Загальна характеристика ринкової економіки

Таким чином, фірми на ринку монополістичної конкуренції вступають в суперництво не тільки (ба навіть не стільки) за допомогою цін, але й шляхом всебічної диференціації продукції й послуг. Монопольність в такій моделі полягає в тому, що кожна фірма за умов диференціації продукції має певною мірою монопольну владу над своїм товаром; вона може підвищувати й знижувати ціну на нього незалежно від дій конкурентів, хоч ця влада і обмежується наявністю виробників аналогічних товарів. Крім того, на монополістичних ринках поряд з дрібними й середніми є досить великі фірми.

За такої моделі ринку фірми прагнуть розширяти свою область переваг шляхом індивідуалізації своєї продукції. Це відбувається передовсім за допомогою товарних знаків, найменувань і рекламної кампанії, які наголошують на відмінностях товарів.

Монополістична конкуренція відрізняється від досконалої за наступними ознаками:

· на ринку продаються не гомогенні, а гетерогенні товари;

· для учасників ринку нема повної прозорості ринку, й вони діють не завжди відповідно до економічних принципів;

· підприємства прагнуть розширити свою область переваг шляхом індивідуалізації своєї продукції;

· доступ на ринок для нових продавців при монополістичній конкуренції утруднений через наявність переваг.

Олігополія характеризується небагато-чисельністю учасників конкуренції - коли відносно мала (в межах десятку) кількість фірм панує на ринку товарів чи послуг. Класичним прикладом олігополії є "велика трійка" в США - "Дженерал моторз", "Форд", "Крайслер".

За умов олігополії можуть вироблятися як однорідні, так і диференційовані товари. Однорідність найчастіше має місце на ринках сировини й напівфабрикатів: руди, нафти, сталі, цементу тощо; диференціація - на ринках споживчих товарів.

Небагаточисельність фірм сприяє монополістичним угодам між ними: щодо встановлення цін, розділу чи розподілу ринків або щодо інших способів обмеження конкуренції між ними. Доведено, що конкуренція на олігополістичному ринку тим інтенсивніше, чим нижче рівень концентрації виробництва (велика кількість фірм), і навпаки.

Важливу роль в характері конкурентних відносин на такому ринку відіграють обсяг і структура тієї інформації про конкурентів і про умови попиту, якою фірми володіють: чим менше такої інформації, ти більш конкурентним буде поведінка фірми. Основна відмінність олігополістичного ринку від ринку досконалої конкуренції пов`язано з динамікою цін. Якщо за досконалої конкуренції вони пульсують безперервно й безсистемно залежно від коливань попиту й пропозиції, то за олігополії ціни мають тенденцію до стійкої фіксації й змінюються не так часто. Типовим є т.зв. лідерство в цінах, коли їх переважно диктує одна провідна фірма, інші ж олігополісти ідуть слідом за лідером. Доступ до ринку новим продавцям утруднений. В разі згоди олігополістів з приводу цін, конкуренція все більше зміщується в напрямі якості, реклами і індивідуалізації[5, c. 105-108].

Отже, в теоретичному аспекті можна виділити два типи ринкової поведінки: досконалу (вільну, чисту) й недосконалу конкуренцію. На практиці домінує недосконала конкуренція. Вона виникає тоді, коли далеко не всі фірми галузі можуть запропонувати певний товар за діючою ціною. Залежно від кількості продавців і покупців одного і того ж товару чи послуги, на ринку розрізняють типи їхньої ринкової поведінки і ймовірні результати ринкової діяльності кожного з суб'єктів.

Основним підсумком реалізації конкурентної політики стало утвердження конкурентних відносин на більшості товарних ринків України. Завдяки заходам щодо демонополізації економіки, створенню системи захисту конкуренції в підприємницькій діяльності частка монопольного сектору в економіці країни помітно знизилася. У більшості галузей промисловості, сільського господарства, а також у сфері зв`язку і транспорту все активніше формуються конкурентні відносини.

У суспільній свідомості відбувається переосмислення місця і значення конкуренції та конкурентної політики держави в системі економічних перетворень в Україні, їхньої реальної ваги та можливостей. Сьогодні в країні немає впливових політичних та суспільних сил, які б заперечували необхідність і користь економічної конкуренції.

Політика послідовного сприяння розвиткові конкурентних відносин стала одним із важливих чинників, що забезпечили за два останні роки високі темпи економічного зростання, стабільність національної грошової одиниці, позитивні зрушення у сфері життєзабезпечення населення, поступове покращення його добробуту.

Економічні процеси останнього часу на практиці підтвердили взаємопов'язаність і взаємовплив розвитку конкурентних відносин і економічної активності. Найвищі темпи приросту промислової продукції спостерігалися в галузях, де найбільш глибоко та послідовно сформувалося конкурентне середовище. Це, зокрема, легка і харчова промисловість, целюлозно-паперова, поліграфічна й деревообробна промисловість, а також видавнича справа.

Закріплення та посилення цих тенденцій, забезпечення умов для стійкого тривалого зростання потребує зменшення частки монопольного сектору в економіці України.

Спроможність держави не лише визначати, а й гарантувати єдині "правила гри" для всіх суб`єктів господарювання, проводити дієву конкурентну політику є основою інвестиційної привабливості економіки, головним чинником її стабільності.

Уряд формує конкурентну політику з точки зору необхідності переорієнтації структурних зрушень в економіці на ефективне функціонування реального сектору. Це в свою чергу передбачає здійснення комплексу заходів щодо формування ефективного конкурентного середовища як механізму, що в короткостроковій перспективі сприятиме економічному зростанню, поєднаному з реалізацією ключових завдань соціального розвитку, а в довгостроковій - стане одним з основних чинників створення та функціонування соціально орієнтованої ринкової економіки в Україні. До основних завдань конкурентної політики в умовах сьогодення можна віднести посилення впливу конкуренції на ціноутворення, формування конкурентного середовища на ринках енергоносіїв, сільгосппродукції, житлово-комунальних послуг[11, c. 163-166].

