Державне регулювання підприємницької діяльності, економічні функції податків

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ «УКРАЇНА»

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни «Державне регулювання економіки»

на тему: „ Державне регулювання підприємницької діяльності, економічні функції податків”

Виконав

Студент 4-го курсу заочного відділення

групи ЗБС - 81

Поліщук В.С.

Київ 2011

Зміст

державний регулювання підприємництво

Вступ

1. Механізм державного регулювання підприємництва

1.1 Нормативно-правове (адміністративне) забезпечення розвитку" підприємництва

1.2 Державна реєстрація підприємства та ліцензування підприємницької діяльності

1.3 Сертифікація та стандартизація

1.4 Дерегулювання підприємництва. Інституціональні засади державної підтримки підприємництва

1.5 Інформаційне, кадрове, науково-методичне забезпечення підприємництва

2. Фінансові важелі державної підприємницької політики. Економічні функції податків

2.1 Податкове регулювання та сприяння розвитку" бізнесу

2.2 Фінансово-інвестиційні важелі державного впливу на розвиток підприємництва

Висновки

Список літератури

Вступ

Народне господарство будь-якої країни - це складна економічна система, в якій виділяють різні сфери (наприклад, матеріального та нематеріального виробництва), галузі, підприємства та їх філіали, де працюють мільйони робітників десятків тисяч професій. Первинною ланкою цього складного організму є підприємства, на яких зайнято від 1-2 чоловік до декількох сотень тисяч працівників. Підприємства тісно пов'язані між собою різними видами економічних зв'язків: технологічних, техніко-економічних. фінансових, управлінських, власницьких та ін. З погляду власності найдосконалішою для їх взаємодії є акціонерна форма.

Серед багатьох чинників соціально-економічного прогресу у більшості країн світу, в тому числі в Україні, важливу роль у сучасних умовах відіграють підприємництво та суб'єкти, що його здійснюють. - підприємці. З'ясуванню сутності підприємництва, основних рис підприємця світова економічна наука приділяє увагу протягом майже трьох століть. Проте поняття "підприємництво" (як і всі інші економічні категорії) постійно поповнюється елементами нового змісту, що зумовлює необхідність його системного вивчення.

В Україні роль підприємництва є винятково актуальною. Розвиток мережі підприємницьких структур і передусім малих і середніх підприємств сприяє вирішенню гострих для економіки України проблем переходу до ринку. Однак становлення підприємницького сектору натрапляє на серйозні труднощі, пов'язані з формуванням сприятливого макроекономічного середовища.

Важливо усвідомлювати, що для нормального функціонування підприємницького середовища мають бути забезпечені такі обов'язкові умови:

стабільна національна кредитно-грошова система;

пільгова система оподаткування, що сприяла б швидкому припливу фінансових коштів у сферу бізнесу;

- активно діюча система інфраструктурної підтримки підприємницької діяльності (комерційні банки, товарно-сировинні біржі, страхові компанії, науково-консультативні та навчальні центр загального розвитку підприємництва, менеджменту, маркетингу тощо);

державна підтримка підприємництва в галузі фінансів і матеріально-технічного забезпечення (особливо під час започаткування та становлення);

ефективний захист промислової та інтелектуальної власності;

спрощена процедура регулювання підприємницької діяльності державними органами управління національним господарством;

правова захищеність підприємництва;

формування в суспільстві привабливого іміджу підприємництва, толерантного ставлення до його тимчасових невдач.

1. Механізм державного регулювання підприємництва

На нинішньому етапі розвитку України, коли трансформаційний спад поступово змінюється структурною перебудовою, паралельно з процесами становлення підприємницького сектору відбувається формування механізму його державного регулювання. Тобто державна підприємницька політика ще перебуває в зародковому стані і є так само недосконалою, як і всі інші інструменти регулювання.

Важливою складовою механізму державного регулювання підприємництва має стати система його державної підтримки, створення якої нині проголошується як запорука поліпшення стану в усіх сферах соціально-економічного життя суспільства.

Економічний зміст державної підтримки полягає в розробці та реалізації системи державних програм науково-технічного, ресурсного, фінансового, консультативного, кадрового та іншого сприяння розвитку підприємництва.

Державні програми підтримки можуть виконуватись центральною чи місцевою владою, суспільними (некомерційними) структурами або через приватні організації, яким для цієї мети надаються державні субсидії [7. 190].

На жаль, можливість регіоналізації втілення таких програм у перехідних економіках є досить сумнівною: місцева влада, як правило, не має потрібного досвіду, негативно ставиться до новонародженого підприємництва, є корумпованою та надто забюрократизованою. Через це значно доцільніше доручити функції підтримки підприємництва самому приватному сектору (принаймні в більшій частині).

Така практика є досить поширеною в усьому світі. За державою залишатиметься формування тих невід'ємних елементів соціально-економічного простору, які підприємницький сектор не спроможний створити самостійно, а саме:

нормативно-правового (адміністративного) забезпечення;

інституціональних засад розвитку бізнесу;

функціональних (цільових) форм державного регулювання [7. 192].

1.1 Нормативно-правове (адміністративне) забезпечення розвитку підприємництва

Розглянемо основні напрямки нормативно-правового забезпечення.

1. Законодавче забезпечення - формування чинного законодавства України стосовно підприємницької діяльності та його вдосконалення.

Базою цього забезпечення є законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, кредитно-фінансового, податкового, адміністративного, трудового та інших галузей чинного законодавства, основними з яких є Закони України "Про підприємництво". "Про власність". "Про підприємства України". "Про господарські товариства", що були затверджені ще 1991 року та безперечно потребують серйозного перегляду. Крім того, виникла об'єктивна необхідність ухвалити низку нових нормативних та інструктивних документів, зокрема щодо розвитку приватного та малого бізнесу, зокрема. Підприємці давно очікують на прийняття Законів України "Про державну підтримку підприємництва". "Про приватну власність". "Про ліцензування". "Про малі підприємства". "Про кредитні спілки" тощо.

