Міжгалузеві виробничі комплекси і їх роль в економіці України

Галузі основної хімії працюють на місцевій сировині, їх продукція займає більше 65% у загальному виробництві основних видів продукції галузі. Україна залишається чільним виробником мінеральних добрив у світі. У структурі їхнього випуску основне місце посідають азотні добрива (у 2003 р. їх вироблено 96,2% до усього обсягу мінеральних добрив. Підприємства із вироблення азотних добрив територіально тяжіють до центрів продукування коксу і переробки природного газу. Центри із випуску азотних добрив на основі переробки природного газу споруджені у Рівному, Черкасах, Лисичанську. Азотні добрива із коксівного газу виробляються у Горлівці, Запоріжжі, Алчевську, Сіверськодонецьку, Дніпродзержинську. Загальний обсяг випуску азотних добрив у країні постійно зменшується. Якщо на початку 90-х років пересічнорічні кількості виробництва складали 3,3 млн. т (65% від загального виробництва мінеральних добрив), то у 2001 році --лише 2,4 млн. т.

На базі місцевої сировини розвивається виробництво калійних добрив. Підприємства галузі тяжіють до сировини і тому їхнє продукування зосереджене у Прикарпатті - Калуш і Стебник. За 1995-2005 рр. обсяги випуску калійних добрив підприємствами скоротилися майже у 7 разів і у 1999 р. вони склали 22,4 тис. т на рік.

Виробництво фосфатних добрив у країні базується на привізній сировині, тому підприємства галузі орієнтуються, загалом, на споживача. Вони переробляють апатити Кольського півострова в Одесі, Вінниці, Сумах і Костянтинівці. Певну роль у цьому відіграють руди Кролевецького (Сумська обл..), Ізюмського (Харківська обл.) та Придністровського родовищ фосфоритів. Виробництво фосфатних добрив на підприємствах України скоротилося порівняно із 1990 роком у 26 разів. Обсяг виробництва у 2001 році склав 63,0 тис. т.

Содове виробництво зосереджене в районах, які забезпечені природною хімічною сировиною -- вапняками і кухонною сіллю. Найбільші підприємства із випуску кальцинованої соди, розміщені у Лисичанську і Слов'янську. її випуск налагоджений у Криму на базі солей Сивашу. Підприємства із продукування каустичної соди знаходяться у Дніпродзержинську, Калуші, Первомайську (Харківська область), Лисичанську і Красноперекопську. Обсяги промислового виробництва соди, порівняно із початком 90-х років, значно скоротилися, зокрема, кальцинованої соди -- у 1,7 раза (у 2001 р. виробництво склало 650,9 тис. т), каустичної -- у 3,3 рази (134,1 тис. т у 2001 р.).

Серед іншої продукції основної хімії країна володіє потужними виробництва сірчаної кислоти. Підприємства галузі здатні щорічно випускати більше 5 млн. т сірчаної кислоти у моногідраті. Однак, у 2001 р. обсяг виробництва склав 1,04 млн. т. Сірчанокисле виробництво розміщується разом із випуском фосфатних добрив, отже його центрами є Костянтинівка, Вінниця, Суми, Одеса. Значна кількість сірчаної кислоти виробляється також на хімічних комбінатах у Горлівці, Лисичанську та Дніпродзержинську, на коксохімічних заводах Донбасу, Придніпров'я. Створене таке виробництво і на Кримському заводі двоокису титану (Красноперекопськ). Все ж основним районом зосередженого виготовлення сірчаної кислоти залишається Донбас.

Підприємства галузі виробляють хімічні (штучні і синтетичні) волокна і нитки, а з відходів -- різноманітні товари широкого вжитку. Зі штучних ниток роблять тільки віскозу, із синтетичних - капрон, анід. Основною продукцією віскозне штапельне волокно, нитки для кордної тканини, нитки текстильні, капронові. Нині підгалузь об'єднує 5 спеціалізованих підприємств, найбільшими з яких є Чернігівське (синтетичні волокна), Київське (Дарницький шовковий комбінат), Черкаське (штучний шовк), Сокальський (штучне волокно) і Житомирський заводи хімволокна.

За останні 14 років (1990-2002) майже у 3,4 раза скоротили виробництво підприємства промисловості синтетичних смол і пластичних мас. Річний обсяг їхнього випуску в країні склав 242,0 тис. т (2001 р.). Сировиною для продукування пластмас і смол є органічні з'єднання, які отримують у результаті переробки нафти, газу і кам'яного вугілля. Тому найбільше підприємств цієї галузі розміщено у Донбасі та Придніпров'ї. Потужними закладами підгалузі є виробничі об'єднання: Сіверськодонецьке "Азот", Горлівське "Стирол", Дніпродзержинське "Азот", Калуське "Хлорвініл", Первомайське "Хімпром", Рубіжанське "Барвник", Бориславське "Барва".

Підприємствами хімічної промисловості України налагоджене виробництво хімічних засобів захисту рослин та стимуляторів їхнього росту. Основний випуск цієї продукції зосереджений на Первомайському "Хімпромі", а також у містах Калуші, Дніпродзержинську, Луганську (виробництво гербіцидів). Вони здатні виробляти до 80 тис. т за рік хімічних товарів, однак починаючи із 1994 року, їхні щорічні обсяги коливаються у межах 4,1-4,5 тис. т продукції, а у 2001 р. вони упали до рівня 2,8 тис. т.

