Перспективи економіки США

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Сьогодні, беручи до уваги привілейоване місце економіки США, знання основних механізмів функціонування фінансової системи цієї держави є досить важливим. Сполучені Штати, будучи на сьогоднішній день країною з передовою капіталістичною моделлю господарювання, є основною державою-суб'єктом впливу на решту країн ринкової економіки. Від грошової валюти США - долара, залежить вся макроекономічна та мікроекономічна ситуація в світі, так як велику частку фінансово-економічних відносин планети обслуговує саме долар.

США - ведуча країна світу у світовому господарстві, одна з найбільших по території і населенню держав світу. Хід розвитку економічних процесів у самих США значно впливає на економіку усього світу, безпосередньо впливаючи на цикл і господарську обстановку в інших країнах, на структуру міжнародного економічного обміну. Розвиток відтворювальних процесів в американській економіці здійснюється під впливом зростаючої інтернаціоналізації, що відбувається тепер не тільки в результаті вивозу товарів, послуг і капіталів, але і небувалого припливу в США товарів, послуг і капіталів з-за кордону.

Основними рисами економіки США є: високий рівень монополізації виробничої і територіальної концентрації, широка розмаїтість промисловості і сільського господарства; тут розвиті практично всі галузі; велика питома вага галузей військово-промислового комплексу. Економіка США в значній мірі орієнтована на зовнішній ринок. США найбільший експортер продукції машинобудування, хімічної, легкої і харчової промисловості, зерна, тютюну, сої. Для США характерний високий рівень наукоємності виробництва, на частку США приходиться одна третина усіх світових витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи. Господарський механізм економіки США має ринкову основу. Однак, кожна з галузей економіки США випробує а собі вплив державного регулювання, інтегрованого в механізм господарювання.

США продовжують залишатися найбільшим у світі виробником продукції високих технологій і наукомісткої продукції. Найважливішою сферою, де американці утримують дуже міцні позиції, є обробка накопичених масивів знань і інформаційних послуг.

Сучасні США являють собою досить цікавий об'єкт дослідження. Країна, що зуміла за порівняно невеликий проміжок часу стати світовим економічним лідером, не може не викликати інтересу. Крім того, Америка демонструє сьогодні ще і значні успіхи в проведенні соціальних програм: допомоги найбіднішим шарам населення, боротьбі з безробіттям, расовою дискримінацією, злочинністю. Звичайно, ряд проблем усе ще залишаються, але загальна динаміка розвитку заслуговує на увагу.

Актуальність теми полягає у тому, що на сьогоднішній день, в епоху розквіту капіталістичної економіки, дуже важливо мати ґрунтовні знання щодо фінансово-економічного стану її найсильнішого суб'єкта - Сполучених Штатів Америки.

Американські компанії усе більше підсилюють власну експансію на всіх ринках, тому економічні проблеми США в значній мірі торкаються інші країни. Відомо, що за кожним економічним підйомом випливає спад, отже економічний ріст США коли-небудь переміниться спадом. Це ще одна причина актуальності теми, оскільки динаміка економіки США впливає на багато світових ринків.

Мета дослідження - визначення фінансово-економічного стану та перспектив економіки США.

Об'єктом даної курсової роботи є фінансова система США.

Предметом курсової роботи є фінансово-економічний стан цієї країни, та наслідки для її економіки після глобальної фінансової кризи.

При написанні курсової роботи було використано такі методи дослідження, як аналіз та дослідження літературних джерел, праць видатних вітчизняних та зарубіжних науковців, періодичної та тематичної преси. Важливим є метод аналізу та синтезу опрацьованої інформації, розробка власних висновків та припущень, порівняльний метод, історико-хронологічний, критично-літературний.

Розділ 1. Суть, склад і особливості фінансів США у системі ринкових відносин

1.1 Інфраструктура фінансової системи США

Сполучені Штати Америки є президентською республікою з федеративною формою устрою. Кожен штат має республіканські повноваження, свою законодавчу, виконавчу й судову гілку влади.

Сучасна система державних фінансів США складається з:

бюджетної системи федерації;

бюджетних систем 50 штатів (48 суміжних, а також Аляска та Гаваї) та федерального округу Колумбія, де розташовується столиця США - Вашингтон;

бюджетних систем двох місцевих рівнів (графського та муніципального): 3044 графств, які складаються з 95 000 місцевих адміністративних одиниць, що включають понад 3 000 округів, 19 000 муніципалітетів, 17 000 міст, понад 43 000 навчальних, а також спеціальні округи: господарсько-підприємницькі, культурно-освітні, тауншипи, сільські;

спеціальних фондів. [Додаток А]

Така система організації державних фінансів характеризується відсутністю єдності. Це означає, що кожен підрозділ державного управління (федерація, штати, місцеві органи) самостійно формує і затверджує свій бюджет, розробляє і здійснює податкову політику, керує боргом.

Центральне місце в цій системі займають федеральні фінанси, про це свідчать сформовані в останні три десятиріччя параметри розподілу та перерозподілу коштів між бюджетами: близько 65% сукупних витрат консолідованого бюджету проходять через федеральний бюджет і 35% - частка інших рівнів, яка розподіляється між штатами та місцевими органами влади в пропорції 2:1.

У базі власних доходів влади штатів і місцевої влади спостерігається неухильно зростаюча залежність від федеральних дотацій. Федеральна допомога штатам (23%) і місцевій владі (6%) носить яскраво виражений програмно-цільовий характер. Дотації і субсидії в США розподіляються нерівномірно. З їхньою допомогою на рівні штатів реалізується понад 500 цільових програм. Така зростаюча залежність від федеральних дотацій дає підставу стверджувати, що «федеральна допомога» (29% загальної суми доходів штатів і місцевих органів) перетворилася в засіб прямого контролю федерації за фінансовою політикою штатів і місцевих органів влади.

Однією з форм фінансових зв'язків між центральним урядом і місцевими органами влади в США є блоки і програми розподілу доходів, що одержали розвиток у першій половині 1970-х років.

Блоки - це федеральні субсидії, надані штатам і місцевим органам влади із широким колом функцій для використання у визначеній законом галузі (охорона здоров'я, забезпечення зайнятості, житлове будівництво тощо). На відміну від субвенцій у межах однієї із зазначених сфер одержувачі блоків мають право витрачати їх самостійно.