2. Нормативне регулювання щодо підприємств державного сектору, коли держава як власник основних засобів виробництва директивне впроваджує певні нормативи і здійснює контроль за цим процесом. Для підприємств недержавного сектору нормативне регулювання здебільшого має індикативний характер. Нормативне регулювання полягає в установленні державою граничних розмірів окремих показників, що характеризують якісний стан підприємств. Нині використовуються такі показники:

- норматив рентабельності застосовується для визначення рівня прибутковості суб'єкта господарювання. Як фіксований показник може використовуватись для державного регулювання окремих галузей економіки, котрі мають пріоритетне значення для суспільства;

- норматив амортизаційних відрахувань застосовується з метою визначення терміну оновлення основних виробничих фондів, що особливо важливо за умов НТП. Оскільки амортизацій] відрахування є складовим елементом собівартості продукції, то в такий спосіб можна також впливати на процес оподаткування прибутку. Використання норм амортизації як засобів державного регулювання часто називають амортизаційною політикою.

- норматив обігових коштів - показник, що застосовується для визначення раціонального обсягу товарно-матеріальних ресурсів і грошових коштів, необхідних для нормального здійснення підприємницької діяльності;

- різноманітні екологічні нормативи, що є складовими екологічної політики держави [7. 193].

3. Адміністративне регулювання як складова нормативно-правового забезпечення підприємництва має цілий арсенал адміністративних засобів, що базуються на силі державної влади і включають різного роду заборони, дозволи, примушування тощо.

Основними видами адміністративного регулювання, що використовуються нині, є державна реєстрація підприємства, ліцензування, сертифікація та стандартизація.

1.2 Державна реєстрація підприємства та ліцензування підприємницької діяльності

Право на здійснення підприємницької діяльності підприємство набуває лише після акту його державної реєстрації; інакше така діяльність визнається незаконною. Існують певний порядок і умови реєстрації нового підприємства.

В Україні діє протягом останніх років типова схема реєстрації новоствореного підприємства.

Ринок не передбачає необмеженої свободи дій підприємницьких структур. Відповідно до чинного законодавства України деякі види підприємницької діяльності потребують спеціального ліцензування.

Таблиця 1.1- Основні види підприємницької діяльності в Україні, що підлягають ліцензуванню [7. 194]

Види підприємницької діяльності	Орган, що видає ліцензію
Пошук та експлуатація родовищ корисних копалин	Держкомгеології за узгодженням із Держнаглядохоронпраці
Виробництво, ремонт і реалізація спортивної (мисливської) вогнепальної та холодної зброї. виготовлення печаток і штампів	Міністерство внутрішніх справ
Юридична практика; судово-експертна діяльність	Міністерство юстиції
Виготовлення вина та коньячних виробів	Міністерство агропромкомплексу
Видобуток дорогоцінних металів (каменів) і виготовлення виробів 3 них	Міністерство фінансів
Внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів і вантажів	Міністерство транспорту
Виробництво і ремонт засобів вимірювання та контролю	Держстандарт
Виготовлення пива, спирту, лікеро-горілчаних і тютюнових виробів	Держхарчопром
Виготовлення та реалізація ліків, здійснення медичної практики	Міністерство охорони здоров'я
Проектування, будівництво та експлуатація об'єктів атомної енергетики	Держатомнагляд
Виготовлення та реалізація хімічних речовин	Міністерство промислової політики
Торгівля алкогольними напоями та тютюновими виробами	Районні державні адміністрації
Посередницька діяльність із приватизаційними паперами	Фонд державного майна
Транспортно-експедиційні послуги з перевезення зовнішньоторговельних і транзитних вантажів	Міністерство зовнішньо-економічних зв'язків і торгівлі
Діяльність, пов'язана з наданням послуг для одержання загальної середньої освіти	Обласні державні адміністрації
Діяльність, що пов'язана з професійною освітою та підготовкою спеціалістів різних рівнів кваліфікації	Міністерство освіти та науки
Діяльність, що пов'язана з наданням туристичних послуг	Держкомтуризм
Аудиторська діяльність	Аудиторська палата
Страхова діяльність	Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю
Виробництво пожежної техніки та протипожежного обладнання	Головне управління пожежної охорони МВС
Діяльність у різних сферах фінансового та валютного ринку	Національний банк України

Надання ліцензій здійснюється на підставі ліцензійної угоди, яка передбачає сплату суб'єктом підприємницької діяльності, якому надається ліцензія, певної ліцензійної винагороди. Остання може мати вигляд процентних відрахувань (роялті) або пашуальних платежів (разова плата за користування ліцензією).

1.3 Сертифікація та стандартизація

Сертифікація та стандартизація є стратегічними напрямками адміністративного регулювання в рамках підприємницької політики і. на жаль, створюють найбільше перешкод для підприємців. Вся робота з стандартизації в Україні регламентується Декретом Кабінету Міністрів (1) та комплексом стандартів державної системи стандартизації, перші стандарти якого введені в дію 01.10.93 р. наказом Держстандарту України №116 від 29.07.1993 р.

Державна система стандартизації в Україні визначає мету і принципи управління, форми та загальні організаційно-технічні правила виконання всіх видів робіт зі стандартизації [25]. Під стандартизацією розуміють встановлення й застосування єдиних правил з метою впорядкування діяльності в певній галузі. Стосовно продукції стандартизація охоплює:

- установлення вимог до якості готової продукції, а також сировини, матеріалів, напівфабрикатів і комплектуючих виробів;

- розвиток уніфікації та агрегатування продукції як важливої умови спеціалізації й автоматизації виробництва;

- визначення норм, вимог і методів у галузі проектування та виготовлення продукції для забезпечення належної якості й запобігання невиправданій різноманітності видів і типорозмірів виробів однакового функціонального призначення;

- формування єдиної системи показників якості продукції, методів її випробування та контролю; уніфікація вимірювань і позначень;

- створення єдиних систем класифікації та кодування продукції, носіїв інформації, форм і методів організації виробництва [22. 357-358].

