Поняття економічного району, регіону та регіональної економіки

Таким чином, економічне районування є науковим методом територіальної організації народного господарства і водночас одним із засобів раціонального розміщення виробництва, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку.

2. Поняття економічного району, регіону та регіональної економіки

Великі економічні райони - це територіальні спеціалізовані частини народного господарства країни, взаємопов'язані між собою постійним обміном виробленої в них продукції та іншими економічними відносинами. Економічний район - це форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів.

За визначенням П. М. Алампієва, економічний район - це географічне цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки і нерозривно зв'язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці. Є й інші визначення поняття економічного району. Спільними для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комплексність, тісні внутрірайонні і міжрайонні економічні зв'язки, особливість економіко-географічного положення.

Розміри територій великих економічних районів повинні відповідати вимогам скорочення перевезення масових вантажів в межах району до економічно доцільних відстаней, наближатися до їх одномасштабності, а величини економічних потенціалів районів повинні бути близькими між собою;

1) економічний район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність, яка створюється розвиненими внутрішніми виробничими зв'язками, і мати спеціалізацію господарства у масштабі країни;

2) на території інтегрального економічного району повинен бути сформований достатньо потужний народногосподарський комплекс, основу якого становлять територіальні виробничі комплекси з такою галузевою структурою:

профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни), які включають до свого складу кілька галузей промисловості і сільського господарства;

галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації району(добування і збагачення сировини, виробництва напівфабрикатів,обладнання, ремонт обладнання, виробництво будівельних матеріалів тощо);

галузі, які забезпечують потреби населення району промисловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами;

3) при виділенні економічного району повинно враховуватися економіко-географічне положення території і його вплив на спеціалізацію та особливості розміщення продуктивних сил.

Регіон це економічний район, що має наступні специфічні риси:

1) при виділенні регіону враховують принцип економічного тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної територіальної частини або і всієї зони, формуючого впливу його головного регіонального центру;

2) до складу регіонів повинні повністю включатися території адміністративних областей, країв, автономних республік без порушення їх меж.

Визначення меж цих регіонів залежить від об'єктивних і суб'єктивних факторів. Це пов'язано з тим, що економічна основа сусідніх районів даного підтипу часто буває однорідною (однотипною), особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв'язками підприємств місцевого значення з їх сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням всього господарства, яке здійснюється регіональними центрами. В цих районах основними галузями виробництва є рослинництво, тваринництво і місцева промисловість, переважно та, що переробляє сільськогосподарську сировину. Найбільш поширеними виробничими поєднаннями тут є локальні аграрно-промислові комплекси (завод, цех і сировинна зона). В межах цих регіонів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення, які впливають на формування обласних господарських комплексів і внутрішньо регіональних підрайонів.

Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:

комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;

єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища;

територіальна спільність виробництва;

відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню виробництва;

цілісність системи соціальної інфраструктури;

поєднання територіального та галузевого управління об'єктами.

У сфері регіональної економіки має перебувати й зовнішньоекономічна діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля, іноземний туризм, мають регіональний характер, а інші тісно пов'язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської культури та ділового сервісу регіону. Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виробничо-економічні зв'язки.

3. Ієрархія економічних районів, їх основні типи

Наукова і практична необхідність диференційованого підходу до вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни обумовлює також потребу систематизації різних економічних районів.

Науково обґрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних районів - галузевих і загальних або багатогалузевих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов'язаних з ними обслуговуючих виробництв, їх територіальна локалізація залежить в основному від наявності на певній території необхідних природних передумов (грунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), крупного споживача продукції, сприятливих транспортних зв'язків тощо.

Так, наприклад, у сільському господарстві виділяються райони виробництва технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва, а в промисловості - райони вугільної, металургійної, хімічної, легкої та інших галузей індустрії.

Галузеві економічні райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість визначення території загальних економічних районів.

Загальне (інтегральне) економічне районування базується на регіональних народногосподарських комплексах, в основі яких знаходяться територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини.

За цим районуванням виділяється три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони -це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об'єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою, або адміністративні краї з автономними областями. Головною метою визначення цих районів є виявлення і розмежування великих існуючих чи тих, які ще тільки формуються, територіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх раціонального розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу. Ці райони використовуються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.

У великих економічних районах, крім галузей спеціалізації в масштабі держави, повинні розвиватись і інші основні галузі виробництва з метою більш повного використання місцевих ресурсів і зменшення обсягів довізної продукції з інших районів.

Виникнення і розвиток великих економічних районів може відбуватися в країнах з територією не менше 300-500 тис. км2. В країнах з меншою територією формуються тільки мезо- і мікрорайони, тобто райони другого і третього порядку (підтипи міжгалузевих районів).

Середні (інтегральні) економічні райони, як правило, є підрайонами великих економічних районів. Це територія однієї невеликої країни чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це територіальні одиниці економічного районування. Об'єктивною основою цього районування виступає територіальний поділ праці як в масштабах країни, так і в межах великих (інтегральних) економічних районів.

На території цих районів знаходяться ядра крупнорайонних ТВК або їх складові частини. У даному підтипі економічних районів основну районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є і найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов'язують їх периферію в єдине ціле.

