Регулювання місцевого та регіонального розвитку

Законодавчі принципи регулювання правовідносин у цій сфері закріплені, перш за все, у Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні” (далі Закон), хоча органи місцевого самоврядування, як юридичні особи публічного права, користуються й усіма правами власників, що визначені ЦК України та іншими законами. Так, в Законі, затверджено поняття та зміст права комунальної власності як матеріальної та фінансової основи місцевого самоврядування (статті 1, 16, 60), повноваження сільських, селищних, міських рад щодо відчуження комунального майна, в тому числі шляхом приватизації (пункт 30 частини першої статті 26), повноваження виконавчих органів рад стосовно управління комунальною власністю (стаття 29) та у сфері регулювання земельних відносин (стаття 33), повноваження районних і обласних рад по управлінню об'єктами комунальної власності (пункти 19, 20 частини першої статті 43) [1].

З огляду на зазначене, слід констатувати, що Конституція України закріпила статус комунальної власності як складного конституційно-правового інституту, реалізація якого залежить від багатьох суб'єктів конституційного права: громадян, територіальних громад, органів місцевого самоврядування, місцевих органів виконавчої влади, тощо. По суті, Конституція заклала такі основи реалізації комунальної власності, які дають змогу з допомогою конституційно-правових важелів гарантувати її належне та конституційне використання. Проблема управління комунальною власністю полягає в тому, щоб зрозуміти сутність суб'єктнооб'єктних відносин. Головною характеристикою власності є не річ і не відношення людей до речей, а те, ким і як привласнюється річ, як таке привласнення зачіпає інтереси інших людей. Відповідно, власність виражає відносини між людьми з приводу привласнення речей.

С. Юрій вважає, що важливо розрізняти функціональні особливості власника, що виступають у вигляді: власника-власника, власника-користувача, власника-розпорядника, особливо в тих випадках, коли ці елементи відносин власності представлені різними фундаторами [19, с. 4].

Таким чином, суб'єктно-об'єктні відносини слід розглядати в площині поділу прав власності на володіння, користування й розпорядження. Володіння виступає як вихідна форма власності, а розпорядження й користування виступають як функції реалізації цілей власника. Відносини власності щодо володіння, користування та розпорядження можуть з'єднуватися в руках одного суб'єкта або бути розподілені між різними суб'єктами. Особливість управління комунальною власністю полягає в тому, що комунальна власність є власністю відповідних громад, сіл, селищ, міст, а органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до Закону повинні здійснювати правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.

Основними принципами володіння та користування майном територіальними громадами законодавець визначив доцільність, економність, ефективність, а також непослаблення, в результаті майнових операцій, економічних основ місцевого самоврядування. У комунальній власності територіальних громад знаходиться досить значна кількість майна. Джерела його походження є різними: створення за рахунок коштів громад, купівля, безоплатна передача із державної форми власності, дарування від фізичних або юридичних осіб, тощо.

Від свого майна територіальні громади отримують доходи, наприклад, коли здають його в оренду чи продають. Водночас, вони як власники повинні нести витрати по утриманню свого майна за рахунок коштів власних бюджетів.

Сучасні реалії України свідчать, що володіючи надзвичайно потужним трудовим потенціалом, природним, рекреаційним, туристичним потенціалом, що є основою місцевого економічного розвитку, його використання є неефективним. Відомо, що бюджетний процес в Україні жорстко централізований, тому говорити про достатню кількість повноважень органів місцевого самоврядування у цій сфері не доводиться.