Коли підприємство веде активну зовнішньоекономічну діяльність, найважливішим елементом виробничого менеджменту взагалі та системи управління якістю зокрема стає сертифікація продукції Кожний вид товарів, який те чи те підприємство хоче вигідно продати на світовому ринку, мусить бути сертифікованим, тобто мати документ, що засвідчує високий рівень його якості, відповідність вимогам міжнародних стандартів ІСО серії 9000. Набутий нашими підприємствами досвід зовнішньої комерційної діяльності показує, що так звана безсертифікатна продукція оцінюється на світовому ринку у 3-4 рази дешевше, отже, фактично реалізується за безцінь.

Суб'єкти господарювання (виробники, постачальники, виконавці та продавці продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації) повинні:

- у належному порядку та у визначений термін проводити сертифікацію відповідних об'єктів;

- забезпечувати виготовлення продукції відповідно до вимог того нормативного документа, за яким її сертифіковано;

- реалізовувати продукцію тільки за наявності сертифіката;

- припиняти реалізацію сертифікованої продукції, якщо виявлено її невідповідність вимогам певного нормативного документа або закінчився термін дії сертифіката [22. 358].

Організаційною основою сертифікації продукованих підприємствами виробів є мережа державних випробувальних центрів (ДВЦ) для найважливіших видів продукції виробничо-технічного та культурно-побутового призначення, які широко створюються нині.

Протягом останніх років почали формуватися й міжнародні системи сертифікації. Координує заходи зі створення таких систем спеціальний комітет із сертифікації - СЕРТИКО. що діє у складі ІСО. Цим комітетом розроблено:

- правила та порядок здійснення сертифікації продукції;

- критерії акредитації випробувальних центрів (лабораторій);

- умови вступу до міжнародної системи сертифікації (наявність нормативно-технічної документації, що містить вимоги до сертифікованої продукції; високий рівень метрологічного забезпечення виробництва;

- функціонування спеціальної системи нагляду за діяльністю випробувальних центрів і якістю продукції) [22. 361-362].

На початку 1993 року Україна стала членом ІСО та Міжнародної електротехнічної комісії - ІЕС. Це дає їй право нарівні з 90 іншими країнами світу брати участь у діяльності понад 1000 міжнародних робочих органів технічних комітетів зі стандартизації та сертифікації й використовувати понад 12000 міжнародних стандартів.

В Україні створено Державний комітет стандартизації та сертифікації, основним завданням якого є формування ефективно діючої національної системи сертифікації та стандартизації, яка була б спрямована на захист національного споживача й товаровиробника від неякісної продукції та пристосована до сучасних ринкових вимог світового співтовариства, зокрема ЄС. Нинішня система поки що є малоефективною та недосконалою. Так. в одній державній установі зосереджено майже всі монопольні функції щодо стандартизації, сертифікації, акредитації та відповідності технічним вимогам, при цьому Держстандарт самостійно розробляє нормативи для всіх названих процедур. Але світова практика доводить, що не може бути єдиного органу, котрий би визначав процедури із сертифікації, наприклад, літаків та ліків. У багатьох країнах є до 20 різноманітних обов'язкових процедур сертифікації, які здійснюються різними організаціями чи лабораторіями [7. 195-196].

1.4 Дерегулювання підприємництва. Інституціональні засади державної підтримки підприємництва

На сучасному етапі розвитку України суттєвим елементом державної підтримки бізнесу, особливо його нормативно-правового забезпечення, має стати дерегулювання (адміністративна реформа). Термін "дерегулювання підприємництва" з'явився в Україні на початку 1998 р. після Указу Президента України "Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності", де вперше роз'яснювалося це поняття.

Дерегулювання підприємництва - це сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод для її розвитку, а саме: спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб'єктів підприємництва; скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, потребують одержання сертифікатів та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємництва; обмеження кількості перевірок та права контролю за діяльністю суб'єктів підприємництва для зменшення тиску контролюючих органів; спрощення процедури митного оформлення вантажів у процесі здійснення експортно-імпортних операцій; забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємництва.

Інституціональні засади державної підтримки підприємництва включають: наявність організаційної структури; наявність ринкової інфраструктури; інформаційно-консультаційне забезпечення підприємництва; кадрове забезпечення; науково-методичне забезпечення; моніторинг державної підтримки.

Організаційна структура державної підтримки підприємництва перебуває поки що в стадії формування. Зокрема, ще й досі не створено місцевого рівня державної підтримки малого підприємства (на рівні міст, районів) [7. 196].

Центральним органом, який нині забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері розвитку й підтримки підприємництва є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Головне завдання цього органу - формування підприємницької політики, а передовсім - узагальнення практики застосування законодавства з питань підприємницької діяльності та її ліцензування, опрацювання пропозицій, спрямованих на його вдосконалення. Крім того, комітет сприяє розвиткові малого підприємництва, системи його консультативної та інформаційної підтримки і готує пропозиції про впровадження й удосконалення механізмів фінансово-кредитної підтримки підприємництва та його зовнішньоекономічної діяльності, координує систему підготовки й перепідготовки кадрів та ін. Вагомий внесок у розроблення законодавчих і нормативних актів регулювання підприємництва здійснюють комісія Верховної Ради України з питань економічної реформи та управління народним господарством, відділ з питань власності й підприємництва Кабінету Міністрів України, управління розвитком недержавного сектору Міністерства економіки України, недержавні об'єднання - спілки, асоціації, навчальні центри тощо.

