).

Питома вага самофінансування підприємництва в загальних інвестиціях у розвинених ринкових країнах уже кількадесят років коливається в межах 55--85 %. Такі масштаби самофінансування бізнесу стали можливими лише завдяки виваженій державній податковій політиці.

Для побудови в Україні системи оподаткування, адекватної вимогам розвитку підприємництва, держава має відшукати форми поєднання стимулюючого впливу на загальний стан підприємництва із надійними та достатніми джерелами формування коштів державного бюджету. Для цього державі доцільно: встановити критерії для граничної межі оподаткування; скоротити кількість податків за рахунок тих, що не мають вирішального значення для бюджету; встановити податкові пільги для вирішення регіональних соціальних проблем, насамперед проблеми зайнятості. Така побудова системи оподаткування відповідала б світовій практиці, орієнтувала б підприємництво на пріоритетні для держави види діяльності, а в майбутньому забезпечувала б зростання податкових надходжень до державного бюджету.

Слід зазначити, що існує гранична межа рівня оподаткування для конкретних умов економічного розвитку. Наприклад, у США законодавчо визначено граничний рівень податкової ставки на доходи підприємців, який становить 34 %, у Великобританії -- 35, Японії та Франції -- 42, Швеції -- 52, Німеччині -- 53 %. В Україні узагальнений показник податкової ставки сягає майже 85 %, що дестимулює творчо-продуктивну, виробничу підприємницьку діяльність, спричиняє зростання цін і масову несплату податків, розвиток тіньової економіки.

У деяких розвинених країнах, таких як Японія, Німеччина, Франція, сформувалися системи оподаткування, спеціально спрямовані на підтримку малого і середнього підприємництва. У цих країнах фінансова підтримка здійснюється встановленням для таких підприємств знижених ставок оподаткування, а також наданням податкових пільг, що дає змогу підприємцям резервувати частину одержаних ними прибутків та спрямувати її на інвестування у власне виробництво. Однак такі особливі фінансові та податкові пільги надаються не всім підприємствам малого або середнього бізнесу, а лише відібраним за певними критеріями, які діють у сферах, що впливають на стабілізацію життєвого рівня та добробуту населення країни, тобто мають соціальне спрямування.

До непрямих форм податкового сприяння підприємству слід віднести:

знижки податкових ставок або повне звільнення від сплати податків для підприємств, діяльність яких відповідає цілям державного регулювання;

знижки податкових ставок на прибуток, який спрямований на капіталовкладення, наукові дослідження та впровадження їх у виробництво, створення нових робочих місць, охорону навколишнього середовища та ін.;

знижки податкових ставок на прибуток, що спрямовується на підготовку кадрів для підприємницької сфери;

податкові пільги іншого характеру.

Ці форми державної підтримки тією чи тією мірою використовуються у світі та зарекомендували себе як ефективні засоби державного сприяння, що характеризуються більшою гнучкістю, ніж прямі методи, і мають здебільшого недискримінаційний характер.

Податковий механізм, який склався в Україні, має у своїй основі модель оподаткування, що застосовується у розвинених країнах. Але ця модель не враховує історичні особливості та нинішній специфічний етап розвитку економіки країни, а лише копіює елементи загальноприйнятих податкових систем. Тому така модель є невдалою, має низьку якість і потребує змін. Тим більше, що недосконалість системи оподаткування (табл. 2.1.) є найбільшою перешкодою, що заважає розвиткові підприємництва в Україні. Постала нагальна потреба її реформування. Зрозуміло, що в кожній країні реформування податкової системи відбувається по-різному, тим більше, що ніде у світі не винайдено ідеальної системи. Кожна держава шукає свій шлях, зумовлений економічними, історичними та національними особливостями.

