Основи функціонування державних підприємств в сучасних умовах

Корпоративна участь держави в підприємництві, об'єднуючи державну і приватну власність, дає можливість нівелювати мінуси кожної із них і посилити їхні переваги. Державний капітал, інтегруючись із приватним, набуває великої гнучкості й мобільності. Водночас приватний капітал стає менш ризикованим, стабільнішим і прогнозованішим. Сьогодні кілька найбільших компаній світу -- це підприємства зі змішаною формою власності.

Оцінюючи проблеми державного втручання в економіку України, слід брати до уваги проблеми інституціоналізації приватної власності і бути обережними, покладаючи на неї тягар перехідного періоду. Формальна передача прав власності -- це лише початок реформ. Інститут приватної власності забезпечує можливість відносної свободи у прийнятті економічних рішень господарськими суб'єктами, визначає їхні обов'язки і відповідальність, стимулює зниження витрат і раціональніше використання ресурсів. Однак спроба створити його шляхом перерозподілу власності ще ніде не приводила до бажаного результату, бо інститут приватної власності формується еволюційним шляхом через розвиток конкурентного середовища.

За даними Держкомстату, із 1992-го державну форму власності в Україні змінили 21 672 об'єкти, комунальну -- 55 049.

Згідно з результатами діяльності за збитково працюють 66% реформованих підприємств. Обсяг промислової продукції виробленої на українських державних підприємствах становить 23,8%, на підприємствах комунальної власності -- 0,5% , на приватних підприємствах -- 0,3%, на підприємствах колективної форми власності (власність господарських товариств, кооперативів тощо) -- 75,0%, на підприємствах, заснованих на власності міжнародних організацій, -- 0,4% [13, с.49].

Нині в Україні налічується близько 4100 державних підприємств. Держава є власником пакетів акцій 2263 суб'єктів господарювання, до яких належать 2036 відкритих акціонерних товариств, 34 державні акціонерні і холдингові компанії та 193 закриті акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю й інші суб'єкти підприємницької діяльності [13, с. 50].

У сфері державного регулювання пріоритетними напрямками мають стати макроекономічне планування і довгострокові програми модернізації національної економіки, орієнтовані на створення сприятливих умов для зростання виробництва, забезпечення суспільних потреб і соціальних гарантій. У сфері державного підприємництва держава повинна стати конкурентоспроможним власником, який виконує підприємницькі функції в рамках окремих підприємств.

Формування політики подальшої приватизації великих стратегічних підприємств має відбуватися з урахуванням попиту і пропозиції, а також ситуативних умов прискорення глобалізації, коли гостро постає питання необхідності розмежування понять економічної інтеграції й економічної інтервенції, прогнозування наслідків прийнятих рішень. Основою ринку є ефективні підприємства, на товари або цінні папери яких у достатній кількості існує попит платоспроможних суб'єктів. Будь-який товар, випущений на ринок за відсутності попиту, знецінюється або взагалі не має ринкової ціни.

Головною метою великої приватизації слід визнати поліпшення індустріального стану держави, а оцінювати її слід не за кількісними показниками приватизаційного «валу», а за показниками роботи приватизованих підприємств і підприємств із державною часткою. У цьому контексті державне регулювання і державне підприємництво мають відповідати концептуальним уявленням про національну безпеку, суспільну мораль, духовні та культурні цінності суспільства.

Піраміда цілей державного регулювання економіки залежить від того, еволюційним чи революційним шляхом здійснюються зміни в тій чи іншій країні. У цей історичний момент державний сектор України потребує як нових методів державного регулювання, так і нових підходів до оцінки ефективності державного підприємництва як елементу регулювання, що характеризує діяльність держави з погляду соціально-економічної ефективності функціонування макросистеми в цілому. Важлива роль державного регулювання жодною мірою не применшує значення ринкової самоорганізації та саморегулювання. Але повний демонтаж системи державного регулювання економіки і дискредитація інститутів державної влади -- не менш небезпечний процес, ніж повне знищення інституту приватної власності за радянських часів.