Середні економічні райони об'єднуються у великий економічний район зоною районоформуючого впливу великих регіональних центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх підприємств. З метою більш повного використання свого ресурсного потенціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюється не тільки на основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного району. Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва і невиробничої сфери та розробки державних програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) - це найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Вони органічно пов'язані з низовим адміністративно-господарським районуванням, їх територія відповідає території внутріобласних адміністративних районів.

4. Мережа економічних районів України

Економічне районування України на державній організаційній основі, по суті, розпочалося з 1921 р. комісією Держплану Росії під керівництвом І. Г. Олександрова.

Перша спроба виділення економічних районів на Україні була невдалою. За проектом Держплану її територія була поділена на два великих райони: Південний гірничопромисловий і Південно-Західний - в основному сільськогосподарський. Однак Уряд України не прийняв такого поділу, внаслідок чого пізніше Держплан СРСР виділив Україну як єдиний економічний район.

У довоєнний період для внутрішньо республіканського планування територію України поділили на частини на основі об'єднання у великі групи адміністративних округів. Але в зв'язку з нестабільністю адміністративно-територіального поділу на той час таке районування було дуже короткочасним.

Тільки в післявоєнний період, коли в основному стабілізувався адміністративно-територіальний поділ і були визначені майже всі сучасні області України, а також завершилось об'єднання території України з її західними землями і Кримом, розпочалась науково більш обґрунтована розробка мережі економічних районів.

Початок її було зроблено в 1952 р. вченими під керівництвом академіка К. Г. Воблого. В основу виділених ними районів було покладено об'єднання адміністративних областей, які визначалися спільністю економіко-географічного положення, особливостями формування господарства у минулому і сучасною його спеціалізацією. Вони виділили п'ять економічних районів (груп областей): Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам'янець-Подільська); Південно-Східний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропетровська і Запорізька); Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська); Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська). Якщо врахувати виділення Подільського району, яке відбулося пізніше з областей Центрального (Вінницька, Кам'янець-Подільська) і Західного (Тернопільська) районів, і виділення Придніпровського району з областей Південного - Східного району (Дніпропетровська і Запорізька), то ця мережа довела свою життєздатність. Вона збільшена до семи районів, які тепер становлять основу мережі економічних районів України.

В 1957 р. у зв'язку з переходом від галузевого до територіального планування розвитку народного господарства СРСР була затверджена нова мережа, яка складалася з економічних адміністративних районів. За цією мережею на території України було виділено 11 економічних адміністративних районів.

У 1960 р. їх кількість була збільшена до 14. З метою укрупнення економічних адміністративних районів А. Т. Діброва в 1958 р. запропонував мережу з 6 основних економічних районів: Донбасу, Промислового Придніпров'я, Півмічно-Східного, Центрального, Західного, Причорноморського.

У зв'язку з подрібненістю території України економічними районами та значним збільшенням управлінського апарату Держ-план України укрупнив у 1962 р. економічні адміністративні райони і зменшив їх кількість з 14 до 7.

До мережі цих районів увійшли:

Донецький (Донецька і Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області);

Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області);

Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька області);

Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Закарпатська області);

Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області).

Ця мережа економічних районів більш об'єктивно відображала реально існуючі економічні райони України. Винятком була тільки Чернівецька область, яка пізніше цілком обґрунтовано була віднесена до Карпатського економічного району. Ці райони до 1990 р. залишалися визнаними підрайонами генеральних економічних районів, виділених на Україні в 1963 р., коли процес укрупнення економічних районів відбувався на всій території Радянського Союзу.

В результаті була затверджена мережа з 18 великих економічних районів і одного середнього (мезорайону) - Молдавської РСР. За цією мережею на Україні було виділено три макрорайони: Донецько-Придніпровський (у складі 8 областей); Південно-Західний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 областей).

Виділення великих економічних районів допомагало Держплану СРСР зосереджувати свою увагу на визначенні найважливіших крупнорайонних загальнодержавних завдань при розробці планів перспективного розвитку і розміщення продуктивних сил як у старих районах, так і особливо - в районах нового інтенсивного господарського освоєння на сході країни (утворення великих баз паливної, металургійної, хімічної промисловості, а також баз виробництва сільськогосподарської продукції: зернових і технічних культур, овочівництва, виноградарства, садівництва, ефіроолійних культур, спеціалізованого тваринництва та ін.

Така мережа економічних районів існувала до 1990 р. Після розпаду СРСР, в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного економічного розвитку стара мережа великих економічних районів втратила своє призначення. Вона не могла забезпечити більш диференційованого підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням особливостей і відмінностей природних, історичних, економічних умов регіонів, існуючих на території України.

В 90-х роках вченими України запропоновано кілька варіантів удосконалення мережі економічних районів. Однак їх основним недоліком було недостатнє наукове обґрунтування та неповне врахування реально існуючих економічних взаємозв'язків. У запропонованих варіантах мереж економічних районів економічними районами України визнаються території, які раніше були названі об'єктивними підрайонами Донецько-Придніпровського і Південно-Західного макроекономічних районів в системі союзного поділу праці.