Таблиця 2.1 Особливості системи оподаткування в Україні

Вади системи оподаткування	Сутність вади
Відсутність цілеспрямованості	Суперечливі цілі та вимоги, нечіткість соціально-економічної доктрини країни, неузгодженість складових економічної політики
Переважно фіскальний характер	Утруднює реалізацію інших функцій податків, особливо регулювальної та стимулюючої, що не забезпечує реалізацію економічної політики держави
Неефективна структура податкової системи	Переважна частина податків сплачується юридичними особами; основними є непрямі податки, а прямі мають допоміжний характер
Невідпрацьованість механізмів стягнення певних податків	Значна частина доходів певних категорій (наприклад, від грошового капіталу) знаходиться поза системою податкового обліку й не декларується
Переважання непрямих податків	Непрямі податки надійніші, легко контролюються та мають вищу еластичність; є ціноутворюючим фактором, тому перекладаються на кінцевих споживачів; виступають фактором зростання внутрішніх цін, звуження внутрішнього ринку, обмеження попиту та інших негативних наслідків
Надмірно лібералізована імпортна політика	Надмірне ввезення протягом останніх років продукції некритичного імпорту, яка може вироблятися і виробляється вітчизняними виробниками, що спричинює значні витрати потенційних податків
Слабко розвинені ресурсні платежі та податки на власність	Нерозвиненість ринкової оцінки факторів виробництва, землі, корисних копалин, майна, робочої сили призводить до втрати податків на ресурси, на фактори виробництва
Неефективні екологічні податки	Платежі за забруднення навколишнього середовища не відповідають рентному доходу, який можна було б забезпечити виходячи з потенціалу екосистеми
Значне поширення податкових пільг	Втрати податкових надходжень через безсистемне надання пільг, відсутність чітких критеріїв їх надання та методів контролю за цільовим використанням коштів, зекономлених у результаті надання пільг; втрати надходжень через незаконне одержання пільг, а також у разі псевдоблагодійницької діяльності, що є шляхом для ухилення від сплати податків
Високий рівень податкового тягаря та нерівномірність його розподілу	Не стимулює до розвитку підприємницької та іншої діяльності; сприяє зростанню недоїмки по податкових платежах у бюджет; сприяє тінізації доходів, приховуванню їх від сплати податків тощо

Податкова реформа, що нині проводиться в Україні, передбачає вдосконалення чинного законодавства щодо таких принципових питань:

У розширення бази оподаткування за рахунок ширшого застосування презумптивного оподаткування, тобто введення оподаткування діяльності, пов'язаної з готівковим обігом, і залучення таким чином до оподаткування неофіційного тіньового сектору економіки; обмеження до мінімуму переліку податкових пільг, залишивши такі лише у виняткових випадках під затверджені пріоритети структурної перебудови та щодо обмеженого кола товарів (робіт, послуг) особливого соціального значення. Це забезпечить додаткові надходження до бюджету та розширення переліку платників податків:

забезпечення стабільних надходжень до бюджетів різних рівнів;

досягнення суттєвого пом'якшення податкового клімату постійним зменшенням податкового тиску на вітчизняні підприємства-товаровиробники;

стимулювання зростання випуску продукції вітчизняними підприємствами;

створення повної і дієздатної правової бази оподаткування через прийняття Податкового кодексу України, вдосконалення чинного податкового законодавства, спрощення та узгодження його з нормами інших законодавчих актів.

Логіка економічного розвитку країни давно вже вимагає прийняття єдиного кодифікованого документа у сфері оподаткування -- Податкового кодексу, який зміг би забезпечити зниження податкового тиску на підприємництво шляхом відміни безпідставних пільг і за рахунок цього розширення бази оподаткування, що в перспективі й приведе до зростання надходжень до бюджету і вирішення складних соціальних питань.

