Рівновага сучасного ринку у відкритій економіці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Одеський національний політехнічний університет

Інститут бізнесу економіки та інформаційних технологій

Кафедра економічних систем та маркетингу

Курсова робота

З дисципліни «Макроекономіка»

На тему:

«Рівновага сучасного ринку у відкритій економіці»

Виконала студентка Групи ОІ-101

Рокачинська А.В.

Перевірила Д.е.н., професор Забарна Є.М.

Одеса ОНПУ 2011

Зміст

Вступ

1. Поняття «відкрита економіка»

2. Ринкова економіка. Поняття ринку

3. Основні методи державного регулювання економіки

4. Моделі ринкової економіки провідних країн світу

4.1 Модель ринкової економіки США

4.2 Розвиток шведської моделі ринкової економіки

4.3 Японської модель ринкової економіки

4.4 Модель німецької ринкової економіки

5. Рівень розвитку ВВП країн світу

6. Вплив національних моделей ринкової економіки на формування ринку в Україні

7. Модель Манделла-Флемінга

8. Сучасна модель ринкової економіки України

Заключення

Література

економіка рівновага манделл флемінг

Вступ

Відомо, що всі країни, що йдуть ринковим шляхом розвитку, мають різні ринкові моделі. Скажімо, є ринок американський, швецький, німецький, японський тощо. На один з них може орієнтуватися Україна.

У рамках ринкового господарства сучасного світу в різних країнах залежно від національних особливостей розвитку різне співвідношення приватної, колективної та державної власності. Наприклад, в Італії 58 відсотків підприємств є державними, в Ізраїлі 64 відсотки валового національного продукту виробляється в суспільному секторі, в Канаді у ньому зято близько 40 відсотків працюючих, у Швейцарії 65 відсотків власності є суспільною. До останнього часу адміністрація Тайваню контролювала всі великі промислові й транспортні корпорації, а також головні банки і торгівельні компанії, забезпечуючи за рахунок державного бюджету і фінансованих ним підприємств більшу частину капітальних вкладень. Частка держави в капіталовкладеннях у США традиційно невелика.

Виходячи з того, що ефективність ринкової економіки не залежить від частки приватної власності, можна зробити висновок: будувати економіку в якій домінував б дрібний приватний сектор, країні з переважаючою державною власністю не доцільно.

Головним інструментом створення моделі ринку має бути не стихійна гра сил, а активна й послідовна діяльність держави щодо створення необхідних інститутів ринку. Регулююча роль держави має здійснюватися не старими адміністративно-командними, а новими методами, які адекватні ринковим формам господарювання. Для цього слід розробити цільові програми розвитку визначальних сфер народного господарства; забезпечити підтримку пріоритетних напрямів економічного розвитку, виділення для цих цілей кредитів, зменшення податків; стимулювання розвитку виробництва, а не посередницької діяльності, різних соціальних форм господарства; створити сприятливі умови для залучення в країну приватного іноземного капіталу, насамперед у формі прямих інвестицій у виробничу сферу, галузі, що виробляють товари споживання.

Рівновага ринку визначається рівноважними:

- ставкою номінального процента;

- досягом випуску ВНП;

- рівноважною зайнятістю;

- рівноважною ставкою реальної зарплати.

В сучасних умовах економіка кожної окремої країни є частиною єдиної світової економіки. Модель Манделла-Флемінга дає можливість пояснити поняття економічної рівноваги саме у відкритій економіці.

Вона використовує і розвиває модель IS-LM. Цей розвиток полягає в тому, що до моделі включено нові змінні:

- чистий експорт;

- світові ставку процента;

- реальний курс національної валюти;

Модель розрахована на малу відкриту економіку.

1. Поняття «відкрита економіка»

Поняття «відкрита економіка» протиставлялося замкненій економіці. Це поняття пройшло певний шлях розвитку по мірі поглиблення інтернаціоналізації господарчого життя. В перші післявоєнні два десятиліття під відкритістю розуміли певне значення (як правило, більше 10%) експортної та імпортної квоти (в % від ВВП). При цьому спільної думки про країни, які можна включити в аналіз, не існувало. Хоча суворої закономірності немає, але все ж таки, якщо інші умови є рівними, чим країна менша, тим в неї більша відкритість господарства. Це пояснюється як незначною в порівнянні з великими за чисельністю населення та площею країнами диверсифікацією галузевої структури їхнього господарства, так і вузькістю національного ринку збуту (при однаковому рівні платоспроможності населення порівнюваних країн). При порівняно однаковому рівні розвитку виробничих сил відкритість економіки країни тим більша, чим менший економічний потенціал країни, приміром, сумарний ВВП. Серед факторів відкритості економіки важливу роль відграє диверсифікованість галузевої структури господарства. Значна питома вага базових галузей призводить до меншої залученості такого господарства у міжнародний розподіл праці, якщо ж провідними галузями є, наприклад, машинобудування та хімічна промисловість, залученість до МРП зростає.

Необхідно відзначити, що поняття відкритості поширюється не тільки на зовнішню торгівлю. Всього виділяють 3 ключових канали, що пов'язують національні економічні системи зі світовим господарством: зовнішня торгівля, рух капіталу та взаємообмін національних валют. Для визначення відкритості через канал “рух капіталу” запроваджено показник “фінансової відкритості” економіки - це відношення припливу (імпорту) та відпливу (ексопрту) капіталу до ВВП. Соколов та Шишков запропонували показнк, що дає повне уявлення про міру відкритості національної економіки. Такий показник повинен охоплювати всі види зовнішньоекономічних зв'язків. Для цього треба визначити універсальний чисельник дробу: на їхню думку, таку роль може відігравати загальний обсяг надходжень або платежів країни.

