Регулювання трудової зайнятості населення в умовах реформування економічних відносин

Таким чином, викладений вище теоретичний та фактичний (цифровий) матеріал дозволяє дійти до висновку про те, що законодавче надання використання різноманітних форм власності забезпечує широку самостійність підприємствам. Але усі позитивні можливості такої господарської самостійності не застосовуються на практиці, що приводить до незадоволення потреб суспільства у цілому.

У рамках такого підходу до проблеми ефективності зайнятості з урахуванням того, що власність служить матеріальною основою індивідуальної економічної свободи людини та господарській самостійності підприємств, у демократичній Україні повинен бути утворений такий економіко-правовий та організаційний механізм, який дозволить звести індивідуальні потреби та можливості у колективні, а колективні - у єдині для суспільства в цілому.

Розділ 4. “Організаційно-економічні методи державного регулювання зайнятості національних трудових ресурсів”. Удосконалення діяльності служби зайнятості (введення різного роду нововведень, реалізація наміченої програми зайнятості та ін.) пов'язано з певними фінансовими витратами.

На сесії Верховної Ради України при обговоренні проекту Державного бюджету на 1996 р., прийнятого українським парламентом у першому читанні 16 лютого 1996 р., було прийнято рішення про закриття рахунків служби зайнятості та передачі Державного фонду сприяння зайнятості населення (ДФСЗН) у державний бюджет України. Практично це означає, що держава відсторонилася від подальшого внесення своєї частки з коштів державного бюджету до Фонду зайнятості. Законом України “Про збір на обов'язкове соціальне страхування“ від 26 липня 1997 р., передбачено збір на обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття, згідно якому платники збору (див. статтю 1), визначені пунктами 1 та 2 статті 1 з 1 січня 1998 р., повинні відраховувати на окремий рахунок державного бюджету України 1,5 відсотка від об'єкта оподаткування (див. статтю 2).

Контроль за правильністю нарахування та своєчасністю внесення зборів (за узгодженням з Державною податковою адміністрацією) покладено на органи Державної служби зайнятості, а керування цими коштами надано відповідним міністерствам, визначеним Кабінетом міністрів України. Таким чином, служба зайнятості втратила функції контролю за витратами коштів ДФСЗН. Уряд фактично монополізував усі права у питаннях формування та використання коштів ДФСЗН.

У підсумку апробований на протязі п'яти років (1991-1995) механізм фінансування заходів до зайнятості було зруйновано, а новий ще не відпрацьовано.

Контроль за витратами коштів Державного фонду сприяння зайнятості з боку громадських організацій (наприклад, ради соціальних партнерів у особі представників від профспілок), підприємств та органів державного керування теж відсутній, що є наявним недоліком. Загострює проблему й те, що на фінансування заходів, пов'язаних із здійсненням політики зайнятості в Україні, витрачається коштів у відсотках до внутрішнього валового продукту у багато разів менше, ніж, наприклад, у Франції, Бельгії, Данії та інші країнах з ринковою економікою.

За даними Міністерства статистики України, з ДФСЗН на допомогу по безробіттю було використано у 1995 р. 958 млрд. крб., протягом першого півріччя 1996 р. - 1033,7 млрд. крб., у 1997 р. - 128, 8 млн. грн. Середній розмір допомоги по безробіттю, наприклад, у грудні 1995 р. становив 2253,6 тис. крб., у червні 1996 р. - 2363,5 тис. крб., у грудні 1997 р. - 40,13 грн. при номінальній заробітній платі робочих та службовців відповідно вказаним термінам - 12250 тис. крб., 13774 тис. крб., 178,32 грн.

