Еволюцiя ролi i механiзмiв залучення науки до процесу трансформацiї економiчних систем

У четвертому розділі “Наука у господарському розвитку індустріальної системи” проводитися загальний аналіз науки як підсистеми індустріального суспільства, яке демонструє принципово інші інституціональну структуру і відтворювальний механізм, тому - інші характер і фактори динаміки.

Вихідну основу авторської трактовки особливостей “господарського устрою” індустріальної системи склало вивчення циклу економічних переходів, пов'язаних з її становленням. У дисертації виявлено три види таких трансформацій, які охопили: (а) сферу продуктивних сил, (б) формування поведінкової моделі агентів економіки та (в) форм взаємовідносин між ними.

Розкриття функціонального зв'язку цих перехідних процесів з появою базових рис відтворювального механізму індустріальної економіки дозволило описати факторну базу її функціонування й еволюції. Основними відмітними особливостями індустріально-господар-ського середовища дисертант пропонує вважати наявність: по-перше, інституціональної саморегуляції, по-друге, широкої конкурентної свободи та її наслідків - речової залежності агентів один від одного та механізмів економічної мотивації їх до праці, по-третє, делокаліза-ції економічних процесів, по-четверте, прагнення до стимуляції будь-яких впливів ззовні, і по-п'яте, виражених стимулів до економії праці, до перетворення “працезбереження” (інтен-сифікації) на єдине джерело збільшення багатства на мікро- та макрорівнях економіки.

Таке середовище призводить до виникнення в індустріальному соцiумi особливого типу еволюції. Її вивчення було проведено у двох аспектах - з позиції характеру та детермінант. У першому випадку було встановлено, що в основі механізмів індустріальної еволюції лежать принципи незворотності (однозначної прогресивної нацiленостi соціально-економічних перетворень), нелінійности (хвилеподібності) та інноваційності. Розкриття ж причин подібної еволюційної специфіки поставило вимогу розгляду багатьох концепцій індустріальної динаміки, що висуваються різними школами економічної теорії. В результаті їх систематизації дисертант дійшов висновку про те, що роль провідного трансформаційного фактору в індустріальному суспільстві грає “технічний прогрес” (тобто процес безперервного вдосконалення всіх елементів продуктивних сил внаслідок впровадження нововведень), джерелом якого виступає наука - підсистема з внутрішньою природою, у найбільшій мірі співпадаючою з еволюційною спрямованістю даного суспільства.

Подальший аналіз фокусується на виявленні об'єктивних кордонів реалізації соціально-трансформаційної ролі науки в індустріальному середовищі. Його результатом став висновок про формування всередині інноваційного циклу особливих соцiальних механізмів, призначення яких - здійснювати різноспрямований багаторівневий відбір інновацій для їх наступного розповсюдження в економіку, і таким чином істотно обмежувати ступінь реалізації наукою свого суспільного потенціалу. Наявність таких обмежувачів стримує і темпи розвитку самої науки (особливо фундаментальної), а тому обумовлює необхідність в особливих процедурах її залучення до індустріально-економічної динаміки, головною компонентою яких, на думку дисертанта, треба вважати державну науково-технічну політику.

П`ятий розділ “Сфера НДДКР у процесі еволюції ринкової економіки”, що має теоретико-прикладне значення, присвячено вивченню особливостей ринкової моделі науково-соціальної взаємодії, опису можливостей використання західного досвіду організації НДДКР у пострадянській економіці.

Ринкова система найбільш послідовно реалізує тенденції індустріального соціуму у сфері загальногосподарської та господарсько-наукової взаємодії. З позиції економічного наукознавства найбільшу складність являє його історична первинність для системи індустріального типу - той факт, що набуття наукою ринкового статусу відбувається тут разом з її “індустріалізацією”, котра у свою чергу здійснюється одночасно з генезою самої індустріальної економіки. Цим зумовлюється необхідність дослідження процесів формування соціального статусу і ролі “ринкової” науки у зв'язку з розглядом еволюції загального госпмеханізму ринку. Звідси випливає і важливість проведення чіткої періодизації науково-соціальної взаємодії ринкового типу.

Аналіз виявив наявність кількох таких етапів; розкриття їх змісту дозволило вирішити дві важливі проблеми: про місце та про генезис й еволюцію господарського механізму науки у ринковій економіці.

Дисертантом показано, що місце науки в ринковому середовищі обумовлюється специфікою вирішення у ньому базового науково-інституціонального протиріччя. Формою його прояву тут є закріплення економічної функції науки у суспільстві, тому перетворення науково-виробничих зв'язків на основний вид соціальних взаємовідносин науки і розвиток лише тих стадій “наукового виробництва”, які становлять безпосередній комерційний інтерес для економічних агентів. Наслідком протиріччя є виникнення строго фіксованої поведінкової моделі агентів ринкової економіки у взаємодії з науковою сферою. До її рис було віднесено: (а) прагнення перекласти всі операції від виникнення ідеї до створення дослідного зразка на самих наукових працівників; (б) спроби знижувати ризик від інвестицій в науку; (в) схильність дистанціюватися від сфери НДДКР, а за необхідності інтеграції нав`язати їй схеми функціонування, прийняті у виробництвi; (г) великий вплив дослідницького співтовариства на всі аспекти наукового госпмеханізму.

Аналіз реалізації цих закономірностей на різних етапах ринку дозволив стверджувати, що єдино активною стороною науково-економічної взаємодії треба вважати сферу матеріального виробництва, суб`єкти якої розглядають науку лише як разовий за засобами звертання інструмент отримання конкурентних переваг. З таких позицій всю історію ринково-наукових відносин слід трактувати як еволюцію механізмів її підпорядкування сфері економіки, як розвиток процедур її відокремлення від останньої.

На базі висунутих теоретичних положень у дисертації простежено діалектику макроеволюції місця науки у системі ринку, виявлено і оцінено дві головні моделі управління НДДКР з боку економічних суб`єктів (адміністративно-організаційну і програмно-цільову), виділено структуру цих суб`єктів.