Завдання розвитку державного сектору та державного підприємництва:

1. Створення програми реформування й управління державним сектором у процесі соціально ринкової трансформації;

2. Інвестування розвитку прогресивних, наукомістких галузей науки і виробництва, проведення технічної та технологічної модернізації виробництва на державних підприємствах;

3. Здійснення конверсії військового виробництва;

4. Демополізація економіки, суворий державний контроль за діяльністю суб'єктів природних монополій;

5. Забезпечення прогресивних змін у виробництві й менеджменті державних підприємств;

6. Розвиток державно корпоративних підприємств різних типів;

7. Зменшення кількості казенних підприємств, раціоналізація їхньої структури й діяльності;

8. Розвиток, раціональних і ліквідація неефективних форм взаємозв'язку приватного і державного секторів;

9. Детінізація державного сектору;

10. Забезпечення розвитку державних концернів, консорціумів, технополісів, технопарків;

11. Вирішення екологічних проблем;

12. Використання державного сектору економіки з метою раціонального надходження у світове господарство.

2.3 Шляхи підвищення ефективності діяльності державних підприємств

Процес вимірювання очікуваного чи досягнутого рівня ефективності діяльності державного підприємства (організації) методологічно зв'язаний передовсім із визначенням належного критерію і формуванням відповідної системи показників.

Критерій -- це головна відмітна ознака й визначальна міра вірогідності пізнання суті ефективності виробництва (діяльності) до яких здійснюється кількісна оцінка рівня цієї ефективності. Правильно сформульований критерій має якнайповніше характеризувати суть ефективності як економічної категорії і бути єдиним для всіх ланок суспільного виробництва чи господарської діяльності.

Суть проблеми підвищення ефективності виробництва (діяльності) полягає в тім, щоб на кожну одиницю ресурсів (витрат) -- трудових, матеріальних і фінансових -- досягати максимально можливого збільшення обсягу виробництва (доходу, прибутку). Виходячи з цього, єдиним макроекономічним критерієм ефективності виробництва(діяльності) стає зростання продуктивності суспільної (живої та уречевленої) праці. Кількісна визначеність і зміст критерію відображаються в конкретних показниках ефективності виробничо-господарської та іншої діяльності суб'єктів господарювання.

Формуючи систему показників ефективності діяльності суб'єктів господарювання, доцільно дотримуватися певних принципів, а саме:

- забезпечення органічно взаємозв'язку критерію та системи конкретних показників ефективності діяльності;

- відображення ефективності використання всіх видів застосовуваних у діяльності ресурсів;

- можливості застосування показників ефективності до управління різними ланками виробництва на підприємстві (діяльності в організації);

- виконання провідними показниками стимулюючої функції в процесі використання наявних резервів зростання ефективності виробництва (діяльності).

Система показників ефективності виробництва (діяльності), що побудовано на підставі зазначених принципів, має включати кілька груп: 1) узагальнюючі показники ефективності виробництва (діяльності); 2) показники ефективності використання праці (персоналу); 3) показники ефективності використання виробничих (основних та оборотних) фондів; 4) показники ефективності використання фінансових коштів (оборотних коштів та інвестицій). Кожна з цих груп включає певну кількість конкретних абсолютних чи відносних показників, що характеризують загальну ефективність господарювання або ефективність використання окремих видів ресурсів(табл. 2)

Система показників ефективності виробництва (діяльності) первинних суб'єктів господарювання

табл. 2

Для всебічної оцінки рівня й динаміки абсолютної економічної ефективності виробництва, результатів виробничо-господарської та комерційної діяльності підприємства (організації) поряд із наведеними основними варто використовувати також і специфічні показники, що відбивають ступінь використання кадрового потенціалу, виробничих потужностей, устаткування, окремих видів матеріальних ресурсів тощо.

Конкретні види ефективності можуть виокремлюватися не лише за різноманітністю результатів (ефектів) діяльності підприємства (організації), а й залежно від того, які ресурси (застосовувані чи споживані) беруться для розрахунків. Застосовувані ресурси -- це сукупність живої та уречевленої праці, а споживані -- це поточні витрати на виробництво продукції (надання послуг). У зв'язку з цим у практиці господарювання варто виокремлювати також ефективність застосовуваних і споживаних ресурсів як специфічні форми прояву загальної ефективності виробництва (діяльності). У даному разі мова йдеться про так звані ресурсні та витратні підходи до визначення ефективності із застосуванням відповідних типів показників Узагальнюючий показник ефективності застосовуваних ресурсів підприємства (організації) можна розрахувати, користуючись формулою (2.1)

, (2.1)

де -- ефективність застосовуваних ресурсів, тобто рівень продуктивності суспільної (живої та уречевленої) праці;

-- обсяг чистої продукції підприємства;

-- чисельність працівників підприємства;

-- середньорічний обсяг основних фондів за відновною вартістю;

-- вартість оборотних фондів підприємства;

-- коефіцієнт повних витрат праці, що визначається на макрорівні як відношення чисельності працівників у сфері матеріального виробництва до обсягу утвореного за розрахунковий рік національного доходу і застосовується для перерахунку уречевленої у виробничих фондах праці в середньорічну чисельність працівників.

