Проблеми монополізації та олігополізації господарського життя

Размещено на http:www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ І Олігополія: теоретична сутність та форми прояву

1.1 Поняття та ознаки олігопольних ринків

1.2 Ціноутворення в умовах олігополії, аналіз світового досвіду

Розділ ІІ Основні моделі олігополії

Розділ ІІІ Аналіз олігопольних ринків в Україні

3.1 Ринок мобільного зв'язку

Висновок

Список використаної літератури



Вступ

Українське суспільство на початку 90-х років минулого століття визначилось щодо перебудови власного устрою на користь демократії й ринкової економіки заради свобод, рівних прав і можливостей, добробуту кожної людини.

Однак реформи, що відбулися в Україні, не сповідували ці принципи. Демократія виявилася формальною. Очікувана динамічність соціально-економічного розвитку України обернулась глибокою матеріальною й моральною кризою суспільства, що спричинило подальше відставання від розвинутих країн. Зрештою, українська держава опинилась у частковій міжнародній ізоляції.

Мій інтерес до даної теми пов'язаний, насамперед, із тим, що питання олігополізації економіки є не тільки найбільш поширеним, але і найбільш актуальним в сучасній ринкові економіці. Зараз настав час іншими очима подивитися на ринкові перетворення, демократичність владного устрою, реалізацію прав приватної власності, суспільні свободи й громадянські права - з метою пошуку шляхів реального соціально-економічного розвитку і піднесення нації. Історія розвитку суспільства - це історія боротьби конкуренції і регулювання, історія перетворення вільної конкуренції в ході її монополізації і одержавлення - в конкуренцію, що регулюється, тобто історія розвитку конкуренції, що регулюється. Тому не можна погоджуватися на протиставлення олігополії, створення антиподів. Монополія є певною стадією розвитку вільної конкуренції, яка неминуче ставить питання про втручання держави в розвиток конкурентних відносин.

Монополія - окремі наймогутніші підприємства або об'єднання декількох підприємств, які виробляють переважну кількість певної продукції, завдяки чому впливають на процес ціноутворення і привласнюють високі (монопольні) прибутки.

Монополії проникають в усі сфери суспільного відтворення - безпосереднє виробництво, обмін, розподіл і споживання. Першою монополізується сфера обігу. На цій основі виникли найпростіші форми монополістичних об'єднань - картелі та синдикати.

Термін "монополія" походить від грецьких слів mono - один і polio - продаю. Тому, на думку західних науковців, монополія означає наявність одного продавця певного товару чи послуги або ситуацію, коли одна фірма забезпечує повний випуск товарів.

Актуальність теми дослідження. Проблеми монополізації та олігополізації господарського життя, конкуренція на товарних ринках привертають сьогодні пильну увагу не тільки спеціалістів, але і широких прошарків населення. Успіх економічних перетворень у чималому ступені залежить від зваженої, вивіреної системи регулювання державою монопольних процесів і конкурентних відношень. Сутність монополізму, виникнення монополій та олігополій, що породжують монополізм, конкретною формою вияву якого є монополія.

Монополізм - економічне явище, сутність якого полягає у нав'язуванні господарюючими суб'єктами, які сконцентрували у своїх руках велику власність та економічну владу на ринку, власних інтересів контрагентам і суспільству, в ігноруванні їх інтересів і потреб.

Монополія - це складовий компонент механізму ринкової економіки. Монополія виростає із конкуренції, тобто є економічним результатом концентрації та централізації виробництва і капіталу.

Мета і задачі дослідження. Метою даного дослідження є створення на базі вітчизняного досвіду та досвіду світових учених, визначення олігополії як негативних атрибутів ринкової економіки. Для досягнення мети необхідно було вирішити такі питання:

проаналізувати існуючі в науковий літературі погляди щодо сутності олігополії;

дослідити причини виникнення і сутність олігополії;

визначити умови виникнення монополії та олігополії;

встановити позитивні і негативні сторони монополії та олігополії;

охарактеризувати форми і наслідки монополізації та олігополізаці ринкової економіки;

визначити суть конкуренції;

дати характеристику антимонопольній діяльності держави.

Об'єктом дослідження курсової роботи є олігополія її суть, форми та наслідки олігополізації економіки, та аналіз природи і перспектив виникнення олігополії. олігополія монополія економіка

Предметом дослідження є зміст олігополії їх суть, форми і наслідки для ринкової економіки. Методологічною основою дослідження є сучасні методи пізнання як загальнонаукові, так і спеціальні: діалектико-матеріалістичний, системний, соціологічний, історичний, порівняльно-правовий, структурно-функціональний, статистичний, методи моделювання і прогнозування, аналізу і синтезу, індукції ї дедукції, наукової абстракції, аналогії, порівняння. У ході дослідження проаналізована практика вирішення питань поняття олігополії її суть, форми і наслідки.

Структура курсової роботи складається з вступу, трьох розділів, висновку та списку використаної літератури.



І Розділ. Олігополія: теоретична сутність та форми прояву

1.1 Поняття та ознаки олігопольних ринків

Олігополія належить до ринкових структур, які є найбільш поширеними в сучасній економіці. Вона займає проміжне положення між досконалою конкуренцією і монополією, при цьому є ближчою до монополії.

Олігополія - це галузь, в якій більша частина продажу здійснюється кількома великими фірмами, кожна з яких спроможна впливати на ринкову ціну власними діями. Олігополія існує, коли число фірм в галузі настільки мале, що кожна з них у визначенні своєї цінової політики повинна приймати до уваги реакцію з боку конкурентів. Зазвичай на олігополістичних ринках панує від двох до десяти фірм, на які припадає половина і більше загальних продажів продукту.

Олігополістичний ринок характеризується певними ознаками.

По-перше, кількість фірм на ньому незначна, але кожна з них має значні розміри і суттєву частку ринку, а разом вони виробляють всю або переважну частину певних товарів.

По-друге, товар на цьому ринку може бути як стандартизований (наприклад, нафта, метали, устаткування), так і диференційований (автомобілі, комп'ютери, телевізори). Залежно від типу продукції розрізняють два види олігополії: чисту і диференційовану. До першого типу належать фірми, що виробляють однорідний товар, а до другого -- виробники диференційованої продукції.