Вивчення еволюції госпмеханізму ринкової науки було проведено роздільно для його макро- і мікрорівней. Такий підхід дозволив виявити наявність ряду схожих тенденцій і відмінностей у розвитку зовнішньо- та внутрішньогалузевого рівня “наукового виробництва” (інформація, важлива для адаптації західного досвіду організації науки до українських реалій), а також обгрунтувати важливі висновки стосовно специфіки ринкової моделі місця і госпмеханізму науки (як підставу для опису об'єктивних кордонів реалізації нею свого соціально-трансформаційного потенціалу).

На наш погляд, найбільш загальними закономірностями всіх рівней функціонування наукової підсистеми у ринковій економіці є: по-перше, різноманітність механізмів узгодження інтересів виробничих і дослідних установ у ході їх інноваційної взаємодії (яка дозволяє науці функціонувати на засадах самоорганізації - принципу, адекватного її внутрішній й інтрасоціальній природі); по-друге, найбільша серед усіх інфраструктурних галузей самостійність від економіки; по-третє, безперервне прагнення господарських суб'єктів до автономізації структур виконання і фінансування НДДКР.

Урахування цих закономірностей є важливим моментом пристосування західного досвіду проведення НДДКР до пострадянських умов. Здійснюючи наукову реформу, Україна повинна розглядати її лише у системному аспекті - як процес, оснований на рівноправності всіх учасників інноваційного циклу, а отже такий, що розгортається тільки за умови різноманіття господарських форм і структур науково-технічних підприємств.

Відмінності ж між макро- та мікрорівнями госпмеханізму НДДКР зводяться до того, який з секторів економіки має лідерство у процесі оновлення самої наукової сфери. Аналіз показав, що у першому випадку джерелом більшості нових форм організації науки виступають державні установи; всередині ж наукової галузі ведучими “новаторами” треба вважати приватні компанії. Дана відмінність також є важливою в контексті реформування пострадянської науки: застосовуючи західний досвiд налагоджування госпмеханiзму НДДКР, у сфері мікроорганізації слід звернути увагу на політику крупних корпорацій.

У цілому ж головним наслідком розвитку ринкової моделі соціально-наукової взаємодії треба вважати виникнення і всередині галузі ННО механізмів, максимально наближених до звичайних ринкових. Їх зорієнтовано на сприяння лише процесу реалізації суспільного потенціалу науки, на тлі стримання темпів його формування. Тому передумовою нормального функціонування ННО у структурі ринку є розширення державної підтримки - підсумок активізації традиційної компоненти його економічного механізму.

У шостому розділі “Наука в адміністративно-командній системі” розглянуті становлення, еволюція і підсумки розвитку науки у системі “державно-соціалістичного” (радян-ського) типу. Дана система, на думку дисертанта, являє граничний варіант індустріального суспільства, специфіка якого полягає в аномально великому значенні традиційних господарських форм- інституціональних компонент, значно модифікуючих прояв індустріальних тенденцій і зумовлюючих особливі характер і факторну базу еволюції соціуму.

На належність держсоціалізму до індустріального суспільства вказує наявність у ньому ряду базових “індустріальних” параметрів, а також рис, схожих з ринковою системою. До цих параметрів треба віднести: (а) домінування упредметненої форми суспільного багатства; (б) базування економіки на крупному машинному виробництві, у якому формується “спеціалізаційна” модель поведінки агентів; (в) постійність попиту на нововведення, для створення і реалізації яких виникає інноваційний цикл- поле взаємодії соціальних суб`єктів та відбору інновацій; (г) відносну відкритість економічної системи.

З іншого боку, у такій системі представлені всі риси традиційного господарського устрою: примат природних продуктивних сил; глибока натуралізація економіки; панування зрівнювальної розподільної системи, яка знаходилась під безпосереднім контролем держави; відсутність інституціонально закріпленого розподілу праці, тому можливості для зосередження робочої сили на ключових напрямках соціального розвитку; пріоритет позаекономічної форми примушення до праці та її інституціональних наслідків для підприємств і держави; внутрішня локалізація і зовнішня автаркія соціуму.

Таким чином, господарський устрій держсоціалізму слід оцінювати як надзвичайно складний, зв`язаний зі співіснуванням і взаємодією принципово різних інституціональних систем. Дослідження показало, що кінцевим результатом такої специфіки є притаманні цій системі тип і фактори еволюції.

Вихідна позиція автора в цьому питанні полягає у тому, що в цілому в командному суспільстві зберігається схожа з загальною індустріальною модель еволюції, яка викликається зміщенням акцентів базового науково-інституціонального протиріччя на інноваційну сторону. Насправді, тут, як і в ринковій системі, наголос робиться на технологіях, виникає інноваційний цикл економіки і т.ін. Однак, завдяки наявності значного, але не панівного традиційного “сектору”, ступінь прояву моделі інший: динаміка держсоціалізму відрізняється набагато меншим “технологічним” акцентом та більшою часткою інститутів. А це обумовлює прагнення до стабільності суспільної системи - параметру, аналогічного орієнтації руху традиційного соціуму.

Дисертантом доведено, що в основі такого зміщення лежить той факт, що звичайний для індустріального виробництва значний попит на нововведення у командній системі стримується цілим рядом елементів традиційної складової її госпмеханізму - як внутрішніх, так і зовнішніх. Наявність же меншого, ніж у власно індустріальних (ринкових) системах, попиту на інновації істотно модифікує весь характер еволюції командного суспільства, визначає його постійну націленість на переважно традиційний тип динаміки.

