Найвищою кількістю народжених у 2009 р. вирізнялась в Україні Рівненська, Закарпатська, Волинська, Івано-Франківська, Чернівецька та Львівська області. Показник коефіцієнту народжуваності переважив у них середній показник по Україні в 1,3-1,1 рази: становив від 12,5 до 10,1%. Найнижчою кількістю народжених виділялись Сумська, Луганська, Полтавська, Чернігівська, Донецька та Черкаська області. Показник коефіцієнту смертності був нижчим за середній по країні в них у 1,3-1,2 рази: становив від 7,2 до 7,7%. Найнижчим коефіцієнт смертності в Україні був в м. Києві, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській та Чернівецькій областях: становив від 10,7 до 13,1%, що перевищує середній по країні показник в 1,5-1,2 рази.

Таким чином для України в 2009 році характерним було природне скорочення населення. Лише в Закарпатській області кількість народжених була рівною кількості померлих. Значно нижчим за середній по країні показник природного скорочення населення - 7% - був властивим для м. Києва (0,9%), Рівненської (1,1%), Івано-Франківської (2,2%), Чернівецької (2,5%), Волинської (2,6%) та Львівської (3%) областей. Найбільш: значним було зменшення кількості населення внаслідок його природного скорочення в Чернігівській (коефіцієнт природного скорочення населення становив 13,2%), Сумській (11,5%), Полтавській (10,9%), Луганській (10,6%), Черкаській (10,4%), Донецькій (9,9%) та Кіровоградській (9,7%) областях.

При характеристиці статево-вікової структури насамперед звертають увагу на наявність диспропорцій у кількості населення в різних вікових та статевих групах населення регіону.

З 1970 р. до 2004 р. намітилася тенденція до стабільного співвідношення чисельності чоловіків і жінок з незначним переважанням чоловіків. Ця тенденція зберігається у співвідношенні: жінки - 53,5 %, чоловіки - 46,5 %. В Україні на 100 народжених дівчат припадає 107 хлопчиків. Перевищення частоти смертності у хлопчиків-немовлят та у віці до 5 років - природний фактор. Та це перевищення зберігається в усіх вікових групах. В Україні перевищення чисельності жінок над чоловіками починається вже у віці 32 роки. Тоді як у розвинутих країнах перевищення кількості жінок над чоловіками спостерігається у віці 50-55 років, тобто за межами репродуктивного періоду.

Вікову структуру населення розглядають за ознаками належності до працездатного віку:

- молодше за працездатне: 0 - 16 років;

- працездатне: чоловіки - 17 - 59, жінки - 17 - 54 роки;

- старше за працездатне: чоловіки - 60 і більше, жінки -~ 55 і більше років.

Співвідношення цих вікових груп таке: молодше за працездатне - 21 %, працездатне - 56 %, старше за працездатне - 23 %; відповідно у структурі вікових груп міського населення - 20 %, 60 %, 20 %; сільського - 22 %, 49%, 29 %.

Аналіз вікової структури населення України за останні десятиріччя засвідчує зменшення абсолютної та відносної чисельності дітей віком до 16 років. Також зменшується абсолютна і відносна чисельність населення працездатного віку. Зростає лише абсолютна і відносна чисельність населення, яке є старшим від працездатного віку

Існують значні територіальні відмінності у співвідношенні жінок і чоловіків. Особливо ця різниця відчутна в областях, які характеризувалися великим відтоком населення, передусім сільського. Найгірше співвідношення кількості чоловіків і жінок склалось у північно-східних і центральних областях країни - у Чернігівській області на 1000 жінок сільського населення припадає 769 чоловіків, коли у Закарпатській області 942 чоловіки.

Дуже контрастними є проблеми статево-вікової структури населення країни в регіональному вимірі: у віковій структурі сільського населення частка осіб, молодших за працездатних, коливається від 15,6% (Чернігівська область) до 24,6% (Закарпатська і Рівненська області), серед працездатного населення - від 43,1% (Чернігівська область) до 58,4% (АР Крим), серед осіб, старших за працездатний вік, - від 18,7% (Закарпатська область) до 41,8% (Чернігівська область); середній вік населення коливається від 32,4 років у чоловіків міських поселень Рівненської області до 50,2 років у жінок сільської місцевості Чернігівської області.

9. Розселенський потенціал

Оцінку розселення у регіоні треба провадити за загальноприйнятою методологією. Ця методологія прийнятна для оцінки регіонів різного рівня організації: мікроекономічного, мезоекономічного, макроекономічного і мегаекономічного районів.

Міське населення. На початок 2009 р. у містах України проживало майже 68% населення. Його чисельність почала стрімко зростати в 1960-ті роки, а особливо швидко в останні двадцять років XX ст. - на 3,5 млн. осіб, або на 11,4 %. Значно переважає чисельність міського населення у АР Крим, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Одеській, Харківській областях. Незначне переважання - у Волинській, Житомирській, Кіровоградській, Київській, Львівській, Миколаївській, Полтавській, Сумській, Херсонській, Хмельницькій, Черкаській, Чернігівській областях.

Сільське населення. На початку XX ст. в Україні переважало сільське населення - понад 80 %. На початок XXI ст., відносна чисельність сільського населення значно зменшилася і становить до 32 %, або понад 16 млн. осіб. Переважає сільське населення у Вінницькій. Закарпатській, Івано-Франківській, Ровенській, Тернопільській, Чернівецькій областях.

Динаміка чисельності сільського населення має певні територіальні відмінності. Наприкінці XX ст. чисельність сільського населення зросла в АР Крим, Закарпатській і Херсонській областях, у решті областей вона помітно знизилася, зокрема у Вінницькій, Чернігівській, Хмельницькій, Житомирській та Херсонській.

Системи розселення. В Україні налічується 490 територіально-адміністративних районів і 121 район у містах, тобто це є потенційні мікроекономічні райони. Відповідно в кожному територіальному районі є свій адміністративний центр і певна кількість селищ міського типу та сільських населених пунктів.

