Сучасні проблеми роздержавлення і приватизації в Україні

Приватизація держмайна стала одним з наріжних каменів соціально-економічних реформ в Україні. Її роль у формуванні підвалин багатоукладної економіки, створення критичної маси ефективних приватних власників є незаперечною. Проте завдання приватизації досить часто звужуються до суто фіскальних, а непослідовність та непрозорість приватизаційних процесів, їх значна політизація надають підґрунтя для неоднозначної оцінки з боку експертів, політиків, представників громадянського суспільства, створюють передумови для політичного протистояння, що, зрештою, перешкоджає формуванню коректної приватизаційної стратегії.

Як наслідок, перебіг приватизаційних процесів в Україні характеризувався неефективною державною політикою у сфері приватизації, якій притаманні:

- практична відсутність стратегії реформування відносин власності в цілому та у виробничому секторі економіки зокрема;

- неврахування міжгалузевих зв'язків в економіці;

- нерозвиненість інституційних механізмів ринкового регулювання економіки;

- неефективність протидії поширенню схем тіньової приватизації;

- недостатня прозорість прийняття рішень щодо приватизації, зокрема стратегічних підприємств і підприємств-монополістів, які є основою економічного розвитку та національної безпеки держави.

Однією з ключових проблем у приватизаційній сфері є неузгодженість стратегічних цілей та завдань приватизації з концепцією здійснення економічних реформ, орієнтирами соціального розвитку, завданнями становлення інноваційно-інвестиційної моделі розвитку. Це стає особливо відчутним на порозі "нової хвилі" приватизації, яка охоплюватиме низку стратегічно важливих, системоутворюючих для національної економіки об'єктів.

Продовження курсу на приватизацію стратегічно важливих потужних виробничих комплексів з метою фінансування поточних видатків бюджету є неприпустимим. Критерії прийняття рішень щодо приватизації мають базуватися на пріоритетності технологічного та управлінського оновлення підприємств, підвищення їх конкурентоспроможності, а кошти, отримані від приватизації - ефективно розподілятись для задоволення потреб стратегічного розвитку суспільства.

Враховуючи втрату в ході приватизації можливостей прямого державного впливу на діяльність стратегічних підприємств та підприємств-монополістів, їхній продаж необхідно синхронізувати з ринковою трансформацією галузей та впровадженням адекватних систем регулювання (в енергетиці, телекомунікаційній сфері, добувних галузях, комунальному господарстві тощо).

Однією із проблем у процесі роздержавлення і приватизації є також відсутність суспільної довіри до приватизаційних процесів, сповільнення процесу реформування відносин власності, серед яких найнегативнішими є:

- існування певного лобі серед груп суспільства, які стали власниками в процесі безконтрольного привласнення державного майна і хочуть зберегти цю власність;

- переділ власності з кожним приходом нових людей до влади і, як наслідок, ставлення до влади як до способу збагачення за рахунок перерозподілу і привласнення державного майна;

- зниження інтересу інвесторів, особливо іноземних, до української приватизації внаслідок непоодиноких випадків затягування державою термінів виконання взятих на себе зобов'язань під час попереднього продажу об'єктів, що приватизуються;

- відсутність необхідних змін до приватизаційного законодавства внаслідок неприйняття попереднім складом Верховної Ради України низки необхідних законопроектів;

- існування значних перепон для міжнародного визнання української економіки ринковою і здобуття гідного місця у глобальному процесі спеціалізації національної економіки й міжнародного поділу праці [3].

Пріоритетним завданням подальшої приватизаційної політики є також забезпечення суспільної довіри до приватизаційних процесів. Це дозволить уникнути в подальшому небезпеки поновлення дискусій щодо правомірності укладення приватизаційних угод, які вже завдали суттєвого негативного впливу на інвестиційний імідж України. З цією метою в політиці щодо приватизації необхідно зробити акцент на:

- відкритому й зрозумілому формулюванні стратегії приватизації в загальному контексті стратегії розвитку економіки України;

- забезпеченні прозорості та аргументованості політичних рішень щодо приватизації ключових підприємств національної економіки;

- відкритій системній протидії будь-яким способам тіньового відчуження об'єктів державної власності;

- забезпеченні прозорості процесів приватизації та їх системного моніторингу.

Реалізація наведених стратегічних орієнтирів вимагає пошуку оптимальних економіко-правових та політико-організаційних механізмів приватизації, які дозволять вивести на перший план при її здійсненні завдання структурної модернізації національної економіки, підвищення продуктивності використання національного ресурсного потенціалу, формування ефективних власників, зміцнення конкурентоспроможності національної економіки, забезпечити перехід від стихійного зменшення частки державної власності до регульованого розвитку приватного сектору економіки.

З цією метою методологія наступної приватизації має ґрунтуватися на наступних основних напрямках:

- прийняття довгострокової Програми приватизації, яка визначатиме перелік підприємств, призначених для приватизації, умови перед приватизаційної підготовки, терміни, умови та механізми приватизації, необхідність розробки спеціальних законів про особливості приватизації; враховуватиме сучасні реалії та відповідатиме поточній ситуації;

- здійснення приватизації державних підприємств на підставі інвестиційних зобов'язань в економічній та соціальній сферах із запровадженням жорсткого контролю та майнової відповідальності за дотримання цих зобов'язань;

- перехід до індивідуальної приватизації стратегічно важливих підприємств на підставі окремих законів, які передбачають комплекс приватизаційних зобов'язань, механізми приватизації та напрямки використання надходжень від приватизації;

- розробка та впровадження ефективного, прозорого та зрозумілого механізму контролю за виконанням інвестиційних та соціальних зобов'язань на приватизованих об'єктах;

- цільове (для підтримки пріоритетних галузей, стратегічних виробництв, інноваційних та наукових програм) використання коштів, отриманих від приватизації державного майна;

- формування реального правового механізму повернення майна в держану власність в разі невиконання інвестором приватизаційної угоди, окрім форс мажорних обставин, з визначенням вартості компенсації коштів на основі реальних потоків капіталів;

- створення безпосередніх державних гарантій неможливості реприватизації з будь-яких інших мотивів, окрім невиконання приватизаційної угоди, а також встановлення скороченого терміну позовної давності за справами щодо законності приватизації;

