Управління промисловістю регіону в умовах перехідної економіки

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Розділ 1. Промисловість регіону як об'єкт управління. У понятійному апараті і методологічних основах управління промисловістю регіону поки ще немає визначеності. На основі аналізу літературних джерел і узагальнення реального досвіду в дисертації управління промисловістю регіону визначається як процес планування, організації, мотивації і контролю, спрямований на найбільш ефективне використання ресурсів промисловості регіону. Управління промисловістю в умовах перехідної економіки має декілька особливостей. Перехідна економіка - це така економічна система, яка перебуває в стані динамічних змін, що характеризують перехід від централізованої повністю одержавленої системи до системи змішаної з домінантою ринкових, товарно-грошових відносин.

Цей стан характеризується такими особливостями: незважаючи на проведення у широких масштабах приватизації державних підприємств, кількість приватизованих підприємств і їх роль в економіці ще не досягли критичних розмірів, що не дозволяє організувати повноцінну конкуренцію;

галузева структура виробництва усе ще відрізняється характерною для централізованої економіки високою матеріалоємністю;

розвиток малого приватного підприємництва перебуває у початковому стані;

украй недостатньо й неефективно працює ринок цінних паперів, ринок праці;

не розвивається відповідним чином інвестиційна та інноваційна діяльність.

Указані вище характерні риси перехідної економіки ставлять специфічні задачі перед управлінням промисловістю. З урахуванням цього поняття “управління промисловістю регіону в умовах перехідної економіки” в дисертації розглядається як процес планування, організації, мотивації і контролю, спрямований на більш ефективне використання ресурсів промисловості регіону в умовах браку критичної маси недержавних підприємств, матеріалоємної структури виробництва, надзвичайно слабкого розвитку малого бізнесу, початкової стадії розвитку ринка цінних паперів.

Система є однією із ключових ознак, які використовуються у сучасній теорії управління. Будь-яке підприємство може розглядатися як система, тобто як деяка цілісність, що складається із взаємозалежних частин, кожна з яких вносить свою частку у характеристику цілого. Всі організації є відкритими системами, що характеризуються взаємодією із зовнішнім середовищем.

Управління промисловістю здійснюється адміністративними і економічними методами. Приватизація основної маси державної власності (вихід на критичну масу недержавної власності) різко підсилює значення економічних методів управління.

Управління промисловістю регіону може бути охарактеризоване як система заходів, що забезпечує реалізацію цілей промислової політики, тобто система інвестиційно-структурних перетворень, спрямованих на прогресивні зміни в промисловості, зростання виробництва, підвищення конкурентоспроможності промисловості, а також координацію діяльності суб'єктів господарської діяльності, що складають промисловість.

Управління промисловістю регіону є багатовекторним процесом. В умовах перехідної економіки важливішими пріоритетами цього процесу стають вирішення приватизаційних задач, доведення кількості і ролі недержавних підприємств до критичної маси, яка забезпечує організацію повноцінної конкуренції; диверсифікація виробництва та значне зниження матеріалоємності продукції; розвиток малого приватного підприємництва як повноцінного сектора національної економіки; розвиток ринку цінних паперів; створення мотивацій ефективної діяльності кадрів і контроль за їх діяльністю; підготовка кваліфікованих кадрів, які здатні працювати в умовах змішаної економіки.

Особливості управління окремими регіонами залежать від їхніх соціально-економічних характеристик. Так, у Донецькій області склалося унікальне об'єднання могутньої промисловості, виняткового рівня урбанізації, щільної транспортної мережі, високопродуктивного сільського господарства. Разом з тим регіон характеризується найвищим у країні техногенним навантаженням і винятково складним екологічним станом.

В основі формування галузевої структури промисловості був і залишається видобуток вугілля. На базі наявних запасів коксівного і енергетичного вугілля створено мережу могутніх підприємств чорної металургії і електроенергетики. Близькість сировини і великих споживачів обумовила також значний розвиток металоємного машинобудування, промисловості будівельних матеріалів і хімічної.

