Зміст та чинники економічного зростання (на прикладі країн із перехідною економікою)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Київський національний торговельно-економічний університет

Кафедра економічної теорії та конкурентної політики

Курсова робота

з основ економічної теорії, мікроекономіки та макроекономіка

Зміст та чинники економічного зростання (на прикладі країн із перехідною економікою)

Студент 2 курсу 6 групи

денної форми навчання

Факультету ресторанно-

готельного та туристичного бізнесу

Щербаков Олександр Володимирович

Науковий керівник

Рак Юлія Анатоліївна

Київ 2012

Зміст

економічний зростання продуктивний

Вступ

1. Сутність економічного зростання, його типи та чинники

2. Моделі економічного зростання

3. Аналіз проведення політики економічного зростання зарубіжними країнами

4. Проблеми та перспективи економічного зростання в Україні

Висновки та пропозиції

Список використаних джерел

Додаток

Вступ

Протягом останніх десятиліть однією з найважливіших довгострокових цілей економічної політики уряду будь-якої країни є стимулювання економічного зростання, підтримка його темпів на стабільному та оптимальному рівні. Усе це вимагає чіткого уявлення про економічне зростання, фактори його стимулювання і стримування, тому обрана тема дослідження є надзвичайно актуальною в умовах становлення та розвитку економіки будь-якої країни.

Економічне зростання є надзвичайно складним явищем. З даного приводу відомий американський історик економічної думки Б. Селігмен зазначав, що задовільна теорія економічного зростання повинна враховувати природні ресурси, політичні інститути, законодавство, а також багато психологічних і соціальних факторів. Розробка такої всеохоплюючої теорії, на думку вченого, - майже нездійсненне завдання. Відомі економісти, автори теорій економічного зростання не претендували на створення всеохоплюючої та універсальної теорії. Тому кожна теорія або модель мають відповідні припущення та абстракції, які дозволяють виділити і вивчити найбільш суттєві фактори економічного зростання.

В сучасній економічній теорії під економічним зростанням зазвичай розуміються не короткочасні злети і падіння реального обсягу виробництва щодо природного значення, а довготривалі зміни рівня реального обсягу виробництва, пов'язані з розвитком продуктивних сил на довгостроковому тимчасовому інтервалі.

Параметри економічного зростання, їх динаміка широко використовуються для характеристики розвитку національних господарств, у державному регулюванні економіки. Населення оцінює діяльність вищих господарських та політичних органів країни перш за все на основі розгляду показників динаміки економічного зростання, динаміки рівня життя.

Від розв'язання проблеми економічного зростання залежить створення відповідних основ соціально-економічного прогресу суспільства, перспектив зростання національного багатства та добробуту кожної людини. Економічне зростання є важливою економічною метою кожної країни. Збільшення обсягу продукції в розрахунку на душу населення означає підвищення рівня життя в країні. Економіка, що зростає, спроможна повніше задовольняти потреби людей і ефективніше розв'язувати соціально-економічні проблеми. Збільшення заробітків у ході економічного зростання створює можливості сім'ям і окремим особам отримувати додаткові матеріальні блага і послуги без відмови від споживання інших життєвих благ. Економічне зростання дає змогу країні боротися з бідністю та забрудненням довкілля без зниження наявного рівня споживання та скорочення інвестицій. Воно створює можливості для скорочення робочого часу і збільшення часу відпочинку й дозвілля. Економічне зростання полегшує розв'язання проблеми обмеженості ресурсів. Нарешті, воно дає змогу нації зберігати державну незалежність.

Кожне суспільство прагне досягти економічного зростання та постійно жити в часи повної зайнятості, технічного прогресу, швидкого збільшення виробничих потужностей і неухильного підвищення життєвого рівня народу. Але, як показує світовий досвід, будь-яке економічне зростання не є рівномірним, а переривається періодами нестабільності [20, с. 149].

Як відхилення від закономірного процесу економічного розвитку в окремі періоди для ряду країн може мати (і має) місце регресивний тип зростання, для якого характерне тривале зниження обсягів суспільного виробництва. Зокрема, таке явище спостерігалось протягом 90-х рр. у всіх країнах СНД, у тому числі і в Україні, що в літературі отримало назву трансформаційного спаду.

Практика промислово розвинутих країн показує, що економічне зростання проходило там не стільки за рахунок збільшення трудовитрат, скільки за рахунок підвищення продуктивності праці. Її підвищення відбувається головним чином завдяки технічному прогресу, а також завдяки зростанню фондоозброєності, поліпшенню якості робочої сили, переміщенню трудових ресурсів із низькопродуктивних у високопродуктивні галузі, а також завдяки цілому ряду інших чинників.

Метою роботи є розкриття теоретичного та практичного змісту економічного зростання, характеристика проведення політики економічного зростання країнами з перехідною економікою, визначення механізму економічного зростання в умовах ринкових відносин.

Завдання роботи:

Визначити теоретичні аспекти економічного зростання

Розглянути моделі економічного зростання

Проаналізувати політику зарубіжних країн у сфері економічного зростання

Розглянути проблеми та перспективи економічного зростання в Україні

На основі опрацьованих матеріалів зробити висновки

Об'єктом дослідження є економічне зростання як економічна категорія.

Предметом дослідження є чинники, що впливають на економічне зростання, політика економічного зростання країн з перехідною економікою.

Методи дослідження: збір, аналіз і синтез інформації, порівняння та аналіз даних, узагальнення незалежних характеристик та досліджень.

1. Сутність економічного зростання, його типи та чинники

Ринкова економіка має циклічний характер розвитку. Але незважаючи на те, що під час економічного циклу може спостерігатись падіння рівня випус-ку і навіть глибокий і тривалий спад виробництва, загальний розвиток еко-номіки більшості країн світу характеризується тенденцією збільшення обсягу випуску і зайнятості. Це означає, що у довгостроковому періоді відбувається економічне зростання. Проблема економічного зростання, починаючи від перших фундаментальних наукових розвідок, завжди перебувала у центрі досліджень, оскільки лише забезпечення стійкого розвитку економіки і поступового збільшення валового національного продукту може гарантувати підвищення рівня життя постійно зростаючого населення. „Багатство народів”, створюване працелюбними та ощадливими людьми на вільних ринках, джерела якого аналізує Адам Сміт, по суті є одним з перших досліджень проблеми економічного зростання [23, c. 136]

Економічне зростання - це збільшення обсягів виробничих потужностей або ВНП за умов повної зайнятості.