По-третє, існують суттєві перешкоди для вступу до таких ринків. Одним із таких бар'єрів є ефект масштабу виробництва. Із вдосконаленням техніки і технології суттєво збільшується оптимальний розмір виробництва, що робить неприбутковим існування переважної частини фірм на ринку. До того ж первісні затрати для створення нової фірми такі, що вони під силу лише обмеженій кількості фірм. Важливою перешкодою є патентування та ліцензування техніки і технологій, а також великі затрати на рекламу, без якої увійти на ринок практично неможливо. В цьому напрямі діє і такий чинник, як контроль над стратегічною сировиною та іншими видами ресурсів. Бар'єри для входження у ринок створюються і злиттям фірм. Об'єднання двох чи більше конкурентних фірм може суттєво примножити їх частку на ринку, що не дасть змогу створеному новому виробнику досягти значного ефекту масштабу виробництва. Термін "олігополія" характеризує ринок, на якому домінують декілька конкурентів. В олігополії досить часто відбуваються змови та формування картелів між домінуючими фірмами.

До злиття фірми спонукають: прагнення досягти більшого ефекту масштабу, зміцнити свою ринкову владу, усунути конкурента, здобути переваги „великого покупця” на ринку ресурсів, тощо.

Перешкодою вступу на ринок новим конкурентам є і збільшення сортності, кількості марок та моделей товару. Чим їх більше, тим важче потенційному конкуренту ввійти на ринок, бо така диференціація потребує значних затрат.

Типовим прикладом олігополістичної структури є чотири найбільші фірми США , які випускають на ринок 94% автомобільних моторів, 90% електроламп, 90% сигарет, 87% зубної пасти, 80% турбін та генераторів, 74% літаків. Причина їхнього утворення, насамперед, прагнення скористатися перевагами великомасштабного виробництва, які недоступні для більшості підприємств. У певних галузях у виробництвах мінімально ефективні розміри підприємства -- точка, де крива загальних питомих витрат припиняє своє падіння та починає вирівнюватися -- настільки великі, що доступні лише дуже не багатьом великим фірмам. Інша причина концентрації -- бар'єри, які фірми створюють на шляху тих, хто намагається проникнути на їхній ринок. Такими бар'єрами можуть бути: власність на не відтворені ресурси, патенти і ліцензії, необхідні для участі у виробництві певного продукту та ін. Домігшись переваг, великі фірми, що стали лідерами на ринку, витісняють чи поглинають численних суперників, після чого мають можливість контролювати ринок.

Характерною рисою ринку олігополії є загальна взаємозалежність, або олігопольний взаємозв'язок. Фірми на цьому ринку достатньо великі, щоб своїми діями впливати на ціни. При цьому вони відчувають вплив не лише покупців, як це має місце в умовах досконалої і монопольної конкуренції. Фірми-олігополісти при зміні цін наштовхуються на дії конкурентних фірм-продавців, які дуже чутливі до поведінки кожного конкурента. Залежність поведінки кожної фірми від реакції конкурентів називається олігопольною взаємозалежністю. Олігопольна фірма бореться проти всіх інших фірм галузі, як разом узятих, так і кожної зокрема, бо успіх конкурента є вирахуванням із попиту на продукцію фірми, а отже, її прибутку. Тому конкуренція на олігопольному ринку є складною і непередбачуваною. У цих умовах перед учасниками олігопольного ринку виникає альтернатива: вести непередбачувану за наслідками жорстку конкуренцію або укласти з потенційними конкурентами угоду. Другий варіант передбачається тоді, коли фірми-олігополісти вбачають можливості спільного збільшення своїх доходів у підвищенні цін і укладенні угоди про поділ ринку. Таке співробітництво називається кооперативною поведінкою і дає результат, аналогічний чистій монополії. Відкрите суперництво, яке називають некооперативною поведінкою, призводить до ситуацій, які нерідко мають непередбачувані для їхніх учасників результати.

Олігополістичний ринок формується за умови досягнення високого ступеня концентрації виробництва. Для його виміру використовується ціла система показників, серед яких є такі:

§ частка кількох найбільших виробників (як правило, чотирьох чи восьми) у загальному обсязі галузевого продажу. Для підтримання конкурентного середовища у багатьох країнах встановлюється гранична межа галузевої концентрації виробництва. Так, у Сполучених Штатах Америки вважається, що для нормального розвитку галузі має бути не менше, ніж 10 конкуруючих фірм. При цьому на частку найбільшої з них не повинно припадати більше ніж 31% усіх галузевих продаж, двох фірм -не більше 44%, трьох-не більше ніж 54%, чотирьох-не більше ніж 64%;

§ індекс Херфіндаля - Хіршмана, в основу розрахунку якого теж покладена частка окремих виробників на галузевому ринку продаж. Він розраховується за формулою:

,

де di-частка кожної окремої фірми на галузевому ринку продаж, %.

Максимального значення цей індекс досягає тоді, коли галузь представлена однією чистою монополією (1002 = 10 000). Тому, чим менший індекс Херфіндаля - Хіршмана , тим більш конкурентним можна вважати ринок. Найхарактернішим для олігополістичного ринку є значення індексу від 1 200 до 5 000.

Проте застосування зазначених показників не завжди реально відображає ступінь розвитку конкуренції, оскільки всі показники, як правило, розраховуються для загальнодержавного ринку. Реально кожен ринок має свої обмежені географічні рамки. Більше того, деякі товари взагалі не утворюють єдиного загальнодержавного ринку, а завжди формуються лише на певних територіях. Скажімо, це може бути ринок цегли чи цементного розчину, побутових послуг, чи окремих продуктів харчування. Суттєвим недоліком розрахунку показників концентрації виробництва є також невизначеність поняття “галузь”. Чи є чистим регіональним монополістом підприємство, яке єдине у Дніпропетровській області виробляє глинисто-піщані стінові блоки (так звана подвійна цегла)?. Що треба брати у знаменнику для розрахунку її частки на ринку: тільки аналогічну цеглу, цеглу взагалі, стінові матеріали, включаючи шлакоблоки та бетонні блоки? Легко переконатися, що залежно від відповіді на поставлене запитання, результати розрахунків будуть суттєво відрізнятися. На жаль, економічна наука поки що не дала задовільного обґрунтування, як правильно визначити знаменник.

1.2 Ціноутворення в умовах олігополії: аналіз світового досвіду

На олігополістичних ринках, щонайменше, деякі фірми можуть впливати на ціну завдяки їх великим долям кількості товару, що загалом випускається. Продавці на олігополістичному ринку знають, що коли вони або їх суперники змінять ціни або об'єм продажів, що випускається, то наслідки позначаться на прибутках всіх фірм на ринку. Продавці усвідомлюють свою взаємозалежність і мають зважати на реакцію суперників при формуванні політики цін. Ця особливість визначає і специфіку її ринкової поведінки. Ціни в такій ситуації, з одного боку, менш рухливі, з іншого, якщо вони змінюються, то разом в усіх фірмах (4). Реакція, яку продавець чекає від фірм, що змагаються, у відповідь на зміни встановлених ним ціни, об'єму випуску або зміни діяльності в області маркетингу, є основним чинником, що визначає його рішення. Реакція, яку окремі продавці чекають від своїх суперників, впливає на рівновагу на олігополістичних ринках.

