Державне управління науково-технічним прогресом: економічні аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління

«Державне управління науково-технічним прогресом: економічні аспекти»

Рижих Василь Миколайович

Київ - 1999

Вступ

Маючи високий науково-технічний, промисловий і кадровий потенціал, здатний забезпечити в достатньо короткі історичні строки досягнення середньоєвропейських соціально-економічних показників, Україна переживає глибоку кризу. Здійснюючи реформи, Україна за роки політичної незалежності втратила 2/3 ВВП, безробіття (з урахуванням прихованого) досягло 40%, обсяг ВВП на душу населення зменшився з 4100 до 660 дол. США(середньоєвропейський показник - близько 10000 дол.) і наблизилась до межі, коли бюджетні витрати держави стали порівнюватися з 1958 роком.

Сучасна економічна криза загрожує науково-технічному та промисловому потенціалу, ставить під сумнів його майбутнє. Якщо ці тенденції не зміняться - науково-технічний прогрес великої кількості українських провідних підприємств, які мають значний технологічний потенціал, буде втрачено.

Розпочавши без наукового обґрунтування й супроводження економічні реформи в обстановці послаблення формуючого й регулюючого впливу держави на характер і динаміку економічних процесів, Україна демонструє специфічні, відмінні від усталених економік ринкового типу реакції, що виникають у відповідь на макроекономічне регулювання монетарними методами. Україна пішла шляхом некерованого “шокового реформування” економіки з надією на позитивні наслідки реформування ринкових елементів господарювання, що призвело до зростання кризової ситуації в економіці та суспільстві.

Україна змушена прийняти виклик часу, оскільки структурна перебудова економіки та перехід до ринкових відносин потребують реформування господарського розвитку держави, а це, у свою чергу, тягне за собою структурну перебудову значної частини інтелекту економіки - її науково-технічної сфери.

Характер економічного розвитку України на шляху до ринкових відносин свідчить, що неможливо домогтися позитивних результатів не визначившись “як” і “навіщо”, та “що перебудовуємо” не оцінивши наслідки рішень, що приймаються. Безперспективними є ті програми переходу до ринку, в яких відсутня стратегія пріоритетного розвитку науково-технічного та промислового потенціалів як держави в цілому, так і первинних її ланцюгів. Оцінюючи ситуацію, яка склалась, слід зазначити, що в основі кризових явищ знаходиться спрощене тлумачення ринкової економіки.

Стан національної безпеки країни, її економічний потенціал визначаються в першу чергу станом і рівнем розвитку науково-технічного та промислового комплексів, адекватною реалізацією науково-технічних і технологічних можливостей держави. Успіх економічних реформ буде в кінцевому результаті визначатися строками виходу із кризи промисловості держави, ефективністю її розвитку і конкурентоспроможністю.

Актуальність теми. Практично повна відсутність єдиної системи управління та технології формування й реалізації науково-технічної та промислової політики, взаємозв'язків їх з цілями і завдання соціально-економічного та військово-економічного розвитку України, розрізненість академічної, вузівської та галузевої науки, наукових організацій промисловості й оборонного комплексу, які беруть участь у реалізації кількох сотень національних, регіональних, галузевих, державних програм приводить до розпорошення коштів, дублювання робіт і не дозволяє подолати кризові явища в економіці.

У комплексі проблем сучасної національної політики, які накопичились протягом тривалого часу, важливе місце займає розробка ефективних механізмів обґрунтованого вибору пріоритетів науково-технічного та господарського розвитку України; формування та реалізація стратегії й тактики науково-технічного та економічного розвитку держави на дальню та середню перспективу, єдиної державної науково-технічної та промислової політики; створення комплексної державної системи організації та управління науково-технічними, виробничими та економічними процесами; ефективне використання досягнень науково-технічного прогресу в інтересах забезпечення національної безпеки, конкурентоспроможності та прогресивного розвитку економіки, покращання умов життя населення країни.

Виникла гостра потреба в розробці стратегії й тактики науково-технічного та економічного розвитку країни, виробленні й проведенні єдиної Державної науково-технічної та промислової політики; створенні комплексної системи управління, що забезпечить формування й реалізацію цієї політики, дозволить системно та цілеспрямовано керувати науково-технічним прогресом у промисловості; забезпечить підвищення конкурентноздатності українських технологій та продукції на світовому ринку, створення механізмів ефективного використання науково-технічного, виробничого й кадрового потенціалу в інтересах забезпечення національної безпеки, прогресивного економічного розвитку, задоволення національних потреб, покращання умов життя населення.

Для виводу України з кризи та переведення її народногосподарського комплексу на траєкторію динамічного розвитку необхідно внести суттєві корективи в економічну політику монетарного типу й перенести центр зусиль на стимулювання процесів виробництва. Регулюючі функції держави не можуть бути ефективними, якщо відсутня надійна комплексна система стратегічного прогнозування та програмно-цільового планування науково-технічного та економічного розвитку країни.

Той факт, що в Україні практично повністю відсутній досвід стратегічного прогнозування та комплексного системного програмно-цільового планування в умовах ринкових перетворень, необхідні для цього державні важелі й відповідний інструментарій та інституційні структури, явно недостатні плануючі та регулюючі функції держави послужили найважливішими вихідними передумовами для розробки принципів, основ та механізмів формування й реалізації стратегії й тактики науково-технічного та економічного розвитку держави, ефективного використання досягнень науково-технічного прогресу, системного підходу до організації, міжвідомчої координації та управління науково-технічними, виробничими та економічними процесами в інтересах вирішення пріоритетних проблем і завдань у соціальній, економічній та військовій сферах життєдіяльності країни.