Більшість територіальних громад фінансово жорстко залежать від держави, а їх бюджети за рахунок власних доходів не покривають навіть необхідного мінімуму власних потреб громад. Недостатність власних бюджетних коштів не дає змоги громадам не тільки вкладати гроші в інфраструктуру, соціальний розвиток відповідних територій, а й часто - на належному рівні утримувати комунальне майно. Особливо гостро стоїть ця проблема у тому випадку, коли йдеться про майно, що забезпечує життєдіяльність всієї громади чи більшості її мешканців - водогони, газопроводи, об'єкти енергозабезпечення, тощо. Для обслуговування такого майна потрібні не тільки кошти, а й залучення спеціалізованих організацій, що мають відповідних спеціалістів та техніку. Можна йти шляхом створення відповідних комунальних підприємств, але це доцільно для великих та середніх міст, однак ніяк не підходить для сільських, селищних чи малих міських територіальних громад - фінансово та організаційно для них створення таких підприємств є економічно невигідним. Однак з огляду на принципи бюджетоутворення, ідеального стану в реальному житті досягнути вдається вкрай рідко. Тому перед органами місцевого самоврядування часто постають питання про відчуження належного їм майна. У статистичному вимірі протягом 1992 - 2008 рр. в Україні було приватизовано 91000 об'єктів комунальної власності, що складає 76,5% до загальної кількості приватизованих об'єктів за роки приватизації [10, с. 2].

Проте відчуження такого вагомого масиву об'єктів комунальної власності не забезпечило органам місцевого самоврядування достатнього фінансового потенціалу, необхідного для реалізації повноважень. Намагаючись з'ясувати причини такої ситуації, з точки зору теорії суспільного вибору [12], слід константувати, що рішення про відчуження об'єктів комунальної власності є результатом взаємодії таких складових: учасників суспільного вибору, правил і процедур, за якими відбувається ухвалення найважливіших рішень, об'єктів, з яких здійснюється вибір.

Для здійснення ефективного суспільного вибору в питаннях реалізації права власності в органів місцевого самоврядування в зазначений період була наявна достатня кількість альтернатив і можливості їх порівнювати. Проте, пріоритети, умови та механізми відчуження майна не визначалися програмами соціально-економічного розвитку територій. В результаті, обґрунтованість прийнятих рішень, їх придатність до оцінювання за економічними критеріями не дають можливості стверджувати, що реалізовані рішення щодо відчуження об'єкті комунальної власності були оптимальними з точки зору ефективності управління ними. На користь цього твердження свідчить, зокрема, і продовження процесів відчуження комунального майна, які, на сьогоднішній день, здійснюються поза схемами приватизації. Законодавець передбачив, що у випадку відсутності спеціальних законодавчих актів, що регулюють питання відчуження комунального майна, органам місцевого самоврядування слід використовувати за принципом аналогії законодавчі акти, що регулюють питання відчуження державного майна (не змішуючи при цьому правові інститути приватизації та відчуження). Хоча Закон України “Про приватизацію державного майна” регламентує приватизацію як державного майна, так і об'єктів права комунальної власності, в той же час, відчуження об'єктів державної власності як і комунальної може здійснюватись за процедурами та у спосіб відмінний від приватизації. Так, відповідно до пункту 18 ст.5 Закону України “Про управління об'єктами державної власності” Кабінетом Міністрів України постановою від 06.06.2007 р. №803 затверджено Порядок відчуження об'єктів державної власності, яким визначено процедури та способи відчуження об'єктів державної власності [12].

З огляду на те, що місцева влада з року в рік змушена працювати в умовах обмеження власних фінансових ресурсів і глибокої залежності від державного бюджету, а місцеве житлово-комунальне господарство знаходиться у катастрофічному стані, що сприяє негативним соціальним настроям у суспільстві, органами місцевого самоврядування продовжуються прийматись рішення про відчуження комунального майна без впровадження системи планування та управління бюджетними коштами в середньостроковій перспективі. Здебільшого рішення про відчуження майна та використання коштів від його продажу приймаються без прийняття бюджетних програм, які передбачають обґрунтованість прийнятих управлінських рішень та визначення ефективності використання бюджетних коштів за встановленими показниками. Це свідчить про превалювання фіскальних чинників під час відчуження та управління комунальним сектором економіки.

Висновки

Сучасна система фінансового забезпечення місцевого самоврядування в Україні скоріше стимулює споживацькі настрої у витрачанні коштів, а не активну мобілізацію коштів з можливих джерел. Вона спрямована на підтримку не самодостатніх (тих, що володіють власною фінансовою базою), а дотаційних територіальних громад та регіонів, оскільки діє правило - чим менше коштів поступає до місцевих бюджетів за рахунок власних джерел, тим більше вилучень слід чекати в наступному бюджетному році. І навпаки, чим менше таких надходжень, тим більше коштів поступає до місцевих бюджетів коштів з державного бюджету.