Може бути чотири варіанти поведінки олігополіста у галузі ціноутворення: ламана крива ціноутворення, зумовлене таємним зговором; лідерство і цінах; ціноутворення за принципом “витрати плюс” (мал.1).

Мал. 1. Варіанти поведінки олігополіста у галузі ціноутворення.

Припустимо, що галузь представлена трьома рівноцінними фірмами (А, В, С), кожна з яких має однакову частину на ринку і вони не погоджують свої ціни через прямий або таємний договір. Що відбуватиметься на ринку та як зміниться положення кривої попиту для фірми А, якщо вона вирішить змінити ціни?

Усе залежатиме від реакції конкурентів. Вони можуть наслідувати приклад фірми А, тобто вирівняти ціни або проігнорувати його.

Якщо фірма А знижує ціну з Р1 до Р2 , намагаючись реалізувати більше своєї продукції, а фірми конкуренти повторюють цей маневр, то реальний приріст продажу може бути досить незначним. Тому його можна не брати до уваги. Справа в тому, що відповідні дії конкурентів змістять криву попиту на продукт фірми вниз, залишивши попередній обсяг продаж за нижчими цінами.

Якщо хтось з олігополістів підвищить ціни, а його приклад наслідують інші, то це означатиме фактичне перетворення галузі у чисто монополістичну і призведе до зниження як загального обсягу продаж, так і відповідного зменшення продаж кожною фірмою. Отже при односпрямованих діях олігополістів усієї галузі крива попиту щодо кожного з них матиме такий саме вигляд, що й крива галузевого попиту, тобто буде досить нееластичною.

Однак фірми конкуренти можуть і не повторювати те, що робить одна фірма. Тоді, знижуючи ціни на продукцію галузі, ініціатор зможе збільшити обсяг продажу, за рахунок конкурентів, а при підвищенні ціни, навпаки - конкуренти збільшать обсяг продаж за його рахунок. При цьому крива попиту на продукт фірми буде досить еластичною, що наближатиме олігополістичний ринок до ринку монополістичної конкуренції.

Який же з цих двох варіантів поведінки конкурентів найвірогідніший?

Якщо фірма ініціатор на олігополістичному ринку вирішить знизити ціни, розраховуючи на збільшення обсягів продажу власних продаж, то конкуренти зроблять те саме, оскільки в протилежному разі вони позбудуться частини завойованого ринку.

Навпаки, якщо фірма спробує підняти свої ціни, то конкуренти проігнорувавши таку поведінку, намагатимуться заволодіти частиною ринку, щоб звільнитися від першої фірми. Таким чином, зниження цін буде вирівняно, оскільки конкуренти наслідуватимуть приклад ініціатора. Аналогічного підвищення цін не відбудеться, оскільки конкуренти спробують розширити свою частку ринку.

Крива попиту буде сильно еластичною на ділянці, що розташована вище від ринкової ціни, та слабо еластичною, коли (продукт диференційований) або взагалі нееластичною (якщо олігополісти продають стандартну продукцію) на ділянці нижче, ніж ринкова ціна. Через таку суттєву відмінність у еластичності попиту крива граничного доходу буде мати розрив. Урахування цих обставин пояснює, чому на олігополістичному ринку ціни мають тенденцію до жорсткості, адже ні зниження ціни, ні її підвищення не дає виграшу ініціатору. Крім того, ламана крива граничного доходу означає, що у певних межах значні зміни граничних витрат не впливатимуть на обсяги виробництва та ціну.

Мал. 2 Відносна незалежність ціни та обсягів виробництва від граничних витрат.

Як показано на (мал. 2), точки перетину кривих МС1 та МС2 з кривою граничних витрат будуть відповідати однаковим обсягам виробництва та ціні.

Однак, ґрунтуючись лише на ламаній кривій попиту не можливо пояснити, чому ринкова ціна встановлюється саме на рівні Ре. Крім того, висновок про незацікавленість олігополістів у зміні ціни не завжди збігається з реальністю: ціни олігополістичного ринку мають стійку тенденцію до зростання. Тому вивчення моделей поведінки виробника на олігополістичному ринку має доповнюватися аналізом можливостей до зговору кількох продавців.

Припустімо, що через млявий збут автомобілів адміністрація компанії «Форд» розглядає можливість 10%-го зниження цін, щоб стимулювати збут. Вона має ретельно продумати те, як реагуватимуть на цей захід «Дженерал моторз» і «Крайслер». Вони можуть взагалі не відреагувати, а можуть знизити свої ціни лише незначно, і в цьому випадку обсяг збуту «форда» значно збільшився б, переважно за рахунок його конкурентів. Можливо, вони наслідуватимуть приклад «Форда», а в цьому випадку всі троє виробників продадуть більше автомашин, проте одержать значно менше прибутків через знижені ціни. Ще один можливий варіант -- таке зниження цін компаніями «Дженерал моторз» та «Крайслер», що перевищить зменшення цін «Форда». Конкуренти можуть знизити свої ціни на 15%, щоб покарати «Форд» за його підступність, а це, в свою чергу, може призвести до цінової війни та різкого падіння прибутків усіх трьох фірм. Тому адміністрація «Форда» має ретельно зважити всі ці можливості. Фактично, для будь-якого рішення, яке приймає фірма,-- призначення цін, визначення рівнів виробництва, проведення широкомасштабної компанії по стимулюванню або інвестування в нові виробничі потужності -- вона повинна передбачити можливу реакцію з боку своїх конкурентів. У цьому випадку кожна з фірм ставить себе на місце конкурентів і аналізує, яка була б їхня реакція.

Отже, на олігополістичному ринку діють дві протилежно спрямовані сили: зацікавленість фірм у максимізації сукупної маси прибутку для всієї галузі, яка породжує тягу до змови і спільних дій, та егоїстична зацікавленість кожної фірми у максимізації своїх власних прибутків шляхом зниження ціни на продукцію, що штовхає фірми до порушення угод. „Дилема олігополістів” - це модель олігополістичного ціноутворення, в якій кожна фірма, вирішуючи проблему рівня цін, діє в умовах, що виключають співробітництво, самостійно реалізує свій потенціал, але зважає на своїх конкурентів (мал. 3).