Станом основних фондів багато в чому визначаються технічний рівень виробництва, якість і конкурентоспроможність продукції. Знос основних промислово-виробничих фондів - це одна з найбільш серйозних проблем регіону, що постійно поглиблюється. Починаючи з 70-х років він наростає швидкими темпами. Особливо зношені основні фонди в електроенергетиці (53%), металургії (59,9%), деревообробній (63,4%), машинобудуванні (57,6%), промисловості будівельних матеріалів (55%), хімічній і нафтохімічній (57,1%). На окремих підприємствах знос ще вище. На Краматорському, Костянтинівському, Макіївському металургійних підприємствах він становить від 69 до 88 %, на Ясиновському коксохімічному заводі - 90 %.

Аналіз структури промислового виробництва області показує, що на даному етапі і в доступній для огляду перспективі основними галузями промислового комплексу області, як і раніше, залишаються традиційні для регіону галузі паливно-сировинного комплексу (вугільна, металургія), важке машинобудування, а також електроенергетика. Це визначається як природно-ресурсними особливостями області, так і соціальними аспектами. Тут зайнято понад чверть усіх найманих працівників області. У цих галузях відносно висока заробітна плата і всякі істотні зміни зайнятості повинні здійснюватися з великою обережністю і з обов'язковим урахуванням інтересів працівників цих підприємств. Починаючи з 1999 р. обсяг виробництва промисловості області почав зростати . У 1999 р. проти 1998 р. виробництво зросло на 6,8%. У 2000 р. порівняно з 1999 р. - на 12,4%, у 2001 р. проти 2000 р. - на 6,1%, у 2002 р. порівняно з 2001 р. - на 4,5%. Таким чином, загальний приріст за 4 роки становить 33,1%.

Але фінансово-економічні результати залишаються незадовільними. За 2002 р. збиткові промислові підприємства принесли втрати на суму 3427 млн. грн. Прибуткові підприємства й організації одержали прибуток у сумі 3103 млн. грн. Таким чином, у цілому по області отримано від'ємний фінансовий результат у розмірі 324 млн. грн. Основною причиною є збиткова діяльність неприватизованих підприємств видобувної промисловості та енергетики.

Розділ 2. Зміни форм власності і їх роль у реформуванні економіки. Одним з найважливіших напрямів реформування вітчизняної економіки і суттєвого підвищення її ефективності є приватизація державної власності.

Ряд авторів розрізняють поняття "роздержавлення" і "приватизація". Висловлюються думки, наприклад, що роздержавлення - це надання повної самостійності підприємствам без зміни форми власності. Надання повної самостійності державним підприємствам без зміни форми власності на них стало однією з вагомих причин погіршення економічного становища постсоціалістичних країн, і особливо України. Власність не може бути одночасно і державною, і недержавною ("роздержавленою"). Мова не йде тут про пайову власність, наприклад, в акціонерному товаристві, частиною акцій якого володіє держава. Тут держава є власником у міру придбаного (переданого) пакету акцій. Але у всіх випадках держава, будучи власником визначеного майна, повинна повною мірою використовувати свої права і виконувати обов'язки по управлінню цим майном, покладені на неї платниками податків.

Держава в особі органів державної влади повинна брати участь у плануванні діяльності державних підприємств, визначати економічні нормативи розподілу доходів і здійснювати інші права власника. Одночасно з удосконаленням управління державним сектором економіки необхідно здійснити заходи щодо завершення процесу приватизації. У результаті проведеної приватизації дер-жавного майна створено вагомий недержавний сектор економіки. На початок 2004 р. на нього припадає більше 40% основних засобів виробництва у вартісному вимірі, а у власності держави (з урахуванням комунального майна) - 57%.

