Промислова політика в трансформаційній економіці: інвестиційний аспект

В умовах переходу від одержавленої командно-адміністративної економіки до ринкової роль державного сектора змінюється: із сектора, який був практично єдиним і головним, він перетворюється в один з рівноправних. Проте його значення й обсяги виробництва у ньому досить високі навіть через кілька років після початку активних процесів роздержавлення та приватизації. В Україні державний сектор неоднорідний, він представлений об'єктами інфраструктури, державними підприємствами, а також пакетами акцій приватно-державних компаній. У цілому державна власність складає вагому частину реального сектора.

Від ефективності управління та регулювання державного сектора в значній мірі залежать параметри економічної системи в цілому та реального сектора зокрема. Поки що в плані регулювання цієї сфери держава в більшій мірі проявляє неефективність, ніж використовує її для підвищення своєї ефективності. Формами прояву неефективного регулювання назвемо часові переваги держави короткострокового характеру, які проявляються, зокрема в тому, що серед іншого державного майна на продаж виставляються об'єкти, які здатні приносити високі прибутки в майбутньому, вартість об'єктів державної власності іноді занижена, приватизація відбувається при наявності лобіювання з боку зацікавлених суб'єктів. Неефективне регулювання в деякій мірі визначається й об'єктивними параметрами: в перехідній економіці, до того ж в умовах кризи, держава не має змоги застосувати інвестиції в державний сектор з метою стримування спаду виробництва чи виділити кошти на створення нових або ж підтримку діючих підприємств з метою зміни структури економіки. Всі роки реформ характеризуються падінням частки держави в інвестиціях у основний капітал: з 27 % у 1990, до 15 % у 1996 і до 6 % у 2000 році.

Виходячи з аналізу стану державного регулювання реального сектора економічної системи, що склався на сьогодні в Україні і необхідності підвищення ефективності держави в цілому та способів її впливу, зокрема, вважаємо, що в комплексі дій уряду мають бути виділені загальні та специфічні заходи державного управління. Так, загальні для всієї виробничої сфери заходи управління мають створити умови для розвитку реального сектора в цілому. До них, зокрема, належать: політика протекціонізму щодо національних товаровиробників, у тому числі податкова й митна, формування мезорівня економічної системи (промислово-фінансових груп, холдінгів, об'єднань тощо), узгодження цінової політики з прийнятою державою структурною політикою, розподіл прав і повноважень з управління підприємствами різного рівня значення, регулювання ступеню відкритості внутрішнього ринку.

Що стосується політики державної підтримки національного товаровиробника, то слід врахувати, що обраний курс інтеграції у міжнародну торгівельну систему і світову економіку, повноправне членство у Світовій організації торгівлі змушує до виконання певних зобов'язань. Вони пов'язані, зокрема, з приведенням у відповідність до норм та принципів ГАТТ/СОТ чинної правової бази, встановлення певного рівня ставок митних тарифів, допуску на власний ринок закордонних фірм та компаній, процедури регулювання зовнішньоекономічних операцій. За таких умов вітчизняним підприємствам буде досить складно змагатися з якісними і дешевими іноземними товарами. Це змушує державу проводити протекціоністські заходи одночасно зі сприянням підвищенню конкурентоспроможності вітчизняного виробництва.

Специфічні заходи державного регулювання та підтримки зводяться до особливостей регулювання реального сектора на різних стадіях конкурентного розвитку відповідно до обраних пріоритетів та на основі застосування визначених критеріїв (див. рис. 2).

Так, на першій стадії - конкуренції на основі факторів виробництва - регулюючий вплив держави спрямовується на створення передумов для економічного зростання. Для цього держава застосовує міри підтримки національних товаровиробників, захисту внутрішнього ринку від іноземних конкурентів за рахунок курсової та митної політики; заходи, спрямовані на включення у виробництво незавантажених потужностей і зниження ресурсомісткості виробництва, та створює умови для підвищення привабливості інвестиційного клімату в країні на основі застосування інструментів амортизаційної, податкової та грошово-кредитної політики. На цій стадії значною є роль адміністративних інструментів та їхнього поєднання із засобами непрямого впливу. Приміром, застосування високих митних тарифів (засіб адміністративного впливу) не розглядається в якості раз і назавжди встановленого параметру, а має поєднуватися з встановленням графіку їхнього зниження до прийнятного рівня, з тим, щоб стимулювати адаптацію національного виробника до умов на світовому ринку (засіб непрямого впливу).

Єдиним реальним джерелом інвестицій в основний капітал на цьому етапі може бути лише амортизація і прибуток підприємств та банків, тому стимулювання формування цих ресурсів за допомогою амортизаційної та податкової політики - основний засіб регулювання інвестиційної активності. Що стосується заощаджень населення, то формальні заощадження (ті, які розміщені у формально організованих інвесторів - у банках, інвестиційних фондах, страхових компаніях тощо) вкрай незначні. Неформальні заощадження (ті, які домогосподарства зберігають самостійно, поза межами фінансової системи або довіряють іншим економічним суб'єктам) за різними оцінками сягають 10-15 млрд. дол. і могли б скласти солідну інвестиційну основу для розвитку вітчизняної економіки. Їхнє залучення до господарського обороту - завдання державного регулювання на першому етапі. Його розв'язання має відбуватися як мінімум за двома напрямками: створення системи інституціональних інвесторів та надання гарантій надійності вкладень.

Важливий вплив на реальний сектор складає банківська система, зокрема її регулювання в плані підвищення вимог до капіталізації банків, стимулювання процесів їхнього злиття і поглинення, скорочення кількості. Таким чином, на першому етапі відбувається як підтримка сфер та галузей відповідно до обраних пріоритетів, так і формування інституціональних основ ринкової економіки, а також регулювання банківської діяльності (див. рис.2). Тим самим закладаються основи для переходу до наступної стадії - конкуренції на основі інвестицій.