Мал. 3 Цінові стратегії у випадку дилеми олігополіста.

На ринку лише два продавця (фірма 1 і фірма 2), кожен з яких може встановити або низьку, або високу ціну. Якщо обидві фірми встановлюють високу ціну, то кожна одержить прибуток в розмірі 20 тис. грн., а якщо обидві встановлять низьку ціну, то прибутки кожної становитимуть лише 15 тис. грн. Таким чином, тут є стимул як до змови, так і до обману суперника. Якщо одна фірма встановить високу ціну, а інша низьку, то фірма, що має низьку ціну, одержить 30 тис. грн. прибутку, а та, що має високу - лише 10 тис. грн. Коли б фірми могли б діяти спільно, вони призначили б високу ціну, але якщо вони діють незалежно, тоді їм краще триматись низької ціни. Наприклад, якщо перша фірма призначає високу ціну, то друга фірма максимізує прибуток, знижуючи свою ціну. Якщо фірма 1 призначить низьку ціну, то фірма 2 одержить більше, якщо також знизить ціну, уникаючи зменшення прибутку. Таким чином, фірма 2 максимізує свій прибуток, встановлюючи низьку ціну при будь-якому рішенні суперника. Розрахунки першої фірми аналогічні, тому фірма 1 також завжди призначає низьку ціну. Стан обох фірм утім є гіршим, ніж у випадку змови і призначення обома високих цін. „Дилема олігополістів” відображає вплив цих двох сил на рішення конкурентів: чи вдатися до агресивної конкуренції, намагаючись захопити більшу частину ринку за рахунок суперників, чи пасивно співіснувати, тримаючись за свою частку ринку, призначаючи високі ціни та обмежуючи обсяги виробництва. Конкуруючи пасивно, всі одержать вищі прибутки. Водночас кожен усвідомлює, що суперники відчувають спокусу збити ціни. Тому фірми побоюються конкурувати пасивно, бо суперник може несподівано піти в наступ і захопити значну частку ринку. Жодна фірма не може довіряти своєму конкуренту і очікувати від нього високої ціни.

Невизначеність у поведінці суперників, яка створює суттєві труднощі у прогнозуванні результатів економічної діяльності, штовхає олігопольні фірми на змову у сфері політики цін, так звані джентльменські угоди, де домовленості про ціни, квоти і розділ ринкового простору не фіксуються документально, оскільки узгоджені дії виробників у сфері ціноутворення у більшості країн заборонені законом і тому залишаються важкодоступними для антитрестовського законодавства. Такі таємні узгодження можуть укладатися при періодичних “офіційних” зустрічах, джентльменські узгодження при коктейлях, грі в гольф і т. п.

Існують певні перепони для таємного договору:

1. Різниця в попиті і витратах - відповідно будуть різнитися і ціни, максимізуючи прибуток для кожної фірми. Очевидно, що не буде однієї ціни, яка б була притаманною для всіх фірм.

2. Число фірм - чим більша кількість фірм, тим важче досягти якоїсь угоди.

3. Шахрайство - існує спокуса для скритого зниження цін, тобто почати робити таємні цінові скидки з метою отримання більшого прибутку. Проте, це є небезпечним, так як споживачі які платять вищі ціни можуть це виявити і вимагати до себе подібного ставлення.

4. Спад - переважно спад ділової активності є ворогом таємного договору, тому що ринки збуту, які скорочуються викликають зростання середніх витрат.

5. Можливе входження - збільшені ціни та об'єм продаж при таємному договорі будуть сприяти для вступу нових фірм в галузь. Таке входження, відповідно, знизило б ціни і прибутки, так як зросла б пропозиція.

6. Правові перешкоди: антимонопольне законодавство .

Для олігополістичного ринку, на якому представлені різні за розмірами фірми, властивим є узгодження дій через механізм так званого “лідерства у цінах”. Модель „лідерства в цінах” є поширеним засобом координації поведінки олігополістів за відсутності змови. З мовчазної згоди учасників ринку найбільшій або найефективнішій фірмі галузі відводиться роль цінового лідера, решта встановлюють ціни слідом за ним і не змінюють їх доти, доки лідер не проголосить про нову зміну своєї ціни.

Як правило, лідер завчасно попереджає про наступні зміни, щоб, з одного боку, дати можливість партнерам підготуватись до наступного маневру, а з іншого - вивчити їх можливу реакцію. Ціновий лідер вдається до зміни цін не часто. Він не реагує на незначні зміни у витратах або у попиті на його продукцію. Перегляд цін відбувається лише тоді, коли зміни стосуються всієї галузі і є досить значними. Причому лідерська ціна не обов'язково має бути орієнтована на максимізацію прибутку. Вона може встановлюватися на нижчому рівні з метою не допустити вторгнення в олігопольну структуру нових конкурентів. Взагалі твердження, що олігополія має вищий прибуток завдяки встановленню вищих цін, далеко не завжди підтверджується сучасними дослідженнями. Хоча галузі з вищою нормою концентрації, як правило, прибутковіше, але джерелом високого прибутку можуть бути не тільки високі ціни, а й можливість зменшувати витрати нижче за середні.(4)

Для спрощення механізму розвитку ціни галузеві лідери досить часто вдаються до методики під назвою “витрати плюс”.

Модель ціноутворення „витрати плюс” - це практичний метод, за яким фірма оцінює свої витрати на деякому плановому рівні і встановлює процентні накидки на витрати з таким розрахунком, щоб забезпечити середній прибуток у довгостроковому періоді - приблизно 15% на весь вкладений капітал. Так визначають стандартну ціну, яка слугує базою для подальшого коригування її рівня. Однак, витрати на одиницю продукції змінюються із зміною об'єму виробництва, і тому фірма повинна мати деякий типовий, або плановий, рівень виробництва. Перевага такого методу полягають у його простоті. Метод розрахунку ціни “витрати плюс” добре суміщається з таємним договором олігополістів. Якщо вони мають хоча б приблизно однакові витрати, то достатньо погодити відсоток надбавки до них, щоб фактично проводити узгоджену політику цін на всі свої продукти.

Так як фірми в умовах олігополії можуть досить швидко відповісти на зміну ціни, а також, так як промислові олігополісти володіють значними фінансовими ресурсами, на які можна підтримувати рекламу чи розвиток продукції, то фірми-олігополісти здебільшого займаються неціновою конкуренцією. Така жорсткість цін визначається насамперед олігопольним взаємозв'язком і бажанням фірм-олігополістів уникнути спільної руйнівної конкуренції цін. Методами досягнення такого стану на ринку олігополії є відкрита, таємна і без договірна змови.

