15

Сумська

63

15

56

14

47

22

Тернопільська

57

21

62

9

65

9

Харківська

72

9

57

13

66

8

Херсонська

84

5

53

18

57

17

Хмельницька

63

16

70

7

69

7

Черкаська

79

8

71

6

64

10

Чернівецька

57

22

53

19

61

13

Чернігівська

72

10

67

8

63

12

м.Київ

108

1

110

1

120

1

М.Севастополь

-

-

42

25

37

25

Наведені дані свідчать, що високі показники розвитку реального сектору в окремих регіонах ще не є запорукою високого рейтингу областей щодо інтегрального показника соціально-економічного розвитку регіонів. Так, до першої п'ятірки регіонів з найвищім композиційним показником рівня та соціально-економічних умов життя населення входять м. Київ, Запорізька, Київська, Волинська та Полтавська області. Серед регіонів, що мають найнижчий рівень зазначеного показника Луганська, Донецька, Миколаївська, Кіровоградська області та м. Севастополь, тобто промислово розвинені регіони, високі показники розвитку економіки яких нівельовані низькими показниками стану довкілля, здоров'я людей, забезпеченості засобами зв'язку, народжуваності та інші.

3.3 Динаміка показників людського розвитку в Україні

Після здобуття незалежності Україна пройшла крізь дуже важку соціально-економічну кризу, протягом якої критично зменшився рівень життя людей і погіршилися всі без винятку економічні показники. Проте з 1999 р., за офіційними даними, почалося економічне зростання, що має призвести до підвищення життєвого рівня більшості українців. Використовуючи систему показників ПРООН, прослідкуємо, як змінювалися основні показники людського розвитку за 1992--2002 pp.

Інтегральними узагальненими показниками, що відображають порівняльні можливості людей у різних країнах світу є індекси людського розвитку. Рейтинг країн у загальносвітовому порівнянні визначається за зменшенням цих зведених показників. В табл. 18.1 наведено значення основних показників людського розвитку для України за 1992--2002 pp. Як бачимо, показники людського розвитку в Україні різко погіршилися протягом середини 90-х pp., ІЛР з 0,773 у 1992 р. зменшився до 0,730 у 1997 p., тобто на 5,6 %, але з 1998 р. ІЛР почав покращуватися. В Звіті за 2004 р. (у ньому наведені дані за 2002 р.) Україна займала 70-те місце, і ІЛР становив 0,777 (порівняно з 1998 р. збільшився на 6,3 %). Для порівняння: у 2002 р. ІЛР у Норвегії, яка вже кілька років поспіль займає перше місце, становив 0,956 (на 23 %) більше, ніж в Україні), а загальносвітовий рівень становив 0,729 (на 6,2 % менше, ніж в Україні)1.

Зрозуміло, що різке погіршення умов людського розвитку і, відповідно, різкий спад його показників були викликані в Україні перехідними процесами, передусім глибокою соціально-економічною кризою. Однак перехід до ринкової економіки здійснюють і інші країни -- наші сусіди, з якими маємо спільне минуле і приблизно однакові стартові умови, але втрати у рівні людського розвитку вони мають набагато менші. Наприклад, Росія мала у 2002 р. ІЛР 0,795 і посідала 57 місце у рейтингу, Білорусія -- 0,790 і 62 місце, Естонія -- 0,853 і 36 місце. Польща, яка на початку свого перехідного періоду була, з погляду ІЛР, позаду України, змогла покращити ситуацію протягом минулого десятиріччя і обігнати Україну (ІЛР у

Польщі за 2002 p. становив 0,850 (рейтинг - 37)1. Щоб проаналізувати причини такого різкого падіння ІЛР, розглянемо динаміку його складових - очікуваної тривалості життя, освіченості та рівня доходів населення (див. табл. 18.1).

В Україні середня очікувана тривалість життя знизилась за період 1992--1995 pp. з 69,1 до 66,9 років (на 3,2 %). Це скорочення було зумовлене різними причинами. Економічний і психологічний тягар перехідного періоду істотно підвищили рівень стресогенних чинників для українських громадян і сприяли розвитку таких негативних явищ, як збільшення рівня захворюваності, отруєння алкоголем, зловживання наркотиків, збільшення нещасних випадків, самогубств тощо.

Починаючи з 1996 р. середня очікувана тривалість життя почала збільшуватися, що стало індикатором закінчення шокового періоду кризи. У 2002 р. середня очікувана тривалість життя становила 69,5, тобто зросла на 3,8 % порівняно з 1995 р. і навіть перевищила показники 1992 р.

На базі показника очікуваної тривалості життя ПРООН розраховує індекс очікуваної тривалості життя (ЮТЖ). Його динаміка наведена в табл. 18.1. Свого найнижчого значення ЮТЖ набуває в 1995 р. (0,698), що логічно пояснюється найменшою очікуваною тривалістю життя в цей рік. Порівняно з 1992 р. ЮТЖ знизився на 5,2 %. Починаючи з 1996 р. він зростає і досягає значення 0,74 у 2002 p., що на 5,7 % вище ніж в 1995 р. Світовим лідером за цим показником є Японія, де очікувана тривалість життя в 2002 р. становила 81,5 року, а ЮТЖ -- 0,940 (на 27 % більший, ніж в Україні); загальносвітовий показник становить 0,70, що на 5,4 % менше, ніж в Україні.

