Фіскальна політика

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

1. Теоретичні засади фіскальної політики держави

1.1 Сутність, види та завдання фіскальної політики

1.2 Функції фіскальної політики

2. Формування фіскальної політики в Україні

2.1 Цілі та інструменти фіскальної політики української держави

2.2 Вплив фіскальної політики на мікроекономічну рівновагу в Україні

3. Перспективи розвитку фіскальної політики в Україні

3.1 Фіскальна політика як засіб макрорегулювання : світовий досвід

3.. Шляхи удосконалення фіскальної політики української держави

Висновки та пропозиції

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

На даному етапі становлення нашої країни необхідна підтримка вітчизняного виробника, інвесторів, які прагнуть допомогти україні, фізичних осіб, які є жителями цієї країни. Як ми знаємо з економічної теорії для функціонування держави необхідно дотримуватися кілька умов. Це виробництво, торгівля, мирне співіснування і звичайно ж зняття податків з своїх громадян і підприємців. Та треба пам'ятати, що великі податки приводять до занепаду економіки, погіршення матеріального і морального становища її мешканців.

Сприятливий інвестиційний і підприємницький клімат є однією з головних передумов не лише подолання наслідків економічної кризи, а й переходу на інноваційний шлях розвитку. Реалізація інноваційної стратегії економічного зростання потребує відповідних інституційних змін, переосмислення ролі держави в регулюванні економічних процесів. Щільне місце в державному регулюванні економічних процесів в умовах трансформаційних перетворень економіки належить фіскальній політиці, яка може безпосередньо впливати на ділову активність підприємницького сектора.[21 c.65]

На разі існуючий механізм розподілу та перерозподілу доходу, створеного в не фінансовому секторі економіки, який є головним продуцентом ВВП, призводить до вичерпання з цього сектора фінансових ресурсів, необхідних навіть для простого відтворення. Тому основним орієнтиром сучасної фіскальної політики повинно бути в більшій мірі генерування стимулів для розвитку існуючих підприємств та ініціювання нових, які в майбутньому відбудуться як додаткові джерела наповнення доходної частини бюджету, а ніж фокусування уваги суто на наповнення доходної частини державного бюджету.

Слід зазначити, що проблема участі держави в економіці, визначення її місця, ролі та функцій досліджувалися представниками найрізноманітніших шкіл і течій у різні епохи та періоди. Зокрема, ці питання розглядалися у працях А. Сміта, К. Маркса, Дж.М. Кейнса, Р. Харрода, Е. Хансена, В. Ойкена, П. Самуельсона, В. Нордгауза, К. Макконнелла, С. Брю, М. Фрідмена, Я. Корнаї, Дж. Сакса, Дж. Стігліца та інших видатних економістів. Вітчизняні науковці теж досліджували теорію фіскальної політики, її функції, види, проблеми її реформування за умов трансформації економіки. До них можна віднести В. Базилевича, О. Василика, А.А. Гриценко, А.І. Даниленко, В.Д. Лагутін, І.О. Лютий, В.І. Міщенко. Т. Вахненко, А. Гальчинського, В. Гейця, С. Дзюбика, М. Єрмошенка, П. Єщенка, Б. Кваснюка, І. Лукінова, І. Луніну, С. Мочерного, Ю. Пахомова, І. Радіонову, А. Соколовську, В. Суторміну, В. Федосова, А. Чухна, Л. Шаблисту, С. Юрія та інших, а також знаних російських економістів Л. Абалкіна, А. Бузгаліна, В. Іноземцева, А. Лівшиця, В. Орешина, В. Радаєва та багатьох інших.[24 c.5]

В даній курсовій роботі я намагалася інтегрувати думки провідних економістів в загальну теорію.

Мета даної роботи - на підставі системного аналізу теорії і практики фіскальної політики, виявити роль фіскальної політики у становленні національної економічної системи України, з'ясувати суть, цілі, види фіскальної політики, проаналізувати фіскальну політику в історичній ретроспективі та з'ясувати вплив фіскальної політики на становлення внутрішньої і зовнішньої рівноваги Об'єктом дослідження є фіскальна політика в системі державного регулювання, її еволюція та вплив на розвиток підприємництва.

Інформаційну базу дослідження складають звітні дані Міністерства фінансів України, Міністерства економіки України, Державного комітету статистики України, Державної податкової адміністрації України, Світового банку, законодавчі та нормативно-правові акти, що регулюють механізми формування й використання бюджетних коштів в Україні, звітні дані науково-дослідних центрів та установ тощо.

1. Теоретичні засади фіскальної політики держави

1.1 Сутність, види та завдання фіскальної політики

Економісти виділяють два види фіскальної політики: стимулювальну та стримувальну. Перша передбачає збільшення урядових видатків, зниження податків або певне поєднання двох попередніх засобів. Стримувальна фіскальна політика передбачає зниження урядових видатків, збільшення податків або певне поєднання двох попередніх інструментів[4 С. 35].

Економісти виділяють також такі види фіскальної політики, як дискреційну і недискреційну.

Дискреційна фіскальна політика - це система заходів, що передбачає цілеспрямовані зміни в рівні державних видатків і податків, для впливу на обсяг національного виробництва і зайнятість, контролю над інфляцією та сприяння економічному зростанню. Термін "дискреційна" означає, що зміни у податках і державних видатках залежать від рішення парламенту чи уряду. Для аналізу фіскальної політики припустімо, що вона впливає лише на сукупний попит і ніяк не впливає на сукупну пропозицію[20, С. 110].

Нехай унаслідок різкого зменшення інвестиційних видатків національна економіка увійшла у фазу спаду. Крива сукупного попиту перемістилася вліво з AD1 до AD2 (рис.1). Це зменшення сукупного попиту супроводжуватиметься зменшенням обсягу національного виробництва і виникненням циклічного безробіття.



Рис 1. Стимулювальна фіскальна політика

Під час спаду бюджет стає дефіцитним, бо доходи фізичних і юридичних осіб зменшуються і відповідно скорочуються податкові надходження, а видатки з державного бюджету, наприклад виплати з безробіття, зростають. Для подолання спаду уряд може використати стимулювальну фіскальну політика, яка веде до виникнення дефіциту державного бюджету. Припустімо, уряд збільшує сукупні видатки, що показано на рис. 1 пунктирною лінією. Реальний обсяг виробництва зросте, а рівень безробіття знизиться. Щоб подолати спад, уряд може також знизити податки. Для подолання спаду уряд може також поєднувати збільшення видатків і зниження податків, щоб досягти бажаного початкового зростання споживання та збільшення сукупного попиту і реального ВВП. Стримувальна політика спрямована на подолання інфляційного попиту.