Будь-який економічний контакт країни з зовнішнім світом опосередковується переміщенням грошей через кордон. Для розрахунку сумарного обігу зовнішньоекономічних операцій пропонується використовувати всі статті базисного платіжного балансу, сумуючи вартість імпорту товарів та послуг, а також довгострокові зарубіжні інвестиції. Можна, навпаки, взяти сумарний приплив фінансових коштів до країни за аналогічними статтями,а можна використовувати і сумарний за аналогічними статтями,а можна використовувати і сумарний обіг,тобто суму платежів та надходжень,поділену навпіл. У економічно розвинених країн частка обігу товарів становить 60-68%,частка обігу послуг 6-12%, довгострокові інвестиції 15-30%.Іншим важливим напрямом виміру відкритості економіки є коефіціент еластичності зовнішньоторгівельного обігу відносно ВВП. Коефіціент еластичності дає оцінку тенденцій росту відкритості. При цьому, оскільки показник росту зовнішньоторгівельного обігу не відображає різноспрямованих зсувів у експорті та імпорті, окремо досліджуються коефіцієнти для експорту та імпорту. Якщо протягом тривалого часу значний експорт не доповнюється відповідним великим імпортом, що впливає на структуру господарства та економічне зрсотання країни, то це є проявом скоріше автаркічної тенденції. Значне переважання імпорту над експортом протягом тривалого часу також не завжди свідчить про відкритий характер економіки, так як це може бути досягнено завдяки кредитам, субвенціям, переведенню прибутку з-за кордону тощо. За динамічного підходу величина коефіцієнту еластичності експорту/імпорту більше 1 свідчить про збільшення відкритості економіки, менше 1 - про збереження відкритості у незмінному стані. Даний показник слід розглядати у сукупності з абсолютним рівнем зовнішньоторгівельного обігу, приміром, на душу населення. Якщо цей показник досяг величини, з якої зовнішньоекономічні зв'язки починають стимулювати економічне зростання та впливати на структуру виробництва, то навіть за коефіцієнта еластичності дещо більше за 1 відкритість економіки збільшується порівняно швидко. Якщо ж вихідний рівень зовнішньоторгівельного обігу ще не досяг цього рівня (границі), то розвиток зовнішньоекономічних зв'язків країни йде повільно, що затруднює отримання користі, яку дає відкрита економіка. В період подолання економічної відсталості та створення мінімального промислового комплексу з точки зору відкритої економіки важливо, щоб коефіцієнти еластичності експорту та імпорту (особливо експорту промислових товарів по відношенню до валової продукції промисловості) були вищі 1 [1].

Iнтернацiоналiзацiя суспiльного життя в другiй половинi XX ст. посилює зв'язки мiж внутрiшньо- та зовнiшньоекономiчними процесами, веде до збiльшення залежностi державної економiчної полiтики вiд зовнiшнiх чинникiв. Тому останнiм часом значно поширені концепцiї "вiдкритої економiки", якi модифiкують традицiйнi економiчнi теорiї з урахуванням впливу зовнiшньоекономiчних зв'язкiв на внутрiшню економiчну систему кожної держави зокрема. В уявленнi теоретикiв економiка вважається "вiдкритою", якщо "держава не може проводити в життя свою макроекономiчну полiтику, спираючись на припущення, що вона дiє в закритiй народногосподарськiй системi" [1, 6]. Каналами "вiдкритостi" економiки виступають торгiвля, рух капiталiв та взаємообмiн валют. Виходячи з цього, "вiдкритими" можна вважати сьогоднi країни Захiдної Європи, Японiю та США.

Iсторично формування теорiї державного регулювання спирається на теорiю iнституцiоналiзму, що виникла на межi XIX-XX ст. та обгрунтувала необхiднiсть реформування капiталiстичної економiки, демонополiзацiї, пiдтримки малого та середнього пiдприємництва, соцiальної полiтики. Держава розглядається як сила, що протидiє зловживанням капiталу. Водночас вплив вказаної теорiї був сильним лише на етапах піднесення загальнодемократичного руху: на межi столiть, у 30-60-х роках. Вiдбувається його зростання й досі [1, 17].

Значно прийнятнiшою для ринкової системи виявилася концепцiя регулювання, що спирається на дiю основних ринкових законiв. У 20-х роках в США з'явилася група прибiчникiв впливу на економiку з допомогою кредитно-грошової полiтики, керована I. Фiшером. Вважалося, що головною умовою стабiльностi є стабiльнiсть цiн. Водночас сформувалася концепцiя стабiлiзацiї економіки шляхом бюджетної полiтики на основi планування суспiльних робiт Гарвера - Хансена. Отже, коли вибухнула криза 1929 р., вже iснували iдеї, якi лягли в основу "нового курсу" Рузвельта та отримали згодом назву кейнсiанства. Однак у завершеному виглядi теорiя Кейнса, викладена в роботi "Загальна теорiя зайнятостi, відсотку та грошей", яка з'явилася лише в 1936 р. У нiй вперше формулювався макроекономiчний пiдхiд, що оперував категорiями нацiонального доходу, сукупних iнвестицiй, сукупної кiлькостi грошей в обiгу, споживання та заощадження, зайнятостi, відсотку та враховувався їх взаємозв'язок.

Довоєнне кейнсiанство США формувалося здебiльшого самостiйно та було лiворадикальним. Мета економiчної полiтики розглядалася як досягнення повної зайнятостi шляхом зростання державних витрат передусім на соцiальну iнфраструктуру та бiльш рiвномiрного розподiлу доходiв на основi прогресивного оподаткування. Таким чином, держава вперше розглядалася як економiчний суб'єкт i визнавалися недостатнiсть ринку та необхiднiсть державного втручання. Ключовим показником виступав сукупний попит, впливом на який прагнули досягти цiлей "магiчного трикутника" - стабiльне економiчне зростання, низьке безробiття, стабiльнi цiни. Згодом це перетворилося на чотирикутник за рахунок завдання досягати рiвноваги платiжного балансу.

Для здійснення "нового курсу" Ф. Рузвельта було прийнято кілька законiв: про введення мiнiмуму заробiтної плати, про соцiальне забезпечення та виплати за безробiттям, про державне страхування банкiвських вкладiв та позик, про пiдтримку фермерського господарства й дрiбного бiзнесу, про регулювання банкiв та фондової бiржi тощо. Стала проводитися антициклiчна полiтика шляхом органiзацiї суспiльних робiт, застосування податкових і кредитних засобiв. Результатом стали вихiд iз кризи, досягнення стабiльних темпiв зростання, скорочення безробiття. Пiсля другої свiтової вiйни кейнсiанство широко розповсюдилося, доповнилося рiзноманiтними державними програмами: розвитку регiонiв, стимулювання НТП тощо i досягло своєї вершини в перiод "нових рубежiв" Кеннедi та "великого суспiльства" Джонсона.

Лейтмотивом неокейнсiанства 60-х років стала iдея досягнення потенцiйно можливих темпiв зростання, для чого розроблювалася теорiя дефiцитного фiнансування державних витрат, а критерiєм припустимого дефiциту вважався бюджет, розрахований на повне використання економiчного потенцiалу, зокрема - 96-97 % зайнятостi [1, 26]. Кейнсiанцi виходили з того, що дефiцит бюджету дає два ефекти: короткострокове розширення грошового попиту, що викликає зростання виробництва або цiн; довгострокове замiщення державним попитом на грошовi ресурси приватного, причому останнє вважалося за можливе подолати за рахунок реального зростання економiки, низького відсотку та розширення грошової пропозицiї. Кейнсiанцi вбачали у бюджетному сальдо автоматичний регулятор: державнi витрати скорочуються повiльнiше за активнiсть, i цiною зростаючого дефiциту економiка стимулюється. При зростаннi, навпаки, прибутки бюджету зростають i дефiцит має лiквiдуватися.

