Сучасні проблеми роздержавлення і приватизації в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасні проблеми роздержавлення і приватизації в Україні

Зміст

Вступ

1. Зміст роздержавлення та приватизації, форми та методи приватизації

2. Роздержавлення та приватизація на Україні: причини, передумови, переваги та недоліки

3. Актуальні проблеми роздержавлення та приватизації в Україні та шляхи їх вирішення

3.1 Перспективи приватизації в Україні

3.2 Досвід зарубіжних країн для України

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Становлення економічної системи України в перехідний період, пов'язаний з процесами створення нових ринкових елементів і компонентів, не випливає прямо з логіки розвитку колишньої системи. Більше того, майже всі елементи нових відносин довелося впроваджувати в систему майже розваленої соціалістичної економіки в умовах економічної кризи.

Проблеми підприємництва і приватної власності відіграють особливу роль у національному господарстві країни, створюючи інноваційне середовище, руйнуючи традиційні структури і відкриваючи шлях до перетворень, тобто стаючи тією силою, котра прискорює рух економіки шляхом ефективності, раціоналізації, бережливості та постійного оновлення. Досвід індустріально-розвинутих країн показує, що розвиток підприємництва -- необхідна умова економічного зростання.

Актуальність теми. Процес реформування відносин власності в Україні супроводжується здійсненням політики роздержавлення та приватизації, пов'язаної зі структурною перебудовою економіки, змінами у формах господарювання і, отже, перетвореннями в продуктивних силах та виробничих відносинах. Коло питань, пов'язаних зі здійсненням процесу роздержавлення, торкається всіх сфер соціально-економічного життя. З'ясування їхньої сутності має кардинальне значення як при аналізі пережитого країною періоду, так і гаданих можливостей її майбутнього. Саме тому тема даної роботи є дуже актуальною на сьогоднішній день і підлягає детальному вивченню.

Приватизація представляє собою потенційну революцію в забезпеченні економічного зростання та розвитку. Але ще більше ці процеси стосуються самої людини. Вони змінюють її світовідчуття, наповнюють почуттям господаря, усвідомленого трудівника, відповідального за власний добробут та майбутнє своїх нащадків.

Об'єктом дослідження курсової роботи є процес роздержавлення і приватизації власності в Україні, форми та методи приватизації державних і муніципальних підприємств. Предмет дослідження - економічні та організаційно-економічні відносини, що створюються у процесі роздержавлення і приватизації власності в країні.

Мета курсової роботи - дослідження теоретичних проблем приватизації та розробка на цій основі методичних рекомендацій і практичних пропозицій, які спрямовані на вдосконалення механізму приватизації підприємств України. Для досягнення поставленої мети в роботі покладено такі завдання:

- визначити поняття “приватизація”, “об'єкт приватизації”, “суб'єкт приватизації”, які адекватні українським умовам;

- уточнити поняття “приватизація” як процесу переходу від державної власності до приватної (в умовах України) на основі виявлення рушійних сил процесу, визначити необхідні умови його протікання;

- дослідити причини і необхідність роздержавлення власності в країні, організаційні та процедурні методи приватизації підприємств на основі узагальнення вітчизняних та закордонних розробок і досвіду;

- навести порівняльний аналіз процесів приватизації в різних країнах, визначити тенденції приватизації в Україні;

- розробити стратегічні рекомендації щодо вирішення існуючих проблем в даній сфері економіки та ін.

Слід зазначити, що проблемам докорінної перебудови економічних відносин шляхом роздержавлення та приватизації присвячено значну кількість сучасних наукових досліджень, де аналізуються та оцінюються підсумки ринкового реформування в Україні, можливості й доцільність використання закордонного досвіду для ефективної приватизації підприємств. Це роботи Муллей М., Хойєра В., В.Гриньової, В.Ланового, І.Лукінова, Г.Одінцової, П.Перерви, М.Хохлова, М.Чумаченка та ін.

1. Зміст роздержавлення та приватизації, форми та методи приватизації

приватизація роздержавлення власність підприємство

Там де присутня економічна діяльність, завжди є проблема, пов'язана з власністю. У людей постійно виникають питання: хто є господарем заводу, фабрики, землі, нерухомості, духовного багатства.

Питання власності - основне в суспільній практиці виникнення, функціонування і розвитку будь-якої економічної системи, у чому наголошувалося ще у вченні К.А. Сен-Сімона: «Власність - це фундамент соціального порядку - такий домат, проголошений усіма факторами політичних наук» Сен-Сімон [12, с. 13]. Саме тому з давніх-давен у суспільстві йде жорстока боротьба за отримання і перерозподіл власності.

Власність є складна і багатогранна категорія, яка виражає всю сукупність суспільних відносин - економічних, соціальних, правових, політичних, національних, морально-етичних, релігійних тощо. Вона займає центральне місце в системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці.

Для нормального функціонування держави як цілісної системи необхідно підтримувати певне пропорційне співвідношення між власністю держави і приватного сектору, окремих громадян, товариств, різноманітних об'єднань і т.д. Від цього залежить ефективність економіки, розвиток певних галузей господарства, рівень життя населення і т.д., саме тому проблема роздержавлення і приватизації була і залишається актуальною на сьогоднішній день. Відповідно до ЗУ «Про власність», в нашій державі передбачені такі види власності:

- індивідуальна (особиста і приватна власність громадян);

- колективна власність;

- державна власність;

- власність інших держав, міжнародних організацій, СП та іноземних громадян (Див. додаток А).