Графічно економічне зростання можна зобразити як зміщення праворуч природного рівня випуску Yf1 >Yf2 або кривої виробничих можливостей (дод.).

Економічне зростання вимірюється трьома абсолютними показниками:

* збільшенням реального ВВП (ВНП) в абсолютному вимірі за певний період;

* збільшенням реального ВВП (ВНП) на душу населення.

* зростанням реального ВВП на одного зайнятого.

Крім того, економічне зростання вимірюється у відносних показниках:

* середньорічного темпу зростання реального ВВП у порівнянні з попереднім періодом;

* середньорічного темпу зростання реального ВВП на душу населення.

Кінцевою метою економічного зростання є збільшення споживання, зокрема невиробничого, яке включає в себе невиробничі капітальні вкладення та фонд споживання. Цієї мети досягають на основі виробничого нагромадження.

Загалом всі чинники економічного зростання об'єднують у три групи:

* чинники пропозиції, до яких відносять ресурсне забезпечення;

* чинники попиту, які прискорюють кругообіг продукту і доходу в еко-номіці;

* чинники розподілу, які сприяють отриманню максимальної кількості продукту, корисного для суспільства [18, с. 532-537].

Економічне зростання може здійснюватися на кількісній або якісній основі. Тому розрізняють два йото типи: екстенсивний та інтенсивний. Екстенсивний тип характеризується тим, що зростання ВВП відбувається шляхом залучення у виробництво більшої кількості виробничих ресурсів за незмінної технології, коли продуктивність праці у суспільному виробництві залишається постійною. Інтенсивний тип має місце тоді, коли приріст виробництва забезпечується збільшенням віддачі від факторів виробництва, тобто за рахунок підвищення продуктивності. Інтенсивний тип зростання може супроводжуватись структурними змінами, тоді темпи зростання знижуються, але це зниження не вважають негативним явищем. Кожен тип економічного зростання має свої чинники. До екстенсивних чинників відносяться:

* збільшення числа зайнятих у виробництві;

* збільшення обсягів фізичного капіталу.

До інтенсивних чинників належать:

* технічний прогрес;

* рівень освіти та професійної підготовки робітників;

* економія за рахунок збільшення масштабу виробництва;

* покращення розподілу ресурсів;

* законодавчі, інституційні та інші чинники.

Екстенсивний та інтенсивний типи економічного зростання - це протилежності, які перебувають в органічній єдності. В реальному процесі розширеного відтворення вони співіснують, поєднуються та взаємно зрощуються, у зв'язку з чим важко відмежувати один тип економічного зростання від іншого. Тому часто говорять про переважно екстенсивний чи переважно інтенсивний шлях економічного зростання.

Перехід від переважно екстенсивного до переважно інтенсивного типу економічного зростання - це процес, який пов'язаний із зрушенням у структурі суспільного виробництва та зміною пріоритетів економічного розвитку. Під час переходу від одного типу до іншого відбувається уповільнення темпів економічного зростання, але водночас активізуються структурні зрушення.

Виділяють чинники, які можуть стримувати зростання продуктивності:

* обмеженість з боку сукупного попиту;

* соціально-політична ситуація в країні;

* державне втручання у приватний бізнес, яке ускладнює або робить дорожчим виробництво товарів (законодавство з охорони праці, охорони здо-ров'я, екологічних обмежень і т.п.);

* трудові конфлікти в колективах;

* несприятливі кліматичні та погодні умови;

* злочини у сфері господарської діяльності.

Є чинники, які сприяють економічному зростанню. Серед них найважли-вішими є міжнародна спеціалізація та зовнішня торгівля. Деякі чинники сприяння важко піддаються кількісній оцінці, наприклад, культурний рівень населення, національні традиції, тощо [19, с. 157-159].

Можлива і інша класифікація економічного зростання - за величиною темпів. При цьому необхідно враховувати два моменти:

1) якість продукції і

2) структура приросту виробництва. За величиною темпів розрізняють:

1) Нульові темпи економічного зростання. На відносно короткий проміжок часу економічне зростання не погрожує шкідливими наслідками, тому що може здійснюватися шляхом зниження матеріалоємності, підвищення фондовіддачі та продуктивності праці. Нульовими темпами характеризується статична (застійна) економіка, в якій валові інвестиції дорівнюють амортизації. Чисті інвестиції відсутні, тобто виробничі потужності не розширюються.

2) Негативні темпи економічного зростання, що мають місце в Україні, -це свідоцтво кризових явищ в економіці держави. Падіння темпів ЕЗ пояснюється: високою питомою вагою виробництва засобів виробництва й озброєння, виробництво яких зменшилось; погіршенням показника фондовіддачі, тобто вироблення продукції з одиниці виробничих фондів; великою часткою продукції, що йшла на військові потреби; розпадом СРСР і розривом господарських зв'язків; труднощами переходу до ринкової економіки.

Негативні темпи економічного зростання мають місце в стагнуючій економіці. Така ситуація виникає тоді, коли за рік споживається більше капіталу, ніж виробляється. В економіці спостерігається деінвестування, тобто скорочення інвестицій. В цьому випадку виробництво і зайнятість перебувають у стані занепаду, країна має надлишкові виробничі потужності.

3) Оптимальні темпи економічного зростання, що базуються на макроекономічній рівновазі національної економіки і одночасно виступають найважливішою умовою її забезпечення. Валові інвестиції перевищують амортизацію, економіка перебуває в стані піднесення, її виробничі потужності зростають. У зростаючій економіці чисті інвестиції є величиною додатною. Однак темпи зростання не повинні бути дуже високими, бо занадто високі темпи розвитку, як це доказує макроекономіка, ведуть до інфляції [22, с. 256-261].

Для оцінки економічного зростання, його динаміки, темпів та інших показників в усьому світі використовують затверджену органами ООН систему національних розрахунків. Все більше значення мають такі показники, як тривалість життя, величина вільного часу іт. ін. Відмінність у темпах економічного зростання має важливе значення для зміни рівня доходу. Існує так зване „правило величини 70”. Якщо країна має, наприклад, темп зростання 4% за рік, то ВВП країни подвоїться за 70/4 ? 17,5 років, а при темпах 3% - приблизно за 23 роки (70/3 ? 23). Причини різних темпів економічного зростання в різних країнах і досі належать до дискусійних питань. Одні теоретики на перше місце ставили НТП, особливо підкреслювали роль технології, інші - виникнення приватної власності. Популярну теорію запропонував Макс Вебер, який вважав, що найкращі умови для розвитку складаються у тих країнах, де сильні протестантські цінності, а ощадливість і самообмеження сприяють нагромадженню капіталу [26, с. 371-375].

