Поняття економічного району, регіону та регіональної економіки

Класифікація за генетичною ознакою ресурсу базується на поділі ресурсів за місцем їхнього розташування, джерелом формування. Найзручніше розташувати ресурси по сферах географічної оболонки (включаючи найближчий космос).

Космічні ресурси це сонячне випромінювання й сила тяжіння Місяця, що викликає припливну хвилю. Сонячне випромінювання в якості ресурсу (а не умови) використовується поки що обмежено. Енергія приливів та відпливів також поки що має обмежене використання.

Ресурсами атмосфери є компоненти, що найчастіше використовуються в народному господарстві: повітря в цілому (для технологічних цілей), кисень та азот. Зокрема, з азоту повітря за однією з технологій одержують азотну кислоту.

Ресурси гідросфери води Світового океану, річок, озер, льодовиків, боліт, підземних джерел. За об'ємом більша частіша вод припадає на Світовий океан - 96%, підземні води складають 2%, льодовики - також близько 2%; на поверхневі води материків (річки, озера, болота) припадає лише 0,02%.

Вода є ресурсом, якщо вона використовується в технологічних цілях. Наприклад, для одержання кисню й водню, виділення мінеральних солей, виробництва електроенергії. Водні ресурси складаються з поверхневих вод (річки, озера), підземних вод, капілярних вод та атмосферної вологи. Вода як природний ресурс має подвійний характер. З одного боку, вона є невичерпним ресурсом, з іншого окремі її джерела можуть бути вичерпані або виведені з користування. Зростання споживання води призвело до її локального дефіциту практично у всіх розвинутих регіонах. Основними напрямами використання водних ресурсів є водопостачання, гідроенергетика, штучне зрошення. Окремим важливим комплексом ресурсів є ресурси Світового океану.

Ресурси літосфери - це мінеральні ресурси, земельні ресурси, тепло Землі (що передається через літосферу). Це найбільш різноманітні мінеральні ресурси, тому на їхній детальній класифікації слід зупинитися докладніше. Мінеральні ресурси поділяються на такі класи:

- паливно-енергетичні: нафта, природний газ, вугілля, горючі сланці, торф, уранові руди;

- руди чорних металів - залізна, марганцева, титанова руди; руди кольорових металів - мідна руда, боксити, свинцево-цинкові руди та ін.; руди благородних металів - золото, срібло, платина тощо.

- гірничо-хімічна сировина: фосфорити, апатити, кухонна та калійна солі, сірка, мірабіліт, самосадна сода.

- природні будівельні матеріали: вапняк, мармур, пісок, гіпс, граніт;

- дорогоцінне й папівдорогоцінне каміння: алмаз, гранат, смарагд та ін.;

- гідромінеральні ресурси: мінералізовані й термальні води. За іншими класифікаціями цей вид ресурсів відносять до гідроресурсів.

Земельні ресурси трактуються двояко: як вся територія земної сущі, придатна до будь-якої господарської діяльності і як сільськогосподарські угіддя. У другому випадку кажуть ще про земельно-ґрунтові ресурси.

Весь земельний фонд (без Антарктиди) становить 13 млрд. га. Непродуктивні землі (льодовики, яруги, пустелі) становлять 15% фонду. З решти земельного фонду 34% припадає на сільськогосподарські угіддя, у тому числі рілля - 11%, луки та пасовиська - 23%. Земельний фонд України складає 60 млн. га, з них у сільськогосподарському обігу знаходиться 79% земель, що означає високе господарське освоєння території. Сільськогосподарські ресурси включають в себе складний комплекс елементів природного ландшафту, грунтів, рельєфу, клімату, рослинності, що використовуються чи можуть бути використані для землеробства та тваринництва. Даний вид ресурсів є відновлюваним, може бути використовуваний (за відповідних умов) безперервно. основною властивістю або характеристикою сільськогосподарських ресурсів є їх біологічна продуктивність або родючість. Особливе значення мають ґрунтові сільськогосподарські ресурси, які поділяють на ріллю, сіножаті та пасовиська.

Ресурси біосфери представлені природною рослинністю, дикими (промисловими) тваринами, рибами, молюсками та ін. Крім них жива речовина біосфери складається також із сільськогосподарських рослин, худоби, птиці. Людина й деякі істоти, що не використовуються у господарстві (більша частина видів комах тощо), не належать до природних ресурсів. Рослинні та тваринні ресурси у своїй різноманітності складають комплекс ресурсів, що визначають не лише сучасну, а й майбутню біологічну продуктивність території. Даний вид ресурсів є відновлюваним, що дає змогу не тільки регулювати їх використання, а й відтворювати їх. Рослинні та тваринні ресурси мають багатоцільове економічне призначення.

Класифікація за економічним призначенням ресурсу базується на використанні ресурсу у сферах народного господарства.

До енергетичних ресурсів належать органічне паливо, ядерне паливо, гідроенергія, сонячна, вітрова енергія та ін.

Ресурси для виробництва конструкційних матеріалів - руди чорних та кольорових металів, будівельні матеріали, деревина, технологічна вода.

Ресурси хімічної промисловості відрізняються великим різноманіттям. Це фосфорити й апатити, калійні й кухонні солі, самосадна сода, сірка, багато інших матеріалів, азот та кисень повітря. В хімічній промисловості використовуються також вугілля, нафта й газ. Традиційно входять до першої групи ресурсів деревина, яка входить до другої групи, а також технологічна вода.

Ресурси сільського, лісового, рибного господарства. Це земельні ресурси, вода для зрошування, природна рослинність та тваринний світ лісів, а також інших угідь (саван, нерозораних степів та ін.). В цю групу включаються й біологічні ресурси Світового океану, річок, озер, що використовуються в народному господарстві.

Рекреаційні ресурси в широкому розумінні цього поняття включають в себе також і умови: сонячне випромінювання, кліматичний режим, повітря, ландшафти. До власних ресурсів належать мінеральні й термальні води, лікувальні грязі, води морів, річок та озер, території пляжів, курортів, туристичних баз, спортивно-мисливські угіддя.