Якщо Україна прагне увійти до світового ринку в якості держави з диверсифікованою, промислово розвинутою економікою з високими технологіями, забезпечити національну безпеку, задовольнити національні потреби, підвищити якість життя населення, - їй необхідно розробити ефективну політику, що впроваджувала б у практику ідею поєднання науково-технічної політики з промисловою політикою і розглядалась би в тісному взаємозв'язку з економічною політикою, комплексну систему її реалізації. Здійснити ефективне державне управління НТП без створення такої системи й без розробки відповідної державної політики в сучасних умовах практично неможливо. Таку політику прийнято називати державною науково-технічною та промисловою політикою.

Зазначені проблеми, їх актуальність, теоретична та практична значимість обумовили вибір теми, визначили мету й завдання дослідження, що викладені в дисертаційній роботі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалась згідно з комплексним науковим проектом Української Академії державного управління при Президентові України “Державне управління та місцеве самоврядування” за темою “Удосконалення державного управління економікою України” (1997-1999 рр.).

Об'єктом дослідження є стратегія та планування науково-технічного й економічного розвитку України.

Мета дослідження полягає в науково-теоретичному обґрунтуванні основних закономірностей та розробці шляхів економічного формування державного управління науково-технічним прогресом України.

Для досягнення мети були визначені такі завдання дослідження:

проаналізувати та узагальнити закономірності державної підтримки науково-технічного та господарського розвитку України індустріально звинутих країн світу (США, Японія, Франція, Німеччина та інших);

на підставі аналізу позитивного світового досвіду вдосконалити систему та механізм прийняття й реалізації стратегічних рішень на вищих рівнях управління в Україні;

дослідити загальні економічні закономірності та основні тенденції формування та реалізації науково-технічної та промислової політики України;

розробити систему стратегічного планування, програмування й розробки бюджету в науково-технічній галузі;

з'ясувати сутність і роль національних “критичних технологій” у системі науково-технічної та промислової політики, їх вплив на вирішення найважливіших загальнодержавних проблем і завдань, задоволення національних потреб і забезпечення експорту продукції;

виявити нові принципи, основи й механізми впровадження в практику ідеї гармонійного об'єднання науково-технічної політики з промисловою та економічною політикою, формування й реалізації стратегії і тактики науково-технічного та економічного розвитку України;

розробити основи формування єдиної “Національної програми науково-технічного та господарського розвитку України” як інтегрованої сукупності механізмів реалізації державної науково-технічної та промислової політики України, принципи й критерії відбору науково-технічних програм для державної підтримки;

розкрити організаційно-економічні та організаційно-технічні основи програмно-цільового планування розвитку науки, техніки, технологій, виробництв в єдиному інноваційному циклі з економічними процесами та основні процедурні механізми формування державного бюджету у сфері Державної науково-технічної та промислової політики України;

визначити принципи проведення адміністративної реформи державного управління науково-технічною, господарською та економічною сферами діяльності, а також механізми прийняття науково обґрунтованих стратегічних рішень на вищих рівнях управління.

Гіпотеза дослідження. Запровадження нових форм і методів державного управління науково-технічною та промисловою політикою за допомогою науково обґрунтованих економічних важелів на базі системи “стратегічного планування - програмування - розробки бюджету”, застосуванням “критичних технологій” дозволять сконцентрувати зусилля держави на розвитку експертних галузей промисловості за рахунок ефективного використання досягнень науково-технічного прогресу, застосування зовнішніх фінансових ресурсів для виробництва конкурентоспроможних видів техніки, а також створять належні умови для реформування й удосконалення науково-технічної, господарської й економічної сфери діяльності в Україні.

Методи дослідження. У дисертаційній роботі використані сучасні наукові методи дослідження, зокрема методи системного аналізу, теорії ринкової економіки, теорії державного управління, науково-технічної та економічної експертизи, економіко-математичного моделювання, екстраполяції та аналогій, прогнозування та планування, наукового пізнання, вивчення явищ і процесів у їх взаємозв'язку та творчому розвитку, класифікацій, групувань, співставлень, логічного узагальнення результатів тощо.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження.

Автором уперше розроблені наукові положення та отримані нові результати в галузі державного управління (управління економікою), які в сукупності розв'язують важливу наукову проблему стратегії розробки й реалізації структурної та інвестиційної науково-технічної політики.

На підставі системного аналізу вперше:

_ досліджено основні функції та вимоги держави з питань: організації і управління науково-технічними та економічними процесами; формування і реалізації стратегії науково-технічного та промислового розвитку і конкурентоспроможності; науково-технічних програм; управління науково-технічним прогресом на державному рівні; прийняття й реалізації стратегічних рішень на вищих рівнях управління; принципів стратегічного планування, формування програм і розробки бюджету в науково-технічній та економічній сферах;

_ науково обґрунтована, розроблена та впроваджена система стратегічного планування, програмування та розробки бюджету /ППБ/ для трансформації цілей і завдань державної політики в науково-технічної галузі;

_ запропоновано новий підхід та алгоритм формування програм і розробки бюджету в науково-технічній галузі;

_ сформульована та визначена пріоритетна роль “критичних технологій” як інструменту вирішення загальнонаціональних проблем і задач;

- науково розкриті загальні принципи проведення адміністративної реформи державного управління в науково-технічний галузі;

- розроблено новий механізм прийняття науково обґрунтованих стратегічних рішень на вищих рівнях управління.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що результати дисертаційних досліджень, висновки та конкретні пропозиції були частково використані в Концепції створення державної системи розвитку й захисту критичних технологій, а також у “Національній програмі України “Критичні технології” та Положенні про механізми розробки і реалізації цілей програми, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1994 року № 310 “Про розвиток і захист критичних технологій” та нормативно-правових актах, що розроблені на підставі цих документів. Результати дослідження та пропозицій, узагальнених у дисертаційній роботі, знайшли своє втілення у монографії “Державне управління науково-технічним прогресом: економічні аспекти”, у навчальному посібнику “Стратегія і тактика науково-технічного та економічного розвитку України” та в проекті Концепції створення державної системи формування та реалізації технічної політики України, яка розроблена під редакцією та керівництвом автора дисертації і запропонована рядом міністерств і відомств, генеральних та головних конструкторів і технологів, керівників та спеціалістів провідних підприємств і організацій України для затвердження Урядом.