Приватна власність в економіці -- це не що інше, як відносини між людьми, що стосуються матеріальної основи будь-якої господарської діяльності або засобів виробництва. Той, хто є власником матеріальних виробничих факторів (капіталу й землі), і є розпорядник ефекту, до якого прагне господарська діяльність. Приватна власність зараз є основою ринкової економіки.

Сутність роздержавлення полягає в обмеженні адміністративного втручання державних управлінських структур (можливо до межі повного виключення) в господарську та інвестиційну діяльність підприємств.

В широкому розумінні роздержавлення означає руйнування управлінської монополії держави. До основних обмежень втручання держави належить відмова держави від надання підприємствам дотацій, субсидій, гарантованих кредитів; скасування примусового державного замовлення; обмеження (не відмова) втручання держави у процес ціноутворення. Це розширення самостійності підприємств і організацій (наприклад, звільнення від надмірної опіки, скутості), це відхід держави від оперативного господарського керівництва первинними господарськими ланками. Це зміна форм і методів господарювання.

Роздержавлення у вузькому значенні передбачає перетворення державної власності в інші її форми, супроводжуване обов'язковою зміною власника: держави на іншого -- приватна особа, колектив, сімейне господарство, акціонерне товариство тощо (див. таблицю 1.1).

Таблиця 1.1

Роздержавлення та приватизація

Нині в економічній та юридичній науках не існує однозначного бачення стосовно питання про співвідношення таких категорій, як приватизація та роздержавлення. Одні вчені вважають, що поняття приватизації є більш широким щодо поняття роздержавлення [7, c. 38]. Інші визначають приватизацію як одну із форм роздержавлення. Третя група вчених дотримується тієї точки зору, що роздержавлення та приватизація -- це тотожні правові категорії та поняття [14, c. 18]. На мою думку, доцільно було б вважати, що вони мають самостійне юридично-смислове навантаження та значення.

Не менш складною є проблема визначення поняття «приватизація». В теорії юридичних та економічних наук немає однозначного підходу щодо його визначення. Існує безліч визначень приватизації. Найбільш поширеним визначенням приватизації в економічному розумінні [13, c. 66] є таке: приватизація -- це перетворення (трансформація) державних засобів виробництва та іншого майна на недержавні, тобто (відповідно до Закону від 7 лютого 1991 р. «Про власність») на приватну чи колективну власність. Безумовно важливим є законодавче визначення приватизації, яке міститься у Законі України від 4 березня 1992 р. «Про приватизацію державного майна». Згідно з цим Законом під приватизацією розуміється відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України (ст. 1 Закону).

Проаналізувавши легальне визначення приватизації, можна зробити висновок про те, що воно не позбавлено певних вад:

1) у даному визначенні не відображена сутність процесу приватизації. Тут потрібно включити таку ознаку приватизації, як «зміна форми власності», тим самим конкретизувати і процес, і результат такої діяльності держави та органів місцевого самоврядування, якою є приватизація.

2) приватизація охоплює зміну не лише державної, а й комунальної власності. Давно вже зрозуміло, що державна власність не поглинає комунальну, тому в аналізованому визначенні має бути згадана і комунальна власність.

3) відповідно до Цивільного кодексу України учасниками цивільних відносин є суб'єкти публічного і приватного права. Сутність приватизації полягає у зміні форми власності шляхом відчуження майна публічних суб'єктів і передачі його приватним суб'єктам. Тому доречно зазначити у визначенні приватизації наведену новелу ЦК України і передбачити положення про перехід майна до приватних власників, якими є фізичні та юридичні особи.

Недосконалість законодавчого визначення приватизації, на мій погляд, має бути усунута шляхом викладення цього поняття у такій редакції: «приватизація -- це зміна форми власності шляхом відчуження майна, що перебуває у державній чи комунальній власності, або належить Автономній Республіці Крим, на користь визначених законом покупців -- приватних власників (фізичних та юридичних осіб) з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України» [9, c. 152-157].

Приватизацію ж можна розуміти як форму роздержавлення, що передбачає перетворення державної власності в приватну. Власне, суть приватизації визначається самою суттю приватної власності. Насамперед це створення механізму реалізації приватної власності виробника в нових умовах виробництва, перетворення його в повноправного господаря, забезпечення йому у всіх сферах господарської діяльності прямої залежності рівня споживання від рівня виробництва.

Приватизація в перехідній економіці є переважною формою роздержавлення, з одного боку, і наділення громадян власністю за рахунок перерозподілу суспільного майна, з іншого. Під приватизацією, як правило, розуміють продаж або безоплатну передачу державної власності в руки окремих громадян, трудових колективів або юридичних осіб. На базі державних підприємств можуть виникати приватні і змішані фірми в різноманітних організаційно-господарських формах -- від індивідуальних підприємництв до усіх видів корпорацій.

Сенс приватизації власності полягає в відчуженні державної власності на користь юридичних осіб і громадян та формуванні приватної, колективної, змішаної (спільної) форм власності.

Термін «приватизація» дуже місткий. Він охоплює приватну, особисту, а також трудову і нетрудову приватну власність. Зазначимо, що вони не тільки розрізняються, а й мають багато спільного, можуть в умовах ринкової економіки перетворюватися одна в одну. Так, особливістю нетрудової приватної власності є те, що власник засобів виробництва може сам працювати і одержувати доход у певній формі. Отже, у цьому разі працівник і власник -- дві різні особи, які реалізують свої інтереси. Один використовує свій капітал, другий -- свою здатність до праці. Якщо ж власник засобів виробництва їх використовує сам, не наймаючи робочої сили, тобто є і власником, і працівником, то це трудова приватна власність. Характерною ознакою особистої власності є те, що її об'єктом стають блага, які задовольняють особисті та сімейні потреби.