Вмонтований, або автоматичний, стабілізатор - це будь-який механізм національної економіки, що збільшує бюджетний дефіцит під час спаду та індукує надлишок у роки інфляції і не потребує додаткових заходів з боку державних інститутів. Автоматичні стабілізатори часто називають недискреційною фіскальною політикою[12 С. 115].

Отже, економісти виділяють такі види фіскальної політики, як дискреційну і недискреційну. В межах дискреційної виділяють ще такі два підвиди фіскальної політики: стимулювальну та стримувальну.

Стимулювальну фіскальну політику проводить уряд з метою зниження рівня безробіття і зростання ВВП. Стримувальна фіскальна політика передбачена для зниження рівня інфляції. Завдання фіскальної політики зводиться до збільшення обсягів виробництва і зайнятості чи зниження темпів інфляції.

Основне завдання політиків і економістів у сфері фіскальної політики полягає в тому, щоб так відрегулювати систему оподаткування, щоб вона не стримувала економічного зростання і не спотворювала пропорцій, встановлених між окремими секторами або галузями економіки в результаті дії ринкових сил. Завдання полягає не просто в тому, щоб зібрати якомога більше податків, а в тому, щоб при цьому розширювалася база податків[22, С.72]. Фіскальну політику проводить уряд, як механізм суспільства в цілому. Тому у певних межах урядові рішення щодо видатків та оподаткування можуть змінюватися, щоб впливати на рівноважний реальний ВВП в інтересах загального добробуту.[14] Отже, основним завданням має стати формування такої фіскальної політики, що дасть поштовх до зростання національної економіки, та можливість вирішення соціальних проблем. Крім того за допомогою фіскальної політики уряд може змінювати структуру національної економіки, зменшити циклічне коливання, досягати повної зайнятості, сприяти економічному зростанню, впорядковувати державні фінанси, боротися з інфляцією[15, С. 200].

Мета фіскальної політики - згладження коливань ділових циклів і стабілізація економіки через механізм цілеспрямованого впливу на державні доходи і видатки.

Обєктами фіскальної політики є:

- Державні доходи

ь Податки

ь Власні доходи держави від виробничої та іншої діяльності

ь Платежі за використання державних ресурсів

ь Державні позики

-Державні видатки

ь Споживання в державному секторі

ь Капітальні витрати

ь Трансфери приватному сектору

ь Відсотки за державними позиками та погашення основної суми боргу.[19]

1.2 Функції фіскальної політики

Фіскальна політика, її ще часто називають бюджетно-фінансовою, або просто бюджетною, порівняно недавно використовується як інструмент макроекономічного регулювання.

Термін «фіскальна політика» походить від латинського fiscus, що означало в Давньому Римі «імператорська скарбниця (казна)».[18 C.309]

Фіскальна політика - це заходи уряду спрямовані на зниження безробіття чи інфляції та досягнення природного виробництва.

Основні функції фіскальної політики:

1. вплив на стан господарської кон'юктури;

2. перерозподіл національного доходу;

3. нагромадження необхідних ресурсів для фінансування соціальних програм;

4. стимулювання економічного зростання;

5. підтримка високого рівня зайнятості.[30]

Через бюджетно-податкову політику держава традиційно розв'язує у найзагальнішому вигляді два завдання: забезпечує виробництво суспільних благ і здійснює перерозподіл доходів. Водночас після Великої депресії кейнсіанцями було зроблено спробу щодо обґрунтування ще одного, на їхню думку, вкрай важливого завдання фіскальної політики. Йдеться про використання фіскальної політики з метою стабілізації економіки. Щоправда, згодом кейнсіанська концепція стабілізаційної фіскальної політики була піддана критиці з боку монетаристів, які обстоювали тезу про принципову неспроможність дискреційної фіскальної політики слугувати засобом стабілізації економіки. А втім і сьогодні кейнсіанська версія стабілізаційної фіскальної політики висвітлюється практично в усіх підручниках з економічної теорії.

За допомогою фіскальної політики уряд може змінювати структуру національної економіки, зменшувати циклічні коливання, досягати повної зайнятості, сприяти економічному зростанню, впорядковувати державні фінанси, боротися з інфляційними спалахами тощо. Особливого значення набуває фіскальна політика в ринковій економіці. Це пов'язано передовсім із тим, що уряд уже не може використовувати такі традиційні інструменти командної економіки, як директивне планування та централізоване ціноутворення.

Було доведено, що фіскальна політика впливає виключно на попит, тобто на величину сукупних витрат і сукупний попит. Але економісти визнали також, що фіскальна політика (особливо зміни податків) може змінити сукупну пропозицію і, відповідно, вплинути на ті зміни, які фіскальна політика може викликати у співвідношенні рівня цін - реальне виробництво.

національний економічний фіскальний політика

2. Формування фіскальної політики в Україні

2.1 Цілі та інструменти фіскальної політики української держави

Фіскальна політика - це заходи уряду спрямовані на зниження безробіття чи інфляції та досягнення природного виробництва[18, С. 311].

Можна твердити, що лише з часів Джона Кейнса почалося її активне, цілеспрямоване та безперервне застосування у цій якості[18, С. 312]

Фіскальна політика містить досить простий інструментарій свого впливу на господарське життя: податки і видатки. Саме шляхом зміни податків та видатків і забезпечується вплив на макроекономічні процеси.

Державний бюджет складається з доходної та видаткової частин. Доходи бюджету - усі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, спрямування яких передбачено законодавством України.

Податками називають обов'язкові платежі, які держава стягує з фізичних та юридичних осіб. В Україні розрізняють загальнодержавні податки та збори[4, С. 190]. Податки - це частина доходу, що сплачують фірми, домогосподарства у розмірі встановленому законом, або це гроші в бюджет, засіб формування державного бюджету. Адміністрування податків - це комплекс заходів виконавчої влади щодо забезпечення виконання доходної частини бюджету усіх рівнів[7, С. 54]. Податки поділяються на прямі, непрямі, акцизи, мито[13, С. 117].

Сукупна база оподаткування повинна базуватися на реалістичній оцінці можливостей виробничо-комерційної діяльності, дбайливому ставленні до товаровиробника і розумінні того, що доходну частину бюджету можуть сформувати не жебраки та безприбуткові виробничі ланки, а заможні люди та високоефективні підприємства[6, С. 42]. Збільшення доходної бази бюджету є можливим лише за умови успішного функціонування виробництва в країні[7, С. 56]. Завдання полягає не в тому, щоб зібрати якомога більше податків, а в тому, щоб при цьому розширилася база податків[6, С. 43].