Підприємства шинної промисловості виробляють автомобільні, тракторні, мотоциклетні та велосипедні шини. У 2001 році було випущено 7245,5 тис. шт., що на 6,3% більше, ніж у попередньому році. Для вантажних автомобілів вироблено 753,8 тис. шт., для легкових -- 6108,2 тис. шт. і для сільськогосподарських машин -- 295,4 тис. шт. Найбільшими підприємствами галузі в Україні є Дніпропетровський шинний завод, Білоцерківське (Київська область) виробниче об'єднання з виробництва шин і гумоазбестових виробів і Київське АТ "Київ-Гума".

В Україні нараховується понад 30 підприємств гумової промисловості, яка випускає декілька десятків тисяч найменувань продукції із гуми. У структурі продукції цієї галузі помітне місце займає виробництво гумового взуття, обсяги якого за 2000-2001 рр. зросли на 16% і склали у 2001 р. 2523 тис. пар. Великі підприємства галузі розміщені у містах Лисичанськ, Суми, Одеса, Харків, Біла Церква, Львів, Чернівці, Запоріжжя. [6-c.136-137]

У країні розвинуті майже всі галузі хімічної промисловості, однак рівень їхнього розвитку і територіальної концентрації має певні відмінності. Найбільший рівень зосередження галузей хімічної промисловості властивий для Донбасу і Придніпров'я. У цих регіонах сформувалися великі вузли хімічної промисловості: Лисичансько-Рубіжанський (Сіверськодонецькі ВО "Азот" і "Склопласти", Лисичанський содовий завод, Рубіжанське ВО "Барвник"); Горлівсько-Донецький (Горлівське ВО "Стирол", Слов'янське ВО "Хімпром", Донецький завод хімреактивів); Дніпропетровсько-Дніпродзержинський (Дніпропетровський лакофарбовий завод, Дніпродзержинське ВО "Азот"); Сумський (Сумське ВО "Хімпром", Шосткинське ВО "Свема", Шосткинський завод хімреактивів); Харківський (завод "Харпластмас", НВО "Монокристал реактив", лакофарбовий завод, Первомайське ВО "Хімпром").

2.5 Лісовиробничій комплекс

Лісова промисловість сформувалася в Україні, головним чином, у двох лісових районах - Карпатському і Поліському. Найпоширенішими типами підприємств галузі є лісгоспи, лісокомбінати, лісопромкомбінати, деревообробні, меблеві, целюлозно-паперові, лісохімічні та гідролізні комбінати.

Загальна площа лісового фонду України становила 10,8 млн. га(за матеріалами обліку лісового фонду на 1.01.1996 р.)- Лісозаготівельними районами країни є Карпатський регіон (Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька області) й Полісся (Волинська, Житомирська, Київська і Чернігівська області). Обсяг лісозаготівель становив 11,3 млн. м3 (2000 р.). Причому, за останні роки накреслилася тенденція до зростання розмірів заготівлі промислової деревини, тому виробництва лісопромислового комплексу країни, що були заповнені лише на третину своєї виробничої потужності почали збільшувати випуск своєї продукції.

Основну номенклатуру виробів деревообробної промисловості становлять пиломатеріали, деревні плити для потреб будівництва, заготовки і деталі для вагоно-, суднобудування, дерев'яна тара, меблі тощо.

Табл.6

Виробництво основних видів продукції деревообробної промисловості України*

Продукція	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2005
Пиломатеріали, млн. м	7,4	6,1	4,7	3,1	2,9	2,3	2,1	0,97
Клеєна фанера, тис. м	169,1	148,9	98,0	32,1	37,1	31,5	44,2	79,7

*Статистичний щорічник за 2004р.

виробничий комплекс промисловість

Сучасна деревообробна промисловість об'єднує підприємства комбінованого типу, серед яких провідними є: Берегометський (Чернівецька область), Надвірнянський (Івано-Франківська область), Свалявський (Закарпатська область) деревообробні комбінати (ДОК) - спеціалізуються на первинній переробці деревини; Київський, Красноїльський (Чернівецька область), Тересв'янський (Закарпатська область), Чернівецький ДОКи. Найбільшими підприємствами із виробництва пиломатеріалів є Чернівецький і Берегометський ДОК (Чернівецька область), також центрами по виробництву пиломатеріалів є Вигода, Надвірна, Брошнів, Рожнятів (Івано-Франківська область), Рахів, Тересва, Свалява (Закарпатська область), Сколе, Стрий (Львівська область), Костопіль, Сарни (Рівненська область), Ковель, Камінь-Каширський (Волинська область), Малин, Овруч, Коростень (Житомирська область). [6-c.147-149]

Целюлозно-паперова промисловість України представлена 25 великими підприємствами, однак її продукції не вистачає, тому наявний дефіцит паперу і картону. їхнє виробництво зосереджене на Жидачівському картонно-паперовому комбінаті (Львівська область), Рахівській картонній фабриці (Закарпатська область), Херсонському целюлозному заводі, паперовій фабриці у Понінці (Хмельницька область) і Малині (Житомирська область). Целюлозу виробляє Ізмаїльський комбінат в Одеській області. До великих підприємств галузі віднесемо ще Дніпропетровську паперову фабрику, Львівську картонну .фабрику, Київський картонно-паперовий комбінат, Корюківську фабрику технічного паперу. Підприємства України виготовляють понад 50 видів паперу і близько 20 видів картону. У 2001 р. вироблялося всього 2 т друкарського паперу, тоді як у 1990 р. його випуск становив 36,5 тис. т. Вагомо зменшилося виготовлення у 2000 р. письмового і зошитного паперу - 2,3 тис.т (1990 р. - більше 36 тис. т), цигаркового та сигаретного (бобіни) - 0,1 тис. т (1990 р. - 4,8 тис. т).