Так само в Україні сформовані 25 моноадміністративних мезоекономічних районів - 24 територіально-адміністративні області й одна АР Крим зі своїми адміністративними центрами. Внаслідок розвитку торгівлі транспорту, промисловості, науки тощо в окремих обласних центрах, зокрема в Києві, Львові, Харкові, Дніпропетровську, Донецьку й Одесі, розвинулися макрополіси (великі агломерації) з чисельністю населення 800 тис. осіб і понад 2 млн. осіб. Вони поширили свій вплив на сусідні області і сприяли формуванню в Україні шістьох полі адміністративних мезоекономічних районів. Об'єктивна інформація розселенського потенціалу регіону особливо необхідна при здійсненні регіональної соціальної політики, а також при районних плануваннях І реалізації різних інвестиційних програм.

Найбільш елементарним показником розселення є густота населення. Однак при глибшому аналізі з'ясовується, що цей показник має численні «модифікації»: густота населення на обжитій території; густота сільського населення; густота міського населення.

При порівнянні регіонів, з точки зору їх «дольової участі» у формуванні територіальної структури населення, використовується Індекс регіональної концентрації, який визначається за формулою:

К_РК = 0,5(S_i - Р_i)?100%, (1)

де S_i і Р_i - доля площі і населення і-го регіону в загальній площі.

Відповідно до багаторівневої організації суспільства розрізняють системи розселення різних територіальних рівнів - від національного до локального:

1) національний (загальнодержавний) рівень - єдина система розселення країни;

2) регіональний рівень - регіональна система розселення;

3) обласний рівень - субрегіональна (обласна) система розселення;

4) локальний рівень - міжрайонна, районна, місцева (внутрішньорайонна), первинна локальна система розселення.

Система регіонального розселення - це сукупність поселень, які об'єднані цілісністю наявних економічних і соціальних зв'язків. Формуються ці системи під впливом різних чинників, головними з яких є розміщення продуктивних сил, економіко-географічне положення, поєднання природних умов і ресурсів, демографічна ситуація, рівень розвитку інфраструктури та ін. Залежно від ступеня спільності, набору та інтенсивності існуючих зв'язків і чинників формуються різні типи систем розселення. В особливостях розселення вияеляються просторові закономірності життя суспільства.

Регіональні системи розселення відіграють важливе значення у формуванні загальнодержавної системи. Економічною основою формування регіональних систем розселення виступають господарські комплекси єкономічнрїх районів. Водночас регіональні системи поселень являють собою каркас просторової організації регіональних суспільних комплексів, виступаючи однією з основних функціонально-структурних підсистем. За допомогою різноманітних зв'язків населених пунктів вона вступає у взаємодію з іншими підсистемами регіонального суспільного комплексу (виробничою, соціальною, інфраструктурною та ін.).

Система показників, які використовуються при діагностиці систем розселення, відображає їх кількісні параметри, якість, тип систем розселення.

Якщо кількісні показники (площа, чисельність населення, співвідношення між чисельністю населення різних пунктів, а також між міським і сільським населенням тощо) дають уявлення про відмінності, що легко перевіряються, то про якість систем розселення можна судити виходячи зі ступеня сприятливості для організації об'єктів соціальної інфраструктури.

Формування єдиної системи розселення в Україні як взаємопов'язаної мережі всіх поселень передбачає створення насамперед систем суспільних макрорайонів з визначенням місця їх у системі вищого рангу. Ці системи розселення істотно відрізняються одна від одної за територіальною структурою І впливом обласних центрів на динаміку розвитку відповідних систем. Велике місто - ядро макрорайону завжди відчутно впливає на формування транспортної мережі, яка в сучасних умовах стає вирішальним чинником розвитку всієї внутрішньорайонної системи розселення. Це виявляється в концентрації сільського розселення приміських зон та уздовж транспортних шляхів; у регулюванні розвитку середніх і малих міст з урахуванням економіко-географічного положення.

Отже, просторові розміри регіональних систем розселення залежать від розміщення по території країни головних осередків суспільного життя - міст-мільйонерів і крупних міст.

Центрами п'яти регіональних систем розселення України виступають найбільші міста - міста-мільйонери: Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ і Одеса. У зоні їх інтенсивного впливу та притягання розташовані території власних та сусідніх однієї-трьох областей.

Проблематичним є виділення регіональних систем розселення у західній і центральній частині України. Явно вираженим міжобласним центром - ядром регіональної системи розселення виступає місто Львів, який у 3,2-3,7 разу має більшу кількість населення, ніж обласні центри - сусіди першого порядку Рівне, Івано-Франківськ, Тернопіль, Луцьк у 6,2 разу перевищує людність Ужгорода. Місто Львів виступає центром Західної регіональної системи розселення у складі семи областей: Львівської, Волинської, Рівненської, Тернопільської, Івано-Франківської, Закарпатської і Чернівецької. У цій системі, на відміну від інших регіональних систем, виділяються дві зони за інтенсивністю зв'язків субрегіональних систем розселення з регіональним центром. До першої зони належать Львівська, більші частини Івано-Франківської і Тернопільської, південні частини Волинської та Рівненської обласних систем з їх центрами. До другої зони - північні та центральні частини Волинської та Рівненської, південно-східна частина Тернопільської та південно-західна частина Івано-Франківської, Чернівецька і Закарпатська обласні системи розселення.

Дві області Центрального економічного району (Черкаська і Кіровоградська) не утворюють єдиної регіональної системи розселення, а роз'єднані між Центральною і Придніпровською регіональними системами.

Формування Волинської та Подільської регіональних систем розселення можна розглядати на перспективу за умови визнання на загальнодержавному рівні Північно-Західного та Подільського соціально-економічних районів з наданням пріоритетів економічного розвитку визначених центрів (ядер) до рівня крупних міст.

10.Трудоресурсний потенціал

Важливим для розвитку економіки регіону є також трудоресурсний потенціал. Він відображає наявність трудових ресурсів у регіоні та їх розподіл у розрізі галузей. Трудові ресурси складає наявне працездатне населення - потенціал живої праці, який мають регіони на певний момент часу, їх відтворення і раціональне використання є одним з найважливіших напрямів регіональної економічної політики.