Особливу увагу у дисертації було приділено проблемі факторів еволюції адміністративно-командої системи. Під час її розгляду дисертант дійшов висновку, що саме у галузі факторів еволюції АКС найбільш близька до традиційного суспільства. Її ставлення до факторів інтенсифікації ( насамперед до науки) є однозначно негативним, і превалює до тих пір, доки система не стикається з ресурсними обмеженнями. Тільки ця зовнішня причина, доповнюючи мало виражену в економіці потребу в інноваціях, викликає активізацію її індустріальних елементів, які і обумовлюють рух до інтенсифікації.

У ході дослідження різних етапів розвитку і причин відмови від державно-соціалістичної системи у СРСР ці тези отримали історичні і логічні підтвердження. Вони стосуються кожної підсистеми командної економіки, у т.ч. й еволюції госпмеханізму галузі ННО. Формування такого механізму відбувається під впливом дуже суперечливих тенденцій, які випливають зі взаємодії індустріальної і традиційної складових структури командної економіки. Перша з них викликає суспільну потребу у наявності науки, головним чином “впроваджувальних” стадій ДКР; однак отримати матеріальну підтримку наука може не від самих споживачів її продуктів (підприємств) напряму, а лише уздовж державної лінії. Вплив же традиційної компоненти блокує реалізацію потреби у науці (особливо стадії ДКР) і припускає можливість розвитку лише стадій ФД-ПД, причому за залишковим принципом.

Прояви і наслідки цих суперечливих тенденцій соціальної детермінації були простежені на всіх етапах розвитку вітчизняної науки, серед яких автором були виділені періоди: (1) зародження госпмеханізму командної науки (з 17-18 ст. до 1917 р.), (2) його остаточного становлення (1920-40 рр.), (3) досягнення ним зрiлостi i кордонів розвитку (50-80 рр.) та (4) початку його перебудови (з 90 рр.). Вивчення специфіки кожного з них дозволило виділити такі макропараметри госпмеханізму сфери НДДКР, більшість з яких у незмінному стані увійшла в структуру науки сучасної України:

1. Відсутність власного господарського механізму і витіснення науково-впроваджуваль-ної галузі на периферію державних інтересів, тому перенесення у неї звичайних для командної (державної) економіки рис, таких як:

2. Жорстка централізація фінансування робіт, а також відомчий інституційний принцип виконання НДДКР, розповсюдження мiсництва в організації зв'язків науки з виробництвом.

3. Натуральний розподіл ресурсів і витратний засіб ціноутворення на наукову продукцію та оцінки результатів роботи наукових організацій.

4. Нерівноправність взаємодії агентів інноваційного циклу (замовників і виконавців НДДКР); наявність ряду внутрішньо- і позаекономічних механізмів - фільтрів обмеження процесів створення і розповсюдження новацій.

До вказаних макрорис господарського механізму науки у командній економіці додалися його внутрішньогалузеві особливості, як то: надзвичайно багаторівнева структура системи управління наукою; жорстка “прив`язка” структури ННО до галузевої структури втробництва; прiоритетний розвиток теоретичних досліджень; гранична концентрація і укрупнення наукових установ; принципова неможливість створення дійових систем активізації наукової праці на мiкро- i макрорiвнях.

До негативних наслідків впливу виявлених параметрiв на нашу науку було віднесено: ослаблення її практичної функції; домінування держави як єдиного соціального партнеру науки; більшу, ніж у виробничих галузях, частку в ННО адміністративних методів; зниження ролі наукового співтовариства в інноваційних процесах. Так сам госпмеханізм командної науки зумовлював традиційний тип її внутрішнього розвитку, який значно більше, ніж у ринковій системі, стримував глибину реалізації її суспльного потенціалу.

У сьомому розділі “Наука та перехідні процеси у командно-ринковій економіці України”, який є підсумковим до всієї дисертації, вирішуються три проблеми - виявляється факторна база посткомандних перехідних процесів; особливості місця і ролі науки у таких процесах; будується системна модель перебудови української науки як інституту суспільства, що трансформується.

Для розв`язання першої проблеми автором було проаналізовано діалектику перехідних процесів у межах індустріальної системи, виявлено фази і джерела інституціональної трансформації командно-ринкового типу. Зроблені висновки дозволили стверджувати, що незважаючи на глибоку турбулентність вітчизняного соціуму, в ньому існують механізми, які не тільки не допускають дезінтеграції, але й забезпечують його реальне перетворення. Призначення цих механізмів полягає у виконанні двох трансформаційних функцій: проводити фільтрацію потоку соціальних змін (відбір з них таких, що сприяють збереженню існуючого суспільного устрою), та здійснювати диспетчеризацію відібраних змін серед агентів і інститутів суспільства.

Яким вимогам повинні відповідати підсистеми, залучені у ці трансформаційні механізми? Для виконання першої функції вони зобов'язані мати традиційну природу, оскільки лише вона орієнтує їх на збереження сталості суспільної системи. Друга ж функція передбачає їх знаходження біля джерел виникнення нової суспільної інформації, а також наявність у них здатності адресно і без перешкод передавати таку інформацію. У свою чергу, набуття цієї здатності може забезпечуватися лише певним набором внутрішніх якостей цих підсистем, таких як: їх інституціональна чистота (від перехідних форм); об'єктивна адекват-ність тенденціям соціальних змін; загальність; глибока наступність; та інтрасоціальність.

Розглянувши природу різних галузей соціальної інфраструктури, дисертант довів, що одночасно всім виявленим вимогам може задовольняти лише підсистема ННО, яка в цілому для трансформації індустріальної системи повинна вважатися найважливішим регулятором процесу суспільних перетворень. Однак у випадку командно-ринкового переходу реалізація потенціалу науки буде мати специфіку, зв'язану з особливостями місця, госпмеханізму і ролі галузі у структурі даного соціуму.