Так. в Україні створено значну кількість громадських організацій, які мають на меті сприяння підприємництву: Спілка кооперативів та підприємців (1989 p.). Федерація профспілок працівників кооперації та інших форм підприємництва України (1990 p.). Спілка малих підприємств України та Спілка орендарів та підприємців України (1990 p.). Українська Спілка промисловців та підприємців (1992 p.). Асоціація сприяння розвитку приватного підприємництва в Україні "Єдність" (1994 р.): регіональні асоціації підприємців у Придніпров'ї, на Тернопільщині, у Вінницькій та Львівській областях. Гільдія підприємців Києва. Міжнародна спілка українських підприємців. Міжрегіональний форум підприємців (1996-1997 pp.). Інноваційна палата України (2000 р.) та ін. [7. 197]

Організація ефективної підтримки підприємництва обов'язково потребує формування розвинутої інфраструктури, що є невід'ємним компонентом ринкових відносин і створює сприятливі умови для розвитку бізнесу, у тому числі й малого.

В Україні інфраструктурі ринку ще й досі властиві хаотичність, нерівномірний розвиток, неналагодженість взаємозв'язків між різними її учасниками, а тому її функціонування як єдиного цілого поки що є проблематичним. Фактично її формування теж тільки-но розпочалося. У цьому процесі беруть участь як держава, так і ділові кола, а також міжнародні фінансові організації. Інфраструктура ринку - це сукупність державних, приватних та громадських інститутів (організацій, установ та об'єднань), які обслуговують інтереси суб'єктів підприємницької діяльності, забезпечують їхню господарську діяльність та сприяють підвищенню її ефективності. До складу інфраструктури ринку входять:

1. Фінансово-кредитна інфраструктура - установи, які займаються акумуляцією тимчасово позичених грошових ресурсів і перетворюють їх на кредити, а саме: банки, фондові та валютні біржі, інвестиційні фонди та компанії, кредитні, страхові й гарантійні установи, кредитні спілки, фонди громадських об'єднань.

В Україні нині діє близько 230 банків. 630 інвестиційних компаній та фондів. 560 страхових компаній. 580 довірчих товариств. Із загальної кількості банків - 2 банки є державними. 175 акціонерними товариствами. 53 - товариствами з обмеженою відповідальністю. 14 банків створено із залученням іноземного капіталу (в тому числі 2 зі 100% іноземним капіталом). Починаючи з 1996 р. банки активізували роботу з кредитування конкретних підприємств [7. 198].

2. Організаційно-технічна інфраструктура - товарні біржі, торгові доми, лізингові компанії, асоціації підприємств, транспортні комунікації, засоби зв'язку. В Україні зареєстровано 111 бірж, з них: універсальних, товарно-сировинних і товарних - 57, спеціалізованих - 15. товарно-фондових - 14. агропромислових -- 13. нерухомості - 12. Практичну діяльність здійснювали тільки 96 бірж. На сільськогосподарському ринку функціонує Українська аграрна біржа і 22 регіональні аграрні біржі. Створюються регіональні торгові доми. Чільне місце на біржовому ринку цінних паперів належить Українській фондовій біржі (УФБ) і 29 її філіям у всіх обласних центрах та великих містах України. У 1996 р. почали діяти Київська міжнародна та Донецька фондові біржі [7. 198].

Деякі організаційні форми виконують функції загальної координації ринкових зв'язків (асоціації, торгові палати), інші - є спеціальними державними органами (служби контролю за стандартами та цінами, податкові інспекції тощо).

3. Інформаційно-аналітична інфраструктура - інформаційні, консультативні, юридичні фірми, бізнес-центри і бізнес-інкубатори. аудиторські організації. Нині в Україні діють близько 1400 аудиторських фірм. До функцій установ цієї підгрупи входить надання консультацій підприємцям, підготовка спеціалістів для малих підприємств, вивчення динаміки ринкової кон'юнктури прогнозування та моделювання наслідків тих чи інших рішень, розробка економічної поведінки підприємств, вивчення ринкової динаміки тощо [7. 198].

Актуальну проблему створення ефективно діючої ринкової інфраструктури держава може вирішити через: підвищення якості вже наявних інститутів посередництва; сприяння збільшенню кількості суб'єктів інфраструктури та урізноманітненню їхньої діяльності; сприяння формуванню інфраструктури, зорієнтованої спеціально на сектор малого та середнього бізнесу.

1.5 Інформаційне у кадрове, науково-методичне забезпечення підприємництва

Розвиток підприємництва потребує створення розвинутої системи інформаційно-консультаційного забезпечення та інфраструктури, що підтримує її діяльність. Основним елементом такої системи стане мережа регіональних інформаційно-аналітичних центрів, які в майбутньому інтегруються в єдину інформаційну систему. Головними завданнями регіональних інформаційно-аналітичних центрів мають бути:

- забезпечення доступу підприємців до інформації (правової, нормативно-довідкової, маркетингової, науково-технологічної, комерційної тощо) у процесі як створення, так і функціонування підприємств;

- надання консультаційних послуг з питань стану ринку, кон'юнктурного аналізу, управління підприємством, участі у виставках, підготовки кадрів;

- інформування органів державної влади про стан справ у сфері підприємництва та тенденції його розвитку [7. 199].

Зазначена система передбачає диференційоване інформаційне обслуговування суб'єктів малого підприємництва залежно від його технічного забезпечення та платоспроможності.

З метою створення ефективної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для підприємницької діяльності в межах системи державної підтримки бізнесу здійснюється цілий комплекс заходів: навчання основ теорії і практики підприємництва у сфері державної освіти, включаючи загальноосвітню, професійну, середню спеціальну та вишу освіту; забезпечення перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів через розвинуту мережу центрів перепідготовки; сприяння залученню окремих категорій населення до підприємницької діяльності.