- розширення повноважень Фонду державного майна у сфері забезпечення ефективності та прозорості приватизаційного процесу, контролю над виконанням інвестиційних зобов'язань;

- організація належної реалізації програми приватизації 2012-2014 рр., яка передбачає ряд змін у приватизаційному процесі та поступове вдосконалення даної програми, оскільки, на мою думку, це є необхідним, адже при кожній владі, яка була в Україні, приватизація тих чи інших об'єктів, здійснювалася за нижчими цінами ніж їх ринкова вартість;

- вжиття заходів щодо посилення контролю над припливом в Україну короткострокового капіталу з метою уникнення небажаних спекулятивних атак на активи, що приватизуються. Запобігти залученню до приватизації короткострокових спекулятивних капіталів може посилення жорсткості у висуненні критеріїв щодо учасників приватизаційних конкурсів;

- запобігання розвитку негативних ефектів постприватизаційної діяльності підприємств. Насамперед йдеться про необхідність запобігання в ході приватизації та санації підприємств руйнуванню соціальної інфраструктури та надмірно різкому перерозподілу соціального навантаження на місцеві бюджети, уникнення зловживання новими власниками монопольним становищем тощо.

Належний стратегічний системний ефект приватизації як засобу модернізації інституційної системи країни визначальним чином залежить не лише від коректного проведення самого приватизаційного процесу, але й від низки постприватизаційних чинників, серед яких найголовнішими є наступні.

Стратегічна орієнтованість спрямування коштів, одержаних від приватизації. В ході реалізації "нової хвилі" приватизації в Україні має бути забезпечено спрямування переважної частки отриманих коштів на інвестування в модернізацію національної економіки. Відтак необхідне виділення в рамках Зведеного бюджету відокремленого Бюджету розвитку, до якого слід вивести всі інвестиційні видатки бюджету, а також зараховувати переважаючу часту (не менше 75 %) надходжень від приватизації.

Вжиття заходів щодо посилення контролю над припливом в Україну короткострокового капіталу з метою уникнення небажаних спекулятивних атак на активи, що приватизуються. В умовах очікуваного посилення припливу в Україну короткострокового позичкового капіталу, а також прямих іноземних інвестицій природним є зростання ревальваційних очікувань, що може спричинитися до збільшення спекулятивної зацікавленості іноземних суб'єктів у гривневих активах, які виставлятимуться на приватизацію. Запобігти залученню до приватизації короткострокових спекулятивних капіталів може посилення жорсткості у висуненні критеріїв щодо учасників приватизаційних конкурсів.

Сприяння удосконаленню механізмів корпоративного управління, в першу чергу - прийняття ефективного Закону України "Про акціонерні товариства". Становище, яке склалося в цій сфері в Україні сьогодні й характеризується практично повним безправ'ям міноритаріїв при використанні недосконалості законодавства для псевдоправового порушення прав мажоритарних власників, обумовлює украй низьку довіру до вітчизняного корпоративного права. Це гальмує розвиток фондового ринку, перешкоджає поширенню методики приватизації держпідприємств через його механізми, гальмує залучення до приватизації невеликих часток шляхом їх продажу фізичним особам.

Усе різноманіття форм господарювання в реальній господарській практиці практично може бути зведене до трьох секторів багатоукладної економіки: державної, колективної й індивідуальної.

Важливу роль у формуванні багатоукладної економіки мають відіграти державні підприємства. На базі державної власності на землю і майно, відповідно до Господарського Кодексу України, може бути створене унітарне підприємство. Унітарним підприємством визнається комерційна організація, не наділена правом власності на закріплене за нею власником майно.

В умовах формування ринкових відносин державний сектор країни має широко використовуватися для проведення необхідної структурної перебудови, забезпечення керованості галузі через систему життєво важливих підприємств, підвищення ефективності роботи всієї економіки в цілому.Колективний сектор економіки варто розглядати як колективний спосіб використання приватної власності. Він містить у собі форми господарювання, які засновані на спільному використанні власності їх членів - товариства, акціонерні товариства, виробничі кооперативи.

За роки приватизації соціально-класова структура суспільства перетворилася: дійсно, з'явився клас власників - незначна меншина, що складається не тільки з ініціативних власників, зацікавлених у підвищенні продуктивності і конкурентоспроможності українських підприємств. Сподівання ж на формування і суттєве зміцнення прошарку середнього класу, який виступав би гарантом економічної і політичної стабільності, так і не справдилося.

Головний підсумок приватизації - це безпрецедентне зростання нерівності в розподілі результатів економічної діяльності. Майнове розшарування в Україні - одне з найбільших у Європі. Україна стала рекордсменом із нерівності на пострадянському просторі. За оцінками Світового банку, в 2005 р. доходи 10 % найбільш забезпечених верств населення України перевищували доходи 10 % найменш забезпечених верств більше ніж у 47 разів. За даними моніторингу бідності 2008 р., 28.2 % населення України належать до категорії бідних, а 15 % - до жебраків. Причому бідність продовжує поширюватися саме серед тих, хто працює.

Поляризація українського суспільства найсильніше виявляється у зростанні доходів від власності та підприємницької діяльності, нерівності видатків на заощадження та придбання нерухомості й навіть нерівності видатків на купівлю непродовольчих товарів і оплату послуг. За оцінками дослідників, у руках заможних українців акумульовано приблизно 85 % усіх заощаджень у банківській системі, 57 % грошових доходів, 92 % доходів від власності, вони здійснюють 96 % видатків на покупку валюти [2, с. 15]. Тобто нині українські еліти забезпечують собі доходи, які багаторазово перевищують валовий внутрішній продукт на душу населення. Причому, чим нижчим є рівень продуктивності регіональної економіки і, відповідно, нижчим рівень життя населення регіону, тим сильніше проявляються контрасти.

Рівень доходів українців значно нижчий за рівень доходів громадян європейських країн із невисоким рівнем розвитку економіки [3,с.45]. Кон'юнктура українського ринку праці неврівноважена й поєднує у собі протилежні тенденції: кон'юнктуру дефіциту і водночас надлишку праці. Зростають показники старіння населення (питома вага населення, старшого за 50 років, у загальній чисельності населення України зросла до 33.4 %) [2, с. 19].