Матеріальна допомога безробітним настільки незначна та невчасна (заборгованість з виплат по безробіттю з ДФСЗН на 1 січня 1998 р., становила 16,5 млн. грн., що майже вдвічі більше, ніж у 1996 р.), що не тільки не компенсує моральні та фізичні витрати при реєстрації, а, навпаки, викликає незадоволення та протести (письмові скарги до усіх органів управління) безробітних. Проведений аналіз показав, що в умовах соціально-економічної кризи чинний порядок фінансування не забезпечує ані основних прав та соціальних гарантій громадянам України, ані зниження кількості безробітного та зростання зайнятого населення. Якщо узагальнити наведену за 1991-1997 рр., статистику працевлаштування громадян Донецької області України, то одержимо такий результат: відсоток працевлаштованих службою зайнятості дуже низький, а кількість осіб, що звертається за допомогою у пошуку відповідної роботи, продовжує залишатися значною. Аналіз приводить до висновку, що центри зайнятості, які функціонують у теперішній час в Україні, поки що не мають необхідного авторитету серед тих, хто з різних обставин змушений або бажає удатися до їх послуг. Між тим ринок праці, який склався, гостро потребує у таких посередницьких організаціях, які були б спроможні надавати допомогу як тим фізичним особам, що шукають роботу, так і тим юридичним особам, які можуть її надати.

Розділ 5. “Нові підходи до методології регулювання трудової зайнятості в умовах розвитку багатоукладної економіки”. Керуючись тим, що сучасну систему господарювання можна охарактеризувати як змішану економіку, оскільки в ній мають місце та взаємодіють різноманітні форми власності та заходи регулювання, та те, що ринок праці є її невід'ємною складовою частиною, обґрунтовано концепцію змішаного регулювання трудової зайнятості, тобто модель взаємодії державного і приватного регулювання зайнятості національних трудових ресурсів. Суть такої двобічної інтеграції полягає у об'єднанні державного макроекономічного регулювання з приватним регулюванням на мікрорівні для досягнення паритету між попитом та пропозицією та з метою спільного протистояння негативним тенденціям розвитку ринку. Вона включає у свій склад комплекс методів впливу на рівень трудової зайнятості економічно активного населення, що припускає збалансоване макроекономічне регулювання показників сучасного ринку праці, які характеризують соціально-економічну та демографічну специфіку регіонів України. При цьому під трудовою зайнятістю населення розуміється фізична та розумова діяльність громадян працездатного віку або старше чи молодше за нього, яка здійснюється на користь суспільству й приносить трудовий прибуток у вигляді заробітної плати або в інший формі, яку передбачено чинним законодавством.

На сучасному етапі оновлення економіки відношення власності та зайнятості на ринку праці уявляють собою цілий комплекс організаційно-правових та соціально-економічних відносин. Для реалізації удосконаленої моделі взаємодії державного й приватного регулювання трудової зайнятості необхідні належні фінансові, правові, організаційні, соціально-економічні та матеріально-технічні умови (рис. 2). Слід також зазначити, що багато вже зроблено, досліджено й зафіксовано у нормативних документах, але вони ще не в повній мірі відповідають сучасним потребам, які склалися в економіці. Так, окремі статті трудового законодавства та Закону України “Про зайнятість населення” уже потребують перегляду та доробки:

Вихід з кризового становища у сфері зайнятості населення, що викликано змінами фінансового стану державної служби зайнятості, бачиться у здійсненні комплексу рекомендованих методів. Так, для оздоровлення середовища, у якому здійснює свою діяльність служба зайнятості населення, принципове значення має питання про належність державного фонду сприяння зайнятості населення. Вирішуючи його, корисно звернутися до досвіду зарубіжних країн (наприклад, Австралії, Данії, США, Франції, Швеції, Німеччини, Японії та ін.), який свідчить, що такі організації за правовим своїм статусом повинні бути самостійними кредитно-фінансовими некомерційними установами, тобто мати повну господарську самостійність і (при всебічній підтримці держави) всі умови для своєчасного та якісного впливу на динаміку попиту та пропозиції робочої сили.

Таким чином, на цьому етапі ринкових відносин службі зайнятості слід, по-перше, надати статус самостійної позиково-фінансової некомерційної організації, а, по-друге, зараз доцільно повернутися до вже відпрацьованої системи повної незалежності формування та використання коштів ДФСЗН від державного бюджету.

Враховуючи зарубіжний досвід та ті негативні наслідки, які відбулися після передачі ДФСЗН у державний бюджет України, слід зробити основоположний висновок: кошти ДФСЗН, що є основним інструментом забезпечення зайнятості населення, не повинні бути підлеглими вилученню у організації, яка найбільш компетентна у сфері зайнятості населення, а також не повинні використовуватися не за прямим призначенням. Такий підхід дозволить уникнути суперечностей при перерозподілі коштів ДФСЗН між областями України, запобігти можливості вирішення проблем бюджетної політики за рахунок коштів цього фонду (наприклад, покривати фінансові диспропорції, що виникають під час виконання державного бюджету). З метою уникнення суперечностей при розподілі коштів від зборів на обов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття та їх цілеспрямованого використання доцільно виділити регіони України (райони, області), де рівень безробіття:

а) найвищий;

б) практично один та той же;

в) варійований;

г) самий низький.