Держава сприяє розробленню навчальних планів, програм і методичних посібників для підготовки підприємців залежно від рівня їхньої базової підготовки, термінів навчання, для підвищення кваліфікації вчителів та викладачів, використання державних телерадіоканалів для навчання широких верств населення основ підприємницької діяльності.

Система підготовки та перепідготовки кадрів здійснюється з використанням можливостей міжнародних організацій і фондів, а також з урахуванням досвіду іноземних держав.

Сприяння розвитку підприємництва в Україні неможливе без його науково-методичного забезпечення, що передбачає: проведення комплексу наукових досліджень, пов'язаних із проблемами розвитку підприємництва, зокрема малого та середнього, визначення найбільш ефективних форм та методів підтримки такого бізнесу; розробку та впровадження нових підходів і методів щодо проведення аналізу та прогнозування розвитку цього сектору економіки; вивчення світового досвіду з питань формування державної політики сприяння розвитку підприємництва [7. 200].

Особливу роль має відіграти запровадження постійного моніторингу державної підтримки підприємництва та механізмів регулювання діяльності в цій сфері, що дасть змогу відстежувати зміни та напрями його розвитку як на державному, так і на регіональному рівнях, а також своєчасно застосовувати важелі державного регулювання з метою поліпшення економічного клімату для здійснення господарської діяльності підприємницьких структур.

Державна підтримка підприємництва крім нормативно-законодавчого та інституціонального сприяння використовує також і функціональні (цільові) форми та методи, які умовно можна розділити на такі складові: матеріально-технічна підтримка; науково-технічна (інноваційна) підтримка; фінансово-інвестиційна підтримка; податкове регулювання та сприяння самофінансуванню бізнесу; зовнішньоекономічне регулювання та захист національних підприємств; екологічне регулювання бізнесу.

На сучасному етапі розвитку підприємництва через дефіцит достатніх фінансових коштів або за браком таких у малих підприємств гостро постає проблема розвитку та переоснащення виробничої бази цих підприємств, передовсім виробничого устаткування та виробничих площ. Розв'язанню цієї проблеми держава може сприяти через:

- спрямування частини засобів, одержаних від приватизації державного майна на розвиток матеріально-технічної бази підприємництва;

- розробку та впровадження механізму передачі виробничим підприємствам малого бізнесу площ та виробничих потужностей, у тому числі й тих. які звільняються в процесі ліквідації, реорганізації та банкрутства підприємств;

- використання виробничого потенціалу підприємств ВПК на умовах лізингу, що даватиме змогу підприємницьким структурам звести до мінімуму витрати на придбання основних фондів, і можливість внесення частки майна підприємств ВПК в їх установчий капітал або передача його в господарське управління підприємницьких структур підвищить їхню заставну спроможність та стійкість;

- сприяння процесу формування розвинутого ринку нерухомості [7. 201].

Ситуація в Україні з погляду задоволення потреб та створення умов для розвитку інноваційної складової підприємництва є досить неоднозначною. З одного боку, існує об'єктивна необхідність у створенні, реалізації і масовому поширенні нових технологій, і для цього є певні передумови (науково-технічний потенціал, накопичені розробки, висококваліфікована робоча сила), а, з іншого - діють серйозні гальмівні фактори, зокрема:

- брак інноваційного венчурного капіталу;

- низький технологічний рівень виробництва, особливо в галузях переробної, легкої, харчової промисловості та у сфері послуг;

- брак попиту на нові розробки як наслідок неінновативно-орієнтованої і неконкурентно-насиченої економіки [7. 201].

Зарубіжний досвід свідчить, що найбільш гнучкими та сприятливими для впроваджень науково-технічних досягнень є малі підприємства. Однак питома вага їх у створенні ВВП в Україні в 8-Ю разів менша, ніж в країнах з розвинутою ринковою економікою, і становить лише близько 8%.

На нинішньому етапі розвитку в Україні ринкові чинники ще не набрали сили. Ринок інновацій, що лише зароджується в Україні, характеризується скороченням як пропозиції, так і попиту на всі різновиди інноваційних продуктів: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, технології, "ноу-хау" тощо. У нашій країні досі не створено реальних діючих механізмів державної підтримки, ухвалені нормативно-правові акти не мають послідовного та комплексного характеру, питання механізму передачі інновацій у сферу малого підприємництва залишається практично не врегульованим [7. 201].

Загальними правовими засадами у цій сфері є Закони України "Про власність" (1991 р.) - стосовно інтелектуальної власності; "Про охорону прав на винаходи та корисні моделі" (1993 p.). "Про охорону прав на промислові зразки" (1993 p.). "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" (1993 p.). "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності" (1991 p.). "Про оподаткування прибутку підприємств" (1997 р.) - стосовно інноваційної діяльності та ін. Є нагальна необхідність удосконалити існуючі нормативно-правові документи та впровадити нові, наприклад Закони "Про державну підтримку інноваційної діяльності". "Про державну підтримку малого підприємництва в Україні" тощо [7. 202].

Спеціалізованими органами з цих питань є Міністерство освіти і науки України. Державний інноваційний фонд. Державне патентне відомство України, а також нещодавно створена Інноваційна палата України, що є громадською структурою. Ці органи мають сприяти створенню ефективних механізмів передачі інновацій у виробництво та запровадженню їх передовсім у сфері підприємництва, зокрема малого та середнього.