Для учасників таємних і явних змов характерна тенденція до максимізації сукупних прибутків всіх учасників. Їх поведінка схожа на поведінку монополіста. Найбільш поширеною формою явної змови є картель. Це письмова чи усна угода між фірмами про запровадження спільної ціни на продукт, про обсяги виробництва окремих фірм та про територіальний поділ ринків збуту продукції. Учасники картелю укладають угоду про ціну, що максимізує їхній прибуток. Така угода стає обов'язковою для кожного учасника. Крім того, кожному учаснику встановлюється квота випуску продукції, яку він не повинен порушувати. Це надає картелю, по суті, монопольну владу на ринку, що дає можливість встановлювати ціну вищу, ніж в умовах конкуренції між ними. Крім того, створення картелю дає змогу олігополістам зменшувати невизначеність, збільшувати прибутки і нерідко перешкоджати входженню в галузь нових конкурентів.

Дотримання картельної угоди суперечить ефективності виробництва і зменшує суспільний добробут, подібно до монополії. Тому картелювання забороняється антимонопольним законодавством у багатьох країнах. Таємні угоди не оформляються офіційно, їх важко виявити. Проте вони дозволяють досягти згоди відносно цін на продукцію чи ринкової частки кожного учасника. В результаті змови олігополія стає подібною до монополії за рівнями виробництва і цін.

Ціна рівноваги стане в точці перетину кривих попиту та пропозиції і буде відповідати 1 дол. США та 400 одиницям випуску. Припустимо, що фірми утворили картель з метою усунення конкуренції. Прагнучи максимізувати прибуток, вони шукатимуть той обсяг випуску, за якого граничний дохід зрівняється з граничними витратами. Таким обсягом будуть 200 одиниць випуску. Якщо випуск затвердиться на такій кількості, ціна зросте до 2 дол. США за одиницю, а чистий прибуток (TR-TC) -- до 200 дол. США. Учасники картелю безумовно скористаються з такої ситуації, виробляючи в половину менше продукції й одержуючи великий прибуток. Але для споживачів картель означає зменшення пропозиції і вищі ціни. На щастя для споживачів, картелі виявляються доволі нестабільними утвореннями.

Однак на практиці картелі не відзначаються стійкістю, бо між його учасниками ведеться боротьба за вигідніші умови саме для своєї фірми. Виникає спокуса обдурити своїх партнерів, що і стає причиною розпаду картелю.

Перша проблема, з якою картель стикається, це складність контролю за виходом на олігопольний ринок. Високі ціни й великі прибутки неминуче залучають нові фірми, які, стаючи членами картелю, знижують частку прибутку, що припадає на кожного, і зрештою роблять безглуздим саме об'єднання.

Друга проблема -- спокуса порушення встановленої квоти. Якщо один із членів союзу збільшить випуск понад квоту за умови, що інші дотримуються домовленості, він тим самим збільшує свій прибуток та одержує цей надлишок доти, доки інші не зроблять те ж саме. Якщо ж це відбудеться і всі учасники перевищать квоти, картель припинить існування, ціна повернеться на рівень ринкової рівноваги та відновиться ситуація вільної конкуренції. Для окремої фірми-учасниці, отже, існують досить могутні спонукальні мотиви перевищити квоту, коли вона розраховує на дотримання іншими учасниками домовленості, так і в тому разі, коли вона сподівається на порушення правил всіма іншими.

Картелі, є противагою анархичному стану капіталістичної економіки, для регулювання якої необхідно було б об”єднати виробництво в одних руках. Саме до цього і прагнуть картелі, і вони досягнуть своєї мети, коли захоплять всі галузі національної промисловості.(11).

Найвідомішим представником картелю є Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК). На початку 70-х pp. вона концентрувала близько 60% виробництва нафти і, прагнучи скористатися з такого положення, встановила квоту, вчетверо піднявши ціни на сиру нафту. Проте високі ціни не тільки протягом восьми наступних років давали великі прибутки, а й зробили рентабельними раніше невигідні нафтопромисли в Північному морі та на Алясці, що підсилило конкуренцію, а також стимулювали пошуки і впровадження енергозберігаючих технологій. За умов конкуренції, що загострилася, широко поширилися порушення домовленостей про квоти й ціни. Саудівська Аравія як найбільший виробник намагалася стримати ціни, знижуючи видобуток, але, зіштовхнувшись із прагненням слабших учасників картелю скористатися ситуацією шляхом перевищення квот, змушена була зробити те ж саме. Ціни знизилися, й ОПЕК перестала контролювати ситуацію на нафтовому ринку. (4).

Якщо припустити, що на місцевому ринку існує лише жменька продавців, що реалізовує стандартизований товар, то можна розглянути модель “свідомого суперництва”. Кожна фірма на ринку прагне максимізувати прибуток і, кожна припускає, що її конкуренти твердо дотримуватимуться початкової ціни.

Проблема стратегічної взаємодії фірм є центральною у дослідженні поведінки олігополістів. Стратегічні рішення олігополістичних фірм вивчаються за допомогою теорії ігор. Економічні ігри можуть бути кооперативними або некооперативними. Гра є кооперативною, якщо змова гравців можлива, і некооперативною, якщо змова між учасниками неприпустима

Існують концепції домінуючої і не домінуючої стратегій. Домінуюча стратегія полягає у прийнятті оптимального рішення гравцем, незалежно від дій конкурента. Недомінуюча стратегія полягає у прийнятті оптимального рішення одним гравцем залежно від того, що робить суперник.

Якщо один з гравців діє в умовах недостатньої інформації або має справу з нераціональним суб'єктом, застосовується стратегія максиміну. Вона дозволяє максимізувати мінімальний прибуток.

В одноразових чи повторюваних іграх обидва гравці приймають рішення одночасно, у послідовних - по черзі, в останньому випадку ініціатор має перевагу. Дія, яка надає фірмі перевагу, називається стратегічним ходом. У ході гри фірми можуть застосовувати загрози і зобов'язання: вдаватися до закриття або виведення з виробництва деяких потужностей, або оголошувати про намір виробляти певний товар. Фірма може загрожувати зниженням ціни, - це означає, що вона розпочинає цінову війну.

Цінова війна - цикл послідовних зменшень ціни фірмами, що змагаються на олігополістичному ринку, називають. Вона є одним з багатьох можливих наслідків олігополістичного суперництва. Війни цін хороші для споживачів, але погані для прибутків продавців.