Доцільно встановити контроль за витратами коштів Державного фонду сприяння зайнятості з боку громадських організацій (наприклад, ради соціальних партнерів у особі представників від профспілок), підприємств та органів державного керування.

На рівні держави та регіонів слід організувати змішані (приватно-державні, міждержавні, приватно-міждержавні) програми регулювання зайнятості трудових ресурсів і соціального захисту безробітних (та неповнолітніх членів їх сімей), а також неконкурентоспроможних на ринку праці громадян. Для цього необхідно з урахуванням міжнародних норм (Конвенцій Міжнародної організації праці) та апробованого досвіду зарубіжних країн (у тому числі з аналогічним економічним розвитком) переглянути наявні та передбачити нові (додаткові) статті витратної та прибуткової частин ДФСЗН.

Слід узятися до розробки правового та організаційно-економічного механізмів створення спеціальних змішаних фондів регіональної зайнятості, акумулюючи частину коштів ДФСЗН, державні субсидії, внески приватних банків та інших позиково-фінансових установ, добровільних відрахувань компаній та фізичних осіб, інвестицій зарубіжних фірм на реалізацію конкретних програм зайнятості населення. Мова у даному випадку йде тільки про цільові кошти, початкове призначені для неконкурентоспроможних категорій населення (наприклад, особам старіше 45 років на часткову компенсацію збитків у заробітній платі при працевлаштуванні на нове місце роботи за скеруванням служби зайнятості).

Службі зайнятості України за прикладом США і Скандинавських країн, де приватним підприємцям, що створюють робочі місця шляхом відкриття нових підприємств, кредити надаються як з коштів змішаних державних та приватних фондів регіонального розвитку, так й зі спеціальних фондів, які акумулюють поряд з державними коштами внески приватних банків та інших кредитних установ, слід перейняти цей засіб цільового використання коштів ДФСЗН.

Кожній регіональній службі зайнятості доцільно домагатися можливості самостійного проведення виборчої податкової політики (застосування системи податкових пільг), що стимулює попит на робочу силу як на національному, так і на окремих регіональних ринках праці, а також заохочує підприємницьке інвестування у розвиток нових форм зайнятості.

Часткове вирішення проблеми недостатність грошових коштів бачиться в утворенні сприятливих організаційно-правових умов для привертання іноземного фінансового, технічного та інтелектуального капіталу на національний ринок праці з метою розробки та здійснення широкомасштабної програми зайнятості трудового потенціалу (наприклад, утворення вільних економічних зон, підприємницьких зон та привертання зарубіжних фірм у регіони з надмірною пропозицією праці) та ін. Реалізація запропонованого порядку фінансування дозволить оздоровити соціально-економічне середовище, в якому здійснює свою діяльність служба зайнятості населення, забезпечити дотримання основних прав і соціальних гарантій громадян України, знизити рівень безробітного і підвищити кількість зайнятого населення.

У запропонованій моделі регулювання зайнятості передбачається, що у структурі державної служби зайнятості повинні функціонувати такі підрозділи: адміністративний, аналітичний та спеціалізований. Це дозволить більш ефективно координувати роботу у сфері зайнятості населення, додержуватися єдиної стратегії у процесі формування соціальної політики, орієнтованої на ринкову економіку. Адміністративний підрозділ державної регіональної служби зайнятості повинен брати участь у розробці державної політики зайнятості, нести повну відповідальність за її реалізацію, за допомогою системи законодавчих, адміністративних, організаційних та економічних методів впливати на поведінку роботодавців (у особі підприємств різних форм власності) та здійснювати соціальний захист робочої сили.

Роль аналітичного підрозділу служби зайнятості буде міститися у збиранні, узагальненні, обробці, накопиченні, відновленні інформації про попит та пропозицію робочої сили, у прогнозуванні на цій засаді динаміки ринку праці та розвитку професійно-кваліфікаційної структури регіону.