У процесі формування і розвитку ринкових відносин формуються різні форми власності, в тому числі приватної, а отже, відтворюється особиста, трудова і нетрудова приватна власність за рахунок інших її видів.

Приватизацію слід розуміти як перетворення державної (а також колективної) власності на приватну.

Іноді приватизацію трактують як денаціоналізацію. Певною мірою це так. Водночас ці поняття не тотожні, хоча між ними є і спільне. Денаціоналізація не завжди означає перетворення державної власності на приватну. Вона може перетворити державну власність і на різні форми колективної власності.

Приватизація -- важлива, але не єдина складова процесу роздержавлення. Якщо роздержавлення може супроводжуватись як зміною форм власності державної на недержавну, так і зміною лише форм використання державної власності, то приватизація характеризується переходом від державної до приватної (індивідуальної чи групової).

Роздержавлення пов'язане насамперед із прагматичними міркуваннями на макро- і мікроекономічному рівнях. У першому випадку воно покликано зміцнити ринкові основи в економіці, здійснити децентралізацію і скорочення масштабів державної підприємницької діяльності для підвищення ефективності всієї державної системи, зменшити бюджетний дефіцит. На мікроекономічному рівні завдання полягає в поліпшенні техніко-економічних показників роботи підприємств (Див. додаток Б).

Основними способами роздержавлення є:

- денаціоналізація.

-комерціалізація;

- лібералізація ринків;

- стимулювання створення та розширення сфери діяльності змішаних підприємств (державно-приватних);

В цілому, в суспільній свідомості намітилися три основні підходи (шляхи) до вирішення проблеми роздержавлення й приватизації власності. Перший передбачає звичайну передачу державних підприємств у власність трудових колективів. Другий - розподіл державної власності або певної її частини між усіма членами суспільства. Причому, і перший, і другий підходи передбачають, в основному, безоплатну передачу власності в руки громадян або трудових колективів. В основі третього підходу лежить продаж державної власності громадянам і недержавним юридичним особам.

Таблиця 2.1

Шляхи роздержавлення власності

Роздержавлення і приватизація мають одну мету -- створення багатоукладної соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Цілісна система заходів роздержавлення включає щонайменше чотири компоненти:

- дебюрократизацію керування господарством;

- обмеження державної підприємницької діяльності;

- стимулювання приватного капіталу;

- згортання регулювання економіки.

Питання визначення ролі держави в процесі приватизації значною мірою обумовлює як темпи проведення приватизації та її прибутковість, так і перебіг соціально-економічної трансформації суспільства взагалі, зокрема структурну перебудову господарства та вирішення соціальних проблем.

Центральним і спірним у дискусії з приводу доцільності роздержавлення приватизації залишається питання про хиби державних підприємств і переваги приватного сектора економіки.

Основні аргументи прихильників роздержавлення та приватизації полягають у наступному:

- роздержавлення сприяє росту ефективності за рахунок зниження витрат виробництва, швидкої адаптації до попиту, введення раціональних методів виробництва і розширення можливостей фінансування;

- комерціалізація і безпосередня зв'язок із ринком забезпечують більш ефективний контроль;

- скорочення дотацій і оздоровлення бюджету створюють можливості більш ефективної витрати його коштів;

- демонополізація сприяє створенню гнучких мобільних виробничих структур, упровадженню нової технології;

- поділ економічних і політичних чинників призводить до росту економічної відповідальності за прийняття інвестиційних рішень.

Противники ж роздержавлення висувають свої аргументи:

- знижуються можливості забезпечення підприємств ресурсами;

- росте збиток, який наноситься навколишньому середовищу;

- реалізація короткострокових цілей максимізації прибутку завдає шкоди довгостроковим інтересам підприємств (“проїдання” власного капіталу);

- виникає небезпека скупки національних підприємств іноземним інвесторами;

- зростають шанси росту цін на товари і послуги, знижується забезпеченість робочими місцями.

Але оцінюючи ефективність державних підприємств, необхідно насамперед мати на увазі, що одна з головних задач, поставлених перед ними, -- сприяння реалізації загальнонаціональних цілей, що зовсім не обов'язково жорстко пов'язано з принципом максимізації прибутку.

Збитковість деяких державних підприємств пов'язана з узвичаєною практикою їх використання для виконання ряду специфічних макроекономічних функцій, які вони здійснюють у загальнонаціональних інтересах, зокрема:

- забезпечення діяльності малорентабельних галузей господарства, що традиційно не представляють для приватного капіталу інтересу, але розвиток яких визначає загальні умови відтворення (це відноситься насамперед до галузей економічної інфраструктури -- енергетика, транспорт, зв'язок);

- “оздоровлення” старих галузей (чорної металургії, суднобудування тощо).

- допомога життєво важливим галузям економіки з метою забезпечення економічної життєздатності і розгортання науково-технічного прогресу, зміцнення на цій основі престижу і позицій країни у світовому господарстві (до числа таких галузей відносять науко- і капіталоємкі -- авіакосмічну, атомну, автомобілебудівну, електронну, нафтопереробну тощо);

- проведення регіональної політики шляхом будівництва промислових підприємств і створення робочих місць, перепідготовки кадрів для згладжування існуючих соціально-економічних розходжень;

- охорона навколишнього середовища на базі впровадження безвідхідних і екологічно чистих технологій у сферах виробництва, що потенційно представляють небезпеку в екологічному відношенні, зокрема у видобувній промисловості, в енергетиці.