Фаза економічного розвитку країни породжує еволюційні зміни у струк-турі народного господарства. Перша характерна особливість економічного зростання - тенденція до скорочення частки сільського господарства у за-гальному обсязі зайнятості і випуску продукції і відповідне зростання частки промисловості. Її можна прослідкувати як в окремих країнах, так і в групах країн, які перебувають на однаковій стадії розвитку. У розвинутих індус-тріальних країнах частка робочої сили, зайнятої в сільському господарстві зменшилась до 1-8%, тоді як у бідних країнах, що розвиваються, вона коли-вається від 20 до 80%. В Україні частка зайнятих в аграрному секторі стано-вить 19%. Частка продукції сільського господарства у ВВП США, Німеччи-ни, Японії складає всього 1-2%, у ВВП України -7% [34].

Пояснюють ці зміни причинами, які знаходяться як на боці попиту, так і на боці пропонування. З боку пропонування відмічають швидке зростання продуктивності аграрного сектора, тому з меншим числом робочої сили ви-робляють значно більше продукції. З боку попиту відмічається тенденція скорочення частки споживчого попиту на продукти харчування і сільського-сподарські товари у доходах домогосподарств, яка проявляється за зростання доходу на душу населення. Ця тенденція була відмічена ще у ХІХ столітті і відома тепер під назвою закону Енгеля. Друга особливість у зміні структури - тенденція зростання сфери послуг. У сучасний період частка послуг стрімко зростає, в той час як питома вага промисловості, досягнувши свого піку, починає скорочуватись. У 2007 р. частка сфери послуг у ВВП Німеччини та Японії становила 69%, у ВВП США - 76%, України - 31% [37].

Досить характерним явищем є урбанізація, тобто концентрація населення у густонаселених відносно крупних регіонах. Це пов'язано з розвитком індустрії. Промислове виробництво зосереджується на великих підприємствах, які мають переваги економії від масштабу. Фірми розташовуються близько одна від одної, щоб скористатись перевагами спільної інфраструктури - комунікаціями, транспортом, енергопостачанням. Поступово фірми, які виробляють предмети споживання, також зосереджуються поблизу індустріального району, оскільки тут виникають крупні ринки збуту кінцевої продукції. За-вдяки близькому розташуванню фірм виникає додаткова економія витрат, яка отримала назву ефекту агломерації. Дослідження 70-х рр. підтвердили багато висновків, зроблених С. Кузнєцом і К. Кларком. Спільним для всіх країн є зменшення частки аграрного сектора, зростання частки промисловості, тенденція до урбанізації. Вчені прийшли до висновку, що надмірна кількість або відсутність природних ресурсів не є важливим чинником економічного зростання. Багато країн, бідних природними ресурсами, досягли значних успіхів у економічному зростанні. Прикладом може слугувати Японія, а також так звані „східно-азіатські дракони” - Гонконг, Корея, Тайвань і Сінгапур [24, с. 283].

Виділяють чотири основних джерела економічного зростання:

зростання чисельності робочої сили;

нагромадження виробничого устаткування (фізичний капітал);

технічний прогрес, який робить продуктивнішими трудові зусилля поведінка економічних суб'єктів.

У теоретичних дослідженнях економічного зростання застосовують кон-цепцію стійкого (стаціонарного) стану, який виникає, коли в умовах не-змінної зайнятості капіталоозброєність зростає до певного рівня і не зміню-ється, відповідно обсяг випуску продукції на одного працюючого (Y / L) та-кож стабілізується на одному і тому ж рівні. У такій ситуації економічне зростання забезпечується приростом зайнятості або технічним прогресом.

Отже, економічне зростання можна визначити як зростання реального ВНП або зростання реального ВНП на душу населення. Воно забезпечує приріст виробництва, використовуваний для рішення внутрішніх і міжнародних соціально-економічних проблем.

Економічне зростання визначається такими факторами пропозиції, як природні ресурси, трудові ресурси, капітал, технологія. Два інших фактори - достатній рівень сукупних витрат і ефективність розподілу ресурсів - істотні для реалізації здібностей економіки до зростання.

При екстенсивному типі економічного зростання багато працівників не є висококваліфікованими. Екстенсивний шлях розвитку носить застійний характер, фактично немає технологічного прогресу, зношуються виробничі основні фонди.

Інтенсивний тип економічного зростання є більш складним. Головна відмінність цього типу економічного зростання від екстенсивного в тім, що підвищення ефективності виробничих факторів здійснюється на базі технічного прогресу [18, c. 537-539].

2. Моделі економічного зростання

Головною метою при розробці та дослідженні моделей економічного зростання є з'ясування і послідовне обґрунтування основних, найсуттєвіших факторів, які визначають процес удосконалення будь-якої економічної системи. Для досягнення цієї мети до моделі необхідно ввести цілу низку факторів, від яких залежить зростання потенційних можливостей економіки, дослідити їх з точки зору результативності, відкинути другорядні та вирізнити найголовніші (або один-єдиний основний фактор). Подібно до інших моделей, моделі зростання є абстрактним, спрощеним відображенням реального економічного процесу у вигляді рівнянь та графіків. Зрозуміло, що припущення та певні умови, за яких будується модель, спричиняють відхилення розв'язку моделі реальної дійсності, проте це дає можливість проаналізувати окремі сторони й закономірності такого складного явища, як економічне зростання.

У загальному вигляді модель економічного зростання складається із системи п'яти рівнянь [20, c. 475]:

1) формула виробничої функції, якою передається обсяг потенційного випуску, тобто випуску продукції за умов повної зайнятості;

2) основна макроекономічна тотожність Y_t=C_t+I_t показує, що вимірник випуску (доходу) Y поділяється в теорії зростання на споживання С та інвестиції І; вимірники державних витрат G і чистого експорту NX окремо в таких моделях не вирізняються, а розподіляються на споживання та інвестиції держави й інших країн світу (тобто вводяться в компоненти С та І);

3) формула розрахунку динаміки обсягу капіталу з урахуванням інвестицій та амортизації основного капіталу (за умови нульового інвестиційного лагу) має вигляд:

K_t=K_t-1+I_t--W_t,

де K_t -- запас капіталу наприкінці періоду t;

І_t -- інвестиції за весь період t;

W_t, -- амортизація капіталу за період t.