Таким чином, ефективний попит ED дорiвнює сумi сукупного споживацького попиту C, iнвестицiйного попиту I, попиту з боку держави G та зарубiжного попиту на внутрiшнiй продукт X за вирахуванням сукупного iмпорту [14, 13]:

ED = Cd + Id + Gd + X - IM.

Споживацький попит виступає як функцiя сукупного доходу за вирахуванням податку C = C (Y-T); T = T(Y). Споживання пов'язане з розмiром доходу через психологiчну категорiю схильностi до споживання, причому гранична схильнiсть спадає з ростом доходу. Iнвестицiйний попит визначається граничною ефективнiстю капiталовкладень, прибуток по яких має бути не нижчим за позичковий процент r: I = I (r). Державний попит визначається поза рамкими моделi. Iмпорт залежить вiд сукупного нацiонального доходу Y та спiввiдношення цiн всерединi країни P й за кордоном P. Завдяки спадаючiй граничнiй схильностi до iмпорту останній зростає повiльнiше за нацiональний доход [1, 14].

У математичних термiнах вираз для ключової категорiї кейнсiанства - ефективного попиту - має вигляд:

ED = С(Y-T(Y)) + I(r) + G + X(Y,P,P) - IM(Y,P,P),

де C - споживацький попит (доход за вирахуванням податку), I - iнвестицiйний попит, що визначається рiвнем позичкового відсотку r, G - урядовi витрати, X та IM - експортна та iмпортна функцiї [2,15].

Зростання державних витрат пiдвищує ефективний попит i доход. Аби покрити дефiцит бюджету, що виник, держава розмiщує свої цiннi папери, для чого пiдвищує по них відсоток. Оскiльки зростання відсотку знижує iнвестицiйну активнiсть, це негативно впливає на зростання нацiонального доходу, i його реальний прирiст уповiльнюється. З iншого боку, збiльшення грошової пропозицiї пов'язане з викупом державних цiнних паперiв, тобто зниженням відсотку, що сприяє зростанню iнвестицiй та нацiонального доходу.

Iстотним елементом неокейнсiанських побудов є врахування зовнiшньоекономiчних чинникiв. У разі, коли розглядається система з фiксованими валютними курсами, збiльшення державних витрат пiдвищує доход і зайнятiсть, це призводить до зростання iмпорту, платiжний баланс погiршується. Однак скорочення грошової пропозицiї пiдвищує відсоток, залучає короткостроковi капiтали до країни та поліпшує баланс.

За системи "плаваючих" курсiв, якщо платiжний баланс зводиться з дефiцитом, це девальвує нацiональну валюту, стимулює експорт, зменшує iмпорт, баланс поліпшується [2, 33]. Отже, коли валютний ринок у рiвновазi, а рiвень безробiття високий, пiдвищення грошової маси знижує відсоток і пiдвищує нацiональний доход. У промiжнiй точцi вiдбувається девальвацiя валюти через дефiцит платiжного балансу, це пiдвищує ефективний попит та веде до росту зайнятостi. Аналогiчно збiльшення державних витрат призводить до росту дефiциту й девальвацiї, що стимулює експорт, веде до зростання попиту i зайнятостi. Враховуючи включенiсть країни до свiтової економiчної системи ("вiдкрита економiка"), захiднi економiсти починають скептично ставитися до ефективностi кейнсiанського впливу на економiку, оскiльки вказанi засоби ведуть до втечi вiд нацiональних грошей. До того ж збiльшення відсоткової ставки викликає приплив капiталу, зростання валютного курсу та падiння конкурентоспроможності, що зводить пiдвищення попиту нанiвець [1, 37].

Безперечно, кейнсiанська концепцiя державного регулювання економiки не позбавлена серйозних вад. Зокрема, рiзнi дослiдники вказують на вiдсутнiсть уваги до таких елементiв, як використання робочої сили, цiни, ставки заробiтної плати, завантаження виробничих потужностей тощо. Зазначається нестабiльнiсть психологiчних категорiй "схильностi" як головних засобiв аналiзу. Негативним є статичний характер моделi. Не розглядається проблема бюджетного дефiциту, мало уваги придiляється досягненню монетарної стабiльностi при абсолютизацiї аспекту стабiльного зростання.

Названi недолiки зумовили наростання неврахованих негативних тенденцiй у капiталiстичнiй економiцi в 70- на початку 80-х років. Водночас перiод потрясiнь - воєн, вiдбудов, революцiйних науково-технiчних перетворень, якi зумовлювали ефективнiсть кейнсiанства, минув, i ринкова економiка почала потребувати бiльш тонкого регулювання. Застосування випробуваних iнструментiв почало давати зворотнi результати. Тривале дефiцитне фiнансування економiки обернулося зростаючою iнфляцiєю та хронiчним бюджетним дефiцитом. Iстотним поштовхом до падiння популярностi кейнсiанства стала нафтова криза, яка пiдвела риску пiд двадцятирiччям "великого процвiтання".

У 70-х роках вибухнула "мiна", закладена неврівноваженою фiнансовою полiтикою 60-х. Аналiзуючи державну полiтику 60-х початку 70-х років Ф.Хайек дiйшов висновку, що Захiд живе понад свої можливості. На його думку, зростання безробiття виявилося вiдображенням викривлень у структурi цiн та заробiткiв, якi виникли в результатi насильницького цiноутворення. Масованi державнi витрати призвели до дезорiєнтацiї розмiщення ресурсiв, i водночас викликали постiйну iнфляцiю, яка демонструвала тенденцiю до зростання. Iнфляцiя, за Хайеком, сприяє, в свою чергу, розвитковi специфiчних напрямiв економiчної активностi i закладає основи широкомасштабного безробiття в довгостроковому планi. Оскiльки теоретиками виключалася можливiсть iснування високої iнфляцiї в умовах масового безробiття, антиiнфляцiйні заходи були епiзодичними i негайно згорталися при загрозi спаду. У 70 - на початку 80-х років капiталiстичнi економiки зiткнулися з умовами стагфляцiї, за яких засоби по стимулюванню активностi пiдвищували iнфляцiю, а не темпи зростання.