Видатки бюджету - кошти, що спрямовуються на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом[1, С. 5]. Державний бюджет містить чимало статей видатків, які можна згрупувати у шість основних напрямів[5,С. 370]:

національна оборона;

утримання державного апарату;

фінансування бюджетного сектора економіки;

соціальні видатки;

проценти у державний борг.

Тобто, державні видатки - це витрати пов'язані з діяльністю держави.

Отже, фіскальною політикою розуміють процес зміни у системі оподаткування та урядових видатків[16, С. 34].

Основним джерелом доходів держави в цивілізованому суспільстві є податки. Податки за економічним змістом це фінансові відносини між державою та платником податків з метою створення загальнодержавного централізованого фонду грошових коштів, необхідних для виконання державою її функцій.

Податки - це платежі, які обов'язково збільшують у дохід держави юридичні та фізичні особи (підприємства, організації, громадяни). Як правило, ці виплати не тільки обов'язкові, але й безкоштовні й примусові. Податки необхідні, так як держава з їх допомогою діє на більшість економічних та соціальних процесів. Вони допомагають заохочувати або стримувати визначені види діяльності, направляти розвиток тих чи інших галузей чи регіонів, регулювати кількість грошей та грошовий обіг, діяти на інвестиційну активність підприємців, функціонування ринку коштовних паперів, рівновага між сукупним попитом та сукупною пропозицією. І хоч податки в більшості викликають обурення, ніж схвалення, без них ні сучасне суспільство, ні держава існувати не можуть.

Функції податків:

1. розподільча - перерозподіл вартості створеного ВНП між державою і юридичними та фізичними особами;

2. фіскальна - централізація частини ВНП у бюджеті на загальносуспільні потреби;

3. регулююча - вплив податків на різні сторони діяльності їхніх платників.

Призначення податків виявляється в їх функціях - фіскальної та економічної. Фіскальна функція складається у формуванні грошових доходів держави. Акумульовані через оподаткування засоби держава використовує на будування доріг, великих господарських об'єктів, об'єктів соціального призначення (лікарень, шкіл, дитячих садків, басейнів, бібліотек), на утримання науки, захист навколишнього середовища. Частина засобів йде на охорону здоров'я та розвиток медицини: удосконалення виробництва лікарської техніки, захист здоров'я метрі та дитини, проведення медичних дослідів. Значна частина засобів йде на розвиток системи середньої загальної, спеціальної та вищої освіти, у тому числі на виплату заробітної плати викладачам та стипендії студентам. З цих же засобів держава утримує дома для пенсіонерів, виплачує пенсії та допомоги за інвалідністю, оказує допомогу хворим та непрацездатним членам суспільства, утримує державний апарат, армію, органи охорони порядку. [8]

Функції податків знаходяться у діалектичній залежності одне від іншого. Так, отримання великої кількості податкових зборів у бюджет (фіскальна функція) сприяє стимулюванню прискорення будування соціальних об'єктів, фундаментальних наукових досліджень (економічна функція). У той самий час прискорення інвестиційної активності, зріст масштабів виробництва (економічна функція) сприяє збільшенню податкових надходжень до бюджету (фіскальна функція).

Існуючі податки можна класифікувати за різними принципами: об'єктом і суб'єктами оподакування, платниками (індивідуальні та корпоративні податки), характером стягування податку (прямі, непрямі). У даному разі нас цікавить конкретне питання: позитивний ефект і втрати від застосування певних податків з макроекономічної точки зору. Для цього розглянемо ту класифікацію податків, яка розрізняє прямі податки (на доходи) і непрямі (на споживання).

Прямі податки майже не впливають на ціни, але зменшують доходи платників - тим самим впливаючи на обсяги інвестиційного і споживацького попиту. В той же час вони не змінюють структуру попиту, на відміну від деяких видів непрямих податків. Пряма залежність між сумою прямих податків і обсягом доходу сприяє збільшенню можливостей для держави в регулюванні економічних процесів і вирішенні проблем соціальної справедливості за рахунок прогресивних ставок оподаткування. В той же час з фіскальної точки зору вони поступаються непрямим в стабільності надходжень, в рівномірності розподілу надходжень по окремих регіонах, в існуванні більш сприятливих умов щодо ухилення від їх сплати.

Непрямі податки з'явилися наприкінці XVIII століття, коли розвиток податкових форм відбувався одночасно в двох напрямках - непрямого й опосередкованого оподаткування.

Непрямі податки - податки, які включаються в ціну товарів (робіт, послуг). Реальними платниками цих податків є покупці відповідних товарів (робіт, послуг), а їх платниками до бюджету - суб'єкти підприємницької діяльності. Непряме оподаткування одразу ж було піддано нищівній критиці, воно трактувалося як податки на бідних. Особливе занепокоєння непрямі податки викликали серед марксистів, соціалістів та представників інших соціал-демократичних течій. Проте розвиток фіскальної практики, а також теорії оподаткування підтвердив, що непряме оподаткування виникло й розвивалося як явище об'єктивне, зумовлене розвитком суспільного життя, оскільки забезпечити постійно зростаючі державні видатки лише за рахунок прямих податків стало неможливим.[15]

Податок на додану вартість (ПДВ). Податком обкладається споживання товарів і послуг. Це одна з найхарактерніших форм непрямого оподаткування. Величина ПДВ залежить не від величини доходу платника, а від обсягу його споживання.

Податок на додану вартість за своєю суттю є універсальним акцизом, його починали застосовувати як податок з обороту. Проте податок з обороту може успішно функціонувати при тоталітарній системі, коли держава централізовано встановлює ціни всі товари. За умов ринку спрацьовує кумулятивний ефект, тобто на кожній стадії руху товарів нараховується податок. Об'єктом оподаткування ПДВ є додана вартість, тобто вартість, створена на даному конкретному етапі руху товару. За економічною суттю, доданою вартістю є частина валового внутрішнього продукту, створеного (виробленого) певною господарською одиницею.

Суб'єктами податку на додану вартість є фізичні та юридичні особи, які займаються підприємницькою діяльністю у сфері виробництва, торгівлі та послуг. Фактично платником ПДВ є споживач незалежно від того, чи це юридична, чи фізична особа. На сьогодні податок на додану вартість набув широкого застосування. Він є важливою складовою податкових систем у понад 40 країнах світу.