Трудоресурсний потенціал виражає відносини між членами суспільства, спрямовані на відтворення ресурсів праці. Він характеризується чисельністю трудових ресурсів, їх статево-віковою структурою, рівнем освіти і професійно-кваліфікованої підготовки, технічним оснащенням праці, фондом робочого часу, станом здоров'я, дисципліни та іншими соціально-економічними чинниками.

Економічно активне населення, згідно з концепцією робочої сили, - це населення обох статей віком 15-70 років, яке протягом певного періоду забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва товарів та послуг.

Якісними характеристиками трудових ресурсів є: освіта, професійна і кваліфікаційна структури, частки міського і сільського населення, його статево-вікові структури, культурний рівень, етнічна структура, здоров'я, міграційна мобільність.

Одним з основних Інструментів регулювання використання трудового потенціалу є баланс трудових ресурсів. Його складають за даними статистичного обліку, демографічними розрахунками, даними відділів з використання трудових ресурсів в обласних адміністраціях, міських бюро з працевлаштування та інформації населення, а також підприємств і закладів, що розміщені на території регіону.

Чисельність усіх зайнятих у народному господарстві у 2009 р. становила 22,2 млн. чол. Основна частка працездатного населення зайнята у промисловості та будівництві (32,5%). Далі йдуть сільське і лісове господарство (11,7%), транспорт та зв'язок (7,7%).

На рівень трудоресурсного потенціалу значний вплив має статево-вікова структура населення. Так, затрати чоловічої праці на роботах, що потребують значної фізичної сили, будуть більш ефективними порівняно з такими самими за кількістю і часом затратами жіночої праці.

Сучасне виробництво зумовлює об'єктивну необхідність постійного підвищення якості робочої сили. Високий освітній рівень, широка загальна культура, глибока професійна підготовка І спеціальні знання, творче ставлення до праці та свідома дисципліна перетворюються на обов'язкову умову високопродуктивної праці все більш широких верств працюючих. Зростає питома вага робітників з вищою і середньою освітою - 90% зайнятих.

Багато професій у невиробничій сфері, переважно в охороні здоров'я, освіті, потребує більш високого рівня освіти і тривалої фахової підготовки. Більшість робітників та службовців, зайнятих у народному господарстві, - жінки. Найбільше їх у галузях сфери обслуговування - 70-80%.

Найвищий рівень забезпеченості трудовими ресурсами мають західні області, які характеризуються значною щільністю сільського населення. У південних та східних областях цей рівень дещо нижчий. Значними є відмінності у використанні трудових ресурсів у селах і містах. В усіх найбільших та великих містах склалася висока частка зайнятості у промисловості (машинобудування, легка, харчова), на транспорті, у соціальній сфері. В областях переважно аграрно-промислової спеціалізації вищою є питома вага працюючих у сільському господарстві. У високоіндустріальних областях значно переважає кількість зайнятих у промисловості. У приморських та карпатських областях збільшується частка зайнятих у сфері обслуговування населення, зокрема у рекреації.

При регулюванні використання трудових ресурсів слід враховувати галузеву потребу в робочій силі і територіальний аспект її формування. Потреба в трудових ресурсах за їх прогнозованою чисельністю на цій території визначає зайнятість трудових ресурсів і потребу в них. Звертають увагу на зайнятість працездатного населення протягом року, особливо в областях, районах і містах, де є сезонні виробництва.

Збалансованість кількості робочих місць і чисельності трудових ресурсів у науковому обґрунтуванні розвитку регіону є досить важливою. Так, якщо прогнозована кількість робочих місць виявиться недостатньою, то це може призвести до порушення принципу обов'язковості праці та зниження її продуктивності, а якщо надмірною, то до недовикористання виробничих потужностей і зниження коефіцієнта змінності, до зростання плинності кадрів і фонду заробітної плати, порушень трудової дисципліни тощо.

Реальна вартість робочої сили та її динаміка складаються під впливом комплексу чинників, взаємодія яких між собою формує дві протилежні тенденції. Перша - це зростання вартості робочої сили внаслідок підвищення інтенсивності праці, об'єктивного розширення потреб працівників у споживчих товарах і послугах, рівня освіти і кваліфікації. У зв'язку з цим збільшуються суспільно необхідні витрати на підвищення професійно-освітнього рівня робочої сили і приведення його у відповідність з вимогами оновленої матеріально-технічної бази виробництва. Друга - це зниження вартості робочої сили під впливом зростання продуктивності праці. Враховуючи напрями дії чинників, які визначають динаміку робочої сили, можна дійти висновку, що в економіці України сформувалися тенденції прямо протилежні світовим.

Обґрунтування прогнозних демографічних показників повинно здійснюватися у відповідності з динамікою виробництва товарів та послуг, розвитком мережі підприємств, установ і організацій усіх форм власності та підпорядкування, з основними пропорціями у галузях матеріального виробництва й невиробничих галузях 3 цією метою при складанні програм соціально-економічного і культурного розвитку регіонів здійснюється розрахунок чисельності зайнятого населення. Він має форму балансової таблиці, в якій демографічні показники представлені такими розділами:

* населення;

* трудові ресурси;

* розподіл трудових ресурсів;

* розподіл зайнятих за сферами і галузями економіки. Чисельність населення визначається на основі статистичної інформації та демографічних прогнозів, при складанні яких враховуються чинники, що впливають на народжуваність, смертність та тривалість життя жінок і чоловіків.

Трудові ресурси регіонів охоплюють працездатне населення у працездатному віці, працюючих пенсіонерів та підлітків і визначаються за формулою:

ТР = Нп - (Пн + Ін) + (Пп + Мп), (2)

де ТР - кількість трудових ресурсів у прогнозному періоді;

Нп - чисельність населення у працездатному віці;

Пн - непрацюючі пенсіонери у працездатному віці;

Ін - непрацюючі інваліди І та II груп інвалідності у працездатному віці;

Пп - працюючі пенсіонери пенсійного віку;

Ми - працюючі підлітки віком до 16 років.