Легко зрозуміти, як фірми втягуються в цю війну. Оскільки кожен продавець вважати, що інший не реагуватиме на його пониження ціни, то у кожного з них є спокуса збільшити продажі, скорочуючи ціни. Знижуючи ціну нижче за ціну свого конкурента, кожен продавець може захопити весь ринок - або він так думає - і може тим самим збільшити прибуток. Але конкурент відповідає пониженням ціни. Війна цін продовжується до тих пір, поки ціна не падає до рівня середніх витрат. У рівновазі обидва продавці призначають одну і ту ж ціну P=AC=MC. Загальний ринковий випуск такий же, який мав би місце при досконалий конкуренції. Припускаючи, що кожна фірма завжди підтримує свою поточну ціну, інша фірма завжди може збільшити прибуток, вимагаючи на 1 грн. менше, ніж її суперниця. Звичайно, інша фірма не збереже колишню ціну, оскільки вона усвідомлює, що може одержати великий прибуток, вимагаючи на 1 копійку менше конкурента.

Рівновага існує тоді, коли жодна фірма більше не може отримувати вигоди від пониження ціни. Це відбувається, коли Р=АС, а економічні прибутки рівні нулю. Зниження ціни нижче за цей рівень приведе до збитків. Оскільки кожна фірма допускає, що інші фірми не змінюватимуть ціну, то у неї немає стимулу збільшувати ціни. Зробити так, означало б втратити всі продажі на користь конкурентів, які, як передбачається, утримують свою ціну незмінною на рівні Р=АС. Це так звана рівновага Бертрана. Загалом на олігополістичному ринку рівновага залежить від припущень, які роблять фірми про реакцію своїх суперників.

До нещастя для споживачів, цінові війни зазвичай недовговічні. Олігополістичні фірми відчувати спокусу вступити між собою в співпрацю, щоб встановлювати ціни і ділити ринки так, щоб уникнути перспективи цінових війн і їх неприємної дії на прибуток.

Аналізуючи загальносвітові тенденції, дійшли висновку, що в процесі формування мегасуспільства відбувається, насамперед, підрив національних монополій через загострення міжнародної конкуренції та формування олігопольних структур на принципово новому рівні - світовому ринку. Західні економісти, зокрема Дж.Бертін, С.Вайтт, відзначають появу світових олігополій у таких галузях, як автомобілебудування, де панує 27 компаній, електронна (25 фірм), хімічна (18) тощо. Від національних олігополії міжнародного рівня відрізняються, перш за все, характером взаємодії та домовленостей між членами олігополії. Для більшості міжнародних ринків товарів, які мають відносно низькі бар'єри, пов'язані з географічно-локальними відмінностями та диференціацією продукції, сила цінової конкуренції зберігається у порівнянні з неціновою. Тоді як для національних олігополій характерним є послаблення цінової конкуренції через картелювання ринків, що пов'язано насамперед із домовленостями по цінах. Міжнародні олігополії в силу процесів глобалізації більш рухливі, отже їх структура, склад лідерів змінюються швидше за національні. Вони здебільшого складаються з кількох крупних компаній, переважно ТНК.



ІІ Розділ. Основні моделі олігополії

Складність побудови моделі олігополії зумовлена двома основними причинами. По-перше, олігополія має багато проявів. Існує „жорстка олігополія”, коли 2-3 фірми панують на всьому ринку, і „розмита”, за якої 70-80% ринку поділяють 6-7 фірм. Фірми можуть діяти у таємній змові, а можуть приймати рішення самостійно. Продукція олігополістичної галузі може бути як стандартизованою, так і диференційованою. Бар'єри до входження в різних галузях також різні. По-друге, наявність всезагального взаємозв'язку між фірмами, неможливість передбачити реакцію конкурентів є головним фактором невизначеності. ґТа головна складність у побудові моделі поведінки олігополії - це обмеження, з якими стикається фірма. До них належать - витрати виробництва і попиту. Крім загальних обмежень олігополіст має специфічне обмеження: дії конкуруючих фірм. Розроблені часткові моделі рівноваги, - моделі Курно, Штакельберґа, Бертрана і ряд їх модифікацій, а також узагальнена модель рівноваги Неша, - з метою визначення рівноважного обсягу випуску і рівноважної ціни олігополістичної фірми. Рівновага Неша - це набір таких стратегій, коли кожен суб'єкт економіки обирає найкращий для себе варіант дій, виходячи з того, що інші учасники дотримуються певної (даної) стратегії. Оскільки кожен гравець не має причин відхилятися від оптимуму, ці стратегії стабільні.

Розглянемо детальніше дані моделі.

Для будь-якого рішення, яке приймає фірма, в умовах олігополії-- призначення цін, визначення рівнів виробництва, проведення широкомасштабної компанії по стимулюванню або інвестування в нові виробничі потужності -- вона повинна передбачити можливу реакцію з боку своїх конкурентів. У цьому випадку кожна з фірм ставить себе на місце конкурентів і аналізує, яка була б їхня реакція. Процес прийняття подібних рішень розглядається на прикладі взаємовідносини двох фірм у моделі дуополії, яка була вперше запропонована французьким економістом А. Курно в 1838р.

Припустімо, що фірми виробляють однорідний товар і знають криву ринкового попиту. Приймаючи своє виробниче рішення, кожна фірма бере до уваги і свого конкурента. Адміністрація фірми знає, що конкурент також вирішує, яку кількість виробляти, а ціна, яку фірма призначить, залежатиме від сумарного обсягу виробництва обох фірм.

Модель Курно це модель простої дуополії - олігополії з двома фірмами, які виробляють однорідну продукцію. Кожна фірма має вирішити, який обсяг виробляти, для максимізації її прибутків, і обидві фірми приймають рішення одночасно, згідно з їх уявлень щодо можливих рішень конкурентів. Кожен дуополіст розглядає обсяг виробництва іншого як фіксований, величина якого не залежить від його власних виробничих рішень. Ціна, яку фірми приймуть, залежатиме від сумарного обсягу виробництва обох фірм. Фірми максимізують прибуток, виробляючи оптимальний обсяг продукції, визначений за правилом , згідно своїх функцій реакції:

Q1? = R1(Q2) = (a - bQ2) / 2b;

Q2? = R2(Q1) = (a - bQ1) / 2b. Функція реакції - це крива, що показує, який обсяг продукції буде виробляти один олігополіст за кожного заданого обсягу виробництва іншого. Набір рівнів виробництва двох фірм, що відповідають точці рівноваги, називають рівновагою Курно, яка є різновидом рівноваги Неша.