Окремі положення дисертації впроваджені в практичній діяльності понад 100 провідних науково-дослідних інститутів, конструкторських бюро та підприємств України. Інші розробки, пропозиції та рекомендації можуть бути використані органами державної влади у створенні й реалізації державної системи ППБ “системи перспективного прогнозування - програмно-цільового планування - розробки бюджету”; при формуванні й реалізації довгострокової програми соціально-економічного розвитку “Україна - 2010”; удосконаленні системи управління науково-технічними, виробничими та економічними процесами; прийнятті та реалізації стратегічних рішень на вищих рівнях управління; розробці й реалізації єдиної Державної науково-технічної та промислової політики; вдосконаленні стратегії й тактики науково-технічного та економічного розвитку України, а також при підготовці студентів у вищих учбових закладах, підготовки науково-технічних та організаційно-економічних матеріалів по проведенню семінарів, на курсах підвищення кваліфікації спеціалістів управлінських кадрів тощо.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є кваліфікаційною науковою працею, яка містить проведені автором дослідження в галузі державного управління (управління економікою), які забезпечують розв'язання важливої наукової проблеми вивчення стратегії розробки та реалізації структурної та інноваційної науково-технічної політики. У дисертації не використовуються ідеї та розробки, що належать співавторам В.Г. Лукомському, В.М. Григорьєву, Ю.С. Бородіну, С.В. Пилипенку, Е.Н. Овчарову, А.П. Кудряшу, П.Я. Перерві, В.С. Хоминичу, Г.О. Світличному, В.Н. Власенку та Т.П. Балдину, разом з якими були написані наукові праці.

Апробація результатів дисертації та їх реалізація проводились автором на нараді генеральних і головних конструкторів оборонних галузей промисловості України “Сучасні проблеми ефективного використання науково-технічного прогресу в інтересах підвищення обороноздатності та ефективності розвитку економіки держави” - Харків, 1995; на науково-практичних конференціях керівників та спеціалістів провідних підприємств та організацій України: “Проблеми створення державної системи відбору, розвитку та захисту національних “критичних технологій”, як інструменту вирішення загально національних проблем і задач” - Київ, 1994, 1995; на щорічних науково-практичних конференціях Української Академії державного управління при Президентові України.

Основні положення дисертації обговорювались на методологічних семінарах кафедри економіки та фінансів Української Академії державного управління при Президентові України - 1998, 1999, міністерстві промислової політики України - Київ, 1998, 1999, міністерстві України у справах науки і технологій - Київ, 1997, 1998, в Державної службі України з питань спеціальної інформації та критичних технологій - Київ, 1994, 1996; інституті економічного прогнозування НАН України - Київ, 1998.

Положення дисертаційної роботи також пройшли апробацію у процесі читання лекцій у Київському національному економічному університеті.

1. Системний аналіз основних аспектів ролі держави в галузі організації й управління науково-технічними та економічними процесами в індустріально розвинутих країнах світу та в Україні

Особливості стратегії науково-технічного та економічного розвитку; сутність і цілі науково-технічної та промислової політики; принципи державного управління, стратегічного планування, програмування та розробки бюджету; принципи й механізми прийняття стратегічних рішень на вищих рівнях управління; найбільш важливі аспекти ролі держави в галузі організації й управління науково-технічним прогресом, науково-технічними (у тому числі й військово-технічними), виробничими й економічними процесами в індустріально розвинутих країнах світу (США, Японія, Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Швеція, Китай тощо) та в Україні.

У дисертації доведено, що особлива роль у досягненні мети економічного розвитку та високого рівня конкурентоспроможності країн відводиться державному й господарському управлінню. Це підтверджується й аналізом закордонного досвіду, який свідчить, що уряди практично всіх індустріально розвинутих країн світу надають особливого значення системному державному управлінню (регулюванню) як економічними процесами в цілому, так і науково-технічним прогресом зокрема. Ефективність управління науково-технічним прогресом залежить від якості науково-технічної та промислової політики. Цілі, пріоритети, завдання, механізми формування й реалізації науково-технічної й промислової політики визначаються, виходячи зі стану економіки даної країни, державних і соціальних пріоритетів, специфіки їх господарського розвитку. Принциповим питанням є взаємозв'язок науково-технічної і промислової політики з концепцією національної безпеки, стратегічними концепціями економічного, соціального та військового розвитку.

У світовій практиці спостерігаються тенденції поєднання науково-технічної політики з промисловою й економічною політикою. Ще на початку 60-х років в індустріально розвинутих країнах була введена в практику так звана система ППБ (система “стратегічного планування - програмування - розробки бюджету”). В Радянському Союзі аналогічна система була впроваджена в військово-промисловому комплексі. Система довгострокового програмно-цільового планування розвитку озброєння та військової техніки, взаємопов'язана за термінами й показниками із плануванням розвитку оборонних галузей промисловості й народного господарства в цілому зарекомендувало себе з позитивного боку, у результаті в оборонних галузях був досягнутий високий технічний і технологічний рівень. За експортом продукції військового призначення Радянський Союз вийшов на друге місце у світі.