Табл. 7 Виробництво основних видів продукції целюлозно-паперової промисловості України (тис. т) *

Продукція	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2005
Целюлоза товарна	104,0	89,7	75,8	51,2	60,8	34,0	37,3	38,3**
Картон	542,8	469,6	379,2	208,5	206,5	198,0	229,0	526,0
Папір	369,2	359,0	278,6	94,1	98,0	95,1	82,2	123,8

"Статистичний щорічник за 2004 р.

2.6 Будівельний комплекс

Промисловість будівельних матеріалів України об'єднує кілька тисяч підприємств, які розміщені в усіх областях країни. Потужними центрами галузі є Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Донецьк, Маріуполь.

Важливою галуззю промисловості будівельних матеріалів є цементна. На території країни діють 7 комбінатів і 7 заводів із виробництва цементу. Ними у 2001 році було вироблено біля 5,8 млн. т. Випуск продукції значно скоротився порівняно із 1990 роком (22,8 млн.т). В першу чергу допустили зменшення обсягів виробництва підприємства Миколаївської, Івано-Франківської, Одеської областей.

Випуск цементу налагоджений підприємствами у містах Амвросіївка, Краматорськ, Єнакієве, Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Балаклея. Цементне виробництво також зосереджене у Новгороді-Сіверському, Кам'янці-Подільському, Здолбунові, Миколаєві (Львівської області), на Ямщицькому цементно-шиферному комбінаті в Івано-Франківську. Потреба будівельного комплексу південних регіонів країни у продукції галузі задовольняють підприємства, які розміщені у Бахчисараї, Ольшанці (Миколаївська область), Одесі.

У країні діють 25 виробничих об'єднань із виготовлення комплектів збірних залізобетонних конструкцій і деталей для спорудження об'єктів виробничого і цивільного призначення. Головні з них у Харкові, Львові, Кривому Розі, Луганську та Сумах.

Домобудівні комбінати розміщені в усіх обласних центрах і осередках промислового виробництва країни (найпотужніші з них діють у Києві, Донецьку, Луганську, Запоріжжі, Одесі). Виробництво збірних залізобетонних конструкцій і виробів склало у 2001 році 1739 тис. м3 проти 23310 тис. м3у 1990 році.

Основними виробниками будівельного вапна в Україні є Донецька, Запорізька, Сумська, Харківська, Вінницька, Львівська, Хмельницька, Херсонська і Чернівецька області. У 2001 р. обсяги його випуску склали майже 485 тис. т. Великі запаси крейди мають місце в Донецькій, Луганській, Сумській, Харківській, Рівненській, Волинській і Чернівецькій областях.

В Україні є шість заводів листового і технічного скла. Найбільші з них - Лисичанський "Пролетар", Костянтинівський склоробний та завод "Автоскло" і Запорізький склоробний. Скло виробляється на склозаводах Луганської та Донецької областей, на Львівському склоробному заводі й частково на Київському заводі художнього скла.

М'який покрівельний матеріал (руберойд, толь, пергамін) випускають у багатьох областях України. Виробництво м'якої покрівлі зосереджене у великих містах, де її у 2001 р. було випущено 21,2 млн. м2. Найбільшим її виробником в Україні є Волинська область (54,4% виробництва країни). [6-c.149-150]

До найпотужніших підприємств і виробничих об'єднань будівельної промисловості належать: Ольшанський, Кам'янець-Подільський цементні заводи, Балаклійський і Здолбунівський цементно-шиферні комбінати, Миколаївський цементно-гірничий комбінат, Дніпропетровське, Донецьке, Кримське, Львівське, Одеське, Миколаївське обласні виробничі об'єднання будівельних матеріалів, Київський завод технічного скла, Київський, Запорізький, Білоцерківський, Маріупольський і Донецький заводи теплоізоляційних матеріалів.

2.7Агропромисловий комплекс

У галузевій структурі АПК України провідне місце займає сільське господарство. Саме в аграрному секторі зайнято майже 70% працівників середнього віку та виробляється більше 65% продукції АПК. За характером продукції сільське господарство відноситься до II підрозділу суспільного виробництва предметів споживання. Основним предметом праці є земля. Сільське господарство поширене на всій території України, його розвиток визначає високий рівень господарського освоєння земель України. Її земельний фонд складає 60,3 млн. га, з них приблизно 75% -- сільськогосподарські угіддя. їх площа дорівнює 40,8 млн. га, з яких 80% -- рілля, 16,5% -- сінокоси і пасовища. У лісостепових областях -- Тернопільській, Вінницькій, Черкаській, Кіровоградській -- розораність сягає 90%, а в степових -- Одеській, Миколаївській, Херсонській -- 95%. Цей показник перевищує всі допустимі норми техногенного навантаження на природу та є найвищим у світі. У цілому ж структура сільськогосподарських угідь різна в різних природних зонах. Частка ріллі з 35-40% у Поліській зоні зростає до 70-80% у Лісостепу і Степу, а в Закарпатті вона складає лише 20%. Зараз помітно знижується родючість ґрунтів, площі, які випадають із сільськогосподарського обігу, не набувають іншого статусу, наприклад, природоохоронних земель.