Таким чином, низька ефективнiсть виробництва, нерацiональне використання ресурсiв, а не недостатнiй попит, стали гальмом економiчного розвитку, тому економiчна полiтика наприкiнцi 70-х-початку 80-х років у деяких країнах переключилася на регулювання процесiв у сферi пропозицiї. На колії неоконсерватизму переходять США, ФРН, Великобританiя, Норвегiя, Данiя, iнші країни. Водночас у Францiї, Австрiї, Швецiї, Iспанiї, Грецiї продовжилися спроби застосувати соцiал-реформiстську полiтику з високим ступенем державного втручання, комплексним впливом на попит i пропозицiю.

На вiдмiну вiд кейнсiанської неокласична концепцiя державного впливу робить акцент на довгостроковому аналiзi господарських процесiв, розглядаючи горизонт, на якому повнiстю розгортається грошово-цiновий механiзм. Основним елементом даної концепцiї став монетаризм, що розглядав економiку як саморегульовану систему, в якiй приватний сектор здатен забезпечити нормальне функцiонування без державного втручання. Водночас iнфляцiя, спад, безробiття, криза платiжного балансу вважалися наслiдком хибної грошової полiтики держави. У зв'язку з цим функцiї держави обмежувалися регулюванням грошової маси, а вирiшальний чинник її розбухання вбачався в дефiцитi держбюджету, зростання якого, покриваючись за рахунок емiсiї, прямо збiльшує iнфляцiю, а компенсуючись через позики та податки, вiдволiкає частину коштiв вiд продуктивного використання, знижує стимули до капiталовкладень, тобто випуск зростає повiльнiше за грошову масу, що також викликає iнфляцiю. Для оздоровлення економiки пропонувався комплекс заходiв, який включав жорстке регулювання приросту грошової маси, зниження розмiрiв податкiв та позик, зменшення соцiальних та цивiльних витрат, скасування державного регулювання пiдприємництва, лiквiдацiю обмежень у цiноутвореннi, скасування мiнiмальних ставок заробiтної плати.

Згiдно з неокласичною концепцiєю, безробiття спричиняється високою заробiтною платою та її зростанням швидше за цiни, що викликає зростання витрат i перешкоджає розширенню виробництва. Деякі теоретики взагалi почали трактувати безробiття як "добровiльне явище", що витiкає з поведiнки iндивiдiв.

За неокласиками, управлiння сукупним попитом не в змозi вплинути на такi довгостроковi показники, як реальний ВНП, зайнятiсть тощо, якi визначаються структурою економiки. Тому модель спиралася на надстабiльну функцiю попиту на грошi Md, яка мала вигляд:

Md = Px F(y,r,w, , u),

де y - реальний доход, r - відсоток, w - доход вiд видiв власностi, - очiкуваний темп змiни цiн, u - показник корисностi зберiгання грошей [34, с. 51]. З iншого боку, функцiя пропозицiї грошей Ms визначається як

Ms = F(M,B),

де M - контрольована державою емiсiя, B - змiна резервiв валют та золотого запасу центробанку [34, с. 52]. В основу рiвноваги покладено "ефект реальних касових залишкiв", за яким населення зрiвноважує фактичний та бажаний рiвнi залишкiв через змiну витрат, тобто перевищення залишкiв пiдвищує попит i сприяє iнфляцiї ("ефект Пiгу").

Якщо грошово-кредитна експансiя держави вiдбувається у вiдкритiй економiцi при фiксованих валютних курсах, це призводить до зростання цiн, скорочення експорту та зростання iмпорту, погiршення платiжного балансу, тобто стимулювання нацiонального попиту не спрацьовує. В мiру витiкання резервiв грошей їх маса всерединi країни скорочується, i всi процеси рухаються у зворотньому напрямі, тодi як реальний випуск лишається незмiнним. На цiй самiй базi робиться висновок про неефективнiсть одноразової девальвацiї.

У випадку "плаваючого" валютного курсу торговий баланс завжди перебуває у рiвновазi, i до врахування приймається теорiя паритету купiвельної сили. Згiдно з нею, при зростаннi внутрiшнiх цiн конкурентоздатнiсть продукцiї у свiтi знижується, що скорочує експорт та пiдвищує iмпорт. В результатi попит на нацiональну валюту падає, викликаючи її девальвацiю. Таким чином, при державнiй грошово-кредитнiй експансiї цiни зростуть, iнфляцiя призведе до падiння валютного курсу. Такi самi наслiдки i бюджетного стимулювання. Взагалi система "плаваючих" курсiв, на думку монетаристiв, прогресивна тим, що знiмає з плечей держави необхiднiсть регулювання платiжного балансу, пом'якшує потрясiння платiжних криз, вiдгороджує кредитну сферу вiд iмпортованої iнфляцiї [15, 70]. Однак без уваги залишено те, що такий курс через iмпортнi цiни може впливати на цiни внутрiшнi. Дослiдження показують, що у 1972-1980 рр. кореляцiя нацiональних темпiв iнфляцiї у провiдних країнах була досить значною. Зокрема, коефiцiєнт кореляцiї iнфляцiї у США та Канадi склав 0,75, Францiї - 0,71, Великобританiї - 0,53, ФРН - 0,51; Iталiї - 0,63 тощо [15, 71].

Концепцiя монетаризму в мiжнародному вимiрi переросла в теорiю "глобального монетаризму", який розглядає з монетаристських позицiй увесь свiт як закриту iнтегровану економiку, що складається з вiдкритих економiк, мiж якими вiльно перетiкають товари, послуги, грошi, капiтали. Вiдповiдно темп свiтової iнфляцiї визначається темпом росту свiтової грошової маси, i порятунок вiд неї - лише в глобальному скороченнi грошової емiсiї. Робиться висновок про те, що девальвацiя є чинником внутрiшньої iнфляцiї, i ця iнфляцiя визначається темпом зростання свiтової грошової маси. Отже, збiльшення кiлькостi грошей веде не до зростання цiн, а до втрати валютних резервiв, i "ефект Пiгу" дiйсний лише для свiтової економiки в цiлому [15, 77]. Таким чином, держава нездатна застосовувати обмежувальну грошово-кредитну полiтику через зв'язок регульованої нацiональної фiнансової системи з нерегульованим наднацiональним кредитним ринком.

Монетаризм доповнювався теорiєю економiки пропозицiї, яка виходила з необхiдностi стимулювати пропозицiї шляхом зниження податкiв та надання податкових i амортизацiйних пiльг. При цьому втрати бюджету вiд зниження податку мали компенсуватися подальшим зростанням виробництва завдяки росту капiталовкладень.

