Методологія та практика удосконалення управління соціально-економічним розвитком підприємств легкої промисловості

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ ПРОМИСЛОВОСТІ

УДК 338.24.005:67+334.716

Спеціальність 08.06.01 - Економіка, організація і

управління підприємствами

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора економічних наук

МЕТОДОЛОГІЯ ТА ПРАКТИКА УДОСКОНАЛЕННЯ

УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИМ

РОЗВИТКОМ ПІДПРИЄМСТВ ЛЕГКОЇ

ПРОМИСЛОВОСТІ

Савіна Галина Григорівна

Донецьк - 2005

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Херсонському національному технічному університеті Міністерства освіти і науки України (м. Херсон).

Науковий консультант - доктор економічних наук, професор Макогон Юрій Володимирович, Донецький національний університет Міністерства освіти і науки України (м. Донецьк), завідуючий кафедрою міжнародної економіки.

Офіційні опоненти:

доктор економічних наук, професор Воронкова Алла Еженівна, Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля Міністерства освіти і науки України (м. Луганськ), завідуюча кафедрою менеджменту зовнішньоекономічної діяльності;

доктор економічних наук, професор Орлов Олівер Олексійович, Хмельницький державний університет Міністерства освіти і науки України (м. Хмельницький), завідуючий кафедрою економіки підприємства та підприємництва;

доктор економічних наук, професор Подсолонко Володимир Андрійович, Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського Міністерства освіти і науки України (м. Сімферополь), завідуючий кафедрою менеджменту та маркетингу.

Провідна установа - Об'єднаний інститут економіки НАН України (м. Київ), відділ міжгалузевих пропорцій і промислового потенціалу.

Захист відбудеться "8" квітня 2005 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.151.01 в Інституті економіки промисловості НАН України за адресою: 83048, Донецьк, вул. Університетська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту економіки промисловості НАН України за адресою: 83048, Донецьк, вул. Університетська, 77. Автореферат розісланий "5" березня 2005 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Л.М. Кузьменко

Анотації

Савіна Г.Г. Методологія та практика удосконалення управління соціально-економічним розвитком підприємств легкої промисловості. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук за спеціальністю 08.06.01 - Економіка, організація і управління підприємствами. - Інститут економіки промисловості НАН України, Донецьк, 2005.

У дисертації запропоновано нову цілісну концепцію удосконалення теоретико-методологічних засад управління соціально-економічним розвитком підприємств у рамках обраної стратегії з урахуванням динаміки зовнішнього середовища.

Визначено теоретико-методологічні засади застосування соціально-економічної політики виробничих систем як інструменту адаптації стратегічних цілей до збурювань зовнішнього середовища. Досліджено галузеві особливості практичного застосування механізму оцінки соціально-економічного розвитку економічних систем. Обґрунтовано взаємозв'язок державної та регіональної соціально-економічної політики із соціально-економічною політикою промислового підприємства. Розроблено методику прогнозування елементів соціально-економічної політики підприємств з урахуванням тенденцій регіонального соціально-економічного розвитку.

Ключові слова: розвиток, підприємство, адаптація, стратегічні цілі, соціально-економічна політика, елементи політики, прогноз елементів політики. соціальний економічний управління

Савина Г.Г. Методология и практика совершенствования управления социально-экономическим развитием предприятий легкой промышленности. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора экономических наук по специальности 08.06.01 - Экономика, организация и управление предприятиями. - Институт экономики промышленности НАН Украины, Донецк, 2005.

В диссертационной работе предложена новая целостная концепция совершенствования теоретико-методологических основ управления социально-экономическим развитием предприятий легкой промышленности в рамках выбранной стратеги с учетом динамики внешней среды. В основу концепции положено определение социально-экономической политики предприятий как совокупности определенных правил и процедур по реализации долгосрочных управленческих решений в текущем периоде, ориентированных на клиента и базирующихся на общественных ценностях. Определены теоретико-методологические основы применения социально-экономической политики производственных систем как инструмента адаптации стратегических целей к возмущениям внешней среды.

Классифицированы элементы политики по принципу использования специфических возможностей и ресурсов. Предложены методы оценки эффективности развития предприятий на основе степени достижения стратегических целей. Проанализированы социальные и экономические аспекты развития предприятий легкой промышленности г. Херсона. Доказана необходимость реструктуризации крупных предприятий в условиях снижения выпуска продукции.

Предложены методы управления политикой формирования затрат и ценообразования. Доказано, что учет эластичности спроса в модели оптимального уровня условно-постоянных затрат в единице продукции и модели определения оптимальной цены позволяет получать дополнительную прибыль без дополнительных инвестиций.

С целью повышения эффективности мотивации предложена модель перераспределения фонда оплаты труда по структурным подразделениям предприятия. Обоснована необходимость учета в модели общегородских социальных тенденций.

Для характеристики возможностей использования социально-экономических резервов, направляемых на достижение стратегических целей, предложено использовать показатель "потенциал политики". Потенциал политики может быть рассчитан как максимальная степень отклонения показателя, характеризующего адаптивность.

Обоснована взаимосвязь государственной и региональной социально-экономической политики с социально-экономической политикой промышленного предприятия. Разработана методика прогнозирования элементов социально-экономической политики предприятий с учетом тенденций регионального социально-экономического развития.

Ключевые слова: развитие, предприятие, адаптация, стратегические цели, социально-экономическая политика, элементы политики, прогноз элементов политики.

