Капітал, як економічна категорія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Поняття “капітал” та його різноманітні види, форми, елементи є такими ж поширеними в економічній теорії та повсякденному житті, як поняття “гроші”, “власність”, “заробітна плата”, “ціна”. Зокрема вживають поняття індивідуального, акціонерного, державного, міжнародного капіталу, торговельного, грошового, продуктивного, основного, оборотного, постійного, змінного капіталу, людського, інтелектуального, суспільного та інші види й форми капіталу.

Завданням даної роботи є:

Визначення властивостей капіталу в його класичному розумінні;

Розглянути дослідження властивостей капіталу в роботах сучасних дослідників;

Марксистське розуміння капіталу;

Визначити особливості капіталу.

Актуальність даної теми визначається тим, що сучасна економіка будь-якої держави тісно пов'язана з таким поняттям як капітал.

Засоби виробництва, певні матеріальні блага не на всіх етапах людської цивілізації виступали знаряддям експлуатації. Насамперед таку роль вони виконували за умови первісного ладу, оскільки були спільною власністю. Не могли вони виконувати таку роль і за умов рабовласницького ладу, оскільки раб сам належав до знарядь праці, не був вільним і не міг продавати робочу силу. Здебільшого така ситуація складається і за умов феодалізму. Правда, земля у руках феодала частково виконувала роль знаряддя експлуатації, тому, що він віддавав певну, як правило, незначну частину селянинові й останній за це змушений був половину або більшу частину робочих днів тижня працювати на полі власника-феодала. Земля, знаряддя праці виконували таку роль частково і тому, що селянин-кріпак не був юридично вільним. Отже, капітал як виробничі відносини не був панівною суспільною формою при феодалізмі.

Панівним виробничим відношенням, яке пронизує всі пори суспільного способу виробництва, капітал стає за умов капіталізму. Переважна маса безпосередніх виробників позбавлена засобів виробництва, є юридично вільна і продає свою робочу силу власникам засобів виробництва - капіталістам. Останні оплачують найманим робітникам лише частину затрачених ними фізичних і розумових сил у процесі праці у формі заробітної плати.

Капітал як фактор виробництва являє собою майно, що належить підприємцям або іншим власникам і використовується в процесі створення товарів і послуг. Особливістю капіталу є те, що він має бути кимось нагромаджений, створений. Капітал існує лише у продуктивному використанні, саме тоді, коли його власники одержують доходи від користування та володіння своїм майном.

Матеріально-речова основа капіталу - засоби та предмети праці - перебуває у процесі постійних змін. Ті зміни, що започатковані в середині ХХ століття називаються науково-технічною революцією.

В історії економічної думки існує багато визначень капіталу. Але виділяючи те, що є спільним, можна сказати, що капітал, - то є цінність, яка може мати форму грошей, землі, речей. Цінність, що в процесі застосування має властивість самозростання. Для капіталу саме важливе є те, що за певних умов початкова вартість капіталістичних цінностей забезпечує додаткову вартість.



1. Трактування сутності капіталу представниками політичної економії Англії

Капітал - одна з фундаментальних і надзвичайно складних економічних категорій, сутність якої науковою думкою досліджується протягом багатьох століть. Точного визначення цього терміну за всю історію економічних вчень нікому не вдалось дати. Кожний дослідник характеризує власне бачення капіталу. Термін «капітал» походить від латинського «capitalis», що означає основний, головний. Можливо, у зв'язку з цим при аналізі сутності капіталу часто згадують основний капітал. Такий підхід не завжди виправданий, тому що капітал має різні форми вияву і механізми функціонування та обороту.

Капітал, як будь-яка економічна категорія, має свій речовий зміст і суспільну форму. У їх діалектичній єдності розкривається глибинна сутність цієї категорії. За такого підходу капітал - не просто засоби виробництва, гроші, а виробниче відношення, за якого знаряддя праці, певні матеріальні блага, мінові вартості служать знаряддям експлуатації, привласненням частини чужої неоплаченої праці.

Історичними передумовами виникнення капіталізму були товарне виробництво і розвинений товарний обіг.

Перша спроба наукового аналізу капіталу була зроблена Аристотелем (384-322 рр. до н.е.), який ввів термін “хремастика”, що походить від слова “chrмmata” - майно, багатство. дослідження капітал економіка

Під хремастикою Аристотель розумів діяльність, спрямовану на отримання прибутку та накопичення багатства, на відміну від економіки - як діяльності, спрямованої на придбання благ для дому та держави. При цьому першу форму організації господарства Аристотель вважав неприродною. На його думку, гроші призначені лише для обміну і не можуть породжувати нові гроші. Більше того, саме з винаходом грошей відбувається руйнування економіки, перетворення її в хремастику, у мистецтво робити гроші. А у мистецтві накопичувати багатство “…ніколи не буває межі у досягненні мети, так як метою тут виявляється безмежне багатство та володіння грошима…Усі, хто займається грошовими оборотами, намагаються збільшити свої капітали до безкінечності”. Тому і багатство, до якого прагне хремастика, безмежне. Аристотель з жалем констатує, що з економіки неминуче виростає хремастика. У сучасних термінах це твердження означає, що з простого товарного виробництва неминуче виростають капіталістичні відносини [6].

Оскільки в античному світі важливу роль відігравав торговельний і грошовий (лихварський) капітал, то в торговельній діяльності метою стає безмежне нагромадження багатства, збільшення капіталу до безкінечності [7, с. 23].

В середньовіковій латині слово “капітал” означало голову крупного або дрібного домашнього скота, тобто важливіше джерело і вимірник багатства в суспільстві. Худоба не потребує особливих турбот, а у випадку небезпеки, її легко перегнати під укриття. Кількість скоту допускає рахунок і оцінку. Що ще важливо, худоба є джерелом додаткового багатства або приросту цінності: вона приносить, окрім м'яса, молоко, шкуру, шерсть, паливо. Худоба розмножується і відтворює саму себе. В силу цього термін “капітал” приймає подвійне значення: стадо, а також додаткове благо, джерелом якого є домашня худоба [8, с. 47-48].