Освітній компонент ІЛР складається з двох частин: індексу грамотності дорослого населення (віком від 15 років) та індексу сукупної частки учнів (ІСЧУ). В табл. 18.1 наведено динаміку зміни показників грамотності дорослого населення і ІСЧУ. Як бачимо, індекс грамотності дорослого населення для України є традиційно високим, останні три роки він знаходиться на рівні 99,6 %, що цілком узгоджується із середнім рівнем цього показника в країнах Східної Європи і СНД, і є наслідком тривалої уваги до освіти в нашій країні (передусім, за часів Радянського Союзу). Разом з тим, Всеукраїнський перепис населення 2001 р. виявив в Україні 235 639 осіб неписьменних (0,49 % населення), включаючи 14 961 осіб віком від 10 до 19 років. Важливим для України резервом підвищення рівня людського розвитку є рівень охоплення навчанням населення відповідного віку, що відображається індексом сукупної частки учнів. З 1992 по 1994 р. цей показник дещо знизився, з 73,7 % у 1992 р. до 72,4 % у 1994 р. (тобто на 1,8 %). Це падіння можна пояснити глибокою економічною кризою, внаслідок якої молоді люди замість того, щоб навчатися, змушені були шукати заробіток. Але починаючи з 1995 р. цей показник впевнено зростає і в 2002 р. досяг рівня 84 %, що відповідає середньому рівню розвинених країн, хоча й містить значні резерви (наприклад, у Швеції, Австралії, Великобританії, Фінляндії цей показник значно перевищує 100 %, що свідчить про те, що в цих країнах охоплені навчанням не лише молоді люди, а й громадяни старшого віку, а також про те, що ці країни стали "навчальними закладами" для громадян інших країн). Якщо порівнювати з 1994 р., то ІСЧУ зріс в Україні на 16 %. Загальносвітовий ІСЧУ у 2002 р, становив 64 % (на 24 % менше, ніж в Україні).

Акумулюючи показники грамотності дорослого населення і сукупної частки учнів, індекс рівня освіченості дає більш повну уяву про рівень освіти в цій країні. В Україні цей показник на початку розбудови незалежної держави трохи зменшився, у 1992 р. він становив 0,902, у 1993 р. -- 0,898, у 1994 р. -- 0,899, у 1995 р. -- 0,900. Але починаючи з 1996 р. індекс рівня освіченості починає зростати, досягши у 2002 р. рівня 0,944, що на 4,6 % більше, ніж у 1992 p., і на 4,8 % більше, ніж у 1995 р. Для порівняння: загальносвітовий індекс рівня освіченості у 2002 р. становив 0,76, що на 19,5 % менше, ніж в Україні.

З трьох основних компонентів ІЛР Україна найбільше відстає за показником виробництва валового внутрішнього продукту на душу населення. Як наглядно демонструють дані табл. 18.1, ВВП стрімко падав до 1998 р. включно, і зростає з 1999 р. і дотепер. Аналіз зміни показника ВВП на душу населення дає можливість виділити в історії незалежної України два різні етапи: велика депресія, яка тривала включно до 1998 p.; і українське економічне відродження, що розпочалося з 1999 р. і триває донині.

Порівняно з Великою депресією 30-х pp. XX ст. у США економічний спад в Україні був удвічі глибшим і тривав утричі довше. Цей надзвичайний економічний колапс був спричинений як об'єктивними факторами, так і (не меншою мірою) -- помилками і про-рахунками у керівництві економікою та державою. До об'єктивних факторів слід віднести такі. По-перше, Україна втратила свої традиційні ринки в колишньому СРСР. Особливо важким ударом для України відразу після розпаду СРСР стало практично цілковите зникнення ринку військової продукції та зброї. Адже за радянських часів виробництво військової зброї було важливим напрямком промисловості України. У скрутному становищі опинилися такі галузі, як промислово-сировинна, виробництво транспортного обладнання та товарів народного споживання, оскільки експортні можливості України різко зменшилися з причин: а) відсутності попиту з боку інших республік колишнього СРСР, які теж зазнали економічного спаду; б) розвалу платіжного механізму між республіками у зв'язку із колапсом радянського рубля; в) посиленням сепаративних тенденцій серед інших республік, зорієнтованих на виробництво власних товарів або на імпортування більш конкурентних товарів світового виробництва; г) неспроможності України переорієнтувати власний експорт на західні ринки внаслідок низьких стандартів якості та ін. По-друге, важливою причиною економічних труднощів України після проголошення незалежності були незвично високі ціни на енергоносії. Вони піднялися в 10--20 разів, коли Росія, яка гостро потребувала коштів, почала продавати свій газ і нафту за світовими цінами. Україна потрапила в залежність від дешевих енергоносіїв у всіх аспектах економічного життя -- від них залежали промислові й сільськогосподарські підприємства, житловий фонд та громадські будівлі. Більшість українських промислових та сільськогосподарських підприємств стали збитковими. Щоб не допустити їх банкрутства, яке загрожувало катастрофічними соціальними наслідками, уряд почав їм надавати субсидії, що в свою чергу привело до дефіциту в бюджеті і розхитування банківської системи. Значно розширився тіньовий сектор економіки через надмірний податковий тиск. Монетарна експансія 1992--1993 pp. спричинила гіперінфляцію понад 10 000 %.

Все це призвело до стрімкого падіння обсягу ВВП в Україні, а також показника ВВП на душу населення. Так, з 5921 дол. США за ПКС у 1992 р. він зменшився до 3194 дол. США у 1998 p., тобто на 46,1 %. Найбільш сильвий спад відбувся у 1992--1994 pp., ВВП зменшився на 81 %.

Українське економічне відродження розпочалось з 1999 р. Криза в економіці змусила уряд вдатися до істотних змін в економічній політиці, найважливішими з яких стали заходи, спрямовані на контролювання бюджетного дефіциту. За рахунок зменшення непродуктивних видатків, реструктуризації боргу і зусиль у напрямку розширення податкової бази та виведення економічної діяльності та підприємств з тіньової економіки, уряду вдалося перейти від дефіциту бюджету на рівні майже 7 % у 1997 р. до невеликого (0,7 %) про-фіциту у 2000 р. Реорганізувавши видаткові пріорітети, уряд зміг також ліквідувати всю заборгованість пенсіонерам, підвищити пенсії і виплатити майже всю суму заборгованості з заробітної плати.

Ці реформи справили вирішальний вплив на економічний розвиток. Так, починаючи з 1998 р. ВВП на душу населення зріс з 8194 дол. США до 4870 дол. США у 2002 p., тобто на 52,5 %. Але якщо порівнювати з 1992 р., то ВВП на душу населення становить у 2002 р. 82,2 % аналогічного показника 1992 р. Для порівняння: найвищий ВВП на душу населення за даними Звіту про людський розвиток 2004 року був у Люксембурзі, і становив 61190 дол. СІЛА, що на 12,56 раза більше, ніж в Україні; а загальносвітовий показник ВВП становив 7804 дол. США, на 60,2 % більше, ніж в Україні. Оскільки індекс ВВП на душу населення базується на показнику ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності, то його зміни ідентичні зміні показника ВВП на душу населення. В 1992 р. для України цей показник становив 0,681 і до 1998 р. він падав. У 1998 р. він впав до 0,578, але починаючи з 1999 р. індекс ВВП починає зростати і в 2002 р. досяг значення 0,65, тобто порівняно з 1998 р. зріс на 12,5 %. Загальносвітовий показник індексу ВВП на душу населення становить 0,73 (на 12,3 % більше, ніж в Україні).

