Оцінка процесів регулювання ринку праці

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ПРАЦІ

1.1 Поняття ринку праці та принципи його регулювання

1.2 Теоретичні основи людського розвитку

1.3 Світовий досвід регулювання зайнятості

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2. ОЦІНКА ПРОЦЕСІВ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ПРАЦІ

2.1 Дослідження основних показників ринку праці

2.2 Аналіз показників безробіття в області за причинами незайнятості

2.3 Регіональна програма зайнятості населення та її реалізація

Висновки до розділу 2

РОЗДІЛ 3. ПРІОРИТЕТНІ НАПРЯМИ РЕГУЛЮВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОГО РИНКУ ПРАЦІ

3.1. Прогнозування стану ринку праці на короткострокову перспективу

3.2 Заходи щодо регулювання попиту та пропозиції на ринку праці області

3.3 Рекомендації щодо ефективного працевлаштування випускників вищих навчальних закладів

Висновки до розділу 3

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

На сучасному етапі виникає потреба не лише глибинного вивчення загальнодержавного ринку праці, а й комплексного та детального його дослідження на регіональному рівні, оскільки природно-ресурсний потенціал, територіальне розташування, демографічні особливості та історичні традиції кожної області визначають специфічність діяльності регіональної економіки та регіонального ринку праці. Як і в цілому ринок праці, регіональний ринок праці представляє собою механізм по'єднання робочої сили з засобами виробництва. Головною функцією регіонального ринку праці, як і інших видів праці, є забезпечення всіх суб'єктів діяльності необхідною робочою силою. Дослідження регіонального ринку праці дає можливість сформувати загальне уявлення про стан його функціонування та тенденції розвитку, а також виявити основні проблеми, що перешкоджають людському розвитку на рівні окремого регіону.

У зв'язку з вищевикладеним, метою магістерської роботи є визначення основних шляхів забезпечення ефективності регулювання ринку праці області на основні аналізу його основних параметрів та виявлення причин суттєвих диспропорцій між попитом і пропозицією на робочу силу.

Для досягнення мети дослідження поставлено та вирішено такі завдання:

вивчити теоретичні засади регулювання ринку праці у сучасних умовах;

проаналізувати стан ринку праці області та тенденції його розвитку;

вивчити причини незайнятості населення області;

здійснити оцінку регіональної програми зайнятості;

розробити короткостроковий прогноз чисельності безробітного населення у області;

надати рекомендації щодо врегулювання попиту та пропозиції на регіональному ринку праці ;

розробити пропозиції щодо працевлаштування випускників вищих навчальних закладів.

У науковій літературі ступінь вивченості проблем регулювання ринку праці є доволі значною. Цій проблематиці присвячено роботи вітчизняних і зарубіжних вчених, таких як Бандур С., Беккер Г., Богиня Д., Бондар І., Васильченко В., Герасимчук В., Грішнова О., Долішній М., Заяць Т., Злупко С., Калініна С., Качан Є., Кейнс Дж., Купалов Г., Лібановаої Е., Лукас Р., Лукінов І., Маршалл А., Мелікьян Г., Онікієнко В., Петрова І., Петюх В., Пирожков С., Рощин С., Рофе О., Шаленко М., Хомра О. та інші. Однак, особливості регіонального розвитку та тенденції щодо зміни економічних умов обумовлюють необхідність подальших досліджень щодо пошуку дієвих засобів регулювання ринку праці у напрямі забезпечення передумов щодо людського розвитку.

Об'єкт дослідження - ринок праці області.

Предметом дослідження є теоретико-методологічні, нормативно-правові, організаційно-економічні, соціально-психологічні та науково-прикладні аспекти регулювання регіонального ринку праці з урахуванням людського розвитку.

Методологічною основою дослідження є фундаментальні положення економічної теорії, наукові праці вітчизняних і зарубіжних економістів щодо регулювання ринку праці на регіональному рівні та забезпечення розвитку людського капіталу. При написанні даної магістерської роботи були використані наступні наукові методи дослідження: аналіз документів, методи індукції та дедукція, логічний та порівняльний аналіз, методи аналізу та синтезу, прогнозування, статистичні і графічний методи.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в наданні конкретних практичних рекомендацій щодо подальшого регулювання регіонального ринку праці з метою подолання розбалансованості попиту та пропозиції на ньому, зроблено перспективний прогноз стану ринку праці області на 2013-2015 роки.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКУ ПРАЦІ

1.1 Поняття ринку праці та принципи його регулювання

Одним з чотирьох основних факторів виробництва є праця, під якою в економічній теорії розуміють внесок у процес виробництва, що робиться людьми у вигляді витрачання фізичної та розумової енергії. Терміном праця також позначають трудові ресурси - найважливіший елемент багатства суспільства, якість і кількість яких значною мірою визначають рівень розвитку господарства окремих країн [21].

Ринок праці - найбільш складний елемент ринкової економіки, в якому не тільки переплітаються інтереси працівника і роботодавця при визначенні ціни праці та умови її функціонування, але й відображаються практично всі соціально-економічні зміни в суспільстві.

Ринок праці є органічною складовою будь-якої ринкової економіки, що виконує функції механізму розподілу і перерозподілу суспільної праці за сферами і галузями господарства, видами та формами діяльності за критерієм ефективності праці та виробництва у відповідності зі структурою суспільних потреб і форм власності. У загальному вигляді під ринком праці розуміють систему суспільних відносин, пов'язаних з наймом і пропозицією робочої сили або її купівлею та продажем.

У вузькому розумінні це система економічних відносин в галузі використання робочої сили (відтворення, функціонування, соціального захисту) на різних рівнях господарювання. У ринковій економіці система виробничих (економічних) відносин базується на вільній купівлі та продажу робочої сили, в силу чого ці відносини називаються ринковими [18, c.51].

У функціонуванні ринку праці можна відзначити кілька принципових положень.

По-перше, це сукупність економічних відносин між попитом і пропозицією робочої сили на ринку праці.

По-друге, місце перетину різних економічних і соціальних інтересів та функцій.