Введення в Японії, США, Радянському Союзі й інших розвинутих країнах світу систем перспективного програмно-цільового планування розвитку науки, техніки, технологій, виробництв й економіки, у цілому, дозволило не тільки більш ефективно використовувати надані на соціальні, господарські, військові та інші цілі фінансові й матеріальні ресурси, але й забезпечити органи державного управління техніко-економічною інформацією для прийняття обґрунтованих рішень щодо пріоритетності створення й виробництва найважливіших видів продукції цивільного та військового призначення, першочергового забезпечення їх асигнуваннями, матеріальними й людськими ресурсами, досягнення запланованих соціально-економічних показників розвитку країни.

Спостерігаються дві узагальнюючі моделі регулювання ринку - західна (американська) і японська. Перша засновується на необхідності втручання держави тоді, коли виявляються невдачі ринкового механізму (реактивна). Друга, навпаки, - спирається на історичну традицію, орієнтовану на превентивні заходи, що компенсують недосконалість ринку навіть у випадках достатньо нормального функціонування ринкового механізму (проактивна). Остання модель закріплює за державою в особі уряду легітимну роль у розробці й реалізації науково-технічної та промислової політики.

У широкому розумінні науково-технічна та промислова політика включає всі дії держави, спрямовані на прогресивний розвиток і використання науково-технічного прогресу, науково-технічного, виробничого й кадрового потенціалу в інтересах вирішення пріоритетних проблем і завдань соціально-економічного розвитку та забезпечення національної безпеки.

Як свідчить досвід розвинутих у ринковому відношенні країн, головна тенденція змін державної науково-технічної та промислової політики полягає в поступовому переході від регулювання й управління окремими галузями, виробництв, товарних ринків (хоч воно в тому чи іншому вигляді залишається) до регулювання й підтримки стратегічних для національної економіки технологій. Чим більша універсальна високотехнологічна система, чим більше коло конкретних секторів господарства вона охоплює, тим більшою повинна бути державна підтримка. Новітні технології стали об'єктом державної політики стимулювання економічного росту - в якості фактора підтримки інвестиційного потенціалу, а також бази для трансформації галузевої та організаційно-управлінської структури економіки.

Ключовими питаннями НТПП є вибір пріоритетів науково-технічного та господарського розвитку для державної підтримки, створення державної системи, яка б забезпечила формування й ефективну реалізацію цієї політики, а також визначення стратегії й тактики науково-технічного та економічного розвитку, здійснення ефективного взаємозв'язку макроекономічної та структурної політики. У принципі наукова-технічна та промислова політика це єдине ціле, а на практиці охоплює і сфери реалізації та споживання.

На відміну від розвинутих країн світу в Україні проходить складний процес трансформації господарської системи, системи державного управління, створення нових управлінських структур, які ще далекі від стану стабільного функціонування. Повною мірою це стосується й науково-технічної, промислової та економічної сфер.

Аналіз досвіду розвитку індустріально розвинутих країн та України свідчить, що для виведення нашої країни з кризи та переведення її народногосподарського комплексу на траєкторію динамічного розвитку, з поетапним досягненням на першому етапі, наприклад, середньоєвропейського рівня життя населення, необхідно внести суттєві корективи в економічну політику монетарного типу й перенести центр зусиль на стимулювання процесів виробництва. Регулюючі функції держави не можуть бути ефективними, якщо відсутня надійна комплексна система довгострокового стратегічного прогнозування та індикативного планування науково-технічного, виробничого та економічного розвитку країни. В Україні практично повністю відсутній досвід об'єктивного перспективного планування в умовах ринкових перетворень, необхідна для цього статистична база і відповідний інструментарій та інституційної структури, явно недостатні плануючі та регулюючі функції держави.

Національній безпеці країни все більше загрожує не агресія з боку будь-якої країни, а внутрішній стан держави. У ході становлення української державності з початку 90-х років було відхилено уявлення про тотожність національних і державних інтересів. За цих умов само уявлення щодо існування та необхідності захисту національних інтересів було проголошено корисними інтересами державного апарату. У той час мислилося руйнування влади центрального апарату й впливу великих промислових структур, перетворення людей у вільних власників, відношення між якими найкращим чином складуться на основі ринкових закономірностей. Ідеальною державою вбачалась “мінімальна держава” та фінансова стабільність, а інше повинна була зробити вільна гра власних інтересів та ринок, дії якого необхідно впровадити у всі сфери життєдіяльності. Розвинуті держави розглядалися як ідеал суспільного устрою та зразок конкретної політичної поведінки. При цьому переважна більшість населення не мала уявлення про фактично діючі механізми розвитку зарубіжних держав. Проблема досягнення консенсусу стосовно національних інтересів у цей період практично не ставилася. Національні інтереси розглядалися в сутності як сума індивідуальних інтересів, максимально вивільнених від державного управління, регулювання й контролю. Значною мірою такий підхід був обумовлений логікою політичної боротьби.

Політика руйнування великих виробничих монопольних об'єднань, роздрібнення підприємств на кілька самостійних призвела до порушення технологічних ланцюжків, забезпечила руйнування єдиної інтеграційної корпоративної системи. У дійсності тісні корпоративні зв'язки в структурі економіки мають не тільки явну вигоду, але й мільйони людей забезпечуються роботою.