Територіальні ресурси включають землі несільськогосподарського призначення, які можуть бути використані для будівництва доріг, під забудову житлових та виробничих об'єктів. Сюди ж належить і водна поверхня, що використовується як транспортний засіб (акваторія). Хоча економіка природокористування розглядає їх як природні умови.

Неважко помітити, що схема класифікації ресурсів за економічним призначенням носить дещо умовний характер. Так, водні, земельні та деякі інші ресурси використовуються в різних галузях народного господарства, їх не можна віднести до якої-небудь однієї групи. Проте така класифікація необхідна з точки зору господарського використання.

Так, наприклад, земельні ресурси, що використовуються у сільському господарстві, характеризуються одними параметрами, а міська територія - іншими. Ці параметри можуть бути непорівнянними. Лісові ресурси розрізняються у залежності від характеру їхнього використання: джерела деревини, мисливські угіддя, рекреаційні об'єкти. До якості води, що йде на питні потреби, висуваються одні вимоги; до тої, що йде на зрошення - інші, а до тої, що використовується в технологічних цілях -треті. Тому кожна з трьох систем класифікації має бути врахована при економічній оцінці ресурсу.

Існує друга система класифікації природних ресурсів за економічним призначенням, відповідно до якої всі ресурси поділяють на ресурси матеріального виробництва (ресурси промисловості та ресурси сільського господарства) і ресурси невиробничої сфери (ресурси прямого споживання та ресурси непрямого використання).

5. Типологія природно-ресурсного потенціалу та природно-ресурсні комплекси

У філософії типологізацію розглядають як метод наукового пізнання в основі якого лежить вирізнення систем об'єктів та їх групування за допомогою узагальненої ідеалізованої моделі чи типу, і , як результат, формують типологізовані описи. При типологізації природно-ресурсних потенціалів визначають різноманітність структури видів природних ресурсів території і підкреслюється керівна роль у цьому процесі окремих видів ресурсів та їх продуктивності. Типологію природно-ресурсного потенціалу можна сформувати за допомогою таблиці.

Вивчення компонентної, функціональної, територіальної структур є передумовою визначення їх різноманітності і кількісного значення. Це дає змогу поєднати території з одно типовим природно-ресурсним потенціалом в природно-ресурсні комплекси, тобто вибудувати ієрархічну систему природно-ресурсних утворень.

Вирізняють наступні ієрархічні рівні природно-ресурсних комплексів:

- елементарний ПРК характеризується об'єднанням природних ресурсів, сформованим внаслідок їх комплексного використання, охорони і відтворення навколо двох-трьох природо користувачів;

- мікрорайонний ПРК комплекс декількох високоефективних елементарних ПРК з двома і більше достатньо великими родовищами корисних копалин, що є базою розвитку промислового пункту та (чи) сільськогосподарського району;

- ПРК низового ресурсного району концентрує багато видів природних ресурсів з високим потенціалом, що виступає основою формування промислового вузла або сільськогосподарського району;

- ПРК обласного регіону поєднання більшості природних умов і ресурсів території, значний потенціал якої використовують десятки або сотні природо користувачів є передумовою утворення промислового центру або обласного сільськогосподарського району;

- регіональний ПРК характеризується складною єдністю (генетичною та господарською) природних ресурсів на певній цілісній території, розвиток якої лягає в основу територіально-виробничих і суспільно-виробничих комплексів, які складають матеріально-технічну базу економічних регіонів країни;

- ПРК країни найбільш висоокоорганізована таксономічна одиниця ПРК.

6. Функції і показники економічної оцінки природних ресурсів та умов

Під економічною оцінкою природно-ресурсного потенціалу слід розуміти кількісну і якісну характеристику природних ресурсів та умов, як чинників економіки регіону, що відображають суспільну цінність природних благ.

Одним з початкових пунктів розвитку різних форм власності, орендних відносин, приватизації є економічна оцінка природних ресурсів та умов і система показників економічного регулювання взаємодії виробництва і середовища, що формується на її основі.

Економічна оцінка природно-ресурсного потенціалу як знаряддя економічного регулювання взаємодії виробництва та оточуючого природного середовища в регіоні виконує такі функції:

облік природних ресурсів та умов;

вибір варіантів використання ресурсів та умов.

Облікова функція пов'язана не тільки з кількісними, якісними та вартісними характеристиками природних благ, що оцінюються як національне багатство. Суттєве значення при виконанні цієї функції має група якісних характеристик, які визначають конкретні умови функціонування потенційних споживачів ресурсів.

Вибір варіантів раціонального використання ресурсів та умов проводиться в межах окремого регіону для ранжування або визначення переваги в експлуатації за споживачами. Основний інструмент при здійсненні вибору - порівняння економічних показників діяльності об'єктів або використання ресурсів.

Для оцінки природних благ економічна наука пропонує дві основні системи показників: натуральні та вартісні.

Перша група - натуральні показники та натуральні оцінки, що будуються на їхній основі. Натуральні показники включають кількісні та якісні характеристики досліджуваних об'єктів. Кількісна оцінка відображає обсяги ресурсу - площу і запас лісонасаджень, запаси мінеральних ресурсів, ресурс річкового стоку, земельну площу тощо. Якісна оцінка фіксує його властивості - калорійність палива, вміст гумусу в ґрунті, питому вагу деревини, вміст корисного компоненту в руді тощо, а також характеристики, пов'язані з місцем розташування: транспортні магістралі, споживачі, поєднання ресурсів для переробки тощо.

У практичній діяльності використовуються відносні якісні показники - бонни та бали.

Бонітування грунтів - це порівняльна оцінка ґрунтової родючості, яка виражається через показники (шкали) придатності їх до вирощування сільськогосподарських культур. Оцінка якості ґрунту дасться у відносних величинах - балах за замкненими 100-бальнимн шкалами. За 100 балів береться еталонний грунт для кожної культури.