Узагальнюючим показником ефективності споживаних ресурсів може бути показник витрат на одиницю товарної продукції, що характеризує рівень поточних витрат на виробництво і збут виробів (рівень собівартості). Як відомо, до собівартості продукції споживані ресурси включаються у вигляді оплати праці (персонал), амортизаційних відрахувань (основні фонди і нематеріальні активи) і матеріальних витрат (оборотні фонди).

З-поміж узагальнюючих показників ефективності виробництва (діяльності) того чи того первинного суб'єкта господарювання виокремлюють насамперед відносний рівень задоволення потреб ринку. Він визначається як відношення очікуваного або фактичного обсягу продажу товарів (надання послуг) суб'єктом господарювання до виявленого попиту споживачів.

До важливих узагальнюючих показників ефективності виробництва (діяльності) належить також частка приросту продукції за рахунок інтенсифікації виробництва. Це зумовлюється тим, що за ринкових умов господарювання вигіднішим економічно й соціально є не екстенсивний (через збільшення застосовуваних ресурсів), а саме інтенсивний (за рахунок ліпшого використання наявних ресурсів) розвиток виробництва.

Визначення частки приросту продукції за рахунок інтенсифікації виробництва здійснюється за формулою (2.2)

, (2.2)

де -- частка приросту обсягу продукції, зумовлена інтенсифікацією виробництва;

-- приріст застосовуваних ресурсів за певний певний період (розрахунковий рік), %;

-- приріст обсягу виробництва продукції за той же період (рік), %.

Чинники зростання ефективності діяльності державного підприємства

Рівень економічної та соціальної ефективності виробництва (діяльності) залежить від багатьох чинників. Тому для практичного розв'язання завдань управління ефективністю важливого значення набуває класифікація чинників її зростання з певними ознаками. Класифікацію чинників зростання ефективності (продуктивності) виробничо-економічних та інших систем діяльності доцільно здійснювати за трьома ознаками: 1) видами витрат і ресурсів (джерелами підвищення); 2) напрямами розвитку та вдосконалення виробництва (діяльності); 3) місцем реалізації в системі управління виробництвом (діяльністю).

Групування чинників за першою ознакою уможливлює достатньо чітке визначення джерел підвищення ефективності: зростання продуктивності праці і зниження зарплатомісткості продукції (економія затрат живої праці), зниження фондомісткості та матеріаломісткості виробництва (економія затрат уречевленої праці), а також раціональне використання природних ресурсів (економія затрат суспільної праці). Активне використання цих джерел підвищення ефективності виробництва (діяльності) передбачає здійснення комплексу заходів, які за змістом характеризують основні напрями розвитку та вдосконалення виробничо-комерційної діяльності суб'єктів господарювання (друга класифікаційна ознака). Визначальними напрямами є: 1) прискорення науково-технічного та організаційного прогресу (підвищення техніко-технологічного рівня виробництва; удосконалення структури виробництва, організаційних систем управління, форм і методів організації діяльності, її планування та мотивації); 2) підвищення якості й конкурентоспроможності продукції (послуг); 3) усебічний розвиток та вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання.

Практично найбільш важливою треба вважати класифікацію чинників ефективності за місцем реалізації в системі управління діяльністю (третя ознака групування чинників). Особливо важливим є виокремлювання внутрішніх (внутрішньогосподарських) і зовнішніх (народногосподарських) чинників, а також поділ низки внутрішніх чинників на так звані тверді і м'які.

Класифікація внутрішніх чинників на «тверді» і «м'які» є досить умовною, але широко використовуваною в зарубіжній практиці господарювання. Специфічну назву цих груп чинників за позичено з комп'ютерної термінології, відповідно до якої сам комп'ютер називається «твердим товаром», а програмне забезпечення -- «м'яким товаром». За аналогією «твердими» чинниками називають ті, які мають фізичні параметри і піддаються вимірюванню, а «м'якими» -- ті, що їх не можна фізично відчути, але вони мають істотне значення для економічного управління діяльністю трудових колективів.