Правда, в останні роки площі під сільськогосподарським культурами внаслідок економічної кризи подекуди знизились майже вдвічі.

У галузевій структурі сільського господарства розвиваються рослинництво і тваринництво. Співвідношення обсягів їх продукції дещо змінюється, і в останні роки домінує рослинництво, на його частку припадає приблизно 52-53% усієї сільськогосподарської продукції.

Провідне місце в рослинництві займає зернове господарство. Саме зернові культури є основними в усіх сільськогосподарських зонах, особливо в Лісостепу і Степу, а посівна площа складає майже половину їх загальної кількості. Головною зерновою культурою, яка займає половину посівних площ, відведених у цих зонах під зернові, є озима пшениця. У Поліссі її посівні площі набагато менші. Друге місце серед зернових займає озиме жито. Основні райони його поширення -- Полісся і Західний Лісостеп. На невеликих площах в Україні вирощують гречку -- дуже цінну продовольчу культуру, а також просо і рис. Більше 40% валової продукції зернових складають фуражні культури: ячмінь, овес, кукурудза та ін.

Основними галузями, що перероблюють зерно, є мукомельно-круп'яна, комбікормова і хлібопекарська. У зв'язку з високою транспортабельністю зерна і муки, хлібопечення тяжіє в своєму розміщенні до споживача. Ці підприємства розташовані практично всюди, повторюючи географію великих та середніх поселень, селищ міського типу, навіть у багатьох селах.

Технічні культури займають 11% у структурі посівних площ України. Центральне місце серед технічних культур посідають цукрові буряки. У їх розміщенні вирішальним є природний фактор. Більше 75% посівних площ зосереджено в основній зоні вирощування цукрового буряка -лісостеповій, перш за все, в центральних її областях: Тернопільській, Вінницькій, Хмельницькій, Полтавській.

До провідних технічних культур на півночі належать картопля, льон, конопля, а в Лісостепу і Степу -- соняшник. Кормові культури представлені вівсом, ячменем, частково соєю, люпином, кукурудзою. Під ними знаходиться майже 35% посівної площі.

Збалансована структура сільського господарства передбачає обов'язковий розвиток другої основної її ланки -- тваринництва, В окремі роки на його частку в Україні припадало до 53% обсягу валової сільськогосподарської продукції. В основному, ця галузь поступається рослинництву (на 4-5%). Тваринництво в Україні багатогалузеве. Основними його галузями є скотарство, свинарство, вівчарство і птахівництво. їх частка у виробництві м'яса неоднакова, 47% становить яловичина і телятина, 35% -- свинина. В останнє десятиліття все інтенсивніше розвивається бджільництво та рибальство, відроджується традиційне для України в минулому конярство, в т.ч., племінне (у Донбасі).

Необхідною умовою розвитку тваринництва та суттєвим фактором, який визначає його структуру і спеціалізацію, є кормовиробництво. Важливим джерелом кормів є: 1) кормовиробнича промисловість; 2) вирощування кормових, зернофуражних культур (під ними в середньому знаходиться 35% посівних площ країни); 3) відходи, перш за все, харчової промисловості. Необхідно відмітити, що скотарство не лише основний постачальник м'яса і молока, але й сировини для розвитку легкої промисловості, органічних добрив. Структура і спеціалізація скотарства відіграє основну роль у структурі тваринництва. На щільність розміщення великої рогатої худоби впливає і розповсюдження в тій чи іншій природній зоні, і забезпеченість кормами як природними, так і відходами, наприклад, буряко-цукрового виробництва. Максимальних величин густота великої рогатої худоби досягає в приміських АПК (де переважає молочно-м'ясний напрям), у Поліссі, передгір'ях Карпат і достатньо забезпечених кормами областях Лісостепу. Тут переважають молочно-м'ясний та м'ясно-молочний напрями скотарства. [3-c.185-188]

Тваринництво забезпечує населення продуктами харчування, а харчову промисловість -- сировиною.

Свинарство посідає друге місце після скотарства. Найбільша його густота на 100 га сільськогосподарських угідь у Вінницькій, Київській, Черкаській, Хмельницькій, Закарпатській, Чернівецькій областях.

2.8 Транспортний комплекс

Залізничний транспорт в Україні має високий рівень розвитку. Він займає перше місце за вантажообігом (36%) і друге місце (після автомобільного) -- за пасажирообігом. Довжина залізничних доріг становить близько 23 тис. км (2/3 з них електрифіковані). Приблизно стільки ж (до 25 тис. км) становить протяжність залізниць підприємств (у т.ч., під'їзних шляхів і відгалужень). Залізничний транспорт України -- четвертий у світі після Росії, США і Канади за обсягом вантажних перевезень. Українські залізниці вдвічі перевищують сумарний обсяг перевезень 12-ти разом узятих країн Європейського Співтовариства.

Найгустіша мережа залізничних магістралей характерна для Донбасу, Придніпров'я, правобережного Лісостепу та західних територій України. Найбільш забезпечені залізничною колією області: Донецька, Львівська, Чернівецька. Територіально залізничний транспорт поділено на шість залізниць: Південно-Західну (центр-Київ), Львівську, Південну (Харків), Донецьку, Придніпровську (Дніпропетровськ), Одеську.