Друга група показників включає вартісні характеристики природно-ресурсного потенціалу і є його економічною оцінкою у точному визначенні поняття. Формуються вони з урахуванням кількісних і, особливо, якісних характеристик ресурсу. Вартісна оцінка мас: грошовий вираз, що дозволяє ввести природно-ресурсну складову в систему економічних показників та розрахунків. Найбільш повні характеристики елементів природно-ресурсного потенціалу повинні бути представлені в кадастрах природних ресурсів. У різний час розроблені або розроблялися кадастри родовищ корисних копалин СРСР, де були зосереджені найважливіші результуючі показники їхньої геолого-економічної оцінки, встановлені параметри кондицій та підраховані за ними балансові і позабалансові запаси. Атлантичний НДІ рибного господарства та океанографії розробляв кадастр біологічних ресурсів Атлантичного океану. Здійснювались зусилля з розробки кадастру мінеральних ресурсів Світового океану. Був підготовлений кадастр лісових ресурсів.

Однак найбільш повно відповідав вимогам економічної оцінки державний земельний кадастр, в якому зосереджені достовірні необхідні відомості про природне, господарське та правове положення земель: дані реєстрації землекористувачів; обліку кількості і якості земель; бонітування ґрунтів та їхньої економічної оцінки. Державний земельний кадастр служить цілям організації ефективного використання земель та їхньої охорони, планування народного господарства, розміщення та спеціалізації сільськогосподарського виробництва, меліорації земель та хімізації сільського господарства, а також здійснення інших народногосподарських заходів, пов'язаних з використанням земель.

Зміна економічних відносин вимагала певного удосконалення кадастрової оцінки земель для встановлення податку або орендної плати за землю, а також ціни землі.

Облік кількості земель ведеться з урахуванням власників землі та землекористувачів, у тому числі орендаторів. При цьому виділяється:

земля в межах населених пунктів;

земля за межами населених пунктів;

земля за категоріями;

земля за формами власності;

зрошувані та осушувані землі;

землі, надані в тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди;

землі оподатковувані та землі, що не оподатковуються. Віднесення земель до певної категорії регулюється «Земельним кодексом України».

Для обґрунтовування вартісних характеристик земель виділено критерії формування економічних оцінок.

Економічна оцінка сільськогосподарських угідь проводиться за їхнью продуктивністю, окупністю витрат та диференційним прибутком.

Економічна оцінка земель населених пунктів проводиться в розрізі зон економічної оцінки їхніх територій з урахуванням місця розташування ділянок відносно центрів суспільного обслуговування, магістральних, інженерно-транспортних мереж, а також архітектурно-ландшафтного та історико-культурного значення територій, їхнього функціонального призначення.

Економічна оцінка земель лісового фонду проводиться на основі нормативів економічного ефекту від водоохоронних, кліматорегулюючих та інших корисних властивостей лісів, а також їхнього лісосировинного значення.

Економічна оцінка земель водного фонду здійснюється за їхнім місцем розташування, якісним складом та кількістю води водного об'єкту, його екологічним значенням, а також соціально-економічними умовами використання. При оцінці земель водного фонду враховується також їхня продуктивність.

Економічна оцінка інших земель сільськогосподарського та несільськогосподарського призначення здійснюється за їхнім місцем розташування, екологічним значенням, інженерним облаштуванням території, соціально-економічними умовами використання.

7. Економічна оцінка природних умов та ресурсів

Однією із найбільш розвинутих теорій оцінки природно-ресурсного потенціалу стала витратна теорія, засновником якої є академік С.Г. Струмілін. Грошову оцінку природних ресурсів пропонувалось визначати згідно з витратами на освоєння і підтримку об'єктивного природокористування у стані, придатному для експлуатації. При цьому збереглися деякі вихідні пункти попередньої концепції - загальнонародна власність на природні ресурси, безмежність природних багатств. Загальні положення цієї теорії конкретизувались у процесі її застосування до окремих видів природних ресурсів з урахуванням тільки одноцільового призначення.

Основний недолік витратної концепції полягає в тому, що кращі ділянки (одиничні ресурси), які потребують на освоєння та експлуатацію менших витрат, мали в абсолютному виразі меншу оцінку, ніж гірші, які потребують більших витрат для застосування. Крім об'єктивних недоліків слід відзначити суб'єктивні фактори, які впливають на оцінку: якість роботи колективу, організаційний рівень тощо. Введення критерію оцінки, що припускає вибір кращих ділянок при мінімумі витрат, не дозволяє в жодному випадку враховувати обмеженість та дефіцитність ресурсів.

Витратна теорія оцінки природних ресурсів отримала широке розповсюдження в практичних розрахунках. До цього часу в деяких випадках оцінки природних ресурсів визначаються на основі витрат на освоєння. Слід зазначити, що вони відіграють псину роль при розробці стратегії природокористування, однак не можуть служити базою порівняльної оцінки природних ресурсів. Єдиний випадок, коли можна використати витратний механізм при виборі варіантів експлуатації однорідних ресурсів ідентичність натуральних характеристик їх як природних об'єктів.

На противагу витратній в економічній літературі з'явилася результатна теорія оцінки природних ресурсів, яка має декілька різновидів.

Згідно з одного з них як оцінку об'єкту природокористування слід розглядати валовий випуск продукції, що одержують завдяки його експлуатації. Згідно з іншою - від валового продукту пропонувалося віднімати поточні витрати. Найбільше розповсюдження згадана концепція набула при оцінці земельних угідь, хоча може бути застосована і для інших природних об'єктів.

Результатна концепція характеризується недоліками, властивими витратній концепції: більш низькі абсолютні показники кращих ділянок та суб'єктивні фактори. Безперечно, що кращі ділянки, які потребують менших витрат на виробництво певної маси продукції за рахунок родючості ґрунту, забезпечать одержання продукції за більш низькою собівартістю.

Загальний недолік усіх різновидів результатної теорії - розгляд об'єкту, який оцінюється, у відриві від інших сфер господарювання, що не дозволяє бачити альтернативні можливості застосування ресурсів. Наголос робиться на аналізі показників, які відносяться до кожного конкретного об'єкту. Допустимий лише вибір варіантів використання однорідних ресурсів з різними об'ємними характеристиками одержуваного продукту за рівних витрат.