По суті адміністративні області виключаються із складу одного економічного району і включаються до складу іншого, нерідко необґрунтоване виділеного. Це стосується, зокрема, виділення Центрально-Українського району шляхом об'єднання Черкаської і Кіровоградської областей. Територія вказаних областей дійсно є центрально-географічною частиною України, але за системою взаємозв'язків, що склалися, вона не є економічним районом. Достатньо відзначити, що до 1954 р. Черкаська область перебувала у складі Київської області і досі має тісні виробничі і невиробничі зв'язки з Києвом. Кіровоградська область не має спільного економічного ядра з Черкаською областю; вона має тісні економічні зв'язки з Кривбасом і є складовою частиною територіально-виробничого комплексу Дніпропетровської і Запорізької областей.

Виходячи з наукових основ економічного районування, викликає сумнів доцільність необґрунтованого виділення Поліського району у складі Волинської, Рівненської, Житомирської і Чернігівської областей. Необхідно враховувати ту обставину, що Полісся - це природна зона, а природний фактор хоч і має важливе значення, не може бути основним районоутворюючим фактором в економічному районуванні. Крім того, Київська, Житомирська, Чернігівська і Черкаська області - це нерозривні складові великого територіально-виробничого комплексу, що знаходиться в зоні інтенсивного районоутворюючого впливу Києва, мають з ним тісні багатогалузеві зв'язки (виробничі, транспортні, інфраструктурні).

Враховуючи необхідність здійснення державної регіональної економічної політики, Кабінет Міністрів України у 1998 р. вніс на розгляд до Верховної Ради України проект Закону України «Про концепцію державної регіональної економічної політики», в якому пропонується мережа економічних районів України у такому складі:

Донецький (Донецька, Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);

Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);

Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).

Запропонований проект нової мережі економічних районів в цілому відповідає науковим критеріям економічного районування, але разом з тим, на нашу думку, не позбавлений певних недоліків. Насамперед це стосується виділення Поліського району, про що йшлося вище. З точки зору географічного визначення, невдалою є назва Східного району. В усіх варіантах попередніх мереж економічного районування він був названий Північно-Східним.

ТЕМА 5 Сутність, мета і завдання регіональної економічної політики. Механізм реалізації регіональної економічної політики

1. Зміст та завдання державної регіональної політики

Регіональна політика -- це сфера управління економічним, соціальним і політичним розвитком країни у просторовому, регіональному аспекті. Регіональна політика характеризується такими напрямами:

співвідношення й взаємодія рушійних сил регіонального розвитку в державному, кооперативному, приватному та інших секторах національної економіки;

співвідношення державного й регіонального аспектів розвитку, центрального й регіонального рівнів управління;

зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів;

регіональні аспекти демографічної, екологічної політики.

Науково обґрунтована політика особливо актуальна для України. За роки існування системи жорсткого централізованого управління економічні й соціальні структури країни дуже деформувалися; це стосується й регіонального рівня. Власне, відомчий підхід до розміщення виробництва ігнорував інтереси регіонів. Через це багато де в Україні посилилась екологічна й соціальна напруженість.

Метою регіональної політики України має бути забезпечення населенню гідних умов життя.

Регіональна політика держави є системою взаємовідносин центральних та місцевих органів влади і самоврядування в управління соціально-економічними процесами на певній території. Вона включає сукупність політичних, організаційних, правових, економічних та екологічних заходів, які здійснюються державою і спрямовуються на стимулювання ефективного розвитку продуктивних сил регіонів, підвищення їхньої фінансово-економічної самостійності та відповідальності. Регіональна політика орієнтована на забезпечення однакових організаційно-правових умов функціонування регіональних господарських комплексів та збереження територіальної цілісності Української держави. Вона ґрунтується на таких основних принципах:

конституційності і законності, субсидіарності, забезпеченні унітарності та територіальній цілісності країни;

партнерства та тісної взаємодії центральних, регіональних та місцевих органів державної влади і самоврядування у вирішенні завдань життєзабезпечення та комплексного розвитку територій;

послідовне скорочення найбільш значних відмінностей у рівнях соціально-економічного розвитку регіонів;

досягнення соціально і економічно виправданого рівня комплексності та забезпечення раціоналізації структури господарства регіонів;

створення міцних засад для поліпшення демографічної ситуації, збільшення тривалості життя населення та підвищення його якості;

послідовне формування раціональної системи розселення шляхом створення нових населених пунктів, активізації економічної діяльності та забезпечення комплексного розвитку кожного міста, села, селища;

регулювання природно-ресурсної збалансованості регіонів, запобігання забрудненню природного середовища, ефективне використання та відтворення природних ресурсів.

Зміст та особливості державної регіональної політики на певному етапі визначаються станом суспільних відносин у країні та характером розвитку продуктивних сил. Але за будь-яких обставин слід враховувати суть соціально-економічних процесів, що відбуваються в регіонах впродовж тривалого часу, особливо зважуючи на періоди кардинальних змін.

2. Методи проведення держаної регіональної соціально-економічної політики

Адміністративні методи охоплюють регулюючі засоби, пов'язані із забезпеченням правового поля економічної діяльності. Їх завдання - створення оптимальних і обґрунтованих правових рамкових умов. Функція адміністративних методів полягає у забезпеченні стабільного правового середовища для ділового життя, захисті конкурентного середовища, збереженні прав власності і можливостей для вільного прийняття економічних рішень.