Напрямки дії та використання окремих чинників

Можливі напрямки реалізації внутрішніх і зовнішніх чинників підвищення ефективності діяльності підприємств та організацій неоднакові за ступенем дії впливу, ступенем використання та контролю. Тому для практики господарювання, для керівників і відповідних спеціалістів (менеджерів) суб'єктів підприємницької чи інших видів діяльності важливим є детальне знання масштабів дії, форм контролю та використання найбільш істотних внутрішніх і зовнішніх чинників ефективності на різних рівнях управління діяльністю трудових колективів. Той чи той суб'єкт господарювання може й мусить постійно контролювати процес використання внутрішніх чинників через розробку та послідовну реалізацію власної програми підвищення ефективності діяльності, а також ураховувати вплив на неї зовнішніх чинників. У зв'язку з цим виникає необхідність конкретизації напрямків дії та використання головних внутрішніх і зовнішніх чинників підвищення ефективності діяльності суб'єктів господарювання.

1. Технологія. Технологічні нововведення, особливо сучасні форми автоматизації та інформаційних технологій справляють найістотніший вплив на рівень і динаміку ефективності виробництва продукції (надання послуг). За принципом ланцюгової реакції вони спричиняють суттєві (нерідко докорінні) зміни в технічному рівні та продуктивності технологічного устаткування, методах і формах організації трудових процесів, підготовці та кваліфікації кадрів тощо.

2. Устаткуванню належить провідне місце в програмі підвищення ефективності передовсім виробничої, а також іншої діяльності суб'єктів господарювання. Продуктивність діючого устаткування залежить не тільки від його технічного рівня, а й від належної організації ремонтно-технічного обслуговування, оптимальних строків експлуатації, змінності роботи і завантаження в часі тощо.

3. Матеріали та енергія позитивно впливають на рівень ефективності діяльності якщо розв'язуються проблеми ресурсозбереження, зниження матеріаломісткості та енергоємності продукції (послуг), раціоналізується управління запасами матеріальних ресурсів і джерелами постачання.

4. Вироби. Самі продукти праці, їхня якість і зовнішній вигляд (дизайн) також є важливими чинниками ефективності діяльності суб'єктів господарювання. Рівень останньої має корелювати з корисною вартістю, тобто ціною, яку покупець готовий заплатити за виріб відповідної якості. Проте для досягнення високої ефективності господарювання самої тільки корисності товару недостатньо. Пропоновані підприємством (організацією) для реалізації продукти праці мають з'явитися на ринку в потрібному місці, у потрібний час і за добре обміркованою ціною. У зв'язку з цим суб'єкт діяльності має стежити за тим, щоб не виникало будь-яких організаційних та економічних перешкод між виробництвом продукції (наданням послуг) т окремими стадіями маркетингових досліджень.

5. Працівники. Основним джерелом і визначальним чинником зростання ефективності діяльності є працівники -- керівники, менеджери, спеціалісти, робітники. Ділові якості працівників, підвищення продуктивності їхньої праці багато в чому зумовлюються дійовим мотиваційним механізмом на підприємстві (в організації), підтриманням сприятливого соціального мікроклімату в трудовому колективі.

6. Організація і системи. Єдність трудового колективу, раціональне делегування відповідальності, належні норми керування характеризують добру організацію діяльності підприємства (установи), що забезпечує необхідну спеціалізацію та координацію управлінських процесів, а, отже, вищий рівень ефективності (продуктивності) будь-якої складної виробничо-господарської системи. При цьому остання для підтримування високої ефективності господарювання має бути динамічною та гнучкою, періодично реформуватися відповідно до нових завдань, що постають за умови зміни ситуації на ринку.

7. Методи роботи. За умов переважання трудомістких процесів досконаліші методи роботи стають достатньо перспективними для забезпечення зростання ефективності діяльності підприємства (організації). Постійне вдосконалення методів праці передбачає систематичний аналіз стану робочих місць та їхню атестацію, підвищення кваліфікації кадрів, узагальнення та використання нагромадженого на інших підприємствах (фірмах) позитивного досвіду.

8. Стиль управління, що поєднує професійну компетентність, діловитість і високу етику взаємовідносин між людьми, практично впливає на всі напрямки діяльності підприємства (організації). Від нього залежить, у якій мірі враховуватимуться зовнішні чинники зростання ефективності діяльності на підприємстві (в організації). Відтак належний стиль управління як складовий елемент сучасного менеджменту є дійовим чинником підвищення ефективності діяльності будь-якого підприємства, кожної підприємницької структури.