З метою стимулювання технологічного оновлення підприємництва держава може використовувати такі форми:

- надання допомоги в проведенні досліджень та впровадженні інновацій;

- сприяння інтенсифікації процесів передачі технологій;

- залучення суб'єктів малого підприємництва до участі в реалізації науково-технічних програм;

- надання консультативних послуг, зокрема щодо пошуку необхідних технологій або їх розробників, а також проведення науково-технічної експертизи об'єктів інтелектуальної власності на пільгових умовах;

- визначення порядку передачі малому підприємництву "ноу-хау" та обладнання, які раніше було розроблено в інтересах силових міністерств;

- створення мережі технопарків та технополісів. бізнес-інкубаторів. виробничо-технологічних центрів тощо;

- стимулювання інноваційної діяльності малих підприємств та забезпечення їх інформацією про нову техніку та технологію;

- стимулювання венчурного бізнесу, франчайзингових відносин між підприємцями та ін що буде спонукати до зміцнення інноваційного характеру підприємницького сектору взагалі й малого бізнесу зокрема [7. 202].

2. Фінансові важелі державної підприємницької політики. Економічні функції податків

Аналіз світового досвіду фінансової підтримки підприємництва свідчить, що остання є системою багатопланових заходів, котрі охоплюють практично всі аспекти життєдіяльності підприємницьких структур (їх створення, функціонування, комерційної діяльності, фінансів, інвестицій, інновацій та ін.).

2.1 Податкове регулювання та сприяння розвитку бізнесу

Податки є частиною загальної фінансової системи як держави в цілому, так і окремих її суб'єктів. Крім того, вони виступають однією з категорій ринкової економіки.

Податки існують у сфері виробничих відносин, оскільки є вилученням частини виробленого продукту (в грошовій формі) в дохід держави. Але податки - це нестійка категорія. Вони постійно змінюються. Змінна й сфера їх дії.

Сутність податків, як економічної категорії, проявляється через ті функції, які вони виконують. Виділяють три головні функції податків.

Фіскальна функція. її сутність полягає в забезпеченні надходження коштів до державного бюджету. В будь-якому суспільстві ця функція послідовно реалізується. За її допомогою відбувається формування фінансових ресурсів держави, призначених для покриття витрат, пов'язаних із виконанням державою своїх функцій - економічних, соціальних, оборонних, охорони здоров'я, екологічних тощо.

У свою чергу, ця функція поділяється на дві (деякі економісти та вчені виділяють їх окремо): контрольну та розподільчу.

Контрольна функція. Вона полягає в обліку кількості податків і розміру кожного з них. а також в оцінці ефективності кожного каналу надходження податків. Це передбачає не тільки здійснення контролю за отриманням податків, а й застосування різних санкцій до порушників. Крім того, виконання цієї функції передбачає також внесення постійних змін у систему оподаткування з метою підвищення її ефективності, яка залежить від існуючої в державі податкової дисципліни, законослухняності платників податків та їх ставлення до держави. Основна мета цієї функції - досягнення своєчасної і повної за обсягом сплати податків [13. 137].

Виконання розподільчої функції пов'язане зі стягненням податків і забезпеченням наповнення бюджету, який потім буде розподілений. При виконанні цієї функції держава повинна збирати постійні, стабільні та рівномірні податки.

Постійність в отриманні податків означає, що вони повинні надходити до бюджету не у вигляді разових платежів, а протягом усього бюджетного періоду в чітко встановлені строки згідно з чинним законодавством.

Стабільність означає, що надходження податків повинно визначатись високим рівнем гарантії того, що передбачені чинним законодавством податки держава отримає у повному обсязі.

Рівномірність означає, що податки повинні розподілятися по території таким чином, щоб забезпечити достатні доходи всім ланкам бюджетної системи як на державному, так і на місцевому рівні. Регулююча функція. її сутність полягає в перерозподілі вартості валового національного продукту між державою та платниками податків. Податки при цьому утворюють особливі механізми, які забезпечують баланс особистих і загальнодержавних інтересів [13. 137].

Мета цієї функції - забезпечення неперервності інвестиційних процесів, зростання фінансових результатів бізнесу, сприяння збільшенню коштів. Виконання регулюючої функції передбачає:

Визначення системи оподаткування. Але система оподаткування повинна постійно пристосовуватись до особливостей розвитку економіки держави, ситуацій, які склались, запланованих реформ тощо. Тому важливе не тільки формування, а й удосконалення системи оподаткування, заміна існуючих податків, методики їх розрахунку, сплати тощо.

Ефективність застосування податків залежить від їх прогресивності, можливості отримання будь-яких пільг і загального зменшення в межах чинного законодавства. За допомогою податкових пільг держава має змогу регулювати кон'юнктуру загальнодержавного ринку товарів і послуг. Встановлення податкових пільг дає можливість підприємству збільшити свої доходи, прибуток, знизити витрати та ціну виробу, збільшити реалізацію продукції. І навпаки, збільшення розмірів сплачених податків призводить до підвищення ціни та зменшення обсягів виробництва.

Визначення податкових ставок. Держава встановлює ставки оподаткування і диференціює їх відповідно до чинної системи та особливостей розвитку економіки. Диференціація проводиться залежно від виду підприємства та форми його власності, напряму діяльності, обсягів виробництва або надання послуг, важливості його для споживачів або держави, а також від часу діяльності суб'єкта оподаткування тощо [13. 138].

Слід зазначити, що виконання цієї функції податків з подальшим розвитком ринкових відносин повинно бути гнучкішим (за умови, що загальна система оподаткування залишається незмінною). Так. від виконання регулюючої функції залежить розвиток підприємства, зацікавленість у розширенні обсягів діяльності. Податок на прибуток визначає ту його частину, яка залишається в розпорядженні підприємства. Якщо податок на прибуток занадто великий, це зменшує зацікавленість підприємства в його отриманні, і воно намагається приховати прибуток і будь-якими засобами збільшити фонд оплати праці чи інші витрати або зменшити масштаби діяльності. При зменшенні податку на прибуток ця функція може впливати на ту частину, яка підлягає капіталізації. Якщо з боку держави проводиться політика, спрямована на стимулювання капіталовкладень (наприклад, надаються пільги при інвестуванні у нові виробництва, придбанні обладнання та прискоренні його амортизації), то більша частина прибутку використовується на ці цілі. Якщо держава зменшує або взагалі скасовує оподаткування дивідендів, то підприємство зацікавлене у збільшенні споживчої частини прибутку і підвищує розміри дивідендів на свої акції.