Ступінь активності застосування адміністративних методів може бути різною залежно від сфери економіки. В сучасних умовах найбільш активно вони проявляються в сфері охорони навколишнього середовища, а також соціального захисту найбільш уразливих верств населення.

В українській економіці стосовно використання адміністративних методів державної регіональної соціально-економічної політики відслідковуються такі тенденції:

в результаті загостреного політичного протистояння владних структур ефективність адміністративних заходів суттєво знизилась;

командно-адміністративна економіка привела до дискредитації практики використання адміністративних важелів; перехід до ринкової системи господарювання призвів до природного намагання звільнитися від них і в результаті спрацьовування "ефекту маятника" цей відхід був занадто сильним.

- Економічні методи впливають на певні характеристики ринкових процесів: сукупний попит і пропозицію, ступінь централізації капіталу, а також на соціальні, структурні і територіальні параметри економіки. До економічних методів належать такі:

А. Фінансова (бюджетна, фіскальна) політика.

1. Бюджетна політика: реалізується у вигляді двох основних груп засобів - нормативно-розрахункових механізмів і особливих бюджетних режимів.

Нормативно-розрахункові механізми призначені для вертикального (забезпечення всіх рівнів влади ресурсами, достатніми для виконання їх повноважень) і горизонтального (вирівнювання доходності бюджетів регіонів до відповідних середніх рівнів, або фактичного обсягу витрат регіонів по конкретних напрямах державної соціальної політики) подолання бюджетних диспропорцій.

Особливі бюджетні режими можуть розповсюджуватися як на цілі регіони країни, так і невеликі за площею адміністративно-територіальні одиниці. Характер особливого бюджетного режиму, види і набір податково-бюджетних префенцій залежать від правового і господарського статусу отримувача, причин і завдань їх введення.

2. Фіскальна політика реалізується через податкову систему; податкові пільги застосовуються до пріоритетних галузей економіки, регіонів: як до затрат (поточних і капітальних), так і до випуску (продукції); можуть бути одноразовими, тимчасовими і постійними.

Б. Грошово-кредитна (монетарна) політика, яка включає:

грошову політику, що передбачає вплив на кількість і ціну (відсоткова ставка) пропонованого позичкового капіталу, щоб у відповідності з цілями державного регулювання регіонального розвитку впливати на попит, механізми і напряму використання кредитів;

кредитну політику, яка першочергово зорієнтована на кредитування та інвестування пріоритетних галузей економіки і регіонів.

В. Програмування. Реалізується у вигляді довгострокових і короткострокових планів соціально-економічного розвитку територій та комплексних цільових програм. (Поняття регіональної програми ми розглянемо нижче більш детально).

Залежно від характеру регулюючого впливу держави методи регіональної соціально-економічної політики поділяються на прямі та непрямі.

- Методи прямого впливу. Передбачають таке регулювання з боку держави, при якому суб'єкти економіки змушені приймати рішення, що ґрунтуються не на самостійному економічному виборі, а на державних розпорядженнях. Вони включають: державне інвестування, субсидування, ціноутворення, програмування, а також організацію за участю держави певних видів діяльності (виробництв, об'єктів інфраструктури).

- Методи непрямого впливу. Полягають у створенні державою необхідних передумов для того, щоб при самостійному виборі суб'єкти господарювання тяжіли до тих економічних рішень, котрі відповідають цілям економічної політики. Вони включають кредитну, податкову, бюджетну, амортизаційну політику.

В залежності від характеру імпульсів регіонального розвитку, спричинених зовнішніми чи внутрішніми факторами, методи поділяються на екзогенні та ендогенні.

- Методи екзогенного розвитку регіонів передбачають значне державне втручання з боку державних органів влади у вигляді великих державних інвестицій, субсидій, кредитів.

- Методи ендогенного розвитку ґрунтуються на державному втручанні у вигляді податкових пільг, послабленні адміністративного контролю, скороченні частки державної власності. Мета такого державного втручання - надати імпульс внутрішнім факторам розвитку, викликати кумулятивний процес, оскільки спонтанний ендогенний розвиток є нетиповим явищем у світовій практиці. Ці методи застосовуються за такими напрямами: стимулювання розвитку сектора послуг, активізація малого і середнього підприємництва, створення територіально локалізованих зон підприємництва.

3. Інструменти і форми регіональної державної економічної політики

Інструменти державної регіональної соціально-економічної політики можуть бути такими:

заборони, дозволи, квоти, ліцензії, стандарти, гарантії (адміністративні методи);

трансферти (гранти), субсидії, премії, кредити, позики, інвестиції, цільові і комплексні програми, плани економічного і соціального розвитку регіонів (економічні методи).

Форми реалізації державної регіональної соціально-економічної політики можуть бути такими:

відсутні адресність та однозначна визначеність ресурсів (сформульовані в політичних програмах, основних напрямах державної політики);

чітке визначення конкретних агентів, цілей, фіксованих кількісних параметрів, строків досягнення, ресурсів щодо реалізації конкретних заходів у відповідних програмних чи прогнозних розробках та організаційних форм взаємодії між центральними і регіональними органами влади і управління.