По-третє, з позицій підприємств - поле взаємин його співробітників, тобто потенційних або фактичних працівників, але думаючих про перехід на нове місце роботи в межах фірми.

Ринок праці характеризується елементами, аналогічними ринкам інших ресурсів, проте саме ці елементи відрізняють ринок праці від ринків інших ресурсів.

Ринок праці має ряд важливих особливостей, що накладають відбиток на його функціонування:

1) невіддільність прав власності на товар (праця) від його власника. Праця являє собою процес витрачання робочої сили від свого носія, в процесі купівлі-продажу праці;

2) велика тривалість контакту продавця і покупця. Правочин, що вчиняється на ринку праці, припускає початок тривалих відносин між продавцем і покупцем;

3) наявність і дія негрошових аспектів угоди. Це перш за все умови праці, мікроклімат у колективі, перспективи просування по службі та професійного зростання;

4) наявність великої кількості інституційних структур особливого роду. До їх числа відносяться: система трудового законодавства; різні установи та служби регулювання зайнятості, державні програми в галузі праці та зайнятості і т.і.;

5) високий ступінь індивідуалізації угод. Вони відрізняються великою різноманітністю, оскільки кожен працівник у своєму роді унікальний, а кожне робоче місце в тій чи іншій мірі відрізняється від іншого й висуває до претендентів свої специфічні вимоги [1, c.26].

Головними складовими частинами ринку праці є сукупна пропозиція (Пр), що охоплює всю найману робочу силу, і сукупний попит (П) як загальна потреба економіки в найманій робочій силі. Вони складають сукупний ринок праці (рис. 1.1).

Размещено на http://www.allbest.ru/

П - сукупний попит на працю;

Пр - сукупна пропозиція праці;

ЗП - задоволений попит на працю

Рис. 1.1. Сукупний ринок праці

Таким чином, та частина, яка утворюється шляхом перетину сукупного попиту і сукупної пропозиції, носить назву задоволений попит на працю (ЗП). Не пересічні частини відповідають поточному ринку, який утворюється за рахунок природного і механічного руху робочої сили і робочих місць (введення нових і вибуття старих). Він складається з окремих елементів:

відкритий ринок праці - це економічно активне населення, яке шукає роботу і потребує підготовки, перепідготовки, а також всі вакантні робочі місця у всіх секторах економіки.

прихований ринок праці - це особи, які формально зайняті в економіці, але в той же час у зв'язку зі скороченням виробництва або ж зі зміною його структури можуть бути вивільнені [1, c. 27-28].

Залежно від різних ознак проводиться диференціація ринків праці за їх видами. За просторової протяжності і адміністративно-територіальної залежності розрізняють: національний, регіональний, місцеві (локальні) і міжнародний ринки праці; за ступенем зрілості - фрагментарний (частковий), тіньовий (нерегульований) і регульований; за демографічними ознаками - ринки праці молоді, жінок, працюючих передпенсійного віку; за професійними ознаками - ринки праці інженерів, вчителів, лікарів, економістів, менеджерів тощо;

за керованістю - ліберальні, соціально орієнтовані, гнучкі ринки праці;

за характером соціально-трудових відносин - професійно відкриті і внутрішні закриті (обмежені рамками одного підприємства, всередині якого призначення ціни робочої сили та її розміщення визначаються адміністративними правилами і процедурами) [18, c.51].

Регіональний ринок праці - це складова частина загального ринку праці, а тому він має усі принципові ознаки, що й сукупний ринок праці. Головною функцією регіонального ринку праці, як і інших видів ринків праці, є забезпечення всіх суб'єктів діяльності необхідною робочою силою. На регіональний ринок праці впливає низка факторів соціально-економічного, природного, демографічного, культурного характеру, утворюючи тим самим його специфіку, стан та тенденції розвитку. Проте, для регіонального ринку праці, необхідно виділити специфічні ознаки.

По-перше, це поле, де взаємодіють як місцеві, так зовнішні роботодавці та робітники, що з одного боку ускладнює систему взаємовідносин, сприяє підвищенню конкуренції, а з іншого боку - позитивно або негативно впливає на умови праці та ціну робочої сили.

По-друге, це поле, де географічні та природні умови вливають найбільшим чином.

По-третє, це поле, де національні, ментальні та релігійні аспекти суттєво впливають на вибір працівників і роботодавців.

По-четверте, особливості видів економічної діяльності в регіонах суттєво впливають на можливості робітників реалізувати свої фізичні та розумові здібності [51].

Регіональний ринок праці охоплює всіх здатних працювати: як зайнятих, так і не зайнятих найманою працею, але тих, які хочуть працювати. Регіональний ринок - це ринок, який дає можливості працівнику знайти собі місце працевлаштування у відповідності зі своїми здібностями, інтересами, умовами та матеріальним забезпеченням. Основою регіонального ринку праці є економічно активне населення у віці з 15 до 70 років, до якого відносять як тих, що зайняті економічною діяльністю, так і безробітних, що бажають працювати. Загальний обсяг економічно активного населення залежить від кількості мешканців регіону та вікової структури цього населення [52].

Регулювання ринку праці здійснюється для забезпечення відповідності між попитом на робочу силу та її пропозицією за обсягом і структурою, тобто має на меті досягнення їх ефективної збалансованості. Регулювання ринку праці передбачає:

створення державної системи дослідження і прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці;

створення мережі центрів служби зайнятості для реєстрації безробітних, надання їм фінансової допомоги і працевлаштування;

розроблення програм державної допомоги в підготовці кадрів та створенні нових робочих місць;

законодавче запровадження умов праці залежно від її видів, місця виконання, особи працівника, що охоплює час праці і відпочинку, техніку безпеки, вимоги щодо кваліфікації, взаємовідносини між власниками засобів виробництва і найманою силою, профспілками і підприємцями.