Таким чином, з проведеного аналізу можна зробити такі висновки: перше десятиліття демократії принесло українським громадянам нові можливості й свободи і, разом з тим, -- зменшення середніх доходів у розрахунку на душу населення. За період 1992--1998 pp. цей показник зменшився на 46,1 % -- безпрецедентне падіння за такий короткий період. З цим економічним спадом також пов'язане зменшення тривалості життя. Однак зменшення середнього ВВП на душу населення не відображає всіх реалій життя у сьогоднішній Україні. Чимала частка українців живуть сьогодні значно краще, ніж жили найзаможніші люди за радянських часів. Разом з тим, поширеною реальністю стали злидні, жебрацтво, неможливість отримати потрібну медичну допомогу і багато інших негативів, що обумовлені бідністю і зменшують загальний рівень людського розвитку. На фоні економічного зростання необхідно забезпечити подолання набутих в період кризи важких соціально-економічних проблем. В цьому аспекті актуальним для України є зменшення соціальної диференціації, подолання бідності, попередження неграмотності серед молоді, приборкання темпів розповсюдження тяжких хвороб (в тому числі соціальних), покращання екологічної ситуації.

Концепція людського розвитку як особлива теоретична система й орієнтована на практику державного управління методологія виходить з визнання неможливості звести суспільний прогрес до зростання грошового доходу чи примноження матеріального багатства. В її основі лежить принцип, згідно з яким економіка існує для розвитку людей, а не люди -- для розвитку економіки.

Концепція людського розвитку розглядає розвиток людини як основну мету і критерій суспільного прогресу. Основні цілі людського розвитку формуються у трьох напрямках: перший -- можливість прожити довге життя, підтримуючи хороший стан здоров'я, другий -- доступність знань, одержання освіти, третій -- наявність засобів, що забезпечують гідний рівень життя. Звичайно, розуміння людського розвитку не закінчується на цьому: це також широкі можливості вибору в усіх сферах життя, політична, економічна та соціальна свобода, можливості займатися творчою та виробничою діяльністю, відчувати повагу до себе і мати гарантію прав людини. Однак, якщо не реалізовано три основні положення щодо здорового життя, освіти та гідного рівня доходів, то більшість інших цілей залишаються недосяжними. Матеріальне благополуччя розглядається лише як одна з базових можливостей вибору, але воно не є всепоглинаючою метою.

Інтегральними узагальненими показниками, що відображають порівняльні можливості людей у різних країнах світу, є індекси людського розвитку, що з 1990 р. розраховуються ПРООН і публікуються у щорічних звітах. Вони акумулюють в одному числовому показнику три найважливіші складові цього розвитку: тривалість життя, освіченість (письменність та охоплення навчанням), а також ВВП на душу населення за паритетами купівельної спроможності валют. Ці складові вводять у загальні розрахунки за спеціальними формулами й у такий спосіб одержують зведений індекс людського розвитку (ІЛР), який для кожної країни виражається відносною величиною (наприклад, у 2002 р. від максимального 0,956 в Норвегії до мінімального 0,273 в Сьєрра-Леоне). Рейтинг країн у загальносвітовому порівнянні визначаються за зменшенням цих зведених показників.

Взаємовплив зайнятості, людського розвитку й економічного зростання багатоплановий і неоднозначний. Але забезпечення повної продуктивної зайнятості безперечно є потужним і однозначно позитивним чинником як економічного зростання країни, так і розширення можливостей людського розвитку. Тому активна політика зайнятості має стати пріоритетом як економічної, так і соціальної політики держави.

Рівень життя є однією з найважливіших соціально-економічних категорій, що характеризує становище людини в суспільстві, можливості реалізації її потреб, можливості людського розвитку. Рівень життя -- це комплексна соціально-економічна категорія, що відображає рівень розвитку фізичних, духовних і соціальних потреб, ступінь їхнього задоволення й умови в суспільстві для розвитку і задоволення цих потреб.

З погляду завдань людського розвитку розширенню можливостей людей і підвищенню рівня добробуту сприяє не лише зростання рівня доходів, але й справедливий їх розподіл. Особливе місце серед різних видів нерівності займає економічна нерівність, під якою розуміють відмінності між людьми й окремими групами людей за розмірами одержуваних ними доходів і накопиченого багатства. Природним продовженням нерівності в доходах є різниця в рівні витрат і споживання різних людей. У рамках концепції людського розвитку бідність розглядається як багатогранне явище, яке не зводиться винятково до низьких доходів. Якщо розвиток людини полягає в розширенні її можливостей вести гідне, творче і здорове життя, то бідність -- це відсутність цих можливостей і свободи вибору.

Показники людського розвитку в Україні різко погіршилися протягом середини 90-х pp. XX ст., ІЛР з 0,773 у 1993 р. зменшився до 0,730 у 1997 p., тобто на 5,6 %, що було зумовлено передусім безпрецедентним падінням обсягу ВВП, а також суттєвим зменшенням тривалості життя. З 1998 р. ІЛР в Україні почав покращуватися, і у 2002 р. досяг значення 0,777.

Розробка концепції людського розвитку дала змогу сформулювати якісно новий, перспективний підхід до розуміння суспільного прогресу. Цей підхід зорієнтований на людину, на розширення можливостей її життєвого вибору. Він пропонує шляхи розв'язання дуже важливих соціально-економічних проблем, актуальних не лише для країн, що розвиваються, але й для розвинених та постсо-ціалістичних країн, включаючи й Україну. На основі концепції людського розвитку пропонується виважена і реальна система заходів, що базується на справедливішому розподілі виробничих активів і доходів, орієнтується на розширення можливостей розвитку здібностей і задоволення потреб людей, їхню активну участь в житті суспільства.