Програма розподілу доходів визначила принцип розподілу повноважень між центральним урядом і владою штатів у сфері фінансів, заснований на верховенстві федерації. Фінансові права федерації були посилені.

У видатках штатів США, як і в територіальних бюджетах інших країн, головне місце займають асигнування на соціально-культурні об'єкти. Це насамперед витрати на початкові і середні школи, а в США - й на вищі навчальні заклади. Усього ці витрати становлять 40% територіального бюджету США.

Для США характерна наявність муніципальних органів влади з обмеженою (у порівнянні з іншими муніципалітетами) сферою відповідальності -так званих шкільних округів і районів спеціального обслуговування. Муніципальні послуги в основному забезпечуються приватними фірмами і компаніями.[24, 103]

фінанси сша державний дохід

1.2 Загальна характеристика бюджетної системи, фінансів місцевих органів влади та міжбюджетних відносин США

Бюджетна історія США налічує два століття. За цей час бюджетні відносини трансформувались у чітку злагоджену систему, що дає змогу ефективно вирішувати масштабні зовнішні та внутрішні проблеми. Американці досить успішно подолали період Великої депресії (1929--1933 роки), хоча за ці роки обсяг виробництва скоротився на дві третини, банківсько-біржовий крах паралізував ділове життя, зарплата зменшилась удвічі, безробітних налічувалось 13 млн.. осіб. Новий уряд шляхом радикальних реформ зумів за досить короткий історичний період -- за кілька років -- виправити ситуацію.

Розроблення проекту федерального бюджету здійснює Міністерство фінансів та Адміністративно-бюджетне управління. Усі державні структури, які фінансуються з федерального бюджету, подають Міністерству фінансів відповідно оформлені заявки. Підготовлений проект бюджету президент США надсилає обом палатам конгресу, додаючи до нього бюджетне послання. Проект бюджету проходить процедуру розгляду і затвердження. Якщо висновки щодо бюджету в обох палатах конгресу не збігаються, створюється узгоджувальна комісія.

Процедурні питання проходження бюджету постійно удосконалюються, й існує традиція постійного реформування законодавчих і підзаконних актів.

Організовує виконання бюджету Міністерство фінансів та внутрішня податкова служба. Надходження від зовнішньоекономічної діяльності контролює спеціальна служба. До функцій Міністерства фінансів відносять усі операції з емісією державних цінних паперів, розміщенням позик серед кредиторів, обслуговування державного боргу.

Бюджетний рік у США починається 1 жовтня і закінчується 30 вересня.

Оскільки США -- федеративна держава, вона має три бюджетні рівні -- федеративний, бюджети штатів та місцеві бюджети. [Додаток Б] До складу їх належать: 19 000 муніципалітетів, 17 000 міських самоврядувань, 15 000 шкільних округів, 29 000 спеціальних районів, 3 000 округів. Органи влади штатів і місцеві адміністрації автономні в проведенні бюджетної політики і мають повноваження щодо оподаткування.

Федеральний (державний) бюджет будується за принципом "повного бюджету" і складається з двох частин: власне урядового бюджету та довірчих (траст) фондів. За рахунок власне урядового бюджету фінансуються національні економічні та соціальні програми. Довірчі фонди мають переважно цільовий характер і забезпечують функціонування інфраструктури (федеральні автошляхи, летовища, електростанції). Статус довірчих мають окремі соціальні та пенсійні фонди. Доходи довірчих фондів формуються за рахунок надходжень від використання державної власності. Окремі соціальні фонди формуються за рахунок внесків працюючих як у державному, так і приватному секторі економіки, а також відрахувань від доходів федерального уряду та підприємств.

У США бюджети регулюються через систему дотацій та відрахувань. Рух бюджетних фінансових ресурсів відбувається одночасно по чотирьох каналах:

з федерального бюджету - у бюджети штатів та місцеві бюджети;

з бюджетів штатів - у місцеві бюджети;

з місцевих бюджетів - у бюджети штатів;

між місцевими бюджетами. [Додаток В]

Близько 40-60% доходів регіональних бюджетів -- штатів та територіальних одиниць -- формуються за рахунок трансфертів. Найбільш залежні від федеральної допомоги міста Анкоридж (Аляска) -- на 71,3%, Вашингтон -- 40,8%, а найменш -- Йонкерс (штат Нью-Йорк) -- на 1,7%. Нині спостерігається тенденція до збільшення місцевих податкових надходжень. Частка податкових надходжень у доходах місцевих органів становить 60%. Окремі податки мають регулюючу функцію, поповнюючи бюджети різного рівня.

У федеральному бюджеті щорічно передбачаються кошти на розвиток нових держав, підтримання демократичних процесів у цих країнах, забезпечення миру та стабільності в окремих регіонах.

Фінансування може здійснюватися трьома шляхами:

За рахунок загальних бюджетних надходжень;

Цільові податки;

Проведення лотерей.

У США існують два типи шкільних округів -- «незалежні» і «залежні». У «незалежних» шкільних округах самі школи мають право збирати ними ж установлені податки. У «залежних» шкільних округах школи таким правом не володіють і залежать в питаннях фінансування від органів влади вищого рівня. Більшість шкільних округів належать до типу «незалежних».

За своїми розмірами місцеві бюджети менші за федеральний і становлять близько 1 трлн. доларів. Але рівень місцевого оподаткування в США високий і про це свідчать такі дані: частина місцевих податків в бюджеті середньої американської сім'ї з 4-х осіб складає 8,8% в середньому по країні, при цьому в залежності від штату цей відсоток коливається від 4,6% до 12,7%.

Основу дохідної частини бюджетів штатів становлять прибутковий податок з фізичних осіб, податок на прибуток корпорацій, податок із продажів. Якщо перші два податки вносяться у федеральний бюджет, як уже відзначалося, за єдиними ставками по всій території країни, то надходження в бюджети штатів відбувається за нормативами, що встановлюються місцевими органами законодавчої влади.