Найважливіші внутрішні магістралі: Донбас-Кривий Ріг, Харків-Севастополь, Київ-Львів, Львів-Одеса, Харків-Нижньодніпровськ-Херсон. З'єднують Україну з найближчими сусідами залізничні магістралі: Донбас-Харків-Курськ-Москва, Донбас-Москва, Одеса-Київ-Москва, Володимир-Волинський-Катовіце, Львів-Краків, Чоп-Прага, Чоп-Будапешт. Паромна лінія Іллічівськ-Варна дає вихід на Балкани. Україна має вихід практично до всіх країн Центральної і Східної Європи, а через територію Білорусі -- до країн Балтії. Функціонує залізнична паромна переправа з Криму через Керченську протоку в країни Закавказзя, а також до Туреччини та Ірану.

У перевезеннях на невелику відстань поза конкуренцією перебуває автомобільний транспорт. Його великою перевагою є те, що він майже не залежить від природних умов і може доставляти вантажі від "дверей до дверей". За густотою автодоріг (280 км на 1000 км2) з твердим покриттям Україна займає перше місце серед країн СНД.

Автомобільний транспорт утримує перше місце за перевезенням пасажирів та друге -- за вантажообігом. Протяжність автошляхів -- майже 170 тис. км (155 тис. км доріг має тверде покриття), якість їх за європейськими стандартами -- незадовільна. Важливі вузли -- всі обласні і багато районних центрів. Найважливіші автомагістралі: Одеса-Київ-Чернігів, Харків-Донбас, Дніпропетровськ-Запоріжжя, Запоріжжя-Севастополь, Львів-Київ, Харків-Київ, Полтава-Кишинів. Автомобільний транспорт поступово інтегрується у високорозвинену європейську комунікаційну систему. До цієї системи наш транспорт буде залучено після введення в дію першокласної транс'європейської автостради Київ-Мадрид. З паромною переправою Іллічівськ-Поті, яка є найкоротшим шляхом між Заходом і Сходом, введеною у 1997 році, виникла можливість транспортувати автомобільні вантажі разом з автомобілями країни Закавказзя, а далі переправою Баку-Туркмен-Баші -- в країни Центральної і Південної Азії.

На морський транспорт припадає 1/4 вантажообігу країни. Цей транспорт концентрується винятково на півдні країни на узбережжі Чорного і Азовського морів, у так званому Азово-Чорноморському басейні, який через протоки Босфор і Дарданелли зв'язаний із Середземномор'ям, а відтак -- зі світовим океаном.

Виділяють три види морських перевезень: а) малий каботаж -- перевезення між портами однієї держави одного моря (наприклад, Чорного); б) великий каботаж -- перевезення між портами однієї держави різних портів (Чорного і Азовського); в) закордонні перевезення (між портами України і Росії тощо).

За середніми відстанями вантажних перевезень (близько 6000 км) морський транспорт посідає перше місце серед інших видів транспорту. Але за відстанню перевезення пасажирів значно поступається залізничному і, особливо, повітряному.

Найбільшим морським портом в Україні є Одеса, яка має регулярне сполучення більш ніж зі ста країнами світу. Він обладнаний під контейнерні перевезення. Одеса не має собі рівних в Україні і за перевезенням пасажирів.

Річковий транспорт, як і морський, має ряд переваг перед сухопутним. Зокрема, він використовує готові природні шляхи, течії води, можливість одночасного транспортування великих вантажів і пасажирів. Утримання водних шляхів потребує набагато менше капітальних вкладень, до того ж перевезення вантажів водним транспортом обходиться дешевше. Але він має і ряд недоліків: сезонність дії, мала швидкість тощо. Загальна довжина судноплавних шляхів в Україні близько 4 тис. км (Франція -- 8,6 тис. км). Майже за всіма показниками перевезень вантажів і пасажирів цей вид транспорту знаходиться на одному з останніх місць. Частка річкового транспорту у загальному перевезенні вантажів не перевищує 1,1%, а пасажирів -- 0,2%.

Основними видами вантажів, що перевозяться річковим транспортом, є мінеральні, будівельні матеріали (більше 80%), руда (4%), кам'яне вугілля (2%). Цим видом транспорту перевозяться вантажі річками Дніпро, Дунай. Останній поєднує Україну з вісьма європейськими країнами через порти Румунії, Німеччини, Угорщини, Австрії, а також морські порти Туреччини, Греції, Ізраїлю, Франції, Італії.

Найважливішою річковою судноплавною артерією є Дніпро (у межах України -- 1018 км) з його притоками -- Десною та Прип'яттю. Інші річкові судноплавні магістралі України: Південний Буг (особливо на відрізку Миколаїв-Олександрівка), Дністер (у цілому до Заліщиків Тернопільської області), Сіверський Донець (від міста Щастя Луганської області), Дунай та інші. Річковими судноплавними магістралями Дністра (до міста Орша) здійснюються міждержавні перевезення з Білорусією, Сіверського Донця -- з Росією. Найважливішими річковими портами України є Дніпропетровськ, Запоріжжя, Херсон, Київ, а також Рені.