3.4 Шляхи підвищення рівня життя в регіонахУкраїні

В основі державної політики подолання бідності та підняття рівня життя населення має бути визнання того, що цієї мети не можна досягти виключно шляхом підтримки знедолених. Необхідні комплексні підходи, орієнтовані як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви суспільства. Зусилля держави щодо підвищення рівня життя всіх верств населення незалежно від їх матеріального положення мають спиратися на забезпечення сталого економічного зростання, всебічний розвиток і максимально повне використання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку праці.

Однак саме по собі економічне зростання ніде і ніколи не вирішувало соціальних проблем.

Цілком імовірною (особливо в Україні) видається ситуація, за якої плодами економічного зростання скористається дуже обмежене коло. Цей прошарок буде прискореними темпами накопичувати в своїх руках багатство, а бідні так і лишатимуться бідними.

Необхідно подолати вкрай негативну тенденцію соціальної поляризації суспільства, забезпечити зниження економічної нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціональних соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів, легалізації тіньової діяльності і незареєстрованих доходів. Економічне зростання створює необхідне підґрунтя для зниження безробіття (включаючи приховане) та підвищення доходів від трудової діяльності. Поряд з реформуванням системи оплати праці необхідно забезпечити зниження економічної нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціоналізації соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів.

Наслідком стане не тільки зростання рівня життя основної маси населення, а і зниження масштабів, рівня та глибини бідності.

Другий напрям має стосуватися безпосередньо соціально вразливих верств населення.

Передусім, необхідно запровадити дієву систему соціального страхування, яка запобігатиме втраті доходу внаслідок безробіття, захворювання чи старості. В цьому контексті першочерговим завданням є проведення повномасштабної пенсійної реформи, оскільки тільки так можна докорінно поліпшити становище сьогоднішніх пенсіонерів при стимулюванні економічної активності населення працездатного віку. Необхідно запровадити - спочатку добровільну, а через кілька років і обов'язкову - накопичувальну систему пенсійного забезпечення.

Це буде стимулювати населення реєструвати свої доходи і сплачувати внески до пенсійних фондів, забезпечить необхідний зв'язок між характером трудової діяльності (тривалістю стажу і сумою внесків до пенсійних фондів) та матеріальним забезпеченням на старість, і врешті-решт не тільки запобігатиме бідності населення похилого віку, а й забезпечить входження значної частини пенсіонерів до середнього класу.

Необхідна також реформа системи соціальної підтримки вразливих верств населення.

Говорячи про ефективність надання соціальної допомоги, необхідно підкреслити два основних її прояви: максимальне охоплення всіх нужденних і мінімальне надання допомоги тим, хто на них не потребує. Мова йде не про порушення чинного законодавства і випадки невиправданого призначення допомог (субсидій тощо). В умовах існування різноманітної системи підтримки доходів населення (різних критеріїв надання різних видів допомог і різних порогів доходу сім'ї) важливо забезпечити спрямованість допомог саме на бідні верстви суспільства.

Адресність потребує передусім точної ідентифікації бідних, яка в принципі може досягатися кількома способами. Базою ідентифікації є оцінка рівня доходів (споживання) сімей (домогосподарств). Безумовною перевагою такого підходу є максимально точна спрямованість допомоги. Але є і цілий ряд проблем, пов'язаних насамперед з невідповідністю реального рівня життя доходам. Орієнтація ж на рівень споживання при наданні адресної допомоги ускладнюється тим, що ця характеристика рівня життя не підтверджується документально і відповідно не може використовуватись безпосередньо у процедурі призначення допомоги. Проблему можна вирішити (і у більшості країн така практика існує) шляхом запровадження показника доходів у поєднанні з бодай вибірковими перевірками реального рівня життя. Але це потребує коригування законодавства, істотного збільшення адміністративних витрат і, як правило, не користується підтримкою населення.

Альтернативний підхід спирається на так звані індикатори ризику бідності, тобто на наявність у сім'ї (домогосподарства) однієї або кількох ознак, що тісно корелюють з бідністю. Прикладом може бути наявність не менше 5 дітей, відсутність у сім'ї осіб молодше 75 років тощо. Переваги такого підходу обумовлені спрощенням процедури надання допомоги і відповідним скороченням адміністративних витрат. Недоліки пов'язані з тим, що всі індикатори ризиків бідності є непрямими і пов'язані з бідністю стохастично, а не функціонально. Відповідно можливі помилки у забезпеченні адресності: неповнота охоплення бідних або навпаки надання допомоги небідним.

Значною мірою запобігти розпилу коштів може так званий механізм само ідентифікації або само адресності. Його ідея зводиться до формування таких видів допомоги, які прагнуть отримувати тільки дійсно бідні верстви населення. Прикладом, прийнятним для працездатних верств суспільства, можуть бути програми громадських робіт з оплатою не вище порогу бідності.

Потребує істотного посилення увага до осіб з обмеженими фізичними можливостями, яким необхідно створити максимально сприятливі умови для адаптації до суспільного життя, професійної реабілітації та зайнятості, запобігання соціальній ізоляції.

Першим кроком до розробки державної стратегії підвищення рівня життя та подолання бідності в Україні стало Послання Президента України до Верховної Ради України в 2001 році, де вперше на державному рівні було проаналізовано наявні проблеми і окреслено основні напрями дій. У розвиток ідей послання Кабінетом міністрів було розроблено Стратегію подолання бідності, яку затвердив своїм Указом Президент України. Стратегія визначила систему пріоритетів на коротко -, середньо - та довгострокову перспективу.

Сьогодні необхідна координація різнопланових зусиль щодо подолання бідності, їх концентрація в рамках практичної реалізації Стратегії.

Досить швидко адресними діями (переважно пасивного характеру) можна викорінити абсолютну бідність у найгостріших її проявах. Пом'якшення відносної бідності, пов'язаної насамперед з економічною нерівністю населення, вимагає більше часу і зусиль передусім активного характеру. Що ж стосується суб'єктивної бідності, то для запобігання соціальних конфліктів, до яких вона може призвести, необхідні час, довіра до влади на всіх рівнях і узгоджені дії чи не всіх соціальних інститутів суспільства.3.1Соціальне вирівнювання регіонів України.