Як важливий фактор, що забезпечуватиме розвиток підприємництва та конкуренції, Кабінет Міністрів України розглядає зниження рівня податкового тиску з одночасним розширенням бази оподаткування. Уряд продовжує роботу щодо скасування пільг і преференцій окремим суб`єктам господарювання, вирівнювання умов конкуренції на регіональному та місцевих рівнях, удосконалення правових механізмів добросовісної конкуренції. Це є одним із пріоритетних завдань, передбачених Указом Президента України "Про основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки". Найближчим часом Уряд вживатиме заходів щодо скасування економічно невиправданих податкових пільг. На часі є запровадження мораторію на ініціювання законопроектів щодо надання податкових пільг.

Створення рівних умов конкуренції для всіх суб`єктів господарювання безпосередньо пов`язане із впорядкуванням та оптимізацією державної підтримки окремих суб'єктів господарювання та галузей економіки. У зв`язку із цим існує необхідність розробки та прийняття Закону України "Про державну допомогу". Водночас приведення практики надання державної допомоги у відповідність до європейських норм стане важливим кроком на шляху вступу України до Світової Організації Торгівлі та інтеграції до Європейського Союзу.

Розвиткові повноцінного конкурентного середовища має сприяти вдосконалення механізмів управління державною власністю. З одного боку, необхідно забезпечити ефективне управління державними підприємствами - з тим, щоб перетворити їх на цілком рівноправних учасників ринку. А з іншого - потрібно забезпечити умови для належної конкуренції між ними.

Виконання зазначених у проекті Програми діяльності Кабінету Міністрів України завдань конкурентної політики на сучасному етапі передбачає завершення формування цілісної нормативно-правової бази з цього питання. Одним із ключових напрямів є забезпечення повноцінної реалізації положень Закону України "Про захист економічної конкуренції", який визначає правові засади підтримки і захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності та спрямований на забезпечення ефективного функціонування вітчизняної економіки на основі розвитку конкурентних відносин.

Створення належних умов розвитку конкурентних відносин потребує якнайшвидшого визначення принципів здійснення та етапів реформування господарської діяльності органів виконавчої влади щодо надання платних послуг суб'єктам господарювання та населенню. Упорядкування й оптимізація цієї діяльності є невід`ємною складовою адміністративної реформи в Україні

Основним підсумком реалізації конкурентної політики стало утвердження конкурентних відносин на більшості товарних ринків України. Завдяки заходам щодо демонополізації економіки, створенню системи захисту конкуренції в підприємницькій діяльності частка монопольного сектору в економіці країни помітно знизилася. У більшості галузей промисловості, сільського господарства, а також у сфері зв`язку і транспорту все активніше формуються конкурентні відносини.

У суспільній свідомості відбувається переосмислення місця і значення конкуренції та конкурентної політики держави в системі економічних перетворень в Україні, їхньої реальної ваги та можливостей. Сьогодні в країні немає впливових політичних та суспільних сил, які б заперечували необхідність і користь економічної конкуренції.

Політика послідовного сприяння розвиткові конкурентних відносин стала одним із важливих чинників, що забезпечили за два останні роки високі темпи економічного зростання, стабільність національної грошової одиниці, позитивні зрушення у сфері життєзабезпечення населення, поступове покращення його добробуту.

Економічні процеси останнього часу на практиці підтвердили взаємопов'язаність і взаємовплив розвитку конкурентних відносин і економічної активності. Найвищі темпи приросту промислової продукції спостерігалися в галузях, де найбільш глибоко та послідовно сформувалося конкурентне середовище. Це, зокрема, легка і харчова промисловість, целюлозно-паперова, поліграфічна й деревообробна промисловість, а також видавнича справа.

Закріплення та посилення цих тенденцій, забезпечення умов для стійкого тривалого зростання потребує зменшення частки монопольного сектору в економіці України.

Спроможність держави не лише визначати, а й гарантувати єдині "правила гри" для всіх суб`єктів господарювання, проводити дієву конкурентну політику є основою інвестиційної привабливості економіки, головним чинником її стабільності.

Уряд формує конкурентну політику з точки зору необхідності переорієнтації структурних зрушень в економіці на ефективне функціонування реального сектору. Це в свою чергу передбачає здійснення комплексу заходів щодо формування ефективного конкурентного середовища як механізму, що в короткостроковій перспективі сприятиме економічному зростанню, поєднаному з реалізацією ключових завдань соціального розвитку, а в довгостроковій - стане одним з основних чинників створення та функціонування соціально орієнтованої ринкової економіки в Україні. До основних завдань конкурентної політики в умовах сьогодення можна віднести посилення впливу конкуренції на ціноутворення, формування конкурентного середовища на ринках енергоносіїв, сільгосппродукції, житлово-комунальних послуг[11, c. 163-166].

Як важливий фактор, що забезпечуватиме розвиток підприємництва та конкуренції, Кабінет Міністрів України розглядає зниження рівня податкового тиску з одночасним розширенням бази оподаткування. Уряд продовжує роботу щодо скасування пільг і преференцій окремим суб`єктам господарювання, вирівнювання умов конкуренції на регіональному та місцевих рівнях, удосконалення правових механізмів добросовісної конкуренції. Це є одним із пріоритетних завдань, передбачених Указом Президента України "Про основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки". Найближчим часом Уряд вживатиме заходів щодо скасування економічно невиправданих податкових пільг. На часі є запровадження мораторію на ініціювання законопроектів щодо надання податкових пільг.