Органи місцевого самоврядування не мають стимулів для більш ефективного розвитку інфраструктури, оскільки вигідніше залишатися реципієнтом, ніж переходити у розряд донорів.

Отже, цілком очевидним на сучасному етапі розвитку України та її регіонів є той факт, що система розробки концепцій, прогнозування, планування і розробка програм соціально-економічного розвитку повинні стати структурно-визначальною складовою загальної системи державного регулювання, дієвим інструментом реалізації економічної політики держави. В них повинен бути представлений розгалужений та узгоджений комплекс перспективних заходів та стратегічних завдань, який уможливлює переведення економіки України на траєкторію економічного зростання.

Формування фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування повинне бути побудоване на принципово нових підходах і методах, що визначають політику органу місцевого самоврядування щодо управління об'єктами права комунальної власності, враховуючи особливості кожного регіону. Для накопичування необхідної інформації щодо наявності та стану використання комунального майна нагальною потребою є створення єдиного реєстру об'єктів комунальної власності.

Список використаних джерел

Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. - К.: Преса України, 1997. - 80 с.

Про власність: Закон України від 15.04.1991 № 697 - 12 // Відомості Верховної ради УРСР. - 1991. - № 20, стор. 249.

Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21.05.1997 № 280/97 // Відомості Верховної ради України. - 1997. - № 24 (від 25.06.1997), стаття 170.

Постанова Кабінету Міністрів України “Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно - територіальних одиниць (комунальною) власністю” від 5 листопада 1991 року №311. Законодательство Украины о местном самоуправлении: Сборник нормативных актов. - Харьков: ООО Одиссей, 2002. - 448 с.

Постанова Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 р. №803 “Порядок відчуження об'єктів державної власності”. //- Офіційний вісник України. - 2007. - № 43, стор.38, ст. 1734.

Звіт про роботу Фонду державного майна України та хід виконання Держвної програми приватизації у 2008 році // Державний інформ. бюл. про приватиз. - 2009. - № 9. - С. 2 - 12.

Бьюкенен Дж. Политическая экономия государства благосостояния // МЭМО. - 1996. - № 5. - С .46 - 52.

Бьюкенен Дж. Сочинения : Пер. с анг. Т. 1 / М.: Таурус Альфа, 1997. - 560 с.

Василишин М.М. Міжбюджетні відносини як важлива ланка соціально-економічного розвитку регіонів // Економіка АПК. - 2002. - № 9. - С. 109 - 114.

Європейська Хартія місцевого самоврядування (Хартію ратифіковано Законом України № 452 / 97 - ВР від 15.07.97).

Гапонюк М. А., Яцюта В. П., Буряченко А. Є., Славкова А. А. Місцеві фінанси. -- К.: КНЕУ, 2002. -- 183с.

Гірняк В. Джерела конституційно-правового регулювання комунальної власності в Україні. - gromada.lviv.ua.

Кириленко О. П. Місцеві фінанси. -- Т.: Астон, 2004. -- 192с.

Кравченко В. І. Місцеві фінанси України. -- К.: Знання, 1999. -- 487с.

Петленко Ю. В., Рожко О. Д. Місцеві фінанси. -- К.: Кондор, 2003. -- 282с.

Проблеми розвитку державних і місцевих фінансів. -- К.: НДФІ, 2003. -- 412с.

Розпутенко І. В., Федів І. О. Державні фінанси: формування і використання на місцевому рівні. -- К.: Вид-во УАДУ, 1997. -- 104с.

Тодыка Ю.Н. Конституция Украины: проблемы теории и практики. - Харьков: Факт, 2000. - 608 с.

Юрій С. Еволюція власності в умовах становлення ринкових структур. // Вісник економічної науки України. - 2008. - № 2 (14). - С .3 - 6.

Pederson R, Establishing real estate asset management system/ICMA (International Citi Management Association). Wash. - Vol. 21. - № 4.

Размещено на Allbest.ru