Як показав аналіз фактичного соціально-економічного становища в регіонах України (див. розділ 3), соціальна диференціація регіонів України є надмірно високою це стосується практично всіх складових. Аналіз регіональних відмінностей у рівнях життя, стані здоров'я, освіті населення України свідчить про те, що диференціація істотно перевищує рівень, прийнятний для регіонів однієї країни. Це є результатом дії трьох основних чинників:

1) об'єктивно існуючих розбіжностей економічного розвитку та спеціалізації економіки;

2) різною якістю регіонального управління і різним ступенем адаптації до ринкових умов;

3) збереження жорсткої фінансової централізації, успадкованої від адміністративно-командної економічної системи.

Активна регіональна політика не має ототожнюватись виключно - або навіть переважно - із зменшенням регіональної диференціації за рівнем соціально економічного розвитку. Її завдання полягає у створенні передумов та вмотивуванні регіональних владних структур до прискореного розвитку на тих напрямах, які є перспективними, за одночасної концентрації уваги на розв'язанні найбільш гострих проблем людського розвитку. Тобто насамперед потрібно створити інституційне забезпечення регіональної політики.

Подолання соціальної нерівності регіонів України потребує зміни повноважень органів центральної та місцевої влади і адекватної трансформації системи фінансування, передовсім бюджетного. Якщо сьогодні йдеться про делегування частини державних функцій щодо соціального розвитку місцевим органам влади, то в майбутньому доцільно вести мову про чітке розмежування функцій. Функції загальнонаціонального характеру мають виконувати центральні органи влади, і до них мають надходити необхідні кошти. Надання більшої фінансової самостійності органам місцевого самоврядування, трансформація взаємовідносин з центром, зміна повноважень та відповідальності між рівнями влади щодо надання соціальних послуг населенню, удосконалення механізму міжбюджетних трансфертів, збільшення доступу органів місцевого самоврядування до кредитних ресурсів, зміни у фіскальній політиці нададуть можливість більш повно і ефективно використовувати наявний потужний потенціал великих промислових міст для забезпечення кращої якості життя населення і здійснення впливу на загальнонаціональний соціально-економічний розвиток. Трансформація взаємовідносин центр-регіон має ґрунтуватись на встановленні нових критеріїв відповідальності керівників органів місцевого самоврядування і розпорядників бюджетних коштів (юридичної, фінансової, особистісної) та впровадженні нових принципів і механізмів формування взаємовідносин влада-громадськість щодо формування програм, механізмів підзвітності та громадського контролю. Для підвищення рівня фінансової самостійності органів місцевого самоврядування необхідно передати повноваження органам місцевої влади щодо надання соціальних послуг населенню: медичного обслуговування (за винятком центрів високої спеціалізації, орієнтованих на обслуговування всього населення країни), освітніх послуг (початкова та середня освіта), соціальної допомоги - в частині надання місцевих гарантій, транспортних послуг, послуг житлово-комунального господарства. Прикладом може бути соціальний захист населення: адресні соціальні допомоги, субсидії тощо. Сьогодні обов'язок призначення і виплати цих видів соціального захисту покладено на органи місцевого самоврядування. Однак, хоча формально вони фінансуються з місцевих бюджетів, необхідні кошти надходять з державного бюджету у вигляді субвенцій. Враховуючи розвинену структуру Державного казначейства, видається доцільним передача функцій призначення і виплати соціальної допомоги Міністерству праці і соціальної політики як центральному органу виконавчої влади, до функцій якого належить політика соціального захисту населення.

Слід внести зміни до фіскальної політики шляхом надання права міській раді у порядку експерименту, встановлювати нові види місцевих податків і зборів та удосконалювати існуючі змінювати ставки й систему адміністрування) за погодженням з Кабінетом Міністрів України, скасовувати непрацюючі місцеві податки та збори; доцільно перевести податки, що їх сплачують учасники спрощеної системи оподаткування, до місцевого бюджету розвитку, а також зараховувати 100% податку з доходів фізичних осіб, який збирається на території міста, до міського бюджету. У тому числі, перенести частку податку з доходів фізичних осіб (2% загальної ставки) до доходів бюджету розвитку. З метою напрацювання досвіду варто попередньо провести експеримент у масштабах великого міста з розвиненою економічною структурою і зацікавленою місцевою владою.

Нагальною необхідністю є забезпечення доступу органів місцевого самоврядування до кредитних ресурсів через розміщення облігацій місцевих займів на міжнародних фінансових ринках, кредитування комунальних підприємств під гарантії органів місцевого самоврядування, створення фондів зворотних ресурсів для кредитування.

Треба якомога швидше змінити ідеологеми сучасної регіональної політики, які передбачають, що бюджет (і лише бюджет) є джерелом фінансування регіональних соціальних програм, а за надання всіх без винятку соціальних послуг відповідає держава в особі її центральних органів, і вона тільки делегує місцевій владі виконання частини своїх функцій у цій сфері, переказуючи до місцевих бюджетів необхідні кошти у формі трансфертів. Це, вочевидь, не стимулює місцеву владу до пошуку додаткових джерел фінансування або більш ефективного використання наявних коштів. Отже, ситуацію необхідно змінити, передбачивши внесення відповідних коректив до міжбюджетних відносин, до механізмів фінансування освіти та охорони здоров'я, житлових програм, до системи оподаткування доходів. Враховуючи істотні регіональні розбіжності доступності для населення базових соціальних послуг, нагальним є розроблення єдиних державних стандартів їх надання. Держава в особі своїх центральних органів визначає мінімальний рівень таких стандартів, здійснює відповідну бюджетну політику, зокрема через трансферти дотацій, а місцеві органи влади можуть їх підвищувати за наявності потреб з боку населення і відповідних коштів.