Наприклад, у штатах Аляска, Невада і деяких інших взагалі немає податку з доходів фізичних осіб, тоді як у Каліфорнії він досягає 11% від оподатковуваного доходу. Податок з доходів фізичних осіб становить більше 30% у загальному обсязі надходжень штатів. Даний податок стягується майже у всіх штатах (в 44 з 50), в інших такими правами наділені органи місцевого самоврядування. Оподатковування доходів фізичних осіб у всіх штатах здійснюється по загальних принципах, однак різними є розмір ставок і розмір наданих по даному податку пільг. Мінімальна ставка дорівнює 2%, максимальна - 11%. Але з метою уніфікації й зручності використання більшість штатів обчислюють свої ставки як певний відсоток від базового, федерального, податку. У всіх штатах на кожного платника надається неоподатковуваний мінімум. Якщо платник податків є головою сімейства, то неоподатковуваний мінімум збільшується в 2 рази. Подібна пільга надається також і на кожного утриманця.

Ставки податку диференційовані залежно від ступеня споріднення спадкоємця й спадкодавця, а також від розміру спадщини. Разом з тим рівень податкових ставок розрізняється й по штатах. По податку зі спадщини існують певні пільги. Насамперед, мова йде про податкові пільги, які виключають з оподатковування, розмір якого також варіюється по штатах. У деяких штатах даний податок не сплачується, якщо одержувачем спадщини є чоловік (дружина) померлого спадкодавця.

На рівні штатів стягуються всілякі акцизи. їх сплачують споживачі по різних ставках, розмір яких залежить від виду товарів або послуг. Всі штати стягують податок на різні види палива по своїх власних ставках. Вони встановлюються в центах з галона (1 американський галон = 3,78 л) палива. Ставки даного податку мають тенденцію до підвищення. Штатами збираються акцизи на спиртні напої. В одних ці податки встановлюються у відсотках від обсягу оптового або роздрібного продажу, в інші - ставки виражені в доларах з галона напою й розрізняються залежно від його міцності. Акцизними є також податки, що сплачують корпораціями з видобутку природних копалин: нафти, газу, вугілля, лісу.

Майже п'яту частину місцевих бюджетів становить податок із продажів. У середньому близько 5% коштів, отриманих від продажу товарів, медикаментів, наданих послуг надходять у бюджети штатів у вигляді цього податку. Такий податок, наприклад, добавляється до податку штату Північна Кароліна і складає близько 2% на долар. Штат визначає ставку та збирає усі податки разом зі своєю долею (4 - 7 центів на долар), обчислює витрати на збір податків та вертає частину округу, де цей податок був зібраний.

До джерел фінансування витрат місцевих бюджетів належать також доходи від послуг комунального господарства, надходження від випуску місцевих позик та лотерей.

Таким чином, важливо підкреслити, що при єдності податкової системи США кожна адміністративна одиниця обирає свою структуру податків, ставки, а також правила їхнього стягування з урахуванням розмаїтості місцевих умов і рівня життя населення.

Важливою ознакою бюджетної системи США є те, що федеральний уряд не несе відповідальності за цінні папери, випущені органами влади нижчестоящого рівня. У такій ситуації інвестори спираються на рейтинги приватних агентств, які, зрештою, і визначають ціну запозичень бюджетів штатів та муніципалітетів на відкритому ринку.

1.3 Особливості функціонування податкової служби США. Фінанси підприємств та фінанси домашніх господарств США

У податковому законодавстві США не діє принцип презумпції невинності. Відповідно, обов'язок обґрунтування невинності по податкових справах покладений на платника податку. При цьому він не має права не подавати відомості, які можуть бути використані проти нього. Податкова служба має право перевіряти житло, листування тощо, що відноситься до права «вторгнення у приватне життя» і не допускається для інших державних служб.

При заповненні податкової декларації платник податку у певних випадках повинен вказати дані не тільки про фінансовий стан своєї сім'ї, а також про:

стан здоров'я;

внески у фонди різних громадських і політичних організацій;

інші відомості, які потрібно подавати службі для вирахування суми податків;

Податкова декларація подається щороку до 15 квітня.

При умисному приховуванні доходу на платника податку накладається штраф у розмірі до 100 000 доларів (а для корпорацій - 500 000 доларів), або тюремне ув'язнення до 5 років. Разом з тим, тільки 85% американців добросовісно платять податки (в 1994 році розмір недоплат склав близько 140 млрд. доларів, а в 1996 році - тільки 28 млрд. доларів).

Співробітники фінансових служб часто проводять розслідування негласно, використовуючи документи різних урядових і приватних організацій. Одним із найчастіше застосовуваних прийомів їх діяльності є зіставлення декларованих доходів з реальними витратами платників податків. Для цього значні придбання платника за кілька років порівнюють з декларованими ним доходами за ці роки.

Служба збирання податків і фінансового контролю США - основний суб'єкт податкового контролю у цій державі. Ядро цієї служби - служба внутрішніх доходів (СВД) Мінфіну США. Вона складається з центрального апарату, податкових служб штатів та місцевої податкової служби.

Центральному СВД підпорядковано 9 регіональних служб, 58 податкових округів і 900 місцевих податкових бюро.

В основі системи сплати податків США лежить принцип самостійного заповнення і подання податкових декларацій із зазначенням розміру річного податку, суми заліку вже проведених платежів і суми, що залишилась до сплати. Зазвичай податкові декларації відправляються поштою, хоча в 1999 році проводився експеримент з подачі декларацій з допомогою електронної техніки. Цю систему запровадили у 2000 році.

Декларації повинні бути підписані платниками податку чи офіційним представником компанії. Підпис супроводжується заявою, що декларація «справжня, правильна і повна». При цьому особа, яка підписала декларацію, повністю відповідає за подані дані і може бути притягнута до відповідальності за подання неправдивих даних. У США тільки 40% платників податку самостійно заповнюють декларації, а 60% користуються послугами спеціалізованих фірм. Якщо податкова декларація складена іншою особою чи спеціалізованою бухгалтерською фірмою, то, крім підпису платника податку, має бути й підпис представника фірми, який також несе відповідальність за правильність заповнення декларації.

Якщо громадянин відмовляється заповнювати податкову декларацію або не сплачує встановлені законом податки, він притягується до відповідальності. Наприклад, фізична особа, яка свідомо відмовляється сплачувати податки і заповнювати декларацію про доходи у встановлені строки, визнається винною у здійсненні злочину. Вироком суду її можна оштрафувати на суму до 25 000 доларів або позбавити волі на строк до одного року. Поряд з цим доведеться сплатити судові витрати.