Термін “капітал” увійшов до наукового вжитку поступово у зв'язку з тим, що інші економічні поняття були уточнені або взагалі втратили своє первісне значення. У Франції, слово “капітал” мало багато слів-синонімів, які у сучасному розумінні мають зовсім інше значення: “багатство”, “гроші”, “цінність”, “майно”, “надбання” тощо.

В основу сучасної теорії капіталу закладено економічні дослідження, авторами яких є класики політичної економії А. Сміт, В. Петті, Д. Рікардо, К. Маркс, І. Фішер та інші.

Саме з праць класичної школи почалась політична економія як наука. Класики (XVIII - XIX ст.) успішно зробили спробу звести у цілісну систему окремі положення, погляди, спостереження, висновки, вивести та узгодити категорії та поняття.

У класичній англійській політекономії поняття “капітал” поєднувало два аспекти: власність (контроль над факторами виробництва) і право на отримання майбутнього доходу.

Великий внесок в розвиток теорії капіталу зробив У. Петті. Він поклав початок формуванню нової концепції у економічній теорії. Ще за 100 років до появи праці А. Сміта він висунув ряд ідей, які пізніше увійшли до класичної теорії політекономії. На відміну, від меркантилістів, У. Петті (1623-1687) бачив джерело багатства не в грошах, не у зовнішній торгівлі, а у праці. Він вважав, що матеріальною основою багатства служить земля, природа, а творець багатства - труд у різних сферах матеріального виробництва. У якості основи економічного аналізу Петті висунув процес виробництва (а не сферу торгівлі, обороту) [1].

Представники класичної школи політичної економії (А. Сміт та Д. Рікардо) розглядали капітал як “уречевлене багатство, раніше вироблене людиною” [2, с. 31-32]. Вони розуміли і показали важливу роль, яка належить майновому та грошовому капіталу. Ми вважаємо певним досягненням класичної школи те, що вона вперше показала роль людини як учасника трудової діяльності, хоча далеко не в тому аспекті, який належить їй насправді.

Адам Сміт (1723-1790) вважав, що джерело багатства не потрібно шукати у зовнішній торгівлі (меркантилісти) або сільському господарстві (фізіократи). Багатство - продукт сукупної праці всіх сфер виробництва, представників різних видів праці та професій. Економічний світ - велика майстерня, де розгортається суперництво між всіма, хто так або інакше приймає участь у створенні багатства [1]

Капітал А. Сміт тлумачив з двох боків: як вартість, яка приносить прибуток, і як запаси засобів виробництва, необхідних для продовження процесу виробництва. Запаси, зауважував Сміт, складаються з двох частин, від першої з них “очікують одержати дохід”, а “друга частина - це та, що йде на безпосереднє виробниче споживання…” Виходячи з цього, автор “Багатства народів” А. Сміт поділив капітал на основний і оборотний, уперше ввівши ці терміни в науковий обіг [3, с. 90].

Під основним капіталом А. Сміт розумів все те, що приносить дохід або прибуток, але при цьому не бере участь в обігу і не змінює власника. До складу основного капіталу він зараховував будівлі, споруди, машини та обладнання, землі, а також, набуті й корисні здібності усіх членів суспільства.

До оборотного капіталу вчений відносив гроші, запаси, продукти продажу, сировину та матеріали, незавершене виробництво, тобто, все те, що приносить дохід, тільки в процесі обігу змінюючи власників. Можна стверджувати, що дане трактування основного та оборотного капіталу досі відповідає вимогам часу, хоча трансформувалось відповідно до рівня розвитку економічної науки.

В цілому теорія основного і оборотного капіталу представляється вельми цікавою, хоча в ній і існує ряд помилок. Так, неможна сказати, що капітал, вкладений в машини чи нерухомість, не обертається. Напроти, його вартість по частинам переноситься конкретною працею на виробляємий товар (у вигляді амортизаційних відрахувань), тому пов'язування капіталу з фізичними властивостями товарів неправильне. Тут А.Сміт змішує відмінності між основним і оборотним капіталом, з різницею між товарним і грошовим капіталом.

Особливого значення А. Сміт надавав нагромадженню капіталу, що сприяє розвитку різних галузей економіки та національному добробуту і є рушійною силою економічного прогресу.

Сміт вважав, що феномен капіталу виник в результаті природного прогресу людства від суспільства пастухів і землеробів до суспільства торгового, де, завдяки росту взаємозалежності, спеціалізація праці в торгівлі, виникає безпрецедентне зростання виробництва. Капітал повинен бути засобом, що підвищує продуктивність господарства і створює додаткову вартість [4, с. 49].

За А. Смітом Капітал - частина запасів, від якої чекають отримувати дохід. Капітал поділяв на оборотний і основний. Основний капітал - в процесі виробництва прибутку не надходить в обіг і не змінює власника, приймає участь в обігу, як у вартісній формі через амортизацію, так і через споживчу вартість товару, як один з факторів виробництва.

Рікардо Д. характеризував капітал як “частину багатства країни, яка використовується у виробництві й складається з їжі, одягу, інструментів, сировини, машин тощо, необхідних для приведення в рух праці”.

Він розглядав капітал як “вічну” категорію, частину багатства, що витрачається з метою майбутнього виробництва. Водночас Д. Рікардо зробив крок уперед порівняно з А. Смітом у трактуванні основного й оборотного капіталів. Рікардо розрізняв їх залежно від характеру зношуваності та часу обороту [3, с. 93-94].

Розглядаючи дану економічну категорію, Дж.С. Мілль називає капітал “раніше нагромадженим матеріалізованим продуктом праці, який авансується на придбання засобів виробництва та робочої сили”. Дослідник розглядає капітал як основну умову виробництва та врівноваження попиту і пропозиції. А раціональне поєднання основного та оборотного капіталу визначає основним завданням підприємця, що обумовлює рівень розвитку виробництва.

За Дж.С. Міллем Капітал - це заздалегідь накопичений запас та результати минулої праці, призначені для виробництва. Дж.С.Міля, який відніс до капіталу „все, що необхідно для утримання та застосування праці інших людей з метою використання її у виробництві” [23, с. 148] і наблизився таким чином до трактування капіталу К.Марксом.