На другій стадії - конкуренції на основі інвестицій - регулювання концентрується на сприянні залученню капіталу, як вітчизняного, так і іноземного, в певні виробництва і галузі, на підтримці підприємств та видів діяльності, які мають конкурентні переваги, на захисті внутрішніх товаровиробників, стимулюванні придбання та створення передових технологій. Особливе місце займає регулювання інвестицій, створення сприятливого інвестиційного клімату. Одна з ознак переходу до другого етапу - активне й ефективне функціонування інституціональних інвесторів - пенсійних і страхових фондів, поширення різного роду схем іпотечного кредитування житла. В банківській системі регулювання також має сприяти підвищенню конкурентних засад та ефективності роботи банків і фондового ринку.

На третій стадії - в умовах конкуренції, що базується на інноваціях - державне регулювання зводиться в основному до підтримки та розвитку конкурентоспроможності країни непрямими методами: податковою підтримкою експортерів, стимулюванням застосування сучасних факторів виробництва, підвищенням вимог до охорони навколишнього середовища та до якості продукції. По суті системні структурні зрушення можуть відбутися тільки на третьому етапі, при переході до інноваційних основ розвитку економічної системи, для чого потрібні значні інвестиції та їхнє вкладення в передові галузі і сфери. В цей період має відбутися поступове скорочення сфери адміністративного впливу та зростання значення економічних методів регулювання.

Таким чином, по мірі переходу економіки до наступної стадії конкурентного розвитку відбувається становлення ринкового інституціонального середовища, скорочується сфера впливу адміністративних і розширюється поле економічних методів державного регулювання реального сектора, застосовуються різні критерії його розвитку: економічні, соціальні, екологічні. Такий підхід, на нашу думку, дозволить поетапно вирішувати завдання відродження та ефективного функціонування реального сектора як основи економічної системи.

У розділі 3 “МІСЦЕ І РОЛЬ ІНВЕСТИЦІЙ У ПРОМИСЛОВІЙ ПОЛІТИЦІ” зазначається, що формування інвестицій у реальний сектор економічної системи також залежить від стадії конкурентного розвитку, на якій перебуває економічна система країни. Аналіз свідчить, що на сьогодні внутрішні можливості інвестування у реальний сектор у вітчизняній економіці обмежені якісно й кількісно і швидко змінити ситуацію неможливо - це справа кількох років, а можливо й десятиліття. Зовнішні кошти не надходять у достатніх обсягах. Тому очевидна необхідність стимулювання різних джерел інвестицій при визнанні того, що основним джерелом мають бути кошти підприємств. Держава має створити такі умови для підприємництва, щоб ці кошти формувалися на рівні безпосередніх суб'єктів господарювання.

Для економіки трансформаційного типу характерні ряд особливостей, які визначають перебіг інвестиційних процесів. Зокрема, до них у роботі включені часові переваги суспільства короткострокового характеру, коли поточне споживання переважає над можливими майбутніми вигодами. Це скорочує основу для інвестицій, особливо для неформальних. Крім цього, особливості мають цілі суб'єктів інвестицій: економічні мотиви не завжди переважають при прийнятті рішень про інвестиції, як це характерно для ринкової економіки. Навіть у тому випадку, коли інвестор керується іманентними ринковій економіці цілями (отримання прибутку, майбутніми доходами, підвищенням ефективності, розширенням сфери впливу на ринку), то досягти їх не завжди вдається. Тому інвестор ставить інші, відмінні цілі, приміром, стратегічного, спекулятивного, конкурентного (не завжди відкритого, прозорого й добросовісного) характеру. Ще одна особливість - інвестиційний ризик продовжує тривалий час залишатися досить високим, а ситуація характеризується значною мірою невизначеності. Тобто інвесторові складно вирішити: знизиться ризик, залишиться незмінним, чи підвищиться. Все це суттєво обмежує інвестиційні можливості реального сектора.

Аналіз різноманітних підходів до класифікації інвестицій приводить до висновку про те, що позиції різних авторів відображають ті чи інші важливі особливості інвестицій з точки зору їхніх обсягів, способів формування, напрямків розміщення, сфери застосування, рівня ризику. Поглиблення аналізу інвестицій у контексті сучасних економічних реалій, на нашу думку, можливе в тому аспекті, який на сьогодні залишається поза увагою дослідників. Цей аспект стосується перебігу процесів формального й неформального характеру в економіці взагалі та у сфері інвестицій зокрема.

Однією з тенденцій сучасного світового економічного розвитку є активізація різного роду неформальних процесів, тобто таких, які не організовані існуючими інституціональними структурами, а виникають на основі ініціативної діяльності окремих економічних суб'єктів. Сучасне підвищення гнучкості організації бізнесу, роботи ринків, менеджменту посилює неформальні елементи в економіках розвинутих країн. При цьому в рамках неформальної економіки можна розглядати абсолютно легальні структури: домогосподарства, присадибні ділянки тощо. В якості неформальних процесів в економіці ринкового типу виступає, приміром, встановлення контактів між економічними суб'єктами через комп'ютерні мережі (спочатку локального, а потім - глобального масштабу).

У перехідній економіці розвиток неформальних процесів відбувається особливо високими темпами у відповідь на існування різного роду прогалин: правових, організаційних, трансакційних тощо. В роки перебудови в СРСР до такого роду процесів можна було віднести розвиток кооперативного руху як відповідь на дозвіл займатися тим, що не заборонено: кооперативні форми, як відомо, відповідали конституційним засадам СРСР. Пізніше в рамках неформальних процесів, приміром, починається встановлення зовнішньоекономічних зв'язків між підприємствами. Протягом перших років незалежності зовнішньоекономічні контакти в силу відсутності правового поля проходили без сплати митних тарифів, отримання дозволів, встановлення квот, без процедури митного оформлення тощо. Поступово законодавча й організаційна регламентація перевела зовнішньоекономічні контакти у формальні рамки, що в цілому відповідає сучасним нормам. Таким чином, рамки перебігу тих чи інших процесів можуть змінюватися з формальних на неформальні й навпаки.