Соціальна детермінація місця науки у пострадянському середовищі, на думку дисертанта, включає дві групи факторів - загальноісторичних та локальних (специфічних лише для командно-ринкового переходу). Такі двоїсті передумови визначають і особливості функціонування науки в процесі цього переходу. З одного боку, тут вона підпадає під вплив загальних індустріальних тенденцій, які прирікають науку на “життя у світі обмежених ресурсів”. З іншого, до них додаються труднощі, з якими галузь стикається при руйнуванні соціалістичної системи. Їх результатом стає припинення соціальної підтримки НДДКР, яке призводить до її переорієнтації зі стратегічних на поточні задачі, з примату фундаментальних на впроваджувальні дослідження, на розвиток шляхом створеного ранiше потенціалу.

В результаті сучасна українська наука опинилася в ситуації найглибшої кризи, що зводиться не тільки до дефіциту фінансово-матеріальних ресурсів. Дисертантом виявлено три (системну, ресурсну і політичну) складових цієї кризи, показано, що негативні наслідки їх збереження будуть обумовлювати розвиток вітчизняної науки у найближчому майбутньому, зроблено висновок, що поява можливостей для їх ліквідації зможе бути забезпеченою тільки на завершальних етапах еволюції пострадянського суспільства.

Специфіка ролі науки у перехідному соціумі також є соціально-детермінованою. Насправді, у даної підсистеми існують дві взаємосплетені соціальні функції - бути фактором зросту (прогресу) економіки і рушійною силою конструктивної (зв'язаної з утворенням нових інститутів), але не обов`язково прогресивної трансформації соціуму в цілому, причому ступінь реалізації кожної з них визначається самим суспільством. Так, грати яку-небудь роль наука починає лише у тій системі, яка припускає нерівновагу конструктивного типу, внутрішньо пристосована до трансформацій зросту.

З цієї точки зору, у командно-ринковому суспільстві, нинішній етап якого характеризується домінуванням деструктивних порушень рівноваги та відсутністю прогресивних трансформацій, наука об'єктивно позбавляється можливості послідовно реалізувати хоча б одну зі своїх соціальних ролей. Це накладає відбиток і на сам процес функціонування науки: задовольнити відносно скромні запити перехідного суспільства вона без завад може при повному збереженні традиційної моделі власного розвитку. Тільки з виходом на завершальні фази трансформації суспільство набуде здатність до станів конструктивної нерівноваги; і лише тоді наука отримає шанс реалізувати обидві соціальні ролі. Але навіть і у цей період вона ще надовго збереже можливість виконання цих ролей на базі панувавшої в АКС екстенсивної моделі свого внутрішнього розвитку. У роботі доведено: поставлена перед необхідністю власної інтенсифікації наша наука буде лише після завершення перехідних процесів і тривалого першого етапу ринкової еволюції соціуму.

З таких позицій автором було виявлено наявність у рамках перехідного періоду кількох моделей науково-технічної політики держави: (а) вихідної, націленої на створення загальносоціальних умов формування нового місця науки у суспільстві і включаючої заходи з примусової виробничо-наукової інтеграції; (б) проміжної, спрямованої на стимулювання інституціонального саморегулювання інноваційних взаємозв'язків; (в) завершальної, пов`язаної зі впливом на саму наукову сферу з метою її виводу на новий галузевий госпмеханізм і форми ініційованої нею інтеграції з економікою. Таким чином, українській науці доведеться паралельно вирішувати два види задач: (1) мобілізувати наявні ресурси для виконання своїх ролей у зрості і трансформації суспільства та (2) реформуватися самій. А це вимагає створення механізмів залучення вітчизняної науки до командно-ринкової трансформації.

Найважливішими ж рисами внутрішньої реформи наукової галузі в перехідний період автор вважає похідний відносно реформ в економіці характер, жорстку залежність від державної політики і надзвичайно уповільнені темпи здійснення. Такі параметри не дозволять обмежити реформування лише діями держави, а з самих перших кроків змусять суспільство опертися на одночасну активність всіх учасників науково-виробничого циклу. У цій сфері повинні будуть, на нашу думку, здійснюватися три взаємопов`язаних потоки реформ: (а) тих, що підуть з боку держави і будуть націлені на всемірну диверсифікацію суспільної відповідальності за розвиток науки; (б) вихідних від наукового співтовариства і спрямованих на мобілізацію внутрішніх ресурсів для самореформування галузі; і (в) зв'язаних з суспільною інституціоналізацією приватнопромислового сектора і появою серед його економічних інтересів наукової складової - передумови взяття на себе функції підтримки науки.

Аналіз вказаних реформ показав їх суперечливість, зміщеність у часі, здатність лише у кінцевому підсумку об`єднатися в процесі внутрішнього реформування науки. У поточному ж плані вони будуть перетинатися і конфліктно взаємодіяти. Тому метою перехідного суспільства у перебудові науки має стати не прискорене її переведення на західні принципи господарювання та покладення на неї таких функцій зі зросту і трансформації соціуму, які НДДКР виконує у ринкових системах. Тут потрібен “обхідний маневр” - більш тривале перетворення всього колонаукового соціального середовища.

Таким чином, для залучення науки у пострадянські трансформації її реформування в перехідному періоді слід поділити на кілька етапів, які розрізняються за метою, інструментами і тривалістю. Звідси витікають принципи реформування української науки, сукупність яких автор об`єднав у системну модель науково-соціальної реформи. Структуру моделі склали три групи принципів, обумовлюючих орієнтацію і практичне наповнення наукової реформи на різних стадіях розвитку перехідного суспільства - базові (такі, що випливають зі специфіки сучасного місця і ролі науки та визначають головні лінії їх зміни), тактичні (конкретні заходи з підвищення ролі НДДКР у зрості і трансформації суспільства на завершальних етапах переходу) та стратегічні (визначаючі цільову настанову реформи всередині галузі ННО після завершення загальної народногосподарської перебудови). Аналіз привів до висновку про їх історико-логічну ієрархію та наступність.

При цьому було виявлено, що єдиним суб`єктом реалізації базових принципів треба вважати державу, яка, проводячи загальну стратегію соціальних реформ, повинна виділяти з неї розділ науково-технічної політики.