2.2 Вплив фіскальної політики на мікроекономічну рівновагу в Україні

Проведення фіскальної політики в Україні у перехідний період до ринку ускладнюється потребою одночасного збільшення обсягів виробництва і зниження темпів інфляції.

Розглянемо формування фіскальної політики в Україні, насамперед із з'ясування того, якою вона була протягом років незалежності. Аналіз фіскальної політики в Україні, почнемо із з'ясування того, наскільки послідовною вона була. Про послідовність фіскальної політики можна судити по структурі податкових надходжень і державних видатків, а також і по стабільності податкової системи в цілому.

Почнемо із податкових надходжень. (див. Таблиця 1).

Таблиця1. Доходи зведеного бюджету

	у % до ВВП
Рік	Всього доходів (млн. грн.)	Всього доходів	ПДВ	Податок на прибуток п-в	Акцизний збір	Фонд Чорнобиля	Податки з населення	Пенсійний фонд*
2003	17,0	32,8	9,4	5,4	1,2	2,4	2,7	9,2
2004	568,3	40,0	11,9	10,1	1,8	1,8	2,0	5,9
2005	5313,8	49,1	12,0	13,2	1,6	2,2	3,1	8,5
2006	20425,4	40,1	8,9	9,5	0,8	2,0	3,1	8,2
2007	30142,1	38,6	8,1	7,0	0,8	1,9	3,4	8,9
2008	36889,6	42,4	8,7	6,5	1,3	2,0	3,8	11,2
2009	37398,2	39,8	7,6	6,7	1,3	1,5	3,8	9,8
2010	43826,7	37,0	7,1	5,6	1,5	0,2	3,7	9,6
2011	64806,3	40,5	5,9	5,2	1,4	0,1	4,0	10,2
січень-12	5124,4	39,2
лютий	5286,8	38,1
березень	5627,2	35,9
квітень	5677,9	37,1
травень	6005,7	40,4
червень	5828,4	37,3
липень	6461,1	39,4
серпень	6280,4	36,8

* У квітні 2003 року Пенсійний фонд вилучено із складу бюджету, але для зіставлення ми надалі враховуємо його.

Джерело: Державне казначейство України, розрахунки UEPLAC

Якщо проаналізувати структуру зведеного бюджету України, то постає картина небувалої мінливості джерел податкових надходжень.

Наприклад,

частка ПДВ в 1992 р. становила 9,4 % до ВВП, а в 1995 р. збільшилась до 12,0 %, а вже у 2000 р. зменшилась до 5,9 % до ВВП.

частка акцизного збору в 1992 р. - 1,2 % до ВВП, , в 1995-1996 рр. - 0,8 %, а в 2000 р. збільшилась до 1,5 % до ВВП.

частка податку на прибуток підприємств в структурі зведеного бюджету в 1992 р. становила 5,4 %, а в 1994 р. різко збільшилась до 13,2 % до ВВП, а в 2000р. становила 5,2 % до ВВП.

Не зважаючи на мінливість податкових надходжень, динаміка номінальних доходів зведеного бюджету України відображає стійку тенденцію зростання. Хоча реальні доходи продовжують скорочуватися, якщо порівняти показники 1992 та 2000 років, то можна твердити, що доходи реального бюджету зменшились вдвічі.

Структура надходжень до зведеного бюджету по областях дещо відрізняється від структури у цілому в Україні[8. С. 78].

Важливою особливістю доходної частини державного бюджету на 2001 рік був значний обсяг надходжень від приватизації державного майна[34, С. 3]. Важливим кроком є прийняття Бюджетного кодексу України, який визначає засади бюджетної системи України, її структуру, принципи, правові засади функціонування, основу бюджетного процесу[1, С. 5]. Однак, питання формування доходної частини бюджету нині надзвичайно гостре.

У розвитку ринкових відносин важливого значення для збільшення доходної частини зведеного бюджету набуває вдосконалення податкової політики. Проведення гнучкої податкової політики зумовлює виконання двох завдань, які, на перший погляд, є малосумісними: збільшення видаткової частини бюджету із метою забезпечення економічного зростання і встановлення ставки податку, що забезпечить максимальне надходження доходів у відповідні бюджета[22, С. 73].

Наступним інструментом фіскальної політики виступають видатки держави. Проведемо аналіз видатків зведеного бюджету. (див. Таблиця2).

Таблиця2. Видатки зведеного бюджету

	у % до ВВП
Рік	Всього видатків (млн. грн.)	Всього видатків	Народне господарство та підтримка зовн. торгівлі.	Соц-культ. заходи та наука	Обслуговування зовн. боргу	Соц. Захист та Пенсійний фонд*	Оборона, право-охорон. органи та управління	Фонд Чорнобиля
2003	23,3	45,0	13,8	9,9		14,8	3,5	2,2
2004	661,0	46,5	11,2	10,1		19,0	3,9	1,3
2005	6453,5	59,7	21,4	12,9	1,2	14,6	4,9	2,2
2006	24443,0	48,0	8,1	12,4	4,4	14,0	4,7	2,0
2007	33759,0	43,2	6,0	10,5	2,7	14,2	4,5	2,0
2008	43086,0	49,6	6,5	11,7	2,3	17,6	5,1	2,0
2009	39416,5	41,9	6,7	9,7	0,8	15,2	4,5	1,6
2010	45325,4	38,4	6,5	8,2	1,5	12,9	4,2	1,3
2011	61047,6	38,2	5,4	8,6	1,8	12,5	5,4	1,3
січень-12	3739,6	28,6
лютий	4867,4	35,1
березень	5952,2	37,9
квітень	5472,2	35,7
травень	5780,0	38,9
червень	5870,5	37,6
липень	5946,1	36,3
серпень	6359,7	37,2

* У квітні 1997 року Пенсійний фонд вилучено із складу бюджету, але для зіставлення ми надалі враховуємо його.

Джерело: Державне казначейство України, розрахунки UEPLAC.

Ще нестабільнішою є видаткова частина зведеного бюджету України.

Наприклад,

частка видатків на народне господарство у 1992 р. становила 13,8 % до ВВП, а в 1993 р. зменшилася до 11,2 %, у 1994 р. досягла рівня 21,4 % до ВВП, видатки поступово скорочувались і в 2000 р. опустилися до рівня 5,4 %.

частка на соціальний захист населення становила у 1992 - 14,8 % до ВВП , 1993 - 19,0 %, 1995 - безпрецедентне падіння до 14,0 % до ВВП і збільшення у 1997 р. до рівня 17,6 %.