Однак значна частина трансакцій у вітчизняній економіці й на сьогодні залишається поза межами правового поля, як приміром, наймання на роботу без оформлення взаємовідносин з роботодавцем, приховування доходів, підприємницька діяльність без офіційної реєстрації, купівля-продаж земельних паїв. У роботі вказується на такі форми прояву неформального, як неформальна приватизація і встановлення неформальних зв'язків між банками та підприємствами без оформлення статусу ПФГ, неформальні заощадження, неформальна торгівля. Деякі дослідники виділяють так званий “неформальний сектор” і вважають, що він представлений дрібними виробниками, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю, підприємцями, власниками малих приватизованих підприємств, селянами-фермерами й іншими суб'єктами малого бізнесу.

Що стосується процесу інвестування, то, як і інші економічні явища, він також може розглядатися з точки зору формального і неформального. Існуючу в економічній літературі класифікацію інвестицій пропонується доповнити поділом останніх на формальні та неформальні. Вважаємо, що в трансформаційній економіці такий теоретичний підхід розширює можливості вивчення всіх потенційних та реальних джерел коштів, що спрямовуються в реальний сектор. При цьому можна виокремити такі аспекти:

у якості формальних можна розглядати інвестиції, що направляються в легальну сферу економічної системи, а неформальними можна вважати інвестиції, які проводяться в тіньовій економіці;

формальними, або організованими існуючими інституціональними структурами, можна вважати інвестиції, які проводить держава, підприємства, професійні інвестори, а в якості неформальних, таких, що ініціюються окремими економічними суб'єктами-непрофесіоналами, можна розглядати інвестиції домогосподарств у створення нових підприємств або у кругооборот діючих, як у легальному, так і в тіньовому секторі. Цей аспект окреслює сферу неформальних інвестицій, беручи за основу неформальної діяльності різного роду ініціативу господарських суб'єктів.

Якщо звернутися до розвинутої ринкової економіки, то яскравим прикладом неформального інвестування виступають інвестиції в різного роду венчурні проекти, які здійснюються не спеціально створеними фондами, а одноосібними інвесторами. Типовими інвесторами венчурного бізнесу є підприємці, спеціалісти у сфері бізнесу, менеджери великих компаній, тобто прошарок з досить високим рівнем доходів та фінансовими заощадженнями. При цьому формального й неформального роду інвестиції взаємодоповнюються: неформальні інвестиції мають особливе значення на початкових етапах діяльності компаній, коли відбувається розробка концепції продукту, дослідного зразка, а формальні інвестиції активніше здійснюються на стадії швидкого зростання фірми, коли необхідні кошти для розширення виробництва й обсягу продажу продукту.

Причиною розширення неформальних інвестицій у венчурний бізнес виступає відсутність у новостворених підприємств можливості досягти успіху в конкурентній боротьбі на основі органічного розвитку за рахунок нерозподіленого прибутку, що характерно для традиційних секторів, а також недоступність банківських кредитів через відсутність кредитної історії фірми, неможливість внесення адекватної застави, труднощі з оцінкою потенційного ризику, незначний фінансовий та управлінський досвід менеджерів. Саме подолання цих перепон і виступає функцією інвесторів, як формальних так і неформальних. Неформальний сектор є потужним джерелом інвестицій для малих і середніх венчурних компаній, особливо на стадії їхнього створення; підтримка не вичерпується наданням фінансування, а включає також і всебічне сприяння у підприємництві, суттєво підвищує шанси отримати значні інвестиції формального плану на наступних стадіях розвитку компанії.

Виходячи з цього, можна зробити висновок про те, що неформальні інвестиції можуть відіграти значну позитивну роль в економіці трансформаційного типу, зокрема, в Україні, оскільки, по-перше, названі вище обмеження можливостей фінансування інвестицій у формальних рамках у повній мірі справедливі для підприємств на даному етапі, а, по-друге, розвиток цього процесу вже почався й активно відбувається, в суспільстві формується прагнення до дій неформального характеру, в тому числі й вкладення грошей. Слід зауважити, що дослідження економічних процесів неформального характеру навіть у розвинутих країнах базується в значній мірі на непрямих даних. У вітчизняній економіці існують проблеми не лише з оцінкою обсягів, а й з вивченням механізмів неформального інвестування. Угоди неформального характеру не фіксуються статистичними органами, не оформляються юридично, іноді для їх здійснення застосовуються легальні схеми, в тому числі й за участю банків.

У розділі 4 “ДЖЕРЕЛА ФІНАНСУВАННЯ ЗАХОДІВ ПРОМИСЛОВОЇ ПОЛІТИКИ” підкреслюється, що на сьогодні інвестиції проводяться переважно за рахунок внутрішніх ресурсів підприємств, оскільки інші джерела - банківські кредити, державні кошти, іноземні інвестиції - в силу різних причин вкрай обмежені. Очевидно, що такий стан відповідає першій стадії конкурентного розвитку - конкуренції на основі факторів виробництва (див. рис. 3). В таких умовах слід підтримувати прагнення підприємства формувати інвестиційні ресурси, що можливо за допомогою податкової та амортизаційної політики. Однак цей процес ускладнюється низкою проблем.

Практика встановлення норм амортизації, проведення амортизаційних нарахувань, прагнення вилучення їх частини на користь державного бюджету на сьогодні вступає в суперечність як із теоретичними підходами до амортизаційного фонду як джерела простого й розширеного відтворення, так і з існуючим законодавством, а також з інтересами безпосередніх суб'єктів господарювання, які не в останню чергу проявляються в тому, щоб зберегти авансовані в оборот кошти, а також забезпечити безперервність руху капіталу. Фінансувати інвестиції за рахунок прибутку підприємства також не мають змоги, оскільки з огляду на значне зношення обладнання, відсутність нових технологій, порушення структури цін, неефективний менеджмент не отримують його в необхідних розмірах. Принципи, які є безумовними для економіки ринкового типу, приміром, прагнення підприємства до максимізації прибутку, в перехідній економіці не спрацьовують. Намагання вирішити проблеми поточного споживання та прагнення мінімізувати податки не орієнтує дії менеджерів більшості українських підприємств на довгострокове планування та постійний доход у майбутньому, а висуває на перший план короткострокові переваги.