Розглядаючи програми як засіб здійснення політики зайнятості та виходячи з того, що на ефективність державної політики зайнятості населення у значній мірі впливають історичні, демографічні та соціально-економічні особливості регіонів, для оперативного та якісного вирішення питань зайнятості, об'єктивної оцінки ситуації, що склалася на ринку праці, припускається використовувати ряд показників, які характеризують вказані особливості. Так, у якості системно утворюючого критерію слід прийняти рівень реального безробіття. Для цього методологію та методику розрахунку рівня реєстрованого безробіття слід переглянути з метою легалізувати приховану форму безробіття. Звідси випливає, що і в методологію розробки державної та регіональної програм зайнятості населення доцільно внести відповідні корективи.

Показник рівня реального безробіття, що розраховується за чинною методикою, є недостатньо обґрунтованим та вкрай заниженим. Підтвердженням цього можуть служити результати спеціального вибіркового обстеження ринку праці України, яке було проведено у жовтні 1996 р., органами державної статистики і базувалося на міжнародній оцінці стану зайнятості економічно активного населення. Згідно до них рівень безробіття в цілому в Україні становив 7,6 відсотка. У той же час показник рівня безробіття в Україні, що наводився у засобах масової інформації, не перевищував 2 відсотків. Таким чином, різниця в оцінках рівня безробіття чимала. Така відмінність методик викликає невідповідність даного показника з іншими країнами.

У Законі України “Про зайнятість населення” та у Законі України “Про внесення змін до Закону України “Про зайнятість населення” доцільно було б установити норми, що дозволять визначити статус осіб, які не припинили трудові стосунки з підприємствами, що відправили їх у безтермінову відпустку, але фактично залишили їх без засобів існування на невизначений час, до того ж не несуть за такі дії ніякої юридичної або економічної відповідальності.

У ході аналізу руху робочої сили (на прикладі Донецької області України) з'ясувалося, що незлагодженість трудової та демографічної статистики викривляє багато які соціально-економічні показники ринку праці та поперед усього дуже занижує рівень реєстрованого безробіття. Так, наприклад, згідно чинної методики урахування безробітного, незайнятого та зайнятого населення проводиться суворо за місцем мешкання. При цьому не береться до уваги такий важливий аспект, як трудовий зв'язок між містом та передмістям. Адже число працюючих у містах значно перевищує чисельність громадян працездатного віку, що у ньому мешкає. Поперед усього, це пояснюється промисловим розвитком міст.

Різниця, що має місто між числом зайнятих, незайнятих та безробітних за місцем їх мешкання та за його межами, значно знижує реєстровані рівні безробіття та трудової зайнятості.

Урахування трудової зайнятості, незайнятості та безробіття не повинно обмежуватися тільки віковими ознаками та місцем мешкання. Для керування процесом формування та розвитку локального ринку праці важливо ураховувати такий показник, як сила (ступінь) тісноти трудових зв'язків між містами та передмістями. При цьому повинні бути ураховані адміністративно-господарські функції міст.

Для поліпшення регулювання процесів зайнятості економічно активного населення показник напруженості регіонального ринку праці доцільно визначати шляхом розрахунків середнього числа громадян, що звертаються до служби зайнятості (а не тільки безробітних, як зараз), котре припадає на одну заявлену у центри служби зайнятості населення вакансію.

Зменшити масштаби прихованого безробіття, ліквідувати фіктивні робочі місця, що виникли на державних підприємствах з появою фірм з недержавною формою власності, де пенсійний механізм не працює, пропонується шляхом проведення санації усіх робочих місць.

Має також сенс встановити обґрунтоване оптимальне навантаження на одного робітника конкретного центру зайнятості, в основу розрахунку якого покладено показники кількості мешканців певного населеного пункту (району у області, у місті, району у місті), а також враховано кількість розташованих на цій території підприємств, їх галузеву структуру. Встановлення такого показника дозволить більш ефективно використовувати наявний потенціал співробітників служби зайнятості та допоможе підвищити рівень їх професіоналізму. Останнім часом в Україні серед структурних проблем безробіття викликає занепокоєння тенденція до збільшення тривалості періоду безробіття. Розрахунки показали, що за 1991-1997 рр., середня тривалість терміну працевлаштування безробітних, наприклад Донецької області України, збільшилася (з 1,81 до 7,2 міс.) у 4 рази.