частка видатків на соціально-культурні заходи та науку становила у 1992 р. 9,9 % до ВВП, а у 1994 р. вже 12,9 % до ВВП, у 2000 році вона становила 8,6 % до ВВП.

До недавно відбулося скорочення обсягів бюджетних видатків. Так починаючи з 1997 року, реальні доходи та видатки зведеного бюджету почали спадати. Головною особливістю видаткової частини державного бюджету на 2001 рік є іі соціальна спрямованість, тобто пріоритетним напрямом фінансування є соціальні видатки. Збільшилися видатки на освіту, охорону здоров'я. Значні фінансові ресурси вкладались у 2001 році у вугільну промисловість і сільське господарство[24, С. 60-70].

Для повного аналізу фіскальної політики, слід зауважити, що головною проблемою економіки України до недавно був дефіцит зведеного бюджету.( див. Діаграма1).

Діаграма 1. Дефіцит бюджету в Україні

Джерело: Державне казначейство України

Можна зауважити, що з 1997 року намітилась тенденція до скорочення дефіциту. У 2000 р. вперше бюджет був профіцитним і ця тенденція продовжується. Однак досягнення позитивного сальдо дефіциту не є відображенням фундаментального покращання ситуації у податково-бюджетній системі України. Зведення бюджету з профіцитом стало результатом обмеженості джерел рефінансування державного боргу та перевиконання доходної частини бюджету в умовах непрогнозованого прискорення темпів інфляції.

Як відомо, існує два основні види фіскальної політики. Перше - це стимулювальна фіскальна політика, яка спрямована на забезпечення економічного зростання і, друге - стримувальна фіскальна політика, завдання якої полягає у припиненні розбалансованості в сфері цін, тобто зменшенні темпу інфляції.

Аналіз показує, що у 1991 - 1994 рр. фіскальна політика в Україні, в основному, була стимулювальною, про що свідчать великі дефіцити державного бюджету[21, С. 146]. Зокрема, у 1992 р. дефіцит перевищував 12,2 % ВВП, опустившись до 6,5 % у 1993 р. Однак стимулювальна фіскальна політика у 1992 - 1994 рр. не досягнула жодних із поставлених цілей. Уряду не тільки не вдалось зупинити падіння виробництва, навпаки, воно з року в рік поглиблювалось. Досить навести такі дані: в 1992 р. реальний ВВП України скоротився на 9,9 %, а в 1994 р. - вже на 23 %. Водночас різко зросло безробіття (безперечно враховуючи і приховане). Такий стан економіки дає підставу зробити висновок, що фіскальна політика не лише не досягла своїх цілей, а й поглиблювала розбалансованість економіки.

Тому з другої половини 1994 р. відбуваються різкі зміни у фіскальній політиці. Вона стає стримувальною і націлюється, насамперед, на досягнення макроекономічної збалансованості у сфері цін[19, С. 144]. Про стримувальний характер цієї фіскальної політики свідчить, насамперед, динаміка дефіциту державного бюджету, а також зміни у структурі видатків. Розмір дефіциту державного бюджету в 1995 - 1996 рр. істотно зменшився.

Якщо у 1992 р. він перевищував 12,2 %, то у 1996 р. опустився до рівня 4,6 % - 4,7%. Стримувальний характер фіскальної політики випливає також із видаткової частини, зокрема фінансування економіки (значною мірою це дотації державним підприємствам) зменшилось з 37,2 % у 1992 р. до 9,6 % у 1995 р. і до 6,0 % у 1996 р. (див.дод.А)

Отже, можна визначити такі основні ознаки нової стримувальної фіскальної політики 1994-1996рр.:

зменшення бюджетних видатків( до 6,0 % - 1996р.)[27];

скорочення дефіциту державного бюджету(до 4,6% до ВВП - 1996р.);

проведення децентралізації державних фінансів, внаслідок чого на рівні центру будуть вдаватись лише до тих витрат, які матимуть загальнодержавне значення;

скасування податку на доход та запровадження оподаткування прибутку;

зниження ставки прибуткового податку з фізичних осіб;

зменшення ставки на ПДВ( з 28 % до 20 %) ;

підвищення податку на землю;

введення податку на прибуток підприємств.

Таким чином, в результаті таких змін у фіскальній політиці вдалось різко зменшити темпи інфляції. В цілому можна констатувати, що стримувальна фіскальна політика забезпечила досягнення макроекономічної стабільності у монетарній сфері. Однак, ця фіскальна політика практично не використовується для досягнення інших цілей макроекономічного регулювання, зокрема, для зміни галузевої структури економіки. Після того, як було реформовано бюджетно-податкову сферу і було досягнено певних результатів Україна взяла курс на стимулювальну фіскальну політику. Отже, можна твердити, що у 1996-2001 роках уряд проводив стимулювальну фіскальну політику. У 1999 - 2001 рр. вперше за останнє десятиріччя чітко виявили себе ознаки економічного пожвавлення. В основному подолано падіння ВВП. Обсяг промислового виробництва зріс на 4,3% у 1999 р. У 2000р. реальний ВВП зріс на 6,0 %, тем інфляції 25,5 %. У 2001 році у першому кварталі реальне ВВП зросло на 7,8 %, а у другому - на 10,8%. Урядом було погашено заборгованість з виплати пенсій та істотно знижено заборгованість заробітної плати і соціальної допомоги. Однак не зважаючи на плюси є і мінуси. Фіскальна ефективність податкової системи України постійно знижується. Основною причиною такого становища є скорочення надходжень від податків внаслідок зниження рівня їх збору.(див. Дод. В)

Отже, за роки незалежності Україна здобула певний досвід застосування фіскальної політики. Аналіз свідчить, що стимулювальна політика 1991-1994 рр. була неефективною. У 1995-1996рр. Україна проводила стримувальну фіскальну політику, з 1997 р. - стимулювальну політику. Не зважаючи на позитивні результати вона потребує удосконалення.

Одна з найскладніших соціально-економічних проблем ринкової трансформації економіки України є збалансування державного бюджету. Стратегічною метою стабілізаційної політики в умовах перехідного періоду є досягнення бездефіцитного бюджету або ж підтримання рівня бездефіцитності на мінімальному рівні. Для досягнення цієї мети можна використати два методи: інфляційний (пряма та прихована грошова емісія - монетизація дефіциту державного бюджету) та неінфляційний (запозичення на зовнішньому та внутрішньому фінансових ринках; збільшення податків; зменшення видатків).