Наведена формула вказує на те, що кількість капіталу зростає на величину інвестицій та зменшується на величину амортизаційних відрахувань;

4) формула для розрахунку вибуття капіталу (амортизації) має вигляд:

де -- постійна (незмінна) норма амортизації, яка задається екзогенно отже, вважається, що вибуття капіталу є пропорційним до величини його запасу;

5) щодо інвестицій, то передбачається, що вони складають постійний процент від випуску I_t= s_* Y_t, де s -- норма інвестицій (частка інвестицій у сукупному продукті (доході). Норма інвестицій s збігається з нормою заощадження, оскільки сукупні заощадження S_t дорівнюють сукупним інвестиціям І_t. Відповідно, Y_t=C_t+S_t=C_t+I_t,.

Таким чином, модель економічного зростання у загальному вигляді складається із системи п'яти наведених рівнянь, які містять сім змінних (Y, K, L, C, I, , s), три із яких задаються екзогенно:

- затрати праці L (зростають із постійним темпом n);

норма амортизації основного капіталу ;

- норма заощадження s (задається безпосередньо або ж у вигляді певних умов, наприклад, максимізація споживання).

Мета дослідників -- з'ясувати питання про те, як змінюються ендогенні змінні в моделі економічного зростання (Y, C та І) і який із чинників є визначальним фактором довгострокового економічного зростання.

Варто підкреслити, що моделювання економічної динаміки пов'язане з багатьма складнощами. Із всієї різноманітності факторів, які впливають на економічне зростання, до теоретичних моделей вдалося ввести лише три основні змінні:

робочу силу;

капітал;

технічний прогрес.

Загальні риси моделей можна побачити на рис. 1 [40]

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1. Моделі економічного зростання

Численні моделі відрізняються одна від одної перш за все двома основними підходами до аналізу: кейнсіанським і неокласичним. Неокейнсіанські моделі ґрунтуються на традиційних для кейнсіанської теорії припущеннях незмінного рівня цін, неповної зайнятості внаслідок не-гнучкості заробітної плати; концепціях мультиплікатора та акселератора.

Модель Домара-Харрода

Схожість моделей О. Домара і Р. Харрода зумовила їх поєднання. Модифікована модель отримала назву моделі Домара-Харрода і була досить поши-рена в економічній теорії. Це найпростіша модель економічного зростання, що описує динаміку доходу (Y), який є сумою споживчих (С) та інвестиційних (І) витрат. Економіка вважається закритою, тому чистий експорт (NX) дорівнює нулеві, а державні витрати (G) в моделі не вирізняються. Основним фактором зростання є нагромадження капіталу.

Основні передумови моделі:

- постійна продуктивність капіталу MPK = dY/dK;

- постійна норма заощадження s = I/Y;

- відсутній процес вибуття капіталу W = 0;

- інвестиційний лаг дорівнює нулеві, тобто інвестиції миттєво переходять у приріст капіталу. Формально це означає, що dK(t) = I(t);

- модель не враховує технічного прогресу;

- випуск не залежить від затрат праці, оскільки праця не є дефіцитним ресурсом;

- використовується виробнича функція Леонтьєва, яка передбачає неможливість взаємозаміни факторів виробництва -- праці і капіталу.

Припускається, що швидкість доходу пропорційна інвестиціям: dY = MPK * I(t) = MPK * s * Y, а темп приросту доходу dY/Y * dt є постійним і дорівнює s * MPK. Він прямо пропорційний нормі заощаджень та граничній продуктивності капіталу. Інвестиції (І) та споживання (С) в моделі Харода-Домара зростають з таким же постійним темпом (s * MPK) [24, с. 73-77].

Модель Харода-Домара описувала реальні процеси економічного зростання 1920--1950 рр. Однак її передумова про те, що праця не є дефіцитним товаром, може не відповідати дійсності (зокрема тоді, коли темп зростання випуску перевищує темп зростання чисельності населення та зайнятих). Якщо праця не може заміщатися капіталом, а технічний прогрес відсутній, то праця в моделі може стати лімітуючим фактором, а рівень виробництва і споживання в розрахунку на душу населення не зростатиме. Це припущення є значним недоліком даної моделі.

Технічний прогрес, якісні характеристики праці й капіталу, їхня взаємодія і взаємозаміщення у процесі розвитку все ефективніших технологій є сьогодні найважливішими ресурсами і факторами економічного зростання. А тому модель Харода-Домара, яка не враховує ці фактори і за якою основним джерелом зростання є фізичне нагромадження капіталу, а основним інструментом регулювання росту - норма заощадження, відійшла поступово на другий план [24, с. 73-77].

Неокласична модель росту Солоу

Неокласичні моделі росту переборювали ряд обмежень кейнсіанських моделей і дозволяли більш точно описати особливості макроекономічних процесів. Р. Солоу показав, що нестабільність динамічної рівноваги в кейнсіанських моделях була наслідком невзаємозамінності факторів виробництва. Замість функції Леонтьева він використовував у своїй моделі виробничу функцію Кобба-Дугласа, у якій праця і капітал є субститутами. Іншими передумовами аналізу в моделі Солоу є: гранична продуктивність капіталу, що убуває, постійна віддача від масштабу, постійна норма вибуття, відсутність інвестиційних лагів [19. C. 154].

Необхідною умовою рівноваги економічної системи є рівність сукупного попиту та пропозиції. Пропозиція описується виробничою функцією з постійною віддачею від масштабу: Y=F(K,L) і для будь-якого позитивного z вірно: z(K,L)= F(z, z). Тоді якщо z=1/L, то Y/L=F(K/L,1). Позначимо (Y/L) через у, а (K/L) через k і перепишемо вихідну функцію у формі взаємозв'язку між продуктивністю і фондоозброєністю (капіталоозброєністю): у=ѓ(k). Тангенс кута нахилу даної виробничої функції відповідає граничному продукту капіталу (МРК), що убуває в міру росту фондоозброєності (k) [21, с. 330].