Таке зростання терміну працевлаштування, хоча й обумовлено об'єктивними причинами, однак є дуже тривалим та обтяжливим як для самого безробітного, так і для членів його родини і для держави у цілому, оскільки тривала неучасть громадян у національному виробництві потребує певних витрат на їх утримання. За цей час, безумовно, відбувається втрата професійних навичок, кваліфікації, трудової етики, виникає потреба у підвищенні кваліфікації, перепідготовці, наданні психологічної підтримки. Тому дуже важливо при визначенні на рівні регіонів ступеню застійності (періоду тривалості) безробіття, або питомої ваги осіб у складі безробітних, що перебувають на обліку більше 1 року, звернути увагу на шляхи вирішення таких проблем іншими країнами. До речі, наприклад, в Австралії, де приватні служби, які отримали право на працевлаштування безробітних, у випадку працевлаштування безробітних з числа неконкурентоспроможних (тривало безробітні, молодь у віці 16-17 років та ін.) отримують премію з фонду страхування по безробіттю.

При розробці програми зайнятості спеціалістам державної служби зайнятості сумісно з іншими державними органами, причетними до впровадження політики зайнятості, доцільно оцінити рівень використання виробничих потужностей:

а) динаміка виробництва промислової продукції;

б) питома вага збиткових підприємств у промисловості.

Важливою умовою підтримання існуючих або наново створених підприємств може стати державне заохочення підвищення ефективності сучасного виробництва, яке буде виявлятися у вигляді надання організаційної або фінансової (з залученням іноземних капіталовкладень) допомоги, наприклад у випадку необхідності модернізації підприємств промисловості, сільського господарства та ін. Проведений аналіз підтвердив, що регулювати процеси на ринку праці треба враховуючи загальний обсяг інвестицій:

а) питома вага власних коштів підприємств у загальному обсязі інвестицій;

б) інвестиційна активність вітчизняного недержавного сектора економіки;

в) участь іноземного капіталу.

Не менш важливим при розробці довгострокових програм трудової зайнятості населення є коефіцієнт природного руху населення, через те що його величина впливає на зміну пропозиції робочої сили. Урахування динаміки цього демографічного показника дозволить фахівцям служби зайнятості підвищити точність визначення імовірності загострення або покращення ситуації на регіональних ринках праці у перспективі. Так, за оцінками експертів, за 1990-1996 рр., коефіцієнт смертності зріс більш ніж на 20%, а коефіцієнт народжуваності зменшився на 28,4%.

Набирає силу тенденція росту звертання у службу зайнятості громадян, які формально не припинили трудові відносини зі своїми підприємствами (наприклад, знаходяться у безтермінових неоплачуваних відпустках), отже, відносяться до зайнятого населення, але фактично є безробітними. У Законі України “Про зайнятість населення” про безробіття такого роду нічого не говориться, нібито його й не існує. Служба зайнятості у таких випадках не надає ніякої матеріальної допомоги цій категорії населення.

В Україні слід також було б, наприклад, спираючись на досвід Ірландії, де з 1977 р., діє Закон “Про захист прав найманих робітників”, узятися до розробки подібного закону.

Доцільно також на прикладі Данії питання звільнення службовців регулювати окремою статею законодавства, згідно з якою про звільнення вони повинні бути повідомлені у термін, більш тривалий, ніж у робітників (наприклад, до 6 місяців), і цей термін повинен залежати від протягу служби у конкретній організації. Виплату допомоги вивільняє робітникам також слід ув'язати з трудовим стажем (наприклад, за схемою: до 1 року, від 5 до 10 років, від 10 до 15 років і т. ін.). Більш того, до тих, хто має безперервний трудовий стаж більше 10 років, рекомендується застосовувати систему надбавок до розміру допомоги вивільняє робітникам та допомоги по безробіттю за кожен рік, що відпрацьовано поза цей термін. Ця система повинна застосовуватися і у випадках, коли вік звільнених перевищує, наприклад, 45 років. У свою чергу, з метою достовірності інформації у трудовій книжці формулювання причини звільнення робітника повинно бути більш конкретизованим (економічна, структурна, фінансового характеру та т. ін.). Це дозволить не тільки точніше характеризувати обставини, що склалися на ринку праці, а також сприятиме розробці програми зайнятості.