Оцінюючи вплив податків на окреме підприємство, слід зазначити, що важливе значення має стан самого підприємства, його перебування на тій чи іншій стадії життєвого циклу, а також структури ринку, на якому працює підприємство. Ці параметри слід враховувати при встановленні податків, приміром, на початкових стадіях підтримувати розвиток підприємства низькими податками, а фіскальний інтерес держави задовольняти за рахунок тих підприємств, які перебувають на стадіях стабільного розвитку.

Перехід до наступних стадій конкурентного розвитку передбачає розширення кола реальних джерел інвестування та ріст обсягів інвестицій, у тому числі й інвестицій неформальних. Значну роль у цьому мають відіграти такі процеси, як управління боргами (створення ринку кредитних боргових зобов'язань), розвиток та поширення практики лізингу, венчурне інвестування. Розвиток останньої форми інвестування на сьогодні досить проблематичний як мінімум з двох причин: відсутність коштів та нерозробленість механізму виходу з бізнесу для венчурного інвестора. Перше обмеження можна поступово подолати шляхом створення різного роду венчурних фондів: по-перше, організованих у формі партнерств незалежних фондів, по-друге, фондів крупних корпорацій, по-третє, створених на основі державних коштів фондів підтримки малого й середнього бізнесу. Друге обмеження може бути зняте розвитком фондового ринку, створенням можливості виставити акції підприємства на продаж.

Традиційно значну роль у ринковій економіці відіграють кредитні джерела інвестицій. Вітчизняна банківська система ще не проявляє достатньої активності в інвестуванні реального сектора. В якості головних завдань у банківській сфері виступають: створення механізму акумуляції заощаджень, розподіл функцій з обслуговування клієнтів і інвестиційних функцій між комерційними й інвестиційними банками, перехід до рівноправних відносин фінансового й реального сектора.

Важливим є питання про безпосередню участь держави в інвестиційних процесах. Аналіз свідчить, що, з одного боку, в державному бюджеті кошти на інвестиції практично відсутні, а з іншого - навіть за умови появи ресурсів у держави на сьогодні немає гарантії їхнього ефективного вкладення. По-перше, тому що високі корупційні ризики. По-друге, бюрократичний апарат на сьогодні не має ні досвіду, ні інститутів, які могли б допомогти у визначенні напрямків і масштабів використання державних інвестицій.

У цілому аналіз джерел та форм інвестування в реальний сектор економіки, що склався на сьогодні в Україні, підводить до висновку про те, що державне регулювання має бути спрямоване на стимулювання інвестиційного процесу, підтримку джерел інвестицій, що застосовуються, стимулювання тих джерел, які на сьогодні недоступні чи недостатньо розвинуті, в тому числі й неформальних інвестицій.

У розділі 5 “Регіональні аспекти інвестиційного забезпечення промислової політики” вказується, що економічна система та її окремі територіальні складові формують один для одного особливі вимоги, обмеження, умови.

Кожна країна конституює свої особливі основи взаємодії держави і місцевої влади. Однак їхньою базою виступають однакові принципи й засади. Головними з них можна назвати розподіл дій, відповідальності, ресурсів між державою та регіонами, правову регламентацію діяльності суб'єктів, встановлення межі та предмету регулювання, взаємні гарантії, врахування специфіки кожного регіону, ресурсне забезпечення, диференціацію режимів господарювання, механізми взаємодії. На основі врахування зазначених параметрів має бути побудована система взаємодії держави і регіонів у всіх сферах, в тому числі й у сфері промислової політики.

Інтерес держави в промисловій політиці - відновлення національного виробництва, підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції, розвиток тих галузей і сфер, які є життєво важливими з точки зору існування чи якісного перетворення економічної системи. Інтерес кожного регіону конкретизується в систему досягнення бажаних наслідків від застосування загальнодержавних підходів до проведення промислової політики та реалізації конкретних програм розвитку реального сектора в регіоні на основі врахування його ресурсного забезпечення, особливостей, спеціалізації, рівня розвитку і т.п.

Процес нормативного й фактичного розмежування функцій між державою і регіонами щодо реалізації промислової політики та її інвестиційного забезпечення - складова більш загальної проблеми централізації та децентралізації, балансу доцентрових і відцентрових тенденцій, поділу економічних функцій між вказаними суб'єктами в ринковій системі. Практика регіональної політики багатьох держав у плані розмежування повноважень суб'єктів економічної системи різного рівня спирається на так званий принцип субсидіарності, суть якого - в максимальній реалізації на кожному нижчому рівні територіальної ієрархії тих завдань і повноважень, які можуть найефективніше реалізуватися саме на цьому рівні. На більш високий рівень передаються ті завдання і повноваження, які в силу об'єктивних причин не можуть бути виконані на даному рівні.

Різний рівень промислового розвитку регіонів зумовлює неодинакові вихідні умови для реалізації промислової політики. Певне уявлення про диференціацію реальної сфери окремих регіонів дають розрахунки, проведені автором на основі офіційної статистики 1998-1999 рр., зокрема, показників індексу продукції промисловості, інвестицій в основний капітал, експорту й імпорту, введення в дію основних фондів, кредитів, наданих суб'єктам господарювання в різних регіонах країни. За кожним показником було визначено місце регіону, сума місць показує стан реального сектора в регіоні. В табл. 1 наведені підсумкові дані розрахунку рейтингу регіонів за рівнем розвитку реального сектора.