Трубопровідний транспорт відрізняється найменшою собівартістю і використовується для перекачування нафти, нафтопродуктів, газу, а також деяких хімічних продуктів (зокрема, аміаку). Він є одним з найефективніших, бо, порівняно із залізничним і автомобільним транспортом, доставка нафти ним в три рази дешевша. Перевагами цього виду транспорту є і можливість функціонування протягом усього року, висока продуктивність праці, мінімальні втрати при транспортуванні, можливість прокладання трубопроводів за найкоротшою відстанню незалежно від рельєфу, а також його екологічна чистота.

Це відносно новий вид транспорту. В Україні він виник у 20-ті роки в Прикарпатті, де вперше було побудовано газопровід Дашава-Стрий-Дрогобич (1924 рік). Нині довжина газопроводів становить понад 35 тис. км, нафтопроводів -- 2,5 тис. км, нафтопродуктопроводів -- 2,9 тис. км. Середня щільність трубопровідного транспорту -- 67 км на 1 тис. км2 території. В Україні діють нафтопроводи Долина (Івано-Франківська обл.), Дрогобич (Львівська обл.), Битків-Надвірна (Івано-Франківська обл.), Качанівка-Охтирка (Сумська обл.), Гнідинці-Прилуки (Чернігівська обл.), Кременчук (Полтавська обл.), Херсон, Кременчук-Черкаси, Самара-Лисичанськ-Кременчук-Херсон-Одеса, через який в Україну надходить сибірська нафта.

Найбільший нафтопровід -- "Дружба" -- є транс'європейським і в межах України має протяжність 680 км. До міждержавного належить і нафтопровід Мічурінськ (Росія)-Кременчук, протяжністю в межах нашої держави -- 313 км. Найбільші газопроводи -- Шебелинка-Харків-Брянськ, Щебелинка-Дніпропетровськ-Кривий Ріг-Одеса-Кишинів, Шебелинка-Диканька-західні райони України. З Прикарпаття йдуть газопроводи до Чехії, Словенії, Польщі. Через крайню східну частину України проходять траси газопроводів Північний Кавказ-Москва. Цей газ споживають також у Донбасі. Через Україну із Західного Сибіру та інших районів Росії пролягають декілька магістральних газопроводів до країн Центральної і Західної Європи. Серед них найбільшим є газопровід Уренгой-Помари-Ужгород. В Україні створено мережу продукто-проводів: найбільший в Європі (протяжністю близько 25 тис. км) аміакопровід Тольятті-Горлівка-Одеса, етиленопровід Чепіль (Угорщина)-Калуш.

Авіаційний транспорт -- один з наймолодших видів сполучення. Його перевагами є швидкість, цілорічність функціонування, можливість доставки вантажів у важкодоступні райони. Авіатранспортом здійснюють переважну більшість трансконтинентальних пасажиро-перевезень та перевезень товарів з невеликим строком зберігання на значні відстані. Недоліки: велика собівартість, залежність від природних умов. [3-c.202-212]

У транспортному пасажиро- і вантажообігу його частка менша 1%. Найбільші міста України мають по два аеропорти: в Києві -- це "Бориспіль" і "Київ" (Жуляни), Одесі -- "Центральний" і "Застава", в Сімферополі -- "Сімферопольський" і "Заводський". Повітряними воротами столиці України є Бориспільський аеропорт. Відкрились повітряні лінії до Франкфурта, Парижа, Торонто, Нью-Йорка, Лондона, Ізраїлю. Важливого значення набувають польоти в Китай, Японію, Індію. Повітряний транспорт України об'єднаний в "Авіалінії України", до яких належать майже 30 авіазагонів, 100 аеродромів, а також підприємства з ремонту авіатехніки, приватні авіалінії.

Розділ 3. Проблеми та перспективи розвитку МВК України

3.1 Проблеми та перспективи розвитку паливно-енергетичного, металургійного, машинобудівного і хімічного комплексів

На сучасному етапі економічного розвитку головною проблемою ПЕКу є загострення неплатежів за паливо та енергію. Також погіршуються гірничо-геологічні умови видобутку палива. Не вистачає коштів для відтворення основних виробничих фондів у галузі. І як наслідок, продовжується спад виробництва енергоносіїв.

Стан і технічний рівень діючих потужностей ПЕКу в даний час стає критичним. Важливим завданням подальшого розвитку паливної та енергетичної промисловості в умовах становлення і розвитку ринкових відносин є здійснення заходів з охорони природи і раціонального природокористування. Екологічна політика в даному комплексі повинна спрямовуватись на навколишню природу. Нині на його частку припадає близько 45% викидів шкідливих речовин в атмосферу, більше 30% стічної води і стільки ж твердих відходів від усіх забруднювачів.

На даному етапі важливим є завдання формування паливно-енергетичного ринку, контроль над яким здійснює держава за допомогою цінової та податкової політики, а також створення конкурентного середовища та залучення інвестицій.

Регіональна стратегія держави в ПЕК повинна спрямовуватись на розвиток ринкових відносин і максимальне енергозбереження кожного регіону.

В останні роки металургійний комплекс переживає глибоку кризу, викликану застосовунням застарілих технологій, низьким технічним рівнем, перебоями у постачанні підприємств коксівним вугіллям, металобрухтом, електроенергією, недостатньою фінансовою забезпеченістю впровадження необхідних інновацій.

Основна лінія подальшого розвитку комплексу -- модернізація та реконструкція металургійного устаткування, удосконалення та зміна виробничих відносин в умовах ринку.