Запропонована модель двобічної інтеграції відкриває більш далеку перспективу, ніж класична, неокласична, кейнсіанська та монетаристська, оскільки забезпечує зниження кількості безробітного та підвищення кількості зайнятого працездатного населення, дозволяє з найбільшою повнотою використовувати невичерпні резерви національного виробництва. Вона враховує те, що у системі регуляторів ринкової економіки присутні як ринкові регулятори (наприклад, конкуренція підприємств, вільні ціни, розмір заробітної плати, мотивація до праці), які діють незалежно від бажань держави, підприємств, людей, так і неринкові, які розроблюються органами керівництва (державними або конкретного підприємства) та обов'язкові при використанні у господарській діяльності.

Розроблена модель дозволить забезпечити:

- посилення інтеграції державного і приватного регулювання сфери трудових відносин в умовах ринку;

- поширення сфери ефективної зайнятості населення з урахуванням суспільних потреб;

- стимулювання максимального використання трудового потенціалу суспільства з метою покращення добробуту кожного його члена;

- реальну відчутність соціальної підтримки та захисту від безробіття неспроможних до конкуренції на ринку праці громадян;

- сприяння підвищенню ефективності праці шляхом раціонального розташування робітників по сферам зайнятості, утворення умов для територіальної та професійної мобільності трудящих з урахуванням кваліфікації робітників та дефіцитності (надмір) професії;

- проведення вибіркової податкової політики (застосування системи податкових пільг), що стимулює попит на робочу силу як на національному, так і на окремих регіональних ринках праці;

- організацію змішаних приватно-державних програм регулювання зайнятості трудових ресурсів та соціального захисту безробітних (та неповнолітніх членів їх родини), а також неконкурентоспроможних на ринку праці громадян;

- заохочення підприємницького інвестування у розвиток нових форм зайнятості економічно активного населення;

- створення сприятливих організаційно-правових умов для залучення іноземного фінансового, технічного та інтелектуального капіталу на національний ринок праці з метою розробки та здійснення широкомасштабної програми зайнятості трудового потенціалу (наприклад, створення вільних економічних зон та залучення зарубіжних фірм у регіони з надмірною пропозицією праці);

- здійснення постійного контролю за рівнями безробіття та зайнятості у процесі реалізації різних цільових програм;

- встановлення та підтримку постійних і всебічних контактів служб зайнятості з широким колом партнерів на ринку праці які сприяють розвитку потрібних та бажаних тенденцій у динаміці попиту та пропозиції робочої сили;

- удосконалення законодавчих положень, що торкаються умов та процедури найму і звільнення трудящих, а також режиму праці тих категорій громадян, працевлаштування яких викликає особливі труднощі;

- розробку соціальних програм з визначенням конкретних джерел їх фінансування та умов реалізації та ін.

ВИСНОВКИ

З результатів проведеного аналізу можна вивести, що сучасний етап формування ринкових відносин характеризується складним кризовим станом вітчизняної економіки. Він виявляється в падінні темпів виробництва, скороченні інвестицій, розладнанні фінансової системи, зниженні фондоозброєності праці, збільшенні кількості підприємств, що стали банкрутами, нарощуванні інфляційних процесів, зниженні кількості та якості продукції та таке інше. Ускладнені політичною та демографічною ситуацією ці негативні процеси тягнуть за собою високі соціальні витрати: зростання кількості незайнятого працездатного населення, інтенсифікацію процесу вивільнення робітників, різку зміну можливостей трудящих у виборі місця роботи, дисбаланс між територіальною потребою та пропозицією робочої сили, незадоволення потреби підприємств у робітниках певних професій та фахів, а громадян - у робочих місцях, масове безробіття та ін. У сукупності все це у кінцевому підсумку призводить до падіння рівня та якості життя населення, підвищення соціальної напруги.