Наслідком же реалізації запропонованих тактичних принципів перебудови науково-технічної політики стануть розширення місця і підвищення ролі науки у суспільстві. Але аналіз показав, що така реалізація призведе до появи нових протиріч, які ускладнять процеси реформування науки і виконання нею своїх соціальних функцій. Тому автором було зроблено висновок, що і на завершальних етапах перетворення інноваційного циклу виникне потреба в особливих механізмах залучення науки до соціально-економічної трансформації. Загальне уявлення про такі механізми дали стратегічні принципи реформи інноваційного комплексу України, серед яких головними є:

1. Відмова від макроорієнтації на повне науково-технічне самозабезпечення, замість цього зосередження на виборі найбільш вигідних сфер спеціалізації всередині світової економіки і наукового співтовариства, а також на формуванні адекватної їм структури науково-технічного потенціалу.

2. Реалістичність бачення кінцевих меж науково-соціальної реформи - тих рубежів “максимальних змін” національного інноваційного середовища, до яких зможе призвести її здійснення. Реалістичність автор розуміє як вимогу відповідності наукової політики всіх етапів розвитку трансформаційного суспільства системі реально досяжних (зумовлених об`єктивними ресурсно-інституціональними кордонами), а не бажаних завдань соціально-економічного розвитку сучасної України.

Висновки

Вихідну основу дослідження склав новий підхід до розуміння науки як особливого інституту економічної інфраструктури, динаміка якого знаходиться під впливом дуже суперечливої внутрішньої і зовнішньої (соціальної) детермінації. Протиріччя цієї детермінації змушують ННО у найбільшій серед усіх інфраструктурних галузей мірі відокремитися від інших сфер економіки, функціонувати на грані базису і надбудови, і як наслідок - формують її інтрасоціальну природу. Остання полягає у здатності науки знаходитися у взаємозв`яку одночасно зі всіма підсистемами суспільства, не зволячись ні до одної з них, і дозволяє їй потенційно виступати найбільш послідовним фактором суспільної трансформації. Важливим результатом проведеного дослідження став висновок про те, що саме продукти науки - різноманітні нововведення - викликаючи технологічні зміни і вступаючи у взаємодію з пасивною інституціональною базою суспільства, несуть головну відповідальність за прогресивну спрямованість його руху, і що тому соціальні трансформації - це передусім втілення соціально-трансформаційної функції науки.

Однак наявність у науки подібної соціальної функції не означає автоматично її реалізації. Продукти НТП, втілюючись в елементах продуктивних сил, можуть змінити вигляд соціуму лише за наявності фіксованих соціально-економічних передумов. Виявлення цих передумов вивело аналіз за кордони “нормативної” економіко-теоретичної проблематики, визначило необхідність її збагачення досягненнями інших наук. Значущість проведеного дослідження зумовлена тим, що у ньому вперше вдалося розробити засади принципово нової (системної, міждисциплінарної) предметно-методологічної парадигми економічного наукознавства, обгрунтувати перспективність вивчення науки категоріальним інструментарієм інституціональної школи.

Застосування розробленої методології дозволило описати повний комплекс і виділити структуру науково-суспільних взаємозв'язків: перший їх вид націлений від суспільства до науки і характеризує її поточний соціальний статус (місце і господарський механізм), а другий - від науки до суспільства (тому зумовлює її роль в еволюції соціальної системи). Аналіз даних груп зв`язків показав, що ступінь реалізації еволюційної ролі науки є функцією від відносин з приводу формування її статусу в кожному конкретному суспільстві; цей же статус також має конкретно-історичну детермінацію: будь-яке суспільство санкціонує розвиток науки лише адекватної собі структури і спрямованості. Звідси був зроблений важливий узагальнюючий висновок про те, що шляхи і глибина соціального впливу науки визначається не стільки параметрами самої наукової підсистеми, скільки потребами суспільства використовувати її продукти для свого функціонування й еволюції.

Цей висновок було покладено в основу авторської концепції науково-господарської взаємодії, згідно з якою динаміку “галузевих” параметрів розвитку науки треба досліджувати шляхом їх синхронного накладення на загальні тенденції історичної еволюції економічних систем. Завдяки її реалізації були дані відповіді на три базових питання економічного наукознавства.

1. Про кількісну оцінку суспільної потреби в існуванні науки - тобто про те, у чому полягає форма “внеску” науки у суспільство і чому різні типи соціумів виявляють суттєво різний рівень підтримки НДДКР. Шляхом класифікації процесів генезису й інституціоналізації науки у суспільстві вдалося показати, що головною формою господарської корисності науки є така економія суспільної праці, яка досягається інтенсивними засобами. З цих позицій було доведено, що інституціоналізація економічної функції науки може статися лише у тому суспільстві, котре зазнає ресурсних дефіцитів (як це відбувається в індустріальному, особливо ринковому господарстві). В інших типах соціального середовища дана форма віддачі науки принципово не може бути запитана на постійній основі, і галузь не здатна отримати значущої підтримки від агентів економіки. У рамках таких систем (традиційної і командної) може закріпитися лише позагосподарська (загальносоціальна) форма корисності науки, а єдиним гарантом її існування виступає держава.

Зміст загальносоціальної ролі науки полягає у привнесенні нової інформації, тому реалізуватися вона може тільки шляхом порушення структурної й інституціональної рівноваги суспільства. Це означає, що бути сприйнятливою до продуктів науки може лише те середовище, яке здатне до станів нерівноваги, причому конструктивного (прогресивного) типу. Базою для прояву даної якості є вихід продуктивних сил на стадію машинного виробництва, пов'язаний знов-таки зі становленням індустріального господарства.

Таким чином обгрунтування отримав принциповий висновок про те, що реалізувати яку-небудь зі своїх суспільних ролей наука об'єктивно здатна тільки в індустріальному соціумі; у традиційній системі можливості для такої реалізації відстутні. Більше того, у її межах формуються механізми гальмування внутрішнього розвитку науки та її впливу на інші соціальні підсистеми.

