Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Використання виробничо-ресурсного потенціалу аграрного сектора економіки України (питання теорії, методології і практики)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Україна тривалий час розвивалась у складі єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР, економіка якого базувалась на двох формах власності: загальнодержавній і колгоспно-кооперативній. Якщо перша з них являла собою найвищий рівень одержавлення засобів виробництва і предметів праці, то друга, як різновидність державної власності, формально припускала часткову власність колгоспників на вироблену продукцію. Аграрна політика держави розвивалася переважно на екстенсивних чинниках і в міру їх вичерпання сільськогосподарське виробництво поступово занепадало.

Нарощування виробництва сільськогосподарської продукції відбувалось в основному за рахунок залучення нових малопродуктивних земель, розорення прируслових лук і пасовищ, схилових земель, здійснення крупномасштабних робіт по осушенню заболочених угідь і зрошенню у посушливих її районах, перенасичення сівозмін трудомісткими, грунтовиснажливими і грунторуйнівними культурами. Недостатність коштів для освоєння і високоінтенсивного використання меліорованих земель, відсутність повного набору машин і обладнання для комплексної механізації виробничих процесів, недостатня фондо- і енергоозброєність праці значно обмежували можливості індустріалізації та інтенсифікації сільськогосподарського виробництва. Почали реально проявлятися негативні економічні наслідки екстенсивного розвитку сільськогосподарського виробництва: водна і вітрова ерозія, підтоплення, засолення і заболочення грунтів, значне зниження їх гумусомісткості, погіршення травостою на луках і пасовищах.

На фоні цього зростає диспаритет цін на промислові засоби виробництва і предмети праці та сільськогосподарську продукцію. Податкова політика недостатньо враховувала реґіональні особливості сільськогосподарського виробництва і фінансово-економічне становище господарств, постійно скорочувались державні інвестиції у сільськогосподарське господарство. В результаті зменшувались доходи господарств, знижувалась їх рентабельність і зростала кількість збиткових, звужувались можливості простого і розширеного відтворення у цій галузі. Результатом такої політики стало постійне скорочення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції. Настала передкризова ситуація, яка згодом переросла в кризову. Назріла необхідність розробки і впровадження нової аграрної політики. Вона повинна синтезувати у собі комплекс науково обгрунтованих заходів, спрямованих на прискорений вихід аграрного сектора з економічної кризи і подальше стабільне нарощування виробництва сільськогосподарської продукції.

Сьогодні подальший розвиток сільськогосподарського виробництва в найбільшій мірі залежить від ефективного використання виробничо-ресурсного потенціалу. Тому аграрна політика (інвестиційна, цінова, податкова, фінансово-кредитна, рентна) повинна бути спрямована на зміцнення матеріально-технічної бази господарств і стимулювання ефективного використання їх аграрно-ресурсного потенціалу.

Аграрна економічна наука впродовж останніх років активно працює над розробкою теоретико методологічних основ аграрної політики і конкретних заходів, спрямованих на подолання економічної кризи. Значний внесок у її розробку зробили наукові колективи Інституту економіки НАН України, Інституту аграрної економіки УААН, Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України, Інституту регіональних досліджень НАН України, Науково-дослідного економічного інституту Мінекономіки України, а також кафедри вищих учбових закладів. Вагомий внесок у розробку теорії і практики аграрної реформи здійснили І.І. Лукінов, П.Т. Саблук, В.В. Юрчишин, О.М. Онищенко, В.Я. Месель-Веселяк, П.І. Гайдуцький, М.І. Долішній, Р.А. Іванух, Г.Е. Колесник, О.М. Шпичак, Л.Я. Новаковський, П.П. Борщевський та інші. Однак до цього часу ще не розроблена цілісна наукова концепція формування і високоефективного використання виробничо-ресурсного потенціалу сільського господарства в умовах перехідної економіки, яка б стала основою високоінтенсивного та індустріального розвитку сільськогосподарського виробництва.

Здійснення економічних реформ внесло суттєві корективи в аграрну політику. Зміна форм і відносин власності, які відбуваються у сільському господарстві, розвиток ринкових відносин, децентралізація управління і регулювання економіки обумовлюють необхідність продовження наукових досліджень (теоретичних, методологічних і прикладних) з проблем економіки і організації сільськогосподарського виробництва і використання його виробничо-ресурсного потеціалу. Актуальність розв'язання цих проблем і обумовило вибір теми дисертаційного дослідження.

Мета і задачі дослідження. Основною метою дослідження є розвиток теоретичних і методологічних положень та економічних механізмів використання виробничо-ресурсного потенціалу сільського господарства і його прискореного виходу із кризового стану. У відповідності з основною метою дисертант поставив перед собою розв'язання таких основних задач:

сформулювати теоретико-методологічні положення щодо удосконалення організації сільськогосподарського виробництва, підвищення його економічної ефективності в сучасних умовах переходу до ринкової економіки;

обгрунтувати методику комплексного аналізу і оцінки сільськогосподарського виробництва з позицій багатовимірних критеріїв і показників його соціально-економічної та екологічної ефективності;

розробити комплекс заходів, спрямованих на зростання ефективності використання виробничо-ресурсного потенціалу, зміцнення матеріально-технічної бази господарств і підвищення їх фондооснащеності і енергоозброєності праці;

виявити шляхи раціонального використання трудових і природних ресурсів та виробничих фондів на основі аналізу і оцінки ходу економічної реформи, обгрунтувати стратегію і тактику її продовження;

обгрунтувати основні напрями подальшого удосконалення земельних і майнових відносин, реорганізації колективних і державних господарств та підприємств, розвитку різних форм господарювання та інтеграційних процесів;

накреслити основні шляхи підвищення продуктивності та економічної ефективності використання ресурсного потенціалу і обгрунтувати напрями раціоналізації використання трудових, природних і фінансових ресурсів;

розробити пропозиції по удосконаленню територіальної організації фінансово-кредитної, інвестиційної, цінової, податкової і рентної політики як першочергових антикризових заходів;

обгрунтувати основні шляхи удосконалення зовнішньоекономічної діяльності держави в галузі аграрно-промислового комплексу.