Інший підхід реалізовано у рентній теорії оцінки природних ресурсів. Рента відображає з одного боку результати експлуатації природного ресурсу, з іншого - відбиває витрати, які дозволяють сформувати ефект.

Основні умови для формування рентних оцінок - це обмеженість ресурсів та наявність конкретних власників ресурсів і територій. Обмеженість проявляється в декількох формах, а саме:

кількість, якість, відновлюваність і територіальний розподіл ресурсів;

ефективність з точки зору залучення в господарський обіг (технічна, технологічна і економічна) у кожний конкретний період часу;

наявність більш як одного споживача на кожний конкретний елемент природно-ресурсного потенціалу території.

При експлуатації природних об'єктів крім звичайного (середньогалузевого) додатково створюється ще й доповнений додатковий продукт, який у грошовому вираженні називається диференціальним прибутком.

Диференціальна рента - надлишковий чистий прибуток, який має фіксований характер і одержується при використанні природних ресурсів та умов різної якості. Природною умовою утворення ренти служать відмінності в якості землі та її обмеженість. Джерелом - тільки праця. Розрізняють такі форми ренти:

Диференціальна рента І - додатковий прибуток, одержаний на кращих по якості та місцезнаходженню ділянках при рівновеликих вкладеннях капіталу. Вона пов'язана з природною родючістю землі. Слід відзначити суттєвий момент - тільки поєднання властивостей землі з капіталом дає можливість одержати диференціальну ренту.

Диференціальна рента II - додатковий прибуток, який одержується на однакових за якістю ділянках за рахунок додаткових вкладень капіталу. Відмінності розміру доданого капіталу викликає одержання додаткових рентних прибутків, відмінних від прибутків на капітал. При оптимальних вкладеннях капіталу на одній і тій самій ділянці землі можна одержати максимальну ренту, в тому числі й на гіршому.

Монопольна рента - додатковий прибуток, який одержується при експлуатації ділянок з винятковими властивостями, залежить від платоспроможного попиту споживачів. Може бути одержана не тільки за рахунок виробництва рідких сільськогосподарських продуктів. Як відомо, деякі зони міст також мають унікальні властивості. Наприклад, центральні частини для обладнання офісів - престижно, реклама - обличчя фірми; унікальні рекреаційні ресурси.

Абсолютна рента - отримується за рахунок більш низького рівня органічної будови капіталу в сільському господарстві.

8. Трудоресурсний потенціал як економічна категорія

Населення це сукупність людей, що живуть на певній території. Якість населення характеризують три взаємопов'язані та взаємозумовлені аспекти:

- відтворювальний потенціал населення, який характеризує здатність даного, історично конкретного населення до самовідтворення, тобто стійкого розширеного «природного» відновлення поколінь, а також те, що ця здатність реалізується насправді;

- дієвий потенціал населення, який характеризує здатність населення залучити предметно-речові фактори соціальної життєдіяльності, насамперед елементи продуктивних сил, а також змінювати їх відповідно до змінних потреб усього населення, спільностей, що утворюють його, й окремих індивідів. Центральним і визначальним ядром дієвого потенціалу є трудовий потенціал населення, що розглядається як потенціальна сукупна спроможність до праці, яку має працездатне населення за даних умов;

- система соціального управління відтворенням населення, яка характеризує здатність населення до ефективного узгодження та взаємоузгодження розвитку відтворювального й дієвого потенціалів. Цей аспект відображає наявність ефективного механізму узгодження відтворення фізичного буття населення та його суттєвих сил, здібностей і потреб.

Взяті разом, ці компоненти в цілому можуть бути названі життєвим потенціалом населення.

Трудові ресурси - частина населення країни, яка має необхідні фізичні й духовні здібності, загальноосвітні й професійні знання для роботи в народному господарстві. Чисельність трудових ресурсів характеризує масу живої праці, яку має суспільство для задоволення своїх потреб. Чисельність працездатного населення визначається загальною чисельністю населення, його віковим і статевим складом (чим більше жінок, дітей і старих людей, тим нижча питома вага працездатного населення), чисельністю підлітків та осіб пенсійного віку, які працюють, межами працездатного віку, встановленого в даній країні. Регіональні відмінності у співвідношеннях працездатного й непрацездатного населення залежать головно від вікової структури, яка, своєю чергою, визначається типом відтворення населення.

До трудових ресурсів в Україні відносять працездатне населення: чоловіки у віці від 16 до 60 років і жінки від 16 до 55 років, а також підлітки до 16 років та особи пенсійного віку, які беруть участь у суспільному виробництві. До економічно неактивного населення міжнародна статистика відносить усіх, хто, незалежно від віку, не входить до категорії економічно активного населення.

З трудовими ресурсами тісно пов'язане поняття «робоча сила». Йдеться про здатність людини до праці, тобто сукупність її фізичних та інтелектуальних здібностей, що їх вона застосовує в процесі виробництва. Робоча сила - це дієві трудові ресурси.

Відтворення робочої сили включає виробництво, розподіл, споживання та обмін. Фаза виробництва - це кількісне і якісне формування робочої сили відновлення, збереження й розвиток життєвих сил працівника, заміна вибулих і приріст чисельності працездатних, набуття й розвиток знань і вмінь, необхідних для трудової діяльності. Фаза розподілу -процес розміщення учасників суспільного виробництва за його галузевими й територіальними одиницями, залучення їх у виробничий процес на певних робочих місцях. Фаза споживання (використання) - структура зайнятості, організація використання робочої сили у виробництві й витрата індивідуальної робочої сили в процесі праці. Фаза обміну - купівля-продаж робочої сили, що є товаром.

У комплексному аналізі ролі людських ресурсів в економічному розвитку важливу роль відіграє економічно активне населення, до якого належать ті, хто зайнятий суспільне корисною діяльністю, що приносить їм прибуток. Відповідно до рекомендацій ООН до цієї категорії відносяться не тільки фактичні працівники, а й безробітні, які шукають роботи.