Разом з тим ще не здійснено приватизацію ряду підприємств, які мають вирішальне значення в економіці видобувної (вугільної і гірничорудної) промисловості, багатьох великих машинобудівних підприємств, таких металургійних підприємств, як Макіївський металургійний комбінат, підприємства електроенергетики.

У 2003 р. урядом було подано на розгляд до Верховної Ради проект Закону "Про державну програму приватизації на 2003-2008 роки". Програму спрямовано на вирішення задачі, поставленої Президентом України в його посланні до Верховної Ради України "Європейський вибір", зменшити у наступному десятиріччі питому вагу державного сектора до оптимальних розмірів - 8-10%. У зв'язку з цим аналіз результатів уже проведеної приватизації, її теоретичних і практичних аспектів має велике значення, тим більше що як у наукових публікаціях, так і особливо у ЗМІ активно обговорюються варіанти приватизації цих найбільш вагомих об'єктів.

Необхідно більш чітко визначити поняття "недержавна власність", що має не тільки теоретичне, але і велике практичне значення. Те, що наведено у Законі України "Про приватизацію майна державних підприємств" трактується неоднозначно. Усі західні економісти підрозділяють усю економіку на два сектори: державний і приватний. Ніяких перехідних понять не існує.

В Україні відповідно до Закону України "Про власність" вона може виступати у формі приватної, колективної і державної, які є рівноправними. Якщо з приватною і державною власністю всі трактування визначено, то з приводу колективної існують різні тлумачення. Згідно із законодавством до колективних підприємств належать, зокрема, акціонерні товариства, у тому числі й ті, в яких усі або більша частина акцій належать державі. Таким чином, неприватизовані (по суті державні) підприємства за статистикою відносяться до колективної, а не державної власності. У дисертації пропонується виділяти у статистичних даних частку держави в акціонерних товариствах.

Деякі автори розуміють під колективною власність трудового колективу. У вищезгаданому законі суб'єктами права колективної власності є трудові колективи державних, орендних підприємств, колективні підприємства, кооперативи, господарські товариства й об'єднання, що є юридичними особами. У дисертації стверджується положення, що трудові колективи не можуть бути суб'єктами права власності державних і орендних підприємств. Тут суб'єктом може виступати тільки держава, що довіряє управляти своєю власністю трудовому колективу або орендувати її. В останньому випадку дійсно утворюється колективна власність трудового колективу, але на час оренди.

Одним із головних доводів доцільності передачі власності на підприємства трудовим колективам, зокрема на правах оренди, є теза про те, що приналежні трудовим колективам підприємства мають набагато кращі показники фінансово-господарської діяльності порівняно з підприємствами, що знаходяться у приватній власності, чи з акціонерними товариствами відкритого типу. Виконаний у дисертації аналіз не підтверджує цієї тези.

Винятково важливим аспектом приватизаційного процесу є оцінка вартості об'єктів приватизації. Діюча методика має потребу в удосконаленні. Зокрема, облік кредиторської заборгованості необхідно здійснювати шляхом її корегування на коефіцієнт, що характеризує розходження у співвідношеннях між номінальною і реальною вартістю майна, потенційну прибутковість якого доцільно визначати за формулою капіталізованого прибутку.

Одним із найважливіших принципів приватизації є рівність перед законом інвесторів, які бажають придбати відповідне майно. До всіх учасників приватизації пред'являються загальні вимоги, такі як наявність необхідних активів, загальних показників фінансової стабільності .

Однак такі спеціальні кваліфікаційні вимоги, як, наприклад, тривале перебування на ринку відповідної продукції, досвід управління відповідними підприємствами, і ставлять учасників приватизації у нерівні умови, закривають галузеві ринки капіталу.

Практика 2000-2002 рр. свідчить про те, що при вирішенні питання, хто повинний одержати контрольний (чи блокуючий) пакет акцій приватизованого підприємства, - той, хто сьогодні готовий заплатити велику суму, або той, хто пропонує і береться реалізувати інвестиційну програму і розплатитися з кредиторами, немає єдиної методології.