2. По-друге, проведене дослідження дозволило відповісти на питання про те, наскільки різні типи господарського середовища відповідають внутрішнім закономірностям розвитку самої галузі ННО. Від вирішення цієї проблеми залежить встановлення кордонів та конкре-тної величини соціальної віддачі науки в умовах традиційної, командної і ринкової систем.

Підсумком її аналізу стало обгрунтування найважливішого для даного дослідження висновка про наявність у кожному типі суспільства особливого науково-суспільного протиріччя (точніше, протиріччя між цілями науково-технологічної і господарської діяльності). Це протиріччя дисертант вважає однією з основних рушійних сил соціально-господарських трансформацій.

Саме розрізненнями у способі його вирішення пояснюється відома різниця у темпах і спрямованості еволюції традиційної та індустріальної систем. Так, у першій відбувається зміщення акценту на відносно інертну інституціональну сторону протиріччя; завдяки цьому формується тип соціальної еволюції, який характеризується низькими темпами, відсутністю прогресивності та наявністю можливостей для трансформації у межах суспільного ладу. Якщо ж воно вирішується шляхом переміщення акценту на науково-інноваційну сторону (в ринковому середовищі), то у суспільстві виникають принципово інші траєкторія і темпи еволюції - від домінування сфери економіки до примату нематеріальних підсистем, з обов'язковою прогресивністю і в цілому - з постійним прискоренням розвитку соціуму.

3. Нарешті, третім базовим питанням, відповідь на який надав розширений економіко-теоретичний аналіз системи науково-суспільної взаємодії, є місце та роль науки у механізмах поточного функціонування і еволюції командних систем. У прикладному плані це - проблема об`єктивно допустимих кордонів реалізації соціально-трансформацiйного потенціалу науки України.

Дослідження показало, що специфіку командної моделі науково-соціальної взаємодії складає об'єктивна неспроможність наукової підсистеми до виконання господарсько-еволюційної функції у суспільстві. Цьому сприяє настанова самого госпмеханізму командної науки, яка реалізується через формування особливої позагосподарської системи органів відбору iнновацій.

Теоретичне моделювання процесів науково-суспільних відносин у вихідному пострадянському середовищі дозволило стверджувати, що і тут єдино можливим для науки є виконання загальносоціальної ролі у суспільстві, яка у контексті командно-ринкового переходу перетворюється на загальнотрансформаційну. Головною ж перешкодою задіянню більш активних механізмів впливу науки на господарську трансформацію вітчизняного суспільства сьогодні є катастрофічний стан усього інноваційного комплексу. Тому особливу важливість для управління перехідними процесами набуває відповідь на питання про причини і шляхи виходу нашої науки з кризи.

Зараз є всі підстави вважати природу цієї кризи не функціональною, а органічною. Така трактовка причин кризи свідчить про принципову неможливість її усунення без вирішення загальної інституціональної кризи економіки, без ліквідації її нерівноважності. Звідси випливають настанови, які слід покласти в основу стратегії антикризового реформування наукової галузі: (а) про залежність її відродження від фаз перехідної динаміки усього пострадянського суспільства, та (б) про те, що наука зможе взяти на себе виконання відчутної ролі у трансформованому соціумі лише після радикальної зміни господарського середовища на конструктивно (прогресивно) орієнтоване.

Так передумовою активізації соціально-перетворювального потенціалу науки стає аналіз загальної динаміки перехідних господарських процесів. Її вивчення дозволило виділити чотири послідовні фази інституціональної трансформації, різниця між якими буде полягати у зміщенні пріоритету в структурі відтворювального механізму з традиційної на індустріальну складову. При цьому сам перехідний стан уявився у вигляді фільтру соціальних змін, котрий проводить їх відбір і пропускає через себе лише ті з них, які об'єктивно відповідають довгостроковим цілям командно-ринкової перебудови. Всередині ж цього суспільства роль подібного фільтру може взяти на себе тільки підсистема ННО, яка грає в еволюції пострадянського суспільства двоїсту трансформаційну роль чинника динаміки і сталості останнього.

Однак умовою покладення на науку означеної ролі є докорінна перебудова всіх аспектів її госпмеханізму - і внутрішніх, і зовнішніх. Виявлена ж залежність такої перебудови від фаз загальної господарської перехідної динаміки змушує вести мову не про внутрішньогалузеву наукову, а про широку науково-соціальну реформу. Аналіз вихідних пунктів реформи показав її багатоетапний характер, який досить довго (аж до повного завершення ринкового переходу) не дозволить покласти на науку господарську роль у суспільстві. На перших фазах трансформації визріють об'єктивні умови для виконання нею лише значно вузькішої загальнотрансформаційної ролі, зміст якої зведеться до забезпечення мінімального рівня сталості перехідної системи і виконання у ній опосереднених “надбудовних” функцій. Виділену нами систему цих функцій - трансформаційний потенціал пострадянської науки - можна вважати “програмою-максимум” соціальних змін, які зможе принести з собою сфера НДДКР на початку ринкової перебудови. Саме з них слiд виходити пiд час розбудови стратегiї початкових етапів трансформації.

Ще одним важливим підсумком дослідження стало обгрунтування тези про те, що в даний період для реалізації навіть таких вузьких функцій будуть вимагатися механізми залучення науки до процесів функціонування перехідного суспільства. Їх метою стане примусова інтеграція сфери НДДКР з економікою та ін. підсистемами соціуму засобами державної політики. Лише після забезпечення цієї інтеграції стане можливою така перебудова внутрішнього госпмеханізму галузі ННО, яка викличе у неї самостійне прагнення до інтеграції з суспільством: тільки в цей період наука перейде на індустріальні принципи розвитку і прийме на себе господарсько-еволюційну роль у соціумі.