Щоб полегшити платнику податків процес планування своїх доходів, який досить складний, служба внутрішніх доходів передбачає різні форми допомоги. Платникам податку надсилається комплект податкових документів: чиста форма податкової декларації, яку платник податку подав минулого року, інструкція по її заповненню і зміни у податковому законодавстві, а також інформація про те, де можна отримати податкову допомогу. Податкові декларації та інші матеріали стосовно обкладення податком можна отримати в будь-якій податковій інспекції, громадській бібліотеці, а також замовити поштою.

Однак найбільшим попитом користується «щуряча лінія». Платник податку може зателефонувати у будь-яку із 32-х безкоштовних телефонних служб і отримати консультацію з питання, що його цікавить, замовити форми податкових декларацій, прослухати записані на магнітній стрічці повідомлення стосовно найскладніших питань обкладення податком. Завдяки спеціальній телефонній апаратурі забезпечуються необхідною інформацією особи з вадами слуху. Цим видом обслуговування користуються мільйони громадян.

У США діє вивірена, обґрунтована науково і перевірена десятиріччями податкова система. Зроблено все, щоб справді розвивати виробництво, підприємництво, захищати вітчизняного виробника. Водночас чудово поставлено контрольний апарат, і ухиляння від сплати податку є для громадянина плямою, що фіксується в багатьох реєстрах. Не платити податок там вважається ганебним з точки зору громадської думки і небезпечним з точки зору кримінального покарання. У США громадянин, який платить великі податки, пишається цією обставиною: великі податки - доказ його заможності, працездатності, основний показник рейтингу в суспільстві. Все поставлено з голови на ноги: від багатого громадянина, багатої сім'ї - до багатої держави.[23, 75 - 79]

Для фінансування поточної та інвестиційної діяльності підприємства в США, як і в інших країнах, використовують внутрішні і зовнішні джерела. До головних внутрішніх ресурсів можна віднести такі грошові фонди: амортизаційний, нерозподілених прибутків, резервні фонди. Зовнішні джерела мобілізуються, як правило, на фінансових ринках.

Акціонерне товариство є однією з головних форм організації господарських одиниць у США, де їх налічується понад три мільйони. Їм належить 80% вартості всіх продажів, тоді як одноосібним підприємствам - 13%, а партнерствам - 7%.

Рис. 1.1 Питома вага вартості продажів господарських одиниць у США

При цьому перші отримують близько 90% усього прибутку, другі - 4%, а треті - 6%.



Рис. 1.2 Питома вага прибутків господарських одиниць у США

Оплачений акціонерами капітал - це грошові кошти, одержані від продажу різного роду акцій, та фонд нерозподіленого прибутку. У пасивах балансу він може становити від 35% до 60%. Решту складає короткострокова та довгострокова заборгованість підприємств. Підприємства, які входять до корпорації, мають загальний, поточний, оперативний резервні фонди, фонд для гарантування від втрат при фінансуванні науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт. Крім того формується фонд покриття можливих втрат від коливань валютних курсів, фонд покриття сумнівних боргів, а також можуть створюватися приховані або секретні резерви, розмір яких відомий тільки дуже обмеженій кількості осіб.

Податок на прибуток корпорацій у США становить 34%, а для малого бізнесу (залежно від рівня доходу) від 15 до 34%. Серед економістів не існує згоди у питанні сфери дії податку на прибуток корпорацій - на що він накладається та хто несе його головний тягар - як і з питання природи породжуваних ним деформацій

Державні корпорації, як правило, низькорентабельні або збиткові, фінансують інвестиції значною мірою із зовнішніх джерел. Приріст основного капіталу вони покривають шляхом бюджетних субсидій та одержання позик на внутрішніх та зовнішніх ринках позичкового капіталу під гарантію держави.

У кожній господарській одиниці складаються короткострокові (на 1 рік), середньострокові (на 5 років) та перспективні довгострокові фінансові плани. Першочерговою метою управління фінансами фірми є максимізація добробуту власників акцій шляхом підтримки максимальної ціни звичайної акції.

На початку XX ст. в США з'явилися перші благодійні фонди, створені великими корпораціями. Великі дарування у законодавчому порядку оформлювалися як довірча власність, відповідно добродійний фонд ставав трастом, загальне управління яким здійснювала рада опікунів. При цьому вкладник у цей благодійний фонд звільнявся від сплати податку з майна, який він подарував цьому фонду, але одночасно мав право його використовувати.

В останньому дослідженні Елізабет Воррен і Амелії Воррен Тьяджі йдеться про те, що номінальні доходи середньостатистичної американської сім'ї з 1973 року по 2000 рік зросли на 5,5%. При цьому вартість освіти за той самий період зросла на 6,5%, а витрати на охорону здоров'я - на 8%. Про повноцінний відпочинок говорити дедалі важче: у 2000 році 4% американських сімей змушені були проводити відпустки вдома, хоча ще у 1973 році таких було лише 3,2%.

Велика стаття витрат - квартирні витрати, причому за 30 років вони зросли аж на 70%. І зовсім не тому, що американці поголовно селяться в будинках із 27 спальнями, - насправді це роблять лише найбагатші. Пересічні американські сім'ї щосили працюють, щоб купити собі житло в районі, який прилягає до престижної школи. А площі їхніх жителів за останні 30 років у середньому збільшилися лише на півкімнати.

Витрати на охорону здоров'я за ті ж таки 30 років зросли на 60%. При цьому кількість сімей, спроможних найняти няню або виховательку для дитини-дошкільняти, зменшується катастрофічними темпами. У результаті сім'я, в якій працюють обидва батьки, може дозволити собі відкладати набагато меншу суму, ніж три десятиріччя тому дозволяла собі сім'я з одним годувальником.

Зате боргів нинішні американці роблять набагато більше, ніж їхні батьки. [23, с. 81 - 82]

Отже, ґрунтовно дослідивши і проаналізувавши економічну сутність як фінансової системи загалом, так і кожної її ланки, можна зробити висновок, що незважаючи на недоліки, які є притаманними американській моделі капіталізму у період світового поширення ринкових відносин, система фінансів США є виваженою, структурованою, збалансованою.

Однак явище, яке почалося у 2008 році, стало повною несподіванкою як для народу США так і для цілого світу загалом. Це був переломний момент і жорстке випробування для усього світу ринкових відносин і глобалізації.