Поняття «економічно активне населення» і «робоча сила» вживаються як синоніми. Показники економічно активного населення, розраховані для певних вікових груп, називаються трудовою активністю населення. Вона істотно коливається по країнах і регіонах залежно від рівня соціально-економічного розвитку.

Важливе значення в аналізі економічно активного населення має віково-статева, професійна, освітньо-кваліфікаційна структура.

Трудовий потенціал країни визначає чисельність трудових ресурсів ті їхній якісний склад за статтю, віком, освітою та професійною підготовленістю, їхньою рухомістю, станом здоров'я тощо.

Для життєдіяльності людини необхідні засоби для існування, їх людина одержує за допомогою праці. Зайнятість певним видом діяльності - необхідна умова існування людини в суспільстві. Зайнятість з огляду на економічні позиції суспільства - це діяльність працездатного населення заради створення суспільного продукту або національного прибутку, це надання всім, хто бажає і здатний трудитися в суспільному виробництві, можливості працювати. Зайнятість, характеризуючи забезпечення населення робочими місцями й працею, визначається рівнем та особливостями соціально-економічного розвитку.

Розподіл зайнятого населення за сферами застосування праці відбиває структуру народного господарства й рівень розвитку окремих галузей. Це також опосередкований показник ефективності використання трудових ресурсів. Зайнятість у містах або сільських поселеннях - один з основних показників їхньої функціональної структури.

9. Природний рух населення та регіональна різниця в розміщенні та динаміці трудових ресурсів

Найважливішою ознакою, властивою населенню взагалі, вважають його постійне відновлення через безперервну зміну поколінь, яку називають природним рухом населення.

Характер та напрями цього руху визначають за допомогою коефіцієнтів:

- коефіцієнт смертності (кількість померлих на тисячу жителів);

- коефіцієнт народжуваності (кількість народжених на тисячу жителів);

- коефіцієнт природного приросту (коефіцієнт народжуваності мінус коефіцієнт смертності);

- середня тривалість життя.

Природний рух населення визначає структуру (вікову, статеву) трудових ресурсів даної території. У віковій структурі населення визначають наступні вікові групи: від народження і до 6 років; від 6 років до 17 років; від 17 років до 23(25)років; від 23(25) років до 55(60) років; старші за 55 (60) років.

Саме вікова структура населення визначає потенціал суспільного виробництва в сучасний період і в майбутньому. Наприклад, висока питома вага п'ятої вікової групи свідчить про додаткове навантаження на суспільне виробництво. Довгострокова тенденція до збільшення питомої ваги цієї вікової групи і невелике значення коефіцієнта природного приросту свідчить про можливі майбутні труднощі щодо забезпечення су спільних вимог населення. Аналіз природної динаміки населення дає змогу робити прогноз про розвиток споживчого ринку і майбутні матеріальні, соціальні та культурні потреби населення.

Природний рух населення відбувається за чітко визначеними законами таким чином, що врешті решт структура населення стабілізується. Визначають кілька фаз такої стабілізації:

- коефіцієнт смертності і коефіцієнт народжуваності знижуються, але таким чином, що коефіцієнт природного приросту зростає, отже збільшується загальна кількість населення;

- зниження коефіцієнта народжуваності йде більш швидкими темпами, ніж зниження коефіцієнта смертності, отже чисельність населення зростає, але більш повільно і через певний час стабілізується;

- коефіцієнт смертності дещо підвищується, а коефіцієнт народжуваності зменшується таким чином, що досягається просте відтворення населення;

- коефіцієнт смертності і коефіцієнт народжуваності вирівнюються, структура населення стабілізується.

Природний рух населення в різних регіонах має свої особливості. Його різноманітність визначають такі фактори як статева та вікова структура населення, побутові та культурні традиції, економічний розвиток території, екологічний стан навколишнього середовища.

10. Ринок праці: структура і динаміка

Ринок праці - це суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів; особливий, властивий розвиненим товарно-грошовим відносинам спосіб залучення робочої сили до економічної системи. Він характеризує форми й методи погодження й регулювання інтересів безпосередніх виробників і працедавців, пов'язаних з організацією, використанням та оплатою найманої праці.

Для оцінки національного ринку праці використовують такі поняття:

- працездатне населення - всі, хто за віком і станом здоров'я здатні працювати на підприємствах або в установах;

- пропозиція праці -частина населення, готова працювати на умовах постійної зайнятості через наймання;

- зайняті через наймання - трудящі, які одержали роботу за найманням;

- не зайняті за найманням - фактичний запас найманої праці, в тому числі офіційно зареєстровані як безробітні;

- потенційний запас найманої праці - особи, які самостійно забезпечують себе роботою; підприємці; особи, зайняті творчою діяльністю; члени кооперативів; фермери; особи, які живуть на прибутки від власності.

Слід розрізняти поняття «незайнятість населення» та «безробіття». В розвинених країнах до категорії безробітних включають тільки осіб, зареєстрованих в урядових службах зайнятості, які шукають роботу на певну кількість годин на тиждень. Розрізняють фрикційне, структурне й циклічне безробіття. Фрикційне безробіття спричинюється постійним рухом населення: з одного регіону в інший; від професії до професії; з одного стану життя - в інший (наприклад, навчання-робота-пенсія). Воно пов'язане з пошуками або очікуванням роботи в найближчому майбутньому. Структурне безробіття виникає під впливом науково-технічного прогресу та змін у структурі споживчого попиту, що ведуть до масштабних структурних перетворень економіки: закриття застарілих підприємств, зменшення випуску продукції окремих галузей, перехід до ресурсозберігальних технологій тощо. Циклічне безробіття зумовлюється спадом, тобто фазою економічного циклу, що характеризується дефіцитом сукупного попиту на товари й послуги, недостатністю сукупних витрат. Сума рівнів фрикційного й структурного безробіття утворює природний рівень безробіття. Природне безробіття не є фіксованою величиною й залежить від багатьох факторів. Воно може становити 4-6 %.