Підсумовуючи, слід наголосити, що розбудова соціально орієнтованої ринкової економіки об'єктивно зумовлює необхідність забезпечення сталого людського розвитку як головного завдання державної соціальної політики і критерію суспільного прогресу країни, найбільш могутнього чинника динамічного економічного зростання в сучасному світі. Людський розвиток, розширення прав і свобод громадян, наближення до кращих світових стандартів якості життя мають бути пріоритетними напрямами діяльності Уряду. Видатки на освіту, охорону здоров'я, соціальний захист повинні розглядатися не як «проїдання» бюджетних коштів, а як соціальні інвестиції, що здатні (звичайно у комплексі з реформою системи організації та управління соціальної сфери) забезпечити нову якість розвитку країни. Ідеали людського розвитку і поступ у їх досягненні мають стати об'єднуючою національною ідеєю, на якій базуватиметься конкурентоспроможність України у глобальному світі. Першочерговим завданням є фактичне втілення стратегії людського розвитку, що передбачатиме інтеграцію демографічної політики, політики в галузі охорони здоров'я та освіти, політики зайнятості і доходів, соціального захисту, регіонального розвитку за активної участі всіх суб'єктів соціального діалогу та членів суспільства. Базовим положенням є трактування демографічної політики не як складової соціально-економічної політики, а як її особливої спрямованості, демографічної орієнтації. Стратегія соціально-економічного розвитку країни має передбачати підвищення демографічної ефективності усіх сфер суспільного життя, тобто їх «демографізацію». Ця мета повинна досягатися шляхом реалізації Стратегії демографічного розвитку на 2006-2015 роки.

Державна соціальна політика у сфері охорони здоров'я населення має бути спрямована на розв'язання таких завдань: реформування організації та управління системою охорони здоров'я, запровадження медичного страхування; поширення традицій здорового способу життя, профілактика захворюваності, зниження травматизму; запобігання передчасній смертності населення та подовження середньої тривалості життя, в тому числі активного періоду життя. В освітній політиці стратегічними пріоритетами є забезпечення загального доступу до освіти і професійної підготовки, підвищення якості та ефективності системи освіти, формування та розвитку багаторівневої безперервної освіти впродовж життя шляхом: забезпечення обов'язковості і безоплатності повної середньої освіти, розширення можливостей доступу до дошкільної освіти, загальної середньої та професійної освіти для дітей з особливими потребами; запровадження державних стандартів базової і повної середньої освіти, гнучких освітніх програм та інформаційних технологій навчання відповідно до вимог Болонської декларації; удосконалення механізму ліцензування, атестації та акредитації навчальних закладів, формування державного замовлення на освітні послуги; розвитку співпраці вищих навчальних закладів, наукових установ та підприємств, посилення спрямованості системи професійної освіти на забезпечення високої конкурентоспроможності випускників на ринку праці; збільшення обсягів та диверсифікації джерел фінансування освіти.

Пріоритетним завданням політики у сфері зайнятості і доходів населення є забезпечення гідного рівня життя, сприяння становленню середнього класу, зменшення рівня та глибини бідності шляхом: забезпечення повної продуктивної зайнятості, створення нових високопродуктивних робочих місць, поліпшення умов праці; підвищення стандартів оплати праці, прийняття сучасного трудового та податкового законодавства з метою забезпечення матеріальної та законодавчої бази для переходу від концепції дешевих робочих рук до концепції конкурентоспроможної робочої сили; реалізації принципу гендерної рівності у сфері праці, створення умов для гармонійного поєднання трудової діяльності з виконанням сімейних обов'язків; удосконалення системи загальнообов'язкового державного соціального страхування, запровадження єдиного соціального внеску, накопичувальної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та обов'язкової пенсійної професійної системи; створення справедливої системи соціальних трансфертів, розроблення та запровадження державних соціальних стандартів, перехід до єдиної адресної соціальної допомоги. Основним інструментом державного впливу у сфері регіонального людського розвитку є визначення пріоритетів і цільових показників для кожного з регіонів, джерел та обсягів бюджетного фінансування, необхідних для їх досягнення.

Здійснення на державному та регіональному рівнях заходів щодо розв'язання найбільш актуальних проблем людського розвитку має вирішальне значення для забезпечення економічного зростання, суспільної злагоди та національної безпеки України.

4. ОХОРОНА ПРАЦІ І НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

4.1 Загальні питання охорони праці

Державна політика в галузі охорони праці базується на принципах:

пріоритету життя і здоров'я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;

підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за станом виробництв, технологій та продукції, а також сприяння підприємствам у створенні безпечних та нешкідливих умов праці;

комплексного розв'язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питання та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень в галузі науки і техніки та охорони довкілля;

соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності залежно від форм власності та видів діяльності;

адаптації трудових процесів до можливостей працівника з урахуванням його здоров'я та психологічного стану;

використання економічних методів управління охороною праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці, залучення добровільних внесків та інших надходжень на цілі, отримання яких не суперечить законодавству;

інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;

забезпечення координації діяльності органів державної влади, установ, організацій, об'єднань громадян, що розв'язують проблеми охорони здоров'я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між роботодавцями та, їх представниками, між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях;

використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва .

4.2 Організація управління охороною праці

Відповідно до ст. 13 закону України „Про охорону праці” [19] роботодавець зобов'язаний створити на робочому місці в кожному структурному підрозділі умови праці відповідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці.

З цією метою роботодавець забезпечує функціонування системи управління охороною праці, а саме:

створює відповідні служби і призначає посадових осіб, які забезпечують вирішення конкретних питань охорони праці, затверджує інструкції про їх обов'язки, права та відповідальність за виконання покладених на них функцій, а також контролює їх додержання;

розробляє за участю сторін колективного договору і реалізує комплексні заходи для досягнення встановлених нормативів та підвищення існуючого рівня охорони праці;

забезпечує виконання необхідних профілактичних заходів відповідно до обставин, що змінюються;

впроваджує прогресивні технології, досягнення науки і техніки, засоби механізації та автоматизації виробництва, вимоги ергономіки, позитивний досвід з охорони праці тощо;

забезпечує належне утримання будівель і споруд, виробничого обладнання та устаткування, моніторинг за їх технічним станом;

забезпечує усунення причин, що призводять до нещасних випадків, професійних захворювань, та здійснення профілактичних заходів, визначених комісіями за підсумками розслідування цих причин;

організовує проведення аудиту охорони праці, лабораторних досліджень, умов праці, оцінку технічного стану виробничого обладнання та устаткування, атестацій робочих місць на відповідність нормативно-правовим актам з охорони праці в порядку і строки, що визначаються законодавством, та за їх підсумками вживає заходів до усунення небезпечних і шкідливих для здоров'я виробничих факторів;

розробляє і затверджує положення, інструкції, інші акти з охорони праці, що діють у межах підприємства, та встановлюють правила виконання робіт і поведінки працівників на території підприємства, у виробничих приміщеннях, на будівельних майданчиках, робочих місцях відповідно до нормативно-правових актів з охорони праці, забезпечує безоплатно працівників нормативно-правовими актами та актами підприємства з охорони праці;

здійснює контроль за додержанням працівником технологічних процесів, правил поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, використанням засобів колективного та індивідуального захисту, виконанням робіт відносно до вимог з охорони праці;

організовує пропаганду безпечних методів праці та співробітництво з працівниками у галузі охорони праці;

вживає термінових заходів для допомоги потерпілим, залучає за необхідності професійні аварійно-рятувальні формування у разі виникнення на підприємстві аварій та нещасних випадків.