Розділ 2. Фінансово-економічний стан США під час глобальної фінансової кризи

2.1 Суть, етапи, причини і передумови глобальної фінансової кризи 2008-2009 років

Глобальна фінансова криза 2008 року - глибока фінансова криза, найгірша криза з часів великої депресії, яка перебуває в активній фазі станом на середину листопада 2008. Криза ясно проявилась у вересні 2008 року під час банкрутства, злиття або консервації декількох великих американських фінансових фірм. Причини, що викликали цю кризу, повідомлялись в ділових журналах за декілька місяців до вересня, разом із коментарями про фінансову стабільність провідних інвестиційних банків, страхових фірм та іпотечних банків США та Європи постраждалих від іпотечної кризи. [9]

Розпочавшись з банкрутства великих фінансових установ в США, вона швидко розрослась у глобальну кризу, що призвела до банкрутства декількох європейських банків та падіння різних біржових індексів та значного падіння вартості акцій [7] та товарів по всьому світу.[3] Криза призвела до проблем ліквідності та дерегулювання фінансових установ в США та Європі, що далі посилило кризу ліквідності. Політичні лідери та міністри фінансів та директори центральних банків координували свої зусилля для пониження страху але криза все ще продовжується та продовжує змінюватись, перетворюючись в кінці жовтня у валютну кризу, викликану бажанням інвесторів перевести свої капітали в сильніші валюти, такі як єна, долар та швейцарський франк, спонукаючи багато національних економік шукати допомогу в Міжнародного валютного фонду.[5] Криза була викликана іпотечною кризою та є гострою фазою фінансової кризи 2007-2008.

Під час глобальної світової кризи 2008-2009 рр. світ вступив в глобальну рецесію, яка викликає широке скорочення бізнесу, зростання безробіття і скорочення державних доходів. Деякі з найбільших і найбільш шанованих банків, інвестиційних компаній і страхових компаній або вже оголосили про своє банкрутство або були на грані цього. Майже у всіх промислово розвинених країнах і багатьох країнах з ринком, що розвиваються, оголосили рятувальні пакети для економічного та/або фінансового сектора. Ряд країн, в крайньому випадку, звернулися до запозичення у Міжнародного валютного фонду. Криза виявила фундаментальні слабкості фінансових систем у всьому світі, показали, як взаємопов'язані і взаємозалежні економіки сьогодні.

Світова фінансова криза проявила себе в чотири взаємопов'язаних етапи. На першому етапі мали місце інтервенції, націлені на припинення «зараження» і зміцнення фінансового сектора в країнах. На макроекономічному рівні це включає заходи політики, такі як зниження процентних ставок, розширення грошової маси, кількісні (грошові) ослаблення, а також дії щодо відновлення довіри на кредитних ринках. На мікроекономічному рівні це спричинило заходи щодо вирішення нагальних проблем та наслідків кризи, у тому числі екстреної фінансової допомоги для хворих фірм, гарантування депозитів в банках, вливання капіталу, утилізації токсичних активів і реструктуризації боргу.

Прийняті заходи включають порятунок фінансових інститутів, які вважаються «занадто великими, щоб збанкрутувати», поглинання урядом деяких фінансових інститутів, урядові спрощення злиттів і поглинань, а також державні закупівлі проблемних фінансових активів. Майже всі промислово розвинені країни і багато країн, що розвиваються, проводять всі або деякі з цих дій. Незважаючи на те, що фаза «паніки», яка містить ефект зараження, пройшла, операції, як і раніше тривають, і кінцеву вартість заходів ще належить визначити.

Що було вивчено з попередніх фінансових криз, це те, що без рішення базових проблем з токсичними активами та відновлення здоров'я у балансі банків і інших фінансових установ фінансові кризи продовжують тягнутися. Особливо це було видно у випадку з Японією. Навіть Швеція, яка часто розглядається в якості успішної моделі, як впоратися з фінансовою кризою, повинна були прийняти рішучі заходи для боротьби з недіючими активами банківської системи.

Другий етап цієї фінансової кризи є менше незвичайним винятком того, що серйозність економічного спаду макроекономіки, з яким стикаються країни по всьому світу, є найгіршою з часів Великої депресії 1930-х років. Фінансова криза швидко поширилася на реальний сектор, негативно впливає на всі економіки, виробництва, фірми, інвесторів і домашні господарства. Багато країн, особливо з ринком, що формується, були пошкоджені відтоком капіталу з економіки, що постійно збільшується та падінням експорту і цін на сировинні товари. У цих випадках уряди звернулися до традиційної грошово-кредитної і фіскальної політики для подолання кризових економічних умов, зниження податкових надходжень і зростанням безробіття.

У відповідь на спад або уповільнення темпів економічного зростання в багатьох країнах були прийняті пакети фіскальних стимулів, спрямовані на відновлення економіки або, принаймні, не допускання погіршення умов. Загальносвітовий обсягу грошей на пакети стимулів в даний час перевищує 2 трлн. дол., але деякі пакети включають в себе заходи, які простягаються в наступні роки, так що загалом це не означає, що вся сума буде негайно переведена на державні витрати. У складі стимулюючих пакетів, за визначенням, мають бути фіскальні заходи (державні витрати і зниження податків), але деякі пакети включають в себе заходи, спрямовані на стабілізацію банків та інших фінансових установ, які зазвичай класифікуються як порятунок банку або фінансовий пакет допомоги. 2 трильйони доларів в загальний пакет стимулів становить близько 3% світового валового внутрішнього продукту, що перевищує заклик Міжнародного валютного фонду протистояти погіршенню економічних умов у світі та виділити для фінансового стимулу суму грошей на загальну суму 2% від світового ВВП. Аналіз стимулюючих заходів з боку Європейського співтовариства в 2009 році виявив, що така кількість заходів, за оцінками, складає 1,32% ВВП європейського співтовариства. МВФ стверджує, що станом на січень 2009 року в США пакети фіскальних стимулів у вигляді відсотка від ВВП в 2009 році становлять 1,9%, в Єврозоні 0,9%, в Японії 1,4%, в Азії за винятком Японії 1,5%, а для іншої частини G-20 1,1%. [12]

Рис. 2.1 Частки пакетів фінансових стимулів у вигляді відсотка від ВВП (станом на 2009 рік)