Скорочення виробництва до рівня, що диктується споживчим попитом на кінцеву продукцію, веде до деіндустріалізації України. У сучасних умовах за відсутності довгострокових національних пріоритетів науково-технічного та господарського розвитку країни, визначених цілей і завдань соціально-економічного розвитку на далеку і середню перспективу, системи програмно-цільового планування розвитку економіки неможливо визначити на основі простих ринкових критеріїв, які підприємства та науково-технічні організації мають перспективу розвитку, а які ні.

Національним інтересом України на даний час доцільно визначити напрями формування єдиного життєздатного й ефективного господарського комплексу, від результатів діяльності якого залежить добробут народу країни, національна безпека. Це повинен бути динамічний та гнучкий організм, усією структурою пристосований до максимально ефективної участі в міжнародному розподілі праці, як єдиної системи, а не окремих її елементів. На цій основі може бути досягнутий національний консенсус щодо економічної, науково-технічної та промислової політики.

Необґрунтована відмова від перспективного прогнозування, покликаного передбачати й імовірність тенденцій у вирішенні стратегічних завдань розвитку суспільства та планування як засобу обґрунтування найкоротших шляхів досягнення мети, що широко використовуються у світовій практиці, вкрай згубно впливають на соціально-економічний розвиток України і якість життя її населення. В умовах ринкової економіки прогнози й плани розробляються на підставі методології та методики, що передбачають не директиву, а звід правил і заходів щодо параметрів рівня розвитку економіки, які будуть визначати основи життя суспільства в майбутньому.

Головна мета державного управління й регулювання - забезпечення переходу від хаотичних науково-технічних, виробничих і економічних процесів до регулюючих. Серцевиною плану на рівні держави, регіону й галузі є система державного регулювання економіки, яка включає цілі, пріоритети її розвитку, а також економічні й правові важелі їх досягнення.

Однією з форм виходу України з кризи та ефективного розвитку економіки, як свідчить світовий досвід, є створення й упровадження в практику системи ППБ (системи “стратегічного планування - програмування - розробки бюджету”). Ця система дозволяє створити умови, за яких у нерозривній єдності розглядається гармонійний зв'язок між наукою, технікою, технологіями й виробництвом, з одного боку, та першочерговими національними потребами, критично важливими державними проблемами й задачами, національними пріоритетами та стратегічними цілями держави, з іншого. Ця система не політизована й спрямована на консолідацію суспільства, законодавчої та виконавчої гілок влади, партій, профспілок, на розв'язання першочергових державних проблем і завдань покращення життя населення, забезпечення національної безпеки. Вона покликана забезпечити трансформацію цілей і завдань національної політики, стратегічних положень концепцій економічного, соціального та військового розвитку в конкретні заходи щодо їх реалізації.

2. Принципи й основи створення державної системи розвитку та захисту “критичних технологій, як інструменту вирішення найважливіших загальнонаціональних проблем і завдань

Порівняльний системний аналіз вітчизняного та зарубіжного досвіду програмно-цільового планування розвитку науки, техніки й технологій у взаємозв'язку з цілями, задачами й проблемами підвищення ефективності розвитку та конкурентоспроможності економіки, покращення якості життя населення й забезпечення національної безпеки. Визначено вплив розвитку науки й технологій на розвиток суспільства, основні інструменти державного управління науково-технічним прогресом, роль “критичних технологій”, науки планування та управління в стратегії науково-технічної, промислової та економічної політики. Обґрунтовані основні принципи й критерії відбору національних пріоритетів науково-технічного та господарського розвитку країни й науково-технічних програм для державної підтримки, механізми організації та управління НДДКР.

Технологія й наука в усі часи відігрівала вирішальну роль у розвитку суспільства. Кадзуме Татеісі розробив теорію історичних інновацій розвитку суспільства, в якій пов'язав у часовому просторі розвиток науки й технологій та їх вплив на розвиток суспільства. На прикладах економічного розвитку в різних країнах автор стверджує цей взаємозв'язок. Діаграма десяти стадій розвитку суспільства.

Об'єктом пріоритетної уваги стають не просто галузі чи окремі фірми, а новітні технології, відповідні міждисциплінарні, міжгалузеві і міжнародні програми, включаючи механізми розробки, освоєння, виробництва, реалізації продукції та тиражування технологій і нововведень.

В умовах ресурсних обмежень, які мають місце практично в усіх країнах світу, уряди держав не в змозі широким фронтом підтримувати всі напрями науково-технічного прогресу. Тому останнім часом у найбільш розвинутих країнах, як елемент державної політики, став виділятися й привертати увагу новий підхід до організації, міжвідомчої координації та управління науково-технічним прогресом, пов'язаний з відбором, захистом і розвитком найбільш пріоритетних для конкретної країни напрямів технологічного розвитку. Ці пріоритетні напрями технологічного розвитку країн, що розглядаються як єдиний інноваційний процес “наука-техніка-технологія-виробництво-споживання”, отримали назву “критичні технології”.

Критичні технології - це інструмент управління розвитком науки, техніки, технології й виробництва в пріоритетних галузях економіки за рахунок нарощування та ефективного використання досягнень науково-технічного прогресу й центральний елемент загального підходу до індустріального планування, створення та організації серійного виробництва нових конкурентоспроможних на внутрішньому й зовнішньому ринках видів продукції цивільного та військового призначення, які є критично важливими для вирішення пріоритетних проблем і завдань соціально-економічного розвитку країни, забезпечення національної безпеки, задоволення першочергових національних потреб, збереження та розвитку національної технологічної бази.