Створення рівних умов конкуренції для всіх суб`єктів господарювання безпосередньо пов`язане із впорядкуванням та оптимізацією державної підтримки окремих суб'єктів господарювання та галузей економіки. У зв`язку із цим існує необхідність розробки та прийняття Закону України "Про державну допомогу". Водночас приведення практики надання державної допомоги у відповідність до європейських норм стане важливим кроком на шляху вступу України до Світової Організації Торгівлі та інтеграції до Європейського Союзу.

Розвиткові повноцінного конкурентного середовища має сприяти вдосконалення механізмів управління державною власністю. З одного боку, необхідно забезпечити ефективне управління державними підприємствами - з тим, щоб перетворити їх на цілком рівноправних учасників ринку. А з іншого - потрібно забезпечити умови для належної конкуренції між ними.

Виконання зазначених у проекті Програми діяльності Кабінету Міністрів України завдань конкурентної політики на сучасному етапі передбачає завершення формування цілісної нормативно-правової бази з цього питання. Одним із ключових напрямів є забезпечення повноцінної реалізації положень Закону України "Про захист економічної конкуренції", який визначає правові засади підтримки і захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності та спрямований на забезпечення ефективного функціонування вітчизняної економіки на основі розвитку конкурентних відносин.

Створення належних умов розвитку конкурентних відносин потребує якнайшвидшого визначення принципів здійснення та етапів реформування господарської діяльності органів виконавчої влади щодо надання платних послуг суб'єктам господарювання та населенню. Упорядкування й оптимізація цієї діяльності є невід`ємною складовою адміністративної реформи в Україні

3.2 Форми власності в Країні

З юридичної точки зору власність характеризує відносини щодо присвоєння, володіння та використання людиною різних цінностей (матеріальних, духовних).

Власність реалізується в різних функціональних формах.

Рис. 1. Форми власності

Конституцією України визначено приватну, державну та комунальну форми власності. В окремих випадках виділяється колективна (кооперативна, акціонерна) форма власності. У ст. 41 Конституції України записано: «Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до Закону.

Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним».

Відносини власності виконують системоутворювальну функцію в структурі економічних відносин. Вони визначають:

* спосіб поєднання робочої сили та засобів виробництва;

* соціальну структуру суспільства, його поділ на класи;

* характер використання та споживання створеного в процесі виробництва продукту;

* специфіку обміну та розподілу створюваного продукту;

* мету виробництва та характер управління економічними процесами.

Еволюція відносин власності

Ще не так давно сама постановка питання про історизм відносин власності, можливість їхнього еволюційного розвитку, пристосування до умов виробництва, що постійно змінюються, вважалася помилковою. В економічній літературі панівною була точка зору, що якісні зміни у визначальній структурі економічної системи суспільства -- відносинах власності -- можливі лише на революційній основі, методом «експропріації». Так було під час революції 1917р. в Росії, коли відносини власності було змінено силою: приватна власність була знищена. На її основі було утворено загальнодержавну власність. Нині все більш очевидним стає недостатня коректність такого підходу. Власність розвивається за власними законами.

У зв'язку з цим постає цілком природне питання: у чому смисл процесу історичної еволюції власності, на якій основі він розвивається, які чинники його зумовлюють?

Структурна складність відносин власності визначає багатоаспектність процесу її історичного розвитку.

Власність характеризує спосіб взаємодії людини з природою.

Визначити сутність еволюційного розвитку відносин власності можна лише з урахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який підпорядкований інтересам людини. Кожний новий, вищий за своїм змістом ступінь у розвитку відносин власності має розглядатися, виходячи з якісних змін у способі взаємодії людини з природою, характері присвоєння засобів та результатів її праці в інтересах розвитку багатства особистості. З цих позицій має аналізуватись і розвиток різних форм власності, конкретно історична сукупність яких визначає структуру і зміст виробничих відносин того чи іншого суспільства. Кожна функціональна форма власності має оцінюватися з позицій закладених у її структурі можливостей створення з урахуванням рівня розвитку продуктивної сили праці людини, оптимальних умов для підпорядкування виробничого процесу цілям Та інтересам її всебічного розвитку.

3. Індивідуальна власність - як вихідна форма власності

Ядром сукупності відносин власності, їхньою вихідною структурою є відносини індивідуальної власності. При цьому власність на засоби виробництва розглядається з позицій розвитку людської особистості, її суспільної природи.

Індивідуальна власність людини характеризує продуктивну силу її праці.

У цьому розумінні засоби виробництва розглядаються не тільки як результат втілення минулої праці людини, а і як продуктивна сила І її праці. Мається на увазі те, що матеріально-уречевлені засоби виробництва у процесі продуктивного споживання їх працею людини набувають якісно нових ознак. Вони втрачають свої суто природні характеристики і перетворюються на робочі органи людини, суспільну продуктивну силу її праці та специфічний об'єкт її індивідуальної власності.

Отже, специфічність продуктивної сили праці як об'єкта індивідуальної власності полягає у тому, що вона є невід'ємною ланкою суспільної природи людини, структурної цілісності її особи.

Цим зумовлюється виключне право кожної людини не тільки вільно користуватися, а й розпоряджатися своєю продуктивною силою, використовувати її цінності у власних інтересах.

Індивідуальна власність людини на суспільно-виробничу силу її особистої праці як з історичної, так і логічної точки зору характеризує сутнісну основу власності взагалі, її якісну природу, те, без чого відносини власності взагалі не існують. Водночас у цій інтерпретації відносини власності ще не розглядаються у органічній єдності змісту і форми. Тут ще відсутні ті ланцюги, які пов'язують власність з усією системою економічних відносин, на основі якої вона реалізується. На цьому рівні власність розглядається поза специфічними характеристиками, як «річ у собі».