Згiдно з курсом на посилення саморегульованих ринкових механiзмiв розпочався процес денацiоналiзацiї, за яким приватному капiталові передавалися контрольнi пакети акцiй деяких державних компанiй, або вони переводилися у розряд змiшаних. Метою приватизацiї проголошувалося звільнення держави вiд гнiту дотацiй неприбутковим пiдприємствам та пiдвищення економiчної ефективностi багатьох пiдприємств шляхом їх переведення на колії ринкового стимулювання. До того ж висловлювалася думка, що необхiдне переплетення компанiй рiзних країн зручнiше здiйснювати мiж приватними фiрмами, нiж мiж такими, що перебувають у рiзних формах власностi [1, 9]. Зрештою, збiльшення числа дрiбних акцiонерiв мало закласти основу "народного капiталiзму" та сприяти узгодженню iнтересiв у суспiльствi.

Неокласична економiчна полiтика, безперечно, позитивно вплинула на здатнiсть економiк розвинених країн до саморегуляцiї, сталися позитивнi зрушення в напрямі обмеження iнфляцiї, стимулювання виробництва. Водночас вона призвела до спаду виробництва в деяких країнах, зростання державного боргу й дефiциту, безробiття, хвилi банкрутств, падiння доходiв i скорочення попиту на внутрiшньому ринку. Загострилася структурна криза. Це змусило застосовувати певнi кейнсiанськi заходи: полiтику асигнувань деяких крупних компанiй, фiксованi межi зростання заробiтної плати у держсекторi, розширення полiтики зайнятостi. Здiйснено заходи щодо пiдвищення попиту, знижено облiкову ставку. В результатi такого поєднання монетаризму та кейнсiанства від 1982 р. почалося зниження iнфляцiї. Водночас у деяких країнах продовжувало зростати безробiття.

Проте вжитi заходи не врятували економiку розвинених країн вiд чергової кризи, першi симптоми якої з'явилися у 1990 р. Нiякої антикризової полiтики, втiм, не проводилося, iснували традицiйнi програми пiдтримки пiдприємництва та конкуренцiї, фiскальна полiтика орiєнтувалася на зниження податкiв при врахуваннi необхiдностi скорочення дефiциту бюджету, для стимулювання виробництва проводилася відповідно грошово-кредитна полiтика, встановлювалися низькi відсотковi ставки, зростала роль зайнятостi.

Таким чином, наприкiнцi 80-х-початку 90-х років традицiйна неокласична модель економiчної полiтики держави дедалі частiше почала давати збої. На порядок денний постала необхiднiсть розробки концепцiї, яка краще вiдповiдала б потребам сьогоднiшнього стану соцiально-економiчної системи.

Прибiчники кейнсiанства прагнуть розробити новий теоретичний синтез в напрямі вiдмови вiд неокласики та зближення з iнституцiоналiзмом. В iнституцiоналiстiв посткейнсiанцi прагнуть взяти теорiю ринкiв та цiноутворення, побудувавши таким чином мiкроекономiчний фундамент кейнсiанства. Згiдно з новою теорiєю, в центр уваги ставиться питання: як розподiлятиметься ріст грошових доходiв мiж зростанням виробництва i цiн. Iнфляцiю теоретики пов'язують з факторами витрат i монополiстичного цiноутворення, ядром якого вважають спiраль "цiни-заробiтна плата", водночас цiни виводяться з особливостей функцiонування ринкiв працi й товарiв. Припускається грошово-кредитна полiтика для "охолодження" економiки, але вона не прив'язується до відсоткового регулювання. Формується курс на скорочення бюджетного дефiциту, але припиняються розмови про його балансування, за орiєнтири беруть скорочення податкiв для груп з високими доходами, ведеться боротьба з iнфляцiєю при захистi тих, хто вiд цього потерпає. Держава має контролювати, щоб скорочення дефiциту вело до зростання iнвестицiй, а не споживацького попиту, а скорочення торгового дефiциту супроводжувалося зростанням попиту на вiтчизнянi товари.

Водночас, на думку деяких дослiдникiв, кейнсiанська модель припускається серйозних спрощень, а неокласична - не враховує короткострокову динамiку. Отже, виникає потреба вивчати динамiчні процеси, властивi переходові від одного стану рiвноваги до iншого. В центр уваги ставиться, зокрема, проблема впливу позаекономiчних чинникiв, таких як очiкування та прогнози учасникiв господарського процесу.

Найбiльший iнтерес становить модель, базована на гiпотезi рацiональних очiкувань, згiдно з якою величезну роль вiдiграють очiкування суб'єктiв ринку щодо майбутнiх значень низки показникiв. "Рацiональнi очiкування" спираються на доступнi вiдомостi про стан економiки i є "передбаченням економiчної теорiї" [2, 103]. Таким чином, робиться висновок про те, що всi спроби пiдвищити активнiсть з допомогою грошово-кредитних важелiв викликають лише зростання цiн, оскiльки економiчнi агенти "розгадують" намiри уряду i реагують навiть ранiше на вжитi ним заходи. Найбiльш доступним та оперативним носiєм iнформацiї вважається при цьому ринок валют, який розцiнюється як ефективний, тобто такий, цiни на якому повнiстю вiддзеркалюють доступну iнформацiю, що миттєво поширюється, "перераховуючи" валютнi курси. Короткострокова динамiка ринку визначається попитом i пропозицiєю на мiжнародних ринках капiталiв. Оскiльки в короткостроковому перiодi сукупна пропозицiя активiв у вiдкритiй економiцi фiксована, рiвновага ринку цiнних паперiв залежить вiд рiвностi доходiв по них, i обмiнний курс безпосередньо формується очiкуваннями агентiв ринку з цього приводу.

Модель "рацiональних очiкувань" спирається на традицiйну функцiю ефективного попиту:

ED = F(Y, , r),

де r - внутрiшня ставка відсотку, P та P - внутрiшнiй та свiтовий рiвень цiн, а визначає зв'язок мiж сукупним попитом та динамiкою зовнiшньої торгiвлi [34, с. 109].