На Лондонському саміті G-20 розкол виник між Сполученими Штатами і Великобританією, які виступають за великі і скоординовані пакети стимулів, та Німеччиною і Францією, які вважають свої автоматичні стабілізатори (збільшення державних витрат на предмети, такі як страхування від безробіття, які запускаються в будь-який час, коли економічне зростання сповільнюється), а також існуючі програми стимулювання як достатні. У своєму комюніке, лідери зазначили, що 5 трлн. дол. присвячені бюджетній експансії до кінця 2010 року і взяли на себе зобов'язання «забезпечити масштаби стійкого фінансового зусилля, необхідного для відновлення зростання». У комюніке G-20 лідери вирішили додати 1,1 трлн. дол. до ресурсів міжнародних фінансових інститутів, у тому числі 750 млрд доларів для Міжнародного валютного фонду, 250 мільярдів доларів для підвищення глобальної торгівлі, і 100 мільярдів доларів для багатосторонніх банків розвитку. [8]

Додаткове кредитування з боку міжнародних фінансових інститутів буде доповненням до національних фінансових стимулів і можуть бути спрямовані на найбільш нужденні країни. Кілька країн мають великі запозичення на міжнародних ринках і виплачують борг, виражений в євро або доларах. Через знецінення своєї валюти вартість цього боргу різко зросла. В інших країнах банки мають борг майже такий же великий, як ВВП.

Деякі спостерігачі порушили питання про можливість боргової кризи (дефолт країни за гарантованим державою боргом) або як у випадку Ісландії через необхідність націоналізувати банки і приймати на себе зобов'язання більші, ніж розмір національної економіки. З 1 листопада 2008 року, МВФ, за його угодою стенд-бай, забезпечила або знаходиться в процесі надання фінансового пакету підтримки для України (16,4 млрд. дол.), Ісландії (2,1 млрд. дол.), Угорщині (25,1 млрд. дол.), Пакистану (7,6 млрд. дол), Білорусі (2,46 млрд. дол.), Сербії (530,3 млн. дол.), Вірменії (540 млн. дол.), Сальвадору (800 млн. доларів), Латвії (2,4 млрд. дол.), Сейшельським островам (26,6 млн. дол.), Монголії (229,2 млн. дол.), Коста-Ріці (735 млн. дол.), Гватемалі (935 млн. дол.) і Румунії (17,1 млрд. дол.). [Додаток Г]

МВФ також створили гнучку кредитну лінію для країн з сильною основою. Після затвердження ці кредити можуть бути виділені у разі виникнення необхідності, а не будуть обумовлені дотриманням політичних цілей, як у традиційних програмах, підтримуваних МВФ. За цією можливістю, МВФ рада схвалила надання позики Мексиці (47 млрд дол), Польщі (20,5 млрд. дол.) і Колумбії (10,5 млрд. дол.).

Впродовж третьої фази невідкладним питанням, яке розглядається, є «закріплення системи» та запобігання виникнення криз в майбутньому. Багато чого з цього пов'язане з технічними особливостями регулювання та нагляду на фінансових ринках, ринках деривативів та хеджування діяльності, а також стандартами достатності капіталу та схемами фінансування майбутніх фінансових заходів, якщо це буде необхідно. [4] У листопаді 2008 року на саміту G-20, лідери схвалили План дій, який встановлює всеосяжний план роботи. Лідери доручили міністрам фінансів для підготовити конкретні рекомендацій за наступними напрямами:

уникати регуляторної політики, яка посилює злети і падіння бізнес-циклу;

розгляд і узгодження глобальних стандартів бухгалтерського обліку, особливо для складних цінних паперів в періоди стресу;

посилення прозорості ринку кредитних деривативів і скорочення їх системних ризиків;

огляд стимулів для прийняття ризиків і інновацій, що відображають практику надання компенсацій;

огляд мандатів, управління і ресурсних вимог міжнародних фінансових інститутів [4].

Четверта фаза фінансової кризи має відношення з політичними, соціальними наслідками та наслідками безпеки фінансової кризи.

Серед основних причин, що призвели до початку глобальної фінансової кризи, можна виокремити наступні:

Протягом першого десятиліття 2000-х років у США накопичувався потенціал чергового циклічного спаду, фактично пригніченого в 2001 р. заходами антикризової політики та виведенням виробництва за кордон. Результатом стала спочатку тривала стагнація економіки, а потім нестійке зростання в середині поточного десятиліття. Крах фондового ринку, особливо високотехнологічних компаній, в 2000 р., каналізувала особисті заощадження в сектор житлового будівництва. Зростання попиту на цьому ринку призвів до швидкого зростання цін. З 1997 по 2006 рік середня ціна на типовий американський будинок виросла на 124%. Протягом двох останніх десятиліть XX століття середня ціна сімейного будинку коливалася в межах 2,9 - 3,1 річних доходів домогосподарства. До 2004 р. вона перевищувала середньорічний дохід сім'ї в 4 рази, а в 2006 р. - в 4,6 рази. Виник на ринку житла перенакопичення капіталу (крім інших секторів економіки) стало потужним каталізатором майбутнього кризи.

Другою паралельною і безпосередньою причиною кризи стало, як уже зазначалося, перевиробництво фінансових інструментів, так званих деривативів, випущених, в основному, у зв'язку з різко розширився іпотечним ринком. На цьому ринку діяло два односпрямованих фактори.

Насамперед, мала місце низька вартість кредитних ресурсів завдяки припливу дешевих фінансових коштів з-за кордону і низької облікової ставки ФРС (до 2004 р. вона знизилася до 1%). Це призвело до масштабних запозичень на іпотечному ринку, в тому числі і з боку «ненадійних позичальників» (supreme borrowers), що мали несприятливу кредитну історію і невисокі поточні доходи. До березня 2007 р. загальне число ненадійних позичальників досягло 7,5 млн., а сума взятого ними іпотечного кредиту склала 1,3 трлн. доларів. Частка таких кредитів, складаючи до 2004 р. 10%, досягла до 2006 р. 20%.