Слід зазначити, що державне регулювання зайнятості населення може здійснюватися за допомогою активних і пасивних заходів. Так, Буряк П.Ю. до активних заходів відносить:

1. забезпечення соціального партнерства суб'єктів ринку праці, тобто створенні рівних можливостей усім громадянам незалежно від їхнього походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до своїх здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів та суспільних потреб;

2. сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганні безробіттю, створенні нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

3. добровільність й відсутність примушування громадян щодо вибору сфери діяльності й робочого місця;

4. гласність на основі всебічного інформування населення про наявність вакантних робочих місць;

5. дотримання комплексності заходів щодо регулювання зайнятості населення;

6. підтримка працездатних громадян у працездатному віці, які потребують соціального захисту;

7. забезпечення заходів запобіжного характеру щодо регулювання зайнятості населення та відтворення робочих місць;

8. певна гарантія зайнятості, тобто гарантії збереження робочих місць і професії, гарантії одержання доходів [6, с. 118-119].

Пасивні заходи регулювання зайнятості можна диференціювати так:

за об'єктами впливу. Об'єктами можуть бути населення та його окремі групи, працівники та його окремі групи, а також підприємці та їх окремі групи. Об'єктами регулювання ринку праці можуть також бути трудові відносини, включаючи оплату праці, тривалість робочого періоду, умови праці тощо, соціальні відносини і т.і.;

за напрямами впливу. До них відносять заходи збільшення (зменшення) пропозиції робочої сили на ринку праці; заходи збільшення (зменшення) попиту на ринку праці; заходи впливу на структуру попиту та пропозиції робочої сили; заходи збільшення відповідності попиту і пропозиції;

за формою впливу методи поділяють на прямі та непрямі;

за характером впливу методи регулювання можна поділити на заохочувальні, обмежувальні, захисні та заборонні;

за змістом методи диференціюються на економічні, адміністративні та адміністративно-економічні. До економічних методів відносять, наприклад, підтримку економічно доцільних робочих місць, організацію громадських робіт, спеціалізоване інвестування для створення нових робочих місць, підтримку малого бізнесу тощо. До адміністративних методів відносять зменшення пенсійного віку й тривалості робочого періоду, обмеження кількості робочих місць і можливостей сумісництва для однієї людини тощо;

за рівнем впливу методи регулювання ринку праці поділяють на загальнодержавні, регіональні, галузеві, внутрішньофірмові;

за джерелами фінансування - держбюджет, позабюджетні кошти, кошти Фонду сприяння зайнятості, кошти комерційних організацій.

В основу вибору тих чи інших методів регулювання ринку праці покладено аналіз і прогноз ситуації на ринку праці, визначення ступеня переваги кожного з методів, оцінку наслідків використання тих чи інших методів, аналіз ступеня узгодженості використаних методів, різноспрямованості їхніх наслідків [9, с. 35-36].

Регулювання ринку праці має бути органічно пов'язане з комплексом системних перетворень, які стимулюють економічне зростання. У зв'язку з цим виникає дві групи проблем: перша - загальне пожвавлення економічної ситуації та інвестиційної активності капіталу, що сприятиме розвитку системи робочих місць і зростанню потреби в робочій силі; друга - підвищення споживчого попиту населення через вдосконалення системи розподільчих відносин, збільшення можливостей для отримання додаткових доходів. Усі заходи державного регулювання ринку праці, зорієнтовані на вирішення перелічених проблем, можуть бути класифіковані за спрямованістю, характером, об'єктом впливу та джерелами фінансування.

Вибір сукупності найбільш прийнятних методів регулювання зайнятості залежить від конкретної ситуації, що складається на локальному ринку праці. При цьому враховуються інтереси певних територій, окремих галузей і підприємств щодо рівня і посилення державного втручання у ці процеси через відпрацьовані методи узгодження інтересів суб'єктів ринку різних ієрархічних рівнів. У цілому вибір оптимальної політики регулювання ринку праці визначається такими умовами і чинниками:

інвестиційним потенціалом, його відтворювальною структурою;

сукупністю робочих місць і змінами в їх складі під впливом банкрутств, демонополізації виробництва, приватизації власності;

демографічними умовами і характером поповнення працездатного населення, зайнятого в економіці й незайнятого, яке прагне працювати;

фондом життєвих благ і рівнем грошових доходів найманого працівника;

якісним складом робочої сили, фінансовими можливостями суспільства, окремих суб'єктів господарювання забезпечити зростання професійно-кваліфікаційного рівня робочої сили.

Основне функціональне призначення ринкового регулювання сфери трудових відносин можна визначити як створення економічних умов щодо сталого й розширеного відтворення сукупної робочої сили на якісно новому рівні. Це передусім передбачає: можливість якомога повнішого задоволення потреб населення регіону в набутті освітньо-професійних знань, широка альтернативність вибору сфери прикладання праці, певні соціальні гарантії в разі вимушеної незайнятості. Такий підхід беруть за основу оцінювання здійснюваних перетворень і визначення напрямів досягнення ефективного відтворення робочої сили.

Реальна величина вартості робочої сили та її динаміка складається під впливом комплексу чинників, взаємодія яких формує дві протилежні тенденції. Перша полягає у зростанні вартості робочої сили внаслідок підвищення інтенсивності праці, об'єктивного розширення потреб працівників у споживчих товарах і послугах, рівні освіти та кваліфікації. У зв'язку з цим збільшуються суспільно необхідні витрати на підвищення професійно-освітнього рівня робочої сили і приведення його у відповідність з вимогами оновленої матеріально-технічної бази виробництва. Друга - це зниження вартості робочої сили під впливом зростання суспільної продуктивності праці.

Виходячи з визначення і характеристик ринку праці, можна встановити основні його елементи: суб'єкти ринку праці; правові аспекти, що регламентують відносини суб'єктів на ринку праці; кон'юнктуру ринку; служби зайнятості населення; інфраструктуру ринку праці; систему соціального захисту та ін. [1, c.28 ].

Основними суб'єктами ринку праці є роботодавці та наймані працівники.