Проведений кількісний і якісний аналіз дозволив виділити групи регіонів з певними характеристиками розвитку реального сектора. Так, до першої групи можна віднести регіони з потужним диверсифікованим промисловим потенціалом, наявністю підприємств 4 та 5 технологічних укладів, порівняно високою забезпеченістю фінансовими й матеріальними ресурсами. Ці регіони мають високий ступінь орієнтації на ринкові реформи, відносно насичену ринкову інфраструктуру (банки, біржі, інвестиційні фонди, реєстратори концентруються саме в цих регіонах), високу частку експортоорієнтованого виробництва. До цієї групи належать: м. Київ, Донецька, Запорізька, Дніпропетровська, Київська, Одеська області. Усвідомлюючи деяку відносність розрахунків і враховуючи значний промисловий потенціал Харківської області, ми включили її до першої групи, незважаючи на те, що її місце лише 8. На наш погляд, це пояснюється досить значним падінням обсягів виробництва, перш за все у підприємств ВПК, а також незначною часткою в імпорті.

Другу групу складають регіони із середніми показниками, переважно моноструктурною будовою виробництва, переважанням галузей, орієнтованих на задоволення загальнодержавних потреб. У цих регіонах спостерігається середня реакція на ринкові перетворення, середні й невисокі рівні падіння обсягів промислової продукції - АРК, Полтавська, Львівська, Луганська, Миколаївська, Черкаська області.

До третьої групи входить решта областей - з нижчим рівнем економічного розвитку, низьким промисловим потенціалом, що в значній мірі залежать від державного бюджету, найтяжчим соціально-економічним становищем, переважанням аграрного сектора та галузей легкої промисловості, де спостерігається слабка реакція на ринкові реформи.

Кожна група регіонів потребує диференційованого впливу в плані промислової політики (див. рис. 3) в залежності від рівня розвитку, обсягу інвестиційних ресурсів (Q) і від розвиненості інституцій (І). Попередньо зазначимо, що до комплексу заходів з реалізації промислової політики входять як загальнодержавні, так і регіональні. Їхнє розмежування не має абсолютного характеру, тобто, допускається застосування як до ІІ і ІІІ груп, так і до І групи регіонів. У дисертації запропонований підхід до регулювання реального сектора в регіонах з різним рівнем розвитку. Він передбачає для регіонів І групи - з диверсифікованим виробничим потенціалом, відносно високими інвестиційними можливостями, розвинутою ринковою інфраструктурою - уже сьогодні застосовувати ті методи, які характерні для інноваційної стадії конкурентного розвитку, на регіони ІІ групи - середнього рівня - впливати методами, характерними для стадії конкурентного розвитку на основі інвестицій, а у регіонах ІІІ групи стимулювати перехід до вищої стадії конкурентного розвитку.

У фінансовому плані регіони забезпечені неодинаково, що пояснюється нерівномірністю розміщення виробничого потенціалу по території країни, різною густотою населення, неодинаковим забезпеченням природними та іншими ресурсами, нерівномірністю податкового потенціалу територій, наявністю різних потреб у витратах з місцевих бюджетів. Вирівнювання соціальних параметрів у різних регіонах забезпечується бюджетно-розподільчими методами. Оскільки основою розвитку регіону і джерелом формування його бюджету є виробництво, то саме його ефективність визначає податкову базу й рівень наповнення місцевого бюджету. Широкий підхід до фінансового вирівнювання враховує розвиток промислового потенціалу регіону. Вирівнювання умов підприємництва, виробництва та перехід до вищих стадій конкурентного розвитку стимулюється за допомогою промислової політики.

Місцева влада функціонує в рамках певного бюджетного обмеження, що змушує її звертатися до ринкових механізмів залучення додаткових коштів для розвитку територіальних громад, зокрема, до муніципальних позик. Подібні акції в різних країнах проводяться з різними цілями, пропонуються неоднакові умови для інвесторів. Невеликий вітчизняний досвід залучення коштів через випуск місцевих цінних паперів значного ефекту не дав, однак у подальшому може розглядатися як ринковий метод розширення інвестиційної бази регіону.

ВИСНОВКИ

Проведене в дисертації дослідження промислової політики в трансформаційній економіці дозволяє зробити наступні висновки та пропозиції.

1. Промислова політика є складовою економічної політики держави, її утворює система заходів, спрямованих на якісні та кількісні перетворення реального сектора економічної системи, вдосконалення його структури, забезпечення надходження до нього інвестицій, стимулювання інновацій. Традиційний підхід до визначення сфери впливу промислової політики пов'язує її з промисловим комплексом. Однак формування сучасної структури економічної системи ставить під сумнів таку позицію. Поява нових галузей, зростання їхньої ролі, ускладнення взаємозв'язків в економіці, застосування нових способів трансакцій приводить до скорочення частки традиційної промисловості й до зменшення її впливу на ефективність функціонування економічної системи. В ринковій економіці регулюючий вплив держави на процес виробництва товарів стосується всієї економічної системи, а не лише її промислової складової. Це вимагає підходу до промислової політики в широкому розумінні: як до впливу на сукупність галузей-виробників товарів або на реальний сектор економічної системи.

2. Проведення промислової політики в період трансформації має певні особливості, які визначають такі умови: низький рівень застосування виробничого потенціалу; збереження нераціональної структури економіки; переважання у виробництві галузей низької переробки; продовження вимивання високоточного сучасного виробництва; а також негативні соціальні наслідки трансформації. При цьому традиційні функції промислової політики, які полягають у сприянні підвищенню конкурентоспроможності національної економіки, регулюванні діяльності державного сектора, координації дій економічних суб'єктів мають бути розширені й поповнені. Зокрема, промислова політика має сприяти збереженню виробничого потенціалу, в її рамках повинен здійснюватися моніторинг стану реального сектора, її проведення має передбачати можливість впливу на ті негативні наслідки, які виникають у ході ринкових перетворень. Важливим є доповнення методів реалізації промислової політики інституціональними й інформаційними методами.