Інститути державної регіональної соціально-економічної політики - це державні (або в ряді випадків за участю держави) організації та структури (міністерства, комітети, ради, агентства, фонди та ін.), уповноважені формувати і проводити регіональну політику.

Вони є частиною державного апарату, що спеціалізується на вирішенні регіональних проблем і питань взаємодії центру з регіонами.

В узагальненому вигляді основні складові механізму реалізації державної регіональної соціально-економічної політики зображені на рис 5.1.

Державне регулювання регіонального розвитку здійснюється на різних рівнях правління і включає адміністративні та економічні методи, прямі і непрямі методи. методи пливу на екзогенний та ендогенний розвиток регіонів. Причому залежно від специфіки територій і вирішуваних проблем склад елементів механізму державного регулювання буде мати суттєві відмінності.

Виходячи з існуючих проблем та актуальних завдань регіонального розвитку, можна стверджувати, що на сучасному етапі подолання економічної кризи механізм державного регулювання регіонального розвитку повинен забезпечити:

активізацію господарської діяльності в регіонах на основі впровадження нових ринкових відносин і поліпшення використання природно-ресурсного та економічного потенціалу, подолання на цій основі спаду виробництва і створення передумов для стабілізації економіки регіону та поступового її підйому;

цілеспрямоване формування якісно нової структури економіки, досягнення структурно-технологічної збалансованості виробництва, подолання диспропорцій в розвитку міжгалузевих і міжрегіональних господарських комплексів та окремих галузей;

створення умов для посилення економічно доцільної спеціалізації регіонів, прискореного розвитку прогресивних галузей господарства і залучення іноземного капіталу в райони, що мають для цього найбільш сприятливі передумови;

сприяння створенню нових виробництв, здатних конкурувати на міжнародному рівні;

скорочення бюджетного дефіциту регіонів, для чого необхідна система, яка б включала субвенції і дотації для здійснення економічних і соціальних програм державного та міжрегіонального значення, а також регіональних програм по ліквідації територіальних диспропорцій і забезпечення комплексного розвитку економіки;

активізацію інвестиційної діяльності, зростання капіталовкладень для модернізації виробництва, а також для вирішення житлових та інших соціальних проблем.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 5.1 - Структура механізму реалізації державної регіональної соціально-економічної політики

Стимулююча державна регіональна соціально-економічна політика використовує наявні в її розпорядженні засоби для прискорення регіонального розвитку шляхом прямого насадження або заохочення нових видів діяльності (а також згортання старих) шляхом інфраструктурної, інформаційної підготовки території. Вона спрямована на отримання додаткового і якісно нового ефекту. Залежно від характеру даної стадії розвитку регіону вона може працювати на посилення чи ослаблення територіальних контрастів.

Компенсуюча державна регіональна соціально-економічна політика використовує засоби для пом'якшення негативних наслідків, перш за все соціального і екологічного характеру, з якими пов'язана будь-яка стадія розвитку кожного регіону. Частіше всього вона є однією з форм перерозподілу доходів для зменшення збитків від нерівномірності регіонального розвитку у вигляді допомоги депресивним і відсталим територіям, їх облаштування, що потребує дотацій, пільг, професійної перепідготовки працездатного населення та ін.

Адаптуюча державна регіональна соціально-економічна політика сприяє пристосуванню більш рухомих і керованих компонент регіонального розвитку до інерційних, менш керованих і таких, що оцінюються як невиправні.

Протидіюча державна регіональна економічна політика використовує певні засоби для зміни об'єктивних тенденцій з різним ступенем впливу - від гальмування до повного припинення чи зникнення явища.

4. Програми соціально-економічного розвитку регіону

Розглянемо конкретніше поняття такого інструменту державного регулювання розвитку регіональної економіки, як регіональна програма.

В умовах транзитивної економіки окремі регіони розробляють свої моделі поведінки стосовно шляхів і методів переходу до сталого розвитку.

Цілям збалансованого регіонального розвитку найбільше відповідають програми регіонального соціально-економічного та екологічного розвитку, відомі як програми сталого розвитку. Такі програми розраховані на середній термін і передбачають поетапну реалізацію цілей переходу на засади сталого розвитку. Вони, до того ж, надійним заходом посилення керованості соціально-економічними процесами в областях України.

Програма - це спеціально розроблений документ для вирішення доведеної пріоритетної регіональної проблеми, комплекс заходів нормативно-правового, політичного, економічного, фінансового, соціального, екологічного, виробничого, дослідницького, інформаційного та іншого характеру, вишикуваних у певній послідовності й узгоджених за ресурсами, виконавцями і термінами виконання.

У Законі України „Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України” від 23 березня 2000 року № 1602-ІІІ подається наступне тлумачення цього поняття. Програма (план) економічного і соціального розвитку - документ, в якому визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, формується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне вирішення проблем економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни у стані економіки та соціальної сфери.

Серед форм реалізації регіональної політики особливе значення і місце займає розробка і реалізація регіональних цільових программ соціально-економічного розвитку регіонів. Перелік таких цільових программ, має визначитися при підготовці загальнодержавних программ на середньострокову та довгострокову перспективу і входити як складова частина до цих документів. Врахування регіонального аспекту має стати необхідною ланкою у проведенні політики структурної перебудови економіки, екологізації виробництва.