Таким чином, результатом реальної практики приватизації в Україні став не соціально орієнтований ринковий механізм, а так званий "олігархічний капіталізм", який в першу чергу задовольняє економічні інтереси великого капіталу. Його характеризують дві головні ознаки: загрозлива соціальна стратифікація; підпорядкування не лише держави, а й суспільства, інтересам олігархічного капіталу. Такий вектор розвитку України радикально гальмує просування країни шляхом соціально-економічного прогресу, європейської інтеграції та зміцнення її глобальної конкурентоспроможності. Директор програм соціально-економічної безпеки Міжнародної організації праці Гай Стендинг ще наприкінці 90-х років ХХ ст. писав стосовно України: "…країна, мільйони громадян якої стали маргіналами, може лише з великою натяжкою бути названа такою, що має умови для довгострокового соціального й економічного розвитку… Зараз слід припинити удавати, що реформи були добре спроектовані, або проведені, або ж, що вони не були проведені зовсім" [2, с. 4].

Роздержавлення -- процес, характерний не тільки для України, це загальносвітове явище. Воно характерне і для інших країн, як розвинених, так і тих, що розвиваються. Аналіз даного процесу за кордоном дозволить активніше використовувати в умовах України накопичений у світі досвід роздержавлення і не повторювати зроблених помилок. Тому розгляд причин, характеру, методів, результатів роздержавлення за кордоном є вкрай важливим.

Слід відзначити, що приватизація в Україні принципово відрізняється від аналогічного процесу в країнах Європи. Приватизація, що проводиться в розвинених країнах, веде до підвищення ефективності економіки. У нас спостерігається інше: скорочення випуску продукції, падіння продуктивності праці, зростання витрат виробництва, погіршення інвестиційного клімату, моральне та фізичне старіння основних фондів, дискваліфікація кадрів. В українській економіці, на відміну від світової практики, ефективність функціонування виробничого капіталу у багато разів нижче, ніж торгового і, тим більше, фінансового. Внаслідок цього грошові кошти не тільки підприємців, а й держави прямують переважно не у виробничу сферу, забезпечуючи її поступальний розвиток, а до фінансових структур, що погіршує інвестиційний клімат, створює сприятливі передумови для різного роду протиправних дій.

Друга відмінність полягає в тому, що українська приватизація носить форсований характер, пов'язана з дуже стислими строками переходу власності з державної в приватну.

Третя принципова відмінність у тому, що економіка на момент початку приватизації була досить централізована і монополізована, що робило просту передачу промислових гігантів із державних рук у приватні навіть небезпечною. Це й створило умови для формування олігархічного капіталізму.

Вищезазначені відмінності свідчать про неможливість (і навіть небезпечність) необдуманого копіювання моделей приватизації інших країн для використання в Україні. Причому, це стосується не лише розвинених країн Західної Європи, Америки та Азії, віддалених від України як територіально, так і за ступенем розвитку продуктивних сил, а й колишніх сусідів по “соціалістичному табору”.

Потрібно зазначити, що проблема джерел надбання прав власності не є специфічно українською. Вона була характерною для періоду первісного нагромадження капіталу в розвинених країнах, і для посткомуністичних суспільств, що здійснюють приватизацію.

Дані соціологічних досліджень демонструють, що переважна частина громадян України підтримує інститут приватної власності. Зокрема, результати соціологічного опитування Центру "Социс" на тему "Реформи, бізнес і політика", проведеного в 2007 р., свідчать, що більшість українських громадян толерантно ставиться до приватної власності, тією чи іншою мірою адаптувалися до умов ринкового простору. Однак слід зазначити, що вони донині перебувають під впливом радянських стереотипів та ліво-популістських гасел відносно грошей, великої приватної власності й бізнесу. Так, 74 % українців вважають, що держава повинна захищати приватну власність і заохочувати розвиток національного бізнесу, але це не заважає майже 70 % громадян підтримувати гасло реприватизації об'єктів великого бізнесу в Україні. 73.5 % респондентів переконані, що бізнес сприяє підвищенню добробуту суспільства, але водночас 50.4 % опитаних вважають, що нагромадження грошей у руках бізнесу робить бідними і державу, і громадян. 50 % респондентів прагнуть відкрити свою власну справу, майже 40 % із них мають досвід підприємництва, а підприємці й банкіри - найкращі професії для їхніх спадкоємців. Однак понад

38 % українців вважають, що великий бізнес досяг успіху аморальними й протизаконними методами. Його пов'язують із корупцією й збереженням "непрозорих" правил гри (65 %), із прагненням заробити побільше й виїхати за кордон (56 %).

Ставлення народу до приватної власності парадоксальне: "своя" власність бажана й недоторканна, а чужа, особливо велика приватна власність, може бути експропрійована [10].

3.2 Досвід зарубіжних країн для України

Можна стверджувати, що необхідність державної присутності у виробничій сфері в якості підприємця, яка гостро відчувалася в 40-ві роки, до початку 80-х років відпала до складу урядових заходів, спрямованих на підтримку економічної активності, роздержавлення і приватизацію.

Наприкінці 70-х років західний капіталізм вступив у період широкої приватизації. Не можна забувати і про той факт, що приватизація виявилася надзвичайно вигідною в політичному плані. Переводячи на рівень підприємств рішення непопулярних, але невідкладних і неминучих економічних проблем (скорочення зайнятості в силу виробничої необхідності, зменшення бюджетних дотацій шляхом підвищення цін на продукцію державних підприємств тощо) консерватори знімали із себе як представників державної влади відповідальність за соціально-економічне становище в країні. Тим самим вони політично переграли соціалістів і радикалів.

Зміст західного процесу приватизації стає більш зрозумілим із дискусій, що велися і ведуться навколо її окремих аспектів. Для Європи 80-х років був характерним навальний розвиток процесів дерегулювання економіки, роздержавлення і приватизації державних підприємств, спрямований на підвищення ефективності існуючої системи змішаної економіки, що склалася після війни в результаті утворення значного, по західних масштабах, державного сектора. Хвиля роздержавлення охопила багато країн Західної Європи, оскільки в умовах загострення конкуренції з боку США і Японії національна промисловість цих країн потребувала конкурентноздатності на світових ринках.