Тому пріоритетною метою перехідного суспільства у перебудові науки повинен стати зовсім не прискорене її переведення на західні принципи господарювання. Навпаки, тут потрібна більш тривала перебудова всього колонаукового соціального середовища. Нам вдалося показати, що переорієнтація наукової політики з власно ринкових цілей на завдання зміни місця науки у суспільстві є абсолютно необхідною, оскільки навіть при збереженні старої моделі управління нею дозволить ініціювати процеси її самореформування, переходу до нового господарсько-інституціонального механізму, а після цього - добровільного розширення наукою своєї ролі у суспільстві.

Таким чином, виявлену дисертантом діалектику задач науково-соціальної реформації можна сформулювати як “випереджаюче переродження” характеру суспільної детермінації науки стосовно до її залучення у господарські процеси. У практичному плані їй відповідає система механізмів залучення НДДКР у перехідні економічні процеси. У структуру даної системи було включено механізми трьох груп - базової (вихідної для пострадянського соціуму), тактичної (заходи з підвищення ролі ННО в зрості і трансформації суспільства на завершальних етапах переходу) і стратегічної (яка визначає орієнтацію реформи всередині наукової галузі після завершення господарської перебудови). Всі ці групи істотно розрізняються за тривалістю, але знаходяться в ієрархічному зв'язку одна з одною. А наявність такої ієрархії дозволила рекомендувати запропоновані механізми як пріоритетні показники ефективності майбутніх перетворень в інноваційному комплексі постсоціалістичних держав, та вважати їх вироблення головним результатом проведеного економіко-теоретичного науко-знавчого дослідження.

Список опублікованих робіт

1. Лазаренко В.Е. Наука в переходных хозяйственных системах: функционирование, динамика, эффективность. Харьков: Бизнес Информ, 1999.264 с. (17,2 друк.арк.).

2. Лазаренко В. Інтелектуальна праця, наука і освіта як передумови економічної трансформації: дані з Росії і України // IIASA Rep. # (1994) 57: 173-192.Laxenburg: IIASA Options, 1994.14 p. (0,6 друк.арк.).

3. Лазаренко В. Наука у Центральній і Східній Європі // Science & Technology Policy Yearbook 1994 / American Association for the Advancement of Science.Washington: AAAS, 1994.449 p.P. 389-398. (0,7 друк.арк.).

4. Лазаренко В. Етнічна економіка: Чи можлива “українська макроекономічна модель”? // Prism.1995.Vol.1.No. 23.Р. 1, 14-15. (0,3 друк.арк.).

5. Лазаренко В.Є. Криза науки та “відтік умів” у країнах СНД: Про деякі міфи і економічні реалії // KIARS Occasional Paper # 254.Washington DC: KIARS Press, 1995.24 p. (1,0 друк.арк.).

6. Лазаренко В. Держава і економічна реформа в Україні: ідеї, моделі, рішення // The Ukrainian Quarterly.1996.V. LII.No.2-3.P.122-142. (1,5 друк.арк.).

7. Лазаренко В., Звиглянич В. Зайнятість і безробіття у транзитивних економіках: вивчення випадку України // Working Paper 29, IEES, Univ. of Gteborg.Uppsala: UG OSTUD, 1996.18 p. (1,2 друк.арк.). Здобувачу належить розкриття особливостей безробіття серед працівників науково-освітнього комплексу, виявлення шляхів узгодження монетарної і інноваційної політики.

8. Лазаренко В., Звиглянич В. Праця і зайнятість у сучасній українській економіці // Ukrainian Economic Review.1996.V. II.N 3.P. 42-53 (0,8 д.арк.). Здобувачем вироблено принципи інституціонального аналізу детермінант безробіття у транзитивній економіці, дано характеристику ролі кваліфікованого сегменту у розвитку ринку праці України.

9. Лазаренко В., Шедяков В. Науково-інтелектуальний потенціал та модернізація індустріальних відносин: пострадянські перспективи // Current Research in Industrial Rela-tions / Ed. by R.Fells and T.Todd.Перт: AIRANZ, 1996.556 р.Р. 265-269. (0,6 друк.арк.). Здобувачем проаналізовано механізми впливу зовнішніх та внутрішніх (розвиток інноваційної сфери) факторів на особливості модернізації промислових відносин у сучасній українській економіці, вироблено оцінки різних груп заходів з реформування галузі НДДКР

10. Лазаренко В.Е. Роль негосударственных организаций в реализации государственной научной политики Украины // Вестник Харьковского ун-та.N 398.Харків: ХДУ, 1997.С. 161-169. (0,5 друк.арк.).

11. Лазаренко В., Шедяков В. Моделі зайнятості і стратегії управління різними категоріями робочої сили в період суспільної трансформації: ситуація в Україні і Росії // Central & Eastern Europe Industrial Relations and Market Economy.Vol.8.Dublin: Oak Tree, 1997.324 p.P. 253-269. (0,8 д.арк.). Здобувачем проаналізовано кваліфікаційні аспекти безробіття в сучасній Україні, вироблено засади інституціональної трактовки динаміки зайнятості.

12. Лазаренко В.Е. Генезис и содержание рыночной трансформации экономики Украины // Вiсник Харкiвського ун-ту.N 446.Харків: ХДУ, 1999.С. 20-24. (0,5 друк.арк.).

13. Лазаренко В. Региональные аспекты занятости и участие Украины в международных рынках квалифицированного труда // Регион.1999.N 1.С. 30-34. (0,6 друк.арк.).

14. Лазаренко В. Отечественная наука как потемкинская деревня государства // Бизнес Информ.1999.N 5-6.С. 3-8. (0,8 друк.арк.).

15. Лазаренко В. Наука современной Украины: кризис и его преодоление // Бизнес Информ.1999.N 15-16.С. 9-14. (1,0 друк.арк.).

16. Лазаренко В.Е. О системной модели научно-социальной реформы в современной Украине // Вiсник Харкiвського державного полiтехнiчного ун-ту.N 66.Харків: ХДПУ, 1999.С. 2-8. (0,5 друк.арк.).