Чисельність працездатного населення (Чи) розраховується як різниця між чисельністю населення у працездатному віці і кількістю інвалідів ї та II груп працездатного віку та осіб, що одержують пенсії на пільгових умовах, тобто:

Чп = Нп - (Пн + Ін). (3)

Прогнозні розрахунки чисельності різних категорій працюючих і непрацюючих, що входять до складу трудових ресурсів, здійснюються методами екстраполяції та аналітично-експертної оцінки. Важливе значення при їх застосуванні відіграє зокрема аналіз ситуації у зайнятості осіб першого пенсійного п'ятиріччя (жінок віком 55-59 років і чоловіків 60-64 років) та врахування факторів, що зумовлюють її зміни: розмір пенсії та вартість життя, можливість працювати неповний робочий день чи тиждень, динаміка соціально-економічних процесів і ситуації на регіональному ринку праці тощо.

Розподіл трудових ресурсів передбачає визначення кількості зайнятих у народному господарстві (в тому числі робітників, службовців на підприємствах, в установах, організаціях та громадських об'єднаннях, на малих підприємствах, підприємствах споживчої кооперації, в селянських фермерських господарствах, в особистому підсобному господарстві), в інших сферах економічної діяльності; безробітних; учнів у працездатному віці, які навчаються з відривом від виробництва; незайнятого працездатного населення у працездатному віці. Для цього використовуються показники статистичної звітності, галузеві прогнози та прогнози розвитку підприємництва, мережі установ і організацій, а також розрахунки кількості зайнятих в особистому підсобному господарстві. Останні здійснюються за методикою, визначеною Держкомстатистики на підставі обсягів продукції, виробленої в підсобному господарстві, та затрат часу на її виготовлення. При цьому враховується все населення, яке виробляє продукцію, тобто як працююче в суспільному виробництві, так і непрацююче.

До зайнятих в інших сферах економічної діяльності відносяться служителі релігійних культів, особи вільних професій (письменники, художники, композитори тощо) та інші самозайняті особи, які самостійно забезпечують себе роботою і не перебувають у штаті будь-якого підприємства, їх чисельність визначається за даними податкової адміністрації про кількість та оподаткування фізичних осіб.

Кількість осіб у працездатному віці, які навчаються з відривом від виробництва, встановлюється відповідно до планів підготовки спеціалістів у вищих навчальних закладах та професійно-технічних училищах з урахуванням чисельності учнів старших класів загальноосвітніх шкіл.

Чисельність безробітних встановлюється за даними про населення, яке звернулося до служби зайнятості. У зв'язку з цим слід підкреслити наявність суттєвих відмінностей у визначенні безробітних за міжнародною та вітчизняною методикою, які не дають можливості зіставляти ситуацію на ринку праці України та інших держав.

У статистиці Міжнародної організації праці (МОП) безробітні громадяни - це особи віком від 17 до 70 років, як зареєстровані, так і незареєстровані в державній службі зайнятості, які одночасно задовольняють три умови:

* не мали роботи (прибуткового заняття);

* шукали роботу або намагалися організувати власну справу на обстежуваному тижні;

* готові стати до роботи протягом наступних двох тижнів. До категорії безробітних також відносяться особи, які:

* стають до роботи протягом двох наступних тижнів;

* знайшли роботу і чекають відповіді;

* зареєстровані в службі зайнятості як шукачі роботи;

* навчаються за направленням служби зайнятості.

Рівень безробіття за обстеженням визначається як відношення кількості безробітних до економічно активного населення (робочої сили у відповідній віковій групі, статі, географічних ознаках).

В Україні, згідно із Законом «Про зайнятість населення», безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні розпочати відповідну роботу.

Рівень зареєстрованого безробіття (РБ) визначається відношенням чисельності зареєстрованих безробітних до працездатного населення у працездатному віці (Чпв):

РБ = Бн / Чпв , (4)

де Бн - чисельність зареєстрованих безробітних.

Незайняте працездатне населення у працездатному віці є балансуючою статтею розрахунків. Його кількість встановлюється за формулою:

Чн = ТР - (Зн + Зі + Ув + Бн), (5)

де Чн - чисельність незайнятого працездатного населення у працездатному віці;

Зн - зайняті у народному господарстві;

Зі - зайняті в інших сферах економічної діяльності;

Ув - учні у працездатному віці, які навчаються з відривом від виробництва.

Незайняте працездатне населення у працездатному віці є резервом екстенсивного використання трудового потенціалу регіонів, мобілізація якого потребує здійснення відповідних управлінських заходів: вивчення ситуації на регіональному ринку праці, створення нових робочих місць, виконання програми суспільних робіт тощо.

11. Ринок праці

На регіональних ринках праці з динамічною рівновагою між попитом на працю та її пропозицією важливо підтримувати потребу в робочій силі з боку господарських суб'єктів за умови перепрофілювання виробництва, освоєння конкурентоспроможної продукції.

Ринок праці - це суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів. Він характеризує форми і методи задоволення і регулювання інтересів безпосередніх виробників і працедавців, пов'язаних з організацією, використанням і оплатою найманої праці.

Ринок праці дозволяє ефективно використовувати трудовий потенціал країни при достатньому рівні оплати робочої сили. Він створює конкуренцію за робочі місця, можливості галузевої і територіальної мобільності, сприяє зростанню кваліфікації кадрів, зниженню виробничої текучості. Проте ринок праці не є ідеальним механізмом. Його недосконалість виявляється в наявності постійного безробіття. Це не лише недовикористання трудового потенціалу, але і джерело соціальної напруженості. Безробіття стимулює конкуренцію серед персоналу, прагнення до підвищення кваліфікації.

Міжнародна організація праці (МОП) визнає людину безробітним, якщо він бажає працювати, здатний і готовий працювати, потребує роботи, активно шукає роботу.

Існують різні форми незанятості.