Найбільш наочним є приклад Великобританії, де роздержавлення проводилося в жорсткій формі. Ця політика одержала назву “тетчеризм”. Тільки Франція наслідувала, щоправда з інтервалом у 7 років, приклад британської “шокової терапії”. У інших же західноєвропейських країнах зберігається значення соціально-політичної концепції державного підприємництва, наприклад в Італії або Іспанії, і там діють більш обережно, проводячи обмежене роздержавлення.

Початок роздержавлення як цілеспрямованої системи заходів для скорочення державної підприємницької діяльності було покладене у Великобританії, а потім ця система швидко поширилася по континенті. Уряди Франції, Бельгії, Італії, ФРН, Нідерландів, а також очолювані соціалістами уряди Іспанії, Австрії і Швеції заявили про свої наміри приступити до роздержавлення принаймні частини державного сектора.

Ідея державного підприємництва виявилася в такий спосіб скомпрометованою. Навіть у ФРН, де становище державних підприємств завжди було порівняно благополучним, підприємницька активність держави аж ніяк не користується великою популярністю.

Роздержавлення на заході проводилося різними способами. Серед них найбільш поширений полягав у тому, що організовувався розпродаж акцій підприємства через фондову біржу для всіх бажаючих. Другий спосіб -- продаж приватній особі, приватній компанії частки капіталу. Цей спосіб використовується в тих випадках, коли приватизація утруднена складним фінансовим становищем підприємства і пропонується та його частина, що може зацікавити вкладника капіталу, як, наприклад, у випадку з “Бритіш рейл”, що продала свою готельну мережу. Нарешті, третій спосіб пов'язаний із продажем акцій визначеному колу осіб -- робітникам даного підприємства.

Вплив роздержавлення на державний сектор багато в чому визначається ступенем контролю над підприємствами, котрі держава має намір зберегти. Наприклад, в Італії не стоїть задача радикальним чином позбутися державного майна або уступити приватному сектору контроль над основними державними холдингами. Тому роздержавлення здійснюють таким чином, щоб не послабляти державний сектор, а, навпаки, забезпечити підвищення господарської ефективності і зміцнення ринкових позицій його частини, що залишилася, оскільки вона заснована на здоровому господарському прагматизмі; поповнення державних бюджетних коштів шляхом роздержавлення досягається при зберіганні державного впливу.

Проведення політики роздержавлення зробило далеко не рівнозначний вплив на внесок державного сектора в економіку окремих західноєвропейських країн. Особливий контраст спостерігається між її результатами у Великобританії і Франції, де вона здійснювалася найбільш масштабно, та іншими західноєвропейськими країнами.

Незважаючи на значні розміри державного сектора в Австрії, ФРН, Італії, уряди цих країн, на відміну від Великобританії і Франції, не поквапилися здійснювати всеосяжне роздержавлення, хоча така політика здійснювалася з тими або іншими змінами повсюди.

При проведенні політики роздержавлення на чолі західноєвропейського сектора по його господарській ролі в абсолютному вираженні стоять Франція, потім ФРН та Італія. Великобританія лишає далеко позаду Іспанію та Португалію. Список замикають Нідерланди, Бельгія, Греція, Данія, Ірландія і Люксембург.

У якості останньої тенденції в економічному розвитку Західної Європи можна відзначити загальне уповільнення темпів роздержавлення. Підводячи деякі результати роздержавлення в розвинених країнах Заходу, можна відзначити деякі моменти.

У переважній більшості під впливом роздержавлення, головною частиною якого стала приватизація, економічне становище в 80-ті роки дещо поліпшилося. У Великобританії, наприклад, спостерігалося зміцнення держбюджету, ріст продуктивності праці.

Результати роздержавлення в країнах, що розвиваються, ще більш суперечливі і неоднозначні. Вони ще раз підтверджують, що успіхи в цьому процесі залежать не тільки від наявності в суспільстві ряду об'єктивних передумов -- чинників економічного, політичного і національно-культурологічного характеру, але і від комплексності їх включення в механізм роздержавлення. Випадання хоча б одного з них із загального ланцюга негативно позначається на результатах і наслідках роздержавлення.

Інші результати демонструють Чилі, Аргентина, Південна Корея, Тайвань. Очевидні успіхи роздержавлення в Чилі спираються на потужну підтримку іноземного капіталу. У цій країні низькі показники інфляції і зовнішнього боргу, високі темпи економічного росту.

У країнах Східної Європи за всіма теоретичними посилками й аргументами в дискусіях про роздержавлення постає центральне питання -- як власність, що нікому не належить і ніякої виявленої цінності не має, продавати людям, у яких немає грошей.

Західні спеціалісти нездатні запропонувати східноєвропейським країнам жодного безболісного рецепта оздоровлення економіки. Обережний підхід до використання методів і прийомів роздержавлення в Східної Європі мотивується, по-перше, неможливістю зіставлення умов і масштабів цього процесу, а по-друге, невідкладністю вирішення цього завдання, з одного боку, і неможливістю зробити це в найкоротший термін -- з іншого.

Деякі спеціалісти схиляються до думки, що Східній Європі може бути корисний досвід країн, що розвиваються. У даному зв'язку увага звертається насамперед на те, що країни, які розвиваються, інтегровані у світовий ринок, тоді як східноєвропейські ще повинні визначити своє нове місце в системі світогосподарських зв'язків. Ще важливіші менш сприятливі в Східної Європі юридичні, інституціональні і політичні умови для роздержавлення.

Раніше інших шлях вступили Польща, Чехословаччина, Угорщина, пізніше -- колишній СРСР, Румунія, Болгарія, де процес реформ і роздержавлення затягнувся насамперед через складну політичну і несприятливу економічну обстановку. У процесі роздержавлення при рості міжнародної конкурентноздатності товарів східноєвропейських країн, при регулюванні цін без утручання держави, чітко виявилися і негативні соціальні наслідки. У Польщі, Чехословаччині, Угорщині число безробітних зростає, населення інших держав східного блока виявилося на межі жебрацтва.