Роботодавець несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.

Служба охорони праці вирішує задачі:

забезпечення безпеки виробничих процесів, устаткування, будівель і споруд;

забезпечення працюючих засобами індивідуального і колективного захисту;

професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці, пропаганди безпечних методів роботи;

вибору оптимальних режимів праці і відпочинку працюючих;

професійного відбору виконавців для певних видів робіт.

Служба охорони праці входить в структуру підприємства, установи, організації як одна з основних виробничо-технічних служб.

Ліквідація служби охорони праці допускається тільки у разі ліквідації підприємства.

Служба охорони праці залежно від чисельності працюючих може функціонувати як самостійний структурний підрозділ так і у вигляді групи фахівців або одного фахівця, в тому числі і за сумісництвом.

Служба охорони праці комплектується фахівцями, що мають вищу освіту і стаж роботи за профілем виробництва не менше 3-х років. Фахівці з середньою спеціальною освітою приймаються в службу охорони праці у виняткових випадках. Обмеження не стосуються: за виробничим стажем - осіб, що мають спеціальну освіту по охороні праці; по рівню освіти - осіб, які прийняті на посаду до затвердження Типового положення.

Перевірка знань по охороні праці працівників служби охорони праці проводиться в установленому порядку до початку виконання ними своїх функціональних обов'язків і періодично, один раз в три роки.

Положення про службу охорони праці міністерства, державного комітету, концерну, корпорації і іншого об'єднання підприємств, освічених за галузевим, може відмінити у письмовій формі тільки посадовець, якому підлегла служба охорони праці.

Працівники служби охорони праці не можуть притягуватися до виконання функції, не передбачених Законом” Про охорону праці" і Типовим положенням.

Перечень небезпечних і шкідливих виробничих чинників, які зустрічаються на підприємстві, надані в табл. 4.1.

Таблиця 4.1 - Перечень небезпечних і шкідливих виробничих чинників

Найменування чинників	Джерела виникнення	Характер дії на організм людини	Нормований параметр
М'яке рентгенівське випромінювання	Монітори ЕОМ	Стомлення, захворювання органів зору, серцево-судинної системи	Еквівалентна доза, Р, мкР/ч
Електромагнітне випромінювання	Монітори ЕОМ	Пониження кров'яного тиску, гальмування рефлексів	Напруженість, Е, В/м
Ультрафіолетове, інфрачервоне випромінювання	Монітори ЕОМ	Головний біль, сонливість, запаморочення.	Інтенсивність теплових випромінювань Е, Вт/м2
Електростатичне поле	Комп'ютерна техніка	Головний біль, погіршення зору	Напруженість, Е, кВ/м
Яскравість екрану	Екран комп'ютера	Стомлення очей	Не більше 40 кд/м2
Підвищена іонізація повітря	Комп'ютер	Опромінювання	Кількість іонів в 1см3 n+ =1500 ч 3000 n- = 3000 ч 5000
Напруга в електромережі	Проводка, штучне освітлення	Поразка електричним струмом	Uпр
Шум	Принтери, сканери, системні блоки ЕОМ	Розлади ЦНС, зниження слуху	Рівень звуку Lр, дБА
Вібрація	Системні блоки ЕОМ	розлади серцево-судинної системи, ЦНС	Рівень віброшвидкісті Lv, дБ
Монотонність праці	Безперервна робота на ЕОМ	Стомлення ЦНС	--

4.3 Промислова санітарія

Робота виконувалась на підприємстві. Категорія виконуваних робіт I а. Значення оптимальних та допустимих робіт надані в табл.4.1 [36, 37].

Таблиця 4.1 - Значення оптимальних та допустимих параметрів мікроклімату

Період року	Категорія робіт по енерговитратах	Температура, оС	Відносна вологість, %	Швидкість руху повітря, м/с
1	2	3	4	5
Холодний	Легка -I а	допустимі
		21 - 25	75	0,1
Холодний	Легка -I а	оптимальні
		22 - 24	40 - 60	0,1
Теплий	Легка -I а	допустимі
		22-28	55	0,1-0,2
		оптимальні
		23-25	40-60	0,1

4.3.1 Вентиляція

Для забезпечення нормованих параметрів мікроклімату на підприємстві застосована природна вентиляція.

4.3.2 Освітлення

Освітлення в приміщенні підприємства природне та штучне. Природне освітлення двостороннє бічне, що здійснюється через вікна в зовнішніх стінах. Штучне освітлення загальне рівномірне. Розряд зорових робіт - ІІІ. Світильники розміщені рівномірно і симетрично. Світильники типу РСПО2В. Лампи типу ДРЛ 80 [42].

Розрахуємо нормативне значення коефіцієнта природної освітленості для умов експлуатації приміщення підприємства з урахуванням пояса світлового клімату по формулі 4.1.

; % (4.1)

де енIV - коефіцієнт природної освітленості (КПО) для IV пояса світлового клімату;

eнIII - коефіцієнт природної освітленості для III пояса світлового клімату;

m - коефіцієнт світлового клімату (0,9);

c - коефіцієнт сонячного клімату (1 ч 0,75).

eнIII = 2%.

енIV = 2 · 0,9 · 1 = 1,8 %.

Визначимо нормативне значення мінімальної освітленості Ен = 300 лк. Вибрані значення вказаних параметрів занесемо в таблицю 4.2.