У межах виконання цієї функції виділяють два її напрями: стимулюючий та стримуючий.

Сутність стимулюючого напряму полягає в наданні податкових пільг або звільненні від сплати податків взагалі.

Стримуючий напрям застосовується, коли держава бажає захистити власного виробника. Для цього встановлюються додаткові податки чи підвищуються митні тарифи або вже діючі податки (наприклад, акцизний збір на горілчані та тютюнові вироби тощо). У результаті зростає ціна виробу, і він стає неконкурентоспроможним [13. 139].

Як надання пільг, так і різні стримуючі важелі застосовуються незалежно від виду підприємства, галузі виробництва чи обслуговування.

В Україні особливого значення набуває третя функція податків - соціальна. її виконання суттєво впливає на добробут громадян та справедливий розподіл коштів державного бюджету між усіма верствами населення.

Податки відповідають на запитання "для чого?". А в цьому разі на перший план виходить запитання "для кого?". Податки встановлюються для утримання державних структур і для забезпечення виконання ними функцій управління, оборони, соціальної, економічної та ін. Вони не мають ні елементів конкретного цільового обміну, ні конкретного призначення. Так. при відрахуванні коштів па обов'язкове пенсійне страхування платник знає. що. коли він досягне пенсійного віку, вони підуть на виплату пенсій. Це стосується і обов'язкових платежів на страхування на випадок безробіття, виплат -в інноваційний фонд та інших відрахувань та платежів. Коли сплачується податок (наприклад, на прибуток, прибутковий податок з громадян, податок на додану вартість тощо), то платник не знає, на що будуть витрачені ці кошти: на освіту, охорону здоров'я, на утримання збройних сил тощо. Ці кошти акумулюються в державному бюджеті, а потім розподіляються Верховною Радою України при його затвердженні. Тому податок - це не тільки юридична, а й економічна категорія. При стягненні та отриманні податку відбувається перерозподіл частини засобів власності усього суспільства. Отже, податки виступають і як форма перерозподілу національного доходу. Інші обов'язкові платежі та відрахування, внески до державного бюджету є податками тільки за формою, а не за суттю [13. 139].

Податок встановлюється тільки державою і є тільки її атрибутом. Встановлення податку в законі держави є формою прояву державного суверенітету. Індивідуальність податку проявляється у тому, що при його стягненні держава бере на себе обов'язки надання кожному платнику визначеного еквівалента, який дорівнюватиме розміру його платежу.

На даний час існує кілька аспектів недосконалості системи оподаткування в Україні, а саме:

- податкова система відзначається нестабільністю. Це стосується як видів податків, баз оподаткування, податкових ставок, так і методики обчислення й термінів та порядку їх введення у дію. Закони про податки часто приймають поспіхом, без належного обґрунтування і розрахунків. Це призводить до внесення змін і доповнень у щойно прийняті закони, порушує один із головних принципів формування податкової системи - її стабільність.

- податкова система не стимулює суб'єкти господарювання накопичувати фінансовий капітал та його інвестувати;

- значна частина доходів держави, сформованих за рахунок податків, покривається непрямими податками. По-іншому оподатковується не лише прибуток або доход, а й витрати суб'єкті господарювання;

- податкова система не створює умов для зменшення товарообмінних (бартерних) операцій;

- наявність розбіжностей, сумнівних тлумачень окремих термінів, положень, визначених у законах і підзаконних актах;

- високий рівень оподаткування [21. 13-14].

Разом з тим. надмірна кількість податкових пільг зумовила необґрунтований перерозподіл ВВП. створила неоднакові економічні умови для господарювання. Все це призвело до утворення значного неофіційного сектора економіки, ухилень від оподаткування, затримки податкових надходжень. Звертаючись до засад управління податками, визначених свого часу А.Смітом. таких, як визначеність, простота та зручність для платників податків, і установ, які їх стягують, дешевизна і мінімум податкового тягаря на платників, можна зауважити, що ці принципи не завжди ефективно працюють у вітчизняній системі оподаткування. Так. варто пригадати еволюцію податку на додану вартість і податку на прибуток підприємств, часті зміни розмірів ставок мита й акцизного збору, досить високі тарифи відрахувань у державні цільові фонди соціального спрямування, відсутність стимулюючого впливу при справлянні прибуткового податку з громадян, недоречності та невизначеність у стягненні гербового збору тощо. Не можна назвати простими і доступними для розуміння законодавчі акти щодо цих податків у тому вигляді, в якому вони існують сьогодні. Розрахунки цих. податків стали заплутаними і незручними як для платників, так і для контролюючих органів.

Негативно впливають на якість роботи платників податків, а також працівників податкових служб, які контролюють правильність нарахування і сплати податків, наявні розбіжності, сумнівні тлумачення окремих термінів, положень, визначених у законах і підзаконних актах. Ще однією вадою нинішньої системи оподаткування є безпрецедентна багаторазовість оподаткування оплати праці, яка призводить до спотворення співвідношення у структурі виробленої вартості між окремими її частинами: фондом заміщення, оплатою праці й чистим доходом.

Таким чином, можна констатувати, що в Україні розроблено законодавчу базу, яка регламентує справляння податків, і створено адміністративні органи, які контролюють виконання законодавства суб'єктами господарювання, але сказати, що податкова система є ефективною і досягає свого функціонального призначення, не можна.

Сьогодні відбувається багато дискусій, здійснюються спроби вдосконалення системи оподаткування. При цьому багато надій покладається на прийняття Податкового кодексу держави.

Причини, що зумовлюють наявність недоліків у системі оподаткування, досить різноманітні. При цьому необхідно виділити об'єктивні та суб'єктивні фактори.