Кожна держава пройшла шлях становлення, перебудови і розподілу власності поступово і поетапно, тому Україні потрібно враховувати досвід іноземних держав при побудові власної моделі приватної власності, але разом з тим, і не упускати особливості національної економіки.

Висновки

Незалежність України, з одного боку, породила великий ентузіазм людей, а з іншого -- значну неузгодженість щодо шляхів і методів розбудови держави та реформування суспільства, і не лише серед широкого загалу, але й серед досвідчених і знаних фахівців-політологів. Здійснення реформ передбачає насамперед їх теоретичне обґрунтування, пошук перспективних напрямів і ефективних засобів їх здійснення. Однак те, що Україна належить до суспільств перехідного типу, означає, що розвиток у ній відбувається одночасно з формуванням загальної ідеології (парадигми, теоретичної моделі) суспільно-економічного, політичного та соціокультурного розвитку, пошуком відповідного зразка, на який можна було б зорієнтуватись.

Приватизація - один з ключових напрямків перетворення української економіки на ринкових засадах. ЇЇ успіх або поразка багато у чому визначають хід економічних реформ. Необхідність процесів роздержавлення та приватизації майже ні в кого не викликає сумнівів і обґрунтовується, по-перше, кризовим станом економіки та суспільства в цілому; по-друге, неминучістю переходу до ринку; по-третє, поняттям природженої економічної активності приватного власника; по-четверте, визнанням того, що своя власність - це основа свободи особи. Це процес, якому притаманні глибинні властивості, що пов'язані з кардинальною зміною соціальних структур, зміною соціально-економічного ладу в Україні; він складний та суперечливий.

Говорячи про потенційних учасників приватизації, слід зазначити, що у суспільстві постійно відбуваються зміни соціального настрою, виникають нові контрагенти у системі інтересів, постійно формується те середовище, де відбуватиметься приватизація. Слід мати на увазі, що вірно вибрана позиція учасників приватизації має дуже важливе значення і може справити суттєвий вплив на результат, до якого приведе її здійснення. В наш час можна говорити про те, що головними конкурентами у боротьбі за власність залишаються представники номенклатурної та підприємницької верхівки. Більшість населення ще не зовсім підготовлена до сприймання змін, що відбуваються, та до активної участі в цих перетвореннях. Тому проведення приватизації швидкими темпами може не привести до бажаних результатів, а лише погіршить ситуацію.

Зміна форми власності та організаційно-правових форм управління промисловими підприємствами поки що не має суттєвого позитивного впливу на результати їхньої виробничо-фінансової діяльності. Нові елементи управління на приватизованих підприємствах тільки починають формуватися, але деякий позитивний соціально-економічний ефект від цього можна очікувати лише на тих з них, які функціонують у новому статусі понад три роки. Решта підприємств ще знаходиться у стадії адаптації до ринкових умов.

Враховуючи специфіку реформування власності в Україні та перш за все перевагу неконкурентних форм її реалізації, а також відсутність очікуваних позитивних ефектів у розвитку економічної системи, треба більш активно запроваджувати конкурентні методи приватизації з метою пошуку ефективного власника та стратегічного інвестора, необхідна масштабна післяприватизаційна підтримка підприємства за допомогою відповідних ринкових структур із залученням банків, страхових і консалтингових фірм.

Приватизація, яка проводиться, орієнтована на окремі підприємства та їхні структурні підрозділи, сприяє розпаду раніше поєднаних виробничо-технологічних комплексів на окремі ланки, значна частина яких непридатна до самостійного виживання в умовах економічної кризи.

Тому можна стверджувати, що Україні потрібно пройти ще дуже складний і «тернистий» шлях до становлення її економічної системи, досягнення «здорового» і «адекватного» балансу між видами власності, враховуючи не тільки досвід зарубіжних країн і поради західних експертів, а й особливості етнічного та історичного характеру і умови та підґрунтя на якому продовжуватиметься цей такий важливий процес роздержавлення власності держави і перетворення її у різні види приватної власності.

Список використаної літератури

1. Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія: Підручник для вузів. К., 2005.

2. Державний сектор і функції держави у період кризи / О.Й. Пасхавер, Л.Т. Верховодова, О.М. Кошик, К.М. Агеєва, Д.П. Згортюк. У надзаг.: Центр економічного розвитку. К., 2009. 129 с.

3. Економічна теорія: політекономія / В.Д. Базилевич, В.М. Попов, К.С. Базилевич, Н.І. Гражевська. К.: Знання - Прес, 2007. 720 с.

4. Жук Л.А. Господарське право: Навчальний посібник / Л.А. Жук, І.Л. Жук, О.М. Неживець. К.: Кондор, 2003. 400 с.

5. Кривенко К.Т. Політична економія / К.Т. Кривенко, В.С. Савчук, О.О. Бєляєв: под. ред. К.Т. Кривенко. Київ: КНЕУ, 2001. 508 с.

6. Мельник Л.Ю. Економічна теорія на межі тисячоліть: Підручник / Л.Ю. Мельник, П.М. Макаренко, І.Г. Кириленко. К.: ІАЕ УААН, 2003. 748 с.

7. Мочерний С.В. Економічна теорія / Степан Васильович Мочерний. К.: Видавничий центр "Академія", 2005. 640 с.

8. Мочерний С.В. Політична економія. Навч. посібник. Харків, 2006.

9. Основи економічної теорії / Ю.В. Ніколенко, А.В. Демківський, В.А. Євтушевський, А.М., Кравчук, М.Д. Миронов та ін.: під. ред. Ю.В. Ніколенко К.: Либідь, 1998. 256 с.

10. Основи економічної теорії / В.О. Рибалкін, М.О. Хмелевський, Т.І. Віденко, А.Г. Прохоренко. К.: Видавничий центр «Академія», 2003. 352 с.

11. Потапчук Г.Ю. Реформування відносин власності в контексті пошуку нових економічних орієнтирів України // Економіка і держава. 2009. №4 С. 55-59.

12. Політична економія. За ред. Г.А. Оганяна. К.: МАУП, 2003.

13. Політична економія. За ред. В.О. Рибалкина, В.Т. Бадрова. К.: "Академ видав", 2004.