Суспільна природа особи, структурним елементом якої є індивідуальна власність, конституюється лише у процесі продуктивної праці людини.

Індивідуальна власність людини на її продуктивну силу не може бути відокремленою від продуктивної праці. Вона формується і реалізує себе лише у цьому процесі. Отже, тотожність праці та власності характеризується як вияв одного з фундаментальних законів економічної теорії.

Цей закон визначає, по-перше, одне з найбільш принципових положень економічної теорії -- положення про трудовий характер власності та як наслідок цього об'єктивну обумовленість поєднання в одній особі працівника і власника; по-друге -- виключне право кожного працівника на присвоєння, користування і розпорядження результатами своєї праці.

Дія економічного закону, який характеризує тотожність праці та власності, визначає загальноцивілізаційну логіку розвитку виробничого процесу, його підпорядкування безпосереднім інтересам виробника і власника. Однак у цьому разі йдеться лише про загальний стрижень еволюційного процесу, який на кожному історичному етапі розвитку має своє специфічне втілення. Останнє реалізується через процес формоутворення власності. Тому говорити про конкретний механізм функціонування відносин власності на тому чи іншому відрізку історії можна лише, проаналізувавши всю сукупність функціональних форм власності, що діють у відповідній структурі економічних відносин.



4. Принципи формоутворення основних форм власності

Що ж є вихідною основою розвитку процесу формоутворення власності, які об'єктивні чинники визначають структуру і принципи утворення її окремих функціональних форм та видів?

У принциповому плані відповідь на поставлені запитання є досить очевидною.

Кожна функціональна форма власності має відбивати насамперед рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі та ступеню складності суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві.

Форма власності визначається специфікою суспільної продуктивної сили праці як об'єкта індивідуальної власності людини. Покликана створювати найоптимальніші умови для реалізації цієї сили, вона не може бути вищою чи нижчою, ніж ступінь розвитку останньої. Будь-які «забігання» вперед (так само, як і відставання) у процесі формоутворення власності від досягнутого рівня продуктивної сили суспільної праці негативно відіб'ються на розвитку її та у кінцевому підсумку стримуватимуть економічний прогрес.

В умовах товарного виробництва і ринкових відносин лише конкуренція здатна виявити ефективність певної форми власності порівняно з іншими та перспективи її економічного відтворення.

Водночас положення про об'єктивну обумовленість процесу формоутворення власності рівнем та характером розвитку суспільної продуктивної сили праці людини не повинно абсолютизуватися. Економічні явища і процеси завжди являють собою багатомірну структуру. Такими ж багатомірними є й причинно-наслідкові зв'язки, що "визначають логіку їхнього розвитку. Відношення власності не є тут винятком. Перебуваючи в постійній динаміці, вони зазнають на собі впливу не якогось окремого чинника, а широкого спектру соціально-економічних, політичних, внутрішніх та зовнішніх чинників, а також культурно-національних умов і традицій того чи іншого суспільства. Що, у кінцевому підсумку, визначає не лише структурну множинність, а й можливу альтернативність процесу формоутворення.

Більше того, як свідчить практика, форми власності реалізують себе не у чистому вигляді.

Кожна форма власності за своїм змістом багатоструктурна. Вона неодмінно містить різноманітні структури -- нові й старі, ті, що відживають І щойно народжуються, стимулюють і водночас стримують процеси економічного розвитку.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише тоді, коли визначені її економічні межі. Виникнувши завдяки дії певних об'єктивно детермінованих чинників і передусім під впливом структурної специфіки суспільної продуктивної сили праці, в умовах, коли дія цих чинників припиняється, вона може і має бути заміненою іншою, більш прогресивною формою. Будь-яка консервація розвитку функціональних форм власності неодмінно призводить до застійних процесів, стримує розвиток продуктивних сил, гальмує суспільний прогрес.

Саме так відбувався процес становлення приватнокапіталістичної форми власності, її елементарні структури з'явилися вже в XIV ст. у вигляді простого мануфактурного виробництва у північних містах Італії та Нідерландах. Пізніше, починаючи з XVI і до XVII ст., відбувався процес первинного нагромадження капіталу, знову-таки пов'язаний з утвердженням приватнокапіталістичного підприємництва. Однак і в цей досить тривалий відрізок часу технологічна структура, заснована на ручній праці та примітивних знаряддях виробництва, не давала змоги капіталу повністю подолати системні зв'язки феодальних відносин. Йдеться про відчуження людини від землі як основного засобу виробництва і перетворення її робочої сили на вільний об'єкт купівлі-продажу.

І лише у першій третині XIX ст., діставши внаслідок завершення промислової революції адекватну собі за ступенем зрілості, засновану на механізації виробничих процесів матеріально-технічну базу, приватнокапіталістична власність утвердилась як панівна структура економічного базису суспільства.

Інакше розвивались економічні процеси у країнах, що стали на шлях державного соціалізму, де утворилася авторитарно-бюрократична система. У структурі їхніх господарств суспільна власність була встановлена силовим методом без відповідного зв'язку з прогресом продуктивних сил, на основі й у процесі якого тільки й можуть бути створені передумови для більш високого ступеня суспільно-історичного процесу. Це, у кінцевому підсумку, і визначило загальну нестабільність економічної системи суспільства, її саморозпад. «Капіталістична власність, -- писав з приводу цього на початку 30-х років XX ст. вчений і політичний діяч Німеччини К. Каутський, -- неодмінно буде відроджуватися у тих випадках, коли ще не створено об'єктивних умов для господарської організації, більш прогресивних, ніж капіталізм, якщо навіть тимчасово і вдалося розгромити капіталістичну власність насильницьким шляхом» (Каутський К. Материалистическое понимание истории. - М., 1931. - Т. 2. - С. 434).