Наслiдки грошово-кредитної полiтики оцінюються так. Грошова експансiя веде до пiдвищення номiнальних показникiв. Економiчнi агенти очiкують на девальвацiю валюти, що знижує попит на нацiональнi цiннi папери та сприяє вiдтокові капiталу з країни. Одразу вiдбувається реальна девальвацiя, зростає попит на валюту i у перший момент реальний курс пiднiмається вище за врiвноважений, що отримало назву "гiперреагування" i є свiдченням визнання валютно-фiнансової системи як "генератора нестабiльностi". Далi девальвацiя пiдвищує сукупний попит, для рiвноваги пiдвищують відсоток, це ще бiльше девальвує валюту, а через механiзм торгового балансу веде до зростання сукупного попиту та "розiгрiву" економiки. Але, як тiльки реально збiльшується кiлькість грошей, відсоток рiзко падає, курс наближається до рiвноваги, система також переходить у новий, врiвноважений стан. Таким чином, на думку теоретикiв, у довгостроковому аспектi державний вплив неефективний - економiчна система все одно лишається у станi рiвноваги, визначеному "природним" рiвнем безробiття. Оптимальна траєкторiя параметрiв ринку формується рацiональними очiкуваннями, i втручання держави може викликати лише "шоки очiкувань". Невизначенiсть, яку вносить державне втручання, посилюється, до того ж тим, що фактично метою держави є не отримання прибутку, i поведiнку її важко передбачити. Зокрема, журнал "Business Week" (США) порiвнює операцiї ФРС США на валютному ринку iз допуском на нього божевiльного з величезним портфелем валют. Заходи держави викликають змiну курсу i платiжного балансу, якi iнтерпретуються як "автономнi" процеси, i центробанк починає боротися з наслiдками власної дiяльностi. Вихiд з тупику теоретики "рацiональних очiкувань" вбачають в "однозначних", вiдкритих i загальнозрозумiлих методах дiй держави.

Зрозумiло, теорiя "рацiональних очiкувань" також не позбавлена певних недолiкiв. Головний з них - припущення щодо рiвнозначностi i квалiфiкованостi економiчних агентiв, які володiють однаковою iнформацiєю. Численнi економетричнi аналiзи не пiдтвердили унiверсальність висновкiв прибiчникiв "рацiональних очiкувань". Не вдалося довести й гiпотезу щодо зв'язку динамiки валютних курсiв iз ситуацiєю на мiжнародних ринках капiталiв, оскiльки з аналiзу теоретикiв випадає платiжний баланс як поєднувальна ланка мiж зовнiшньо- та внутрiшньоекономiчними процесами. Однак безперечно прогресивним є звернення до позаекономiчних чинникiв суспiльного розвитку, роль яких на нинiшньому етапi рiзко зростає. Свідченням визнання важливості концепції раціональних очікувань стало присудження її авторові Р. Лукасу у 1995 році Нобелівської премії.

Таким чином, динамiка розвитку концепцiй економiчного регулювання дозволяє зробити висновок про те, що мiрилом застосовуваностi й ефективностi тiєї чи iншої концепцiї є комплекс соцiально-економiчних параметрiв конкретної країни. Парадигма регулювання не може залишатися незмiнною в динамiчних умовах, водночас використання теорiї, неадекватної ситуацiї, що склалася, не може вирiшити покладених на неї завдань. Останнiм часом виникла потреба в розробцi принципово нової суспiльно-економiчної моделi, яка вiдображала б докорiннi змiни в полiтичнiй, соцiальнiй ситуацiї, нову якiсть продуктивних сил, зрештою - нове мiсце людини у вiдтворювальнiй системi.

Реальна економiчна полiтика, що проводиться сьогоднi у країнах з розвиненою ринковою економiкою, є складним поєднанням описаних тут концепцiй. В подальшому буде докладно розглянуто практичнi аспекти застосування викладених теорiй державної економiчної активностi.

2. Ринкова економіка. Поняття ринку

З давніх часів ринок визначали як місце (ринкова площа), де здійснюється купівля або продаж товарів. Ринок - поняття більш широке і містке. Це і магазини, універмаги, універсами, різні палатки, де купуються продукти харчування, одяг, взуття, товари щоденного вжитку. Є ринки, на яких продаються і купуються цінні папери (акції, облігації), - фондові біржі. На товарних біржах, де пропонуються товари (зерно, цукор, цемент) за стандартними якісними показниками, покупці та продавці вступають у конкретні відносини. Два учасники або більше беруть на себе юридичні зобов'язання, якими визначаються їхні дії та відповідальність. Ці та інші відносини між продавцями і покупцями з приводу існуючих та потенційних товарів утворюють ринок.

Як явище господарського життя ринок з'явився багато сотень років назад як наслідок природно-історичного розвитку виробництва і обміну, що породило товарне ведення господарства. Відбувалося це через розвиток суспільного поділу праці, появу економічно самостійних, юридично незалежних господарюючих суб'єктів і перехід від натурального виробництва до прямого продуктообміну, а потім і до товарного обміну та ринку. В сучасному розвиненому суспільстві, де, з одного боку, неухильно зростає кількість товарів, покупців і продавців, а з іншого - розвиваються засоби зв'язку, акти купівлі-продажу можуть здійснюватися за допомогою телефону, поштою та іншими сучасними засобами зв'язку. Для цього не потрібний безпосередній контакт суб'єктів ринкових відносин, а отже, місце для їхньої зустрічі. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що ринок - це обмін, який ведеться за законами товарного виробництва і обігу.

Проте, коли мова іде про ринок як сферу обміну, слід мати на увазі, що це не просто сфера обміну (він може відбуватись і у неринковій формі - наприклад, бартеру), а така сфера, в якій обмін товарів здійснюється за суспільною оцінкою, що знаходить своє відбиття у ціні. Інакше кажучи, збалансування актів купівлі - продажу має досягатися за допомогою ціни. Це положення має надзвичайно важливе значення, тому що лише ринок виконує роль механізму, через який досягається рівновага попиту і пропозиції. Будь-які намагання замінити ринок якимось центром, що встановлює, скільки, кому і як виробляти, споживати, за якими цінами реалізувати товари, чи сучасними досягненнями науково-технічного прогресу, в тому числі електронної обчислювальної техніки, не дали позитивного результату. Інтереси суб'єктів виробництва не реалізуються, виробництво розвивається повільними темпами, спотворюється його структура, порушується економічна і соціальна рівновага в суспільстві.

Ринок забезпечує зв'язок між виробництвом і споживанням, пропорційність процесу відтворення, його цілісність. Тут відбувається суспільне визнання створеного продукту, суспільного характеру праці, що втілюється в ньому. Будь-яка споживна вартість починає служити людям лише після її реалізації, а праця, витрачена на виробництво товару, стає суспільно необхідною. Відбувається це завдяки досягненню рівноваги між попитом та пропозицією. На ринку кількість товарів, яку хочуть купити покупці, має відповідати кількості товарів, яку хочуть продати продавці. В такому випадку ціни встановлюються на рівні попиту і пропозиції, що й веде до рівноваги. Отже, ціна рівноваги - це ціна, за якої пропозиція відповідає попиту.