Приватизації не підлягає значна частина державної власності. Вона включає:

- майно органів державної влади, управління, Збройних Сил;

- золотий і валютний фонди;

- державні матеріальні резерви;

- комплекси з виготовлення цінних паперів і грошових знаків;

- засоби урядового, фельд'єгерського та спеціального зв'язку;

- об'єкти державної метеорологічної служби;

- національні культурні та історичні цінності;

- об'єкти освіти, науки, культури, що фінансуються з бюджету (ті, що належать підприємствам, можуть приватизуватися за умови збереження освітянського призначення);

- майнові комплекси підприємств з виготовлення зброї, наркотиків та радіоактивних речовин;

- атомні електростанції тощо.

Перегляд господарської концепції державного сектора, курс на роздержавлення повинен призвести не до скасування особливих функцій державного сектора, а до надання останньому більшої ефективності і динамічності, переносу уваги на фінансові результати його роботи.

Крім усього іншого, роздержавлення і приватизація ведуть до змін у механізмі фінансування діяльності підприємств. Якщо державні підприємства черпають ресурси з державних банків, позик, податкових надходжень, то після роздержавлення вони переходять на інші джерела фінансування -- активи приватних банків, прямі інвестиції через фондові біржі приватними особами або установами (пенсійні фонди або страхові компанії), а також кошти закордонних інвесторів. Якщо державна компанія може у випадку фінансових утруднень звернутися по допомогу в міністерство фінансів, то після роздержавлення ця можливість зникає.

Конкретні програми приватизації зазвичай переслідують декілька цілей:

- шляхом продажу державної власності полегшити тягар державного бюджету, ліквідувавши дотації підприємствам і збільшивши надходження в бюджет;

- створити конкурентні умови в тих галузях, де всі підприємства, будучи державними, управлялися з єдиного адміністративного центру;

- скористатися зміною форми власності і провести попередню раціоналізацію структури крупних державних корпорацій до їхнього перетворення в приватні;

- здійснити приватизацію й акціонування так, щоб контроль над крупними корпораціями потрапив у руки тих приватних осіб або інститутів, що зацікавлені в розвитку виробництва, а не в спекулятивному перепродажі власності.

- скористатися приватизацією для максимального “розпорошення” акцій серед робітників і дрібних службовців. Цей захід розглядається як складовий елемент загальної соціальної політики, яка стимулює участь трудящих у капіталі або управлінні підприємства.

Законодавчими актами України визначено також основні принципи приватизації державного майна:

- забезпечення кожному громадянинові України рівного доступу до об'єктів приватизації та необмеженого вибору сфер приватизації;

- охоплення цим процесом усіх сфер економіки з урахуванням інтересів усіх суб'єктів, у тому числі трудових колективів і окремих громадян;

- використання всіх форм власності згідно з економічною доцільністю, а не якимись іншими критеріями, без абсолютизації однієї з них;

- залишення у власності держави майна, необхідного для виконання нею своїх функцій;

- здійснення роздержавлення і приватизації з дотриманням антимонопольного законодавства.

Згідно з Концепцією роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду в Україні, основними формами приватизації є:

- продаж на аукціоні - спосіб приватизації, коли власником об'єкта стає покупець, який запропонував у ході аукціону максимальну ціну;

- викуп державного майна, зданого в оренду. За даного способу приватизації власником об'єкта стає його орендар;

- продаж за комерційним конкурсом. Тут власником об'єкта стає покупець, який запропонував найвищу ціну;

- продаж за некомерційним конкурсом. У даному випадку власником об'єкта стає покупець, котрий запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта або за рівних умов - найвищу ціну;

- продаж акцій відкритих акціонерних товариств (на аукціонах, за конкурсом, на фондовій біржі).

- продаж за конкурсом з відтермінуванням платежу -- спосіб приватизації, за яким власником об'єкту стає покупець, який на конкурсних засадах здобув право сплатити вартість об'єкту за три роки за умови попереднього внеску в розмірі 30% його вартості.

- викуп державного майна підприємства згідно з альтернативним планом приватизації-- спосіб приватизації, за яким власником об'єкту(або його частки) стає товариство покупців, створене його працівниками, згідно з розробленим товариством покупців планом, що є альтернативним до плану запропонованого комісією з приватизації.

Можна виділити дві моделі приватизації: платна і безплатна. Кожна із них спирається на визначені докази і аргументи.

Основні аргументи на її користь зводяться до наступного: оскільки при державній монополії кожен громадянин був співвласником власності, то його треба перетворити з формального в реального власника наділивши його частиною державного майна. Таким чином повинні виникнути стимули до продуктивної праці, до економії витрат та більш раціональному використанню обмежених ресурсів. Практично реалізація пов'язана з наділенням всіх громадян приватизаційними чеками - "ваучерами".

Противники безкоштовної моделі приватизації висувають кілька істотних контраргументів. По-перше, відомо, що все, що дісталася безкоштовно не цінується людьми і відповідно мало шансів, що з'являться власники здатні ефективно використовувати власність. По-друге, яким чином визначити частку кожного в процесі розділу державного майна? І, по-третє, яким чином оцінити всю державну власність? Висуваючи ці аргументи вони пропонують іншу модель - платну приватизацію.

У цьому випадку державна власність підлягає продажу за різними схемами. Основна ідея цього процесу продаж на аукціонах за гроші. Передбачається, що попередньо підприємство акціонується, а потім його акції продаються на фондовому ринку. Її прихильники вказують, що тільки в цьому випадку з'явиться ефективний власник. Крім того, вона призводить до збільшення дохідної частини бюджету.