Проблеми та перспективи розвитку машинобудування безпосередньо пов'язані зі стратегією економічного розвитку країни. Перш за все, це підвищення ефективності самого машинобудування шляхом:

-- структурної перебудови галузі зі збільшенням наукоємних виробництв;

-- створення сучасного технологічного оснащення для всіх галузей машинобудівного комплексу з метою зниження енерго-, ресурсо- та працеємності виробництва і підвищення конкурентоспроможності його продукції;

-- орієнтації продукції на потреби внутрішнього ринку та можливості

входження в світовий ринок;

екологізації виробництва, що передбачає випуск ресурсозберігаючих та природоохоронних видів техніки.

Підприємства хімічного комплексу в останні роки працюють у складних умовах неплатоспроможності споживачів продукції, нестачі обігових коштів, обмеження в постачанні енергоносіїв, різкого спаду інвестиційної діяльності, що призвело до обвального падіння обсягів продукції (у 1997 р. -- 40% до 1990 р.). Головні проблеми розвитку комплексу:

-- відсутність або недостатність важливих сировинних ресурсів (нафта, природний газ, фосфати, віскозна целюлоза, каучук, напівфабрикати, субстанції для ліків тощо);

-- загальний спад промислового виробництва;

-- низький технічний та технологічний рівень виробництва, хронічне недозавантаження виробничих потужностей і неконкурентоспроможність продукції більшості підгалузей комплексу;

-- висока матеріало- та енергоємність при майже монопольній залежності від імпорту енергоносіїв;

-- неефективна галузева структура: переважають фондо- та енергоємні виробництва, дуже низький рівень наукоємних технологій і виробництв, відсутність завершених технологічних циклів продукції кінцевого споживання;

-- дуже негативний вплив на природне середовище в районах високої концентрації хімічних і нафтохімічних виробництв.

3.2 Проблеми та перспективи розвитку лісовиробничого, будівельного, агропромислового і транспортного комплексів

У територіальній організації лісовиробничого комплексу України виділяють два важливих райони -- Поліський і Карпатський -- і ряд лісовиробничих центрів, що знаходяться за їх межами (Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Харків та ін.). Важливу роль у розвитку галузей комплексу відіграють області Карпатського регіону. Вони випускають майже 34% усієї товарної продукції галузі, в тому числі Івано-Франківська та Закарпатська -- по 10%, Львівська -- 9%, Житомирська і Київська -- по 7%, Донецька, Дніпропетровська, Харківська -- по 3,9%, Чернівецька -- 3,5%, Чернігівська і Хмельницька -- по 4%.

Ресурси деревини в Україні не задовольняють потреб споживача. Тому деревина та її продукти купуються за кордоном. Залучення до господарського обігу додаткових деревних ресурсів можливе завдяки повнішому використанню усієї біомаси дерева (пеньки, кора, гілки), вторинних та інших матеріалів і вивільнення деревини шляхом використання у тарному і целюлозно-паперовому та інших виробництвах найрізноманітніших замінників (макулатура, терміття, лушпиння, лоза, каоліни).

До основних напрямів розвитку ЛВК необхідно віднести:

-- суттєве розширення масштабів лісовідтворення;

-- покращання видового складу лісів;

-- впровадження сучасних технологій деревопереробки та забезпечення повного використання цієї сировини;

-- підвищення технічного рівня підприємств;

-- більш активне проведення реабілітаційних робіт у зоні впливу Чорнобильської катастрофи;

-- здійснення широкомасштабних лісомеліорацій;

-- більш повне використання рекреаційної функції лісу.

Перспективи розвитку будівельного комплексу пов'язані з вирішенням таких проблем:

-- активного впровадження різних форм власності;

-- застосування сучасних будівельних технологій;

-- підвищення технічного рівня на підприємствах усіх ланок комплексу;

-- збільшення потужності будівельної ланки та підвищення її конкурентоспроможності для закріплення на вітчизняному ринку будівельних послуг;

-- активного розширення сировинної бази комплексу за рахунок використання величезних обсягів відходів промислового виробництва;

-- більш ефективного узгодження військового будівництва зі схемами розвитку і розміщення продуктивних сил та районної планіровки

відповідних територій;

-- зниження техногенного навантаження на природне середовище та забруднення його компонентів.

Промисловість будівельних матеріалів досить рівномірно розміщена на території України.

У перспективі розвиток галузей промисловості будівельних матеріалів пов'язаний із реконструкцією технічної бази, подальшим впровадженням механізації та автоматизації технологічних процесів, розширенням випуску нових будівельних матеріалів, ефективних збірних будівельних елементів, легких та економічних великомірних конструкцій і виробів поліпшеної якості. Важливим напрямом є комплексне використання сировини.

Отже, Україна має значний будівельний комплекс. Головне завдання -- ефективне використання його потужностей.

Стратегія подальшого соціально-економічного розвитку України передбачає нарощування агропромислового потенціалу країни. При цьому повинні вирішуватися не лише питання вдосконалення системи технологій землеробства та меліорації земель, але і складні проблеми вдосконалення виробничих відносин, розвиток різних форм власності. Це передбачає Програма розвитку АПК на 1996-2005рр. Вона включає три етапи реалізації трансформацій.

У 1997 р. передбачалося зниження спаду агропромислового виробництва, реформування виробничих відносин, створення розгалуженої структури форм власності.