Систему трудових відносин, що виникають на ринку робочої сили, не можна звужувати до відносин купівлі-продажу робочої сили. Сутність ринку робочої сили розкривають також спосіб поєднання факторів виробництва, збалансованість трудових ресурсів і робочих місць, нормальне відтворення робочої сили, регулювання міграційних процесів населення, в тому числі й планово організованих переміщень робочої сили, плинності кадрів, неорганізованої міграції тощо.

Елементами інфраструктури ринку є: сфера регулювання заробітної плати (закони, нормативні акти, угоди, колективні договори, арбітражні органи) й компенсацій (допомоги з безробіття тощо); служба зайнятості й працевлаштування; система профорієнтації, професійної підготовки та перенавчання трудових ресурсів; профспілкові організації та спілки працедавців тощо.

11. Взаємозв'язок розміщення трудових ресурсів та розміщення виробництва. Розселення населення

Під розселенням розуміють розміщення населення на території й форми його територіальної організації у вигляді системи населених місць із їхніми взаємовідносинами. Розселення виражає як процес розподілу й перерозподілу населення на території, так і наслідок цього процесу у вигляді існуючої на даний час територіальної мережі поселень.

Первинний елемент розселення й форма територіальної організації населення в архітектурі, містобудуванні та землевпорядкуванні називається населеним місцем, в економіці й соціології - населеним пунктом, у географії населення - поселенням. Під населеним пунктом розуміється концентрація в певному місці людей, житлових будинків, виробничих споруд, об'єктів сфери обслуговування й територія з антропогенними природними ландшафтами.

Протягом усього історичного розвитку людства форми розселення неперервно змінювалися, що зумовлювалося потребою захисту від ворогів, зміною форм і систем суспільного виробництва, науково-технічним прогресом тощо. Розглядаючи всю існуючу різноманітність розселення, можна виділити такі головні й найпоширеніші його форми:

- дисперсне (розсіяне) сільське розселення окремими подвір'ями-садибами, яке безпосередньо наближає людей до місць прикладання праці, - земельні ділянки, ліси, мисливські угіддя тощо;

- дисперсно-групове сільське розселення. Воно є переважною формою сільського розселення в більшості країн світу;

- міста як найважливіша форма розселення міського населення;

- промислові поселення, які не досягли рівня міст (порівняно малі центри виробництва). Найуніверсальнішим, поширеним практично в усіх країнах видом таких поселень є зосередження гірничо-промислового населення;

- поселення службового характеру (поза містами, в сільській місцевості);

- розселення кочових народів, коли постійних населених пунктів зазвичай немає.

Зазначені форми розселення в дійсності утворюють численні мішані та перехідні модифікації, характерні для певних зон або районів. З розвитком продуктивних сил форми розселення змінюються, пристосовуються до нових умов і вимог життя.

Тема 7. Міжгалузеві господарські комплекси та регіональні особливості їх розвитку і розміщення

1. Методи регіональної економіки

Методи, застосовувані до обґрунтування розміщення виробництва, створені на межі економічних, географічних і математичних наук. До найбільш часто вживаних методів у сфері регіональної економіки належать стандартні методи наукового пізнання, зокрема статистичні методи, математичні методи, методи математичного моделювання, картографічний метод. Вони обіймають: аналіз статистичних матеріалів, картографічний метод, методи техніко-економічних розрахунків ефективності, методи районного планування, балансовий метод, метод економіко-математичного моделювання тощо.

Математичні методи дають змогу використати закономірності інших наук у дослідженнях закономірностей регіональної економіки. Математичні методи у сукупності з інструментарієм теорії інформації і комп'ютерними способами обробки даних стали базою застосування методів математичного моделювання. За своїм змістом математичні моделі можуть бути: фізичні (моделі мають вид модельованої цілісності); аналогові (процеси і явища регіональної економіки розглядають як аналогічні іншим процесам і явищам, закономірності і властивості яких вже виявлено); формальні (процеси і явища регіональної економіки аналізують і моделюють за допомогою сукупності формалізованих співвідношень, що математично описують їх окремі характеристики).

Економіко-географічне картографування дає можливість не лише наочно подати локалізацію окремих об'єктів, але й розрахувати ефективність розміщення. Картографічний аналіз території виявляє нові можливості, закономірності. Для обґрунтування розміщення виробництва застосовуються спеціальні карти (щільності населення, топографічні, ґрунтів, транспорту, геологічні, кліматичні тощо). На їхній основі складаються ще більш спеціалізовані карти, як-от карта зон економічного тяжіння міст, карти ТПК тощо.

Розрахунки економічної ефективності - це сполучення кількох методів. Річ у тім, що методика розміщення виробництва скерована на досягнення якомога вищої ефективності виробництва. Водночас ефективність поділяється на загальну і порівняльну ефективність витрат. Показники ефективності такі: питомі капіталовкладення, працемісткість, фондомісткість, матеріаломісткість, рентабельність, терміни окупності витрат, собівартість продукції, продуктивність праці, виробничі витрати.

Районне планування - це комплексний метод, що застосовується при проектуванні розміщення виробництва на рівні регіону, а не окремого підприємства. Він у свою чергу використовує методи математичного моделювання, картографічний тощо, являючи собою метод аналізу території.

Застосування відомих методів дослідження регіональної економіки реалізується на основі системного підходу. У територіальній організації народного господарства за допомогою системного підходу і системного аналізу пізнаються реально функціонуючі галузеві виробничо-територіальні системи розселення і більш складні їх утворення - ТВК і соціально-економічні комплекси (СЕК).

На основі системного підходу визначаються шляхи удосконалення розміщення виробництва, розселення і територіальної організації невиробничої сфери. Так, наприклад, пізнання галузевих виробничих систем довело необхідність і економічну доцільність формування єдиної енергосистеми країни, єдиної транспортне системи, системи АПК; дозволило більш глибоко проаналізував їх сучасний стан і науково обґрунтувати перспективи.

Системний підхід до вивчення проблем раціонального розміщення продуктивних сил дає змогу широко застосовувати економіко-математичні методи.