У дисертації запропоновано методологічний підхід до вирішення цієї проблеми, який заснований на максимумі коштів, які повинна одержати в результаті приватизації об'єкта держава у довгостроковому (5 років) періоді з урахуванням дисконтування.

Сформовано математичну модель, що відповідає цим вимогам

, (1)

де Д - сума коштів, що одержить держава у довгостроковому періоді, з урахуванням дисконтування; С - сума оплати за придбані акції; Пн - прибуток, одержаний підприємством у році, що передує приватизації; Пиi - прибуток, одержуваний підприємством у i-му році в результаті здійснення реальних інвестицій; б - коефіцієнт дисконтування; Зi - заробітна плата працівників заводу в i-му році; Nп, NЗ - коефіцієнти відповідно податку на прибуток і нарахувань на заробітну плату; - тривалість періоду, що береться у розрахунок.

Порівнюючи величини Д за різними варіантами пропозицій, можна одержати їхню об'єктивну оцінку і вибрати найбільш ефективного інвестора.

Використання цієї моделі передбачає обов'язковий моніторинг виконання інвестором своїх зобов'язань. У разі їх невиконання відповідні органи повинні на основі аналізу причин цього ставити питання про перегляд прийнятих рішень щодо приватизації.

Сама по собі приватизація лише створює сприятливі можливості для широкого розвитку конкуренції і ніяк не гарантує автоматичного розвитку цих процесів.

Найважливішою умовою реальної конкуренції є відкритість ринку для іноземних конкурентів. Відкриття внутрішнього ринку для імпортних товарів, безсумнівно, сприяє розвитку конкуренції, але ускладнює умови "виживання" для вітчизняного товаровиробника, якому дуже складно витримувати конкуренцію з підприємствами розвинутих країн. На даному етапі розвитку доцільно чітко за періодами визначити перелік і обсяги імпорту, щоб перехід до конкуренції був більш м'яким.

Розділ 3. Розвиток і державна підтримка підприємництва. Поряд із приватизацією "зверху" важливу роль у розвитку виробничого комплексу країни відіграє приватизація "знизу" - розвиток підприємництва.

Істотне зниження рівня концентрації виробництва у розвинутих країнах з ринковими засадами економіки (який і раніш був набагато нижче, ніж у СРСР), почалося із середини 50-х років ХХ століття. З цього моменту починається більш прискорене зростання малого бізнесу й посилення його ролі в економіці. Більшість дослідників пов'язують цей феномен із першим і особливо другим етапом науково-технічної революції, структурною перебудовою економіки.

У різних країнах використовуються різні критерії віднесення підприємств до малого бізнесу. У більшості країн ніяких вказівок у законодавстві щодо форми власності й режиму функціонування малого бізнесу немає. Критеріями віднесення до малого чи середнього підприємства є чисельність персоналу або вартісні показники. Практично у більшості країн зі змішаною економікою малі підприємства відносяться тільки до приватного сектора. В організаційно-економічному відношенні - це в більшості випадків сімейні й партнерські фірми, хоча існують і товариства з обмеженою відповідальністю.

Але, наприклад, в Австрії, де частка державної власності згідно з опублікованими даними становить від 45 до 47 %, спеціально обумовлюються такі ознаки дрібних і середніх підприємств: вони повинні знаходитися у приватній власності, ціноутворення на їхню продукцію вільне, доступ до ринків сировини й матеріалів, так само як і ринків збуту, не регламентується.

У Німеччині до категорії "міттельштанд" (дрібні й середні підприємства) відносяться переважно підприємства, де власник є одночасно власником капіталу й керівником і цілком бере на себе підприємницький ризик.

Наведені в дисертації дані показують, що при всіх розходженнях у більшості країн до малих і середніх відносяться засновані на приватній власності підприємства з чисельністю персоналу до 500 чол.