Роботодавець - наймач, який може бути представлений різними "фігурами" залежно від узаконеної структури відносин власності. Їм можуть бути: державні підприємства, акціонерні товариства, громадські організації, колгоспи, приватні підприємства, господарські асоціації, кооперативи, спільні підприємства, індивідуальні наймачі тощо. [1, c.28].

Наймані працівники - це вільні працездатні громадяни, для яких робота за наймом є головним джерелом отримання засобів існування й індивідуального відтворення. Для роботодавців вони представляють різну цінність в залежності від статі, віку, кваліфікації, соціального статусу та ряду соціально набутих якостей (відповідальності, старанності, дисциплінованості, підприємливості та ін.) [1, c.28].

Система відносин на ринку праці складається з трьох основних компонентів:

відносини між найманими працівниками та роботодавцями;

відносини між суб'єктами ринку праці та представниками профспілок, асоціацій роботодавців, служб зайнятості і т. і.

відносини між суб'єктами ринку праці та державою.

Наявність і взаємодія всіх елементів ринку праці є необхідними для його функціонування. Ринок праці виконує ряд функцій:

організація зустрічі роботодавців і найманих працівників;

забезпечення конкуренції на ринку праці як між роботодавцями, так і найманими працівниками;

встановлення рівноважних ставок заробітної плати;

вирішення питань зайнятості населення;

здійснення соціальної підтримки безробітних шляхом перерозподілу робочої сили в економіці між галузями і сферами виробництва і забезпечення роботою незайнятого населення [1, c.29].

Розглянемо рівновагу ринку праці. Вона встановлюється в точці перетину кривої попиту на працю LD і кривої пропозиції праці LS (рис. 1.2.). Стану рівноваги на ринку праці відповідає рівноважна ставка реальної заробітної плати (W / P) і рівноважний рівень зайнятості (L) .

Рис. 1.2. Рівновага ринку праці

Всі підприємці, які згодні платити рівноважну заробітну плату, знаходять на ринку праці необхідну їм кількість працівників, а їх платоспроможний попит на робочу силу задоволено повністю. Працівники, які готові запропонувати робочу силу по рівноважній ціні, повністю працевлаштовуються. Тому кажуть, що точка ринкової рівноваги визначає положення повної зайнятості.

Якщо заробітна плата перевищує рівноважний рівень заробітної плати, то виникає інша ринкова ситуація. Фірма вибирає такий режим функціонування, який відповідає точці вище рівноважної на кривій пропозиції. Кількість пропонованої праці перевищує попит на працю, тобто з'являється безробіття. Оскільки перевищення заробітною платою її рівноважного рівня не може тривати довго (попит на працю з боку роботодавця зменшується), то відбувається зниження заробітної плати до рівноважної і нижче в результаті надлишкової пропозиції праці. Потім починається протилежний процес, який повертає заробітну плату на рівень рівноважної і вище. Коливальний характер досягнення рівноваги на ринку праці свідчить про те, що обидві ситуації (безробіття і наявність незайнятих робочих місць) не можуть бути стійкими, вони піддаються корекції з боку ринкових механізмів у напрямку відновлення становища повної зайнятості.

Наявність же стійкого безробіття свідчить про дію на ринку праці неконкурентних факторів, що сприяють стійкості відхилення заробітної плати вгору від її рівноважного рівня. До таких факторів можна віднести державу, що законодавчо регулює ринок праці шляхом встановлення мінімальної заробітної плати для підприємств всіх форм власності, механізму індексації доходів, механізму соціального захисту населення, програм соціальної політики і т.і. [9, c.187].

У залежності від співвідношення між попитом і пропозицією кон'юнктура ринку праці може бути трьох типів: працедефіцитна, коли ринок праці відчуває брак пропозиції праці; праценадлишкова, коли на ринку праці є велика кількість безробітних і відповідно надлишок пропозиції праці; рівноважна, коли попит на працю відповідає її пропозиції.

Розглядаючи конкуренцію, можна відзначити, що вона являє собою наявність великої кількості незалежних покупців і продавців і можливість для них вільно входити на ринок праці і залишати його, і є невід'ємною складовою механізму будь-якого ринку. Чисто конкурентний ринок характеризується наявністю великої кількості покупців (фірм), які конкурують один з одним при найманні конкретного виду праці; свою працю пропонують незалежно один від одного численні працівники, які мають рівну кваліфікацію; ні фірми, ні працівники не контролюють і не диктують ставки заробітної плати .

Для повноцінного функціонування ринку праці потрібна розвинена інфраструктура. Інфраструктура ринку праці - це державні установи, недержавні структури сприяння зайнятості, кадрові служби підприємств і фірм, громадські організації і фонди тощо, що забезпечують найбільш ефективну взаємодію між попитом і пропозицією на ринку праці. Інфраструктура покликана регулювати відносини між роботодавцем і працівником з приводу ціни робочої сили, умов праці, підготовки та перепідготовки працівників, а також організовувати і регулювати процеси захисту прав роботодавців і найманих працівників на ринку праці [1, c.30].

Таким чином, ринок праці - це передусім система, в якій взаємодіють роботодавці, пред'являючи попит на робочу силу та власники робочої сили, які продають свою здатність до праці. Головною особливістю цього ринку є специфіка праці, як об'єкта купівлі-продажу.

1.2 Теоретичні основи людського розвитку

На рубежі XX і XXI ст. світова наукова думка сформувала принципово новий погляд на цивілізаційний прогрес. Нова парадигма розвитку на перший план висуває не накопичення матеріальних благ, а розвиток людського потенціалу при збереженні навколишнього середовища. Людина, її потреби і розвиток визнаються основними передумовами прогресу, а отже, і змістом соціальної політики кожної країни.

Ідея людського розвитку полягає у неможливості зведення суспільного прогресу лише до збільшення грошового доходу. Тобто концепція людського розвитку ґрунтується на положенні про те, що в сучасних умовах традиційні макроекономічні показники (валовий внутрішній продукт, національне багатство, середній дохід тощо) не здатні виступати адекватними характеристиками економічного розвитку.