1. Фрикційне безробіття, коли людина звільнившись з однієї роботи, шукає іншу.

2. Структурне безробіття, коли у зв'язку із зміною технології, появи нових галузей міняється потреба народного господарства в трудових ресурсах, фахівцях окремих професій.

3. Регіональне безробіття, коли в окремих регіонах з'являється надлишок робочої сили.

4. Циклічне безробіття обумовлене спадом, або фазою економічного циклу, який характеризується дефіцитом сукупного попиту на товари і послуги, недоліком сукупних витрат. Сума рівнів фрикційного і структурного безробіття визначає природний рівень безробіття. Це не фіксована величина і складає зазвичай 4-6%.

Крім того, розрізняють приховане і зареєстроване безробіття.

Сформувалися різні моделі ринків праці, які відображують його організацію, структуру і функціонування.

1. Японська модель. Система трудових стосунків базується на довічному наймі, що гарантує зайнятість до пенсійного віку (55-60 років). Ця система передбачає працюючому підвищення розмірів доходів (заробітна плата, премій) залежно від віку, а фірмі - можливість підтримувати професіонально-кваліфікаційний склад кадрів стабільним. Дана модель сприяє зростанню творчості, забезпечує високу якість роботи. Працівники не підлягають звільненню, проблеми вирішуються скороченням людино-годин роботи, відкриттями нових робочих місць, переміщенням персоналу.

2. Модель США. Для США характерна децентралізація ринку робочої сили. У кожному штаті є свої закони про зайнятість. При спаді виробництва практикуються звільнення. Також практикується щорічне укладення колективних договорів з адміністрацією, в яких рівень заробітної плати і її підвищення пов'язані з рівнем і зростанням продуктивності праці. Але системою договорів охоплено лише 25 % працівників, останні зайняті на основі контрактів, ув'язнених на певний час. Заробітна плата в цьому випадку залежить від складності роботи. Фірма піклується про підвищення кваліфікації лише відносно специфічних робіт.

3. Шведська модель. У Швеції досягнута повна зайнятість. Засоби вкладаються не в допомогу по безробіттю, а в перепідготовку фахівців, що сприяє підвищенню конкурентоспроможності працівника на ринку праці. Політика зайнятості має превентивний характер, тобто попереджає появу безробіття. Це досягається за рахунок:

1.Обмеженої фіскальної політики, сприяючої зростанню прибутку і заробітної плати, зниженню інфляції;

2.Проведення політики солідарності в заробітній платі - рівна плата за рівну працю, незалежно від фінансового стану підприємства;

3.Активної політики на ринку праці - компенсація низької заробітної плати, створення нових робочих місць;

4.Державної підтримки зайнятості в секторах з низькими економічними показниками.

4.Модель гнучкого ринку праці. Передбачає територіальну і галузеву рухливість працівників, дистанційну гнучкість (оптимальний розподіл працівників по виробництвах, підприємствах, філіях); гнучку зайнятість (еластичність, маневреність організаційних форм найму і трудової діяльності); функціональну гнучкість (взаємозамінюваність працівників, що мають різні професійні навики); гнучкі системи оплати праці. Але гнучкою системою в США і країнах ЄС охоплено 1/3 працюючих.

5.Адміністративно-командну модель характеризує відсутність механізму стимулювання ефективного використання робочої сили (зрівнялівка), централізоване призначення заробітної плати по всій країні, недолік робочої сили, у тому числі фахівців для управління капіталом. Виділялися три класи - робітники, селяни, інтелігенція. Більшою мірою стимулювався розвиток промислового сектора економіки, і стримувався прогрес сфери послуг.

Найбільш загальні напрями, перспективні методи та функції економічного регулювання попиту і пропозиції робочої сили можуть бути конкретизовані стосовно умов відтворення робочої сили регіонів України. На основі спільних рис домінантних тенденцій і найбільш суттєвих відмінностей регіональних ринків праці провадять їх структуризацію. Вона спирається на оцінки демоекономічного та соціально-економічного режимів регіонального відтворення робочої сили, а також на інформацію про інтенсивність територіального руху робочої сили, співвідношення чисельності зареєстрованих безробітних і кількості вільних робочих місць та вакантних посад. Відповідно до цього виділяють п'ять типів регіональних ринків праці в Україні.

Перший тип має чітко окреслені ознаки браку трудових ресурсів як у промисловому, так і в аграрному секторах економіки і тим самим формує екстремальні умови відтворення робочої сили. Його утворюють поліські, подільські та карпатські області з низьким рівнем індустріального розвитку: Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська.

Другий тип регіональних ринків наближається до першого, проте ознаки депресивності та застійності не досить чітко відстежуються. Для нього характерні дещо нижчі темпи падіння обсягів промислового виробництва та більш суттєві зміни в його структурі. До цього типу віднесено ринки праці Вінницької, Київської, Кіровоградської, Львівської, Сумської, Полтавської, Черкаської та Чернівецької областей.

Третій тип ринку праці формують індустріальні області - Дніпропетровська, Донецька та Луганська - з досить високо-мобільною робочою силою та глибоким кризовим станом усієї сфери прикладання праці через її високу залежність від економічного стану галузей видобувної і важкої промисловості.

Четвертий тип регіональних ринків праці охоплює Запорізьку, Харківську області та м. Київ. Характерними для нього є висока мобільність робочої сили, достатні пропозиції щодо працевлаштування населення, місткість ринку праці.

П'ятий тип регіональних ринків праці утворюють причорноморські області - Одеська, Херсонська, Миколаївська та Автономна Республіка Крим з високою орієнтацією працездатного населення на різні форми самостійної зайнятості у сфері як офіційної, так і неофіційної економіки.

Темпи розвитку економіки зумовлюються насамперед станом відтворення та використання трудового потенціалу регіонів. В Україні останнім часом спостерігаються негативні демографічні тенденції: смертність перевищує народжуваність, скорочується тривалість життя жінок і щонайбільше чоловіків, погіршується співвідношення між ними в окремих статево-вікових групах, збільшується кількість пенсіонерів у загальній чисельності населення, зменшується кількість трудових ресурсів (особливо в індустріально розвинутих регіонах), зростає безробіття.