9. Державна й соціальна політика істотно впливає на ефективність суспільного виробництва. Основними її елементами є: а) практична діяльність владних структур; б) різноманітні види законодавства (законотворча діяльність); в) фінансові інструменти (заходи, стимули); г) економічні правила та нормативи (регулювання доходів і оплати праці, контроль за рівнем цін, ліцензування окремих видів діяльності); д) ринкова, виробнича й соціальна інфраструктури; е) макроекономічні структурні зміни; є) програми приватизації державних підприємств (організацій); ж) комерціалізація організаційних структур невиробничої сфери.

10. Інституціональні механізми. Для безперервного підвищення ефективності діяльності всіх суб'єктів господарювання держава має створити відповідні організаційні передумови, що забезпечуватимуть постійне функціонування на національному, регіональному чи галузевому рівнях спеціальних інституціональних механізмів -- організацій (дослідних і навчальних центрів, інститутів, асоціацій). Їхню діяльність треба зосередити на: 1) розв'язання ключових проблем підвищення ефективності різних виробничо-господарських систем та економіки країни в цілому; 2) практичній реалізації стратегії і тактики розвитку національної економіки на всіх рівнях управління. Нині у світі функціонує понад 150 міжнародних, національних і регіональних центрів (інститутів, асоціацій) з продуктивності та управління.

11. Інфраструктура. Важливою передумовою зростання ефективності діяльності підприємств (організацій) є достатній рівень розвитку мережі різноманітних інституцій ринкової та виробничо-господарської інфраструктури. За сучасних умов господарювання всі підприємницькі структури користуються послугами інноваційних фондів і комерційних банків, бірж (товарно-сировинних, фондових, праці) та інших інститутів ринкової інфраструктури. Безпосередній вплив на результативність діяльності підприємств (організацій) справляє належний розвиток виробничої інфраструктури (комунікацій, спеціалізованих інформаційних систем, транспорту, торгівлі тощо). Вирішальне значення для ефективного розвитку всіх структурних елементів економіки має наявність широкої мережі установ соціальної інфраструктури

12. Структурні зміни в суспільстві також впливають на показники ефективності на різних рівнях господарювання. Найважливішими є структурні зміни економічного та соціального характеру. Головні з них відбуваються в таких сферах: а) технології, наукові дослідження та розробки супроводжувані революційними проривами в багатьох галузях знань (пропорція імпортних та вітчизняних технологій);

б) склад та технічний рівень основних фондів (основного капіталу); в) масштаби виробництва та діяльності (переважно за деконцентрації з допомогою створення малих і середніх підприємств та організацій); г) моделі зайнятості населення в різних виробничих і невиробничих галузей; д) склад персоналу за ознаками статі, освіченості, кваліфікації тощо.

Лише вміле використання всієї системи перелічених чинників може забезпечити достатні темпи зростання ефективності виробництва (діяльності). При цьому обов'язковість урахування зовнішніх чинників не є такою жорсткою, як чинників внутрішніх.

Висновок

Державне підприємство - це самостійна господарська одиниця з правами юридичної особи, яка функціонує на основі державної форми власності у різних галузях народного господарства.

Відповідно до Закону України «Про підприємства» діяльність державного підприємства будується на поєднанні прав власника майна (держави) та принципів самоуправління трудового колективу.

Державні органи, що уповноважені здійснювати управління державним підприємством, не мають права втручатися в його господарську діяльність. Вони вирішують питання створення підприємства і визначення мети і напрямку його діяльності, його реорганізації чи ліквідації, а також здійснюють контроль за ефективністю використання та збереження довіреного підприємству майна.

Внутрішніми та зовнішніми чинниками підвищення ефективності діяльності суб'єктів господарювання є:

1. Технологія. Технологічні нововведення, особливо сучасні форми автоматизації та інформаційних технологій справляють найістотніший вплив на рівень і динаміку ефективності виробництва продукції (надання послуг). За принципом ланцюгової реакції вони спричиняють суттєві (нерідко докорінні) зміни в технічному рівні та продуктивності технологічного устаткування, методах і формах організації трудових процесів, підготовці та кваліфікації кадрів тощо.

2. Устаткуванню належить провідне місце в програмі підвищення ефективності передовсім виробничої, а також іншої діяльності суб'єктів господарювання. Продуктивність діючого устаткування залежить не тільки від його технічного рівня, а й від належної організації ремонтно-технічного обслуговування, оптимальних строків експлуатації, змінності роботи і завантаження в часі тощо.

3. Матеріали та енергія позитивно впливають на рівень ефективності діяльності якщо розв'язуються проблеми ресурсозбереження, зниження матеріаломісткості та енергоємності продукції (послуг), раціоналізується управління запасами матеріальних ресурсів і джерелами постачання.