Предмет і об'єкт дослідження. Предметом дослідження стала сукупність теоретико-методологічних положень та практичних заходів, пов'язаних з формуванням нової аграрної політики держави, удосконаленням форм власності і земельних відносин, використанням виробничо-ресурсного потенціалу, стабілізації сільськогосподарського виробництва та його прискореного виходу з кризової ситуації.

Об'єкт дослідження - сільське господарство України з його складною функціонально-компонентною і територіальною структурою та складними проблемами його дальшого розвитку.

Теоретичною та методологічною базою дослідження є сучасні теорії економічного розвитку, фундаментальні роботи наукових установ, окремих вчених з проблем розвитку агропромислового комплексу. В роботі використані як загальнонаукові методи досліджень, так і конкретно-прикладні. Серед загальнонаукових методів використано: абстрактно-логічний, монографічний, розрахунково-конструктивний, балансовий, економіко-статистичний, картографічний, системного аналізу та інші.

Інформаційна база досліджень. В процесі дослідження використано матеріали та рішення сесій Верховної Ради, Укази Президента України, рішення Кабінету Міністрів, Мінекономіки, Статистичні збірники Держкомстату України, Мінагропрому України, Мінфіну України та інших міністерств і відомств, а також первинні звіти господарств і підприємств. При розробці теми використано також опубліковані статистичні матеріали Інституту аграрної економіки УААН та інших наукових установ.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами і темами. Дослідження виконувались протягом 1991-1997 років в рамках наступних державних програм:

Програми наукових досліджень по виконанню постанови Ради Міністрів УРСР №390 від 27 грудня 1990 р.;

Програми досліджень «Теоретичні і практичні аспекти формування і функціонування ринків засобів виробництва та інвестицій» Державної науково-технічної програми «Продовольство - 96» (1994-1995);

Науково-технічної програми Відділення економіки УААН на 1996-2000 роки: «Наукові основи аграрної політики трансформування агропромислового виробництва в ринкових умовах».

Тема дисертаційної роботи тісно ув'язана з науковою тематикою Інституту регіональних досліджень, зокрема знайшла відображення в темах:

3.1.9.2. Теоретичні засади регіональної політики. 1997-1999. Регістраційний №197V012834.

3.1.9.7. Трудовий потенціал в умовах ринкових відносин: теоретичні основи і регіональні особливості політики зайнятості та соціального захисту населення. 1993-1996. Регістраційний №0193V24924.

Екологічна безпека економічних реформ в Україні: досвід, проблеми і перспективи (регіональні дослідження). 1997-1999. Реєстраційний №0197001214.

Наукова новизна результатів досліджень. Наукова новизна отриманих результатів полягає в розвитку ряду теоретичних і методологічних положень економіки і організації сільськогосподарського виробництва в умовах переходу до ринкової економіки, розробці методичних підходів, критеріїв і показників оцінки ефективності сільськогосподарського виробництва та комплексу заходів спрямованих на його дальший розвиток.

До найбільш вагомих теоретичних і методологічних положень, розробок, висновків і рекомендацій, які складають наукову новизну, можна віднести:

узагальнення основних положень теорії і практики здійснення аграрних реформ і формулювання методологічних підходів стосовно врахування соціально-економічної ситуації, що склалася в Україні в сучасних умовах;

розробку нової стратегії і тактики аграрних перетворень з врахуванням соціально-економічних наслідків економічної реформи, використання вітчизняного і зарубіжного досвіду та регіональних особливостей сільськогосподарського виробництва;

виявлення резервів і можливостей підвищення продуктивності та економічної ефективності використання ресурсного потенціалу сільського господарства;

рекомендації і пропозиції відносно підвищення фондозабезпеченості сільськогосподарського виробництва і енергоозброєності праці та зміцнення матеріально-технічної бази господарств;

обгрунтування шляхів підвищення працезабезпеченості сільськогосподарського виробництва у трудодефіцитних і ліквідації безробіття в густонаселених районах, розвитку соціальної інфраструктури сільських поселень і раціоналізації розселення;

розвиток наукових основ раціонального сільськогосподарського природокористування, охорони земельних, лісових, біокліматичних та інших ресурсів сільського господарства;

на підставі структурно-динамічного аналізу сільськогосподарського виробництва і його територіальної організації розкрито причини зниження ефективності виробництва продукції землеробства і тваринництва, деспеціалізації і переспеціалізації господарств та обгрунтовано шляхи удосконалення функціонально-компонентної і територіальної структури АПК, а також формування зон і районів товарного виробництва основних видів сільськогосподарської продукції;

розробка пропозицій відносно удосконалення ринкової торгівлі, заповнення внутрішнього ринку продовольчими товарами;

обгрунтування конкретних пропозицій щодо виходу продукції АПК на світовий ринок, раціоналізації митного законодавства, розширення технологічних, економічних і господарсько-організаційних зв'язків з господарствами зарубіжних країн, впровадження передових, прогресивних технологій тощо.

Апробація результатів дисертаційного дослідження.

Теоретико-методологічні положення дисертаційного дослідження закладені в основу аграрних перетворень в сільському господарстві Львівської області при реформуванні сільськогосподарських підприємств, розвитку різних форм господарювання і багатоукладної економіки. Наукові положення і комплекс заходів по реалізації аграрної політики, система економічних механізмів, які забезпечують їх реалізацію, можуть бути використані і в інших областях України. Пропозиції автора враховані при розробці на урядовому рівні ряду законодавчих актів і нормативних матеріалів стосовно розвитку і реформування АПК України. Основні положення дисертації апробовані на наукових конференціях і семінарах, доповідались на засіданнях Кабінету Міністрів України, Ради Реґіонів при Президенті України.