2. Теорії просторової економіки

Засновники теорії просторової економіки (у США її називають «регіональною наукою») розглядали економічний простір як ідеально рійну поверхню з рівномірно розташованими об'єктами народного господарства й населеними пунктами. Так легше було виявити просторові закономірності й визначити їх методами геометрії. Сьогодні у чистому вигляді теоретичне вчення німецької школи просторової економіки майже не застосовується, але засади аналізу території, зокрема облік транспортних витрат, зберігають свою актуальність.

Теорія «концентричних кілець» Тюнена. Німецький поміщик Тюнен І., вивчаючи питання утворення ренти, вирішив виявити вплив міста - ринку на сільськогосподарську спеціалізацію прилеглої території, яка характеризується однаковою родючістю для всього обширу. Модель І. Тюнена, яка була опублікована в 1826 р. у його праці «Ізольована держава», вважалась для свого часу класичною моделлю розміщення сільського господарства. Вона була до певної міри умовною і практично могла бути використана тільки в окремих районах деяких країн Західної Європи і в деяких штатах США. Основними передумовами для використання цієї моделі автор вважав такі: 1) існує «ізольована держава»; 2) її центральне місто - - єдиний ринок збуту; 3) це місто оточене однорідною рівниною; 4) «ізольована держава» обслуговується тільки одним видом транспорту - гужовим; 5) рівнина заселена фермерами, які забезпечують постачання продукції центральному місту; 6) фермери намагаються максимально збільшити прибутки і автоматично пристосовуються до попиту на центральному ринку. Місто розташоване у центрі території, а простір являє собою круг. Чим далі від центра, тим більші транспортні витрати для ферм, які перебувають у центрі круга. Це впливає на загальні витрати фермерів, але щодо кожної культури неоднаково. Основними факторами, які впливали на розміщення фермерських господарств, на думку автора, були: віддаль від ферми до ринку, ціна, за якою фермер реалізовував свою продукцію, і земельна рента. Для кожного різновиду сільськогосподарського виробництва є поріг, перевищення котрого робить виробництво невигідним; він залежить від відстані до центра.

Шляхом емпіричних розрахунків І. Тюнен обґрунтував зональність сільськогосподарського виробництва залежно від відстані до центра (стосовно господарської ситуації початку XIX ст.). Він виокремив шість зон (рис. 7.1), які концентричними кільцями розташовувались довкола міста-ринку: овочеві культури й молочне тваринництво - найближча до центра зона, потім - лісівництво (що за тих часів було вельми прибуткове), зернові культури, кормові культури, трипільна сівозміна, екстенсивне тваринництво. Найістотнішим у теорії Тюнена було запровадження до економічного аналізу поняття відстані. Треба зазначити, що коло наукових зацікавлень Тюнена було досить широке: він, зокрема, - один з засновників теорії граничної корисності.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 7.1. «Концентричні кільця» за І. Тюненом:1 - місто - ринок; 2 - овочівництво й молочне тваринництво; 3 -лісове господарство; 4 - зернові культури; 5 - кормові культури; 6 - трипільна сівозміна; 7 -- екстенсивне тваринництво; R -відстань від центра

Територія сільськогосподарських земель навколо центрального міста держави розбивалась концентричними кільцями. Для удосконалення першого варіанта своєї моделі Тюнен запропонував і другий, в якому покращив транспортні умови. Передбачив і другий ринковий центр менших розмірів та ін.

Схема розміщення виробництва, що її розробив Тюнен 173 роки тому, на даний час докорінно змінилася із-за розвитку транспорту, виникнення нової техніки тощо. І все ж таки, як вважають деякі зарубіжні вчені, цю модель в окремих випадках можна використовувати ще і в наші дні.

Теорія «штандортів» А. Вебера. Якщо розглядати розташування джерел сировини й споживачів продукції у певних місцях виробництва, то можна знайти точку в просторі, де витрати на перевезення будуть мінімальні. Таку точку А. Вебер вважав оптимальним місцем для розташування виробництва. За наявності двох пунктів сировини та одного пункту споживання він будував трикутник, усередині котрого визначав вихідну точку (рис. 7.2).

У пунктах A і C знаходяться джерела сировини, у пункті В споживач готової продукції. Транспортні витрати не залежать від складу вантажу, а лише від його маси й відстані. У таких випадках маси вантажів можна уподібнити до сил і позначити їхні напрями (Rt, Rr Rо). Точка рівноваги Р0 відшуковується за методом побудови паралелограма.

Розташування точки Р0 є ідеальним, якщо враховувати лише сировину й споживача. Якщо ж з'являються нові фактори - наприклад, центр розміщення робочої сили, - то точка Р0 відповідно зміщуватиметься.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 7.2 Теорія „штандортів” А Вебера

Модель А. Вебера (1909) була визнана на цей час найбільш вдалою для розміщення промисловості. У її основі, так само як і в Тюнена, лежить ізольована держава, а природні ресурси, необхідні для забезпечення виробництва, знаходяться в концентричних зонах, які розташовані навколо визначених ринкових центрів.

Природні ресурси поділяються Вебером на «локалізовані матеріали» (мінеральне паливо, руди і т. ін.) та «повсюдні» (вода, пісок, глина і т. ін.). Виходячи із вказаних передумов, автор вважав, що економічна вигідність окремих варіантів розміщення буде варіювати залежно від постачання і попиту.

«Система шестикутників» Кристалера - Леша. Менша частина вчених займалась розробкою загальної теорії розміщення господарської діяльності. Початок цьому напряму поклав В. Крісталлер (1933), який розробив теорію центральних місць і обґрунтував її емпіричними даними.

Економічні центри, що забезпечують продукцією свою округу, яка може бути як сільською місцевістю, так і розосередженими поселеннями міського типу, він назвав центральними місцями. Ці місця він розподілив за рангами: чим вище ранг, тим більша територія, якій він постачає свою продукцію.