Механізм формування й реалізації “критичних технологій” є новою формою гармонійного зв'язку між наукою, технікою, технологією та наукоємним виробництвом, з одного боку, та першочерговими національними потребами, критично важливими державними проблемами, завданнями та стратегічними цілями країни, з іншого боку. В основі цього механізму лежить програмно-цільовий метод системного підходу до організації, міжвідомчої координації й управління науково-технічним прогресом, науково-технічними, виробничими та економічними процесами за системою ППБ. Він передбачає трансформацію цілей і завдань концепції національної безпеки, військової доктрини, стратегічних концепцій соціального, економічного, господарського і військового розвитку країн у конкретні заходи - програми розвитку техніки, технологій, виробництва, які об'єднуються в Комплексний план розвитку науки, техніки, технологій, виробництва. Цей Комплексний план (План розвитку “критичних технологій”) є основою, виходячи з реальних можливостей, для формування державного бюджету на перспективу й поточний фінансовий рік, для концентрації централізованих бюджетних та позабюджетних коштів на його реалізацію.

Національний перелік “Критичних технологій” охоплює практично всі головні напрями науково-технічного розвитку країни й використовуються вищими органами влади у виробленні науково-технічної, промислової й фінансової політики держав в умовах ресурсних обмежень. Перелік пріоритетних технологічних напрямів, що вважається вкрай важливим, (критичними) визначається, виходячи з необхідності забезпечення економічного процвітання й національної безпеки країни.

Кожна обрана технологічна галузь визначається з урахуванням кінцевої мети, основних факторів, що вплинули на її вибір, у тому числі й економічних оцінок, міжнародних тенденцій у цій галузі. Технологія сама по собі не може забезпечити економічне процвітання та національну безпеку, але може внести значний вклад у майбутні національні інтереси, але тільки в тому випадку, коли ми навчимося використовувати її більш ефективно. Розв'язати такі завдання можна тільки використовуючи досвід стратегічного прогнозування та програмно-цільового планування на базі системи ППБ за наявності інституційних структур.

Як свідчить міжнародна практика, значна кількість країн, як і Україна, мали свої національні проблеми. Одним з ефективних шляхів вирішення є розробка спеціальної урядової політики, яку прийнято називати Державною науково-технічною та промисловою політикою. Більшість країн проводять науково-технічну та промислову політику, орієнтовану на розвиток пріоритетних галузей промисловості, які виготовляють продукцію, що має попит на світовому ринку.

У роботі критично системно проаналізовані особливості та етапи розвитку такої державної політики в різних країнах.

Особливістю впровадження державної політики є використання методів програмно-цільового програмування, які значно зменшили вплив принципу інституційного фінансування дослідних центрів.

Основними особливостями програмно-цільового керівництва є:

цільове фінансування проектів, а не наукових відомств, з використанням конкретних форм фінансування;

відбір проектів на конкурсній основі виходячи з пріоритетних проблем та завдань соціально-економічного розвитку й національної безпеки;

концентрація ресурсів на пріоритетних напрямах науково-технічного та господарського розвитку країни з метою створення та організації серійного виробництва кінцевих видів продукції.

У Японії основним методом прогнозування розвитку науки, техніки й технології є державне індикативне планування, яке забезпечило високі темпи відбудови економіки, її подальшого розвитку та реструктуризації. Показано, що індикативний характер планування - це державна комплексна програма, яка орієнтує та мобілізує окремі складові економічної структури на виконання цих програм. Так з 1956 до 1996 року було розроблено дванадцять державних програм соціально-економічного розвитку країни. Розвиток економіки Японії на основі Державного планування дозволив довести щорічний темп зросту ВВП тільки в останній п'ятирічці до 4,8% (за планом було 3,752%). Цього неможна було досягти якби пріоритетні напрями розвитку науки, техніки та технологій не були б зафіксовані у плановому міжгалузевому балансі.

У США впровадження системного програмно-цільового планування почалося після 1963 року. Спочатку у військових підрозділах, а з 1965 р. у цивільних організаціях. Було розроблено шість основних систем розробки бюджету. Від простої розробки бюджету до концепції “сансет”, основою якої є автоматичне припинення фінансування програм, термін діяльності яких закінчився. Найбільш поширене стратегічне планування в галузі розвитку озброєння. Воно складається з формування національних напрямів розвитку безпеки, формування військової доктрини та стратегічних концепцій, розвитку військового будівництва тощо. Стратегічне планування розробляється на трьох організаційних рівнях - планування в апараті міністерства оборони, об'єднане планування та планування у видах збройних сил.

У роботі обґрунтовано використання позитивного досвіду провідних країн для подальшого економічного розвитку в Україні, для якої найбільш актуальним з досвіду Швеції та Іспанії є такі стратегічні напрями державної політики:

- розвиток виробництва та сфери послуг на основі взаємодії власної, державної й кооперативної форм власності за провідної ролі держави в розподілі благ серед усіх громадян держави;

- соціально-економічна політика скорочення різниці в доходах високо й низькооплачуваних верств населення, для чого існує виважена державна податкова політика;

- різноманітна політика на ринку праці з досягнення повної зайнятості працездатного населення;

- введення державного, галузевого й регіонального планування;

- трипартизм (держава, профспілки, асоціації підприємств) в управлінні економікою всіх рівнів;

- уважне ставлення до соціально-культурних цінностей, традицій народу.

У роботі доведено, що уряди практично всіх розвинутих країн надають особливе значення державному управлінню й регулюванню як економічними процесами в цілому, так і науково-технічним прогресом.