До об'єктивних факторів можна віднести:

- недостатність вітчизняного досвіду оподаткування юридичних і фізичних осіб в умовах формування ринкової економіки;

- недостатність професійно підготовлених фахівців, які могли б бути залучені до розробки законодавчих і нормативних актів з оподаткування;

- стан економіки, дефіцит державних фінансових ресурсів, які зумовлюють прийняття законодавчих і нормативних документів з оподаткування фіскального спрямування [21. 15]. До суб'єктивних факторів слід віднести:

- відсутність альтернативних варіантів розробки законодавчих і нормативних документів з оподаткування; монополію Міністерства фінансів, податкової служби в їх підготовці, що мала місце на перших етапах становлення системи оподаткування;

- залучення до розробки законодавчих і нормативних документів з оподаткування недостатньо професійно підготовлених фахівців (а в результаті - низька їх якість), необхідність наступного внесення змін;

- лобіювання розробки та прийняття окремих законодавчих і нормативних документів з оподаткування. Податкового кодексу держави в цілому, які спрямовані на вдосконалення систем оподаткування;

- неузгодженість чинного законодавства із питань оподаткування [21,16].

Можна констатувати, що в сучасних умовах негативний вплив більшості факторів об'єктивного і суб'єктивного характеру, які зумовили наявність недоліків системи оподаткування, значно знизився. Отже, створилися умови для прийняття рішень щодо вдосконалення системи оподаткування, реформування її.

З огляду на загальні принципи проведення податкових реформ розглянемо основні особливості податкової реформи в Україні.

1. Відсутність теоретичного обґрунтування реформи податкової системи у вигляді концепції державного регулювання економіки, яка відповідала б особливостям сучасного етапу соціально-економічного розвитку України. Внаслідок цього як формування, так і вдосконалення податкової системи відбувається методом спроб і помилок.

Одним з основних завдань податкової реформи на даному етапі вважається зниження рівня податкового тягаря. Однак не береться до уваги, що вирішити це завдання, визначити оптимальний податковий тягар без з'ясування функцій держави на сучасному етапі соціально-економічного розвитку України неможливо.

2. Становлення і реформування податкової системи в Україні здійснюється на основі вивчення і запровадження досвіду розвинутих країн щодо оподаткування.

З одного боку, це процес неминучий як тому, що ми стали на той же шлях розвитку, яким іде решта країн світу, - на шлях ринкової трансформації, так і тому, що ці країни накопичили величезний позитивний досвід побудови податкових систем і податкового регулювання.

З другого боку, некритичне перенесення західного досвіду на український ґрунт, без урахування особливостей соціально-економічного й політичного розвитку України, неможливе.

Тим часом не береться до уваги, що структура податкових систем розвинутих країн сама є результатом тривалої еволюції, зумовленої зміною об'єктивних обставин: рівня економічного розвитку та добробуту більшості населення в країні; технічних можливостей податкових органів, а отже - механізму стягнення податків; загального рівня податкової культури та правосвідомості громадян. Тому змінити податкову структуру без створення відповідних для цього передумов неможливо.

Реформування податкової системи України вирізняється також прагненням здійснити в ній швидкі революційні зміни.

Постійна змінюваність, а отже. надзвичайно високий ступінь нестабільності [21. 16-17].

У процесі реформування системи оподаткування в Україні важливою проблемою є не лише рівень податкового тягаря, а й оптимальне поєднання прямих і непрямих податків. Слід зазначити, що в останні роки у вітчизняній системі оподаткування спостерігається тенденція до збільшення частки прямих податків, що відповідає практиці розвинутих країн. Непрямі податки хоч і зручніші для фіскальних органів з позиції їх стягнення, однак їх сплата лягає тягарем на плечі кінцевого споживача. Тому переважання справедливих прямих податків дасть змогу уникнути таких негативних наслідків, як зубожіння більшості населення, подальший спад і занепад вітчизняного виробництва, нездатного конкурувати з дешевшою продукцією іноземних фірм. тощо.

Світовий та вітчизняний досвід переконує, що не існує і не може існувати податкової політики, котра задовольняла б усіх платників податків і державу в цілому одночасно. Тому держава, розглядаючи фіскальну функцію податків, повинна враховувати також, що на величину податкових надходжень впливає і таке явище, як ухилення від сплати податків.

Саме відсутність традицій сплати податків в Україні ще довго даватиметься взнаки, і це одна із причин того, що прогресивне податкове законодавство в Україні дає менший ефект, ніж у тих же розвинутих європейських країнах.

Слід зазначити, що інституційні зміни - найважчі та найтриваліші, і якщо не врахувати цього фактора, то законодавство можна змінювати щодня, а ефект буде той самий. Відсутність усталених інститутів податкової системи призводить до нестабільності податкового законодавства. Уряд і законодавці змушені шукати такий варіант податкового законодавства, який, з одного боку, враховував би досвід економічно розвинутих країн, а з другого. - відповідав би традиціям і звичкам платників податків [21.17].

Як свідчить практика, неможливо побудувати ефективну податкову систему, не сформувавши платника податку як елемент податкової системи, як суспільний інститут. Для цього потрібно проводити всебічну організаційну і просвітницьку роботу з платниками податків, урегульовувати і вдосконалювати інформаційні потоки між платниками податків та органами контролю за їх сплатою, а також враховувати соціально-культурні й психологічні особливості громадян країни, усталені традиції при прийнятті рішень у галузі оподаткування.

Однак готовність платити податки у демократичних суспільствах вища саме тому, що платник має достатньо інформації для того, щоб бачити напрями використання бюджетних коштів. Тоді він може порівняти суму своїх платежів до бюджету із вигодами, які отримує він або оточуючі його. Тільки так платник податку оцінює ефективність податків.

...