В.Крісталлер побудував свою систему центральних місць на основі того, що віддаль між сусідніми центрами повинна бути однаковою, а самі центри розташовані в вершинах рівносторонніх трикутників і відповідно зона збуту має форму правильного шестикутника. В подальшому система центральних місць будувалась на принципі того, що в центрі тяжіння трикутника, утвореного трьома рівновіддаленими центрами, має бути розташований центр нижчого рангу. Подальша побудова мережі продовжується доти, доки не будуть визначені мінімальні зони збуту і центральні місця нижчого рангу.

В. Крісталлер підтвердив свою теорію фактичними даними про число, розміри і розміщення центрів тільки на прикладі південної Німеччини.

У 1944 р. і пізніше з'явилися роботи німецького економіста А. Льоша. На відміну від І. Вебера, який намагався знайти місце для підприємства, що забезпечувало б підприємцю мінімальні витрати, А. Льош за основу брав максимальний прибуток. На відміну від своїх попередників він розглядав не окрему галузь чи підприємство, а всю економіку в цілому. Але разом з цим він вважав головним районоутворюючим фактором не спеціалізацію економічного району, а ринковий збут товарів.

Спираючись на ті ж самі принципи, що і Крісталлер, А.Льош розробив свою систему центрів з більш ретельним економічним обґрунтуванням і кращим використанням різних геометричних побудов (схем розміщення). Оптимальні розміри ринкових зон він визначає мережею, яка складається з правильних шестикутників. Він показав, що можливе існування трьох типів ринкових зон шестикутної форми. Визначення системи центрів А.Льош зробив за допомогою накладання однієї на іншу типових мереж ринкових зон для різних продуктів, які мають хоча б один загальний центр.

Обидва німецьких вчених створили своє вчення у тридцяті роки XX ст. Попри деякі розбіжності, їхні погляди на просторові закономірності розміщення дуже близькі. В. Кристалер висунув теорію «центральних місць». Центральне місце - це місто, яке забезпечує навколишній простір товарами й послугами. А. Льош розвинув цю ідею й створив загальну теорію просторової економіки.

Вихідною точкою в міркуваннях В. Кристалера й А. Льоша є шестикутник як ідеальна комірка організації виробництва. Сутність міркувань полягає ось у чому. На ідеальній рівнині з рівномірним поділом сировинних ресурсів і населення формою ринку, що тяжіє до одиничного центру, буде круг. Інший центр утворює круг, третій ще один тощо. Проте круги не є ідеальною формою заповнення економічного простору, бо, прилягаючи одне до одного, вони творять незаповнений простір. Набагато краще «пакуються» вписані у коло шестикутники.У системі шестикутників заповнюється увесь простір, тобто не залишається території поза ринковою зоною, як це трапляється у випадку з кругами (затемнена ділянка).

В. Кристалер побудував систему шестикутників за принципом визначення рангів центральних міст - залежно від їхніх розмірів і функціонального призначення. У центрі системи - найбільше багатофункціональне місто; потім виділяються центри першого, другого, третього тощо порядків. В. Кристалер виходив з припущення, що обслуговувана точка має знаходитися на відстані до 1 години ходи (4 км); за цим він визначав розміри шестикутників.

Таким чином, В. Кристалер створив ієрархію центральних місць за їхнім функціональним значенням і ступенем впливу на навколишній простір. З кожним щаблем зона впливу утричі більшає відносно попередньої, - від цього залежить і населення центру. В. Кристалер виокремив сім рівнів впливу. Побудована на цьому принципі мережа шестикутників укрила усю Південну Німеччину, і виявилось, що збігання реальної мережі поселень регіону з розрахунковою мережею досить велике.

3. Картографічне моделювання природно-ресурсного потенціалу

Картографічне моделювання є дуже зручним у дослідженнях природно-ресурсного потенціалу. Застосування даного методу дає змогу:

- дати загальну характеристику природно-ресурсного потенціалу;

- визначити комплексний характер ПРП;

- просумувати і проаналізувати ПРП по ряду показників ресурсного характеру;

- проаналізувати стан охорони і відтворення ПРП;

- відобразити природно-ресурсне районування території.

Картографічні моделі розкривають результати економічної оцінки природно-ресурсного потенціалу, відображають співвідношення економічних ресурсів (природних) в компонентному, функціональному і територіальному аспектах, характеризують інтегральний природно-ресурсний потенціал, узагальнюють комплекс заходів, спрямованих на його охорону і відтворення, уточнюють територіальні поєднання природних ресурсів, природно-ресурсні комплекси та райони.

Виділяють наступні види карт природно-ресурсного потенціалу:

- розміщення і розвитку окремих компонентів ПРП (мінерального, водного, ґрунтового тощо);

- сумарні чи інтегральні карти ПРП (відтворюють розміщення і розвиток всіх компонентів ПРП);

- сукупні (охоплюють природні ресурси, трудові ресурси, мінеральні ресурси);

- функціональні (відтворюють взаємозв'язок між ПРП і людським суспільством).

Територіальну різноманітність ПРП відображають багатьма показниками, зокрема, обсягом (запасами) ресурсу, його внутрішнім складом, продуктивністю, забезпеченістю на душу населення (одиницю основних фондів), рівнем використання, господарчою освоєністю в цілому, питомою вагою ресурсу в інтегральному природно-ресурсному потенціалі, динамікою розвитку окремих параметрів ресурсу. Картографічне моделювання природно-ресурсного потенціалу дає змогу відкрити географічні закономірності, передумови розвитку сучасних і перспективних природно-ресурсних комплексів, а отже спрямовувати їх розвиток. Можливість сумування кількісно і якісно різноманітних ресурсів в одному показнику сукупного природно-ресурсного потенціалу в процесі його картографування проявляє себе в територіально диференційованих показниках компонентної структури, що дає змогу вивчати сучасний рівень соціально-економічного розвитку території. Цікавою картографічною моделлю є картування ентропійної міри різноманітності ресурсів ().

де n кількість видів природних ресурсів,

Pi питома вага ресурсу в сукупній продуктивності території.

Рівень різноманітності визначає ступінь спеціалізації регіону та тому є показником доцільного напряму використання природних ресурсів. Так, наприклад, при високому значенні Н на даній території неможливо створити багато спеціалізований господарчий комплекс.

...