5. Домінуючий об'єкт власності

Історія засвідчує, що кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її розвитку домінуючий об'єкт власності, який у своєму конкретному втіленні найповніше відбиває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень суспільно-продуктивної сили її праці та відповідно до цього формаційні особливості присвоєння засобів і результатів виробництва.

Для доцивілізаційних етапів розвитку людства таким об'єктом було природне середовище -- земля та існуючий на ній тваринний і рослинний світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх присвоєння -- первісною людиною. За цих умов члени первісних суспільних утворень -- сім'ї, роду, общини -- неосмислено сприймали зовнішнє середовище, яке їх оточувало, як природну передумову власного існування і неорганічне продовження свого тіла.

Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала земля, яка завдяки розвитку суспільної продуктивності праці поступово перетворилася з колективної основи існування людини на відособлений засіб її виробничої діяльності.

Особливість землі як засобу виробництва полягає у тому, що вона у своїй первісній основі не є результатом людської праці, а тому не може бути об'єктом власності в суто економічному розумінні. З теоретичного погляду земля може використовуватися лише як спільне надбання усього суспільства. Як сказано у Святому писанні, Бог дав землю «усім синам людським», тобто усьому людству, усім людям спільно. Саме цим, згідно з Біблією, визначається рівність усіх людей і кожної окремої особи по відношенню до спільних умов проживання і життєдіяльності.

Можна послатися і на вислів одного з відомих англійських економістів XIX ст. Дж. С. Мілля, який писав у «Основах політичної економії»: «Оскільки основоположний принцип власності полягає у наданні усім гарантій на володіння тим, що створено їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній бережливості, цей принцип неможливо застосувати до того, що не є продуктом праці -- до оброблюваної субстанції землі». «Земля не створена людиною», -- продовжував Дж. С. Мілль. -- Тому вона має бути «надбанням усіх людей». Порушення цього принципу призведе до того, що «щойно народжений на світ виявить, що всі дари природи уже присвоєні іншими і тим, хто щойно з'явився, не залишилося місця. Зрозуміло, що це вже є певною несправедливістю». За цими міркуваннями було зроблено такий висновок: «Держава може виступати у ролі єдиного землевласника, а землероби мають бути орендарями, що утримують свої ділянки на підставі строкового чи безстрокового договору».

За свідченнями етнографів, на ранніх ступенях розвитку людського суспільства земля не була об'єктом індивідуального (приватного) присвоєння. «Колективна власність на землю, -- писав з приводу цього Л. Морган (Древнєє общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. -- Л., 1935), -- була ... загальним явищем у варварських племен». До такого самого важливого з точки зору розуміння логіки історичного розвитку висновку прийшов і відомий російський дослідник М. Ковалевський, «Етнографія й історія, -- підкреслював він, -- свідчать про те, що індивідуального присвоєння землі та її продуктів на перших ступенях розвитку людства не існувало» (Очерк происхождения й развития семьи й собственности. -- М., 1939).

Проте суспільна практика внесла і у це питання свої корективи. В історичних межах аграрної цивілізації в різних районах земної кулі відповідно до природнокліматичних та інших умов виробництва сформувалися три специфічні (локальні) цивілізації -- азійська, антична і германська.

В умовах азійської цивілізації, для якої була характерна екстенсивна форма виробничої технології, збереглась суспільна (племінна чи общинна) власність на землю.

В античній цивілізації панівною була приватна власність на землю, яка стала основою інтенсивної суспільно-виробничої технології.

Своєрідна форма власності на землю склалася в умовах розвитку германської цивілізації. Відповідно до трудової діяльності древніх германців, яка ґрунтувалась на екстенсивно-інтенсивній технології, тут дістала розвиток змішана форма власності, за якої власником

землі виступали одночасно община (сім'я) і глава сім'ї. Цілком природно, що ця диференціація у своєму подальшому розвитку зумовила специфічні характеристики різноманітних локальних структур феодалізму -- суспільної формації, для якої власність на землю стала фундаментом економічної структури.

Згодом економічна практика довела, що земля як економічний ресурс найбільш ефективно використовується тоді, коли вона знаходиться у приватній власності товаровиробника. Однак і в цьому разі держава зберігає за собою функцію контролю за її раціональним з точки зору інтересів усього суспільства використанням.

Конституцією України (ст. 14) гарантується право приватної власності на землю: «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону».

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинного виробництва, вперше в історії домінуючим об'єктом власності стали створені людиною предмети виробничого призначення, передусім знаряддя праці. Необхідність високої концентрації індустріальних засобів виробництва зумовила прискорення розриву між працею і власністю, відрив робочої сили від об'єктивних умов її продуктивного використання. Як наслідок, засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набули форми капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства. Згідно з цим приватна власність на засоби виробництва стала панівною формою економічної системи капіталізму.

Принципово нові процеси у відносинах власності зароджуються у зв'язку з розвитком сучасної технологічної революції та становленням постіндустріальної структури виробництва. Домінуючим об'єктом власності стає інформація, яка втілює у собі переважно витрати інтелектуальної робочої сили. Остання, на відміну від робочої сили, що використовується у традиційних галузях економіки, поступово втрачає здатність відчуження від свого власника. Вона перестає бути товаром у традиційному розумінні. Водночас слід ураховувати й докорінні зміни у структурі інформаційної економіки, процеси деконцентрації та індивідуалізації виробництва, а також інші перетворення технологічного способу виробництва. У своїй сукупності вони призводять до все більшого знецінення тих економічних засад, на яких в епоху індустріалізму ґрунтувалося відчуження від трудівника продуктивної сили його праці, розвивалася приватнокапіталістична власність на засоби виробництва.