Наукове і практичне значення роботи. Наукове значення роботи полягає в формуванні нових теоретичних положень розвитку аграрного сектора економіки в сучасних умовах господарювання. Вони можуть служити основою для подальшого розвитку економічних досліджень аграрної економіки.

Методичні підходи, критерії і показники оцінки розвитку господарської і комерційної діяльності господарств і підприємств аграрної сфери є передумовою розробки конкретних організаційно-економічних заходів щодо шляхів збільшення виробництва сільськогосподарської продукції та підвищення його економічної ефективності.

Зроблені узагальнення і пропозиції відносно дальшого розвитку аграрної політики і здійснення економічної реформи можуть бути використані Кабінетом Міністрів, Мінекономіки і Мінсільгосппродом України, регіональними органами управління при уточненні стратегії і тактики в умовах кожного регіону та особливостей аграрних перетворень, при удосконаленні податкової, фінансової, цінової, рентної та інвестиційної політики та розробці програм інвестування пріоритетних програм розвитку агропромислового комплексу.

Теоретичні і методологічні положення дисертації доцільно використати при підготовці підручників, методичних посібників для сільськогосподарських інститутів, а також при викладанні курсу лекцій з економіки і організації сільського господарства.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження опубліковані у 35 працях (16 індивідуальних і колективних монографіях та брошурах і 19 статтях) загальним обсягом 50,2 авторських друкованих аркушів.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, 5 розділів, висновків, списку використаної літератури. Текстова частини містить 284 сторінки, 78 таблиць. Список використаних джерел налічує 131 назву.

Структура роботи:

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Економічна криза і необхідність здійснення нової аграрної політики. І.1. Аграрна криза і її соціально-економічні наслідки. І.2. Аграрна політика держави і її вплив на розвиток сільського господарства. І.3. Земельна реформа і соціально-економічна ефективність. І.4. Механізми реалізації аграрної реформи та удосконалення земельних відносин.

РОЗДІЛ ІІ. Структурна перебудова земельних відносин і їх вплив на формування і розвиток нових господарських і підприємницьких структур. ІІ.1. Розвиток і формування нових господарських структур. ІІ.2. Розвиток комбінування, комплексування і кооперування виробництва, горизонтальної та вертикальної інтеграції в умовах переходу до ринкової економіки. ІІ.3. Основні шляхи наукового і організаційно-господарського забезпечення формування і розвитку нових господарських і підприємницьких структур. ІІ.4. Здійснення аграрної реформи в зарубіжних країнах і можливості використання їх досвіду в Україні.

РОЗДІЛ ІІІ. Ресурсний потенціал сільського господарства і шляхи підвищення продуктивності та економічної ефективності його використання. ІІІ.1. Ресурсний потенціал, його компонентно-функціональна і територіальна структура. ІІІ, 2. Населення і трудові ресурси сільського господарства та підвищення ефективності їх використання. ІІІ.3. Соціальний розвиток села і проблеми розселення. ІІІ.4. Земельні ресурси і їх використання в сільському господарстві. ІІІ.5. Водні ресурси і водозабезпеченість сільського господарства України. ІІІ.6. Кліматичні умови і ресурси та їх вплив на сільськогосподарське виробництво. ІІІ.7. Екологізація сільськогосподарського виробництва. ІІІ.8. Виробничі фонди і шляхи підвищення їх використання.

РОЗДІЛ ІV. Сучасний стан сільськогосподарського виробництва і проблеми його перспективного розвитку. ІV.1. Структурні зміни у сільськогосподарському виробництві. ІV.2. Фінансово-економічне становище господарств і сільськогосподарських підприємств. ІV.3. Капітальні вкладення у сільське господарство.

РОЗДІЛ V. Територіальна організація сільськогосподарського виробництва і її вплив на ринок продукції землеробства і тваринництва. V.1. Територіальна організація сільського господарства і шляхи її удосконалення. V.2. Ринок сільськогосподарської продукції і проблеми його розвитку. V.3. Зовнішньоекономічна діяльність України в галузі сільського господарства.

ВИСНОВКИ.

ЛІТЕРАТУРА.

Основний зміст дисертації

виробничий сільськогосподарський економіка

У першому розділі - «Економічна криза і необхідність нової аграрної політики» розглянуто основні причини і соціально-економічні наслідки кризового стану сільськогосподарського виробництва і обгрунтовано необхідність нової аграрної політики та здійснення економічних реформ, спрямованих на підвищення продуктивності та економічної ефективності використання виробничо-ресурсного потенціалу, удосконалення земельних відносин і розвиток різних форм власності.

Ситуація, що склалася в економіці України, характеризується глобальною економічною кризою, яка проявляється в деструктивних змінах, порушенні економічних, фінансових, організаційно-господарських і технологічних зв'язків між окремими галузями, підприємствами і господарствами, зниженні економічної ефективності виробництва, зростанні кількості малорентабельних і збиткових підприємств і господарств, різкому зниженні випуску промислової і сільськогосподарської продукції, звуженні ринку її реалізації, погіршенні фінансово-економічного стану господарських об'єктів, зростанні дефіциту державного бюджету, поглибленні інфляції і зубожінні населення.

Аграрна сфера, яка в період панування тоталітаризму була найбільш незахищеною і зазнавала найбільшого ризику, стала ослабленою і найбільш вразливою по відношенню до негативних економічних явищ. Тому криза в ній проявилася з набагато більшою масштабністю, ніж в інших галузях господарства України. В ній відбилися всі негативні наслідки як промислової, так і екологічної кризи. Різке скорочення промислових засобів виробництва і предметів праці, непорівнянне підвищення цін на них, зробили їх недоступними для господарств, підірвали економічну основу індустріалізації, інтенсифікації та спеціалізації сільськогосподарського виробництва. В результаті знижується продуктивність та економічна ефективність використання виробничо-ресурсного потенціалу, постійно скорочуються масштаби відтворення як у природному, так і економічному середовищі.