У дисертації запропоновано механізм формування та реалізації “критичних технологій”, що передбачає такі етапи:

1) складається перелік Національних “критичних технологій”, який повинен включати всі головні напрями науково-технічного та економічного розвитку країни;

2) у головних напрямах за допомогою спеціальних механізмів, процедур і критеріїв, виходячи з необхідності вирішення критично важливих державних проблем і завдань, формуються науково-технічні програми, які отримують державну підтримку;

3) для відібраних та оцінених державних програм визначають джерела фінансування та доводять їх до виробництва.

У роботі розглянуто кілька варіантів змісту категорії “технологія. Технологія - це сукупність наукових знань, відпрацьованих технічних рішень та виробничих процесів, які є базою як для удосконалення й випуску наявної, так для створення й виробництва нової продукції цивільного або військового призначення. Тобто технологія - це особлива форма, що забезпечує перехід від результатів фундаментальних та прикладних наукових досліджень (які можуть бути відкриттями, виноходами, “ноу-хау” тощо) до технічного знання (у проектах, технічній документації, зразках техніки) і у такому значенні об'єктивним продуктом праці, в якому реалізовані результати наукових досліджень і розробок, а закінчена розробкою та готова до реалізації технологія має включати й процеси, необхідні для виробництва цієї техніки (продукції).

Інтереси України потребують скоординованих дій органів державної влади й суб'єктів господарювання з виробки та реалізації єдиної державної науково-технічної та промислової політики в інтересах забезпечення конкурентноздатності та ефективного розвитку економіки, національної безпеки та покращання якості життя населення країни. Концептуальні основи створення державної системи формування й реалізації такої політики наведені автором у роботі.

3. Основи створення державної системи формування та реалізації стратегії й тактики науково-технічного та економічного розвитку України

Сукупність засобів та прийомів, які можна використати для ефективного науково-технічного й економічного розвитку держави.

У роботі доведено, що відсутність єдиної, системно відпрацьованої стратегії й державної політики, яка б забезпечила взаємозв'язок і гармонійні відносини науково-технічної та промислової політики з економічною політикою, а також їх взаємозв'язок із соціальною, військовою, фінансовою, банківсько-кредитною, адміністративною, податковою політикою й стратегічними цілями, задачами та пріоритетами розвитку України, вкрай негативно впливає на соціально-економічний та військово-економічний розвиток держави. Трансформація соціальної та економічної системи є складним системним завданням, вирішити яке практично неможливо за відсутності відпрацьованого “проекту” й системи, яка забезпечить його послідовну реалізацію.

Таким чином, для ефективного науково-технічного та економічного розвитку України необхідно розробити основні складові єдиної Державної науково-технічної та промислової політики. Тому в роботі обґрунтовано, що в умовах кризи економіки та суспільства однією з найважливіших задач України в процесі становлення її державності є необхідність ефективного використання науково-технічного та виробничого потенціалу в руслі міжнародного науково-технічного прогресу. Результативність науково-технічного прогресу визначається якістю державної науково-технічної та промислової політики, яка є складовою частиною соціально-економічного розвитку держави, що можна досягти, якщо розробити стратегію прогресивного розвитку економіки України та комплексну державну систему її реалізації. Однією із складових стратегії є формування управління пріоритетами, за допомогою системи стратегічного планування та управління розвитком економіки й суспільства на всіх рівнях. Ця система повинна бути націлена на мобілізацію науково-технічного потенціалу країни, використання внутрішніх джерел його фінансування в Україні та ефективного використання інвестиційного капіталу та технологій інших країн.

Головною метою, як підкреслено в роботі, є перехід від хаотичних науково-технічних, виробничих і економічних процесів до регульованих. Основою такого планування повинна стати система державного регулювання економіки, що складається, по-перше, з системи економічного прогнозування й планування в Україні; по-друге, прогнозування на довго, середньо, короткострокові періоди розвитку окремих галузей, регіонів та напрямів.

Як аргументовано в роботі, така система планування повинна обґрунтувати три економічні проблеми: а) що виробляти; б) як виробляти (за рахунок яких ресурсів); в) для кого необхідні товари та послуги.

За таких умов і для виконання цих завдань важливим є використання потенціалу та можливостей міністерств. Саме на них, а також на міжвідомчий державний комітет Держтехпром України необхідно буде покласти функції виділення пріоритетних напрямів розвитку господарства, розробку механізмів реалізації, економічних, правових і адміністративних важелів і в цілому науково-технічну й промислову політику, а це не можливо без розробки законодавчої та нормативної основи, яка б носила конституційний характер.

Показано, що заходами для досягнення та вирішення обґрунтованих цілей і завдань держави в розвитку науково-технічного та економічного потенціалу країни є:

створення системи ППБ (системи “стратегічного планування - програмування - розробки бюджету”). Ці завдання повинні вирішити насамперед міністерства економіки, фінансів, промисловості разом з іншими міністерствами та відомствами, регіональними органами виконавчої влади;

створення державної системи організації, міжвідомчої координації й управління національними пріоритетами за схемою “наука - техніка - технологія - виробництво”;

зміна функцій окремих керівних органів, формування системи управління, котра складалася б з перспективного прогнозування (стратегічне планування) росту економіки на макрорівні з елементами державного регулювання на мікро рівні на основі правових, економічних і адміністративних заходів;

створення системи відбору й захисту науково-технічних і господарських суб'єктів (золотий фонд нації) для першочергової державної підтримки;

введення в практику системи державних пріоритетів, які дозволяють вирішити критичні державні проблеми та завдань соціально-економічного розвитку України;

розробка єдиної системи експертизи для обґрунтованого прийняття стратегічних рішень на усіх рівнях влади;

покладання в основу галузевого й територіального планування схеми розвитку й розміщення продуктивних сил.