У забезпеченні пропорційного розвитку регіонального господарства та ефективному використанні трудового потенціалу важливе значення має розподіл зайнятих за сферами і галузями економіки. Сучасний стан суспільного розвитку характеризується відносним зменшенням кількості працюючих у галузях матеріального виробництва та відповідним її зростанням у невиробничих галузях під впливом науково-технічного прогресу. При здійсненні розподілу зайнятих за сферами економіки необхідно забезпечити підвищення загального рівня зайнятості населення, виходячи із завдань розвитку кожної окремої галузі економіки. Отже, основою для прийняття рішень на стадії розподілу зайнятих мають бути завдання з виробництва товарів та послуг, розвитку освіти, охорони здоров'я, житлово-комунального господарства й інших галузей. Проте вони мають доповнюватися заходами, які забезпечили б найповніше задоволення суспільних потреб, підвищення загального рівня зайнятості населення та зростання його добробуту. Це потребує системного, комплексного підходу до галузевих завдань з боку регіональних органів управління та узгодження галузевих і місцевих інтересів при формуванні та виконанні програм соціально-економічного й культурного розвитку областей і районів та програм зайнятості населення.

Рішення задачі забезпечення ефективної зайнятості повинне стати найважливішою частиною соціально-економічної політики України. Основні напрями поліпшення використання трудових ресурсів:

1.Поліпшення економічної ситуації в країні за рахунок структурної перебудови, оздоровлення кредитно-фінансової системи;

2.Зростання продуктивності праці (у СРСР продуктивність праці складала в промисловості 47,5 рівня продуктивності праці США, в сільському господарстві - 10,4 %);

3.Перерозподіл трудових ресурсів з виробничої сфери в невиробничу (у Японії 53 % трудових ресурсів зайнято в невиробничій сфері); перерозподіл по галузях і регіонах;

4.Створення додаткових робочих місць у сфері малого бізнесу, будівництво нових невеликих підприємств, майстерень; залучення на сезонні роботи;

5.Включення України в структуру міжнародного ринку праці на основі двосторонніх і багатобічних угод, дозвіл легальній трудовій міграції, ратифікація Конвенції МАРНОТРАТНИК відносно мігрантів;

6.Підготовка і перепідготовка кадрів;

7.Розширення служби зайнятості, повна її комп'ютеризація.

12. Міграція населення

Під впливом соціально-економічних факторів чисельність трудового населення змінюється. Велика роль і вплив на ці процеси завдає міграція населення, яка викликається потребою працевлаштування.

Міграція -- це об'єктивний процес, який характеризується зміною постійного місця проживання окремих людей. На стан міграції впливають різноманітні фактори: стан економічного середовища, природні умови, наявність економічних зв'язків даного регіону з іншими, розвиток міжнародних зв'язків, сімейні зв'язки та інші. Міграція приводить до перерозподілу трудових ресурсів між територіями та галузями народного господарства. У всіх випадках міжтериторіальна рухливість не може бути позитивною, якщо її розміри не відповідають потребам розвитку народного господарства.

Вивчаючи стан міграції протягом певного періоду, вивчають основні тенденції, закономірності та вплив на зміну кількості населення. Міграційні процеси залежать від конкретних політичних та економічних процесів, що відбуваються в країні.

Узагальнення вітчизняного досвіду дозволяє виділити такі найбільш характерні періоди історії та відповідні ознаки міграції:

- період індустріалізації, що вплинув на розміри і напрями міграції, коли значна частина населення із сіл переселилася у міста, з одних регіонів в інші. В результаті введення в дію нових потужностей у різних галузях народного господарства виникла погреба у трудових ресурсах. Ці процеси супроводжувалися працевлаштуванням людей на новому місці роботи, вирішувалась житлова проблема в результаті розширення будівництва житлового фонду, здійснювалось навчання трудового населення новим професіям, підвищувалась кваліфікація працівників різних галузей економіки;

- період перебудови економічних відносин, ринкова трансформація суспільства, впровадження різних форм власності, коли змінюється характер та інтенсивність внітрішньорегіональної та міжрегіональної міграції. В цей період міграція із сіл в міста зменшується, а в деяких випадках набирає зворотного напрямку. Залишається міграція населення працездатного віку в м. Київ незважаючи на існуючі обмеження у працевлаштуванні та труднощі у забезпечені житлом;

- період міждержавних міграційних процесів, коли значна кількість населення спрямовується в інші країни для тимчасового чи постійного проживання.

В залежності від характеру переміщення населення розрізняють міжрегіональну та міждержавну міграцію. Міжрегіональна міграція відображає переміщення населення із однієї області (району) в іншу, переміщення в системі «місто-село». Одним із напрямків такого виду міграції -- це сезонна міграція на літній період для виконання сільськогосподарських робіт.

Міждержавна міграція характеризує переміщення населення з України в інші держави і навпаки.

Враховуючи, що міграційні процеси складаються з потоків вибуття та потоків прибуття населення за певний період, доцільно визначати сальдо міграції, тобто різницю між кількістю людей, що прибули на певну територію, та кількістю тих, що виїхали. Крім цього, доцільно використовувати такий показник, як коефіцієнт міграції (відповідно міжрегіональної - к_мр та міждержавної - к_мд), який визначається як кількість прибувшого населення (або кількість осіб, що виїхало) на 1000 чоловік населення. Відповідно до цього коефіцієнт із знаком

«плюс» характеризує приріст населення, із знаком «мінус» -- зменшення кількості населення.

Процес скорочення кількості населення набувається на території всіх регіонів України за винятком Криму та м. Києва в результаті міжрегіональної міграції, а також скорочення чисельності населення (за винятком Криму) в результаті міждержавної міграції.

Від'ємна міжрегіональна міграція набула значних розмірів в Степовому регіоні (к_мр = - 0,92), в т. ч. значний виїзд людей відмічено із Кіровоградської (к_мр= - 3,3), Херсонської (к_мр = - 2,1) та Дніпропетровської (к_мр = - 0,9) областей.