Також, зростанню іпотечних кредитів і попиту на житло сприяв розлогий механізм сек'юритизації, який мінімізував для кредиторів ризики надання іпотечних позик за допомогою випуску облігацій під боргові зобов'язання позичальників (coliaterized debt obligations) та шляхом надання державних гарантій (mortgage-backed securities). Облігації, випущені під заставу гарантованих заставних, отримали ходіння на відкритому ринку, переносячи, таким чином, ризики кредиторів на їх власників. Однак ця схема, яка здавалася доволі надійною, дала серйозний збій. У результаті різкого підвищення облікової ставки ФРС (з 1 до 5,25% до 2006 р.), до якої прив'язані поточні ставки відсотка за іпотечним кредиту, багато ненадійні позичальники припинили регулярні виплати по іпотечним кредитам. Вже в 2007 р. кредитори почали процедури вилучення 1,3 млн. будинків у неплатників, що було на 79% більше, ніж у попередньому році. У 2008 р. ця цифра зросла до 2,3 млн. будинків. До вересня 2009 р. 14,4% всіх домоволодінь США піддалися процедурам вилучення в результаті невиплат [5]. Масштаби неплатежів, які наростали швидкими темпами, призвели до знецінення заставних і випущених під них облігацій, а також до кризи ліквідності іпотечних банків та інших фінансових інститутів - тримачі ¬ лей іпотечних облігацій. Це, у свою чергу, призвело до різкого падіння цін на житло і падіння попиту в житловому будівництві та пов'язаних з ним галузей. До вересня 2008 р. середні ціни на житло впали на більш ніж 20% в порівнянні з рекордним рівнем середини 2006 року.

Третя причина кризи - утворився «кредитний тромб», тобто недостача у банків та інших фінансових інститутів ресурсів для кредитування економіки. Нагадаємо, що саме банківський кредит у всіх його формах вважається основою фінансування економіки і споживчого попиту. І без того не надто помітна інвестиційна активність у багатьох галузях економіки США в 2008 р. практично зупинилася.

Четвертою причиною кризи стало швидке зростання цін на сировину і паливо, що обмежив як споживчий, так і виробничий попит - як відомо, ціни на нафту зросли майже до 150 дол за барель, в результаті чого, наприклад, ціни на бензин в США практично подвоїлися.

Ймовірно, окремим фактором, внесла свій внесок у розміри «великої рецесії» і посилити її основоположні причини, можна назвати недостатню ефективність державних регуляторів в економіці. В цілому, вже загальновизнано, що, наприклад, багато процесів у фінансовій сфері були випущені з-під контролю держави (а в глобальному масштабі - з-під контролю міжнародних фінансових інститутів). [4].

Очевидно, що майже повне дерегулювання всієї фінансової інфраструктури мало цілком певні негативні наслідки для всієї економіки у вигляді слабо контрольованих схем випуску деривативів, що в кінцевому рахунку призвело до їх перевиробництва і відриву від стоять за ними реальних активів.

Чималий внесок у загальноекономічну нестабільність і нездатність протистояти кризі, стало борговий тягар американського населення і го-державу. Один тільки іпотечний борг американського населення збільшився з 46% ВВП в 1990-і роки до 73% ВВП в 2008 р., досягнувши 10, 5 трлн. . дол У цілому весь приватний борг, включаючи споживчий кредит, склав в 2008 р. 290% ВВП (майже 21 трлн. дол), в порівнянні з 123% ВВП в 1981 році. [4].

Слід зазначити, що державний борг США не є чимось екстраординарним у порівнянні з іншими розвиненими країнами. Так, у Франції в 2010 р. відношення державного боргу до ВВП становило 60,7%, у Німеччині - 54,7%, у Великобританії - 59%, в Італії - 100,8%, в Японії - 104,6% [4].

Сьомим, фактором можна назвати масштабні природні катастрофи та повені, які потягли за собою збитки бізнесу, громадян і держави на сотні мільярдів доларів.

Таким чином, кажучи про причини кризи, можна констатувати, що, поряд з об'єктивною її складовою, пов'язаної з періодичною нерівновагою ринкової економіки, нинішня рецесія в чому обумовлена ??недоліком тих самих «правил гри», встановлювати які може тільки держава. У даному випадку мова йде про правила функціонування фінансового ринку як на національному, так і на міжнародному рівні, і про відсутність необхідного контролю над всією фінансовою інфраструктурою. І це ще один важливий урок американського і світового кризи.

2.2 Наслідки кризи для американської моделі капіталізму

Свого часу, у 1929-1933 рр., глобальна криза, яка розпочалась у США та отримала всім відому назву «Велика депресія», не тільки глибоко потрясла світову економіку, а й негативно позначилась на світовій політиці. Вона поклала початок переходу від жорсткого монетаризму і політики невтручання держави в сферу економічного життя суспільства до регулювання попиту, яке було запропоноване англійським економістом Д. Кейнсом. Більш того, в очах багатьох людей капіталістична система втратила легітимність, були закладені основи для зростання радикальних і антиліберальних рухів по всьому світу [1, с. 68].

У наші ж дні, як це не дивно, настільки явного відторгнення капіталізму не спостерігається навіть у світі, що розвивається. На початку 2009 р., у самий розпал глобальної фінансової паніки, Китай і Росія, дві колишні некапіталістичні держави, чітко дали зрозуміти вітчизняним і зарубіжним інвесторам, що не мають наміру відмовлятися від капіталістичної моделі. Жоден з лідерів великих країн, що розвиваються, не відмовився від прихильності принципам вільної торгівлі і глобальної капіталістичної системи. Навпаки, саме розвинені західні демократії підкреслювали, як небезпечно надмірно покладатися на ринкову глобалізацію, і закликали до більшого регулювання світової фінансової системи [2].

Чому нинішня криза викликала набагато менш екстремальну реакцію в країнах, що розвиваються в порівнянні з часами Великої депресії? По-перше, в світі, що розвивається, звинувачують у кризі Сполучені Штати. Багато людей в цих країнах готові погодитися з президентом Бразилії Луїсом Інасіу Лула да Сілвою, що «цю кризу спровокували білі люди з блакитними очима» [3]. Якщо світова фінансова криза й стала перевіркою на міцність будь-якої моделі розвитку, то саме ринкової, неоліберальної моделі, яка відводить державі скромну роль в економіці, але робить акцент на дерегулюванні, приватній власності і низьких податках. Небагато країн, що розвиваються, можуть вважатися такими, які повністю прийняли цю концепцію.