Розробка регіональних програм - це цілеспрямований процес мобілізації всіх можливостей регіонів різних таксономічних рівнів.

Регіональні програми є різновидом цільових комплексних програм, служать інструментом регулювання й управління регіональною стратегією економічного, соціального і науково-технічного розвитку, формою господарської діяльності, способом пріоритетної концентрації ресурсів для вирішення першочергових, невідкладних завдань.

До складу типової структури цільової програми будь-якого рівня (галузева, районна) повинно входити: обґрунтування і характеристика висунутої для розробки проблеми; цілі та завдання, система заходів, ресурсне забезпечення, розробка механізму управління і контролю за реалізацією програми, оцінка результативності та очікувана ефективність, соціально-економічні наслідки, а також напрями фінансування робіт, утому числі й за рахунок коштів держбюджету.

Розрізняють такі види регіональних програм: міждержавні, державні, власне регіональні та комплексні.

Регіональні програми формуються і реалізуються на рівні областей, районів, міст і витікають з загальнодержавних і територіальних інтересів.

Регіональні програми відрізняються невеликими, порівняно з державними програмами, обсягами робіт і ресурсних затрат, мають цільову спрямованість, точну адресу, конкретне обмеження часових інтервалів і координуються з загальнодержавною концепцією регіонального розвитку і регіональної політики України.

Програми одного регіону погоджуються з системою аналогічних і зв'язаних програм суміжних територій.

Основними завданнями регіональних програм є:

вирівнювання міжрайонних відмінностей за показниками економічного, соціального і науково-технічного розвитку;

формування оптимальної територіальної та галузевої структури економіки;

збалансоване (бездефіцитне) регіональне господарювання в умовах ринку;

максимально повне й ефективне використання природних, матеріальних і трудових ресурсів регіону;

розвиток виробництв і сфер відповідно до державної селективної структурної політики;

охорона довкілля;

подолання наслідків стихійних лих і техногенних аварій;

формування інфраструктури інформаційного забезпечення органів управління і господарюючих суб'єктів;

духовне відродження регіонів, збереження їх історичної спадщини, зміцнення культурного потенціалу, стабілізація суспільно-політичного і правового стану.

Склад і структура комплексної програми соціально-економічного розвитку регіону є перелік розділів, які відображають змістовну і функціональну характеристики прийнятого до реалізації програмного проекту, зокрема:

аналіз і оцінка соціально-економічної ситуації регіону (дається опис соціально-економічної ситуації та її наслідків для регіону і виділяються пріоритетні проблеми, які підлягають вирішенню на програмній основі);

оцінка природних ресурсів і стану навколишнього середовища (характеризуються наявні в регіоні різні види природних ресурсів, їх кількісний стан, можливості використання для цілей регіону та вивозу за його межі; розглядається екологічна ситуація в регіоні та заходи щодо її оздоровлення; виділяються пріоритетні проблеми);

стан демографічної ситуації та ринку праці в регіоні;

концепція соціально-економічного розвитку регіону (виконаний попередньо аналіз соціально-економічного розвитку регіону дає уяву про сучасні масштаби і структуру господарства регіону, його матеріально-виробничу базу, виявлені диспропорції в економіці, прогноз чисельності трудових ресурсів і можливостей використання природно-ресурсного потенціалу, що дозволяє з урахуванням тенденцій технічного прогресу і поставлених перед регіоном господарських завдань виробити і сформулювати концепцію соціально-економічного розвитку регіону;

основні цільові підпрограми, які можуть формуватися за цільовою, функціональною і проблемною ознакою.

У кожній підпрограмі визначається мета і завдання, кінцеві результати, а кожен програмний захід оцінюється кількісними й якісними показниками:

механізм виконання програми (визначається комплекс заходів, економічних важелів, які забезпечують розв'язання проблеми; розробляється прогнозна модель програми);

ресурсне забезпечення програми (містить розрахунки майбутніх затрат: фінансових - за джерелами надходження; матеріальних - за видами продукції: природних умов і ресурсів - за земельними, водними, лісовими, паливно-енергетичними, кліматичними, мінерально-сировинними; трудових ресурсів - за професійно-кваліфікаційними ознаками; інформаційних - за видами);

координація програмних заходів (узгодження дій усіх організацій, які беруть участь у здійсненні програми);

оцінка економічної ефективності здійснення програми;

організація, форми і методи управління програмою.

Вищезазначені розділи програми містять необхідні обґрунтування, пояснення та формується на весь період реалізації програми.

Разом із цільовими програмами розвитку регіонів і галузей із частковим державним фінансуванням повинні використовуватися такі форми як:

участь держави у високоефективних інвестиційних проектах регіонів з використанням конкурсної та контрактної систем їх реалізації;

визначення обґрунтованих обсягів замовлень на поставку продукції для загальнодержавних потреб та їх ефективне розміщення;

освоєння і переробка стратегічних природних ресурсів;

підтримка наукомістких виробництв, розвиток прогресивних економічних і екологічно безпечних технологій;

сприяння активізації міжнародних економічних зв'язків регіонів України;

створення умов для формування вільних економічних зон і технополісів у регіонах, які мають високий науковий і кадровий потенціал, а також розвинуту інфраструктуру.