3. Процес формування промислової політики потребує визначення пріоритетних напрямків підтримки реального сектора. Вважаємо, що в умовах трансформації ця підтримка має носити переважно функціональний характер, а селективні засоби можуть використовуватися в особливих випадках. Основою для вибору пріоритетів служать економічні критерії. На даному етапі серед них можна виділити відповідність продукції галузей та сфер, що отримують підтримку, попитові споживачів; здатність впливати на розвиток суміжних виробництв; рентабельність інвестиційних проектів; інноваційність та конкурентоспроможність продукції. На основі цих критеріїв відбору галузей та сфер, що підтримуються, визначаються пріоритети.

4. Аналіз інноваційних критеріїв визначення пріоритетів промислової політики дозволив зробити кілька узагальнень:

інноваційний розвиток реального сектора на даному етапі має спиратися не на розробку і застосування технологій революційного характеру, а на використання й поширення масових комерційних технологій;

комерціалізація технологій - функція не їхніх творців (учених, винахідників, конструкторів), а спеціальних суб'єктів - інноваційних менеджерів. На початкових етапах свою роль можуть відіграти технологічні брокери;

скорочення розбіжностей між наукою і виробництвом має відбуватися одночасно із залученням до цього взаємозв'язку інвестора.

5. Систему пріоритетів промислової політики пропонується складати не одномірну, а на основі виділення різних рівнів пріоритетної підтримки відповідно до стадії конкурентного розвитку економічної системи країни та обсягу наявних інвестиційних ресурсів.

6. За подібною моделлю має формуватися і система державного регулювання реального сектора. На першій стадії єдиним реальним джерелом інвестицій в основний капітал може бути лише амортизація і прибуток підприємств та банків, тому основним засобом регулювання інвестиційної активності є стимулювання формування цих ресурсів за допомогою амортизаційної та податкової політики, підтримка сфер та галузей відповідно до обраних пріоритетів, а також робота з формування інституціональних основ ринкової економіки й регулювання банківської діяльності. На другій стадії регулювання концентрується на сприянні залученню капіталу, як вітчизняного, так і іноземного, в певні виробництва, галузі, на підтримці підприємств та видів діяльності, які мають конкурентні переваги, на захисті внутрішніх товаровиробників, стимулюванні придбання та створення передових технологій. На третій стадії державне регулювання зводиться в основному до підтримки та розвитку конкурентоспроможності країни непрямими методами: податковою підтримкою експортерів, стимулюванням застосування сучасних факторів виробництва, підвищенням вимог до охорони навколишнього середовища та до якості продукції. При цьому державне регулювання від широкого застосування адміністративних методів просувається до методів переважно непрямого впливу.

7. Важливим напрямком діяльності держави щодо реального сектора є інформаційне забезпечення промислової політики, розвиток інформаційної інфраструктури. Підтримка інформаційної інфраструктури з боку держави повинна виходити з того, що необхідний як доступ до інформації загального типу (законодавство, нормативні акти тощо), що потребує забезпечення каналів доставки цієї інформації до будь-якого суб'єкта господарювання, так і доступ до інформаційно-аналітичних досліджень ринку, особливо малим підприємствам. Це, у свою чергу, потребує організаційної і фінансової підтримки розвитку різноманітних форм інформаційних центрів. Такий підхід забезпечить реальну допомогу в реструктуризації господарських зв'язків і стане важливим чинником посилення конкуренції.

8. Істотний фактор функціонування економічної системи взагалі й реального сектора зокрема - інституціональне середовище - потребує подальшого формування і вдосконалення, як у функціональному, так і в організаційному та правовому аспектах. Зміни в структурі власності, в організаційно-економічній сфері, в діяльності інститутів загального й спеціального призначення не створили умов для проведення промислової політики. Очевидна необхідність подальших інституціональних перетворень, у першу чергу - забезпечення правового поля реформ, створення деяких спеціальних інститутів, стимулювання активізації роботи фондового ринку.

9. Для відновлення ефективної роботи реального сектора економічної системи та його розвитку необхідно стимулювати інвестиційний процес, оскільки саме інвестиції разом з інноваціями і технологією є фактором розвитку реального сектора. Тому інвестиційний процес слід регулювати таким чином, щоб, по-перше, кошти нагромаджувалися в необхідному обсязі; по-друге, активно використовувалися інвестиційні можливості всіх економічних суб'єктів, у першу чергу - підприємств, а також банків, держави, іноземних інвесторів; по-третє, джерела інвестицій розширювалися на основі ринкових принципів; по-четверте, зростала ефективність вкладень коштів.

10. Помітну роль в інвестиційному процесі трансформаційної економіки можуть відіграти інвестиції неформального характеру, такі, що проводяться з ініціативи економічних суб'єктів різного рівня, а не організовані існуючими інституціями. У вітчизняній економіці прикладом неформального інвестування виступають інвестиції домогосподарств у нові підприємства чи у кругооборот капіталу діючих підприємств, як у легальному, так і у тіньовому секторах. Розвиток неформального інвестування, його переведення у визначені законами межі може стати одним з напрямків росту обсягів та підвищення ефективності інвестування в реальний сектор.

11. Проблема інвестиційного забезпечення промислової політики на сьогодні вирішується на рівні безпосереднього суб'єкта господарювання, а основними джерелами інвестицій у реальний сектор на сьогодні є внутрішні ресурси самих підприємств - прибуток і амортизаційний фонд. Перегляд амортизаційної та податкової політики має відбуватися в напрямку безумовного дотримання принципу збереження авансованих коштів в індивідуальних кругооборотах, підвищення стабільності й прозорості податкового законодавства, скорочення податкового тиску, приведення до цивілізованого вигляду правил обчислення податкової бази. Конкретними мірами, що сприятимуть підвищенню ефективності формування власних ресурсів підприємств, можуть стати наступні:

розширення прав підприємств у виборі методу амортизації;

надання можливості нарахування амортизації щодо окремих об'єктів, а не групи, в тому числі й для обладнання, що придбане на умовах лізингу;

встановлення низьких розмірів податків на початкових стадіях функціонування підприємств з метою підтримки їхнього розвитку. Задоволення фіскального інтересу держави має відбуватися за рахунок тих підприємств, які перебувають на стадіях стабільного розвитку.