Проблема вибору найбільш оптимальних способів збалансування державного бюджету була актуальною для України упродовж всього трансформаційного періоду. На нашу думку, для аналізу методів збалансування державного бюджету України, можна виділити три етапи: 1) 1991-1994 рр., 2) 1995 -1998 рр., 3) 1999 - 2001 рр.(див дод Б)

Упродовж 1991 - 1994 рр. збалансування бюджету в Україні відбувалося переважно за рахунок грошової емісії. Причиною було те, що державний бюджет покривався тільки емісійним шляхом, була відсутність: будь-яких реформ, структурної перебудови економіки, приватизації (у 1992 р. нараховувалось лише 30 приватизованих об'єктів, у 1993 р. - 3585). В наслідок застосування інфляційних методів збалансування бюджету грошова база у 1992 році в Україні становила 28,6 % ВВП, а у 1994 році - 11,6 % ВВП. Остерігаючись від громадського невдоволення, урядові доводилось утримувати соціальні видатки на більш-менш сталому рівні і здійснювати «підтримку народного господарства». Економіка була неспроможною обслуговувати такий високий рівень державних видатків (у 1991р. вони становили 56 % ВВП, а у 1993р. зросли до 73,3 % ВВП). Внаслідок того у 1993 р. ціни зросли більше, ніж у 102 рази.

Починаючи з 1994 року відбулося значне пришвидшення темпів здійснення економічних реформ в Україні (індекс реформ у 1994 р. становив 0,3, а вже у 1997 р. - 0,57), уряд зав'язує ділові стосунки з МВФ. Необхідно зазначити, що упродовж 1995 - 1998 рр. уряд здійснював збалансування державного бюджету емісійним шляхом і шляхом зовнішніх і внутрішніх запозичень. З 1995 року НБУ скорочував обсяги фінансування дефіциту бюджету за рахунок грошової емісії (грошова база у 1995 р. становила 4 % ВВП, а у 1998 році зменшилась до 1,7 % ВВП). З другого боку, з 1995 року по 1998 рік обсяг зовнішнього і внутрішнього фінансування стрімко зростав ( у 1996 р. вони становили 59,8 % до підсумку, вже у 1998 році - 99,2 % до підсумку). Цей шлях призводить до державного боргу (у 1995 році він становив 35,8 % ВВП, а у 1997 р. - 33,1 % ВВП), який в свою чергу - приводить до неможливості платоспроможності України і до витоку коштів із реального сектора. Обсяг зовнішнього і внутрішнього боргу змусили уряд відмовитись від даного інструменту збалансування бюджету.

З 1999 по 2001 рр. уряд вирішував проблему фінансування дефіциту державного бюджету за рахунок рестукторизації видаткової частини державного бюджету. Відбулося скорочення обсягів бюджетних видатків за рахунок більш жорсткої фінансової дисципліни, припинення фінансової допомоги збитковим підприємствам, пришвидшення приватизації (у 2000 р. налічувалось вже 73349 приватизованих об'єктів). Україна виявилась здатною самостійно збалансовувати державний бюджет, який у 2000 -2001 роках був профіцитним.

Таким чином, пріоритетним у збалансуванні бюджету України мають стати неінфляційні методи.

На сьогоднішній же день ситуація залишається не втішною. За результатами Місячного Економічного Моніторингу дефіцит Державного бюджету розширився до 4,5 млрд грн в першому кварталі 2013 порівняно із профіцитом у сумі 1,0 млрд грн у відповідному періоді 2012 року.[25]

Але прогнози більш радісні.

Інвесткомпанія “Інвестиційний капітал Україна”( ICU) склала прогноз розвитку економіки України на 2013-2015 роки. Forbes.ua виділив шість основних трендів, які будуть визначати розвиток економіки країни.

Скорочення частки держсектора у ВВП:

Міжнародний валютний фонд (МВФ) у випадку успішних переговорів з урядом зажадає від української влади більш збалансованого підходу до дефіциту бюджету. Угода з Фондом приведе до зменшення офіційним Києвом частки держвитрат у ВВП до 26,5% цього року й 25,7% ? у 2015-му. Торік частка таких витрат становила 27,5%.

Пом'якшення податкової політики

На думку експертів, за рік-півтора до президентських виборів-2015 уряд встигне вжити заходів з пом'якшення фіскального навантаження. Зважитися раніше на ослаблення фіскальної політики Кабмін не зможе, адже для початку уряду потрібно навести лад у державних фінансах і зупинити темпи росту державного боргу.

Зменшення дефіциту державного бюджету

У випадку позитивних переговорів із МВФ три квартали 2013 року Кабмін, без урахування обслуговування держборгу, зможе зводити первинний баланс бюджету із профіцитом. У четвертому кварталі, найбільш видатковому, держбюджет буде зведений з дефіцитом майже в 16 млрд гривень, припускають аналітики.

Вирівнювання платіжного балансу

Цього року експерти ICU прогнозують дефіцит поточного рахунку платіжного балансу в розмірі 12,7 млрд доларів (7,4% ВВП), а до кінця 2015-го ? 9,4 млрд доларів (4,4% ВВП). Зниженню дефіциту платіжного балансу посприяє ріст експорту аграрної продукції, а також незначний ріст обсягів іноземних інвестицій (8,6 млрд в 2015-му), кажуть експерти.

Глибокої девальвації нацвалюти не буде

Економісти впевнені, що до кінця року курс гривні впаде до 8,75 за долар, однак глибокої девальвації національної валюти чекати не варто. За їхніми прогнозами, середньорічний курс на 2013 рік становитиме 8,58 грн/дол., на 2014 ? 8,71 грн/дол., на 2015 ? 8,63 грн/дол.

Держбанки почнуть активніше кредитувати реальний сектор

Уряд планує створити держбанк, який займеться фінансуванням національних проектів. Також державні фінустанови будуть не тільки підтримувати «Нафтогаз», а й розширювати кредитування реального сектора.[26]

3. Перспективи розвитку фіскальної політики в Україні

3.1 Фіскальна політика як засіб макрорегулювання: світовий досвід

Аналіз світового досвіду стверджує, що засновницькою в теорії державного регулювання є Кейнсіанська теорія, яку часто характеризують як теорію попиту її основними ознаками і короткостроковість, орієнтація на попит і відповідно підтримка державної політики, орієнтованої на попит. Головним інструментом державного регулювання Кейнс вважав фіскальну політику, а найважливішим об'єктом - ресурси інвестицій і процентні ставки. Основні твердження Кейнсіанської теорії стосуються таких аспектів макроекономіки як нестабільність економіки, відсутність постійної тенденції до рівноваги, які спричинили необхідність антициклічного державного регулювання, зокрема, впливу на загальногосподарський попит.