У другому періоді (1998-2000рр.) передбачалася структурна трансформація АПК зі значним підвищенням частки ланок зі зберігання, транспортування, переробки і збуту продукції.

На третьому етапі (2000-2005рр.) повинні вдосконалитись організаційно-господарські структури і завершитись формування ринкового середовища в АПК. Велика увага розвитку АПК приділяється в Програмі "Україна-2010".

У цілому, до основних проблем розвитку АПК України можна віднести:

-- впровадження багатоукладної системи власності;

-- застосування ефективних систем землекористовування;

-- впровадження сучасних технологій і вирощування сільськогосподарських культур;

-- розвиток вітчизняного виробництва сучасних сільськогосподарських машин, зокрема, засобів малої механізації;

-- запровадження комплексних агрохімічних та лісових меліорацій;

-- розвиток виробничої та соціальної І інфраструктури для підйому сільської місцевості;

-- державна підтримка АПК через переорієнтацію кредитно-фінансової, податкової і цінової політики на підтримку сільськогосподарського виробника.

У перспективі, в процесі тіснішої інтеграції України в європейські і світові соціально-економічні структури, роль авіатранспорту буде зростати. У цьому плані необхідною є реконструкція міжнародних авіагаваней, розширення рухомого складу (спрацювання парку літаків Ту-134, Ту-154, Як-42 становлять майже 70%) тощо, створення нових міжнародних авіапортів.

Висновки

На даному етапі важливим є завдання формування паливно-енергетичного ринку, контроль над яким здійснює держава за допомогою цінової та податкової політики, а також створення конкурентного середовища та залучення інвестицій. Регіональна стратегія держави в ПЕК повинна спрямовуватись на розвиток ринкових відносин і максимальне енергозбереження кожного регіону.

Основна лінія подальшого розвитку металургійного комплексу -- модернізація та реконструкція металургійного устаткування, удосконалення та зміна виробничих відносин в умовах ринку.

Перспективи розвитку машинобудування безпосередньо пов'язані зі стратегією економічного розвитку країни. Перш за все, це підвищення ефективності самого машинобудування шляхом структурної перебудови галузі зі збільшенням наукоємних виробництв створення сучасного технологічного оснащення для всіх галузей машинобудівного комплексу з метою зниження енерго-, ресурсо- та працеємності виробництва і підвищення конкурентоспроможності його продукції орієнтації продукції на потреби внутрішнього ринку та можливості входження в світовий ринок екологізації виробництва, що передбачає випуск ресурсозберігаючих та природоохоронних видів техніки.

До основних напрямів розвитку ЛВК необхідно віднести суттєве розширення масштабів лісовідтворення, покращення видового складу лісів, впровадження сучасних технологій деревопереробки та забезпечення повного використання цієї сировини, підвищення технічного рівня підприємств, більш активне проведення реабілітаційних робіт у зоні впливу Чорнобильської катастрофи, здійснення широкомасштабних лісомеліорацій, більш повне використання рекреаційної функції лісу.

Перспективи розвитку будівельного комплексу пов'язані з вирішенням проблем активного впровадження різних форм власності, застосуванням сучасних будівельних технологій, підвищенням технічного рівня на підприємствах усіх ланок комплексу, збільшенням потужності будівельної ланки та підвищенням її конкурентоспроможності для закріплення на вітчизняному ринку будівельних послуг, активним розширенням сировинної бази комплексу за рахунок використання величезних обсягів відходів промислового виробництва, більш ефективним узгодженням військового будівництва зі схемами розвитку і розміщення продуктивних сил та районної планіровки відповідних територій, зниженням техногенного навантаження на природне середовище та забруднення його компонентів.

Словом, всі ці передумови розвитку визначаються суттєвими недоліками міжгалузевих виробничих комплексів. Розвиток народногосподарського комплексу потребує негайного вирішення цих проблем. Це можливо зробити шляхом прийняття відповідних законів Верховною Радою і виконання їх Кабінетом Міністрів України. Мені здається, що в наш час, коли ми спостерігаємо і зношення основних виробничих фондів, і збідніння золотовалютного фонду, просто необхідне залучення іноземних капіталів до народногосподарського комплексу України. З приходом нової влади наша країна здобула дуже багато симпатій з боку економічно розвинених країн Зх.Європи, США… Можна сподіватись, що це зумовить стрімкий ріст економіки нашої держави.

Список використаної літератури

Іщук С.І., "Розміщення продуктивних сил і територіальна організація виробництва", Київ-2002;

Стеченко Д.М. "Розміщення продуктивних сил і регіоналістика", Київ-2002;

Тарангул Л.Л., Горленко І.О., Євтушенко Г.І., "Розміщення продуктивних сил", Київ-2000;

Ковалевський В.В., "Розміщення продуктивних сил", Київ-1998;

Пастушенко П.П. "Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка"

Жук М.В., Круль В.П. "Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів України ", Київ-2004

Осауленко О.Г., "Україна у цифрах 2002", Київ-2003

Хвесик М.А.,Горбач Л.М.,Пастушенко П.П. Розміщення продуктивних сил

та регіональна економіка. Навчальний посіб., -К.,2005. -344с.

Єпіфанов А.О. ,Сало І.В. Регіональна економіка.: Навчальний посібник.

К.: Наукова думка, 2000. -344с.

Размещено на Allbest.ru

...