Концепція людського розвитку об'єднує вирішення питань виробництва та розподілу товарів і послуг в об'єднанні з проблемами формування та використання можливостей людей, розглядаючи розвиток людських здібностей як кінцеву мету суспільного прогресу. У фокусі концепції людського розвитку - людина, якнайповніше задоволення її потреб, усебічний розвиток її здібностей. Розвиток суспільства, з погляду цієї концепції, означає постійне розширення можливостей для задоволення не лише фізичних, а й духовних потреб людей.

Людський розвиток визначається як процес зростання людських можливостей, що забезпечується політичною свободою, правами людини, суспільною повагою до особистості, а також надання людям можливості повністю розвивати свій потенціал, жити продуктивно й творчо в гармонії з їхніми потребами та інтересами. Матеріальний добробут розглядається лише як одна з базових можливостей вибору, але він не є найвищою метою.

Людський розвиток - примноження не тільки доходу людей, але й їх здоров'я, освіти, збереження навколишнього середовища, забезпечення свободи дій і слова, а також формування інших умов соціально-економічного розвитку.

За визначенням лауреата Нобелівської премії А. Сена людський розвиток - це надання людям можливості повністю розвивати свій потенціал, жити продуктивно і творчо в гармонії з їхніми потребами та інтересами.

В доповіді про людський розвиток, розвиток людини представляє собою процес розширення свободи людей жити довгим, здоровим і творчим життям, на здійснення інших цілей, які, на їхню думку, мають цінність; активно брати участь у забезпеченні справедливості та стійкості розвитку на нашій спільній планеті.

У світлі цього визначення розвиток людини має три компоненти:

1) добробут: розширення реальних свобод людини таким чином, щоб вона могла процвітати;

2) розширення прав і можливостей та агентність: можливість людини і груп діяти і отримувати цінні результати;

3) справедливість: підвищення соціальної справедливості, забезпечення стійкості результатів у часі, поваги до прав людини та інших цілей суспільства [2, с. 22].

На відміну від теорії людського капіталу, яка доводить економічну доцільність удосконалення людини саме як чинника виробництва, концепція людського розвитку виходить з первинної самоцінності розвитку людини, з того, що виробництво існує заради розвитку людей, а не люди - заради розвитку виробництва. Гуманітарна, філософська концепція людського розвитку ґрунтується на соціально-економічних показниках, а запропонований Програмою розвитку ООН (ПРООН) індекс людського розвитку визнаний у всьому світі як інтегральний показник стану соціально-економічного розвитку країни, що відображає досконалість соціально-трудових відносин.

Мета людського розвитку полягає в забезпеченні належної якості життя для всіх людей, він повинен охоплювати не лише викорінення бідності та всіх форм економічної та соціальної ізоляції, а й передбачати розвиток демократії з широкою участю громадян, а також підтримувати соціальну й політичну стабільність.

Сучасна концепція людського розвитку містить такі аспекти:

продуктивність - можливості підвищення продуктивності діяльності, участі у формуванні доходів, отримання матеріальної винагороди за працю;

рівність - рівноправність можливостей щодо участі в економічному і політичному житті незалежно від статі, національності, класової приналежності, походження, місця проживання, рівня добробуту тощо;

розширення можливостей - участь у процесі прийняття рішень і в інших процесах суспільного життя;

реалізація базових можливостей - надання та реалізація певних прав у визначенні шляхів розвитку;

справедливість - забезпечення рівних стартових можливостей отримання освіти, тривалого й здорового життя, що іноді вимагає нерівного розподілу ресурсів (наприклад, для забезпечення хворих та інвалідів);

безпека - запобігання загрози злочинності, насильства, безробіття тощо.

Людський розвиток розглядається і як процес розширення людського вибору, і як досягнутий рівень добробуту людей. Говорячи про розширення вибору, мають на увазі, що фактично цей вибір стосується безмежного кола проблем, які впливають на життя людей, і коло це історично та територіально змінюється.

Особливості концепції людського розвитку полягають у такому:

1) акцент на активності людей як суб'єктів процесу свого власного розвитку;

2) увага приділяється не тільки реальним або потенційним працівникам, а й всім людям у цілому, включаючи непрацездатних і економічно неактивних;

3) постійний моніторинг та аналіз реалізації можливостей людського розвитку;

4) підхід до освіти як до важливої складової загальної культури людства, а не тільки як до умови поліпшення продуктивних здібностей людей;

5) визнання високого значення невиробничої активності жінок, підтримка рівноправності жінок у суспільстві та підвищення їх статусу;

6) надання пріоритетів тим секторам, що сприяють поліпшенню якості життя, не впливаючи безпосередньо на підвищення доходу;

7) підтримка не тільки з боку економічних і фінансових інститутів, але і з боку неурядових, громадських організацій, церкви, закладів культури і т. п.

Напрямки людського розвитку включають:

підвищення ролі кожної окремої людини в суспільстві, розширення її можливостей самостійно визначати свою долю, тобто приймати рішення і відповідати за них;

забезпечення соціальної справедливості кожної людини у розподілі доходів та оплаті праці залежно від її якості та інтенсивності, у доступі до освіти, охорони здоров'я, розподілу соціальних благ;

досягнення ефективної зайнятості, яка б забезпечувала працюючим не тільки відповідний статус, але й добробут;

досягнення екологічної безпеки навколишнього середовища.

Таким чином, людський розвиток має поєднувати економічний розвиток з гарантіями основних можливостей для довгого та здорового життя, отримання освіти, забезпечення пристойного рівня життя, користування політичними та громадянськими свободами для участі у житті громади. Особливого значення набуває реалізація прав людини, при цьому також важливо збереження здорового навколишнього середовища. Разом з тим, розширюючи діапазон вибору і сферу реалізації цих прав, людський розвиток також повинен передбачати більшу відповідальність при користуванні цими правами, прозору систему підзвітності на всіх рівнях.

Пріоритети людського розвитку протидіють нестримній погоні за виробництвом ВВП і споживанням, сприяють укоріненню поміркованого ставлення до природи, збереженню та відновленню довкілля. Людський розвиток, який має за мету забезпечення гідного життя для всіх людей, сприяє подоланню бідності, а отже, подоланню нерівності, становленню і розвитку демократії, збереженню соціальної та політичної стабільності в суспільстві.