Формування цінової політики України як суверенної держави почалося у 1990-1991 роках з прийняттям закону України «Про ціни і ціноутворення», Постанови Кабінету Міністрів України «Про систему цін в народному господарстві і на споживчому ринку». Відповідно до зазначеного законодавства на сільськогосподарську продукцію були введені єдині закупівельні ціни з врахуванням прогнозних темпів зростання цін на промислові засоби виробництва і послуги, що надаються сільському господарству. Проте в реальному житті темпи зростання цін на промислові засоби виробництва виявилися у багато разів вищими, ніж на сільськогосподарську продукцію. В порівнянні з 1990 р. ціни на промислову продукцію перевищували ціни на сільськогосподарську: у 1993 р. - у 6,9, 1994 р. - 9,5, 1995 р. - 6,8, 1996 р. - у 5,2 і в 1997 р. - 4,35 раза. Такий диспаритет цін негативно позначився на фінансово-економічному стані сільськогосподарських підприємств і господарств.

Різке підвищення цін на промислові засоби виробництва і предмети праці, постійне зниження рівня інтенсивності сільськогосподарського виробництва, його деіндустріалізація і деспеціалізація, перехід на примітивні системи ведення землеробства і тваринництва зумовлюють постійне зниження економічної ефективності функціонування аграрно-територіального комплексу. Воно проявляється насамперед у постійному зменшенні прибутковості господарств і повного їх банкрутства. Якщо в 1995 р. усі господарства суспільного сектора мали ще 748 млн. грн. прибутку, то в 1996 р. - 1395,6 млн. грн. збитку, в господарствах Львівської області - 38,3 млн. грн. Рівень збитковості господарств досяг у середньому по Україні 11,2%, в т.ч. у господарствах Луганської області - 22,8, Чернігівської - 20,8, Закарпатської - 20,7, Дніпропетровської - 20,3% і Львівської - 12,3%. У 1996 р. вже жодна область не мала прибутків, всі господарства суспільного сектора стали збитковими і економічно невигідними. В перспективі погіршення фінансово-економічного положення господарств може призвести до ще більшого спаду виробництва сільськогосподарської продукції і поглиблення продовольчої кризи. Постійне скорочення сільськогосподарського виробництва при зростанні місткості ринку зумовило велику експансію зарубіжних товаровиробників і витіснення вітчизняних із значних секторів українського ринку. Тому основним напрямком аграрних перетворень повинно бути удосконалення фінансово-кредитної, податкової, цінової та інвестиційної політики, створення належних умов для розширеного відтворення в аграрному секторі народного господарства України.

Економічні механізми державного і ринкового регулювання цін повинні забезпечити фінансову підтримку сільського господарства, еквівалентність товарообміну, вільний доступ товаровиробників до кредитних ресурсів, підвищення платоспроможності господарств, місткості аграрного ринку, впровадження економічно обгрунтованої податкової, інвестиційної, страхової, рентної політики. Без активних і негайних практичних заходів держави розв'язати проблему стабілізації сільськогосподарського виробництва і підвищення його економічної стійкості практично неможливе. У політиці ціноутворення слід забезпечити, з одного боку, посилення регулюючої дії антимонопольного законодавства, підвищивши його директивні функції, обмеживши зростання цін на промислові засоби виробництва і предмети праці, а з другого боку - посилити вплив на формування цін сільськогосподарського товаровиробників з тим, щоб можна здійснювати стабільний відтворювальний процес в аграрному секторі економіки.

Реалізація комплексного підходу до формування цін на всіх стадіях відтворювального процесу із застосуванням єдиної методологічної бази, активна роль держави в забезпеченні еквівалентності обміну та платоспроможного попиту населення на продукцію АПК, обмеження цін на продукцію монополій, поступове наближення внутрішніх цін до цін на світовому ринку дозволить стабілізувати розвиток в аграрному секторі економіки України і забезпечити поступове нарощування його виробництва.

На продукцію, випуск якої передбачається державними програмами, необхідно встановити нижню цінову межу, так звану ціну підтримки. Це гарантована мінімальна ціна, нижче якої немає права оплачуватися продукція. Ціни підтримки повинні визначатися на основі середніх по країні нормативних витрат виробництва по кожному конкретному виду продукції. В разі реалізації продукції, передбаченої державними програмами, за ціною, нижчою, ніж собівартісна, повинна відшкодовуватися різниця між еквівалентною і середньою ринковою ціною. Тільки таким чином, може бути досягнуто поєднання системи вільного ринкового ціноутворення і елементів державного його регулювання.

В умовах переходу до ринкової економіки при наявності приватної власності на землю, як основний засіб сільськогосподарського виробництва з'являється можливість використання рентних доходів для створення однакових умов розширеного відтворення господарств, які знаходяться в різних природно-кліматичних умовах і використовують різні за родючістю землі. Земельна рента, як економічна категорія, виражає виробничі відносини, пов'язані з формами власності на землю і її використання у сільськогосподарському виробництві. Вона є частиною додаткової вартості, яку одержують господарства, що знаходяться в кращих умовах виробництва і використовують для вирощування сільськогосподарських культур більш родючі землі. Відомо, що цілий ряд господарств Полісся, Карпат та інших районів, які мають найменш родючі землі і ведуть сільськогосподарське виробництво в несприятливих природних умовах, в період переходу до ринкової економіки стають збитковими. В той же час вони продукують значну кількість продукції, яку не можуть виробляти господарства інших природно-кліматичних зон. Тому доцільно рентний дохід через економічні механізми і насамперед через систему оподаткування вилучати державі у свій бюджет для наступного його зонального і внутрізонального перерозподілу на користь тих господарств, які знаходяться в найгірших природно-кліматичних зонах. Із завершенням економічної оцінки земель і впровадження земельного кадастру стане можливим часткове вилучення земельної ренти через земельний податок.