Проблема податкового тягаря на бізнес має два аспекти: його надмірність і нерівномірність. При надто високому рівні оподаткування у підприємств з'являється мотивація переводити свою діяльність у тіньовий сектор. Крім того, деякі підприємства (а інколи навіть цілі галузі і регіони) на відміну від інших користуються податковими пільгами. «Непривілейовані» підприємства не можуть конкурувати за таких умов і вимушені вести подвійну бухгалтерію, застосовувати інші форми ухиляння від оподаткування, лобіювати списання заборгованості тощо. Тому в проекті Податкового кодексу йдеться не про просте зниження податкових ставок та істотне скорочення переліку податків, хоча й ці заходи самі по собі дадуть позитивний ефект, а про комплекс радикальних заходів, спрямованих на стимулювання розвитку вітчизняного підприємництва та економічного розвитку країни взагалі. Слід зазначити, що прийняття Податкового кодексу дасть змогу не лише стабілізувати податкове законодавство на 5--10 років, а й уникнути багатьох вад економічного розвитку, виконати соціальні та інші зобов'язання перед українським народом, оскільки зрозуміло, що період перебування економіки в стані нестійкої стабільності не може тривати нескінченно довго.

Важливим кроком у напрямі поліпшення податкового клімату в Україні стало запровадження спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності. Слід зазначити, що понад 60 % малих підприємств, що мають право переходу на спрощену систему, вже здійснили цей перехід.

Згідно з Указом Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» від 3 липня 1998 р. суб'єкти малого бізнесу можуть застосовувати спрощену систему оподаткування, обліку та звітності. До таких осіб належать: юридичні особи; суб'єкти підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких за рік середньооблікова чисельність працюючих не перевищує 50 осіб і обсяг виручки яких від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 1 млн грн. Крім того, Указом передбачено перелік суб'єктів підприємницької діяльності, на яких він не поширюється (страхові компанії, банки тощо).

Суб'єкт підприємницької діяльності, юридична особа, який перейшов на спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, самостійно обирає одну з таких ставок єдиного податку:

6 % суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) без урахування акцизного збору у разі сплати податку на додану вартість згідно із законом про ПДВ;

10 % суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), за винятком акцизного збору, у разі включення податку на додану вартість до складу єдиного податку.

Оплата єдиного податку звільняє підприємство від сплати таких податків:

ПДВ (якщо обрано ставку податку 10 %);

податку з прибутку підприємств;

податку на землю;

збору за спеціальне використання природних ресурсів;

збору до Чорнобильського фонду;

комунального податку;

збору на обов'язкове соціальне страхування; збору на державне пенсійне страхування;

збору у фонд зайнятості (хоча загальний фонд заробітної плати може бути звільнено від низки податків, тим не менш, кожен працівник повинен сплачувати податок на доходи фізичних осіб, збір на обов'язкове державне пенсійне страхування та збір у фонд зайнятості);

збору на отримання дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг; плати за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності.

Згідно із Конституцією України та Законом України «Про систему оподаткування», встановлення та скасування податків і зборів, ставки, механізми справляння податків визначаються виключно законами України. До цього часу питання спрощеної системи оподаткування законами України не визначено, не врегульовано й багато питань відшкодування ПДВ при переході підприємства на єдиний податок. Цьому сприятиме прийняття Податкового кодексу України.

Фінансово-інвестиційні важелі державного впливу на розвиток підприємництва. Зміцнення фінансової бази державної підтримки підприємництва може здійснюватися за рахунок таких чотирьох джерел:

цільових коштів із бюджетів відповідного рівня (не менше 5 % дохідної частини відповідного бюджету);

фінансової діяльності регіональних фондів підтримки підприємництва, зокрема малого (доходи від надання кредитів, а також доходи від випуску та розміщення цінних паперів, у тому числі регіональних позик);

пайової участі державних органів фінансової підтримки підприємництва у фінансуванні регіональних програм та інвестиційних проектів;

іноземної допомоги, яка може здійснюватися у різних формах.

Основними формами та методами державної фінансово-інвестиційної підтримки прямого впливу на розвиток підприємництва є:

застосування дотацій, субсидій, субвенцій;

державні та місцеві замовлення;

надання позик і гарантій державними та регіональними органами;

сприяння розвитку фінансово-промислових груп;

фінансова підтримка загальнодержавних фондів і регіональних фінансових інститутів.