Розширення обсягів виробництва товарів та послуг, а відповідно й рівня економічного добробуту може сприяти розширенню можливостей людини. Розмір валового національного продукту не може бути основним і єдиним показником рівня розвитку країни. Часто витрати на освіту, зміцнення здоров'я та інші аспекти розвитку людей дають більший економічний ефект, ніж вкладення у фізичний капітал. Тому за логікою концепції людського розвитку саме люди стають центром теорії розвитку, оскільки вони є водночас і головною метою суспільного розвитку, і найважливішим його чинником.

Як зазначає О. Грішнова, рівень доходу, досягнутий в країні на теперішній час, не гарантує економічного процвітання в майбутньому. Проте якщо отриманий дохід достатньою мірою інвестується у людський розвиток, то й економічні показники в майбутньому будуть значно кращими. Відмітна особливість концепції людського розвитку полягає в положенні, згідно з яким людям не потрібен безкінечно високий дохід для забезпечення гідного рівня життя. Вищий дохід у цілому сприяє розширенню вибору людини, але цей вплив зменшується мірою збільшення доходу [12, c. 82].

У розумінні людського розвитку економічні ресурси є лише засобом прогресу (хоча й дуже важливим), в той час як кінцева мета полягає у використанні цих ресурсів у сталий спосіб для гарантування найкращих перспектив задоволення прагнень суспільства. Крім того, людський розвиток необхідно також розглядати як процес, що дозволяє людям безперервно розширювати свої здібності.

Ураховуючи, що мета людського розвитку полягає у забезпеченні належної якості життя для всіх людей, він повинен охоплювати не лише викорінення бідності та всіх форм економічної та соціальної ізоляції, а й передбачати розвиток демократії із широкою участю громадян, а також підтримувати соціальну й політичну стабільність. Отже, людський розвиток має включати не лише економічний розвиток, а й гарантувати основні можливості для довгого та здорового життя, отримання освіти, забезпечення пристойного рівня життя, користування політичними та громадянськими свободами для участі у житті громади. Особливого значення набуває реалізація прав людини, при цьому також важливо збереження здорового навколишнього середовища. Разом з тим, розширюючи діапазон вибору і сферу реалізації цих прав, людський розвиток також повинен передбачати більшу відповідальність при користуванні цими правами, прозору систему підзвітності на всіх рівнях. Отже, ефективний людський розвиток веде до більш етичного суспільства.

Концептуальний підхід до людського розвитку, розроблений на основі наукових теорій групою експертів ПРООН і вперше викладений у всесвітній Доповіді про розвиток людини за 1990 рік (ці доповіді відтоді стали щорічними), розглядає розвиток людського потенціалу як власне мету і критерій суспільного прогресу. При цьому людський розвиток може розглядатися і як чинник зростання продуктивності праці та національного доходу, проте це зростання має сенс лише у тому разі, коли воно справді впливає на розширення можливостей людей.

Концепція людського розвитку об'єднує вирішення питань виробництва та розподілу товарів і послуг з вирішенням питань формування та використання здібностей і можливостей людей, розглядаючи розвиток людських здібностей як кінцеву мету суспільного прогресу безвідносно до впливу їх на виробництво доходу. Розвиток суспільства, з погляду цієї концепції, означає постійне розширення можливостей для задоволення не лише фізичних, а й духовних потреб людей.

Зростання значення проблем людського розвитку в сучасному світі обумовлено, перш за все, посиленням соціальної орієнтації економіки у розвинутих країнах та загостренням проблем нерівномірності розвитку населення як розвинутих країн, так і тих, що розвиваються. Необхідність проведення економічних реформ з орієнтацією на зростання добробуту населення зумовило обрання концепції сталого людського розвитку як основи подальшого розвитку українського суспільства.

Отже, людський розвиток характеризується як процес зростання людських можливостей - людина має прожити довге життя, не хворіти, бути освіченою, користуватися політичними та економічними свободами, правами людини, суспільною повагою до особистості. При цьому базисним принципом концепції людського розвитку є не постійне надання злиденним верствам й країнам гуманітарної допомоги, а стимулювання їхнього розвитку, підвищення їхньої ролі в суспільстві, розширення можливостей вибору способу життя, можливостей прийняття рішень стосовно своєї долі, але одночасно й посилення відповідальності за прийняте рішення і його виконання.

Таким чином, реалізація принципів людського розвитку дозволить країні забезпечити потенціал сталого економічного зростання, побудованого на розширенні можливостей всіх членів суспільства, поширенні принципів демократії, реалізації та дотримання основних прав і свобод громадянина та особистості тощо. При цьому особливої уваги, потребують питання аналізу та оцінки чинників людського розвитку в умовах формування постіндустріального суспільства, що є перспективним напрямком для подальших наукових досліджень в цій сфері.

1.3 Світовий досвід регулювання зайнятості

Сучасна інтеграція виробництва різних країн, зміни в міжнародному поділі праці, транснаціоналізація капіталу, з одного боку, зменшують результативність дій держави, а з іншого - вимагають міждержавного регулювання. Прикладом цього може служити створення єдиного європейського соціального простору. Міждержавному регулюванню, цілком можливо, будуть відповідати ті ж етапи розвитку, що й у рамках окремої держави. Сьогодні європейське міждержавне регулювання знаходиться на першому етапі розвитку і переходить до другого. У рамках Європейського Економічного Співтовариства у грудні 1989 року прийнята Хартія основних соціальних прав трудящих, в якій обговорені і питання, що стосуються ринку робочої сили. Проголошується вільне пересування в рамках ЄС і рівні умови для всіх працівників. Досягнута угода в зближенні встановлених у різних країнах тривалості робочого часу, режимів нічних робіт і «нетипових» форм зайнятості. Зафіксовано право на допомогу безробітним і непрацездатним[12, с.186-187]

Необхідно відзначити, що в даний час всі економічно розвинені країни та їх міжнародні організації приділяють першочергову увагу проблемам зайнятості як таким, без вирішення яких не можна забезпечити соціально-економічну стабільність. У цих країнах регулярно розробляються, фінансуються і виконуються програми зайнятості, які враховують специфіку конкретної соціально-економічної ситуації. У загальному випадку програми зайнятості можна поділити на групи активних підпрограм, що:

сприяють зайнятості ;

підтримують доходи.