Логіка сучасного економічного розвитку засвідчує ефективність змішаної багатоукладної економіки ринкового типу, яка функціонує на органічному поєднанні різних форм власності та використанні диференційованих механізмів регулювання і управління ними.

На цій основі, з одного боку, здійснюється демократизація відносин власності, з іншого -- обмежуються економічний простір і діапазон функціонування класичних форм приватнокапіталістичної власності, що утвердилася і дістала всебічний розвиток в умовах індустріальної системи. Мається на увазі її еволюційно-позитивне самозаперечення і формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої сили і засобів виробництва. Завдяки цьому створюється фундамент для безпосередньої реалізації індивідуальної (приватнотрудової) власності людини на продуктивну силу її праці, тобто для виходу цієї основної ланки економічних відносин на рівень загальноцивілізаційних принципів розвитку.

6. Новітні тенденції в розвитку і вдосконаленню форм власності

Еволюційний процес розвитку висунув на домінуючі позиції корпоративну (акціонерну) форму власності. Тепер в економіці розвинених країн світу корпорації (акціонерні підприємства) є найбільш динамічною провідною структурою економіки. У США їхня частка у загальному обсязі реалізованої продукції становить майже 90 відсотків. У західних країнах на корпоративну форму власності припадає 80-90 відсотків загального обсягу виробництва.

У чому ж переваги корпорації перед класичною формою приватного підприємництва? Що забезпечило їй вихід на провідні позиції у сфері бізнесу?

Відповісти на ці запитання непросто через те, що йдеться про різноманітні чинники, які слід ураховувати. Та найбільш значущим тут є ось що. Особливість корпоративної форми власності полягає у тому, що вона, з одного боку, зберігає через володіння окремими особами акціями все те позитивне, що несе в собі приватна власність (підприємницький інтерес, ініціативу, свободу вибору, невтримну погоню за нагромадженням особистого, а отже, і суспільного багатства, право безстрокового успадкування). Більше того, корпорація примножує приватну власність. Особами, що володіють капіталом і отримують з цього прибуток, стає все більше громадян.

Водночас корпорація долає обмеженість, притаманну класичній формі приватної власності. Формуючи загальну структуру корпорації та зберігаючи себе в ній лише як юридичну інституцію володіння, приватнокапіталістична власність разом з тим заперечує себе економічно: вона реалізується через більш зрілі -- колективні -- форми організації виробництва. Йдеться про реалізацію через структуру корпорації відомої формули про «позитивне заперечення приватної власності».

Красномовним є історичний аспект становлення і розвитку корпорації. Перші акціонерні товариства з'явилися ще на початку минулого століття. Однак, попри їхні очевидні переваги, законодавство всіляко стримувало їхній розвиток. Досить сказати, що для того щоб отримати дозвіл на створення корпорації, потрібно було спеціальне рішення законодавчих органів або королівської влади.

Становище змінилося лише на початку нинішнього століття. Тепер відповідно до законодавства багатьох країн світу корпорації можуть створюватися для будь-яких цілей, причому без обов'язкового дозволу законодавчих органів.

Варті уваги й ті переваги корпоративної форми власності, що визначають її конкурентоспроможність. Це виключно висока виробнича гнучкість і можливість акумулювати капітальні ресурси і кошти будь-якої належності.

Корпорація є майже бездоганним механізмом для мобілізації найбільших сум капіталу. Це -- найдемократичніша форма власності.

Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо приватнокапіталістична власність у її класичному втіленні дезінтегрує суспільство, породжуючи цим самим складні соціальні проблеми суспільного розвитку, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови для соціальної інтеграції, подолання відчуження людини. У зв'язку з цим слід звернути увагу на те, що у процесі функціонування корпорації відбувається так званий процес деперсоніфікації великої приватної власності на засоби виробництва. Це знаходять вираження у втраті окремими власниками капіталу контролю над його функціонуванням.

Донедавна, коли йшлося про корпорацію, то, як правило, наголошувалося, що вона є засобом «пограбування» мільйонів акціонерів особами, що утримують контрольний пакет акцій. Тепер же ситуація багато в чому змінилася. Якщо у 1929 р. у США з 200 найбільших корпорацій контрольним пакетом акцій володіло 6 приватних осіб, то у 1964 р. таких взагалі не існувало.

Як приклад можна навести відому корпорацію АТТ (вироби телекомунікації), яка входить до першої десятки найбільших компаній США. Нині її акціонерами є більш як 2 млн осіб, жодна з яких не володіла акціями більш як 1 відсоток загальної суми акціонерного капіталу. Таке розпорошення акцій характерне і для багатьох інших корпорацій. Саме завдяки цьому управління ними здійснюють не приватні власники, а професійні управляючі, яких Дж. Гелбрейт назвав техноструктурою. «Влада людей, що управляють нею (корпорацією. -- А. Г.), -- писав він, -- не залежить більше від приватної власності» (Новое индустриальное общество. -- М., 1969).

Отже, йдеться про процес якісної еволюції механізму реалізації приватної власності, її структурної перебудови. Розпорошення власності, як пише з приводу цього Б. Гаврилишин (Дороговкази в майбутнє. -- К., 1990), є нині домінуючою реальністю. Це зумовлює докорінну зміну ролі цієї ланки економічних відносин у системі підприємства, зменшує можливість здійснення приватним власником прямого контролю над засобами виробництва. У кінцевому підсумку ці процеси розкривають зміст твердження «власність без влади і влада без власності». Змінилася основа влади. Спершу вона була похідною від власності. Згодом влада змістилася у бік компетенції, технічної спроможності забезпечувати економічне ефективне використання ресурсів.