Суть моделі Курно полягає в тому, що кожна фірма розглядає рівень виробництва свого конкурента як фіксований, а потім вирішує, скільки потрібно виробляти.

Вибір фірмою № 1 обсягу виробництва, що максимізує прибуток, залежить від того, скільки, на її думку, вироблятиме фірма № 2. Якщо, на думку фірми № 1, фірма № 2 нічого не вироблятиме, то крива попиту на товари фірми № 1 -- це крива ринкового попиту. Якщо, на думку фірми № 1, фірма № 2 вироблятиме 50 одиниць, то її крива попиту зміщується на цю величину.

Підіб'ємо підсумки: якщо, на думку фірми № 1, фірма № 2 не вироблятиме нічого, вона вироблятиме 50 одиниць; якщо фірма № 2 вироблятиме 50, вона вироблятиме 25; якщо ж фірма № 2 вироблятиме 75, вона вироблятиме 12,5; а якщо, на її думку, фірма № 2 вироблятиме 100 одиниць, то вона не вироблятиме нічого. Обсяг виробництва, що максимізує прибуток фірми № 1, є, таким чином, спадною шкалою обсягу, який, на думку фірми № 1, вироблятиме фірма № 2. Ми називаємо цю шкалу кривою реакції фірми № 1. Аналогічний аналіз ми можемо виконати для фірми № 2 (тобто визначити кількість, максимізуючу прибуток фірми № 2, вважаючи заданими різноманітні припущення щодо обсягу виробництва фірми № 1). Результатом буде крива реакції для фірми № 2, тобто шкала, що співвідносить обсяг її виробництва із обсягом, котрий, на її думку, вироблятиме фірма № 1. Якщо крива граничних витрат фірми № 2 відрізняється від такої ж кривої фірми № 1, крива її реакції буде також відрізнятись за формою від відповідної кривої для фірми № 1.

Крива реакції для кожної фірми підказує їй оптимальний обсяг виробництва за заданого обсягу її конкурента. В точці рівноваги кожна фірма планує обсяг відповідно до кривої своєї реакції, так що рівні виробництва в умовах рівноваги перебувають у точці перетину двох кривих реакції. Такий набір рівнів виробництва називаємо рівновагою Курно. За такої рівноваги кожна фірма реально оцінює обсяг, що вироблятиме її конкурент, і відповідно максимізує свій прибуток.

Крива реакції для фірми № 1 показує, скільки вона вироблятиме як функцію обсягу того, скільки, на її думку, вироблятиме фірма № 2. Знаки (*) в точках К- 0,50,75 і 100 відповідають прикладам, показаним на мал. 1.1. Крива реакції фірми № 2 показує обсяг її виробництва як функцію обсягу, який, на її думку, вироблятиме фірма № 1. В точці рівноваги Курно кожна з фірм правильно оцінює обсяг виробництва свого конкурента і відтак максимізує власний прибуток. Таким чином, жодна з фірм не порушить цієї рівноваги.

Як результат, жодна з фірм не має причин міняти свою виробничу політику. За рівноваги Курно кожен з дуополістів виробляє ту кількість, яка максимізує його прибуток, приймаючи як заданий обсяг виробництва свого конкурента. Таким чином, жоден з дуополістів не має причин змінювати обсяги виробництва.

Припустімо, що початкові рівні виробництва фірм далекі від рівноваги Курно. Чи будуть фірми вирівнювати обсяги свого виробництва, щоб досягти рівноваги Курно? На жаль, модель Курно нічого не говорить про динаміку перехідних процесів вирівнювання. Справді, протягом будь-якого процесу вирівнювання основне припущення моделі, згідно з яким кожна з фірм припускає, що обсяги виробництва її конкурента фіксовані, не відповідає дійсності. Обсяг виробництва жодної з фірм не буде фіксованим, оскільки обидві фірми вирівнювали б обсяги свого виробництва.

За яких умов для кожної фірми раціональним було б припустити, що обсяг виробництва її конкурента фіксований? Це було б раціональним за тієї умови, якщо обидві фірми встановлюють обсяги свого виробництва лише одноразово, оскільки вони не можуть бути зміненими. Це також було б раціональним за тієї умови, якщо вони перебувають в стані рівноваги Курно, оскільки жодна з фірм не має причин змінювати. обсяг виробництва. Використовуючи модель Курно, ми, отже, маємо зрозуміти специфіку поведінки фірм у стані рівноваги.

Зауважте, що результат Курно значно вигідніший для фірм, ніж абсолютна конкуренція, проте не такий виграшний, як здобуток від таємної змови.

Модель Бертрана описує ринкову ситуацію, за якої дві фірми, як і в моделі Курно, виробляють однорідну продукцію. Але змінюється стратегічний показник - фірми вибирають ціни, а не обсяги випуску. Цінова конкуренція змушує обидві фірми знизити ціну до рівня граничних витрат, за якої вони отримують нульовий економічний прибуток. Фірми досягають рівноваги Неша, яка у даному випадку є конкурентною рівновагою.

Модель Штакельберга (лідерства за обсягами) є модифікацією моделі Курно для випадку, коли одна з фірм є лідером, має більшу економічну силу і незалежну позицію, тому першою визначає свій обсяг виробництва. Інша фірма є аутсайдером, який здійснює стратегію пристосування та коригує свою поведінку залежно від вибору, зробленого лідером. У моделі Штакельберга фірма - лідер фактично ігнорує свою функцію реакції. Вона обирає обсяг випуску, котрий максимізує її власний прибуток. Рівновага Штакельберга є окремим випадком рівноваги Неша для домінуючої стратегії. Модель дуополії з диференційованою продукцією застосовується до ситуації, коли олігополістичні фірми випускають диференційовану продукцію, і їм більш логічно у конкурентній боротьбі вибирати не обсяги, а ціни. Попит на продукцію кожної з двох фірм залежить від її власної ціни і ціни конкурента. Обидві фірми вибирають ціни одночасно, розглядаючи ціну конкурента як дану. У точці перетину кривих реакції встановлюється рівновага Неша. Модель домінуючої фірми (квазімонополії) описує ситуацію, коли у галузі функціонує одна велика фірма і багато дрібних, які здатні з нею конкурувати. Ця модель є аналогом моделі Штакельберга, але для випадку цінового лідерства. Попит домінуючої фірми визначається як різниця між сукупним ринковим попитом і обсягом пропонування конкурентного оточення, яке задовольняє цей попит. Домінуюча фірма встановлює обсяг виробництва і ціну за правилом , аутсайдери приймають цю ціну і визначають власний обсяг випуску згідно своєї кривої пропонування.