Основною складовою інвестиційної політики є пошук шляхів ефективного використання коштів держави, а також її фінансових ресурсів і приватного капіталу.

Відомо, що на сьогодні аграрний сектор економіки збитковий, його фондооснащеність в 3-5 разів нижча від промислових галузей, в той час в країнах з соціально орієнтованою ринковою економікою вона в 2-3 рази вища, ніж у промисловості. Інвестиційна діяльність у сфері матеріального виробництва надто обмежена. Банки і торгівля всупереч основним функціям фінансового обслуговування виробництва перетворилися на самодостатні сфери одержання надприбутків. Протягом 1993-1996 років на кожний вкладний в банківську сферу крб., одержано 200% прибутку, торгівлю - понад 100%, а у виробництво - лише 8%, в тому числі у сільськогосподарське - тільки 0,8% прибутку, а у 1997 р. - 2,9% збитку. В той же час для країн з розвиненою ринковою економікою співвідношення між рівнем прибутковості характеризується такими основними показниками: виробництво - 30-40%, торгівля 10-15 і банківська сфера 10-20%. Високі процентні ставки майже припинили доступ господарств до кредитних ресурсів. Не прослідковується активізація банківської діяльності в сфері кредитування матеріального виробництва і зокрема сільськогосподарського. Отже державна політика в галузі інвестицій має бути спрямована на удосконалення нормативної і правової бази з метою стимулювання інвестицій у сільське господарство. Серед її важливих заходів слід відзначити використання бюджетних коштів переважно на реалізацію державних пріоритетів і програм, спрямованих на структурну перебудову аграрного сектора економіки, фінансування будівництва і реконструкції крупних гідротехнічних споруд, меліоративних систем та інших крупномасштабних проектів, спрямованих на підвищення продуктивності та економічної ефективності використання аграрно-ресурсного потенціалу; розширення змішаного фінансування інвестиційних проектів; спрямування системи страхування інвестицій; розширення іпотечного кредитування; сприяння розвитку конкуренції на інвестиційному ринку; розвитку і захисту внутрішнього інвестиційного ринку; здійснення державного контролю за цільовим використанням централізованих інвестицій; створення українського національного банку реконструкції і розвитку з метою довго- і середньострокового кредитування проектів важливого державного значення.

Одним із напрямів державної політики, яка зможе забезпечити створення необхідних умов для розширеного відтворення в аграрній сфері, є податкова система. Вона повинна представляти комплекс науково-обгрунтованих заходів, спрямованих на вилучення частини чистого доходу підприємств і господарств та приватних осіб у загальнодержавний і місцевий бюджети для забезпечення дальшого розвитку господарства, здійснення соціально-культурних заходів, утримання управлінського персоналу, правоохоронних органів і армії. Разом із тим, державна податкова система повинна створювати нормальні умови для виробничої і фінансової діяльності всіх виробників матеріальних благ. Однак до останнього часу не вдалося сформувати надійний податковий і кредитний механізми з врахуванням специфіки кожної галузі господарства України. Треба відзначити, що аграрний сектор і зокрема сільське виробництво має певні особливості, які тільки йому властивості. Це сезонність виробництва, уповільненість обороту авансованих коштів, залежність виробництва від природних умов і стихійних явищ, біологічні особливості сільськогосподарських культур і тварин та інші, які накладають досить значний відбиток на всі сторони господарської діяльності. Неврахування або недостатнє врахування цих особливостей призводить до неефективної дії податків і кредитів, що негативно позначається на фінансово-економічному стані господарств і підприємств. Однак треба відзначити, що нинішня податкова система в Україні є однаковою для всіх галузей господарства і не враховує специфіки сільського.

Фактично в Україні відбувається вилучення доходів за розверсткою. Податок на додану вартість (ПДВ) лягає важким тягарем на сільських товаровиробників. Ще тільки закуповуючи машини і обладнання, мінеральні добрива, хімічні меліоранти, пальне, мастильні та інші матеріали для виробництва готової продукції вже змушені додатково сплачувати 20% їх ціни, що йде в бюджет держави. Така форма вилучення ПДВ є несправедливою щодо сільськогосподарських товаровиробників і шкідливою з точки зору господарської практики, оскільки оподатковуються не доходи господарства, а їх витрати на виробництво продукції. Негативна дія ПДВ полягає не тільки в зростанні затрат на виробництво продукції, але й унеможливлює створення необхідних нагромаджень для простого і розширеного відтворення.

Реформування податкової системи має бути спрямована на оподаткування доходів господарств і підприємств. При цьому повинна бути встановлена неоподаткована межа, яка повинна становити як мінімум 25% рентабельності, що дозволило б господарствам і підприємствам забезпечувати мінімальний рівень розширеного відтворення. Необхідно встановити максимальну межу стягнення податків з прибутків господарств з тим, щоб господарства були захищені від надмірного вилучення прибутків. Потрібна також і розробка прогресивної шкали оподаткування, через яку може бути реалізований диференційований підхід до суб'єктів оподаткування. Основним у податковій системі має бути взаємозв'язок оподаткування виробництва і рентабельність господарств.

Глобальність і масштабність кризової ситуації, глибина її коренів, соціально-економічні і політичні наслідки вимагають розробки і реалізації такої нової аграрної політики, спрямованої на формування принципово нової агроекономічної системи, удосконалення земельних відносин, роздержавлення і приватизацію землі і майна, розвиток багатоукладної економіки, удосконалення цінової, податкової та рентної політики, формування нового ринкового середовища, екологізацію, інтенсифікацію, індустріалізацію та спеціалізацію сільськогосподарського виробництва та соціально-економічний розвиток села. Тобто аграрна політика у своєму концептуальному аспекті повинна охоплювати дуже великий спектр проблем, пов'язаних з реформуванням аграрного сектора економіки. Ось чому Україні так важливо мати власну модель розвитку аграрного сектора економіки на базі фундаментальних теоретичних досліджень, врахування історичного досвіду розвитку сільського господарства в нашій і зарубіжних країнах, аналізі і оцінці аграрних реформ в постсоціалістичних країнах і максимальному врахуванні інтересів селянства.