Міждержавна міграція являє собою двосторонній процес, охоплює як експорт власної робочої сили, так й імпорт зарубіжної.

Протягом останніх років активно розвивалися міждержавні міграційні процеси експортного змісту і, таким чином, Україна увійшла як учасник до міжнародного ринку праці, який характерний наявністю таких тенденцій, як демократизація трудових відносин, вимоги до відтворення робочої сили, підвищення рівня умов життя і праці людей, розвиток та вдосконалення особистостей на основі загальнолюдських цінностей.

Масштаби міждержавних міграційних процесів зростають, збільшується кількість людей, які залучаються до працевлаштування за межами України. Особливо значного обсягу набуває виїзд людей із областей Донбаського регіону (к_мд) = - 1,47), в т. ч. із Донецької області (к_мд = - 1,8). Також значна кількість людей виїжджає із інших регіонів України. Слід з цього приводу відмітити Поліський регіон (к_мд = - 0,65), особливо Волинську та Рівненську область, де к_мд = - 1, а також Степовий регіон (к_мд = - 0,65), особливо Дніпропетровську (к_мд = - 1) та Херсонську (к_мд = - 1) області.

Наведені дані не можуть в повній мірі характеризувати масштаби трудової міждержавної міграції. До статистичної звітності не увійшли дані трудових мігрантів, які працюють за кордоном нелегально, виїжджають за кордон за приватними запрошеннями, а також ті, що виїжджають на сезонні роботи або здійснюють ділові поїздки за кордон. Особливо значна кількість людей, що виїжджають за кордон на тимчасові роботи з Карпатського регіону (Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської і Чернівецької областей).

Міждержавна міграція -- зовсім нове для України явище, має характерні особливості, породжені внутрішніми та зовнішніми причинами. Характерною ознакою цього явища є трудова міграція, що являє собою форму розвитку ринку праці, формується економічними інтересами людей. Дозволяє знайти нові можливості для реалізації творчого потенціалу кожної людини, для використання юридичної свободи змінювати місце проживання.

До причин, що визвали масову міждержавну міграцію громадян України належать такі:

- наявність економічної нестабільності в країні та невизначеність шляхів стабілізації економічних та соціальних процесів;

- поява та зростання безробіття;

- відсутність перспектив ефективного використання надбаних професійних знань та навичок, практичного досвіду;

- різниця в оплаті праці та умовах життя в Україні та країнах Європи та Америки;

- відсутність правового захисту інтелектуальної власності, гуманітарні мотиви тощо.

Ринкові трансформації привели до зменшення чисельності працюючих у наукомістких галузях економіки, в галузях машинобудівельного комплексу, легкої та переробної промисловості. Одночасно здійснюється професійна декваліфікація кадрів в результаті того, що більшість працівників змушена змінювати професію, перейти в сферу торговельно-посередницької діяльності, в сферу обслуговування. Частина звільнених з роботи працівників змушені шукати можливостей для працевлаштування за кордоном.

Тенденція у сфері міждержавної міграції ускладнюється тим, що серед бажаючих виїхати за кордон значна кількість (до 30%) молоді віком до 30 років, а також найбільш освічені, ділові люди. «Відплив умів», втрата цінних людських ресурсів -- надзвичайно негативне явище у сфері міждержавної міграції. Держава не може стримати виїзд висококваліфікованих наукових кадрів за кордон. Потрібна нова загальнодержавна політика, яка б створила умови для таких людей для праці та творчості.

Виїзд населення активного репродуктивного віку за кордон також негативно впливає на шлюбність і народжуваність, що позначається на відтворенні населення країни, на формування її трудового потенціалу.

Позитивною стороною міграції є те, що існує імпорт робочої сили, в Україну приїжджають іноземні фахівці, бізнесмени, комерсанти, конструктори, технологи, програмісти, які сприяють впровадженню у виробництво нових технологій, створенню спільних підприємств, відкриттю філіалів іноземних підприємств та фірм. Позитивні приклади залучення іноземних фахівців спостерігаються на території Степового регіону, особливо у Миколаївській, Запорізькій та Херсонській областях, де з їх допомогою створена значна кількість сільськогосподарських підприємств по виробництву нових видів продукції.

Загально оцінюючи нинішню міграційну ситуацію необхідно відмітити, що вона не відповідає національним інтересам України.

Для покращення загального міграційного стану необхідна розробка та реалізація нової стратегії міграційної політики перш за все у сфері зовнішньої та внутрішньої трудової міграції. Посилити державне регулювання міграції, зокрема трудової міграції населення, з метою сприяння вільному переміщенню робочої сили шляхом захищеності зовнішніх трудових мігрантів, інформування населення про вільні робочі місця та умови їх працевлаштування в інших країнах, надання професійної та мовної підготовки потенційним зовнішнім трудовим мігрантам з одночасним посиленням боротьби з нелегальною імміграцією.

13. Демографічна політика

Залежно від демографічної ситуації в країні проводиться певна демографічна політика - комплекс соціально-економічних заходів, за допомогою яких держава впливає на демографічні процеси в потрібному напрямі. Цілі демографічної політики можуть бути діаметрально протилежними. У країнах, що розвиваються, вони направлені на зниження народжуваності.

У всіх розвинених країнах проводиться політика, направлена на збільшення природного приросту населення. Для цього існують два напрямки: заохочення народжуваності за допомогою встановлення різних пільг сім'ям, які мають дітей, і зниження смертності за рахунок поліпшення соціального забезпечення і медичного обслуговування.

Демографічна ситуація в Україні, яка останніми роками дійшла до стану гострої демографічної кризи, продовжує ускладнюватися і набувати катастрофічного характеру. Свідоцтвами тому служать зменшення загальної чисельності населення, а також посилення еміграційних і депопуляційних процесів, що відбуваються за рахунок, як істотного підвищення смертності, так і різкого зниження народжуваності. Це, у свою чергу, обумовлюється стрімким спадом життєвого рівня і зубожінням переважної більшості людей. Нинішня демографічна ситуація пояснюється і іншими чинниками.