Однак противники вказують, що у широких верств населення немає коштів для викупу державної власності. У цілому грошова приватизація призведе до ще більшого розшарування суспільства та загострення проблеми соціальної справедливості.

Таким чином, можна сказати, що існує багато визначень понять процесів привтизації і роздержавлення, які досліджувалися різними вченими. Ці процеси дуже довготривалі і неоднозначні. Не слід ототожнювати роздержавлення власності з приватизацією. Процес роздержавлення як комплекс заходів, спрямованих на усунення монополії держави на власність, формування конкурентного ринкового середовища, відбувається як у межах державної власності, так і поза ними. Приватизація є радикальною складовою процесу роздержавлення, сутність якої полягає у зміні державної форми власності на різновиди приватної.

Зазначені процеси - дуже необхідні заходи, рішучість і послідовність в проведенні яких, зрештою, призведуть до трансформації перехідної економіки в змішану економіку стабільного соціального орієнтованого суспільства.

2. Роздержавлення та приватизація в Україні: причини, передумови, переваги та недоліки

Зміна форм власності в нашій країні обумовлена необхідністю відходу від надмірного одержавлення та монополістичного керування з боку держави економікою та майже усіма сферами суспільного життя. З цієї точки зору приватизація є важливою складовою частиною системної економічної реформи. За рахунок зміни форм власності, трансформуючи командно-адміністративну економічну систему, суспільство має надію одержати ефективний механізм господарювання.

Одержавлення власності, що здійснювалося в нашій країні, не мало наукового підгрунтя і суперечило потребам суспільного розвитку. Об'єктивною необхідністю роздержавлення є існування різноманітних форм господарювання, а отже, і форм привласнення. Сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні на окремих підприємствах, у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо.

У міру розвитку НТП відбуваються два взаємозв'язані процеси -- концентрація й диференціація. Усуспільнення виробництва в економічній літературі пов'язується переважно з концентрацією виробництва, а отже, й усуспільненням привласнення. Однак при цьому упускається досить важливий момент, а саме те, що НТП не лише не згортає, а навпаки, посилює диференціацію, відгалуження, виникнення нових підприємств і виробництв.

Разом з тим, враховуючи складність процесів реформування відносин власності, що зумовлено їх широкомасштабністю, відсутністю відповідного узагальненого світового досвіду, необхідне постійне відстеження цих процесів, коригування законодавчої бази з метою запобігання негативних соціально-економічних наслідків.

Особливістю економіки України є те, що в її господарській структурі переважають галузі, які потребують дотацій з боку держави, й тому важко піддаються реформуванню. В цілому структура народного господарства країни оцінюється як складна для перетворень, бо її основу становить: сільське господарство -- 21,7%, промисловість -- 43,3% (в тому числі металургія -- 21,4%), енергетика і паливна промисловість -- 24,4%. Якщо до цього додати, що країна ще не має достатньо інтегрованого у світовий простір і діючого за законами конкуренції ринкового господарства, то неминучим є висновок про те, що наша економічна система об'єктивно не може відмовитися від активної ролі держави.

Основними законодавчими актами, що регулюють процеси приватизації в Україні є Закони України “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про приватизацію невеликих державних підприємств” (малу приватизацію), “Про приватизацію державного житлового фонду”, “Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі” та “Про приватизаційні папери”. У цих законах визначені основні принципи, засоби, суб'єкти й об'єкти процесу приватизації. Положення цих законів розвивають і доповнюють Укази Президента України й інші законодавчі акти.

Щорічно Верховна Рада України затверджує Державну програму приватизації, яку подає на розгляд Кабінет Міністрів України. У цій програмі визначаються основні цілі, пріоритети, засоби і порядок приватизації державного і відчуження комунального майна, групи об'єктів, які підлягають приватизації, завдання по обсягах приватизації майна, що знаходиться в державній власності, і державного майна, що належить Автономній Республіці Крим, умови, що необхідно створити для виконання Програми, і необхідні для цього організаційні заходи. Вищезазначена програма складається з трьох частин (див. додаток В).

У першій частині -- “Пріоритети та умови проведення приватизації” -- визначаються об'єкти приватизації, способи приватизації для різних груп об'єктів, порядок випуску та обігу приватизаційних сертифікатів, умови участі іноземних інвесторів у приватизації, умови, що сприяють процесу приватизації, вимоги до республіканської (Республіки Крим) та місцевих програм приватизації.

У другій частині -- “Завдання та прогнози щодо зміни структури власності” -- обґрунтовуються форми власності та подається прогноз динаміки їх структури, завдання щодо приватизації, прогноз надходження грошових коштів та нормативи їх розподілу.

У третій частині -- “Заходи щодо організації процесу приватизації” -- передбачаються законодавче, нормативне та методичне забезпечення приватизації, створення мережі державних органів приватизації, сприяння створенню інфраструктури приватизації, інформаційне, науково-дослідне, кадрове та фінансове забезпечення.

Державна програма приватизації розробляється відповідно до концепції роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду, законів України “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про приватизаційні папери”. Законодавство України передбачає, що першочерговій приватизації підлягають об'єкти, які найбільше впливають на розвиток споживчого ринку, а також ті, що нині стримують стабілізацію державного бюджету, гальмують економічний розвиток України, формування її ринкової економіки. Це підприємства оптової і роздрібної торгівлі, житлово-комунального господарства, підприємства з переробки сільськогосподарської продукції, деревообробної, легкої промисловості, збиткові підприємства всіх галузей, законсервовані об'єкти й об'єкти незавершеного будівництва, строки введення яких вже минули, підприємства матеріально-технічного постачання. Однак реалізація Програми відбувається дуже повільно. Так, перший невеликий аукціон продажу державного майна відбувся у Львові лише через рік після прийняття програми.