З розвитком капіталізму та створенням нових виробничих відносин, основними суб'єктами в яких виступали власник засобів виробництва (капіталіст) та продавець робочої сили (найманий працівник), формується нове бачення капіталу.

В уявленні класиків комуністичного світогляду “капітал - це не річ, а певне суспільне, виробниче відношення, що належать певній історичній формації суспільства, яке представлене у речі і придає цій речі специфічний суспільний характер” [2, с. 32]. На відміну від А. Сміта та Д. Рікардо, які бачили в капіталі речову форму, К. Маркс визначає його як форму вираження класових відносин.

Рушійним мотивом обігу грошей як капіталу є збільшення їх авансованої суми або привласнення підприємцем додаткової вартості. Останнє стає можливим тоді, коли гроші знову і знову надходять в обіг і кожного разу приносять додаткову вартість. Вартість при цьому набуває магічної здатності створювати більшу вартість. Отже, капітал - це вартість, яка приносить власнику грошей додаткову вартість.

Загальна формула капіталу містить у собі певну суперечність. Її суть полягає у тому, що капітал не може виникнути з обігу і одночасно поза обігом. Він повинен виникнути в обігові і одночасно не в обігові. За цих умов підприємцю необхідно купувати товари за вартістю, реалізовувати їх за вартістю і одержувати грошей більше, ніж він витратив. Для того, щоб розв'язати цю суперечність, необхідно з'ясувати виникнення додаткової вартості на основі дії закону вартості, не порушуючи його вимог. Тому необхідно проаналізувати соціально-економічний зміст таких елементів загальної формули капіталу, як гроші і товар.

Капітал - це само зростаючі гроші. Гроші самі по собі не є капіталом, вони можуть перетворюватися в капітал. Вони перетворюються в капітал, коли знаходяться на ринку продавця робочої сили і авансуються на її придбання.

Відомо, що товар має дві властивості - споживну вартість і вартість. Оскільки вартість товару є уречевлена в ньому суспільно необхідна праця, то вона не може бути джерелом додаткової вартості. Джерело додаткової вартості слід шукати в споживній вартості того товару, який придбає підприємець на ринку. Для цього йому необхідно знайти на ринку такий специфічний товар, споживання якого створювало б вартість більшу, ніж його власна. Таким товаром є робоча сила. Отже, головною умовою перетворення грошей в капітал є перетворення робочої сили в товар, предмет купівлі-продажу.

Також капітал класифікують за такими ознаками (див додаток 2,)

Щоб перетворити звичайні грошові знаки на капітал потрібно:

По-перше, виробник повинен вступити у зносини з іншими виробниками з приводу купівлі засобів виробництва.

По-друге, якщо його наявного капіталу не достатньо для організації ефективного виробництва, йому доведеться звертатися до кредитних установ, щоб взяти необхідну суму грошей у борг.

По-третє, він повинен найняти необхідну кількість працівників, щоб забезпечити ефективне функціонування засобів виробництва, якщо цього потребують обсяги виробництва.

Отже, перетворюючи свої гроші в капітал, виробник повинен вступити в економічні стосунки з підприємствами, що виробляють необхідні товари і послуги, та з індивідами, що в силу певних причин отримують засоби для існування не за допомогою власної підприємницької діяльності, а шляхом найму за гроші.

Таким чином, капітал - це категорія, що виражає не стільки технічні чи організаційні відносини, скільки соціально-економічні, тобто капітал як такий може існувати лише за певних соціально-економічних умов. Такими умовами є:

високорозвинені товарне виробництво і обіг;

наявність такої мотивації діяльності виробника, як особисте збагачення;

зосередження у частини господарюючих агентів значної частки засобів виробництва, тобто певний ступінь концентрації виробництва і капіталу;

відсутність власних засобів виробництва у частини господарюючих агентів, що змушує їх найматися.

На думку Маркса: “... Капітал, - це не річ, а певне, суспільне, належне певній історичній формації суспільства виробниче відношення, яке представлене в речі і надає цій речі специфічного суспільного характеру. Капітал - це не просто сума матеріальних і виробничих засобів виробництва. Капітал - це перетворені в капітал засоби виробництва, які самі по собі так само мало є капіталом, як золото або срібло самі по собі - грішми. Монополізовані певною частиною суспільства засоби виробництва, відособлені у відношенні до живої робочої сили продукти і умови приведення в дію самої цієї робочої сили, - ось що в силу цієї протилежності персоніфікується в капіталі... Отже, ми маємо тут певну, на перший погляд дуже містичну, суспільну форму...” [9]



2. Марксистське розуміння капіталу

Марксизм виник як учення про суспільно-економічні формації та їх зміну, причому зміна формацій визнавалась основою періодизації всесвітньо-історичного процесу розвитку людства. У формуванні економічних передумов марксизму головну роль відіграв промисловий переворот у Англії та інших капіталістичних країнах. Фабрична система викликала небувалий розвиток продуктивних сил і показала прогресивність капіталізму. Але соціальні наслідки промислових переворотів були невтішними: масове розорення дрібних власників, зубожіння основної маси населення, зростання експлуатації найманих працівників та безробіття -- реальна картина першої половини XIX ст. Політичні передумови генезису марксизму були створені антифеодальними революціями епохи виникнення капіталізму. Соціальною базою марксизму стало формування пролетаріату як класу, позбавленого засобів виробництва, і виникнення й посилення робітничого руху.

Під капіталом, К. Маркс розумів систему капіталістичної експлуатації найманої праці, результатом якої є створення “доданої вартості”, що має здатність самозростати.

К. Маркс звертав увагу на декілька визначень капіталу:

1. Капітал - це вартість, яка створює додаткову вартість, або капітал - це самозростаюча вартість;

2. Капітал - це не річ, а певне суспільне, належне певній історичній формації суспільства виробниче відношення, яке представлене в речі і надає цій речі специфічного суспільного характеру;

3. Капітал - це не просто сума матеріальних і вироблених засобів виробництва, це перетворені в капітал засоби виробництва, які самі по собі так само мало є капіталом, як золото або срібло самі по собі - грішми.