Багато країн в світі (в тому числі з перехідною економікою) мають подібні проблеми. Як правило, це спричинено конкуренцією, циклічним коливанням попиту та пропозиції товарів та послуг, розвитком виробництв, впровадженням новітніх технологій та іншими структурно-прогресивними змінами. Й хоча в світі накопичений багатий досвід вирішення проблем безробіття з найменшими витратами для суспільства, він не може бути повністю скопійований нашою країною. Насамперед тому, що Україна має специфічний шлях розвитку, бо попередня командно-адміністративна система ігнорувала ряд економічних законів і ринкових регуляторів економіки, недооцінювала роль приватної та інших недержавних форм власності й видів зайнятості, тобто скерувала ступінь економічної свободи і мотивації до праці. Вона заклала в сфері трудової зайнятості населення багато суперечностей, які почали проявлятися з переходом країни до ринкових відносин, який співпав з розпадом єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР і укріпленням незалежності молодої української держави. У таких умовах відбувався процес стихійного саморозвитку та пристосування ринку праці до сучасної економіко-політичної ситуації.

Таким чином, незначна спроможність ринку праці до саморегулювання, зберігання вкрай навантаженої ситуації на вітчизняному ринку робочої сили потребують удосконалення досі використовує активних і пасивних методів державного регулювання трудової зайнятості економічно активного населення. Виходячи з фінансово-економічного, соціально-правового, організаційного і матеріально-технічного стану сучасної системи регулювання трудової зайнятості працездатного населення, головним напрямом її реформування вибрано доповнення державних методів регулювання зайнятості приватними.

У концептуальному плані в основу удосконалення чинної системи регулювання зайнятості населення покладено принцип доповнення існуючих методів державного регулювання додатковими, які базуються на основі урахування історичних, демографічних, соціальних, економічних, регіональних особливостей національного виробництва, накопиченого іншими державами досвіду, а також економічних законів ринкового господарства. Передбачається, що чинна система регулювання зайнятості населення реформуватиметься у напрямку зближення законодавчої бази України із законодавством інших країн, раціонального використання коштів ДФСЗН, спеціальних і змішаних (приватно-державних) фондів, підвищення рівня зайнятості, зменшення рівня і тривалості безробіття, ефективного використання наявного національного трудового потенціалу, уникнення соціальної напруження в суспільстві, сприяння економічному зростанню. Зазначені цілі досягатимуться шляхом реалізації належних фінансових, правових, організаційних, соціально-економічних та матеріально-технічних методів, які власне і становлять суть сформованої концептуальної основи моделі змішаного регулювання трудової зайнятості населення.

Важливе практичне значення має висновок: з метою об'єктивної оцінки стану зайнятості населення України та для забезпечення зіставлення з зарубіжними країнами урахування рівня реального (фактичного) безробіття слід проводити використовуючи методику, яка враховуватиме соціально-економічні і демографічні особливості регіонів України і дозволить запобігти значного розбігу з іншими країнами з ринковою економікою. Для цього при розробці програм зайнятості на рівні регіонів доцільно, по-перше, при розрахунку рівня реєстрованого безробіття ураховувати показник сили (ступеню) тісноти трудових зв'язків між містами та передмістями, встановити у законодавчому порядку норми, що дозволять визначити статус осіб, які не припинили трудові стосунки з підприємствами, які відправили їх у безтермінову відпустку, періодично проводити санацію усіх робочих місць;показник напруженості регіонального ринку праці доцільно визначати шляхом розрахунків середнього числа громадян, що звертаються до служби зайнятості (а не тільки безробітних, як зараз), котре припадає на одну заявлену у центри служби зайнятості населення вакансію та ін., а по-друге, оцінювати поряд з існуючими ще й такі показники, як рівень використання виробничих потужностей, загальний обсяг інвестицій, коефіцієнт природного руху населення та ін. Розробці програми зайнятості також сприятиме примушення у законодавчому порядку підприємств різної форми власності до формулювання у трудовій книжці працівників дійсної та більш конкретної причини звільнення (економічна, структурна, конверсійна, фінансового характеру та ін.).

Рішення проблем фінансування діяльності державної служби зайнятості населення України полягає у наданні службі зайнятості статусу самостійної позиково-фінансової некомерційної організації, поверненні до вже відпрацьованої системи повної незалежності формування та використання коштів ДФСЗН від державного бюджету, використанні коштів фонду тільки за прямим призначенням, встановленні контролю за витратами коштів Державного фонду сприяння зайнятості з боку громадських організацій.