Державні органи приватизації включають Фонд державного майна України, який отримав законодавчі повноваження щодо приватизаційного процесу, та його регіональні відділення і представництва. Зазначений Фонд розробляє програму приватизації, на поточний рік і прогноз на перспективу, здійснює організацію і контроль за приватизацією. Він підзвітний Верховній Раді Укради. Вперше в Україні така програма була розроблена на 1992 р. і дано прогноз до 1995 р.

Разом з ним участь у приватизації беруть Національний банк, регіональні відділення приватизації майна, Міністерство демонополізації і роздержавлення, Державний комітет допомоги малим підприємствам і підприємництву, Державний приватизаційний фонд. Відсутність законодавчого визначення функцій цих установ України призводить до дублювання їх дій і ряду соціально-економічних наслідків, що ускладнюють і гальмують процес приватизації.

Основними принципами приватизації в Україні є:

- законність;

- державне регулювання і контроль

- надання громадянам України пріоритетного права на придбання державного майна;

- надання пільг для придбання державного майна членам трудових колективів приватизованих підприємств;

- забезпечення соціальної захищеності і рівності прав участі громадян України в процесі приватизації;

- платність відчужуваності державного майна;

- пріоритетне право трудових колективів на придбання майна своїх підприємств;

- створення сприятливих умов для залучення інвестицій;

- безоплатна передача частки державного майна кожному громадянину України за приватизаційні папери; дотримання антимонопольного законодавства;

- повне, своєчасне і достовірне інформування громадян про порядок приватизації і відомості про об'єкти приватизації;

- урахування особливостей приватизації об'єктів агропромислового комплексу, гірничодобувної промисловості, незавершеного будівництва, невеликих державних підприємств, підприємств із змішаною формою власності й об'єктів науково-технічної сфери;

- застосування переважно конкурентних засобів у випадку приватизації невеликих державних підприємств, законсервованих об'єктів і об'єктів незавершеного будівництва, підприємств торгівлі, суспільного харчування, побутового обслуговування населення, готельного господарства, туристичного комплексу, а також продажу акцій відкритих акціонерних товариств, створених на базі середніх і крупних підприємств.

Центральне місце в державній приватизаційній програмі приділяється способам приватизації. Програма передбачає 8 способів приватизації державного майна, які були перераховані і розглянуті у Розділі 1.

Процес приватизації і роздержавлення в Україні можна умовно поділити на п'ять етапів:

I етап - 1990 - 1992 pp. (етап становлення, або період початку законотворчості);

II етап - 1993 р. - липень 1994 р. (етап початку масової малої та великої (акціонування) приватизації (роздержавлення), або законо-декрето-указовий період);

III етап - серпень 1994 р. - червень 1996 р. (етап інтенсивної масової приватизації (роздержавлення), або указо-декрето-законовий період);

IV етап - липень 1996 р. - 1999 р. (перехідний від масової до індивідуальної приватизації (роздержавлення) та розвитку інших реформ у сфері власності, або післяконституційний період);

V етап -- з січня 2000 р. (індивідуальної приватизації (роздержавлення), або сучасний період) [15, c. 29].

Для того щоб зрозуміти цей процес доцільно було б розглянути кожний етап приватизації більш детальніше.

І етап - 1990 - 1992 pp. - етап становлення, або період початку законотворчості. З початку 90-х років у засобах масової інформації та в повсякденному вжитку з'явилися нові слова - «приватизація», «роздержавлення». Перші прояви процесу роздержавлення ще радянської власності спостерігалися після прийняття Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду (23 листопада 1989 p.). Названий документ дозволяв трудовим колективам, іншим юридичним особам, а також фізичним особам брати державне майно в оренду і працювати за нових трудових і майнових відносин.

Характерною особливістю є те, що піонери нової форми господарювання (орендарі) отримали можливість за існуючої старої системи вседержавності і всевладдя набути певного досвіду самостійності, «загартуватися» для подальшого виживання в новому, конкурентному середовищі. Насамперед слід було здійснити розподіл державного майна (підприємств) в Україні на майно загальнодержавної (республіканської) власності та майно територіально-адміністративних одиниць так звану комунальну власність області, району, міста, селища, сільської ради (постанова Кабінету Міністрів України від 5 листопада 1991 р. № 311). Актуальним стало питання роздержавлення майна шляхом передачі його в оренду і приватизації орендованого державного майна. (Відповідно до законів України про власність і оренду орендар набуває прав користування та володіння майном).

31 жовтня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Концепцію роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду.

Для оперативного виконання завдань Державної програми приватизації майна державних підприємств на місцях та відповідно до Тимчасового положення про Фонд державного майна України (ФДМУ) (Постанова Верховної Ради України від 07.07.1992 № 2558-ХІІ) в областях почали створювати регіональні відділення ФДМУ. Першим паростком приватизації була оренда з викупом [17, c. 54-55].

II етап - 1993 р. - липень 1994 р. - етап початку масової малої та великої (акціонування) приватизації (роздержавлення), або законо-декрето-указовий період.

Цей етап можна охарактеризувати насамперед як етап початку масової малої і великої (акціонування) приватизації. Відповідно до завдань Державної програми приватизації майна державних підприємств, передбаченої на 1992 р., та прогнозу на 1993 і 1994 pp. ФДМУ спільно з регіональними відділеннями в областях потрібно було здійснити приватизацію об'єктів лісової, деревообробної та целюлозно-паперової промисловості (80%); промисловості будівельних матеріалів (85%); легкої промисловості (95%); харчової промисловості (95%); будівництва (80%); торгівлі та громадського харчування (100%); побутового обслуговування (100%); автотранспорту (90%); радгоспів, підприємств заготівель та обслуговування сільського господарства (90%); матеріально-технічного постачання (90%); житлово-комунального господарства (20%); інших (30%).