Зауважимо, що корпорація не с застиглою формою власності. Вона еволюціонує. Слід звернути увагу на якісно нове явище у розвитку корпоративної власності, що набуває дедалі більшої ваги у останні десятиріччя. Йдеться про «революцію» у структурі корпорації, пов'язану з передаванням певної частини акціонерного капіталу найманим працівникам того підприємства, де вони працюють.

Початок розвитку перетворень корпоративної власності, що розглядаються, було покладено прийнятим Конгресом США у 1974 р. згідно з спеціальним планом розвитку акціонерної власності законом. Зміст його зводиться до здійснення широкої системи заходів, спрямованих на залучення працівників до акціонування. У наступні роки Конгрес США прийняв ще понад 20 законодавчих актів, які сприяли поширенню цих процесів.

Закони про робітничу власність на кінець 80-х років було прийнято також у 19 американських штатах. За рахунок отриманих прибутків або кредитних ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюють так званий акціонерний фонд персоналу, з коштів якого формуються акції працівників цієї компанії. Відповідно до рішення Конгресу США компаніям, що здійснюють таку соціалізацію корпоративної власності, надають довгострокові податкові преференції та інші пільги.

Як свідчить статистика США, у 1975 р. налічувалося 1601 компанія, що повністю перейшли в управління трудових колективів, а у 1988 р. -- 9700. Відповідно збільшилась і кількість працюючих -- з 243 тис. до 9,7 млн. У 1990 р. кількість таких компаній зросла до 10 275, а число зайнятого на них персоналу -- до 10,5 млн осіб, що становить майже 10 відсотків активної робочої сили. В США це такі відомі процвітаючі фірми, як «Авіс», «Морган стенлі», «Локхід», «По-лароїд». Підраховано, що продуктивність праці та рентабельність в корпораціях цього типу є вищою, ніж на аналогічних підприємствах інших форм власності. За оцінками фінансової комісії Сенату США до 2000 р. 25 відсотків усіх робітників і службовців може стати власниками підприємств, де вони працюють.

Постійне удосконалення акціонерних форм розвитку виробництва сприяло істотному зростанню числа власників акцій. На початку 50-х років у США налічувалося близько 6 млн акціонерів. Сьогодні кількість їх наблизилася до 50 млн. У цілому в країнах Заходу кожен третій дорослий мешканець є акціонером. Та справа не лише у кількісних перетвореннях. Найважливішими є якісні зміни у соціальній структурі суспільства, що відбуваються завдяки цим процесам. Акціонерна власність вносить суттєві корективи у спосіб взаємодії робочої сили з засобами виробництва. На основі формування елементів прямого поєднання їх долається відчуження робітника (працюючого) від засобів і результатів праці, управління виробництвом. У кінцевому підсумку відбувається процес перетворення працівника на співвласника засобів виробництва. Досягається тотожність праці та власності.

Працівник за своїм соціальним статусом стає працюючим власником.

Завдяки цьому створюються умови для безпосередньої реалізації індивідуальної власності людини на продуктивну силу її праці, тобто для виходу цієї основної ланки економічних відносин на рівень загальноцивілізаційних принципів розвитку.

Характерним є те, що під час роздержавлення та приватизації в Україні переважного розвитку набула корпоративна форма власності. Корпоративний сектор тепер є домінуючим в українській економіці. Станом на 1 січня 2001 р. на нього припадало 52,4 відсотка загальної кількості підприємств, на яких вироблялося 55,7 відсотка промислової продукції. Показовим є й те, що 21 млн громадян України стали власниками акцій та земельних паїв (табл.). Однак незрілість ринкових відносин в Україні заважає повній реалізації громадянами своїх прав як акціонерів. Згодом цей недолік буде подолано.

Всебічний розвиток корпорації не є єдиним процесом, що докорінно змінює відносини приватнокапіталістичної власності, позитивно заперечуючи її сутність.

Не зважаючи на виключно високу частку корпорацій у виробництві валового національного продукту, в країнах Заходу не тільки не зменшується, а, навпаки, зростає кількість підприємств, що безпосередньо перебувають в індивідуальній приватній власності. Це так звані малі підприємства, які в останні десятиріччя отримали значний розвиток. В окремих країнах Заходу на них припадає до 40 і більше відсотків виробленої продукції. З погляду перспектив економічного розвитку, розуміння того, що приватнотрудова власність, на якій ґрунтується діяльність цих підприємств, не тільки не згортається, а й кількісно зростає, факт досить вагомий.

Перевагою цих підприємств є високий динамізм, здатність, з одного боку, швидко пристосовуватися до ринкового попиту, який постійно змінюється, з іншого, -- акумулювати технічні нововведення. В Україні малі підприємства також швидко розвиваються.

Складні та суперечливі процеси відбуваються у зв'язку з перетворенням інформатики на провідну ланку виробничого процесу, а самої інформації -- на домінуючий об'єкт власності, основну форму багатства суспільства. Формуючи основу інтелектуальної власності, остання, на відміну від власності на матеріально-уречевлені засоби виробництва, не може себе реалізувати на суто приватній основі. Наслідком цього є те, що прогресуюче звуження на основі розвитку постіндустріальної технології сфери праці як діяльності зі створення предметно-уречевлених матеріальних благ означає одночасне згортання сфери панування приватної власності.

Для того щоб розібратися у змісті цих процесів, слід передусім виявити специфічні риси інформації як товару, що поступово перетворюється на основний виробничий ресурс постіндустріального суспільства. Інформація як носій вартості є об'єктом купівлі й продажу і у цьому відношенні мало чим відрізняється від звичайного товару -- послуги, що є об'єктом приватної власності. У країнах, В що стають на шлях постіндустріального розвитку, посилюється конкурентна боротьба за володіння нею. Більше того, відбувається процес монополізації інформації, перетворення її на безпосередній В об'єкт приватної власності, інституцію економічної влади. Відповідно до цього формується новий соціальний прошарок людей -- власників інформації.