Про місце малого бізнесу в економіці різних країн свідчать такі дані: у 1996 р. на 1000 жителів кількість малих і середніх підприємств була у США 74,2, у країнах ЄС - 45, в Японії - 49,6, в Україні - 1,9 (у 2002 р. - 5,3).

Досвід розвитку малого бізнесу в розвинутих країнах свідчить про необхідність широкого використання цього економічного явища з метою підйому української економіки. Це, у свою чергу, передбачає суттєву підтримку малого підприємництва як із боку органів державної влади у центрі, так і з боку органів місцевого самоврядування і регіонального управління.

Особливе значення прискорений розвиток малого бізнису має для Донбасу, що пов'язано із початковою і майбутньою у значних масштабах реструктуризацією промисловості, необхідністю закриття або перепрофілювання великих підприємств, які не відповідають вимогам ефективності (зокрема, деяких вугільних шахт). Розвиток малого бізнесу дозволить вирішити питання зайнятості працівників, що вивільняються.

Аналіз існуючого положення про державне регулювання розвитку малого підприємництва в Україні свідчить про необхідність розробки і здійснення комплексу заходів, що визначають місце малого бізнесу в національній економіці і законно оформлені способи його підтримки і стимулювання.

Згідно із законодавством України віднесення підприємства до категорії малих визначається лише обсягами господарського обороту й чисельністю його працівників, а форма власності не обумовлюється. У дисертації обґрунтовано доцільність включення у визначення поняття малого підприємництва, що мале підприємництво створюється на недержавній основі. Це буде застереженням від одержання необгрунтованих пільг.

Для стимулювання як малих підприємств, так і товарних бірж та інших постачальницьких структур у пріоритетному матеріально-технічному забезпеченні малих підприємств доцільно передбачити, щоб по даних торгових операціях застосовувався знижений податок на доходи й прибуток, податок на додану вартість. Доведено на основі відповідних розрахунків, що у питаннях надання пільг щодо оподаткування малих підприємств необхідним є диференційований підхід до різних груп підприємств і до різних видів продукції.

Однією з найважливіших задач державних (і за державною участю) інвестиційних фондів повинні бути видача знову створюваним і діючим малим підприємствам кредитів на придбання основних виробничих фондів, їхню модернізацію, нове будівництво й реконструкцію.

Доцільно створювати фонди державної підтримки малого бізнесу, що функціонують на безприбутковій основі. Комерційний банк може видавати пільговий кредит не в грошовій формі, а у формі будинку, спорудження, устаткування, що передаються підприємцю в кредит і одночасно відіграють роль застави у кредитній угоді, тобто використовувати механізм фінансового лізингу. Якщо в обумовлений термін (він і сума можуть бути пільговими) підприємець не розраховується, то видане майно повертається банку, який у цій угоді втрачає тільки відсотки.

Можливе пільгове кредитування малого бізнесу банківськими установами. У всіх цих випадках комерційний банк несе певні втрати, що можуть бути компенсовані шляхом: зменшення розміру обов'язкових резервів цим комерційним банкам, які встановлені Національним банком України; зменшенням облікової ставки по кредитах, одержуваних даною категорією комерційних банків у НБУ, порівняно з діючою обліковою ставкою; виключення частини суми термінової кредитної заборгованості малих підприємств із оподаткованого прибутку банку.

Поряд з пільгами кредитним установам доцільно надавати податкові пільги безпосередньо малим підприємствам, якщо вони виробляють продукцію чи надають послуги, визнані центральними або місцевими органами пріоритетними.

Розділ 4. Економічний механізм управління промисловістю регіону. Приватизація значної маси недержавної власності (наближається до критичної маси недержавної власності) різко посилює значення економічних методів управління.