Умови для приватизації (роздержавлення) були ще малосприятливі як у політичному, економічному, так і в соціальному плані. Проте було досягнуто певного конкретного результату - проведено приватизацію загальнодержавного і комунального майна: в 1992 р. - 30 об'єктів, 1993 р. -З 621, І кварталі 1994 р. - 1 857 об'єктів.

Основним способом приватизації став викуп державного майна орендарем (товариством покупців, створеним членами трудового колективу). Масштабні завдання з приватизації державного майна в 1992-1993 pp. були виконані на 5- 10 %.

З метою поліпшення стану справ у реформуванні державної власності було видано Указ Президента України від 19.02.94 № 56/94 «Про єдину систему органів приватизації в Україні», в якому передбачено створення на всій території держави мережі органів приватизації вертикального (централізованого) підпорядкування [20, c. 5-6].

Як підсумок, можна зазначити, що протягом II етапу приватизація здійснювалася за вкрай несприятливих політичних, економічних, соціальних та організаційних умов. Її здійсненню заважали такі чинники: нестабільність законодавчої бази для проведення приватизації; неузгодженість прийнятих попереднім складом Верховної Ради України останніх поправок до законодавства з питань оренди та приватизації з Концепцією роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду, внаслідок чого створювалося суперечливе правове середовище для діяльності органів приватизації; постійні зміни у складі уряду; гальмування процесів приватизації майна, що перебувало у власності територіально-адміністративних одиниць, місцевими органами самоврядування; нерозуміння населенням об'єктивних причин проведення роздержавлення та приватизації державних підприємств, передчасні очікування конкретних результатів; відсутність єдиної системи органів приватизації, яка забезпечує можливість ефективно здійснювати державну політику у сфері приватизації за єдиною методологією; незадовільне фінансове забезпечення процесу приватизації внаслідок здійснення обов'язкових відрахувань до державного та місцевих бюджетів та багато ін.).

III етап - серпень 1994 р. - червень 1996 р. - етап інтенсивної масової приватизації (роздержавлення), або указо-декрето-законовий період.

Після обрання Президентом України, Л.Д. Кучма проголосив курс на продовження здійснення реформ у молодій державі. На ряд керівних і відповідальних посад в уряді були призначені нові, досвідчені фахівці, в тому числі виконуючим обов'язки Голови ФДМУ (серпень 1994 р.)- Ю. І. Єхануров. Водночас на новопризначеного заступника Голови ФДМУ О. М. Бондаря було покладено велику відповідальність за своєчасну підготовку законодавчих актів (проектів указів) з питань прискорення процесів малої приватизації в Україні та її здійснення. Розпочалася приватизація об'єктів соціально-культурного призначення (не основного профілю виробництва заборонених до приватизації об'єктів). У цілому ФДМУ разом з регіональними відділеннями та представництвами виконали завдання з приватизації (роздержавлення). Як результат, з 1992 р. до червня 1996 р. змінили форму власності на недержавну більш як 30 тис. об'єктів групи А, понад 7 тис. об'єктів груп Б, В, Г та близько 600 об'єктів групи Д.

IV етап - липень 1996 р. - 1999 р. - перехідний від масової до індивідуальної приватизації (роздержавлення) та розвитку інших реформ у сфері власності, або післяконституційний період.

28 червня 1996 р. на п'ятій сесії Верховної Ради України було прийнято Конституцію України. Згідно зі статтею 8 в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Відповідно до цього всі чинні законодавчі акти мали бути приведені у відповідність з Конституцією України. Президент України протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України мав право видавати укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України (п. 4 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України). Такий процес формування законодавчого поля вимагав нового підходу. У цей час також відбулися значні зміни в керівництві та структурі органів приватизації. Зокрема в жовтні 1998 р. ФДМУ очолив О. М. Бондар. З прийняттям нових законодавчих актів перед ФДМУ постали якісно нові завдання [9, c. 11-12].

Характерними особливостями IV етапу є:

- найбільш інтенсивний розвиток масової приватизації. За цей час (липень 1996 р. - 1999 р.) до приватних власників перейшло близько 30 тис. (група А - 23 тис, групи Б, В, Г- 4 250, група Д- 1 300, група Ж-310) об'єктів промисловості, агропромислового комплексу, торгівлі, громадського харчування, ОНБ та ін.;

- перехід від приватизації державного майна за приватизаційні майнові сертифікати і компенсаційні сертифікати до приватизації за індивідуальними планами за грошові кошти. Громадяни України отримали майже 46 млн приватизаційних майнових сертифікатів і на 1 млрд грн. компенсаційних сертифікатів. Для продажу через Національну мережу центрів сертифікатних аукціонів за приватизаційні майнові сертифікати було запропоновано більш як 13 тис. пакетів акцій ВАТ, створених у процесі роздержавлення підприємств, загальною вартістю 3 млрд грн. Крім того, 7 тис. пакетів акцій ВАТ загальною вартістю 1,6 млрд грн. було запропоновано до продажу за компенсаційні сертифікати. Перехід від паперової до грошової приватизації розпочався з середини 1998 p., коли почали проводити перші грошові аукціони. У 1998 -2000 pp. покупцям продано на аукціонах близько З тис. пакетів акцій ВАТ;