Новий момент у дослідженні капіталу, якого не було до Маркса - це введення поняття органічної будови капіталу як співвідношення між постійним та змінним капіталом. Крім того, він визначає відмінність між основним та оборотним капіталом, яка обумовлена подвійним характером праці. Складові елементи капіталу переносять свою вартість на товар конкретною працею, але при цьому одні з них переносять свою вартість повністю протягом циклу - це оборотний капітал (вартість предметів праці та робочої сили), а інші - поступово, беручи участь у кількох виробничих циклах, - це основний капітал (вартість засобів праці).

Вважаємо, що заслугою К. Маркса є детальне дослідження кругообігу капіталу. Так, кожен капітал починає свій шлях у вигляді певної суми грошей. Гроші самі по собі не є капіталом. Коли, наприклад, самостійні дрібні товаровиробники обмінюються товарами, гроші виступають в якості засобу обігу, але вони не слугують капіталом. Формула товарного обігу наступна: Т (товар) - Г (гроші) - Т (товар), тобто продаж одного товару для купівлі іншого. Гроші стають капіталом, коли вони застосовуються в цілях експлуатації чужої праці. Загальною формулою капіталу є Г - Т - Г', тобто купівля з ціллю збагачення. Капітал, що авансується капіталістом, тобто випускається ним в обіг, повертається до свого власника зі значним приростом. Це збільшення капіталу і є метою його власника [5, с. 103-104].

Категорії товару і його вартості було достатньо досліджено представниками класичної школи та їхніми послідовниками, але такого суворо логічного визначення, як Маркс, величині вартості товару не дав ніхто.

Передовсім визначивши товар, як продукт, призначений суто для обміну, а не для власного споживання, Маркс звертає увагу на те, що товар має дві властивості, перша з яких забезпечує йому попит на ринку (споживна вартість) і характеризує товар як корисну у конкретному відношенні річ; друга (вартість) -- забезпечує йому можливість обмінюватися на інші речі, порівнюватися з ними незалежно від того, в якій формі вони виступають, які конкретні потреби задовольняють.

Дві властивості товару зумовлено двома характеристиками праці, що створює цей товар: конкретною працею, яка потребує особливих навичок і результатом котрої є якась конкретна річ, що забезпечить конкретну користь, та абстрактною працею, яка споріднює всі види праці, бо є результатом витрат певних зусиль (розумових, фізичних) на виробництво товарів.

Аналізуючи процес обміну товарами на основі порівнювання їхньої вартості, Маркс в історичній ретроспектив! показує розвиток обміну і виникнення грошей як закономірного наслідку цього розвитку. За Марксом, гроші -- це також товар, який виступає у специфічній формі, але завдяки їх участі в процесі обміну вартість набирає форму ціни, яка може дорівнювати вартості, а може від неї відрізнятись.

Щоб довести природний зв'язок товарів та грошей, Маркс аналізує функції грошей у процесі обміну. У вирішенні цієї проблеми він іде далі класичної школи, визначаючи п'ять функцій грошей: як міри вартості, засобу обігу, засобу створення скарбів (золото та срібло) та засобу нагромадження, засобу платежу та світових грошей. Різні етапи розвитку суспільства зумовлюють різний рівень реалізації цих функцій.

Докладне дослідження суті товарів та грошей передує викладу головної ідеї першого тому «Капіталу» -- проблеми перетворення простого товарного виробництва на капіталістичне, що відбувається в межах еквівалентного обміну на підставі закладеної в товарах вартості.

Маркс показує, як гроші виходять з товарної форми і стають першою формою прояву капіталу. Однак він не ототожнює гроші і капітал, а підкреслює, що лише за відповідних умов вони виконують цю функцію.

Різниця між грошима за простого товарного виробництва та грошима за умов капіталістичного виробництва полягає в тім, підкреслює він, що за капіталізму гроші, виконуючи функцію посередника в процесі еквівалентного обміну і перебуваючи в процесі обігу, самозростають: причиною зростання грошей в обігу є, за Марксом, особливі виробничі відносини, побудовані на експлуатації.

Виникнення капіталізму знаменується якісним розширенням кола товарів. На ринку пропонується новий товар -- робоча сила, власники якого змушені обмінювати його на засоби існування. Ці власники є особливою категорією людей, позбавлених засобів виробництва, але вільних розпоряджатися собою.

Як будь-який товар, робоча сила має вартість і споживну вартість. Перша -- це сума всіх вартостей, які має спожити найманий робітник, щоб підтримувати своє життя та забезпечити відтворення робочої сили. А споживна вартість (його корисність для капіталіста) полягає в тім, що найманий робітник постійно створює додаткову вартість, забезпечуючи «самозростання» грошей.

Маркс підкреслює нерівноправність на ринку власників товару «робоча сила» і власників капіталу, які можуть диктувати свої умови, оскільки найманий робітник, позбавлений власності, а отже, і засобів існування, не може тривалий час чекати чогось ліпшого.

Досліджуючи процес праці та процес зростання вартості, Маркс особливу увагу приділяє ролі факторів виробництва. Капіталіст, організовуючи виробництво, придбає не лише робочу силу, а й засоби виробництва, тобто минулу уречевлену працю, яка відіграє пасивну роль у виробництві і вартість котрої відшкодовується живою працею, що її носієм є робоча сила, суб'єктивний фактор. Маркс називає уречевлений фактор постійним капіталом, а живу працю -- змінним, оскільки в процесі виробництва вона не лише відтворює вартість засобів виробництва (постійний капітал), та власну вартість, а й створює для капіталіста додаткову вартість, яка після реалізації товару виступатиме у формі прибутку.

Додаткова вартість у кількісному вираженні -- це надлишок вартості товару над вартістю спожитих засобів виробництва й робочої сили.

Якісна характеристика додаткової вартості будується на визначенні її природи (витрати додаткової праці), а кількісна -- на демонстрації способів її отримання, а також на визначенні міри впливу кожного фактора на загальну вартість товару.

Маркс, протиставивши працю капіталу, робить висновок, що лише частину робочого часу найманий робітник витрачає на відтворення власної вартості, решта йде на відновлення вартості засобів виробництва, що належать капіталісту, та на створення додаткової вартості, яка також привласнюється капіталістом.