Фінансова підтримка малого підприємництва в Україні з боку держави здійснюється через Український фонд підтримки підприємництва та його регіональні відділення. Інвестиційні проекти щодо розвитку фермерства фінансуються Українським державним фондом підтримки селянських (фермерських) господарств. Крім державних фондів, в областях створюються регіональні фонди підтримки підприємництва, які залучають кошти місцевих бюджетів, асоціацій, громадських об'єднань, добродійних організацій, а також підприємців. У 2002 р. їх налічувалося 107.

Для фінансування інвестиційних проектів суб'єктів підприємницької діяльності залучаються кошти міжнародних фінансових організацій, а саме: Європейського банку реконструкції та розвитку, Американського фонду підтримки підприємництва у нових західних незалежних країнах, Фонду «Євразія», Інвестиційного фонду «Україна», Міжнародної фінансової корпорації (МФК), Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).

Фінансова підтримка в різних її формах надається на засадах селективної структурної і фінансової політики. Перевагу мають: суб'єкти господарювання, які працюють у пріоритетних напрямах економіки, зайняті випуском експортної або імпортозамінної продукції; агропромислові утворення нового типу; інноваційні підприємства та підприємства, які створюють нові робочі місця.

Особливе місце серед фінансових важелів належить державному кредитуванню підприємництва, що має цільовий та пільговий характер. Насамперед державний кредит надається на конкретні цілі, визначені в державних економічних програмах, і є значно вигіднішим проти приватних кредитів для підприємницьких структур і за величиною процентної ставки, і за вимогами щодо забезпечення кредитів, і за термінами та порядком їх повернення.

У світовій практиці державного кредитування підприємництва використовуються такі основні форми позик:

позики, що повертаються у разі успіху і надаються як допомога на впровадження інновацій;

пільгові позики, коли держава як активний посередник між підприємством та фінансовою установою бере на себе значну частину виплати процентів, полегшуючи тим самим для підприємств умови одержання банківських кредитів;

позики, що видаються на створення підприємства або на започаткування бізнесу, фізичним та юридичним особам, котрі вперше розпочинають підприємницьку діяльність;

позики цільового спрямування на виконання підприємницьких проектів;

позики на закупівлю необхідного обладнання та устаткування;

позики лізингового характеру тощо.

Як показує аналіз нормативно-правових документів, в Україні питання використання кредитної державної підтримки підприємництва практично залишається слабко розробленим. Існуючий в Україні підхід до вирішення питань державної кредитної підтримки підприємств, визначений Указом Президента України від 9 березня 1995 p., обумовлює її надання на термін до 12 місяців. При цьому кредитна підтримка надається:

для заходів, пов'язаних із здійсненням програми санації та структурної перебудови;

для нарощування обсягів випуску та реалізації продукції державним та іншим підприємствам, у майні яких частка державної власності перевищує 50 %;

для закупівлі товарів українських виробників з наступною їх реалізацією споживачам, підприємствам і організаціям споживчої кооперації підприємствами усіх форм власності.

До вирішення питання про те, надавати чи не надавати кредит, передбачається залучення семи суб'єктів управління. Це підприємство, комерційний банк, Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, Національний банк України, Кабінет Міністрів України, Міжвідомча комісія з питань санації державних підприємств України. При цьому Мінекономіки приймає рішення про зарахування підприємства до переліку підприємств, що потребують підтримки. Комерційні банки розглядають матеріали обгрунтування одержання кредиту -- бізнес-плани, плани структурної перебудови, проекти санацій, що подаються підприємствами. Комерційні банки, в разі власної позитивної оцінки проекту підприємства, подають до Національного банку України заявку на участь у цільовому кредитному аукціоні. НБУ проводить цільові кредитні аукціони і виділяє комерційним банкам кредит для підприємств. У разі отримання кредиту комерційний банк укладає угоду з підприємством. Положенням про порядок надання державної кредитної підтримки підприємствам передбачається також, що комерційні банки можуть кредитувати підприємства і за рахунок власних ресурсів.