Сукупний попит у моделі Солоу визначається інвестиціями і споживанням: у = і + с, де і та с - інвестиції і споживання в розрахунку на одного зайнятого працівника. Дохід поділяється між споживанням і заощадженнями відповідно до норми заощадження, так що споживання можна представити як с = (1 -- s)y, де s - норма заощадження, тоді у = с + i = (1 - s)y + i, звідки і = sy. В умовах рівноваги інвестиції дорівнюють заощадженням і пропорційні доходу. Умови рівності попиту та пропозиції можуть бути представлені як ѓ(k)= с + i чи ѓ(k)= і/s. Виробнича функція визначає пропозицію на ринку товарів, а заощадження капіталу -- попит на зроблений продукт.

Динаміка обсягу випуску залежить від обсягу капіталу (у нашому випадку - капіталу в розрахунку на одного зайнятого, чи капиталоозброєності). Обсяг капіталу міняється під впливом інвестицій і вибуття: інвестиції збільшують запас капіталу, вибуття - зменшує.Інвестиції залежать від фондоозброєності і норми заощадження, що випливає з умови рівності попиту та пропозиції в економіці: i = sѓ(k). Норма заощадження визначає розподіл продукту на інвестиції і споживання при будь-якому значенні k: у = ѓ(k), i = sѓ(k), с = (1-s)ѓ(k) [21. C. 330-333].

Амортизація враховується в такий спосіб: якщо прийняти, що щорічно внаслідок зносу капіталу вибуває його фіксована частина d (норма вибуття), те величина вибуття буде пропорційна обсягу капіталу і дорівнює dk.

Вплив інвестицій і вибуття на динаміку запасів капіталу можна представити рівнянням: Дk = i - dk, або, використовуючи рівність інвестицій і заощаджень, Дk = sѓ(k) -- dk. Запас капіталу (k) буде збільшуватися (Дk>0) до рівня, при якому інвестиції будуть дорівнювати величині вибуття, тобто sѓ(k) = dk. Після цього запас капіталу на одного зайнятого не буде мінятися в часі, оскільки дві діючі на нього сили зрівноважать один одну (Дk=0). Рівень запасу капіталу, при якому інвестиції дорівнюють вибуттю, називається рівноважним (стійким) рівнем фондоозброєності праці і позначається k*. При досягненні k* економіка знаходиться в стані довгострокової рівноваги.

Рівновага є стійкою, оскільки незалежно від вихідного значення економіка буде прагнути до рівноважного стану, тобто до k*. Якщо початкове k₁ нижче k*, то валові інвестиції sѓ(k) будуть більше вибуття (dk) і запас капіталу буде зростати на величину чистих інвестицій. Якщо k₂>k*, це означає, що інвестиції менше, ніж знос, а значить запас капіталу буде скорочуватися, наближаючи до рівня k* [21, с. 333-334].

Норма заощадження безпосередньо впливає на стійкий рівень фондоозброєності. Ріст норми заощадження з s₁ до s₂ зрушує криву інвестицій нагору з положення s₁ѓ(k) до s₂(k).

У вихідному стані економіка мала стійкий запас капіталу k₁*, при якому інвестиції дорівнювали вибуттю. Після підвищення норми заощадження інвестиції виросли на (i?₁-i₁), а запас капіталу (k₁*) і вибуття (dk₁) залишилися незмінними. У цих умовах інвестиції починають перевищувати вибуття, що викликає ріст запасу капіталу до рівня нової рівноваги k₂*, що характеризується більш високими знаннями фондоозброєності і продуктивності праці [21, с. 334-335].

Таким чином, чим вище норма заощадження, тим більш високий рівень випуску і запасу капіталу може бути досягнуто у стані стійкої рівноваги. Однак підвищення норми заощадження веде до прискорення економічного росту в короткостроковому періоді, доти, поки економіка не досягне точки нової стійкої рівноваги.

Очевидно, що ні сам процес заощадження, ні збільшення норми заощадження не можуть пояснити механізм безупинного економічного росту. Вони показують лише перехід від одного стану рівноваги до іншого.

Для подальшого розвитку моделі Солоу по черзі знімаються дві передумови: незмінність чисельності населення і його зайнятої частини (їхня динаміка передбачається однаковою) та відсутність технічного прогресу.

Припустимо, населення росте з постійним темпом n. Це новий фактор, що впливає разом з інвестиціями і вибуттям на фондоозброєність. Тепер рівняння, яке показує зміну запасу капіталу на одного працівника, буде виглядати як: ?k = i - dk -- nk чи ?k = і - (d + n)k [21, с. 335-337].

Ріст населення аналогічно вибуттю знижує фондоозброєність, хоча й по-іншому - не через зменшення наявного запасу капіталу, а шляхом розподілу його між числом зайнятих. У даних умовах необхідний такий обсяг інвестицій, який не тільки б покрив вибуття капіталу, але і дозволив би забезпечити капіталом нових робітників у колишньому обсязі. Добуток nk показує, скільки потрібно додаткового капіталу в розрахунку на одного зайнятого, щоб капіталоозброєність нових робітників була на тім же рівні, що і старих.

Умову стійкої рівноваги в економіці при незмінній фондоозброєності k* можна буде записати тепер так:

?k = sѓ(k) - (d + n) k = 0 чи sѓ(k) = (d + n)k [21. с. 338].

Даний стан характеризується повною зайнятістю ресурсів.

У стійкому стані економіки капітал і випуск на одного зайнятого, тобто фондоозброєність (k) і продуктивність (у) праці залишаються незмінними. Але, щоб фондоозброєність залишалася постійною і при рості населення, капітал повинен зростати з тим же темпом, що й населення, тобто:

?Y/Y = ?L/L = ?K/K = n.

Таким чином, ріст населення стає однієї з причин безупинного економічного росту в умовах рівноваги.

Відзначимо, що зі збільшенням темпу росту населення зростає кутовий коефіцієнт кривої (d+n)k, що приводить до зменшення рівноважного рівня фондоозброєності (k'*), отже, до падіння k [21, с. 339-340].