Кардинальною проблемою аграрної політики є питання власності. Як економічна категорія вона відображає відношення людей до власності на землю, основні засоби виробництва, предмети праці і вироблену продукцію. Тому від того, як буде розв'язане це завдання, буде залежати хід і стратегія економічних реформ. Партії лівого спрямування відстоюють позицію державної і колгоспно-кооперативної форм власності на землю і основні засоби виробництва. За їхніми пропозиціями аграрна реформа повинна зводитись до зміцнення державної і колгоспно-кооперативної власності і значних дотацій держави сільському господарству з метою зміцнення економіки колгоспів і радгоспів. Однак вони ігнорують той факт, що колгоспно-радгоспна система вичерпала потенціальні можливості свого розвитку і вступила в глибоку кризу. Земля, яка тривалий час була в державній власності і не мала свого господаря перетворилась в деградовану агроекологічну систему. Сьогодні в Україні 12 млн. га змитих земель, з них 9,5 га ріллі, 19,5 га дифляційно небезпечних. Значно знизилась гумусомісткість, погіршились їх фізично-хімічні властивості, знизився їх агротехнічний потенціал. Екологічна криза у взаємозв'язку з економічною зумовили катастрофічний занепад сільського господарства.

Другий шлях економічних реформ, яким пішли республіки Прибалтики, це відновлення історичної справедливості і повернення землі тим і в тих розмірах, кому вона належала. Але з погляду інтересів селян, а вони повинні бути вирішальними при здійсненні аграрної реформи, це буде не справедливим, оскільки значна частина селян може залишитись без землі або стати малоземельними. Тому найбільш справедливим повинен бути третій шлях аграрної реформи - це роздержавлення і приватизація землі і майна, розвиток багатоукладної економіки і різних форм господарювання. Держава повинна добровільно відмовитись від монополії власності на землю та інші засоби виробництва і безоплатно передати її потенційним власникам, тобто селянам, які зможуть організувати свої власні селянські (фермерські) господарства, вступати з нею у колективні, кооперативні, орендні та інші господарства. Однак це не означає, що держава у своїй власності не повинна мати достатньої площі розораної землі, яку б вона могла продавати, здавати в оренду. В державній власності повинні залишатися окремі спеціалізовані, елітонасінницькі, плодорозсадницькі та інші господарства, а також господарства військових частин, науково-дослідних установ, вищих навчальних закладів, заповідних, рекреаційних, реабілітаційних, природоохоронних та інших територій.

Інвестиційна, цінова, податкова, рентна, фінансово-економічна і страхова політика повинна бути спрямована на поліпшення фінансово-економічного стану господарств і підприємств та підвищення рентабельності сільськогосподарського виробництва.

Здійснення аграрної реформи не можливо без комплексу організаційно-господарських заходів. На Львівщині, наприклад, успішному розвитку аграрної реформи сприяли розроблена і реалізована «Програма приватизації майна і землі в агропромисловому комплексі Львівської області», створення Центру приватизації та аграрної реформи, Львівської аграрної палати, науково-впроваджувального «Агроцентру», інформаційно-ресурсного агроцентру Львівського АПК, Стрийського «Маслосоюзу», Агенства з розвитку агросервісу та інших. Більшість із названих структур працювали ще до 1939 р. і сьогодні поновлюють свою діяльність.

В другому розділі «Структурна перебудова земельних відносин і їх вплив на формування і розвиток нових господарських і підприємницьких структур» розглянуто шляхи формування і розвитку нових господарських і підприємницьких структур, поглиблення інтеграційних процесів у сільському господарстві України, проаналізовано зарубіжний досвід здійснення аграрної реформи і можливість його використання в Україні.

У дисертації показано, що в процесі здійснення аграрної реформи закладаються основи формування і розвитку нових підприємницьких структур і форм організації виробництва, що мають інституціальний характер. Вони під впливом нових суспільних та індивідуальних інтересів і економічних стимулів реформуються в якісно відмінні від попередніх організаційні структури, набирають масовості і викликають до життя дію відповідних їм механізмів, в тому числі і конкуренцію як у власному середовищі, так і з попередніми господарськими структурами. Все більше відчутну роль починають відігравати механізми регулювання економіки через балансування попиту і пропозиції, пригнічення інфляції та інші.

В ході структурної перебудови та реорганізації колгоспів і радгоспів створювались і інші організаційні форми спільного господарювання і підприємницької діяльності. Досить сказати, що в Україні було організовано понад 1300 різного роду спілок, асоціацій та багатьох інших форм, які продовжують функціонувати. З їх загальної кількості 835 становлять спілки селянських господарств, 296 - спілки селян-пайовиків та інші. Найбільша їх кількість створена в західних областях України. В процесі реформування земельних відносин і колективних сільськогосподарських підприємств сформувались нові господарські і підприємницькі структури: товариства з обмеженою відповідальністю, які широко використовують фонд земельних та майнових паїв колишніх членів колективного господарства чи сільськогосподарського підприємства; командитні товариства з відносно малою кількістю учасників із повною відповідальністю за результати господарської і комерційної діяльності та відносно великою кількістю учасників з обмеженою відповідальністю. Товариства подібного типу могли б залучати на правах оренди земельні і майнові паї інших членів реформованих колективних господарств і сільськогосподарських підприємств; селянські (фермерські) господарства, що широко використовують земельні паї колишніх членів реорганізованих колгоспів і радгоспів.

На території Львівської області функціонує 1317 селянських фермерських господарств, які мають у користуванні 22,4 тис. га землі. Середній розмір фермерського господарства становить 18 га сільськогосподарських угідь. Проблема малоземелля в них вирішується шляхом залучення оренди земельних паїв членів колективних господарств.