17. Лазаренко В. Основы проблематики и методологии институционализма: науковедческий аспект // Бизнес Информ.1999.N 17-18.С. 7-9. (0,5 друк.арк.).

18. Лазаренко В. Базовые концепции институционализма в экономическом науковедении // Бизнес Информ.1999. N 19-20. С. 7-10. (0,8 друк.арк.).

19. Лазаренко В.Е. Реформа финансирования украинской науки: компоненты и перспективы // Вiсник Харкiвського державного економiчного ун-ту. 1999. N 4. Харків: ХДЕУ, 1999. С. 86-88. (0,4 друк.арк.).

20. Лазаренко В. Совершенствование внешнеэкономического режима Украины: региональная модель национального научно-хозяйственного развития // Регион. 1999. N 3. С. 69-71. (0,5 друк.арк.).

21. Лазаренко В.Е. Традиционные хозяйственные системы как объект экономико-теоретического анализа: основы институциональной методологии // Вiсник Харкiвського ун-ту. N 457. Харків: ХДУ, 1999. С. 36-39. (0,5 друк.арк.).

22. Лазаренко В.Е. Ресурсы межрегионального заимствования: перспективы азиатской модели в постсоветском регионе // Вiсник Мiжнародного Слов`янського ун-ту. 1998. Т. I. N 3. С. 9-14. (0,7 друк.арк).

23. Лазаренко В.Е., Егоров А.И. Оценка инвестиционного потенциала регионов в контексте развития национальной экономики // Вiсник Мiжнародного Слов`янського ун-ту. 1999. Т. II. N 3. С. 18-20. (0,4 друк.арк.). Здобувачу належить вироблення концепції підсилення сприйнятливості інвестиційно-промислового комплексу України до продуктів наукової галузі.

Аннотация

Лазаренко В.Е. Эволюция роли и механизмов вовлечения науки в процесс трансформации экономических систем.

Диссертация (рукопись) на соискание ученой степени доктора экономических наук по специальности 08.01.01 - экономическая теория.- Харьковский национальный университет им. В.Н. Каразина.- Харьков, 2000.

Предложена системно-генетическая концепция науки как хозяйственного института человеческого общества, согласно которой процессы формирования и реализации социального потенциала науки представляются функцией от общих тенденций эволюции экономических систем. Проанализирован комплекс научно-общественных взаимосвязей, определены оптимальные пути их совершенствования применительно к разным типам социума.

Построена многокритериальная модель социального генезиса и функционирования науки. На ее основе выявлена структура системы научно-общественного взаимодействия и обоснована исходность “статусных” связей над отношениями по поводу реализации ее общественной роли, показан конкретно-исторический характер детерминации места науки в экономике.

Обоснована важность обогащения предметно-категориальной базы науковедения достижениями других естественных и общественных наук и показаны перспективы применения в экономико-теоретическом анализе науки понятийного аппарата институциональной теории. Изучен институциональный аспект социально-хозяйственной динамики и обнаружены факторные различия между механизмами общественной эволюции и прогресса.

В ходе анализа динамики разных типов общества установлено, что одной из главных движущих сил социальных трансформаций является противоречие целей научно-инновационной и хозяйственной деятельности людей. Показана актуальная зависимость между способом разрешения данного противоречия и направленностью эволюции разных общественных систем.

Раскрыты черты воспроизводственного механизма традиционного социума, выявлено отсутствие среди них базы для текущей поддержки науки. Описано периферийное государственно-ориентированное место науки в традиционной среде. Показано, что хозмеханизм традиционной науки способствует ускорению формирования ее общественного потенциала, но препятствует реализации ее хозяйственной (в отличие от общесоциальной) роли.

Выяснено, что интегральным результатом генезиса индустриальных систем является кардинальное изменение общественного места науки и институционализация ее хозяйственной социальной функции. Доказано, что основу волнообразного характера эволюции индустриального хозяйства составляет “технологически-ориентированный” способ разрешения научно-институционального противоречия. Выделены две социально- эволюционные роли индустриальной науки: общетрансформационная и специфически-экономическая, степень проявления которых различна в разных вариантах системы. Определена целевая ориентация хозмеханизма науки в индустриальной среде и дана трактовка инновационного цикла как поля проявления различных социальных фильтров реализации потенциала науки.

Раскрыта специфика хозмеханизма науки в рыночной системе, доказано, что предпосылкой развития НИОКР в структуре рынка является расширение государственной поддержки - итог влияния традиционной компоненты воспроизводственного механизма. Среди имеющихся в рыночных странах финансово-организационных форм научно-экономической интеграции выделены те, которые могут быть адаптированы к постсоветским условиям.

Разработана эволюционная модель научно-социальных взаимодействий командного типа, на базе которой выявлена объективная неспособность сферы НИОКР выполнять хозяйственную функцию в обществе “государственного социализма”. Показано, что хозмеханизм науки в советской системе ориентирован на локализацию распространения инноваций в экономике и ограничение трансформационной роли науки надстройкой общества.

Уточнены элементы экономико-теоретического анализа командно-рыночных переходных процессов, раскрыта факторная функция науки в формировании их траектории. Доказано наличие значимой зависимости степени реализации потенциала науки от фазы общесоциальной переходной динамики и необходимость поэтапного реформирования хозяйственного механизма украинской науки. Дана характеристика трех главных этапов научно-социальной реформы и адекватных им последовательных моделей научной политики, показана их функционально-хронологическая иерархия.

Выработана система механизмов вовлечения украинской науки в переходные хозяйственные процессы - базовых (вытекающих из специфики нынешнего статуса ННО в обществе), тактических (определяющих цели внутринаучной реформы после завершения хозяйственной перестройки) и стратегических (характеризующих эволюцию роли науки на конечных стадиях перехода). Эти принципы рекомендованы как приоритетные показатели эффективности инновационных преобразований в постсоветской экономике.

Ключевые слова: наука, экономическая система, инновационный цикл.