Відношення розмірів додаткової вартості до величини вартості робочої сили вказує на ступінь експлуатації робочої сили. Цей показник Маркс називає нормою додаткової вартості. Він аналізує способи збільшення додаткової вартості, отже і її норми, пов'язуючи їх з абсолютним та відносним зростанням використовуваної маси живої праці. Під абсолютним зростанням маси живої праці Маркс розуміє збільшення кількості зайнятих у виробництві робочих рук та збільшення тривалості робочого дня, а під відносним -- підвищення інтенсивності праці, що може стимулюватись новими формами організації праці, її механізацією, а також ситуацією на ринку праці.

У зв'язку з аналізом форм додаткової вартості та поділом її на абсолютну та відносну Маркс особливу увагу приділяє закономірній зміні співвідношення цих форм, що зумовлюється прогресом виробництва, підкреслює зростання значення відносної додаткової вартості.

Марксу належить визначення капіталу, як вартості, що самозростає. У цьому визначенні криється розуміння ним суті капіталістичного виробництва: по-перше, форма власності на засоби виробництва закріплює за капіталістом право диктату щодо виробництва й розподілу; по-друге, поєднання робочої сили із засобами виробництва відбувається з волі капіталіста і в тій формі та мірі, що його влаштовують; по-третє, за робочою силою закріплюється лише право да створення вартості, частку якої капіталіст виділяє робітникові для відтворення робочої сили; по-п'яте, робоча сила стає часткою використовуваного капіталу, відбувається формальне та реальне підкорення праці капіталу; нерівноправні відносини між робочою силою і капіталістом стають причиною постійного економічного та соціального протистояння.

Відносини між капіталістом та робітником, підкреслює Маркс, тільки на перший погляд здаються вартісними. Це було б правильно, якби в процес обміну вступала сама праця, однак на ринку пропонується на продаж лише здатність до праці. У процесі виробництва ця здатність використовується лише в тій мірі, яка необхідна, щоб відшкодувати вартість спожитих засобів виробництва, створити додаткову вартість, а також створити вартість, яку б робітник, обмінявши її на ринку, міг використати для задоволення своїх потреб.

Цікаво, що розміри цієї частки вартості (необхідного продукту) залежать від вартості предметів споживання, які необхідні робітнику та його сім'ї, а оцінку їй дає капіталіст, перетворюючи вартісний вираз потреб на ціновий. Тому необхідний продукт набирає форми заробітної плати, тобто вартість товару «робоча сила» виступає у формі ціни, яка підлягає тим самим ринковим законам, що й ціна будь-якого іншого товару.

Проаналізувавши фактори, що впливають на заробітну плату, форми та системи заробітної плати, національні відмінності в заробітній платі, Маркс зробив висновок, що людям лише здається, ніби ціну праці зв'язано з її кількістю, вона змінюється чи залишається незмінною залежно від впливу різних факторів у межах загальної ціни праці. Ці межі «встановлюються лише шляхом постійної боротьби між капіталом та працею»'.

Основний висновок із теоретичних узагальнень першого тому «Капіталу» Карл Маркс робить у зв'язку з аналізом процесу нагромадження капіталу.

На відміну від інших дослідників, процес капіталістичного нагромадження Маркс зв'язує з безперервністю процесу виробництва (відтворенням) і зростанням додаткової вартості. Виокремлюючи два типи відтворення за капіталізму -- просте і розширене, він показує, що основою розширеного відтворення є додаткова вартість, за рахунок якої капіталіст збільшує кількість засобів виробництва і робочої сили, з метою продовження процесу виробництва, але вже на розширеній основі.

Капіталізація частини додаткової вартості, тобто перетворення її на капітал, є процесом капіталістичного нагромадження, який здійснюється під впливом конкурентної боротьби з метою збільшення обсягів виробництва та прибутку.

Аналіз розширеного виробництва дав можливість Марксу зробити висновок, що характерною рисою капіталізму є перетворення законів капіталістичного нагромадження на закони привласнення, адже розширене відтворення означає постійне відтворення на новій основі права власності капіталіста на додаткову вартість, що зростає завдяки зростанню обсягів виробництва.

Факторами, котрі впливають на процес капіталістичного нагромадження, є ступінь експлуатації робітничого класу, продуктивність суспільної праці, розміри тієї частини додаткової вартості, що йде на особисте споживання капіталіста, розмір амортизаційних відрахувань, розмір авансованого капіталу. Усі ці фактори спричиняють зростання обсягів виробництва додаткової вартості і тієї її частини, що йде на нагромадження.

Для дальшого аналізу Маркс запроваджує поняття органічної будови капіталу, за яким співвідношення двох частин капіталу -- постійної і змінної (вартості засобів виробництва і вартості робочої сили) під впливом науково-технічного прогресу змінюється на користь постійної частини капіталу. Маса матеріалізованої праці зростає швидше, ніж живої. Це означає, що капіталістичне розширене відтворення призводить до збільшення безробіття.

Маркс усебічно аналізує залежність між процесом нагромадження капіталу та становищем робітничого класу і формулює закон відносного перенаселення за капіталізму. Він пише: «Робітниче населення, створюючи нагромадження капіталу, тим самим в зростаючих розмірах виробляє засоби, які роблять його відносно надлишковим населенням»'.

Це перенаселення виявляється в кількох формах, що мають власні особливості, та всі вони, на його думку, породжені капіталістичним нагромадженням. Отже, наслідки капіталістичного нагромадження -- це закон, відповідно до якого зі збільшенням нагромадження погіршується становище робітничого класу, зменшується його частка в національному доході, а водночас зростає і загроза класової боротьби, яка приведе до зміни існуючого ладу. Щоправда, на дію цього закону, як і всіх інших, на думку Маркса, можуть впливати різні обставини.

Саме з висновку про двоїстий характер праці (суперечність між вартістю і споживною вартістю, що є наслідком суперечності між абстрактною та конкретною працею, між суспільним та приватним характером праці) виводить Маркс свою теорію класового протистояння. Матеріально це протистояння відображається в додатковій вартості, яка стає результатом експлуатації найманого робітника і привласнюється капіталістом.