За рахунок розширення присадибних ділянок селян та одержання ними у приватну власність земельних часток у натурі на Львівщині сформувався приватний сектор аграрної економіки, в якому вже виробляється майже 30% валової продукції. У 1997 р. тут вироблено 22,8% зерна, 25,6 - цукрових буряків, 98,7 - картоплі, 94,9 - городини, 73,6 - м'яса в живій вазі, 87 - молока. Постійно функціонують агентства з реструктуризації та розвитку сільського господарства (рис. 1) та служба сприяння розвитку дрібних селянських господарств (рис. 2).

В умовах багатоукладної економіки поглиблюються інтеграційні процеси: комбінування, кооперування і комплексування виробництва. Найбільшого розвитку ці процеси набули у тваринництві, де сформувались різні об'єднання по виробництву і переробці тваринницької продукції; також сформувалися об'єднання по виробництву комбікормів і відгодівлі великої рогатої худоби та свиней, виробництву і переробці молока і м'яса. До числа таких об'єднань можна віднести: скотарсько-аграрно-територіальне товариство «Бердичівське» Житомирської області, виробничо-торговий концерн «Привілля» Луганської області, «Колодяжний бекон» Житомирської області, агропромислове формування «Приватна фірма «Біляки» Львівської області та багато інших. На сьогодні все більш актуального значення набувають теоретичні та методологічні розробки нових раціональних форм організації виробництва і господарювання, а також способів і методів комбінування, кооперування, комплексування та інтегрування виробництва, вибору оптимальних варіантів їх поєднання з врахуванням сукупності соціально-економічних, фінансових, ресурсних, політичних та інших умов і організаційно-технологічних особливостей виробництва. У зв'язку з цим назріває необхідність вивчення зарубіжного досвіду здійснення аграрних реформ і зокрема розвитку різних інтеграційних процесів та формування підприємницьких і господарських структур. Досвід Німеччини, Польщі, Угорщини, Чехії і Словаччини, республік Прибалтики дає можливість сформувати науково-обгрунтовану концепцію аграрних перетворень і формування різних інтеграційних, підприємницьких і господарських структур.

Розділ ІІІ «Ресурсний потенціал сільського господарства і шляхи підвищення продуктивності та економічної ефективності його використання» присвячений визначенню економічного змісту і суті ресурсного потенціалу сільського господарства, його функціонально-компонентній і територіальній структурі, раціоналізації використання, охороні, підвищенню продуктивності та економічної ефективності використання земельних, водних і агрокліматичних ресурсів.

Автор виходить з того, що аграрна реформа повинна бути спрямована на підвищення продуктивності і економічної ефективності використання агроресурсного потенціалу. Він представляє собою потенційну продуктивність трудових, природних і виробничих ресурсів, яка вимірюється виходом валової продукції на одиницю земельної, а економічна ефективність його використання - виходом валового, чистого її національного доходу.

Основною складовою частиною ресурсного потенціалу є трудові ресурси. Тому аграрна реформа повинна бути спрямована насамперед на соціально-економічний розвиток села, пожвавлення занепадаючих та деградуючих сіл, поліпшення демографічної ситуації на селі, підвищення трудозабезпеченості господарств в трудодефіцитних районах і працевлаштування безробітних в районах надлишку працездатного населення.

Основними напрямами економічної реформи має бути максимальне стимулювання індивідуального житлового, комунального і шляхового будівництва на селі, відновлення роботи дитячих садків, шкіл, лікарень і будівництво нових.

До числа найбільш важливих природних ресурсів відноситься земля. Вона є просторовою базою розміщення продуктивних сил, коморою мінеральних ресурсів, а в сільському господарстві - основним засобом виробництва. Тобто земля в господарстві країни має комплексне і багатогалузеве використання. В умовах переходу до ринкової економіки багато галузей стають конкурентами у використанні землі і кожна з них намагається придбати для себе якомога більше землі. Отже конкуренція на ринку землі буде зростати.

В минулому земля була загальнонародною власністю і вилучалась з системи товарно-грошових відносин та не мала ціни. Вона не включалась у вартість проектів будівництва крупних електростанцій, фабрик і заводів, міського і сільського будівництва, а також у вартість національного багатства. Будучи безвартісним природним ресурсом, вона використовувалась нераціонально.

Підвищення продуктивності та економічної ефективності використання земельного фонду може бути досягнуто на основі еколого-економічного районування території, виділення в її складі заповідних середовищноформуючих, природоохоронних, реабілітаційних, земель державного фонду запасу, надмірно забруднених, порушених і еродованих земель з метою їх реабілітації та здійснення заходів по їх охороні, а також земель для промислової і сільської забудови та інтенсивного сільськогосподарського виробництва.

Основними напрямами аграрної політики в галузі використання земельних ресурсів має бути оптимізація їх розподілу між галузями господарства України і найбільш раціональне їх використання у кожній з них, здійснення нового землевпорядкування території, розробка і впровадження земельного кадастру і економічної оцінки землі, розширення масштабів боротьби з водною та вітровою ерозією грунтів, промисловим і радіоактивним забрудненням, поліпшенням меліоративного стану осушувальних і зрошувальних земель, оновлення основних меліоративних фондів, розробка і впровадження науково обгрунтованих зональних і внутрішньозональних ландшафтних і ресурсозберігаючих систем ведення сільського господарства.

Підвищення продуктивності та економічної ефективності використання сільськогосподарських угідь може бути досягнуто на основі внесення оптимальних норм органічних і мінеральних добрив, вапнування кислих і гіпсування солонцюватих і засолених земель, створення в кожному господарстві своєрідних фабрик органічних добрив, розвитку вермикультури і збільшення виробництва біогумусу, корінного поліпшення лук і створення багаторічних культурних пасовищ.