Насправді, до кризи протягом багатьох років вони дистанціювалися від даного підходу. Фінансова криза кінця 1990-х рр. у Східній Азії та Латинській Америці дискредитувала цілий ряд ідей, що асоціюються з так званим «вашингтонським консенсусом», особливо ті з них, які стосуються прямої залежності від іноземного капіталу.

До 2008 р. багато країн з економікою, що розвивається прикрили двері перед іноземними фінансовими ринками, накопивши значні валютні резерви і створивши систему регулювання свого банківського сектору. Подібна політика забезпечила захист від глобальної економічної нестабільності. Це підтвердив вражаючий підйом відповідних країн після недавньої кризи: економіки, що розвиваються, демонстрували кращі показники зростання, ніж країни розвиненого капіталізму [4].

Таким чином, американська версія капіталізму якщо і не втратила репутацію, то принаймні більше не є домінуючою. У найближчі 10 років країни з ринком, що розвивається і низьким доходом, швидше за все, продовжать вносити зміни у свій підхід до економічної політики. Вони будуть жертвувати гнучкістю і продуктивністю, що асоціюються з моделлю вільного ринку, заради внутрішньої політики протистояння конкурентному тиску і глобальним економічним потрясінням. Їх стане турбувати не стільки вільний потік капіталу, скільки мінімізація соціальної нестабільності за допомогою програм соціального захисту і більш активна підтримка національної промисловості. І ще менше, ніж раніше, вони будуть схильні покладатися на досвід розвинених країн, вважаючи - цілком справедливо, - що не лише економічна, а й інтелектуальна міць починає розподілятися більш рівномірно [4].

Першим очевидним наслідком кризи, таким чином, стало падіння фетиша іноземних фінансів. Такі країни, як Ісландія, Ірландія і держави Східної Європи, з великим ентузіазмом прийняли на себе тягар даного фетишизму, постраждали особливо сильно, і їх чекає дуже важкий період відновлення. Як і для Уолл-Стріт, впевнене зростання, яке демонстрували ці країни з 2002 до 2007 р., частково виявилося ілюзорним. Воно свідчило про доступність кредитів і високу частку позикових коштів, а не про наявність міцного фундаменту [5].

Другий наслідок фінансової кризи 2008-2009 років - нова прихильність країн, що розвиваються до переваг розумної соціальної політики. До кризи ті, від кого залежить прийняття політичних рішень, були схильні применшувати значення соціального забезпечення і програм соціального захисту, віддаючи перевагу стратегіям, націленим на економічну ефективність.

Розглянемо реакцію континентальної Європи в порівнянні зі Сполученими Штатами. До цих пір з урахуванням кризи в Єврозоні Західна Європа переживала менш хворобливе відновлення завдяки більш розвиненій системі діючих автоматично антициклічних соціальних витрат, включаючи страхування на випадок безробіття. Відновлення економіки без створення нових робочих місць в США, навпаки, робить американську модель ще менш привабливою для тих, хто приймає стратегічні рішення в світі, що розвивається. Особливо для тих, хто схильний до політичного тиску і змушений приділяти увагу потребам середнього класу.

Яскравий приклад нового акцентування соціальної політики можна виявити в Китаї. Реагуючи на швидке старіння населення, китайське керівництво бореться за створення сучасної пенсійної системи, що знаменує собою перехід від традиційної тактики, зосередженої тільки на створенні нових робочих місць, до підтримання соціальної і політичної стабільності. У Латинській Америці ті ж проблеми вирішуються інакше. З початком нового століття регіон «полівішав», втомившись від ліберальних реформ 1990-х рр., і нові уряди збільшили соціальні витрати, щоб скоротити бідність і нерівність.

Багато країн, наслідуючи успішний приклад Бразилії і Мексики, ввели схеми переведення грошових коштів, призначених для бідних сімей (при цьому одержувачі допомоги повинні відправляти дітей до школи або виконувати інші умови). У Бразилії та Мексиці цей підхід вперше за багато років сприяв помітному скороченню нерівності доходів і допоміг захистити найбідніші сім'ї від недавньої кризи [6].

Зрозуміло, питання в тому, чи зможуть подібні програми, адресовані бідним (і тому не потребують значних бюджетних витрат), з легкістю залучити довгострокову підтримку зростаючого в регіоні середнього класу. А також як ці та інші економіки, що розвиваються, у тому числі Китай, впораються з фінансовими витратами на більш універсальні програми соціального забезпечення, включаючи охорону здоров'я і пенсії. Чи досягнуть вони успіху у вирішенні проблем, пов'язаних з недофінансуванням універсальних соціальних програм, - проблем, які зараз стоять перед Європою і Сполученими Штатами через старіння населення [6].

Третім наслідком кризи став початок нового раунду дискусій про індустріальну політику - стратегії країни з розвитку певних секторів промисловості, традиційно отримують такі види підтримки, як дешеві кредити, прямі субсидії або державне управління банками розвитку. Подібна політика була визнана небезпечною і неспроможною в 1980-ті та 1990-ті роки через підтримку неефективних галузей промисловості шляхом величезних бюджетних витрат. Але криза і адекватна реакція на неї деяких країн можуть зміцнити впевненість у тому, що компетентні технократії в країнах, що розвиваються здатні ефективно управляти участю держави у виробничому секторі.

Бразилія, наприклад, використовувала фінансований урядом банк розвитку, щоб швидко направити кредити в певні сектори в рамках початкової антикризової програми, а Китай зробив те ж саме за допомогою державних банків [7].

Проте ця нова індустріальна політика не пов'язана з виявленням переможців або здійсненням великих секторальних зрушень у виробництві. Її завдання - координація вирішення проблем та усунення бар'єрів, які заважають припливу приватних інвестицій у нові галузі та технології, труднощів, з якими ринкові сили не можуть впоратися самостійно. Наприклад, для розвитку інноваційного виробництва з пошиття одягу в Західній Африці уряд міг би забезпечити постійне постачання текстилю або субсидіювати будівництво портів, щоб уникнути труднощів з експортом. Тим самим, взявши на себе частину первинних фінансових та інших ризиків і більш системно розвиваючи державну інфраструктуру, уряд допоміг би приватним інвесторам упоратися з високими витратами при налагодженні виробництва і впровадженні інновацій у секторах, що знову виникають [7].

...