Модель Солоу є доброю базою для початку аналізу економічного зростання, проте, як будь-яка модель, вона абстрактна і має певні недоліки:

1) норма заощадження s вважається постійною і задається екзогенно. Також екзогенно задані показники норми амортизації темпу приросту населення та темпу технологічного прогрессу. Доцільнішим було б ендогенне формування значень цих параметрів у моделі, оскільки вони пов'язані з іншими її параметрами та змінними;

2) модель не враховує багатьох обмежень економічного зростання: енергетичних, екологічних тощо;

3) модель не враховує деякі фактори зростання, на які можна вплинути за допомогою заходів економічної та соціальної політики (освіта, соціальна стабільність, охорона здоров'я, військові витрати тощо);

4) модель дає змогу знайти і проаналізувати ситуації сталої рівноваги економіки, які досягаються лише в довгостроковій перспективі. Але для економічної політики важливою є динаміка добробуту в найближчому періоді [22, с. 283-287].

Незважаючи на всі ці недоліки, модель Солоу є безумовним кроком вперед у порівнянні з моделлю Харода-Домара в плані дослідження процесу економічного зростання (табл. 1).

Таблиця 1. Порівняльна характеристика моделей економічного зростання [40]

Основні передумови моделі	Модель Харода-Домара	Модель Солоу
виробнича функція	Леонтьєва	Коба-Дугласа
норма заміщення s	постійна	постійна
інвестиційний лаг	дорівнює 0	дорівнює 0
гранична продуктивність капіталу (MPK)	постійна	спадна
вибуття капіталу	не враховується (W=0)	враховується як W=§·k
затрати праці	не враховуються (вважається, що праця не є дефіцитним ресурсом)	містить опис трудових ресурсів і їхній вплив на темпи зміни обсягів випуску
технологічний процес	не враховується	описується
основні фактори зростання	накопичення капіталу	технологічний прогрес
темп приросту доходу	s·MPK	n+g

Сучасна теорія економічного зростання

Із неокласичних моделей, зокрема, слідувало, що всі країни, які здобули рівний доступ до сучасних технологій, повинні мати на виході темпи економічного зростання, підвищення ефективності праці, які наближаються один до одного. Але, як визнає сам Солоу, говорити про щось подібне цьому в реальній економіці можливо лише у відношенні найбільш індустріально розвинутих країн та не має сенсу при їх порівнянні із країнами Латинської Америки, Африки та більшості країн Азії.

Вивченню та виправленню певних недоліків і обмежень моделі Солоу присвячена сучасна теорія економічного зростання, яка почала розвиватися на початку 70-х рр. і побудована на емпіричному аналізі факторів економічного зростання. Важливий теоретичний прорив стався в середині 80-х рр. П. Ромер, Р. Лукас, Ф. Агійон и П. Хоувіт, Дж. Гросман та Е. Хелпман, а також низка їх послідовників використовували нові підходи до побудови моделей економічного зростання, які передбачали можливість генерації в макроекономічній системі технологічних змін, які внутрішньо присутні в ній, тобто ендогенних. В результаті система, що моделюється, отримує додаткові імпульси до росту при одному й тому ж співвідношенні витрат традиційних факторів виробництва - праці та капіталу. В самому загальному виді це існує завдяки накопиченню людського капіталу.

Одним з її напрямків є теорія ендогенного зростання, яка пов'язує процес зростання з усіма можливими якісними й кількісними факторами: ресурсними, інституційними, міжнародними тощо. Прикладами таких факторів є: частка робочої сили з початковою чи середньою освітою (характеристика трудових ресурсів), частка військових витрат у ВВП (характеристика структури розподілу ресурсів), середньодушове споживання алкоголю (як характеристика трудової та соціальної мотивації), кількість військових конфліктів (як характеристика суспільної та політичної стабільності) тощо. Такі моделі враховують інвестиції в людський капітал, наукові дослідження і дають змогу описати динаміку зміни технології, замість того щоб задавати її екзогенно. Проте формальний опис ендогенних моделей зростання є досить складним [20, c. 486].

Поява нового класу моделей економічного зростання із ендогенним технологічним прогресом викликали істотний прилив інтересу до проблем економічної динаміки. Особливу роль в цьому відіграли три важливих наслідки із цих моделей, які могли б мати важливе практичне значення. Мова йде про:

передбачений ефект від збільшення ресурсів, які діють в процесі отримання нового знання;

можливість впливати на темпи довгострокового економічного зростання з допомогою відповідної політики держави, яка стимулює накопичення людського капіталу;

роль розмірів економічного приросту, зокрема, про значення міжнародної торгівлі, а також процесів глобалізації та дезінтеграції [25, с. 267].

Так, наприклад, Дж. Гросман та Е. Хелпман побудували трьохсекторну модель (сфера НДОКР, виробництво проміжних товарів, виробництво товарів для кінцевого споживання), в якій допускається перерозподіл людського капіталу між двома країнами, та показали в рамках цієї моделі, що по мірі наближення до рівноважної траєкторії росту можливо формування транснаціональних корпорацій. На основі цієї моделі були зроблені далекоглядні висновки. Зокрема, із неї слідувало, що додаткове субсидування НДОКР в країні, яка має в області дослідження та розробок відносну перевагу, веде до підвищення загальних темпів економічного зростання системи, що моделюється. Аналогічні субсидії в країні, де більш розвинуто виробництво кінцевої продукції, а не інноваційна діяльність, може дати протилежні результати. [27, c. 42].

Теоретичні висновки із цих моделей економічного зростання з ендогенним технологічним прогресом знаходять певне підтвердження в багатьох тенденціях світового економічного розвитку, які пов'язані із поглибленням процесів глобалізації. Наприклад, в середині 90-х рр. 18 % витрат на НДОКР в США та 14 % в Великобританії забезпечувалися за рахунок іноземного капіталу [27, c. 42]. Зупинимося більш докладно на підходах, які розвиваються в роботі П. Ромера і роботі Ф. Агфйона та П. Хоувіта.

Модель П. Ромера.

В основу моделі покладено три основних моменти:

- одним з найважливіших факторів економічного зростання є технологічні зміни, які в найзагальнішому виді можна представити як більш досконалі інструкції, які дозволяють використовувати різні сполучення тих сировинних матеріалів, що є у розпорядженні суспільства;

- подібні технологічні зміни здійснюються в значній мірі завдяки цілеспрямованої діяльності людей, що реагують подібним чином на відповідні ринкові стимули;

- інструкції з використання різноманітних сполучень сировинних матеріалів (тобто фактично виробничі технології) принциповим чином не відрізняються від інших економічних товарів: створення нових технологій еквівалентно постійним витратам виробництва - подальше використання цих технологій не потребує додаткових витрат із боку виробника.