До першої групи належать:

1) програми із субсидування найму на постійну роботу в приватному секторі. За цими програмами субсидії виділяються або на стимулювання зайнятості окремих груп працівників (наприклад, молоді), або на збереження робочих місць для працівників, які підлягають звільненню;

2) програми підтримки підприємств, які створюються самими безробітними (програма самозайнятості). Така підтримка може надаватися на підставі допомоги по безробіттю (одноразова виплати суми, яка дорівнює одно- або дворічній сумі допомоги) або на підставі соціальної допомоги. Крім цього, такі програми включають багато інших послуг, які надаються безкоштовно безробітним, що розпочинають свою справу;

3) програми професійного навчання, перепідготовки та підвищення кваліфікації безробітних;

4) програми безпосереднього створення нових робочих місць у державному або комерційному секторі. Найчастіше такі програми надають тимчасову роботу як можливість для безробітного адаптуватися в соціально-трудовій сфері, отримати нові навички, збагатити свій людський капітал і мати більше шансів знайти постійну роботу.

До групи пасивних підпрограм належать програми надання всіх видів допомоги у зв'язку з втратою роботи (допомога по безробіттю, вихідні виплати, допомога працівникам збанкрутілих підприємств, спеціальна підтримка різних груп працівників тощо), а також ж програми дострокового виходу на пенсію.

Вплив податкової політики держави на стимулювання зайнятості в розвинених країнах здійснюється шляхом надання пільг щодо звільнення від виплат у соціальні фонди, компенсації виплат на професійну підготовку та підвищення кваліфікації працівників і безпосередньо по зменшенню податків на створення нових робочих місць, розвиток персоналу. Одним з найефективніших стимулюючих факторів для підприємств є пільги з оподаткування прибутку. Вони найчастіше спрямовані на зменшення бази оподаткувань на суму коштів, витрачених на створення робочих місць (особливо спеціалізованих, наприклад, для інвалідів), на професійне навчання або підвищення кваліфікації працівників. Також існує практика спеціальних державних субсидій на заробітну плату працевлаштованим молодим людям, безробітним або особам передпенсійного віку у розмірі 50% коштів роботодавця на поставлені цілі роботодавцем протягом 3-6 місяців, що суттєво здешевлює для підприємств використання такої робочої сили.

Фінансові штрафи застосовуються в розвинених країнах в основному при використанні такого адміністративного заходу як квотування робочих місць для інвалідів та інших неконкурентоспроможних категорій працівників. У таких випадках держава зобов'язує підприємців, що не створюють спеціальні робочі місця, сплачувати штрафи. Штрафи застосовуються також при порушенні соціально-трудового законодавства [8, с.187-188].

Розглянемо основні напрямки сучасної політики реструктуризації зайнятості ЄС. На сьогоднішній день регулювання реструктуризації зайнятості в ЄС включає дві основні складові: по-перше, стимулювання і сприяння інноваційним структурним змінам; по-друге, подолання негативних ефектів економічної реструктуризації. Політика сприяння реструктуризації, яка стосується інноваційного оновлення на всіх рівнях - національному, галузевому, мікроекономічному, - орієнтована на створення вільного, більш досконалого європейського ринку і продовження стандартизації структури економіки ЄС. Така політика базується на економічно обґрунтованій ідеї розумного розширення меж товарних ринків та діяльності компаній, що забезпечило б оптимальний масштаб національної економіки та оптимальну кількість конкуруючих ринкових суб'єктів в ній. Одночасне впровадження заходів політики сприяє реструктуризації і промислової політики підтримує структурні зміни в економіці, пов'язані з інноваційним розвитком. У свою чергу це сприяє тому, що процес створення та скорочення робочих місць стає безперервним. Зусилля, які при цьому прикладаються компаніями на подолання торгових бар'єрів і удосконалення менеджменту, мають серйозні наслідки для рівня та географічного розподілу зайнятості в секторах економіки, де вони функціонують. Реалізація інших аспектів цього напряму політики, наприклад, продовження реформ у сфері загальної агропромислової політики ЄС, призводить до структурних змін, що передбачає дуже низький рівень зайнятості в аграрному секторі у порівнянні з іншими секторами економіки. Жорстка торгова політика ЄС також впливає на структуру зайнятості в межах національних економік цього об'єднання. Наприклад, такі наслідки має реструктуризація, яка проходить в цукровій промисловості в країнах ЄС і враховує відповідні вимоги МОП, прийняті на Уругвайському торговому раунді.

Політика подолання негативних ефектів економіки передбачає застосування чотирьох основних підходів до державного регулювання:

1) підхід «регулюючої руки ринку», який передбачає активізацію ринкових механізмів для врегулювання проблем, викликаних реструктуризацією;

2) підхід захисту, який ґрунтується на протекціоністських заходах, зокрема таких, як субсидування підприємств;

3) компенсаторний підхід, який включає заходи щодо активізації виплат соціального страхування найманим робітникам і створення фондів для пом'якшення негативних наслідків реструктуризації для підприємств;

4) підхід активізації промислової політики та політики зайнятості, в межах якого здійснюються заходи щодо конкурентоспроможності підприємств, а також сприяння звільненим працівникам у пошуку роботи, підвищення їх професійної мобільності, надання субсидій на перепідготовку і тимчасову зайнятість працівників. Цей напрямок політики, пов'язаний з подоланням негативних наслідків реструктуризації, реалізується на двох рівнях - для підприємств і для найманих працівників.