12. З метою активізації діяльності комерційних банків в інвестиційній сфері, безпосереднього кредитування ними реального сектора, на нашу думку, необхідне:

посилення ролі держави у забезпеченні інвестиційного процесу через розвиток механізму державних гарантій;

розподіл між інституціональними суб'єктами функцій залучення грошових коштів (комерційні банки) й інвестиційних функцій (інвестиційні банки);

активне залучення комерційними банками заощаджень населення шляхом підвищення якості обслуговування клієнтів та надійності вкладів;

формування архіву кредитних історій як надійного інформаційного ресурсу, що сприяє зниженню ризиків та скороченню операційних витрат;

участь банків у процесах злиття, поглинення та банкрутства підприємств.

Розширення масштабів цієї діяльності та залучення до неї все більшого числа комерційних банків, безумовно, буде сприяти подоланню розриву між фінансовим і реальним секторами, що є умовою збалансованого розвитку національної економіки.

13. Розширенню можливостей іноземного інвестування реального сектора вітчизняної економічної системи сприятиме:

підвищення інвестиційної привабливості країни;

стабілізація податкового режиму щодо іноземних інвесторів;

введення в законодавство стабілізаційного застереження, що гарантує імунітет інвесторів від змін у національному законодавстві;

підвищення ефективності інформаційного забезпечення діяльності економічних суб'єктів.

14. Державне інвестування капіталовкладень в умовах трансформації обмежене високим державним боргом та невеликим обсягом державного бюджету. З метою підвищення інвестиційного забезпечення державного сектора уряд має діяти за двома напрямками: сприяти підвищенню ефективності державних інвестицій та створювати умови, за яких би інвестиційні ресурси в більшій мірі формувалися в інших секторах - реальному й фінансовому. Для цього, на нашу думку, слід активно використовувати наступні механізми:

впровадження практики узгодження інвестиційних програм крупного капіталу і держави;

укладання інвестиційних угод, що передбачають взаємні зобов'язання держави й інвесторів у здійсненні крупних проектів і завданнях структурно-інноваційного перетворення економіки;

делегування державою власних інвестиційних функцій стратегічного інвестора приватному капіталу.

15. Значна частина ресурсів для розвитку реального сектора формується на регіональному рівні. Регіональна промислова політика є складовою загальної політики держави щодо реального сектора. В цьому плані необхідне чітке розмежування функції держави та регіонів у реалізації промислової політики при тісній взаємодії та співробітництві цих суб'єктів. До компетенції регіону слід включити такі функції, як визначення пріоритетів регіонального розвитку, ініціювання програм розвитку територій, створення особливих умов для функціонування пріоритетних сфер, галузей чи підприємств.

16. Проведення промислової політики в регіональному аспекті вимагає врахування специфічних регіональних тенденцій на основі аналізу особливостей розвитку, потенціалу, запасу трудових ресурсів тієї чи іншої території та розробки щодо неї спеціальних програм розвитку й інвестиційного забезпечення. Зокрема, можна скористатися запропонованим підходом до регулювання реального сектора в регіонах з різним рівнем розвитку. Він передбачає для регіонів І групи - з диверсифікованим виробничим потенціалом, відносно високими інвестиційними можливостями, розвинутою ринковою інфраструктурою - застосовувати ті методи, які характерні для інноваційної стадії конкурентного розвитку, на регіони ІІ групи - середнього рівня - впливати методами, характерними для стадії конкурентного розвитку на основі інвестицій, а у регіонах ІІІ групи стимулювати перехід до вищої стадії конкурентного розвитку.

Застосування рекомендованих у дисертації заходів сприятиме покращанню макроекономічної ситуації в країні, оптимізації галузевої та управлінської структури економічної системи, стимулюватиме її перехід до вищих стадій конкурентного розвитку та економічного зростання.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ЯКОВЕНКО Л.І. ВИКЛАДЕНО В НАСТУПНИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Яковенко Л. Промислова політика в трансформаційній економіці. - Полтава: Скайтек, 2000. - 316 с.

2. Яковенко Л. І., Шинкаренко Р. В., Волошина В. В. Улучшение использования производственных фондов и особенности их амортизации в обороте // Вестник Харьковского университета, № 348.- Харьков, 1990. - С. 39-45.

3. Яковенко Л. Підприємство і промислова політика в перехідній економіці // Економіка промисловості. - 1997. - № 1. - С. 71-76.

4. Яковенко Л.І. Інвестиційне забезпечення промислової політики в Україні // Теорії мікро-макроекономіки. Збірник наукових праць професорсько-викладацького складу і аспірантів. Випуск 1. - Київ, вид-во КУ, 1998. - С. 33-41.

5. Яковенко Л.І. Промислова політика як складова економічної політики держави // Теорії мікро-макроекономіки. Збірник наукових праць професорсько-викладацького складу і аспірантів. Випуск 2. - Київ, вид-во КУ, 1999. - 48-54.

6. Яковенко Л. І. Світовий досвід промислової політики: реформи реального сектора у Китаї та В'єтнамі // Економіка промисловості. - 1999. - № 6. - С. 25-30.

7. Яковенко Л. Теоретичні аспекти промислової політики // Економіка України. - 1999. - № 10. - С. 45-50.

8. Яковенко Л. Инвестиционное обеспечение деятельности предприятий реального сектора // Бизнес-информ. - 1999. - № 13-14. - С. 53-56.