Кейнсіанська теорія регулювання ринку широко використовувалась у практиці урядів Європи з 30-х до середини 70-х років. У 70-ті роки, коли в країнах з розвинутою ринковою економікою з'явилась тенденція до зниження рівня продуктивності праці та посилення інфляційних процесів, до теорії Кейнса виникла недовіра. В цей період з'явились альтернативні макроекономічні концепції.[29]

Кейнсіанська теорія пізніше була модифікована нео- і посткейнсіанцями. Неокейнсіанська теорія розглядає сукупний попит як головний об'єкт регулювання. Мета регулювання - забезпечення стійкого рівноважного зростання при прийнятливих рівнях інфляції і зайнятості. За неокейнсіанською моделлю регулюванню підлягають такі складові сукупного попиту: витрати на споживання, державні і приватні інвестиції, урядові закупки. Механізм державної дії на величину сукупного попиту здійснюється через структурний перерозподіл національного доходу (доданої вартості). Спрямовуючи приватні заощадження через стимулюючі заходи на інвестування, або збільшуючи свої витрати за рахунок додаткового оподаткування, держава може компенсувати нестачу сукупного ефективного попиту, який, у свою чергу, через механізм саморегуляції може генерувати адекватні прирости товарів.

Неокейнсіанський тип регулювання передбачає, що держава, крім активізації процесів перерозподілу національного прибутку, здійснює антикризове і антициклічне регулювання економіки, програмування господарських процесів сприяє розвитку НТР.

Світовий досвід макрорегулювання опирається на неокейнсіанство, монетаризм, теорію "економіки пропозиції", а також їх комбінації. Сучасні моделі регулювання, які взяті на озброєння у більшості країн, є кейнсіансько-монетариським синтезом, який поєднує в собі податкову, кредитно-грошову, фінансово-бюджетну політики, механізми державних замовлень і контрактів, підприємництво та інші елементи державного регулювання. Поєднання цих елементів в різних країнах може бути різним, в залежності від чого ми можемо розглянути декілька найбільш виражених моделей державного регулювання ринкової економіки.

Сучасна ринкова економіка США є не стихійною, а регульованою державою. Основою цього є те, що поряд з приватною тут існують інші альтернативні форми власності, включаючи колективну (суспільну). Тому, по суті, ринкова економіка в США є змішаною економікою.

Механізм державного регулювання у США пройшов декілька етапів. На початку 70-х років у режимі жорсткого адміністративного регулювання перебували такі галузі економіки США, як залізничний транспорт, цивільна авіація автомобільний, вантажний транспорт, телефонний зв'язок і т.д. Основними причинами введення жорсткого регулювання даних галузей економіки були обмеження монополії і обмеження конкуренції. В ролі основних методів застосовувались процедури ціноутворення: пряме встановлення цін, тарифів, обмеження цін і тарифів, обмеження доступу в галузь, лімітування норм прибутку на капітал. В арсеналі елементів державного регулювання ринку США важливе місце зайняло державне програмування економіки, яке охопило розробку як загальнонаціональних, так і регіональних програм.

У 80-ті роки США, як і ряд західноєвропейських країн відмовились від традиційної системи регулювання, яка грунтувалась на кейнсіанській моделі і замінили її системою, основаною на проведені політики монетаризму і економічної теорії "пропозиції". Держава регулює відносини сторін, забезпечує їх свободу, стимулює чесну ділову активність і карає тих, хто ігнорує право та інтереси суб'єктів ринку. Особливістю такого регулювання в США є дозвільний характер замість заборонного. "Економіка пропозиції", для якої характерна ідея центральної ролі ринку, була покладена в основу функціонування економіки в політиці Р.Рейгана.

В сучасний період держава виконує багаточисельні функції за контролем економічної діяльності: видає закони, спрямовані проти фальсифікації продуктів, здійснює митний контроль, регулює діяльність комунального і залізничного транспорту, контролює виконання законів про працю і соціальне забезпечення, встановлює мінімальні і максимальні ціни та інше.

В практиці державного регулювання економіки США широко використовується система державних замовлень. Фактично через систему державних замовлень тут створено такі галузі, як атомну, аерокосмічну, електротехнічну та інші види промисловості. Дві третіх державних замовлень розміщується у виробництві засобів зв'язку, телекомунікацій, електроніки, енергетики тощо.

Основним інструментом державномонополістичного господарювання та регулювання замовлень державою є федеральна контрактна система. Через цю систему урядові органи щорічно видають різним секторам економіки 20 млн. замовлень.

У регулюванні ринку США важливу роль відіграє кредитно-грошове регулювання. Цю функцію виконує центральний банк США (ФРС), який підпорядкований і підзвітний конгресу США, здійснює певну грошово-кредитну політику, здійснює контроль за грошовою масою і кредитом в економіці. Основними методами регулювання ринку банком є регулювання розмірів банківських резервів і маніпулювання обліковими ставками. Центральний банк є емісійним центром США і виконує функцію управління державним боргом .

Важливе місце в регулюванні ринку США відводиться фіскальній політиці. Суть її полягає у встановленні державного оподаткування і державних витрат з таким розрахунком, щоб вони допомагали зменшувати коливання економічного циклу, сприяли високому рівню зайнятості, обмежували інфляцію або пом'якшували дефляцію (застій).

Чільне місце в системі регулювання економіки США займає регулювання платіжного балансу і сфери валютних відносин. Якщо виникає дефіцит платіжного балансу, то це викликає валютну нестійкість. В таких випадках стимулювання економічного зростання традиційними засобами кредитно-грошової і фіскальної політики неефективне. Тому держава різними методами регулює зовнішню торгівлю.[29]

Таким чином, пряме і непряме (опосередковане) втручання держави в економічне життя США грунтується на системі теоретично обгрунтованих і перевірених господарською практикою методів і важелів, які є універсальними.

В Японії склалась розвинута система державного програмування. Починаючи з післявоєнних років тут здійснюється серія довгострокових планів економічного розвитку. Для виконання функції регулювання розробкою і реалізацією макроекономічних проектів тут створена система органів програмування і регулювання, підпорядкованих Економічній Консультативній Раді.

Японія має великий досвід державного управління науково-технічним прогресом. Відома програма "Технополіс" втілює системний підхід до управління науково-технічною діяльністю і передбачає створення 19 міст науки, довгострокове планування випуску і збуту продукції, досягнення єдиної думки "знизу вверх" - в реалізації науково-технічної політики, співробітництво між урядом і промисловістю на регіональному рівні.