ТЕМА 6. Природний та трудоресурсний потенціал України

1. Природно-ресурсний потенціал як економічна категорія

Під категорією розуміють таку форму мислення, котра відображає певну частину закономірної цілісності світу, укладає комплекс емпіричних знань в систему, стаючи, таким чином, законом логічного синтезу.

Потенціал у широкому розумінні це засоби, запаси, джерела, що можуть бути використані, приведені у дію, мобілізовані задля досягнення певної мети, реалізації плану, вирішення будь-якого завдання; можливості окремої особи, суспільства, держави. Категорія потенціалу тісно пов'язана із категорією потужності, а через неї і з категорією продуктивності як можливість виробляти ту чи іншу кількість продукції в певному часовому інтервалі продуктивність є основою суспільного і природного відтворення, а також і його необхідним елементом. Проходячи через процес праці, продукти природи втрачають первісний зв'язок із географічним середовищем і можуть бути використані у виробництві. Таким чином, природні ресурси набувають економічного змісту, можуть розглядатись не тільки як предмети праці, але як і засоби праці. Вони мають суспільну споживчу вартість не в потенції, а в дійсності. Природно-ресурсний потенціал тісно пов'язаний з певною територією. Його територіальна конкретність обумовлює його загальні і специфічні ознаки, надає йому якості системного утворення, певного цілого, що має практичне і теоретичне значення.

Таким чином, природно-ресурсний потенціал це сукупна продуктивність природних ресурсів території як засобів виробництва та предметів споживання, що визначається як їх суспільна споживча вартість.

Природно-ресурсний потенціал території об'єктивна реальність, котра характеризує дійсний стан природних ресурсів з одного боку та елементів, що відображають економічні відносини, з іншого. Саме в природно-ресурсному потенціалі більш за все акумулюється процес взаємодії природи і суспільства.

Найбільш істотними характеристиками природно-ресурсного потенціалу є:

- тісний координаційний і субординаційний зв'язок його окремих компонентів;

- особлива єдність компонентів у взаємодії „людина суспільство виробництво”;

- просторово-часова залежність природних ресурсів як елементів природно-ресурсного потенціалу.

Структурна організація природно-ресурсного потенціалу виявляє себе через взаємодію системоутворюючих відносин природних ресурсів. Визначають наступні види структури природно-ресурсного потенціалу:

- компонентну структуру, котра характеризує внутрішньовидові і міжвидові співвідношення природних ресурсів;

- функціональну структуру, котра відображає ранжування природних ресурсів за їх комплексоутворюючими можливостями і участю в територіальному поділі праці;

- територіальну структуру, котра є мірою внутрішньо районного розміщення основних форм територіальної організації комплексів природних ресурсів;

- організаційну структуру, котра характеризує природні ресурси з точки зору самоорганізації та само відтворення..

Природно-ресурсний потенціал території впливає на розвиток суспільного виробництва, а через нього на природу, тобто на самого себе. Маючи безпосередній зв'язок з підвищенням ефективності всього суспільного виробництва і задоволенням потреб людей, природно-ресурсний потенціал з боку природи є потенціалом всього подальшого суспільного розвитку.

2. Основні напрями аналізу природно-ресурсного потенціалу

Застосування діалектичного підходу до вивчення природно-ресурсного потенціалу дає змогу виявити найбільш істотні закономірності процесу його розвитку, пов'язавши їх з конкретними етапами історії і перспектив суспільного життя.. визначають три основні напрями аналізу природно-ресурсного потенціалу.

Перший напрям полягає у ретроспективному аналізі розвитку природно-ресурсного потенціалу, який виконують для визначення загальної продуктивності природних ресурсів території суспільно-територіальних комплексів за минулий час. головною метою ретроспективного аналізу є визначення причин зменшення або збільшення сукупної продуктивності природних ресурсів. В процесі аналізу визначають вплив на природні ресурси технологічних процесів, їх використання, організації виробничої і невиробничої діяльності, матеріальних і нематеріальних витрат, інших факторів, що впливають на ефективність використання природно-ресурсного потенціалу. Другий напрям дослідження природно-ресурсного потенціалу полягає в у оперативному аналізі існуючих відомостей про стан природних ресурсів та ефективність їх використання за поточний рік. Особливою рисою такого аналізу є детальна оцінка розвитку всіх складових природно-ресурсного потенціалу. Результати такого аналізу є підґрунтям для формування і здійснення управлінських рішень щодо використання природних ресурсів. Головним призначенням оперативного аналізу природно-ресурсного потенціалу є науково обґрунтоване визначення сучасного рівня природно-ресурсного потенціалу. Третій напрям аналізу природно-ресурсного потенціалу полягає у визначенні перспективних тенденцій його розвитку. Ретроспективний, оперативний і перспективний аналіз формують разом системний аналіз природно-ресурсного потенціалу, який розглядає його як об'єктивно існуюче системне утворення, що виникає в процесі взаємодії суспільства і природи.

3. Природні умови, їх вплив на формування територіальної структури суспільного виробництва

Поняття природних умов необхідно розглядати у взаємозв'язку із тим чи іншим видом людської діяльності.. Природні умови це тіла і сили природи, які на даному етапі розвитку продуктивних сил істотні для життя і функціонування людського суспільства, але не беруть безпосередньої участі у матеріальних сферах виробничої і невиробничої діяльності людей. Головна ознака природних умов - збереження їхніх властивостей при використанні, у крайньому разі теоретично.