На даному етапі розвитку основними напрямами формування і функціонування економічного механізму управління промисловістю регіону є ліквідація платіжної кризи і економічне стимулювання підприємств. Дебіторська й кредиторська заборгованість підприємств і організацій області на 1 січня 2003 р. склала відповідно 30250 і 41733 млн. грн.

У ряді публікацій висловлюється точка зору, що першопричиною порушення платіжного обороту є брак грошової маси. Але згідно з опублікованими даними з 1996 до 1999 р. при падінні обсягів виробництва відбувалося зростання обсягів як дебіторської, так і кредиторської заборгованості й випереджаюче зростання грошової маси, яка в реальному вимірі збільшилася у 1,5 раза.

Основною причиною кредиторської заборгованості є збиткова робота великої кількості підприємств, особливо тих, що знаходилися і знаходяться у державній власності. У результаті збитків "вимиваються" обігові кошти, при цьому збитки на одних підприємствах і пов'язана з ними кредиторська заборгованість призводять до виникнення дебіторської заборгованості інших підприємств, які у свою чергу стають кредиторами третіх підприємств. Щоб не порушувати безперебійність виробничого циклу при нестачі грошей, підприємство може використовувати кілька способів: обмін товарами у натуральній формі (бартер), короткотермінове кредитування, вексельну форму розрахунків та ін.

Статистичні дані по Донецькій області свідчать, що у 2000 р. 92% загальної суми кредитів припадало на поповнення обігових коштів (у 2003 р. - 88,8%). При цьому середньозважена ставка по кредитах у 2002 р. становить 23,1%, а середній рівень рентабельності промислових підприємств - 0,9%. З цієї причини переваги у кредитуванні мають підприємства сфери обігу, де скоріше відбувається обертання коштів і рідше створюються так звані проблемні кредити. У 2002 р. на 1 грн. виробленої продукції промисловості приходилося 4 коп. кредитів, а у сфері торгівлі на 1 грн. роздрібного товарообігу - 16 коп.

Значні величини кредиторської заборгованості, недостатня кількість коштів на поточному рахунку у банку та короткотерміновість фінансових вкладень, особливо у промислових підприємств, обумовлюють дуже низьке значення абсолютної ліквідності - 0,015 при нормативному значенні 0,2-0,25, що пояснює низькі обсяги кредитування промисловості у поєднанні з відсутністю надійної і ліквідної застави.

Розрахунки, наведені в дисертації, доводять, що для суттєвого поліпшення фінансового стану більшості підприємств доцільно законодавчо дозволити першочергову сплату боргів товарним кредиторам, які одночасно є і дебіторами. Тоді через деякий час сплачена сума повернеться і може бути використана для розрахунків із бюджетом.

Статистичні дані також свідчать, що при адміністративно-законодавчому регулюванні обсягу бартерних операцій збільшується сума дебіторсько-кредиторської заборгованості.

Так, у 2002 р. порівняно з 2001 р. у промисловості Донецької області питома вага продукції, відвантаженої на бартерних умовах, знизилася на 4,6% , а кредиторська заборгованість - збільшилася на 11,6%, у тому числі з перевищенням терміну оплати на 4,4%.

Зарубіжні фахівці вказують, що хоча використання грошей знижує трансакційні витрати, бартер не втратив свого значення. Наприклад, у США існують бартерні клуби, що займаються організацією бартерних угод із використанням сучасних комп'ютерних технологій.

Таким чином, бартер слід розглядати не як явище, що наносить шкоду економіці, а як необхідність, обумовлену труднощами перехідного періоду до ринкових відносин. Якщо два недержавні підприємства вважають для себе більш зручною товарообмінну операцію, то це їх компетенція, і державні органи не повинні втручатися в цей процес. Тут мають бути лише два обмеження: по-перше, наймані працівники повинні своєчасно і в повному обсязі одержувати заробітну плату в грошовій формі і, по-друге, за допомогою бартерних схем платники податків не повинні порушувати своїх зобов'язань перед державою.