III Розділ. Аналіз олігопольних ринків в Україні

Протягом двадцяти років в Україні відбувається перехід від планово-адміністративної економіки до ринкової, в якій більше половини всіх товарів, робіт і послуг виробляється суб'єктами господарювання, що діють за умов істотної конкуренції. Однак співвідношення конкурентного та монопольного секторів, що спостерігається зараз в Україні, було характерним для економіки індустріальних країн середини ХХ століття. Надмірною залишається вага в загальному обсязі виробництва сфери природних монополій, недосконалими - механізми державного регулювання цієї сфери, невиправдано високим є рівень концентрації ряду потенційно конкурентних ринків, особливо регіональних та місцевих, на більшості ринків не створені рівні умови конкуренції для всіх суб'єктів господарювання.

Стосовно олігопольного сектора, враховуючи його неоднозначну роль, зокрема, у забезпеченні науково-технічного прогресу, оновленні технологічної бази виробництва, пріоритетним завданням має бути вплив на поведінку учасників ринку, запобігання обмеженням конкуренції внаслідок узгодження їхньої поведінки. Поряд із цим, держава має не допускати структурних змін, що призводили б до виникнення на таких ринках передумов домінування, посилення бар'єрів вступу на них.

Прикладами загальнодержавних товарних ринків з олігопольною структурою в Україні в цей час є ринок послуг мобільного зв'язку (на ринку діє п'ять операторів, частка двох найбільших наближується до 98 відсотків), ринок коксу (на ринку діє 13 виробників, частка трьох найбільших протягом останніх років становила 42 - 51 відсоток), ринок моторних бензинів (операторами ринку є сім великих підприємств, сукупна частка трьох найбільших перевищує 67 відсотків), ринок пива (близько 94 відсотка ринку належить чотирьом конкуруючим між собою суб'єктам господарювання), тютюнових виробів (з 22 суб`єктів господарювання, які діють на ринку, частка трьох найбільших становить понад 75 відсотків, п'яти найбільших - понад 97 відсотків), торфу (на ринку у 2004 році діяло 32 учасники, частка трьох найбільших - понад 55 відсотків), цементу (частка трьох найбільших суб'єктів господарювання становить понад 40 відсотків, п'яти найбільших - понад 60 відсотків). На регіональному рівні олігопольну структуру здебільшого мають ринки послуг з перероблення сільськогосподарської продукції.

В деяких випадках спостерігається посилення концентрації олігопольних ринків: скажімо, сукупна частка чотирьох найбільших виробників пива збільшилася з 88 відсотків у 2002 році до 94 - у 2004, сукупна частка двох найбільших операторів мобільного зв'язку - з 85 відсотків у 2000 році до 98 відсотків - у 2005.

Слід зазначити, що на більшості ринків з олігопольною структурою спостерігаються високі темпи зростання. Наприклад, обсяг послуг мобільного зв'язку за 2001 - 2005 роки збільшився в 7 разів, виробництво цементу зросло в 2,1 разу, виробництво пива у 2000 - 2004 роках збільшилося на 80 відсотків. Значною мірою це пов'язано з поєднанням на олігопольних ринках досить гострої конкуренції між учасниками з перевагами масштабу виробництва.

У той же час на олігопольних ринках існує підвищений ризик антиконкурентних змов суб'єктів господарювання, які призводять до послаблення або усунення конкуренції, встановлення завищених цін, нав'язування контрагентам додаткових зобов'язань, що не стосуються предмета угод тощо. За час дії Закону України «Про захист економічної конкуренції» Антимонопольним комітетом України виявлено та припинено понад 500 випадків антиконкурентних узгоджених дій суб'єктів господарювання, здебільшого на олігопольних ринках послуг з оптової та роздрібної торгівлі нафтопродуктами, перероблення сільськогосподарської продукції, послуг зв'язку. Через це олігопольні ринки потребують підвищеної уваги з боку органів контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції і, водночас, всебічної оцінки перспектив свого розвитку в кожній конкретній ситуації.

Істотною проблемою є численні зловживання суб'єктами господарювання, що займають монопольне або домінуюче становище на товарних ринках, цим становищем. Протягом 2000 - 2005 років органами Антимонопольного комітету України виявлено та припинено понад 7300 порушень законодавства про захист економічної конкуренції цього виду, що становить половину їхньої загальної кількості. При цьому, за шість років щорічна кількість виявлених та припинених органами Антимонопольного комітету України зловживань монопольним становищем зросла у 2,4 разу (із 721 до 1747). Сума безпосередньої шкоди (збитків), які були завдані чи могли бути завдані цими порушеннями юридичним та фізичним особам, становила понад 690 млн. гривень.(10). Особливістю структури зловживань монопольним становищем є те, що переважну більшість з них (понад 85 відсотків) складають протиправні діяння, безпосередньо спрямовані на одержання зиску від використання ринкової влади: встановлення завищених цін, нав'язування контрагентам інших невигідних умов договорів, скорочення виробництва або реалізації товарів.

Наведена структура зловживань монопольним становищем (див. табл 3) свідчить, що суб'єкти господарювання, в яких наявна ринкова влада, незначною мірою відчувають конкурентний тиск або загрозу появи конкурентів на ринку, що спонукали б їх до дій безпосередньо антиконкурентного характеру.



Таблиця 1

Розподіл виявлених та припинених протягом 2000 - 2005 років зловживань монопольним становищем за основними типами

Рік	Питома вага зловживань монопольним становищем (у % загальної кількості)
	цінового характеру	договірного характеру	спрямованих на скорочення виробництва або реалізації товарів	інших
2000	60,7	28,0	6,8	4,5
2001	58,4	28,8	10,9	1,9
2002	67,3	15,7	10,4	6,6
2003	71,6	2,4	9,5	16,5
2004	66,8	3,6	11,4	18,2
2005	66,9	1,9	6,2	25

Частка підприємств, що діють на ринку олігополії, у загальному обсязі виробництва у 2000 р. склала 11,6%, а в 2003 р. - 15,3%. Зміна статистичної методології унеможливила проведення аналогічного аналізу, починаючи з 2004 року. Однак дослідження свідчить, що частки підприємств, які діяли в 2004 році на ринку олігополії були наближеними до їхніх часток в обсязі виробництва в попередні роки (рис.4). Щоправда, пряме порівняння показників внаслідок їхньої неповної тотожності є некоректним.

...