4. Вироби. Самі продукти праці, їхня якість і зовнішній вигляд (дизайн) також є важливими чинниками ефективності діяльності суб'єктів господарювання. Рівень останньої має корелювати з корисною вартістю, тобто ціною, яку покупець готовий заплатити за виріб відповідної якості. Проте для досягнення високої ефективності господарювання самої тільки корисності товару недостатньо. Пропоновані підприємством (організацією) для реалізації продукти праці мають з'явитися на ринку в потрібному місці, у потрібний час і за добре обміркованою ціною. У зв'язку з цим суб'єкт діяльності має стежити за тим, щоб не виникало будь-яких організаційних та економічних перешкод між виробництвом продукції (наданням послуг) т окремими стадіями маркетингових досліджень.

5. Працівники. Основним джерелом і визначальним чинником зростання ефективності діяльності є працівники -- керівники, менеджери, спеціалісти, робітники. Ділові якості працівників, підвищення продуктивності їхньої праці багато в чому зумовлюються дійовим мотиваційним механізмом на підприємстві (в організації), підтриманням сприятливого соціального мікроклімату в трудовому колективі.

Список використаної літератури

1.Основи економічної теорії / За редакцією Ю.В.Ніколенка К: ЦУЛ 2003. - 412с.

2. Мочерний С.В. Політична економія: Навч. посібник. - К.: Знання-Прес, 2002. - 687 с.

3.І.І. Циглик, З.М. Криховецька, Т.М. пане вник Основи підприємництва 2007 - 223с.

4.Бондарчук К. Напрями удосконалення нормативно - правової бази для забезпечення зайнятості інвалідів// Економіка України - № 1 - 2004 р. -47с.

5.З.С. Варналій Основи підприємництва 2003 - 285с.

6. Основи економічної теорії / За редакцією Зюнькіна А.Г. 2007 - 230с.

7. Федоренко В.Г., Діденко О.М., Руженський М.М., Іткін О.Ф. Політична економія: Підручник / За науковою ред. доктора економ. наук проф. В.Г. Федоренка. - К.: Алерта, 2008. - 487 с.

8. Бєляєв О.О Політична економія: Навчальний посібник. -- К.: КНЕУ, 2001. -- 328 с.

9.Бойчик І.М. Економіка підприємства: Навчальний посібник.-К: Атіка,2002-480с.

10.Гальчинський А.С.,Єщенко П.С.,Палкін Ю.І. Основи економічних знань: Навчальний посібник - К: Вища школа, 1998- 544с.

11.Економіка підприємства : Підручник / За заг. ред. С.Ф.Покропивного. К: КНЕУ, 2001- 528с.

12.Федоренко В.,Гаврилова Т., Економічне становище підприємств та інвестиційні процеси. Економіка України №5-2003 28-33с.

13. Роговая Н. Деякі теоретичні аспекти державного регулювання банківської діяльності// Економіка України - № 10 - 2003 р. - 50с.

14. Закон України від 27.03.91 р. “Про підприємства в Україні”

15. Шнипко О. Сутність підприємницької діяльності та основи умови розвитку її в Україні // Підприємництво, господарство і право. - 2001. - № 6. - C. 3-6

16. Шевеленко С. Д. Підприємництво і підприємницька діяльність: Навч. посіб. для студ. вуз.; За заг. ред. В.В.Сопка. - К.: Вища школа, 1997

17. Сизоненко В. О. Сучасне підприємництво: Довідник, -К.: Знання-Прес, 2003

18. Покропивний С. Ф. Підприємництво: стратегія, організація, ефективність: Навч. посіб.; М-во освіти України. Київський нац. економ. ун-т. - К.: КНЕУ, 1998

19. Основи підприємницької діяльності: Навчальний посібник; М-во освіти і науки України, АПН України, Ін-т проблем виховання. - Кіровоград, 2004

20. Кучеренко І. Сучасна історія розвитку українського законодавства, яке регулює порядок створення та діяльність державних підприємств // Підприємництво, господарство і право. - 2001. - № 8. - C. 25-28

21.Арсеєнко А. Підприємництво і підприємці // Урядовий кур'єр 1994

22.Селіванов В. Підприємництво в Україні : проблеми становлення та перспективи розвитку // Право України - 1995 №7

23. Федоренко В.Г., Діденко О.М., Руженський М.М. Політична економія 2008 - 487с.

Размещено на Allbest.ru