Рівновага ринкових цін забезпечує збалансованість між різними галузями виробництва, виробничою і невиробничою сферами, між сумою вартостей і цін товарів, між платоспроможним попитом і пропозицією.

Якщо ж рівноваги між попитом і пропозицією немає, то ринок через такий його інструмент, як ціна, впливає і на виробництво. Недостатня кількість якихось споживних вартостей на ринку призводить до підвищення на них цін і навпаки. Це, в свою чергу, впливає на виробництво: зумовлює його розширення або зменшення. Отже, економіка, що функціонує в ринкових умовах, розвивається за ринковими законами: вартості, попиту і пропозиції, середнього прибутку та ін.

Сутність ринкових зв'язків невіддільна від свободи підприємництва і конкуренції. Головним інтересом підприємця є збільшення прибутку. А це означає, що в ринкових умовах відбувається протидія інтересів як різних підприємців між собою, так і підприємців і працівників, зайнятих виробничою діяльністю.

Добровільний обмін між виробниками, покупцями, робітниками і власниками інших факторів виробництва на основі цін відображає сутність ринкової економіки.

Досвід розвинених країн, а також нашої країни, що нехтували ринковими відносинами, довів: модель без ринкової економіки безперспективна, вона придушує інтереси людей, паралізує всіляку ініціативу, сповільнює економічний та соціальний розвиток. Ринок є одним з найбільших досягнень цивілізації, загальноекономічним явищем, характерним для будь-якого способу виробництва, де діють закони товарного виробництва.

Ринкові відносини динамічні, вони несуть в собі не тільки генетичну пам'ять економічних перетворень, здійснених людством, а й особливості історичних, економічних, природних, соціально-політичних, національних, культурних та інших умов розвитку різних країн. Реальний стан цих умов визначає ступінь розвитку ринкових відносин.

Сучасний ринок як високорозвинений продукт цивілізації докорінно відрізняється від ринку епохи вільної конкуренції. Для нього характерні гарантований збут значної кількості товарів, соціальний захист непрацездатного і малозабезпеченого населення, регулювання фінансової, грошової, кредитної та цінової політики з боку держави, високі організованість та виконавча дисципліна [2. 103-105].

Отже, ринок є складним утворенням, що являє собою, з одного боку, сферу обміну, сукупність процесів купівлі-продажу, які здійснюють збалансування за рахунок цін, а з іншого - забезпечує зв'язок між виробництвом і споживанням, безперервність процесу відтворення, його цілісність. Побудувати сучасний ринок означає: привести в дію економічні інтереси людей, стимули виробництва, прискорити економічне зростання, вивести країну на рівень сучасних досягнень науково-технічного та культурного розвитку.

3. Основні методи державного регулювання економіки

Основні методи державного регулювання економіки:

- проведення реформ в оподаткуванні корпорацій, державних підприємств і підприємств немонополізованого сектора економіки;

- державне стимулювання науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, або науково-технічна політика;

- активна амортизаційна політика;

- кредитно-грошова політика;

- здійснення структурної або промислової політики.

Антимонопольне законодавство в Україні визначає правові основи обмеження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за його дотриманням. Монопольним вважають таке становище підприємств, коли його частка на ринку певного товару перевищує 35 відсотків і він має змогу самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати тут конкуренцію. Щоб не допустити зловживання монопольним становищем на ринку, створюють компетентні державні органи, які повинні контролювати угоди, що укладаються між підприємцями та органами влади й управління. До їхніх функцій входить також контроль за веденням підприємцями конкуренції і метою запобігань недобросовісним формам і методам її. Нині у країнах з ринковою і в тих, що переходять до ринкової економіки, посилюється підтримка держави ринково-конкурентних сил. Незважаючи на специфічні особливості, переорієнтація на пріоритет ринкового механізму в країнах обох степенів розвитку має загальні риси, основу яких становить зміна економічних функцій держави. На перший план було висунуто завдання створити сприятливого інвестиційного клімату і стимулювання утворення капіталу шляхом здійснення бюджетно-податкової та кредитно-грошової політики;заохочення сил конкуренції і створення приватному підприємництву певних умов для розгортання ринкової діяльності. Серед заходів, спрямованих на виконання цього завдання, були реформа управління державними компаніями, ревізія (або створення) антимонопольного законодавства. Рушійні сили розвитку, втілень в товарному виробництві, особливо в період їх стихійної дії, нерідко зумовлювали потрясінь в господарстві країн розвинутої ринкової економіки, руйнівні економічні кризи. Вихід було знайдено в посиленні регулюючих функцій держави. Основою господарської системи, як і раніше, залишається ринок, проте регулятори цього взаємодіють з внутрішнім фірмовим плануванням і державними важелями централізованого регулювання.

4. Моделі ринкової економіки провідних країн світу

У розвиненому світі склалося кілька моделей ринкового господарювання. Попри певні відмінності як між моделями, так і всередині їх можна згрупувати у три різновиди -- вільний, соціально орієнтований і державно керований ринок.

Зазначені моделі ринкової економіки мають спільні та специфічні риси.

До спільних рис належать:

* наявність багатоманітних форм власності -- приватної, колективної, державної;

* конкуренція і сприяння її відтворенню з боку держави.

Специфічні риси зумовлені історичними, культурними, релігійними, політичними чинниками тієї чи іншої країни і знаходять вияв у ролі уряду в економіці, організації фінансових ринків і ефективності вирішення соціальних проблем.

У США, наприклад, в економічному житті суспільства урядові відведено обмежену роль. Це зумовлено історією виникнення цієї країни, розмаїттям культурних, релігійних та інших традиційних народів, що їх заселяли. Першими європейськими поселенцями були люди, які намагалися сховатися від закону, релігійних переслідувань і утвердити себе як особистість. На цьому ідеологічному ґрунті й формувались ринкові засади в США.

Більша частина західноєвропейських країн жила в умовах феодальної системи, за законами, побудованими на принципах монархізму, що й визначало роль держави в економічному і соціальному житті.

Специфіка японської моделі економіки є результатом повної ізольованості країни від зовнішнього світу, особливостей феодальної системи та вікових традицій конфуціанства. Саме ці та інші історичні, природно-кліматичні, культурні чинники сприяли тому, що Японія є менш індивідуалізованим суспільством, ніж інші розвинені країни.