До цього можна додати, що з погляду неокласичного аналізу заслугою Маркса є те, що в першому томі «Капіталу» він досконально дослідив роль одного з факторів виробництва -- праці, відкрив та описав причини безробіття, проаналізував різні теорії грошей і обґрунтував власну теорію. Досконалою вважають також його теорію заробітної плати. У цій частині фундаментальної праці міститься ще багато нових концепцій: це, зокрема, теорія органічної будови капіталу, що увібрала в себе всі досягнення теорії факторів виробництва, під іншим кутом зору відобразила закони, відкриті попередниками Маркса.

Визначаючи сферу обігу капіталу, Маркс починає аналіз із вивчення руху абстрактного суспільного капіталу, який він розглядає як суму індивідуальних капіталів.

Цей капітал зазнає під час обігу низки перетворень. На першій стадії він виступає в грошовій формі. Натомість робоча сила та засоби виробництва перебувають на ринку праці та товарів у товарній формі. Капіталіст купує робочу силу та засоби виробництва, перетворюючи капітал із грошового на товарний і закладаючи передумову для об'єднання робочої сили та засобів виробництва, тобто створення продуктивного капіталу.

Друга стадія є тимчасовим припиненням процесу обігу, переходом товарного капіталу у виробничу, продуктивну форму. Під час цієї стадії відбувається об'єднання двох видів товарної форми капіталу -- робочої сили та засобів виробництва, що є обов'язковою умовою здійснення процесу виробництва. Створені під час виробництва товари мають вже іншу, більшу, ніж початкова, вартість, оскільки в процесі виробництва до вартості робочої сили та засобів виробництва приєднується додаткова вартість. Власне, заради зростання вартості відбувається рух капіталу.

Третя стадія -- це відновлення процесу обігу і продаж капіталістом вироблених товарів, тобто зворотний процес перетворення товарної форми капіталу на грошову, але тепер капіталіст має в своєму розпорядженні більшу суму.

Перша та третя стадії руху капіталу належать до сфери обігу, друга, де відбувається реальна зміна форм, -- до виробництва. Капітал послідовно змінює три форми: грошову, продуктивну, товарну і, перебуваючи в кожній з них, виконує особливу функцію, а тому Маркс називає їх функціональними формами капіталу, відокремлюючи капітал-власність від капіталу-функції, засоби виробництва від капіталу, гроші від грошового капіталу, чого не зробили його попередники і що логічно випливало з теорії Сміта та Рікардо.

Маркс докладно аналізує функціональне призначення кожної з форм. Він розмежовує поняття грошей та грошового капіталу, пояснюючи це їх різним призначенням та виконуваними функціями. Грошовий капітал реалізує основну функцію -- самозбільшення і передбачає існування ринку праці, тоді як гроші -- ринку товарів. Крім того, гроші здійснюють п'ять функцій, а капітал лише одну названу.

Друга функціональна форма -- продуктивний капітал, на відміну від грошового та торгового капіталу, що перебувають у сфері обігу, він є основною формою, що зумовлює й забезпечує існування інших форм через виробництво додаткової вартості.

Товарний капітал відрізняється від грошового та продуктивного капіталів як за формою, так і за вартістю. Товар стає товарним капіталом завдяки тому, що включає в себе додаткову вартість, яка служитиме надалі базою для розширеного відтворення, виконавши функцію носія додаткової вартості у процесі реалізації.

Промисловий капітал у процесі свого руху перебуває одночасно в усіх формах і на всіх стадіях. Особливо це стосується суспільного капіталу, оскільки індивідуальні капітали можуть тимчасово припиняти свій рух, наприклад, коли товар не реалізовано і немає додаткових засобів для відновлення виробництва, чи в періоди криз надвиробництва.

Послідовну зміну форм від грошової через товарну та продуктивну знову до товарної та грошової Маркс називає кругообігом капіталу.

Крім послідовної зміни форм, Маркс розглядає окремо кругообіг кожної з них, їхній рух від початкової до кінцевої величини, яка вже включає додаткову вартість. Він визначає особливості кожної з них і вказує на проблеми, що виникають.

Так, наприклад, аналіз кругообігу товарного капіталу дає можливість з'ясувати чинники виникнення проблеми реалізації. Маркс робить висновок, що безперервність кругообігу капіталу залежить від виробничого та індивідуального споживання.

Розглядаючи капітал як безперервний рух вартості, в результаті якого створюється додаткова вартість, Маркс доповнив вчення меркантилістів, які визнавали лише існування товарного капіталу, і вчення Сміта та Рікардо, які визнавали лише безперервність руху продуктивного капіталу. Єдність кругообігів трьох форм, на думку Маркса, визначає існування капіталу.

Сфера обігу не обмежується лише зміною форм капіталу, а й відіграє належну роль у зростанні вартості. Тому Маркс аналізує витрати обігу, розподіляючи їх на чисті та додаткові, що збільшують вартість товару.

Карл Маркс досліджує вплив різноманітних чинників на швидкість зміни форм капіталу, його зростання. Він визначає категорію обороту капіталу: кругообіг капіталу, узятий не як окремий акт, а як періодичний процес. Час, за який авансований капітал проходить сферу виробництва та обігу і повертається з додатковою вартістю, він назвав часом обороту капіталу. Тобто, час обороту, за визначенням Маркса, включає час виробництва та час обігу. Швидкість обороту вимірюється кількістю оборотів за певний проміжок часу.

Особливості обороту різних частин капіталу в процесі виробництва Маркс зв'язує з їхніми характеристиками: основним він називає той капітал, що бере участь у виробництві повністю, але свою вартість на вартість товару переносить частками; оборотним -- той, вартість якого переноситься за один оборот і повністю повертається до власника після закінчення виробничого циклу. Матеріальними носіями оборотного капіталу є, як правило, предмети праці й робоча сила, а основного -- засоби виробництва.

На першій та третій стадії капітал перебуває у сфері обігу, що означає вилучення його зі сфери виробництва. Маркс називає його капіталом обігу (обіговий капітал). Отже, щодо обігу капіталу, його структура розглядається дещо інакше, ніж це було зроблено Марксом стосовно виробництва. Поділ капіталу на основний та оборотний щодо сфери обігу дав змогу більш глибоко дослідити закономірності обігу різних його частин та функції форм суспільного капіталу. Маркс підкреслює, що таке розуміння структури капіталу не скасовує його поділу на постійний та змінний, але маскує проблему класового характеру виробництва. Він звертає увагу на цю обставину і зазначає, що саме через неї класична політична економія не спромоглася розкрити суть різних форм доходів.