Модель Ромера підтверджує подвійну природу наукового знання, його виплив на виробництво, сферу послуг та, водночас, внутрішню самоцінність. Якщо суспільство не заохочує своїх громадян до отримання наукового знання заради знання як такого, навряд чи можна розраховувати на якусь практичну віддачу від науки в цілому.

Крім того, будь яке штучне удержування процесу отримання нового знання по суто економічних мотивах раніш чи пізніше відобразиться на показнику економічної динаміки [26, с. 398-407].

Модель Ф. Агіойона і П. Хоувіта.

Вчені запропонували модель економічного зростання, яка побудована на ідеях Й. Шумпетера про роль творчого руйнування. Згідно з цією моделлю, економічне зростання обумовлене технологічним прогресом, ріст якого, в свою чергу, забезпечується завдяки конкуренції між фірмами, які генерують та здійснюють перспективні продуктивні та технологічні нововведення. Кожен нововведення виведе на ринок новий проміжний товар (продукт, технологію), який може бути використаний щодо більш ефективного, ніж раніш, виробництва кінцевої продукції.

Головною мотивацією для дослідницьких фірм є перспектива отримання монопольної ренти у випадку успішного патентування нововведення. Однак монополія автоматично пропадає, коли з'являються наступні нововведення. Патент залишається діючим весь наступний час, але його використання стає все менш вигідним економічно. Крім того, кожне наступне нововведення націлене на отримання монопольної ренти, але водночас воно ліквідує монопольну ренту попереднього нововведення [26, с. 398-407].

Як бачимо, існує різноманіття способів моделювання і пояснень економічного зростання. Нелінійна поведінка економіки стає все більш очевидним фактом. Тому виникає необхідність у розробці нових прийомів регулювання економіки, заснованих, у тому числі, на нелінійній поведінці процесів зростання [30, c. 53]. Незважаючи на зазначені недоліки, неокласична модель Солоу є базовою для новітніх досконаліших моделей. Нові моделі мають враховувати особливості сучасного економічного зростання, пов'язані з процесами глобалізації, соціалізації, динамізму та екологізаціїї у розвитку економічних систем.

3. Аналіз проведення політики економічного зростання зарубіжними країнами

Економіка країн, що розвиваються, базується на багатоукладній соціально-економічній структурі. У ряді країн існують як капіталістичний устрій, так і родоплемінні й патріархальні відносини. Суттєву роль в економіках країн, що розвиваються, відіграє держава і державний устрій.

Характеризуючи багатоукладний характер економік держав "третього" світу, необхідно зауважити, що більшість з них є селянськими країнами з переважанням сільськогосподарського виробництва. У сільському господарстві визначальним є дрібнотоварний устрій зі значною часткою патріархальних, натуральних відносин.

Приватнокапіталістичний устрій, який існує у країнах, що розвиваються, обґєднує різні форми капіталістичної власності. За рівнем розвитку приватнокапіталістичних відносин країни, що розвиваються, значно відрізняються одна від одної. У найрозвиненіших з них капіталізм, ринок стали повноцінною складовою економічної системи, досягли певного рівня зрілості. У групі найменш розвинених держав національний приватнокапіталістичний устрій знаходиться на стадії формування.

Специфіка розвитку національного приватнокапіталістичного устрою повґязана з проблемами нагромадження (браком грошових коштів) та особливостями реалізації нагромаджених коштів. Ці кошти вкладаються у торгівлю (внутрішню та зовнішню), купівлю нерухомості, ремонт автомобілів, страхування, володіння таксі, бензоколонками тощо, тобто туди, де капітал швидше обертається. У виробництво капітал іде лише тоді, коли створюються сприятливі умови. Часто проблеми для національних інвесторів у країнах, що розвиваються, повґязані ще й з тим, що основні позиції в економіці належать іноземному капіталу, який вкрай неохоче поступається своїми позиціями на користь місцевих підприємців [21, c. 40-43].

Економічна залежність країн, що розвиваються, у світовій економіці має свої конкретні форми прояву. По-перше, країни цієї групи безпосередньо залежать від реалізації своєї сировинної продукції на світових ринках, а отже, від попиту на ці товари з боку їх основних споживачів. По-друге, в економіці більшості країн, що розвиваються, ключові позиції займає іноземний капітал. Економічна відсталість та економічна залежність - наслідок умов включення країн третього світу в систему світового поділу праці, що склалася в постколоніальний період. Постколоніальний поділ праці сформувався ще в попередні десятиліття, а сьогодні існує певною мірою як самостійний, автономний чинник світового господарства [21, c. 44-50].

Процес відтворення у більшості країн, що розвиваються, відбувається переважно за рахунок зовнішніх фінансових джерел у формі кредитів, позик, субсидій. Дуже важливим його чинником є також імпорт іноземної техніки та технології, що природно спричиняє технологічну залежність країн, що розвиваються, від розвинених країн. Тип розширеного відтворення, властивий слаборозвиненим державам, переважно базується на споживчих потребах традиційної технології і є екстенсивним. За таких умов уряди країн змушені розширювати виробничий апарат, який складається з дрібних кустарних підприємств, для забезпечення зростання зайнятості за умов стрімкого збільшення резерву робочої сили.

Капіталізм, який виникає та розвивається у більшості країн "третього" світу, має периферійний характер. Це означає, що він відрізняється від капіталізму промислово розвинених держав не лише ступенем розвитку, але й, і це головне, моделлю способу виробництва та розподілу матеріальних благ. Капіталізм центрів виникав і розвивався на національному ґрунті як тривалий, органічний та взаємоповґязаний процес постійного нагромадження.

У країнах, де капіталізм почав розвиватися значно пізніше, він виникає та розвивається як імітаційна модель у результаті вливання іноземного капіталу, технологій та ідеологій. Тут відсутнє органічне взаємоувґязування розвитку елементів моделі. Імітація починається зі створення ринку, на якому привілейовані верстви населення можуть придбати все потрібне. А це майже завжди автоматично виключає з участі у ринку та прирікає на бідність значні верстви населення.