14. Пасхавер О. Українські реформи, або Приватизацію ніхто не любить / О. Пасхавер // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2003. № 4. С. 61-85.

15. Статистичний щорічник України за 2004 рік / Держкомстат України; за ред. О.Г. Осауленка. К.: Консультант, 2005. 591 с.

16. Українське суспільство 1994-2005. Динаміка соціальних змін / за ред. В. Ворони, М. Шульги. К.: Ін-т соціології НАН України, 2005. 53 с.

17. Українська приватизація: перспективи та пріоритети: аналіт. доп. і мат. "круглого столу" / Я.А. Жаліло та ін.; за заг. ред. В.Є. Воротіна. К.: НІСД, 2008. 58 с.

18. Хохлов М.П. Про економічний зміст категорії власності в перехідній економіці / М.П. Хохлов // Економіка Україна. 2002. № 1.

19. Чухно А.А. Основи економічної теорії / Чухно А.А., Єщенко П.С., Климко Г.Н. під ред. А.А. Чухна. К.: Вища школа, 2001. 605 с.

20. Юрій С.І. Еволюція власності в умовах становлення ринкових структур / Сергій Ілліч Юрій // Вісник економіки науки України. 2008. №2. С. 3 - 6.

21. Шість українских міфів // Оглядач. Режим доступу: http://www.obozrevatel.com/news/2010/12/28/412845.htm.

22. Що є важливим для успішного розвитку України?: соціологічне опитування // Центр Разумкова. Режим доступу: http://www.uceps.org/ukr/poll.php?poll id=336.

23. Якою мірою Ви готові зайнятися підприємницькою діяльністю?:соціологічне опитування // Центр Разумкова. Режим доступу:http://www.uceps.org/ukr/poll.php?poll id=362.

Додаток А

Різноманітність форм власності в Україні

Рис. А.1

Рис. А.2

Рис. А.3

Рис. А.4

Додаток Б

Мета та передумови роздержавлення та приватизації

Рис.Б.1

Додаток В

Державна програма приватизації на 2000-2002 роки

Президент України Л.КУЧМА

м. Київ, 18 травня 2000 року

N 1723-III

ЗАТВЕРДЖЕНО

Законом України "Про Державну

програму приватизації"

від 18 травня 2000 року

N 1723-III

Державна програма приватизації на 2000-2002 роки

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Державна програма приватизації на 2000-2002 роки (далі - Програма) визначає основні цілі, пріоритети, завдання та способи приватизації державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим, та відчуження комунального майна, групи об'єктів, які підлягають приватизації, орієнтовні завдання щодо обсягів приватизації державного майна та надходження коштів від приватизації до Державного бюджету України та відповідні заходи щодо виконання цієї Програми.

2. Основною метою приватизації у 2000-2002 роках є створення умов для сприяння підвищенню ефективності діяльності підприємств, установ, організацій (далі - підприємств) та створення конкурентного середовища, а також забезпечення надходження коштів від приватизації до Державного бюджету України.

3. Пріоритетами та основними завданнями приватизації є:

- приватизація підприємств виключно за кошти з урахуванням їх індивідуальних особливостей;

- забезпечення інформаційної відкритості процесу приватизації;

- формування попиту на об'єкти приватизації вітчизняних та іноземних інвесторів;

- максимальне використання інститутів інфраструктури ринку цінних паперів;

- залучення коштів для розвитку та структурної перебудови економіки;

- створення сприятливих умов для появи приватних власників, які мають довгострокові інтереси у розвитку приватизованого об'єкта та здійснюють ефективне управління ним;

- створення умов для подальшого розвитку фондового ринку;

- підвищення заінтересованості інвесторів щодо українських підприємств на міжнародних ринках.

4. Для реалізації цих завдань Фонд державного майна України (далі - Фонд):

- залучає до підготовки об'єктів приватизації вітчизняних та іноземних радників;

- ініціює реструктуризацію підприємств;

- проводить конкурси з продажу пакетів акцій або здійснює продаж акцій через організаторів торгівлі цінними паперами;

- застосовує аукціони під час продажу об'єктів груп А, Д та цілісних майнових комплексів об'єктів групи В, Г.

5.Класифікація об'єктів приватизації здійснюється з метою раціонального та ефективного застосування способів приватизації відповідно до цієї Програми.

Група А - цілісні майнові комплекси державних, орендних підприємств та структурні підрозділи підприємств, виділені у самостійні підприємства (далі - цілісні майнові комплекси підприємств), у тому числі у процесі реструктуризації державних підприємств із середньообліковою чисельністю працюючих до 100 осіб включно або понад 100 осіб, але вартість основних фондів яких недостатня для формування статутних капіталів відкритих акціонерних товариств (далі - ВАТ), а також готелі, об'єкти санаторно-курортних закладів та будинки відпочинку, які перебувають на самостійних балансах; окреме індивідуально визначене майно (в тому числі таке, яке не увійшло до статутних капіталів ВАТ, будівлі, споруди та нежилі приміщення, майно підприємств, ліквідованих за рішенням господарського суду, та майно підприємств, що ліквідуються за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном); майно підприємств, які не були продані як цілісні майнові комплекси. (Абзац другий пункту 5 із змінами, внесеними згідно із Законом N 762-IV (762-15) від 15.05.2003).

Група В - цілісні майнові комплекси підприємств з середньообліковою чисельністю працюючих понад 100 осіб та вартість основних фондів яких достатня для формування статутних капіталів ВАТ; акції ВАТ, випуск яких зареєстрований або продаж акцій яких розпочався до набрання чинності цією Програмою (крім підприємств групи Г); акції ВАТ, створених на базі підприємств агропромислового комплексу, в разі, якщо вартість основних фондів достатня для формування статутного капіталу ВАТ.

Група Г - цілісні майнові комплекси підприємств або пакети акцій ВАТ, що на момент прийняття рішення про приватизацію займають монопольне (домінуюче) становище на загальнодержавному ринку відповідних товарів і послуг або мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави. (Абзац четвертий пункту 5 із змінами, внесеними згідно з Законом N 1294-IV (1294-15) від 20.11.2003).