У роботі виділено два основних аспекти: стратегічний і тактичний. Стратегія розробляється на підставі довгострокових концепцій соціально-економічного та технологічного розвитку держави. Вибір стратегії - це визначення генеральної лінії й головної мети, а також засобів розвитку й використання науково-технічного, кадрового й виробничого потенціалу. Що стосується тактики, то під нею розуміється визначення поточних цілей з розробкою конкретних заходів щодо їх досягнення. Для реалізації як стратегії, так і тактики науково-технічного й економічного розвитку необхідно створення відповідних економічних і організаційних умов. Вони охоплюють середовище й обставини (політичну, економічну, організаційну, науково-технічну тощо), в яких здійснюється суспільне виробництво.

Основою для прийняття найважливіших політичних рішень мають бути забезпечення реалізації національних інтересів України, що потребує попереднього чіткого формулювання цих інтересів у вигляді прийнятному для подання Уряду, Президенту України й Верховній Раді.

Система ППБ - це комплексний багатоцільовий механізм управління, що передбачає таку послідовність дій:

- стратегічне планування - на цьому етапі формуються національні стратегічні цілі і політика національної безпеки, у тому числі стратегічні концепції економічного, соціального, військового, науково-технічного й господарського розвитку держави, визначаються національні пріоритети і національні потреби, формуються концепції розвитку конкретних галузей промисловості;

програмування - на цьому етапі розробляється довгострокова єдина в державі загальнонаціональна програма науково-технічного й господарського розвитку, що конкретизується “Державним планом створення і розвитку техніки, технологій, виробництв”;

розробка бюджету - має на меті підготовку, виходячи з програм соціально-економічного, військово-економічного, науково-технічного й промислового розвитку України, проекту державного бюджету на черговий фінансовий рік.

Важливим інструментом формування Державної науково-технічної та промислової політики має бути економічний та науково-технічний прогноз, що дозволяє об'єктивно оцінити наслідки тих чи інших варіантів вихідних умов і є надійною базою прийняття рішень, що потребують втручання державних органів у ті чи інші процеси. Слід визначити, що на сучасному етапі в нашій державі розробляються економічні прогнози тільки на найближчий рік і їх достовірність з ряду причин не є задовільною.

Особливе значення прогнозування має в процесі підготовки вихідних даних для розробки державних науково-технічних програм. Вихідним моментом програмно-цільового планування є чітке формулювання цілей розвитку на основі аналізу суспільних потреб, тенденцій, що склалися і досягнутого рівня. Щодо окремих програм, - ці цілі повинні бути подані у вигляді нормативів і цільових показників. Головна ціль, різні цілі й під цілі програми складають систему цілей - ієрархічну структуру. При переході до нижніх рівнів структури підвищується конкретність і кількісна визначеність цільових нормативів і показників. Цілі нижчих рівнів виявляються у вигляді завдань з виробництва конкретних продуктів або здійснення окремих видів робіт. Таким чином, у цільовий програмі здійснюється вертикальний балансовий зв'язок: “цілі - заходи - виконавці - ресурси”.

Організація прогнозування розвитку науки, техніки, технологій, виробництв у процесі програмно-цільового планування розвитку економіки нашої держави передбачає:

формування переліку пріоритетних напрямів науково-технічного та господарського розвитку країни (переліку національних “критичних технологій”);

раціональні розподілення ресурсів між пріоритетними напрямами;

Процес формування й реалізації національної політики України у сфері науково-технічного та соціально-економічного розвитку держави.

створення механізму реалізації національних “критичних технологій”.

Здійснення цих заходів неможливо без створення незалежної державної експертизи у вигляді над відомчої Ради з науково-технічної експертизи (Ради Генеральних конструкторів і технологів).

Кращою стратегією для України є послідовне та поетапне вирішення довгострокових державних проблем. Головне завдання полягає в підвищенні росту та ефективності суспільного виробництва при зосередженні зусиль на випуск конкурентоспроможної продукції й одночасному забезпеченні повної зайнятості працездатного населення.

Новизна системи ППБ полягає в тому, що цей метод і порядок його реалізації дозволяє вирішити такі завдання:

розробити єдиний в Україні довгостроковий план-прогноз розвитку економіки країни та на його основі п'ятирічну програму соціально-економічного розвитку України, визначити першочергові національні потреби, загальнодержавні проблеми й задачі та на їх підставі розробити державне замовлення на конкретні кінцеві види продукції, що задовольняють національні потреби й експорт продукції;

розробити єдину в державі довгострокову загальнонаціональну програму науково-технічного та господарського розвитку України і на її основі п'ятирічний “Державний план створення й розвитку техніки, технологій, виробництв”, який конкретизує цю програму й дозволить налагодити координацію діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій з метою досягнення соціально-економічних показників, вирішення першочергових державних проблем і завдань;

створити умови для кращого пов'язання стратегічного планування, програмування та розробки бюджету в структурному й часовому плані;

регламентувати розгляд і вибір оптимальних варіантів для прийняття рішень з комплексно-цільових державних програм і їх фаз-цільових програм і проектів у взаємозв'язку з іншими етапами системи ППБ.

Основними функціями системи ППБ є:

організаційна - упорядкування процесу прийняття рішень за допомогою спеціальних процедур, введення в практику системи пріоритетів виділення ресурсів у залежності від важливості й терміновості виконуваних завдань та вирішуваних державних проблем;

контрольна - використання системи ППБ для контролю за ходом реалізації програм;

планова й аналітико-інформаційна - забезпечення підготовки даних, необхідних для обґрунтування рішень з проблем довгострокової стратегії розвитку держави, державних програм і їх фінансуванню;

...