Дослідження загального (середня величина оборотів його складових) та реального (повне відтворення капіталу) оборотів Капіталу дало змогу Марксу зробити висновок, що матеріальна основа економічних криз криється в масовому оновленні основного капіталу та в суперечності між обсягами виробництва і платоспроможністю. Цей висновок є актуальним і сьогодні. Він уможливлює розмежування циклічних криз надвиробництва та структурних і проміжних криз. Його визнають всі школи політичної економії.

Аналіз категорій сфери обігу завершується у Маркса вивченням впливу тривалості часу виробництва, часу обігу та робочого періоду на зростання вартості, що дало можливість виявити причини поділу капіталу на діючий та недіючий, авансований та 'реально використовуваний, визначити причини виникнення кредитів.

Досліджуючи рух індивідуального капіталу Маркс зробив низку припущень, у тім числі таке, що умови відтворення індивідуального капіталу не перешкоджають метаморфозам форм капіталу суспільного. Однак у суспільстві, побудованому на приватному інтересі, важливе значення мають взаємовідносини всієї сукупності індивідуальних капіталів, їхня поведінка на спільному для всіх ринку. Тому Маркс ще раз повертається до проблеми руху всього суспільного капіталу.

Він стверджує, що нормальний процес відтворення суспільного капіталу може відбуватися лише тоді, коли товарний капітал усіх капіталістів набере грошової форми. Головна проблема будь-якого товарного виробництва -- це перетворення товару на гроші. Тому основна умова відтворення суспільного капіталу -- вирішення проблеми реалізації сукупного суспільного продукту, величезної маси різнорідних товарів.

Для забезпечення цих умов необхідно, щоб ринок пропозиції точно відповідав ринкові попиту (тоді реалізацію товарів буде гарантовано) та щоб було витримано необхідні пропорції в суспільному виробництві. За капіталізму, коли панує анархія, створення таких умов неможливе, але Маркс виходить з припущення, що кожен товар на ринку знаходить свого покупця.

Основним завданням теорії реалізації Маркс уважав встановлення пропорцій між двома основними підрозділами суспільного відтворення з метою визначення шляхів безкризового розвитку суспільства. Він указував, що об'єктивні вимоги пропорційності за капіталізму торують собі шлях через загальні диспропорції.

Маркс формулює умови реалізації суспільного продукту для простого та розширеного відтворення, підкреслюючи, що обмін продуктами праці в межах підрозділу та між підрозділами суспільного виробництва має сприяти відшкодуванню спожитих факторів виробництва в натуральному та вартісному виразі. За простого відтворення всі обмінювані частини мають бути тотожними. За розширеного відтворення, яке відбувається через нагромадження, капіталізацію частки додаткової вартості, ці співвідношення можна математично виразити нерівностями, оскільки суспільство створює більше засобів виробництва, ніж потрібно для заміщення зношених. Різниця визначається розмірами нагромадження, його нормою.

Увесь попередній аналіз капіталістичного виробництва будувався на припущенні, що в середньому всі ціни товарів, які реалізуються, дорівнюють їхній вартості. З цього випливало, що капіталіст повинен отримувати стільки прибутку, скільки створено додаткової вартості. Однак практика показувала, що маса прибутку не є в прямому зв'язку з величиною змінного капіталу (кількістю занятих у виробництві), а залежить від розмірів усього авансованого капіталу та його органічної будови. Крім того, на розміри прибутку впливає низка економічних та неекономічних чинників.

Прибуток як перетворена форма додаткової вартості є метою і мотивом діяльності капіталіста, показником ефективності розвитку капіталістичного виробництва. Відношення прибутку до витрат виробництва (норма прибутку) сигналізує про доцільність діяльності, віддачу одиниці капіталу та ступінь його зростання, стан справ на ринку товарів і, частково, на ринку праці.

Фактори, що визначають норму прибутку, -- це норма додаткової вартості, швидкість обороту капіталу, органічна будова капіталу та ін. Особливу увагу він приділяє аналізу впливу органічної будови капіталу на зміну норми прибутку, зазначаючи, що зі зростанням розмірів постійного капіталу внаслідок запровадження досягнень науково-технічного прогресу норма прибутку має тенденцію до спадання через збільшення витратної частини створюваної вартості. Виникає конфлікт між розширенням виробництва і самозростанням вартості. Цей процес супроводжується скороченням кількості зайнятих у виробництві, тобто зменшенням використаної живої праці, а отже, створеної додаткової вартості. Щоправда, існує ціла низка протидіючих чинників.

З позиції теорії вартості Маркс зміг пояснити, чому, коли товари продаються за їхньою вартістю, за різної органічної будови і різної швидкості оборотів у різних галузях виробництва капіталісти на однаковий капітал отримують однакову норму прибутку, за рахунок яких чинників відбувається вирівнювання норми прибутку.

У третьому томі «Капіталу» показано механізми вирівнювання норми прибутку під впливом основного чинника -- конкуренції. Маркс на теоретичному прикладі показав, що в результаті міжгалузевої конкуренції відбувається переливання капіталів до тієї галузі, яка гарантує більший прибуток. Відтак забезпечуються такі пропорції у розподілі капіталів між галузями, що, незалежно від їхньої органічної будови і швидкості оборотів, однакові капітали забезпе­чують однаковий прибуток за рахунок перерозподілу створеної в масштабах суспільства маси додаткової вартості.

Але все це передбачає встановлення певного рівня цін для кожного виду товарів, цін, котрі не збігаються з вартістю. До того ж встановлюється середній рівень цін на товари, котрий Маркс називає ціною виробництва і котрий гарантує однаковий прибуток на однаковий капітал. Тобто за міжгалузевої конкуренції вартість набирає перетвореної форми ціни виробництва.