Враховуючи фактичні та прогнозні темпи зростання безробіття, загострення його економічних та соціальних витрат, можна з упевненістю вивести, що без фінансової, технічної та методологічної допомоги з боку найбільш розвинених зарубіжних країн, що накопичили певний досвід у проведенні раціональної політики зайнятості в умовах ринку, буде дуже важко перебороти ті негативні тенденції, які з різних причин виникли у ході формування ринкових відносин. У зв'язку з цим бачаться необхідними такі активні методи, як організація змішаних приватно-державних програм регулювання зайнятості національних трудових ресурсів та соціального захисту безробітних, надання приватним вітчизняним підприємствам кредитів з коштів змішаних державних та приватних фондів регіонального розвитку, надання організаційної, технічної або фінансової допомоги (із залученням іноземних капіталовкладень) та ін.

Щоб створити досконалий механізм регулювання трудової зайнятості населення, необхідно здійснити комплекс методів впливу на основні показники ринку праці, які спрямовано на зупинення економічної кризи, досягнення стабілізації ситуації на національному ринку робочої сили.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Дзюба С.Г. Регулирование трудовой занятости населения в условиях реформирования экономических отношений. - Донецк, 1997. - 374 с.

2. Дзюба С.Г. Основные концептуальные направления относительно функционирования современного рынка труда. - Донецк: ИЭП НАН Украины, 1998. - 48 с. економіка власність ринок

3. Дзюба С.Г. Особенности формирования занятости населения в промышленном регионе в условиях смешанной экономики. - Донецк: ИЭП НАН Украины, 1998. - 48 с.

4. Поклонский Ф.Е., Дзюба С.Г. Финансовое обеспечение занятости населения. - Донецк: ИЭП НАН Украины, 1997. - 35 с. Особистий внесок: аналіз фінансового стану державної служби зайнятості, розробка методичних засад вирішення фінансових проблем у сфері зайнятості населення.

5. Поклонский Ф.Е., Дзюба С.Г. Влияние роста уровня безработицы на эффективность промышленного производства региона. - Донецк: ИЭП НАН Украины, 1997. - 72 с. Особистий внесок: аналіз, висновки та пропозиції, що сприяють захисту суспільства від безробіття.

6. Дзюба С.Г. Социально-экономические проблемы промышленных предприятий региона // Социально-экономические аспекты региональной промышленной политики. - Донецк: ИЭП НАН Украины, 1997. - С. 21-23.

7. Поклонский Ф.Е., Дзюба С.Г. Хозяйственная самостоятельность предприятий и занятость населения региона // Развитие хозяйственной самостоятельности предприятий региона. - Донецк: ИЭП НАН Украины, 1994. - С. 72-81. Особистий внесок: обґрунтування необхідності внесення відповідних коректив до програми зайнятості населення України.

8. Дзюба С.Г. Обеспеченность промышленных предприятий региона трудовыми ресурсами // Основные направления развития промышленных предприятий региона. - Донецк: ИЭП НАН Украины, 1995. - С. 175-189.

9. Дзюба С.Г. Государственная служба занятости как объект совершенствования профессиональной структуры промышленных предприятий региона // Совершенствование отраслевой структуры промышленных предприятий региона. - Донецк: ИЭП НАН Украины, 1996. - С. 119-133.

10. Поклонский Ф.Е., Дзюба С.Г. Регулирование занятости на современном этапе развития многоукладной экономики. - Донецк: ИЭП НАН Украины, 1995. - 20 с. Особистий внесок: удосконалена класифікація видів безробіття, розробка структури державної служби зайнятості з урахуванням галузевої ознаки.

11. Дзюба С.Г. Новые подходы к методологии регулирования занятости в условиях развития многоукладной экономики // Направления развития экономики Украины в современных условиях. - Донецк: ИЭП НАН Украины, 1996. - С. 92-97.

12. Поклонский Ф.Е., Дзюба С.Г. Влияние использования трудовых ресурсов на эффективность функционирования предприятий // Проблемы повышения эффективности функционирования предприятий различных форм собственности. - Донецк: ИЭП НАН Украины, 1997. - С. 5-11. Особистий внесок: аналіз впливу зайнятості трудових ресурсів на ефективність роботи підприємств різних форм власності.

Размещено на Allbest.ru