9. Яковенко Л. Взаємодія та розподіл функцій держави і регіонів // Регіональні перспективи. - 1999. - № 4. - С. 41-43.

10. Яковенко Л.І. Теоретичні основи дослідження ролі держави в сучасній економіці // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Економічна серія. № 468. - Харків, 2000. - С. 146-152.

11. Яковенко Л.І. Світовий досвід реалізації промислової політики - Японія та Південна Корея // Економіка: проблеми теорії та практики. - Міжвузівський збірник наукових праць. Випуск 11. - Дніпропетровськ: “Наука і освіта”, 2000. - С. 48-55.

12. Яковенко Л. Роль банків в інвестиційному забезпеченні діяльності реального сектору // Банківська справа. - 2000. - № 1. - С. 25-27.

13. Яковенко Л.І. Промислова політика в стратегії відродження економіки України // Теорії мікро-макроекономіки. Збірник наукових праць професорсько-викладацького складу і аспірантів. Випуск 3. - К.: АМУ, 2000. - С. 54-61.

14. Яковенко Л. Теоретичні основи дослідження регіональних процесів // Регіональні перспективи. - 2000. - № 2-3. - С. 305-307.

15. Яковенко Л. І. Нові джерела інвестиційного забезпечення діяльності підприємств // Теорії мікро-макроекономіки. Збірник наукових праць професорсько-викладацького складу і аспірантів. Випуск 4. - К.: АМУ, 2000. - С. 179-186.

16. Яковенко Л. Про теоретичні основи дослідження інвестицій у перехідній економіці // Економіка: проблеми теорії та практики. - Міжвузівський збірник наукових праць. Випуск 13. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2000. - С.24-30.

17. Яковенко Л. Про стимули розвитку промисловості України // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Економіка. Випуск 41. - Київ, Вид. центр “Київський університет”, 2000. - С. 14-17.

18. Яковенко Л.І. Зміни в системі власності та реалізація промислової політики в Україні // Економіка: проблеми теорії та практики. Міжвузівський збірник наукових праць. Випуск 31. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2000. - С.46-50.

19. Яковенко Л. І. Іноземні інвестиції в системі реалізації промислової політики в Україні // Теорії мікро-макроекономіки. Збірник наукових праць професорсько-викладацького складу і аспірантів. Випуск 5. - К.: АМУ, 2000. - С. 6-12.

20. Яковенко Л. І. Становлення державної промислової політики в Україні // Академічний огляд. - 2000. - № 2. - С. 14-18.

21. Яковенко Л. Пріоритети розвитку та державне регулювання реального сектора економіки України // Підприємництво, господарство, право. - 2001. - № 3. - С. 105 -108.

22. Яковенко Л. Регіональні аспекти промислової політики // Теорії мікро-макроекономіки. Збірник наукових праць професорсько-викладацького складу і аспірантів. Випуск 7. - К.:АМУ, 2001.

23. Яковенко Л. Формальне та неформальне інвестування в перехідній економіці // Економіка: проблеми теорії та практики. Збірник наукових праць. Випуск 89. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2001. - С. 28-34.

24. Яковенко Л. Місцеві позики в Україні // Економіка, фінанси, право. - 2000. - № 3. - С. 16-18.

25. Яковенко Л.І. Проблеми реалізації промислової політики в Україні // Економічна теорія: сучасна парадигма та її еволюція на порозі ХХІ століття: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 1-2 березня 2000 р. - К., 2000. - Частина 2. - С. 178-179.

26. Яковенко Л.І. Інформація в економічному розвитку // Еволюція економічного розвитку та економічних теорій (проблеми дослідження та викладання): Матеріали міжнар. наук.-метод. конф. 26-27 квітня 2000 р. - К.:КНЕУ, 2000. - С. 75-76.

27. Яковенко Л. Підприємство в системі соціального партнерства // Соціальне партнерство та його роль в становленні ринкової економіки в Україні. Збірник наукових праць. - Харків: ХІБМ, 2000. - С. 80-86.

28. Яковенко Л. Проблеми державного регулювання у перехідній економіці // Стратегія українського державотворення. Філософсько-політологічний та економічний аналіз (Філософія. Економіка. Політика. Освіта). - Київ-Полтава: “АСМІ”, 2000. - С. 88-98.

29. Яковенко Л.І. Промислова політика та проблеми економічної безпеки України // Економічна безпека: проблеми і стратегія забезпечення в Україні. - Харків: ХІМБ, 1998. - С. 31-40.

30. Яковенко Л.І. Функціонування реального сектора як умова стабілізації соціальної сфери // Соціальні пріоритети в транзитивній економіці. Збірник наукових праць. - Харків: ХІБМ, 1999. - С. 54-57.

31. Яковенко Л.І. Проблеми споживання, заощаджень та інвестицій в макроекономічній теорії // Дослідження ринку товарів та послуг України: матеріали науково-практичної конференції, м. Полтава, 26-27 листопада 1999 року. - Полтава, 1999. - С. 149-154.

32. Яковенко Л. Визначення пріоритетів промислової політики // Сучасна інноваційно-промислова політика України: інвестиційні пріоритети та інфраструктура. Доповіді Х міжнародної науково-практичної конференції у трьох томах. Том І. - Чернівці: Рута, 1999. - С. 217-220.

33. Яковенко Л.І. Проблеми вибору пріоритетів промислової політики в перехідній економіці // Науковий вісник Полтавського кооперативного інституту. Серія “Економічні науки”. - 2000. - № 1. - С. 15-20.

34. У статті 2 дисертантом сформульовані підходи до вдосконалення механізму використання амортизаційного фонду та диференціації коефіцієнту вибуття фондів за галузями, а також про необхідність подолання переважання поточних господарських інтересів над перспективними; особисто Яковенко Л.І. належить 0,2 д.а.

Размещено на Allbest.ru