У будь-яких конкретних обставинах ці умови можуть прискорити чи затримати розвиток господарства, сприяти формуванню тих чи інших видів діяльності, чи гальмувати їх розвиток. Прямий вплив природні умови здійснюють на галузі господарства, спеціалізація яких безпосередньо пов'язана із багатством ґрунтів, кліматом, водним режимом (сільське господарство, лісове господарство, видобувна промисловість, комунальне господарство). Похідний вплив природні умови здійснюють на інші види економічної діяльності.

У характеристиці природних умов розрізняють наступні позиції:

- географічне положення країни, розмір її території, ступінь освоєння території;

- геологічна будова і рельєф, структура яких визначає основні напрями розвитку промисловості та специфіку виробничої інфраструктури;

- клімат, що спричиняє значний вплив на формування спеціалізації сільського господарства та його ефективність та специфічність інших галузей виробництва;

- річкова та озерна мережа, що забезпечує водопостачання наземних пунктів і промислових виробництв, визначає проблемні аспекти функціонування комунального господарства і будівництва;

- зональна диференціація навколишнього середовища, визначена вище згаданими факторами. Саме зональна диференціація навколишнього середовища впливає на рівень різноманітності та ступінь спеціалізації галузевого виробництва на різних територіях.

Вплив рельєфу місцевості позначається на сільському господарстві, на транспорті та на рекреаційному господарстві (естетичні форми рельєфу, туризм, альпінізм).

Геологічна будова літосфери впливає на умови залягання шарів корисних копалин, їхню обводненість, запаси корисного компоненту. Від цього, в свою чергу, залежить ефективність видобутку мінеральних ресурсів.

Значення географічного положення полягає у формуванні цілого комплексу умов господарювання, напрямків і характеру економічних зв'язків, транспортних витрат тощо.

Чітку межу між природними ресурсами та умовами встановити досить важко. Одні й ті самі природні об'єкти в одних випадках розглядаються як ресурси, в інших -як умови. Так, наприклад, водоймища, водотоки, моря й океани для морського транспорту є умовою. Атмосферне повітря слід розглядати як загальну умову. Водночас вода та повітря є об'єктами переробки в різних галузях промисловості, тобто виступають як ресурси. Сонячне випромінювання є умовою життя на Землі, але в геліоенергетичних пристроях воно також перетворюється на ресурс.

4. Природні ресурси як частина продуктивних сил

Природні ресурси тіла та сили природи, які на даному рівні розвитку продуктивних сил і вивченості можуть бути використані для задоволення потреб у формі безпосередньої участі в матеріальній діяльності. Природні ресурси це та природна база, спираючись на яку розвивається національне господарство країни. До основних критеріїв, згідно яких

Класифікація природних ресурсів має велике значення в практичній діяльності.

Наука про ресурсокористування припускає багато варіантів класифікацій, в залежності від того, з якої точки зору розглядаються ресурси, з якою метою здійснюється їхня систематизація. Більшість схем можна об'єднати у три групи:

- за принципом вичерпаності та відновлюваності ресурсу;

- за генетичною ознакою ресурсу;

- за економічним призначенням ресурсу.

За принципом вичерпаності та відновлюваності ресурси поділяються на вичерпні та невичерпні, які в свою чергу, поділяються на відновні та невідновні.

До невичерпних ресурсів належать сонячна радіація, енергія морських припливів та відпливів, внутрішнє тепло Землі, енергія вітру, атмосферне повітря, вода. В останньому випадку йдеться про всю водну оболонку Землі - гідросферу. В окремих випадках вода може бути вичерпана, озеро може висохнути, річка обміліти, яке-небудь водоймище можна забруднити до такого стану, що вода в ньому перестане бути ресурсом.

Вичерпні ресурси характеризуються кінцевістю запасів або можливістю їхнього повного знищення. Ці ресурси, в залежності від генетичного походження, можуть відновлюватися або бути повністю вичерпаними в процесі природокористування.

Відновні ресурси - це майже всі біологічні ресурси природного середовища, за винятком видового складу. Якщо вид тварини або рослини зникає з лиця Землі, він вже не відновлюється ніколи. Слід мати на увазі, що до відновних природних ресурсів належить рослинний та тваринний світ в їхньому природному стані. Традиційно ґрунт також вважається відновним ресурсом, хоча деякі вчені це заперечують. Справа в тому, що порушений ґрунтовий шар самовідновлюється повільно (іноді до 5 тисяч років), і це не сумісно з темпами розвитку економіки й життя людського покоління.

Невідновні ресурси - мінеральні ресурси (крім самосадної солі озер і заток), енергія річок (ріка може обміліти й зникнути), простір життя (внаслідок екологічної катастрофи регіон може вже не повернути свій первісний вигляд).

Іноді в цьому варіанті класифікації виділяють ще замінні й незамінні ресурси. Замінні ресурси мають альтернативу. Наприклад, органічне паливо може бути замінене енергією Сонця, падаючої води, вітру, ядерним паливом. Незамінні ресурси альтернативи не мають (вид тварини або рослини).

...