Підтримка найманих працівників, які також відчувають негативний вплив економічних змін, здійснюється трьома основними шляхами: впровадженням відповідних директив трудового законодавства; реалізація ключових положень Європейської Стратегії зайнятості; виплати зі Структурних фондів, наприклад, Європейського фонду глобалізаційної адаптації [1, с. 45-47].

Головними особливостями ринку праці Японії слід відзначити довічний найм у великих корпораціях, а також оплату праці в залежності від стажу роботи. Як правило, тільки компанії-гіганти можуть дозволити собі забезпечити гарантіями зайнятості свій персонал до кінця їхнього трудового життя, однак, ні в одному колективному договорі не можна знайти пункт про довічний найм - це само собою зрозуміле правило, дотримуване обома сторонами договору, але - негласне. За допомогою цієї системи японським компаніям вдавалося створити атмосферу поєднання інтересів працівників і роботодавців в рамках компанії, тим самим в максимальному ступені мобілізуючи трудовий потенціал на досягнення найвищих виробничих показників. Зворотний бік цієї системи полягає в тому, що при погіршенні економічної кон'юнктури компанії не звільняли зайву робочу силу, а залишали її до кращих часів в рамках самої компанії, переводячи працівників на скорочений робочий день або розподіляючи їх по окремих виробничих дільницях. При збереженні високих і стабільних доходів в умовах швидкого економічного зростання така стратегія з боку компаній залишалася рентабельною, хоча самі працівники позбавлялися частини свого доходу [11].

Другою особливістю, тісно пов'язаною з першою, є різкий поділ найманих працівників на постійних і тимчасових з величезними відмінностями в їх статусі. Зрозуміло, що саме остання категорія не тільки піддається дискримінації в процесі праці, але й приймає на себе головний удар під час економічних спадів. Нарешті, переважання профспілок всередині компаній, об'єднуючих весь персонал фірми, в тому числі й членів адміністрації, сприяє більш сильному закріпленню працівників до фірми і розширює свободу маневру адміністрації у розпорядженні робочою силою, хоча в той же час, зрозуміло, накладає на неї певні додаткові неформальні зобов'язання .

У світлі сказаного стає зрозумілою типова стратегія японської фірми, що стикається з необхідністю скорочення обсягу виробництва і витрат на робочу силу. В першу чергу, вона прагне зробити це за рахунок тимчасових і поденних працівників, а якщо цього виявляється недостатньо - шляхом зменшення обсягу надурочних робіт і припинення найму нових працівників. Якщо й ці заходи не приносять бажаного результату, можливе введення довгострокових примусових відпусток і скороченням тривалості робочого тижня. Зрозуміло, адміністрація має формальне право і на повне звільнення частини постійних робочих, проте подібні випадки, хоча вони і мають місце, все ж для японських фірм нетипові [6] .

У багатьох країнах, у зв'язку з демографічними труднощами (скороченням народжуваності та зростанням частки престарілого населення) загострюється проблема розширення ринку трудових ресурсів і підвищення його гнучкості. Залучення трудових ресурсів з інших країн, в певній мірі знижує гостроту в потребі низько кваліфікованих кадрів, проте паралельно створює безліч соціальних проблем. В той же час, у розвинених країнах є безліч кваліфікованих фахівців, які в силу різних причин (особисті обставини, диверсифікація виробництв, тимчасове безробіття, зміна місця проживання, стан здоров'я тощо) не можуть знайти для себе роботи, що відповідає їх здібностям. На початку 1970 р., у зв'язку з реструктуризацією економіки та зростанням безробіття, багато країн пішли шляхом реалізації національних програм по залученню безробітних до індивідуальної підприємницької діяльності у формі самозайнятості. У цих країнах поряд з розвитком самозайнятості та домашнього бізнесу все більшого поширення набула практика виконання роботи вдома найманими працівниками. Наприклад, у США такий вид зайнятості визначається термінами "домашня зайнятість" (home-based employment і home employment) або "надомна робота" і "надомна праця" (homeworks), які позначають виконання певних робіт вдома за наймом для різних роботодавців на підставі їх взаємної домовленості про їх виконання. Це передбачає певну заробітну плату, контроль виконання робіт, планування робочого часу, відповідні вимоги до обладнання робочого місця та до виконання різних функціональних і технологічних процедур. В якості прикладів домашньої зайнятості можна назвати такі роботи як дрібне індивідуальне виробництво, фасування та пакування, телефонна довідкова служба, редакція текстів, бухгалтерська звітність, пошук інформації, програмування, консультування по телефону або Інтернету, виконання складних науково-технічних робіт або досліджень і багато чого інше.

Починаючи з середини 1980-х років, у зв'язку з розвитком комп'ютерної техніки і вдосконаленням інформаційних технологій, з'явилася можливість оперативного дистанційного доступу до різних баз даних і до безлічі абонентів, залучених в різні сфери економічної діяльності. Розширення застосування інформаційних і комунікаційних технологій, поступово привели до трансформації домашньої індивідуальної праці в багатосторонню колективну діяльність, що охоплює безліч кваліфікованих фахівців, які знаходяться далеко один від одного. Це відбувається завдяки забезпеченню інформаційної взаємодії багатьох надомних працівників, об'єднаних спільністю цілей. У США домашній вид зайнятості, який базується на широкому застосуванні інформаційних технологій, визначається термінами: "телезайнятість". У загальному розумінні телероботу можна визначити як вид зайнятості, здійснюваний на видаленні від традиційного робочого місця, в гнучкому режимі робочого часу з використанням інформаційних технологій в якості основи організаційних зв'язків.

Розвитку нових форм зайнятості в США сприяє зважена державна політика, яка сприяє вдосконаленню правової бази, що створює сприятливі умови для розвитку телезайнятості. В цілях розвитку телезайнятості в країні так само діє безліч інформаційних сайтів, складаючи національну пошукову мережу для осіб, які шукають надомну роботу. Там же наводяться відомості про компанії, які шукають фахівців для роботи вдома і повідомляється про різні пропозиції по навчанню, консультуванню, особливостями і умовами роботи в сфері надомної телезайнятості.

...