* Інформація має й іншу сторону, реалізація якої стимулює розвиток зворотного процесу -- знецінення відносин приватної власності. Йдеться про специфіку споживчого використання інформації як товару. Інформація у процесі свого продуктивного споживання не зникає. На відміну від звичайного товару інформація при її продажу не відчужується від свого власника. Останній позбавляється лише повної монополії на її використання. Проте він може продати її повторно. Те саме може зробити і покупець. У кінцевому підсумку дістають подвійний результат. Інформація втрачає здатність відчуження від свого безпосереднього виробника -- людини. Водночас на ґрунті її всебічного розвитку формується спільна духовна власність, яка є фундаментом нагромадження інтелектуального потенціалу суспільства.

Ось як описує ці процеси О. Тоффлер. Якщо хтось володіє землею і вирощує на ній урожай, то ніхто інший не може вирощувати на цій самій ділянці землі свій урожай. Якщо якась особа має у своїй власності збиральний конвеєр, то цей конвеєр також не може використовуватись як об'єкт власності ще кимось іншим. Однак, якщо певний суб'єкт володіє інформацією, то ця сама інформація може стати власністю й іншої особи.

Які ж висновки робить, аналізуючи ці процеси, американський вчений?

Якщо для індустріального суспільства, на його думку, головним матеріальним елементом у структурі власності була власність на землю, будівлі, машини, засоби промислового виробництва, то нині, коли США переходить до інформаційного суспільства, основою власності стає неречова субстанція. Найважливішим у її характеристиці є те, що вона стає спільним суспільним надбанням, перетворюється на спільну духовну власність. Кожен може користуватися цією власністю спільно. Це принципово нова форма власності.

Отже, на новому витку суспільного прогресу відбувається не просто економічне заперечення специфічної для індустріальної системи приватнокапіталістичної власності, а діалектичне зняття відносин власності взагалі. Ці відносини поступово відходять у підвалини всієї економічної системи суспільства, поступаючись місцем принципово іншим системоутворюючим структурам.

Як наслідок, один з найважливіших критеріїв формаційного розвитку -- критерій власності -- зазнає настільки глибоких перетворень, що у кінцевому підсумку втрачає можливість виконувати свою головну формаційно-утворюючу функцію. Функція власності, що є основою формування соціально-класових відносин, владних та управлінських структур суспільства, поступово самозаперечується.

Саме на цих методологічних засадах побудована теорія граничної корисності, на якій засновані неокласичні школи економічної теорії. Найважливішим постулатом цієї теорії є положення про те, що будь-які виробничі структури можуть бути предметом економічних відносин, якщо вони є рідкісними. Йдеться про те, що їхня економічна значимість обернено пропорційна до їхньої наявності. Це стосується оцінки економічної корисності не тільки певного товару, а й, як про це писав один із засновників теорії граничної корисності відомий австрійський економіст Карл Менгер (Основания политической экономии. Общая часть: Пер. с нем. -- Одесса, 1903), власності у цілому. Власність як економічна категорія, зазначав він, є не довільним винаходом, а навпаки, єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав'язані нам природою, тобто невідповідністю між потребою і доступною кількістю благ, що є у нашому розпорядженні. Це дає змогу, підкреслює австрійський учений, зробити висновок про те, що за умов, коли буде досягнута рівновага між потребою і доступною кількістю благ, власність на них взагалі втратить свою економічну значущість. Вона зникне.

Звичайно, сучасні процеси у відносинах власності розвиваються за більш складною схемою. Проте у своїй принциповій постановці позиція К. Менгера не може піддаватися сумніву. Вона не лише науково коректна, а й така, що створює відповідну методологічну основу для розуміння принципу історизму відносин власності, логіки їхнього еволюційного самозаперечення.

Право власності, як І будь-яке право, має свій зміст, що полягає в єдності трьох правомірностей -- володіння, користування і розпорядження. Цими правомірностями володіє власник, проте кожна з них, а в деяких випадках і всі вони разом, може належати не власнику, а іншій особі, правомірностями якій дозволив користуватися власник (наприклад, при договорі оренди).

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ст. 319 ЦК України).

Розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні -- це сукупність норм, які регулюють право власності. Право власності в суб'єктивному розумінні складають його правомірності -- право володіння, користування і розпорядження.

З цього приводу можна навести визначення права власності в суб'єктивному розумінні, яке дає Є. О. Суханов: "Право власності як суб'єктивне цивільне право -- це закріплена законом можливість особи на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися належним їй майном, одночасно беручи на себе тягар і ризик його утримання".

Власник має не тільки право власності, а й несе певні обов'язки. Зокрема, він зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 322 ЦК України). Він також несе ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна (ст. 323 ЦК України), якщо інше не встановлено договором або законом.

Характерною ознакою права власності є його непорушність. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Це дуже важливе положення закону (ст. 321 ЦК України), яке дозволяє особам захищати свої права.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків реквізиції в умовах воєнного або надзвичайного стану з наступним повним відшкодуванням його вартості (ст. 321, 353 ЦК України).

Право власності -- це закріплена за власником можливість у межах, що допускають законом, володіти, користуватися й розпоряджатися майном (засобами виробництва й предметами споживання) за своїм розсудом й у своєму інтересі.

Власність -- це економічна категорія, що є одним із проявів суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ.

Право власності -- це сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами та державою, які надають названим суб'єктам рівні права та обов'язки з володіння, користування і розпорядження майном.

...