Ефективність державного регулювання економіки в Японії забезпечується наявністю "напівурядових організацій", які уособлюють злиття бізнесу і державного апарату.

В економіці скандинавських країн домінує Швеція, для якої характерна змішана економіка, поєднання ринкових відносин на конкурентних началах з активним втручанням держави в економіку. За обсягом державного втручання в економічне життя Швеція займає перше місце в світі. Центральний уряд робить вплив на економіку в основному через систему економічних важелів, головним з яких - державний бюджет.

Це підкреслює особливість Шведської моделі ринкової економіки, як соціал-демократичний варіант розвитку. В структурі власності Швеції поєднується приватна, державна і кооперативна. Роль державного сектора полягає в акумуляції і перерозподілі значних грошових сум на соціальні та економічні цілі. Економічна політика держави спрямована на такі цілі: підтримка високої і стабільної зайнятості, забезпечення швидкого економічного зростання, вирівнювання доходів, підтримка регіональної економічної рівноваги, досягнення сприятливої стабільності цін, охорона навколишнього середовища, забезпечення роботою, співучасть у виробництві і зростання допомоги країнам, що розвиваються. Складовими елементами економічної політики є податкова, грошова та регіональна політика.

У державному регулюванні економіки Швеції спостерігається поєднання кейнсіанської ідеї регулювання "ефективного попиту" і підтримання рівня зайнятості з використанням різних методів стримування інфляції.

Найважливішим інструментом державного регулювання економіки у Фінляндії є оподаткування. Податкові органи країни наділені правами дізнання і слідства. Система оподаткування Фінляндії включає декілька прямих й непрямих податків. Основними прямими податками є державний подоходний податок, комунальний подоходний податок, майновий податок. Найважливішими непрямими податками є податок з обороту, митні податки, зрівняльний податок і акцизи на автомобілі, алкогольні напої, тютюн і деякі інші товари. У системі заходів державного регулювання значне місце займає забезпечення здорової і діючої конкуренції.

Південна-корейська модель державного регулювання є прикладом унікального поєднання жорсткого державною планування та ринкового механізму. Але особливість регулювання полягає і тому, що держава взяла на себе ті галузі економіки, які є не під силу приватному бізнесу: виробничу та соціальну інфраструктури, енергетику, транспорт, видобувну промисловість. Державний план носить індикативний характер, містить конкретні орієнтири для підприємств.

Державне регулювання економічного життя Республіки Корея включає планування макроекономічних показників, застосування кредитних і податкових заходів стимулювання експорту і обмеження імпорту, жорсткий контроль за фінансовою сферою, банківське регулювання грошового обігу і безпосереднє управління державним сектором .

Заслуговує уваги цілеспрямована науково-технічна політика Південної Кореї. Тут розроблено законодавство в сфері технологічного трансферту, яке, як правило передбачає обов'язкове ліцензування, отримання ліцензіатом дозволу від державних органів на придбання технологій за кордоном і ввезення їх в країну, обов'язкову реєстрацію контрактів, валютно-митний контроль над ліцензійними витратами на підприємствах, який включає обмеження ставок платежів, надання гарантій передачі технології.

Китайська економіка протягом 1950 - 1978 рр. була у основному економікою централізованого планування. 3 1978 року в Китаї проводилась економічна реформа, яка охопила три етапи: сільську лібералізацію (передачу земель в оренду і вивільнення цін на власницьку ініціативу фермерів), відкриття економіки для міжнародної торгівлі, розширення самостійності промислових підприємств. При цьому сформувався подвійний підхід до державного регулювання: збереження державного контролю за державними підприємствами і розвиток недержавних підприємств поза контролем держави. Зараз у Китаї великі державні підприємства залишаються об'єктом централізованого планування, хоча питома вага продукції, охопленої централізованим плануванням зменшується. Тобто, в країні сформувалась двосекторна економіка.

Основні економічні функції держави в сучасному Китаї зводяться до формування наукової стратегії і формування народногосподарських планів в цілому; узгодження регіональних і галузевих планів та господарських зв'язків, активного впливу на економічне ринкове середовище через розробку нормативних актів, удосконалення системи цін, податків, кредитів; складання планів розвитку науки, техніки і їх активного впровадження у виробництво; сприяння розширенню дії внутрішнього і зовнішнього ринків, включення в їх сферу підприємств, надання їм необхідної інформації про кон'юнктуру ринків, можливості економічного співробітництва.

Країни Східної Європи вступили в етап переходу до ринкової системи господарювання і формування механізму ринкового регулювання, суть якого полягає у максимальному використанні системи економічних регуляторів у регулюванні ринку. Центральне місце в цій системі займають ціни, бюджетно-податковий механізм, кредитна система.

Реформа бюджетно-податкового механізму в країнах Східної Європи здійснювалась в напрямі переходу до єдиної системи оподаткування незалежно від форм власності. Зокрема у Польщі з цією метою була знижена верхня межа податку з прибутку підприємств державного сектора і підвищена до 20% нижня межа оподаткування прибутку недержавних підприємств; введені єдині ставки податків на нерухомість; скасовано низку пільг. Зараз у Польщі сформована нова система оподаткування, яка включає: єдині податки на доходи для усіх юридичних осіб, податок на додану вартість, єдині подоходні податки на основні заповнення декларації.[10]

Податкова реформа в Югославії передбачала об'єднання всіх податків і відповідних відрахувань в один податок, за винятком відрахувань на соціальне страхування, об'єднання бюджетного і всіх видів позабюджетного споживання, модернізацію структури податків. Здійснення податкової реформи було зірване розпадом єдиної югославської держави.

Податкова реформа в Чехії і Словаччині передбачила зниження податкової квоти до рівня, характерного для країн з ринковою економікою, створення рівних податкових умов для усіх господарських суб'єктів; чітке розмежування республіканських і міських бюджетів; рух до уніфікації ставок податків з обороту і відрахувань від прибутку.

В Угорщині найважливішим видом податків став підприємницький податок. Уніфікувалась система відрахувань на соціальне страхування. Сплата податків значно спрощена: ліквідовано п'ять видів податків, збережений податок на землю і тимчасово загальний податок з обороту на капітальні вкладення.

Реформа системи державного регулювання економіки країн Східної Європи здійснюється в напрямку більшого використання важелів непрямого опосередкованого впливу на економіку через канали бюджетного, податкового і кредитно-грошового регулювання.

...