Одним з ефективних напрямів тимчасового вирішення проблеми взаємних неплатежів, а також ланцюгової інфляції, пов'язаної з кон'юнктурним підвищенням цін окремими партнерами, варто визнати створення вертикально інтегрованих об'єднань у формі асоціацій, консорціумів, промислово-фінансових груп, де всі учасники працюють на кінцевий продукт. Наприклад, асоціація може включати вугільні шахти, центральні збагачувальні фабрики, коксохімічні й металургійні підприємства (не більше одного-двох). Тут усі учасники повинні бути зацікавлені у збільшенні виробництва якісного конкурентоспроможного продукту. Це, зокрема, може бути досягнуто встановленням системи внутрішніх цін і взаєморозрахунків між учасниками асоціації.

Ціна реалізації одиниці кожного виду продукції і напівфабрикату всередині асоціації повинна скласти суму частки виторгу за метал, що приходиться на одну тонну даного виду продукції чи напівфабрикату при розподілі пропорційно власним витратам у базисному періоді, і витрат попереднього виду продукції чи напівфабрикату за встановленою таким способом усередині асоціації ціною. Таким чином, внутрішня ціна (P1) реалізації, наприклад, вугілля буде дорівнювати (грн.)

, (2)

де K - відношення ціни кінцевого продукту до витрат на кінцевий продукт (метал), обчислених за розробленою у дисертації методологією; - собівартість 1 т вугілля вугільного виробничого об'єднання за базисний рік, грн.; тоді витрати на 1 т концентрату ЦЗФ (центральної збагачувальної фабрики) - (грн.) можна представити у вигляді

, (3)

де R1/2 - частковий видатковий коефіцієнт вугілля вугільного об'єднання на концентрат; - витрати на виробництво 1 т концентрату без витрат на вугілля даного виробничого об'єднання, грн.

, (4)

де - собівартість 1 т концентрату за звітом базисного року, грн.; - ціна 1 т вугілля за звітом базисного року (при продажу за межі асоціації), грн.

Внутрішня ціна концентрату визначається за формулою

(грн.). (5)

Аналогічно обчислюються ціни на інші види проміжної продукції.

При дефіциті коштів для взаєморозрахунків між учасниками асоціації зручно застосовувати систему взаємозаліків. У цьому випадку постачання одному з учасників асоціації можуть відшкодовуватися одержанням продукції від іншого учасника за умови, що всі вони працюють на кінцевий продукт (рис.1). майно дохід капіталізований бюджет

Перехід до змішаної економіки не є одноразовим актом, а є процесом створення її елементів. Такими елементами можуть бути так звані спеціальні економічні зони, різні галузеві чи регіональні пільгові умови функціонування бізнесу.

Концепцію створення ВЕЗ на території Донецької області розроблено за участю автора у 1991 р. Установлено спеціалізацію зони вільного підприємництва у Донецькій області, яка обумовлена необхідністю збереження традиційних для Донбасу галузей, принаймні на період дії ВЕЗ, із створенням умов для диверсифікації структури виробництва у майбутньому.

У прийнятому Верховною Радою України 24 грудня 1998 р. Законі "Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області" враховано положення, розроблені за участю дисертанта.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1 - Схема взаєморозрахунків між учасниками асоціації

Примітка: цифрами показано суми вартості продуктів, тис. грн.

Результати реалізації цього закону в Донецькій області достатньо ефективні.

Згідно з опублікованими даними реалізація інвестиційних проектів у Донецькій області сприяла сплаті в бюджет 1163 млн. грн. при загальній сумі пільг 597,1 млн. грн.

Одним із варіантів економічного стимулювання розвитку промисловості в Україні став так званий економічний експеримент у гірничо-металургійному комплексі, який проводився з липня 1999 р. до кінця 2001 р. згідно із Законом України "Про проведення економічного експерименту на підприємствах ГМК".