Група Д - об'єкти незавершеного будівництва, законсервовані об'єкти.

Група Е - акції (частки, паї), що належать державі у статутних капіталах господарських товариств (у тому числі підприємств з іноземними інвестиціями), розташованих на території України або за кордоном.

Група Ж - незалежно від вартості об'єкти охорони здоров'я, освіти, культури, мистецтва та преси, фізичної культури і спорту, телебачення та радіомовлення, видавничої справи, а також об'єкти санаторно-курортних закладів, профілакторії, будинки і табори відпочинку (за винятком об'єктів санаторно-курортних закладів і будинків відпочинку, які перебувають на самостійних балансах), у тому числі об'єкти соціально-побутового призначення, що перебувають на балансі підприємств, у разі їх невключення до складу майна, що передається в комунальну власність або приватизується, крім об'єктів, які не підлягають приватизації відповідно до статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" (2163-12).

6. Об'єкти військово-промислового комплексу, що підлягають конверсії згідно з переліками, які затверджуються органами, уповноваженими управляти відповідним державним майном, приватизуються способами, передбаченими цією Програмою для груп об'єктів, до яких відносяться об'єкти, що утворюються після конверсії.

7. Наявність у підприємства мобілізаційних завдань (замовлень), обов'язків щодо зберігання державної таємниці, забезпечення безпечних умов робіт не є підставою для заборони приватизації відповідного об'єкта, за винятком обмежень, передбачених Законом України "Про приватизацію державного майна". Такий об'єкт приватизується відповідно до цієї Програми. Відшкодування витрат ВАТ, пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, провадиться згідно з законодавством.

Державне майно, призначене згідно з мобілізаційними завданнями (замовленнями) для спеціальних формувань, яке не включено до статутних капіталів ВАТ і перебуває на балансі акціонерних товариств, після скасування мобілізаційних завдань (замовлень) приватизується на загальних підставах відповідно до законодавства з питань приватизації.

8. Об'єкти, на яких у технологічних процесах використовуються отруйні, радіоактивні речовини, бактеріологічні, біологічні, сильнодіючі хімічні засоби, а також об'єкти, що виконують вибухові роботи, приватизуються на загальних підставах із збереженням державного контролю, крім об'єктів, які не підлягають приватизації відповідно до статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна". До умов договорів купівлі-продажу об'єктів приватизації, визначених цим пунктом, в обов'язковому порядку включаються зобов'язання покупця щодо здійснення ним контролю та вжиття необхідних заходів з метою гарантування захисту громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, використання або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв тощо.

Очисні споруди, які не включені до статутних капіталів ВАТ і можуть негативно впливати на екологію та навколишнє середовище, за рішенням державних органів приватизації можуть передаватися ВАТ безоплатно

Розділ II.ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ІНДИВІДУАЛЬНОЇ ПРИВАТИЗАЦІЇ

9. Фонд здійснює приватизацію державного майна на засадах індивідуальної приватизації. Індивідуальна приватизація полягає у вивченні попиту на конкретний об'єкт приватизації, врахуванні кон'юнктури ринку, на основі цього - визначенні способу продажу, який максимально враховує особливості виробничо-технічного та фінансово-майнового стану кожного підприємства, що підлягає приватизації, продажу цілісного майнового комплексу або пакетів акцій ВАТ, створених у процесі приватизації та корпоратизації на базі підприємств, віднесених цією Програмою до групи Г, інвесторам, у тому числі промисловому інвестору, з метою концентрації капіталу та забезпечення ефективного функціонування підприємства у післяприватизаційний період.

10. Промисловий інвестор - це вітчизняний чи іноземний інвестор або їх об'єднання, які заінтересовані у збереженні частки підприємства на ринку відповідного продукту та не менше трьох років виробляють продукцію (виконують роботи, надають послуги), аналогічну основній продукції (роботам, послугам) підприємства, що приватизується, або споживають в основному виробництві продукцію (роботи, послуги) такого підприємства чи виробляють продукцію (роботи, послуги), яка використовується в основному виробництві підприємства, що приватизується, як основна сировина, чи здійснюють безпосередній контроль на таких підприємствах не менше одного року. Промисловим інвестором не може бути компанія, зареєстрована в офшорній зоні.

11. Основними принципами індивідуальної приватизації є: досягнення максимального економічного ефекту від продажу об'єкта приватизації; вибір способу приватизації підприємства виходячи з його виробничо-технічного та фінансово-майнового стану, частки у відповідному сегменті ринку виробництва, обсягів збуту продукції та аналізу попиту потенційних покупців; індивідуальний підхід під час підготовки підприємств до приватизації, прийняття рішень про приватизацію, створення акціонерних товариств; визначення економічної доцільності перетворення державних підприємств у ВАТ; створення організаційно-економічних умов концентрації власності, результатом якої уде концентрація управління та відповідальності нових власників.

12. Під час продажу об'єктів Фонд враховує кон'юнктуру ринку, вивчає попит потенційних покупців та забезпечує виконання Закону України про Державний бюджет України та цієї Програми в частині надходження коштів від приватизації, самостійно встановлює для кожного підприємства окремо строки проведення приватизації з урахуванням вимог законодавства про приватизацію.

Розділ III. ПІДГОТОВКА ПІДПРИЄМСТВ ДО ПРИВАТИЗАЦІЇ

13. Органи, уповноважені управляти державним майном, разом з Фондом до прийняття рішення про приватизацію здійснюють передприватизаційну підготовку державних підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, мають у своєму складі відокремлені чи територіально роздроблені виробництва, розвинену соціальну інфраструктуру, майно, що не підлягає приватизації, структурні підрозділи, які реалізують аналогічні або взаємозамінні види товарів (робіт, послуг), а також ВАТ, створених у процесі корпоратизації (за винятком об'єктів, що не підлягають приватизації відповідно до Закону України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації" (847-14).

Передприватизаційна підготовка зазначених підприємств здійснюється згідно з планом-графіком, що розробляється Фондом на підставі пропозицій органів, уповноважених управляти державним майном, та потенційних покупців (інвесторів), що вважаються такими відповідно до статті 8 Закону України "Про приватизацію державного майна" (2163-12), і затверджується Кабінетом Міністрів України. План-графік підлягає опублікуванню у друкованих виданнях державних органів приватизації. Передприватизаційна підготовка підприємств, не зазначених у абзаці першому цього пункту, проводиться за спільним рішенням Фонду та органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном, окремо щодо кожного підприємства.