- перехід від масової до індивідуальної приватизації - близько 1000 об'єктів приватизації груп Б, В, Г, Д на рік (1997 р. - 1 200, 1998 р. - 1 060, 1999 р. - 850);

- актуалізація питань управління державними пакетами акцій ВАТ, особливо на підприємствах групи Г (пакети акцій розміром 25% статутного фонду і більше). Станом на 1 січня 2000 р. створено майже II 500 ВАТ, з них у 2 500 ВАТ є державна частка розміром від 1 до 100 % статутного фонду (зокрема від 25 до 50% -у 1 012 ВАТ, від 50 до 75% - у 186, від 75 до 100% - у 235 ВАТ). - продовження перерозподілу загальнодержавної власності на державну і власність територіально-адміністративних одиниць(комунальну);

- початок реструктуризації підприємств для підвищення їх інвестиційної привабливості. З метою підвищення інвестиційної привабливості створених у процесі приватизації ВАТ здійснюється їх реструктуризація шляхом передачі соціальної сфери на баланси місцевих органів, створення дочірніх підприємств, передачі житлового фонду на баланси органів місцевого самоврядування, продажу пакетів акцій на некомерційних конкурсах під інвестиційні зобов'язання з погашенням кредиторської заборгованості, продажу ОНБ та ін.;

- активний розвиток фондового ринку. Першоосновою для розвитку інститутів фондового ринку стала сертифікатна приватизація в Україні. Є достатня кількість професіональних учасників фондового ринку. Розвивається депозитарна діяльність, формується реєстраційна система. Розпочинають свою активну діяльність Українська фондова біржа, Донецька фондова біржа, Українська міжбанківська валютна біржа з філіями та ін. Проте слід зазначити, що розвиток фондового ринку в Україні ще гальмується внаслідок того, що більшість підприємств є нерентабельні і кошти вкладаються в бездохідні цінні папери [2, c. 3-6].

- розвиток післяприватизаційної підтримки підприємств в Україні. Процеси роздержавлення і приватизації недоцільно розглядати як такі, що завершилися. Ці процеси є тільки початком глибоких і довготривалих змін у відносинах власності і мають продовжуватися у післяприватизаційний період.

- банкрутство неплатоспроможних підприємств. Ситуація з банкрутством підприємств типова для економіки будь-якої розвинутої країни. Процедуру банкрутства використовують насамперед для оздоровлення економіки. В Україні такі умови створені після набрання чинності Законом України від 30 червня 1999 p. № 784-XIV «Про внесення змін до Закону України «Про банкрутство». Власники й керівники багатьох підприємств стали спрямовувати свою роботу на пошук нових ринків збуту продукції, реструктуризацію та перепрофілювання виробництва, вживати заходів щодо запобігання ліквідації підприємств. Слід зазначити, що механізм банкрутства в Україні активно почав діяти з 1996 р.

- початок реформ в агропромисловому комплексі, зокрема приватизації землі. Роздержавлення та приватизація в агропромисловому комплексі здійснювалися шляхом акціонування та розпаювання. Проте головна проблема агропромислового комплексу - реформування земельних відносинах - залишається актуальною і невирішеною. При проведенні паювання земельних угідь розмежування землі на місцевості не здійснювалося. У власників земельних паїв відсутні акти на право приватної власності на земельну частку, і вони не мають повного права розпоряджатися землею - відчужувати її. Земля ще не стала товаром і не є інструментом в умовах розвитку ринкової економіки.

V етап - з січня 2000 р. (індивідуальної приватизації (роздержавлення), або сучасний період).

З метою сприяння здійсненню економічних реформ шляхом прискорення процесу приватизації майна та подальшого розвитку фондового ринку 29 грудня 1999 р. Президент України підписав Указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення приватизації майна в Україні» (№ 1629/99). Також вперше за коротку історію роздержавлення та приватизації Верховна Рада України прийняла Державну програму приватизації, розраховану на 3 роки - 2000 - 2002 pp. (Закон України від 18.05.2000 № 1723-НІ). Цей надважливий для розвитку економіки молодої держави законодавчий документ (далі - Програма) накреслив основні цілі, пріоритети, завдання та способи приватизації державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим, відчуження комунального майна, орієнтовні обсяги приватизації та надходження коштів від приватизації до Державного бюджету України. Зокрема Програмою передбачено забезпечити надходження коштів до Державного бюджету України в 2000 р. у сумі 2,5 млрд грн. Основною метою роздержавлення протягом найближчих трьох років є створення у виробничій і невиробничій сферах економіки умов для ефективної діяльності підприємств, установ, організацій, а також створення конкурентного середовища.

Для залучення більшого кола покупців запроваджено новий спосіб приватизації ОНБ - продаж під розбирання.

З вищевикладеного матеріалу можна зробити висновок, що процес роздержавлення власності і приватизації в Україні відбувався за складних умов і при наявності багатьох негативних факторів і чинників. Україна на постарадянському ґрунті не змогла в повну силу провести повну трансформацію власності, було багато упущень і недоліків, суспільство, ще не відійшло повністю від соціалістичних пережитків - це і зумовило певні труднощі в процесі роздержавлення. Але разом із тим було досягнуто і певних успіхів, розроблена законодавча і нормативна база (хоча і не зовсім досконала), держава створила органи відповідальні за контроль і проведедення приватизації власності, були сформовані конкретні цілі і напрямки приватизації на конкретний період (здійснювалося хоча і не стратегічне, але планування розвитку приватної власності і держави в цілому) та ін.

3. Актуальні проблеми роздержавлення та приватизації в Україні та шляхи їх вирішення. 3.1. Перспективи приватизації в Україні

...