Міжгалузева конкуренція не дає жодних переваг капіталам з високою чи низькою органічною будовою. Головним рушієм процесів запровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво з метою підвищення продуктивності праці є внутрішньогалузева конкуренція. Тут за формування ціни товару більшого значення надається його вартості, отже, більшого значення набувають індивідуальні витрати праці.

Більш продуктивна праця впливає на вартість у бік її зменшення, отже індивідуальна ціна товару буде меншою, що означає перевагу виробника на ринку: за продажу товару за середньою ринковою ціною більший прибуток матиме капіталіст з вищою продуктивністю праці. Але вища продуктивність праці досягається, головне, за рахунок додаткових витрат на постійний капітал. Слід зазначити, що на ринку капіталісти також вступають у конкурентну боротьбу за збут товарів, а за сталого попиту виграватиме той, ціна виробництва якого нижча.

Учення про ціну виробництва Маркс також використав для обґрунтування теорії класової боротьби: він стверджував, що експлуатація робітничого класу здійснюється не кожним окремо взятим капіталістом, а всіма ними разом, оскільки вони спільно перерозподіляють додаткову вартість і заінтересовані у зростанні її маси.

Як відособлені форми промислового капіталу розглядає Маркс у третьому томі торговий та позичковий капітал, що мають свою специфіку. Він підкреслює різницю між товарним та торговим капіталом і показує механізм переходу одного в інший, що зумовлено розвитком виробництва та спеціалізації.

Торговий капіталіст бере на себе функцію реалізації товару, чим сприяє прискоренню обороту промислового капіталу, а отже, і збільшенню його кількості у виробничій сфері та скороченню витрат обігу. Тому промисловий капіталіст, за теорією Маркса, поступається частиною свого прибутку на користь торгового капіталіста, причому ця частина відповідає середній нормі прибутку на вкладений капітал. Звичайно й тут ідеться лише про перерозподіл додаткової вартості між представниками двох видів капіталу, тобто теорія торгового прибутку не суперечить теорії вартості.

Маркс показує процес утворення середнього прибутку та ціни виробництва з урахуванням функціонування торгового капіталу: ціна продажу фіксується на рівні ціни виробництва, а прибуток є частиною додаткової вартості, оскільки торговий капіталіст купує товар у промислового за ціну, нижчу від вартості.[11]

Особливість торгового капіталу полягає в тім, що на відміну від промислового швидкість його обороту не впливає на норму прибутку. Затрачений капітал має приносити (і приносить) тільки середній прибуток.

У зв'язку з проблемами торгівлі Маркс досліджує перехідну до позичкового капіталу форму торгівлі грошима: грошово-торговий капітал.

Особливу увагу приділено аналізу найбільш «фетишизованої» форми капіталу, що відособилась від промислового капіталу, -- позичкової. Історично ця форма бере початок від лихварського капіталу, який не був безпосередньо зв'язаний з виробництвом. З виникненням промислового виробництва ця форма поступається місцем позичковому капіталу, що виконує функцію обслуговування виробництва.

Маркс зазначав у другому томі, що частина грошових засобів, які тимчасово вивільнились із виробництва, перестає давати прибуток капіталісту, а отже, перестає бути капіталом. Тому ці гроші віддаються у позичку іншим капіталістам (промисловим та торговим)' для продуктивного використання. Це процес продажу грошей як особливого товару, а ціною його є процент, плата за користування грошима.

Ця плата залежить від попиту і пропозиції і коливається в межах середньої норми прибутку. Природа процента полягає в тім, що промисловий капіталіст поступається частиною свого прибутку (привласненої ним додаткової вартості) на користь позичкового капіталіста. Таким чином, відбувається розподіл прибутку на процент та підприємницький дохід.

Маркс досліджує чотири форми капіталу, що дають проценти: позичковий, банківський, фіктивний та лихварський.

Банківський капітал він аналізує у зв'язку з розглядом кредитної форми позичкового капіталу, що має свої особливості й виступає у вигляді комерційного та банківського кредиту. Банки -- це капіталістичні підприємства, що торгують грошовими засобами у вигляді позичок чи кредиту і через це стають учасниками процесу суспільного відтворення. Вони сприяють прискоренню виробництва, концентрації та централізації капіталу, а відтак можуть стати дійовим важелем впливу на економіку.

Маркс аналізує кредит і грошовий обіг як реальну систему, що об'єднує капітали в одне ціле, робить їх взаємозалежними та залежними від цієї системи. Одним із проявів цього є інфляційні процеси, що, на думку Маркса, також призводять до загострення соціальних суперечностей.

Дослідження перетворених форм додаткової вартості завершується аналізом земельної ренти. Маркс показав, що розвиток капіталізму в землеробстві спричиняє відокремлення землі як головного засобу виробництва від її власника.

Економічно власність на землю реалізується через рентні відносини. Маркс визначає два види ренти, що відображають два види відносин: власника та користувача -- абсолютну та диференційну ренту.

До Маркса ніхто не дав із позицій трудової теорії вартості пояснення суті абсолютної ренти та її джерел. Маркс це зробив, користуючись запропонованою ним категорією ціни виробництва, через з'ясування особливостей ціноутворення в сільському господарстві.

Маркс звільнив теорію диференційної ренти Рікардо від примари «закону спадної родючості грунту». Він показав, що за умов конкуренції виробників у сільському господарстві ціна на сільськогосподарські продукти встановлюється як середня ціна виробництва на гірших землях, що забезпечує обробіток усіх видів земельних угідь, забезпечує прибуток усім користувачам і, окрім того, диференційну ренту (двох видів) власнику землі та капіталістові-орендарю.

На думку Маркса, приватна власність на землю як форма монополізму стримує вільну конкуренцію, створює перепони для включення сільського господарства (як галузі виробництва) у міжгалузеву конкурентну боротьбу, оскільки є елементом некапіталістичних відносин у межах капіталізму -- замкненою системою зі своїми принципами ціноутворення й особливою формою перерозподілу додаткової вартості між класами (землевласники -- орендарі -- наймані робітники), що її репрезентують.

Крім того, теорія земельної ренти включає аналіз проблеми формування цін на землю, ґрунтовне дослідження впливу внутрішніх (ренти) та зовнішніх (ставка позичкового процента, попит і пропозиція, податки тощо) факторів.

...