Таблиця 4.2 - Характеристика освітлення

Найменування приміщення	Площа підлоги, м2	Розряд зорової роботи	Освітлення
			природне	штучне
			Вид освітлення	КПО, %	Нормована освітленість, Ен, лк
Кабінет	90 м2	ІІІ	бокове	1,8	300

4.3.3 Шум

Джерела шуму - вентиляційна система, принтер. Допустимі рівні звукового тиску та звуку наведені в табл.4.3 [36].

4.3.4 Випромінення від екрану ПЕОМ

Випромінення від ПЕОМ включає типи: гамма, рентгенівське, мікрохвильове, видиме, ультрафіолетове та інфрачервоне випромінення. Рівні цих випромінень достатньо низькі і при правильній організації умов праці на робочому місці не перевищують діючих норм. Напруженість електростатичного поля дорівнює 20 кВ/м. Мінімально необхідний рівень іонізації повітря приміщення при роботі ЕОМ та ПЕОМ складає n+ 400, n- 600 [38].

Таблиця 4.3 - Допустимі рівні звукового тиску та звуку

Види трудової діяльності, приміщення, робочі місця	Рівні звукового тиску в дБ в октавних смугах зі середнєгеометричними частотами, Гц	Рівні звуку та еквівалентні рівні звуку
	31,5	63	125	250	500	1000	2000	4000	8000
Крайні частоти в октавних смугах, Гц	22 45	45 90	90 180	180 360	360 720	720 1440	1440 2880	2880 5760	5760 11520	22 - 11520
Види трудової діяльності
Адміністративно-управлінська діяльність	93	79	70	63	58	55	52	50	49	60

4.4 Організація безпечних умов праці на робочому місці

Перевірка відповідності параметрів робочого місця (висота робочої поверхні, її розміри, висота сидіння крісла, простори для ніг, підставки для ніг і інші) антропометричним характеристикам операторів здійснюються за допомогою площинних манекенів (рис. 4.2 та рис. 4.3) [47, 48].

За робочим місцем працюють жінки групи населення Б, перцентили 5 і 95. Дані представлені в таблиці 4.4.

Таблиця 4.4 - Антропометричні характеристики операторів

Найменування ознаки	Значення ознаки, см, відповідне перцентилям для жінок	Величина поправки на одяг і взуття, см
	5	95
1	2	3	4
Висота верхівки точки над сидінням	81,2	90
Висота очей над сидінням	69	77,8	0,5
Висота плечей над сидінням	52,5	60,7	0,5
Висота ліктя над сидінням	18,25	26	2,5
Висота коліна над підлогою	48,57	55,47
Ліктьова-пальцева III крапка - горизонтальна відстань від вершини ліктьового відростка ліктьової кістки до пальцевої третьої точки	41,09	46,65	0,5
Горизонтальна відстань від спинки до найбільш виступаючої вперед точки надколінної чашки	53,02	62,52	0,5
Довжина стопи	22,13	25,92	3,0
Найбільший поперечний розмір тіла - горизонтальна відстань між найбільш виступаючими убік точками зовнішньої поверхні вільно опушених рук	41,87	51,52

При організації робочого місця оператора за дисплеєм були отримані наступні розміри:

відстань від підлоги до сидіння крісла дорівнює 440 мм ;

відстань від сидіння крісла до нижнього краю робочої поверхні 330 мм;

висота підставки під ноги оператора мінімальних розмірів 190 мм;

відстань від очей оператора до дисплея 550 мм;

простір для ніг 770 мм;

відстань від ніжки столу до краю робочої поверхні столу 640 мм;

відстань М - це відстань між передньою поверхнею тіла оператора і краєм робочої поверхні столу, воно дорівнює 80 мм;

відстань від очей оператора до документації 500 мм;

оптимальна зона моторного поля 360 мм;

висота робочої поверхні 800 мм;

висота сидіння для:

- максимального оператора 440 мм;

- мінімального оператора 540мм;

кут огляду документів 30о [47, 48].



Рисунок 4.2 - Розміщення оператора на робочому місці

Рисунок 4.3 - Визначення оптимальної зони моторного поля (вид з верху)

4.5 Електробезпека

Параметри електричної мережі підприємства[49]: род струму - змінний, напруга в мережі - 220 В, частота - промислова (50 Гц).

Будівля підприємства відноситься до приміщення з підвищеної небезпекою ІІ. Режим нейтралі питної мережі - трьох фазна чотирьох провідна мережа з глухозаземленою нейтралю. Передбачено занулення.

4.6 Пожежна безпека

Приміщення підприємства по категорії приміщень по вибухопожежній і пожежної небезпеці [41] відноситься до категорії В. Вогнестійкість будівлі ІІ. Зона класу приміщення П-ІІа. Ступінь захисту обладнання ІР44. Первинні засоби пожежегасіння надані [41] в табл. 4.5.

Таблиця 4.5 - Перелік обов'язкових засобів пожежегасіння

Приміщення	Площа, м2	Первинні засоби пожежегасіння (тип)	Кількість, шт.
Майстерня	90 м2	повітряно-пінний: ВВП-10	7 шт

4.7 Охорона навколишнього середовища

У приміщенні з офісною й комп'ютерною технікою виділення шкідливих речовин не відбувається, і тому із цієї сторони немає погрози забруднення навколишнього середовища.

ВИСНОВКИ

На основі отриманих у роботі результатів можна зробити такі висновки:

Соціально-економічний розвиток країн світу, включаючи Україну, визначається досягнутим рівнем і якістю життя населення, що відповідає резолюції, прийнятої ООН, згідно якої будь-яка держава в першу чергу повинна створювати сприятливі умови для того, щоб життя людей було довгим, здоровим і наповненим творчістю.

Життя людини - багатогранне соціально-економічне явище, яке можна охарактеризувати за допомогою двох понять рівень” і якість” життя населення.

Ці поняття - різнопланові, вони характеризують різні аспекти життя людини. Так, рівень життя населення - це кількісна і якісна характеристики ступеня досягнення компонент життя людини, а якість життя - якісна характеристика ієрархії значення задоволення його складових компонентів.

Для того щоб управляти процесом підвищення та покращення життя людей необхідно оцінювати його рівень і якість. Оцінка рівня життя населення регіонів країни вимагає як кількісної, так і якісної характеристик. Кількісна оцінка здійснюється на основі інтегрального показника, який розраховується за допомогою таксономічного методу.

...