Поряд із державним кредитуванням підприємництва існує ще одна форма його підтримки державою -- надання гарантій. Деякі державні органи стають гарантами приватних фірм, тобто ручаються за них на певну суму коштів. На цю суму фірми й можуть отримати кредит у комерційних банків.

В Україні робляться певні кроки щодо вирішення проблеми відсутності застави при отриманні кредитів. Так, 20 травня 1999 р. Президент України підписав Указ «Про утворення кредитно-гарантійної установи з підтримки малого і середнього підприємництва». Окрім надання кредитів ця установа повинна виступати гарантом повернення позик, наданих малим і середнім підприємствам іншими фінансовими установами.

Відсутність вільних державних коштів для фінансування підприємницьких проектів вимагає пошуку інших альтернативних джерел, одним з яких можуть стати діючі в Україні кредитні спілки (за даними за 2002 р. в Україні зареєстровано 667 кредитних спілок, що функціонують майже в усіх регіонах України). Основними перевагами кредитних спілок є надання кредитів своїм членам під низький процент, гарантій поручительств за їхніми зобов'язаннями. Однією з найбільших проблем кредитних спілок залишається невизначеність їх правового статусу, адже й дотепер діяльність цих об'єднань регулюють лише два нормативні акти -- Тимчасове положення про кредитні спілки в Україні та Типовий статут кредитної спілки, затверджені в 1993 р. Відтак у Києві були відкриті представництва Всесвітньої ради кредитних спілок і Канадської кооперативної асоціації, які розгорнули широку діяльність з реалізації канадської та американської програм технічної допомоги розвитку кредитних спілок в Україні .

3. Недоліки та методи їх подолання у державній підтримці підприємництва в Україні

3.1 Проблеми підприємницької діяльності в Україні

За умов трансформації економічної системи України відбувається процес становлення підприємництва в різноманітних його модифікаціях, що виявляється поки що в деформованому, «нецивілізованому» вигляді. Нагадаємо загальні особливості, що визначають стан підприємницького середовища в Україні в цілому.

Економічний аналіз процесів підприємництва в Україні виявляє численні стратегічні і тактичні прорахунки в діях державної законодавчої та вищої виконавчої влади на початковому періоді його формування. Зрозуміло, що важливою передумовою успішного розвитку підприємництва в Україні має стати створення ефективного механізму державного регулювання підприємництва.

Розвиток підприємництва в Україні гальмують надмірно високий податковий тягар, корумпованість державних чиновників, рекет, недосконале і нестабільне законодавство, високі відсоткові ставки за кредит, захоплення значної частини ринку іноземними фірмами, низька платоспроможність населення та інші чинники.

Крім того, розвиток підприємництва в Україні гальмують недостатня сформованість таких умов:

1) реального плюралізму форм власності, тобто наявності різних типів і форм власності, які визнані чинним законодавством рівноправними і можуть конкурувати між собою у боротьбі за ринки збуту, сфери прикладання капіталу тощо. У нашій країні реалізацію цієї умови стримує тотальна приватизація, наявність значного тіньового сектору економіки та ін.;

розвинутої інфраструктури підтримки підприємництва (консультаційних центрів з питань управління підприємствами, курсів і шкіл підготовки підприємців, інноваційних центрів тощо);

стабільної, науково обґрунтованої економічної політики держави, в тому числі політики підтримки підприємництва, передусім, дрібного. Така підтримка має, здебільшого, декларативний характер;

державного регулювання економіки, насамперед, за допомогою економічних важелів. Замість нього в Україні переважають адміністративні важелі регулювання;

раціональної економічної, зовнішньоекономічної політики, зокрема продуманої політики протекціонізму, захисту вітчизняного товаровиробника.

Нині економічне середовище в Україні не зовсім сприятливе для формування вітчизняного підприємництва через такі обставини:

по-перше, частка державної власності становить приблизно 40 %; по-друге,

функціонує ще чимало підприємств-монополістів, які протидіють конкуренції, а отже й розвитку підприємництва;

...