Специфіка історичних традицій і політичної філософії США, європейських держав і Японії відбивається й на організації економічного життя цих країн.

У країнах Європейського Союзу частка урядових витрат набагато перевищує цей показник у США та Японії. Це відбиває особливе ставлення європейських країн до системи державного соціального забезпечення як способу обмеження нерівності доходів і підтримання суспільної стабільності. В Японії обсяг суспільних асигнувань є набагато нижчим, більшу частину соціальних потреб задовольняє сім'я. У Сполучених Штатах Америки держава також не надає надійного соціального захисту, однак і родина не поспішає брати на себе цю відповідальність.

Одним з наслідків відмінностей у підходах до соціальної політики є неоднакові доходи. Відсоток людей, що живуть за межею бідності, у США, безумовно, вищий, ніж у Європі та Японії, незважаючи на те, що Америка є найзаможнішою країною світу [3].

За якими ж критеріями має оцінюватись ефективність різних моделей ринкової економіки? Для більшості країн, що переходять від індустріального до постіндустріального суспільства, або тих, що в нього вступають, такий критерій має зводитись до реалізації потенції особистості, забезпечення найсприятливіших економічних, соціальних, екологічних та психологічних умов для існування людини. Це сприятиме соціальній злагоді в суспільстві, буде чинником подальшого розвитку економіки, науки, культури.

Організація Об'єднаних Націй рівень розвитку країн характеризує спеціальним індексом, що враховує доход, медичне забезпечення і освіту.

4.1 Модель ринкової економіки США

Загальновідомо, що модель сучасної змішаної економіки розвинутих країн Заходу має свої характерні особливості. Американська ж модель побудована на основі всебічного заохочення підприємницької діяльності, збагачення найбільш активної частини населення. Вона базується на високому рівні продуктивності праці та орієнтуванні на досягнення успіху кожної окремої особистості.

На нинішньому етапі спостерігається значне зближення американської, європейської і японської моделей управління. Розвиток науково-технічного прогресу і конкуренції ведуть до нівелювання цих відмінностей. Однак деякі відмінності все ще зберігаються. В американській моделі управління краще, ніж в інших країнах поставлена робота по підготовці кадрів керівних структур, накопичений багатий досвід керівної діяльності. В зв'язку з тим, що в затратах на виробництво близько 70% припадає на працю, американські керівники орієнтуються на застосування зберігаючих методів виробництва з причини обмеженості та коштовності людських ресурсів. Важливою особливістю американської моделі управління являється комплексне використання сильних сторін на мікро рівні (фірма) і макрорівні (державне регулювання). В зовнішній торгівлі і пересуванні капіталу домінуючі позиції займають великі фірми, вони враховують вплив окремих підприємств на міжнародну спеціалізацію країни, їх здатність адаптуватися до макроекономічних умов виробництва, їх пріоритетне положення в розробці і створенні нових товарів, кооперування виробництва і збуту з фірмами інших країн для взаємо-передачі технологій.

Американські корпорації надійно утримують першість у світі за такими напрямками НТП, як виробництво літаків та космічних апаратів, надпотужних комп'ютерів та їх програмного забезпечення, напівпровідників і найновіших потужних інтегральних схем, лазерної техніки, засобів зв'язку, розробка біотехнологій. Навіть зараз США продовжує випереджати країни Західної Європи і Японію в одній з найголовніших сфер в галузі використання комп'ютерів - проблемі підключення їх до Інтернету.

Американські фірми відрізняються гнучкою і ефективною організацією виробництва і праці, високою спеціалізацією виробництва і управління. Основним завданням ради директорів являється вивчення перспектив розвитку підприємства: середньої ланки - маркетинг, нижчої ланки (майстрів) - удосконалення трудових відношень у колективі, створення здорової робочої обстановки. Такий підхід забезпечує високу продуктивність праці, підвищення якості продукції та зниження витрат виробництва на одиницю продукції, яка виробляється, успіх в конкурентній боротьбі та достатній прибуток не лише для збереження фірми в галузі, але й для подальшого її розвитку [4].

Американська модель - це ліберальна ринкова модель, про яку заговорили у 90-х роках, коли лідерство в економічному зростанні перейшло до США. Темпи росту ВНП тут у 1992-1999 рр. складали в середньому 3,9% в рік (5,2% у 2000 р.), тоді як в ЄС - 22% [МЭиМО. - 2002. - №1. - С.4].

Ця модель будується на системі сприяння усякому заохочуванню підприємницької активності, збагаченню найбільш активної частини населення, на стимулюванні розвитку нової техніки і технології, найбільш перспективних і ефективних виробництв. Господарське зростання в цей період було забезпечене також радикальною зміною структури економіки за рахунок стрімкого розширення інформаційного і комунального секторів (з 3,4 до 6,8% ВНП), підвищенням внутрішнього попиту (у середньому на 5,3 %щорічно), що перевищує динаміку ВНП, і гігантським притоком інвестицій. Малозабезпеченим громадянам створюється прийнятний рівень життя за рахунок часткових пільг і допомог. Забезпечується високий рівень соціальної диференціації. Цю модель характеризують високий рівень продуктивності праці і масової орієнтації на досягнення особистого успіху. Вплив держави спрямований на підтримку стабільної кон'юнктури і економічної рівноваги [3].

4.2 Розвиток шведської моделі ринкової економіки

Термін "швецька модель" виник в зв'язку з становленням Швеції як однієї з найрозвинутіших в соціально-економічному відношенні держави. Він з'явився в кінці 60-х років, коли іноземні спостерігачі почали помічати вигідне поєднання в Швеції швидкого економічного росту з обширною політикою реформ на фоні відносної соціальної безконфліктності в суспільстві. Цей образ успішної і лагідної Швеції особливо сильно контрастував тоді з зростанням соціальних і політичних конфліктів в навколишньому світі.

Зараз цей термін використовується в різних значеннях і має різний зміст в залежності від того, що в нього вкладається. Деякі аналітики відзначають змішаний характер швецької економіки, поєднуючи ринкові відносини і державне регулювання, переважної частини приватної власності в сфері виробництва і усуспільнення споживання.

Інша характерна риса післявоєнної Швеції - специфіка відношень між працею і капіталом на ринку праці. Протягом багатьох десятиріч важливою частиною швецького суспільного життя була централізована система переговорів про укладення колективних договорів щодо заробітної плати за участю потужних організацій, профспілок і підприємців в якості головних діючих осіб, причому політика профспілок ґрунтувалася на принципах солідарності між різноманітними групами працівників.

...