14. На час здійснення передприватизаційної підготовки підприємств щодо них припиняється дія Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) в частині передачі в оренду цілісних майнових комплексів або їх структурних підрозділів.

15. На базі структурних підрозділів, що можуть бути виділені із державного підприємства у процесі його передприватизаційної підготовки, орган, уповноважений управляти відповідним державним майном, створює юридичні особи. В тижневий термін з дня державної реєстрації та в разі можливості їх подальшої приватизації функції з управління такими підприємствами передаються органами, уповноваженими управляти ними, Фонду. Порядок такої передачі встановлюється Кабінетом Міністрів України.

16. Проведення передприватизаційної підготовки здійснюється відповідно до проектів передприватизаційної підготовки в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

17. У разі потреби проведення експертизи проектів передприватизаційної підготовки підприємств Фонд може залучати незалежних консультантів та експертів.

18. Передприватизаційна підготовка підприємств, які займають монопольне (домінуюче) становище на загальнодержавному або регіональному товарному ринку, включає погодження проектів передприватизаційної підготовки з органами Антимонопольного комітету України. ( Пункт 18 із змінами, внесеними згідно з Законом N 1294-IV (1294-15) від 20.11.2003).

19. Передприватизаційна підготовка підприємств може передбачати: виявлення державного майна, що не підлягає приватизації, та розроблення умов його подальшого використання з обов'язковим внесенням пропозицій Кабінету Міністрів України щодо визначення органу, який управлятиме цим майном; виявлення об'єктів соціально-культурної та побутової сфери, культових споруд і визначення умов їх подальшого функціонування, передачу в установленому порядку цих об'єктів у власність відповідних територіальних громад, релігійних організацій або державним органам приватизації для подальшого продажу відповідно до законодавства; виявлення іншого державного майна, яке тимчасово не використовується, та розроблення пропозицій щодо умов його подальшого використання або консервації у встановленому порядку; визначення доцільності приватизації довгострокових фінансових кладень у складі цілісного майнового комплексу державних підприємств; виявлення державних підприємств, щодо яких може застосовуватися процедура банкрутства та ініціювання перед відповідними органами її проведення; виділення із складу підприємств структурних підрозділів, які можуть функціонувати як окремі підприємства; здійснення інших заходів, визначених законодавством.

20. Передприватизаційна підготовка підприємств, у статутних капіталах яких є державна частка, в тому числі підприємств агропромислового комплексу, включає визначення в установчих документах таких підприємств наявності та розміру державних часток (паїв), а також складу засновників (учасників) цих підприємств. З цією метою державні органи приватизації у порядку, встановленому законодавством та установчими документами підприємств:

ініціюють визначення часток (паїв) засновників підприємств, у статутних капіталах яких є державна частка;

встановлюють наявність та розмір часток (паїв), що належать державі у статутних капіталах таких підприємств;

узгоджують з іншими засновниками (учасниками) відповідні з міни до установчих документів.

21. Передприватизаційна підготовка підприємств, віднесених цією Програмою до групи Г, до прийняття рішення про їх приватизацію передбачає здійснення Фондом таких заходів:

1) оприлюднення фінансової звітності, яка включає баланс підприємства, звіт про фінансові результати, звіт про рух коштів, звіт про власний капітал, а також іншу економічну інформацію, перелік якої встановлюється Фондом, яка характеризує фінансово-майновий стан державних підприємств, що підлягають приватизації. Переліки державних підприємств та відповідна інформація щодо кожного підприємства готуються органом, уповноваженим управляти державним майном, та подаються до Фонду у встановлені ним терміни. Зазначена інформація разом з анкетою вивчення попиту на об'єкт приватизації оприлюднюється у друкованих та електронних засобах масової інформації. Анкета вивчення попиту після її заповнення потенційним покупцем направляється Фонду в зазначений у публікації термін. У анкеті потенційний покупець вказує спосіб приватизації, який він обрав із запропонованих у ній. В інформації, яку оприлюднює Фонд щодо об'єктів групи Г, обов'язково зазначається розмір пакета акцій, який може бути закріплений у державній власності відповідно до розділу VI цієї Програми;

2) Фонд на підставі отриманих анкет вивчення попиту на об'єкт приватизації протягом місяця аналізує попит та публікує результати опитування потенційних покупців у встановленому ним порядку;

3) у разі надходження від органів виконавчої влади пропозицій щодо закріплення пакета акцій ВАТ у державній власності Фонд організує захист доцільності такого закріплення відповідно до розділу VI цієї Програми;

4) Фонд визначає спосіб приватизації кожного підприємства за результатами вивчення попиту потенційних покупців: у разі надходження однієї або більше пропозицій щодо придбання цілісного майнового комплексу державного підприємства із середньообліковою чисельністю працюючих до 1000 осіб включно або контрольного пакета акцій ВАТ, створеного на базі майна цього підприємства, у разі якщо середньооблікова чисельність працюючих перевищує 1000 осіб, Фонд приймає рішення про продаж цілісного майнового комплексу конкурентними способами - на аукціоні, за конкурсом, контрольного пакета акцій - на відкритих торгах, за конкурсом; у разі ненадходження від потенційних покупців пропозицій щодо придбання підприємств (контрольного пакета акцій ВАТ, яке може бути створено на базі державного підприємства), Фонд проводить аналіз фінансового стану підприємств за спрощеною схемою. Спрощена схема передбачає розрахунок основних показників, аналіз яких проводиться в порядку, встановленому Методикою оцінки вартості майна під час приватизації, що затверджується Кабінетом Міністрів України (далі - Методика оцінки). Такими показниками (коефіцієнтами) є: коефіцієнти ліквідності, коефіцієнти ділової активності, коефіцієнти рентабельності, коефіцієнти платоспроможності або структури капіталу. Аналіз фінансового стану здійснюється на підставі даних фінансової звітності підприємства в порядку, що встановлюється Міністерством фінансів України та Фондом.

...