Периферійний капіталізм розвивається асинхронно, нерівномірно. Економічний прогрес і політична демократія розвиваються не паралельно, а часто, навпаки, відстають одне від одного. Деяким з країн, що розвиваються, вдається знайти оптимальну модель поєднання національної специфіки та привнесених ззовні складових економічної системи. У результаті цього формується органічніша економіка, що має внутрішні чинники економічного зростання [19, с. 161-183].

Загальними рисами економік більшості країн, що розвиваються, є бідність, перенаселення, високий рівень безробіття, значна заборгованість промислово розвиненим державам. У своєму соціальному розвитку переважна більшість держав "третього" світу за рівнем життя населення відстає від передових індустріальних країн у 20-50 разів. Асигнування на соціальні потреби та добробут зазвичай становлять менш ніж 10 % загальних видатків у країнах Африки й Азії. У латиноамериканських державах цей показник дещо вищий. Майже половина усіх бідних світу мешкає у Південній Азії, частка якої у населенні планети становить 30 %. Найгірше становище з бідністю у регіоні в Індії, Бангладеші, Мґянмі. На країни Тропічної Африки припадає 16 % бідних світу [35].

Як зазначено в новому звіті Світового банку “Перспективи світової економіки на 2012 рік” країни, що розвиваються, повинні підготуватися до загрози подальшого зниження темпів зростання економіки, оскільки боргові проблеми країн єврозони і послаблення росту деяких великих країн з перехідною економікою, погіршують перспективи зростання світової економіки.

Світовий банк знизив свої прогнози зростання світової економіки на 2012 рік до 5,4 відсотка для країн, що розвиваються, і 1,4 до відсотка для країн з високим рівнем доходів (-0,3 відсотка для єврозони), порівняно зі своїми наведеними у червні оцінками - 6,2 відсотка і 2,7 відсотка (1,9 відсотка для єврозони), відповідно. Зараз передбачається, що темпи зростання світової економіки становитимуть 2,5 відсотка і 3,1 відсотка для 2012 і 2013 років, відповідно. Сповільнення темпів економічного зростання вже проявляється у послабленні світової торгівлі та зниженні цін на сировинні товари. У 2011 році обсяг світового експорту товарів і послуг зріс, за оцінками, на 6,6 відсотка (у 2010 році цей показник дорівнював 12,4 відсотка), і, згідно з прогнозами, у 2012 році зросте лише на 4,7 відсотка. Водночас, світові ціни на енергоносії, метали та мінеральну сировину, а також на сільськогосподарську продукцію знизилися, відповідно, на 10, 25 і 19 відсотків з часу їхніх максимальних показників на початку 2011 року. Зниження товарних цін стало однією з причин скорочення споживчої інфляції у більшості країн, що розвиваються. Хоча світові ціни на харчові продукти останніми місяцями знизилися на 14 відсотків порівняно з їхнім піковим значенням у лютому 2011 року, продовольча безпека для найбіднішого населення, у тому числі в регіоні Африканського Рогу, надалі викликає серйозне занепокоєння [35].

Країни, що розвиваються, мають менше фіскального та монетарного простору для вжиття заходів із пом'якшення ситуації, ніж у 2008-2009 роках. Як наслідок, вони матимуть слабкі можливості реагувати у випадку скорочення міжнародних фінансових ресурсів та різкого погіршення економічних умов у світі.

Хоча прогнози для більшості країн з низькими і середніми доходами залишаються сприятливими, хвилі від кризи у країнах з високими доходами відчуваються в усьому світі. Вже нині, суверенні спреди країн, що розвиваються, зросли в середньому на 45 базових пунктів, а валові потоки капіталу до країн, що розвиваються, скоротилися до 170 млрд. дол. США у другому півріччі 2011 року, порівняно з 309 млрд. дол. США, одержаними цими країнами протягом такого самого періоду 2010 року.

Хоча регіон Східної Азії і Тихоокеанського басейну швидко відновився після руйнівного землетрусу в регіоні Тохоку в Японії у березні 2011 року, повінь у Таїланді та негаразди в Європі почали впливати на економічне зростання цього регіону. Після зростання на 9,7 відсотка в 2010 році, регіональний ВВП зріс, за оцінками, на 8,2 відсотка у 2011 році, однак прогнозується, що далі він знизиться і як у 2012, так і в 2013 роках становитиме 7,8 відсотка. У Китаї, на який припадає близько 80 відсотків регіонального ВВП, темпи економічного зростання сповільнилися від 10,4 відсотка в 2010 році до розрахункових 9,1 відсотка в 2011 році та, як очікується, ще знизяться до 8,4 відсотка у 2012 році, оскільки уряди далі гальмують “надто швидке” зростання в окремих сегментах економіки [35].

У регіоні Європи та Центральної Азії спостерігалося незначне зростання ВВП від його рівня у 2010 році до 5,3 відсотка в 2011 році, попри глобальну фінансову нестабільність, починаючи з серпня 2011 року, та на зменшення зовнішнього попиту, особливо в країнах єврозони. Однак передбачуване сповільнення темпів економічного зростання у європейських країнах з високим рівнем доходів, усе ще значний інфляційний тиск у регіоні та зменшення потоків капіталу через кризу єврозони можуть знизити темпи регіонального зростання до 3,2 відсотка в 2012 році перед тим, як вони зростуть до 4,0 відсотка у 2013 році. Тісні торговельні та фінансові зв'язки з європейськими країнами з високими доходами роблять економічні показники цього регіону особливо чутливими до змін в єврозоні [35].

ВВП регіону Латинської Америки та Карибського басейну зріс, за оцінками, на 4,2 відсотка у 2011 році, однак очікується, що він знизиться до 3,6 відсотка в 2012 році перед тим, як відбудеться поновлення зростання до 4,2 відсотка у 2013 році. На перспективи економічного зростання в цьому регіоні впливають сповільнення глобального економічного зростання, невизначеність, пов'язана з борговою кризою в єврозоні, сповільнення зростання у Китаї та зумовлене політичними причинами зниження внутрішнього попиту. Економічне зростання у Бразилії загальмувалося у третьому кварталі 2011 року, і, за прогнозами, у 2012 воно становитиме 3,4 відсотка, що трохи перевищує показники 2011 року, але є значно нижчим за темпи зростання у 2010 році, що знаходились на рівні 7,5 відсотка. Якщо світові товарні ціни різко знизяться, то кільком країнам регіону буде завдано серйозного удару [35].

...