До числа основних видів природних ресурсів відноситься вода. Будучи складовою частиною біосфери, вона визначає екологічні умови розвитку сільського господарства і як природний ресурс використовується в усіх галузях господарського комплексу. Маючи багатоцільове використання, вона стала одним із тих видів природних ресурсів, конкурентна боротьба за який все більше загострюється, а дефіцит води з кожним роком зростає і з 1990 р. - по 1996 р. зріс на Україні з 10 до 15 млн. м³. В той же час велика кількість повеневих вод не використовується.

Основними напрямами державної політики в галузі водного господарства має бути формування єдиної водогосподарської системи в державі, оптимальний розподіл водних ресурсів по території країни і між галузями господарства та найбільш раціональне їх використання у кожній із них. Потребує також значної уваги держави водогосподарське будівництво, підвищення водовіддачі Дніпровських водосховищ, реконструкція крупних магістральних каналів і їх облицювання, боротьба з повенями, ховання паводкових вод у підземних водосховищах. Велике значення має створення автоматизованої системи управління водогосподарським комплексом, будівництво водоочисних споруд у містах і на промислових підприємствах, перехід на безводні і маловодні технології, створення водоохоронних зон вздовж берегів рік, природних і штучних водойм, розробка і впровадження водного кадастру і нового водного законодавства.

На сільськогосподарське виробництво великий вплив мають кліматичні умови і ресурси. Кількість сонячного тепла і світла, атмосферних опадів, інтегрально впливаючи на поверхню землі, визначають продуктивність та економічну ефективність використання сільськогосподарських угідь. Дуже мала кількість опадів, низький коефіцієнт зволоження, посушливість клімату у зоні степу і південної частини лісостепу знижують агротехнічний потенціал землі, а часті посухи стають причиною великого недобору всіх видів продукції рослинництва і тваринництва. На Поліссі і у західних областях України надмірна кількість опадів викликає великі повені, зумовлює заболочення і перезволоження земель, в результаті чого господарства недоодержують великої кількості продукції землеробства і тваринництва. Тому розміщення сільськогосподарського виробництва з врахуванням агрокліматичних умов сприятиме зменшенню на нього негативного впливу.

Основними напрямами удосконалення сільськогосподарського природокористування та підвищення продуктивності і стабільної ефективності природоресурсного потенціалу має бути оптимізація площі земельних угідь (сільськогосподарських, лісових, земель під водою, заболочених, перезволожених та інших), забезпечення оптимальної протиерозійної лісистості території у всіх фізико-географічних зонах України, розвиток в оптимальних розмірах осушувальної і зрошувальної меліорації земель, конструювання і моделювання екологічно стійких і високопродуктивних агроландшафтів з оптимальним поєднанням найбільш сприятливих для сільського господарства компонентів природного середовища.

Сільськогосподарське виробництво, як показано вище, на відміну від інших галузей найбільшою мірою залежить від природних умов і пов'язане з використанням земельних, водних, кліматичних та біологічних ресурсів. При цьому необхідно наголосити, що порушення відтворювального процесу в одній частині зумовлює його припинення в інших. Через це екологічна криза спричинилась до поглиблення економічної і у взаємозв'язку з нею зумовила великий спад виробництва продукції землеробства і тваринництва. Сільськогосподарське виробництво, в основі якого лежить великий і малий кругообіг речовин у природі, який завжди повинен мати збалансований характер, повинно насамперед забезпечувати відтворювальний процес у природному середовищі, а це вимагає розвитку тукової промисловості, збільшення виробництва мінеральних добрив, хімічних меліорантів, органічних і бактеріальних добрив, розвитку вермикультури. Тільки при умові інтенсифікації кругообігу речовин у природі можливий дальший розвиток сільського господарства і збільшення виробництва продуктів землеробства і тваринництва.

В галузі екологізації сільськогосподарського виробництва політика держави має бути спрямована на узгодження потреб суспільства у сільськогосподарській продукції з можливостями природи, розширене відтворення у природному середовищі і сільському господарстві, формування стійкої агроекологічної системи і сприятливого природного середовища для вирощування сільськогосподарських культур і розведення різних видів продуктивної худоби, впровадження адаптованих систем землеробства, збільшення виробництва високоякісної і екологічно чистої продукції.

Сільськогосподарські рослини і тварини розвиваються за законами природи, а виробництво - за економічними законами. Однак закони природи є визначальними, а закони суспільного виробництва мусять бути їм підпорядковані. Тому економічний напрям аграрних реформ повинен бути спрямований насамперед на узгодження законів природи і суспільного виробництва. Всі заходи по перетворенню природи (гідротехнічна, хімічна, лісова, біологічна, меліорація земель), водогосподарське будівництво і формування нового природного середовища повинні базуватися на глибокому вивченні законів природного середовища з тим, щоб примусити їх діяти так, як діє сама природа.

З переходом до ринкової економіки починають діяти відповідні економічні закони суспільного виробництва. Природні ресурси, які колись були вилучені з товарно-грошових відносин, стають товаром, предметом купівлі і продажу. Врахування цих законів у господарській практиці полягають якраз у тому, щоб забезпечити раціональне використання природних багатств і розширене їх відтворення в нових умовах ринкової економіки.

Складовою частиною агроресурсного потенціалу є промислові засоби виробництва, предмети праці тобто сільськогосподарські машини і обладнання, мінеральні добрива, хімічні меліоранти, комбікорми, пальне, мастильні та інші матеріали, які у своїй сукупності утворюють виробничі фонди.

Аналіз і оцінка фондозабезпеченості господарств показує, що вона з кожним роком знижується. Недостатньо розвинена промисловість сільськогосподарського машинобудування, різке скорочення виробництва усіх видів сільськогосподарських машин і обладнання, мінеральних добрив, хімічних меліорантів, комбікормів, мікробіологічних добавок, пального, мастильних та інших матеріалів, підвищення цін на енергоносії, машини і обладнання зробили їх недоступними для сільськогосподарських виробників.