Сьогодні депопуляційні процеси, що почалися ще в 1979 р. з сільського населення, охопили вже понад 90 % сільських адміністративних районів. З 1992 року депопуляційні процеси поширилися також серед міських жителів.

Не можуть не викликати тривогу зростання смертності, особливо в крупних промислових районах і Чорнобильській зоні. Поліські частини Київської і Чернігівської областей стали регіоном демографічної катастрофи, оскільки тут відсутні умови для відтворення населення. Переважання сімей з 1-2 осіб передпенсійного віку і радіоактивне забруднення погіршують показників демографічного відтворення.

Подолання демографічної кризи є проблемним завданням і потребує комплексного підходу до її вирішення на рівні держави. Для значного покращення демографічної ситуації необхідна державна Концепція демографічного розвитку. Демографічна політика в Україні має бути направлена на підвищення природного приросту, перш за все на підвищення народжуваності. Конкретний зміст заходів демографічної політики, її цілі, тенденції та перспективи базуються на аналізі динаміки демографічної ситуації в країні або регіоні.

Основними напрямками демографічної політики є створення умов для поєднання батьківства з активною професійною діяльністю, зниження захворюваності та смертності, збільшення тривалості життя, покращання якісних характеристик населення, регулювання міграційних процесів, урбанізації та розселення населення, державна допомога сім'ям з дітьми, соціальна підтримка інвалідів, людей похилого віку, непрацевлаштованих та ін. Ці напрямки демографічної політики мають бути узгоджені з такими сферами соціальної політики, як зайнятість, регулювання доходів, освіта, охорона здоров'я, професійна підготовка, соціальне забезпечення.

Необхідно забезпечити належне фінансування заходів, спрямованих на реалізацію гарантованих Конституцією України прав на працю та можливість заробляти собі на життя, соціальний захист, достатній життєвий рівень, охорону здоров'я, медичну допомогу, безпечне довкілля, освіту.

Демографічна політика в Україні має бути направлена на підвищення природного приросту, перш за все на підвищення народжуваності. З метою підтримки молодих сімей з дітьми запровадити:

* пільгове оподаткування та довгострокове кредитування сімей з дітьми залежно від кількості дітей;

* збільшення видатків на пільгове кредитування будівництва житла;

* одноразову допомогу сім'ї при народженні дитини, яка має бути адекватною всім витратам;

* розвиток системи дошкільного виховання дітей;

* економічне стимулювання активності сім'ї шляхом зменшення оподаткування сукупного доходу сім'ї залежно від кількості дітей тощо.

Принциповою особливістю демографічної політики є те, що її заходи діють не безпосередньо на перебіг демографічних процесів, а опосередковано, шляхом прийняття рішень у сфері шлюбу, сім'ї, народження дітей, вибору професії, сфери зайнятості, місця проживання та ін. Заходи демографічної політики впливають як на формування демографічних потреб, що обумовлюють динаміку демографічної поведінки, так і на створення умов для їх реалізації. Особлива складність демографічної політики як частини соціального управління полягає в необхідності враховувати й узгоджувати інтереси рівнів: індивідуальних, сімейних, групових та суспільних; локальних, регіональних, загальнодержавних; економічних, соціально-політичних, екологічних, етнокультурних; найближчих, середньострокових та довгострокових. Ефективність демографічної політики залежить від комплексності здійснення її заходів, зорієнтованості їх на перспективу та послідовності.

Контрольні питання

1. Які показники використовують для демографічної характеристики регіону?

2. Яка особливість розміщення населення на територіях регіонів?

3. Виконайте оцінку стану густоти населення на територіях регіонів та областей України?

4. Яка кількість населення проживає в містах та селах на територіях окремих регіонів? Визначте межі та ядра регіональних систем розселення населення України.

5. Розкрийте сутність процесів природного відродження населення.

6. Розкрийте причини скорочення природного приросту населення та вкажіть на регіональні відмінності основних показників відтворення населення.

7. Які напрями покращення демографічної ситуації на території регіонів та областей?

8. Які напрями покращення демографічної ситуації в сільських місцевостях?

9. Дайте визначення поняття «трудові ресурси".

10. Які показники використовують для оцінки стану трудових ресурсів?

11. Які фактори впливають на формування кількісного складу трудових ресурсів?

12. Назвіть показники, які використовуються для оцінки стану незайнятості населення.

13. Який стан безробітного населення на території окремих регіонів?

14. В чому причина безробіття як соціальної проблеми? Розкрийте сутність напрямів державного впливу на зростання рівня зайнятості населення.

15.Дайте характеристику типам регіональних ринків праці України.

16. Що таке міграція населення?

17. Дайте оцінку стану міграційних процесів в регіонах України?

18. Які причини виникнення міжрегіональної та міждержавної міграції?

19. В чому полягають позитивні та негативні сторони міграції?

Завдання до самостійної роботи

1.Проведіть дослідження територіальних особливостей розселення населення в України.

2.Проведіть дослідження демографічного становища в Луганській області.

Рекомендована література

1.Водний Кодекс України, 6 червня 1995 року// Голос України. - 1995. - 20 липня, №133.

2.Земельний Кодекс України, 25 жовтня 2001 року//Голос України. - 2001. - 20 листопада, №217-218.

3.Лісовий Кодекс України, 8лютого2006року//Голос України. - 2006. - 31 березня, №59.

4.Закон України «Про оцінку земель» від11.12 2003р.№ 1378-IV.

5.Постанова кабінету міністрів «Про експертну грошову оцінку земельних ділянок» від 11.10.2002р.№531.

6.Геология полезных ископаемых.- Днепропетровск,1999.-187 с.

7.Голиков А. П. Размещение производительных сил и регионалистика.- Харьков: Олант, 2002.-с.77-92.

8.Голиков А.П. и др. Вступ до економічноії і соціальної географії- К.: Либ1дь, 1996.-С. 51-88; 131-159.

...