Savina G.G. Methodology and Practice of the Management Improvement of the Socio-economic Development at the Light Industry Enterprises. - Manuscript.

Thesis for the Doctor's degree in economic Sciences in speciality 08.06.01 - Economics, Organization and Enterprise Management. - Institute of Industrial Economics of NAS of Ukraine, Donetsk, 2005.

The thesis proposes a new integrated concept of improvement of theoretical and methodological bases of management of social and economic development of the enterprises within the framework of the elected strategy in view of dynamics of an environment.

Theoretical and methodological framework is defined to use the socio-economic policy of production system as the tool of adapting a strategy goal to external explosions. The specific features of practical application of the mechanism for assessment of the socio-economic policy in the light industry are investigated both on the whole and its separate elements. The interrelation of the state and regional socio-economic policy with socio-economic policy of an industrial enterprise is well grounded. The technique is worked out to forecast the elements of the enterprise in the socio-economic policy taking into account trends in regional socio-economic development.

Key words: development, enterprise, adaptation, strategic goals, socio-economic policy, policy element, forecast of policy element.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Нинішній етап розвитку економіки України з упевненістю можна характеризувати як сталий. Критична ситуація в економіці України, яка утримувалася упродовж більш як десять років, не однаковою мірою відбивалася на результатах господарської діяльності підприємств різних видів діяльності.

Підприємства легкої промисловості більшою мірою, ніж інші, зазнали нищівного впливу кризи. Значні економічні проблеми були спричинені втратою ринків сировини; низьким платіжоспроможним попитом населення; втратою вітчизняних джерел сировини; суттєвою конкуренцією з боку імпортних товарів; неефективним податковим законодавством; відсутністю досвіду самостійного господарювання. Особливістю підприємств легкої промисловості є їхній високий рівень концентрації, що зумовлює наявність чисельних проблем соціального характеру. Подолання проблемних та кризових явищ, утримання досягнутих позицій і подальше поліпшення стану підприємств легкої промисловості будуть пов'язані в першу чергу із розробкою та реалізацією механізмів стабілізації, підтримки та успішного розвитку у конкурентному середовищі. Розвиток підприємств у загальному розумінні передбачає удосконалення можливостей організації вирішувати проблеми та спроможність до оновлення шляхом підвищення ефективності управління.

Значний вклад у вирішення питань управління розвитком підприємств зроблений такими ученими, як О.М. Алимов, О.І. Амоша, І. Ансофф, С.С. Аптекар, Я.Г. Берсуцький, Д.П. Богиня, І.П. Булєєв, А.Е. Воронкова, В.А. Гавриленко, О.С. Галушко, В.М. Геєць, В.Г. Герасимчук, П. Друкер, Ф.І. Євдокимов, Ю.В. Макогон, Н.С. Миколайчук, О.Ф. Новікова, О.О. Орлов, В.А. Подсолонко, М. Портер, В.М. Хобта, Л.Г. Червова, М.Г. Чумаченко.

Досвід підтверджує вирішальне економічне та соціальне значення легкої промисловості для економіки та суспільства України. Так, за часів планового народного господарства кінця 80-х років тут формувалося близько 15% надходжень у Державний бюджет, забезпечувалося роботою 7% загальної чисельності промислово-виробничого персоналу промисловості, частка легкої промисловості в загальному обсязі промислової продукції України становила 11,6%.

Легка промисловість України має значний виробничий потенціал, що підтверджується невпинним збільшенням темпів зростання виробництва, підвищеним комерційним інтересом з боку іноземних фірм, розширенням внутрішніх ринків збуту. Але подальший розвиток підприємств легкої промисловості потребує створення наукового підґрунтя управління, яке б ураховувало галузеві особливості, наявність і необхідність подолання специфічних проблем та забезпечувало високу ефективність господарювання. Указане і визначило необхідність і актуальність дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано в Херсонському національному технічному університеті Міністерства освіти та науки України (м. Херсон) згідно із темою "Формування галузевої і регіональної політики реформування підприємств" (номер державної реєстрації 010ІU002077, 2001-2005 рр.). Автором визначено пріоритетні цілі стабілізації та розвитку текстильної промисловості, розроблено механізм адаптації текстильних підприємств до ринкових умов.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є обґрунтування цілісної наукової концепції удосконалення теоретико-методологічних засад управління соціально-економічним розвитком підприємств у рамках обраної стратегії, а також розробка організаційно-практичних аспектів її реалізації з урахуванням динаміки зовнішнього середовища.

Для досягнення поставленої мети було вирішено такі теоретичні, методологічні та практичні задачі:

визначено фактори успіху підприємств легкої промисловості України та фактори успіху зарубіжних підприємств легкої промисловості з можливістю їх застосування у вітчизняній практиці;

розкрито сутність розвитку підприємств як оновлення шляхом підвищення ефективності управління через запровадження теоретичних і технологічних новинок, досягнень прикладних наук;

обґрунтовано пріоритетну роль механізму адаптації в управлінні розвитком підприємства;

розроблено концептуальну модель функціонування адаптивної виробничої системи, яка забезпечує рівноважний стратегічний розвиток;

визначено роль соціально-економічної політики підприємства у механізмі управління його розвитком у легкій промисловості;

класифіковано елементи соціально-економічної політики за принципом використання специфічних можливостей і специфічних ресурсів;

обґрунтовано критерій ефективності соціально-економічного розвитку виробничої системи як ступеня відповідності рівню стратегії;

запропоновано модель доцільності структури витрат для визначення ефективності ресурсної політики, на її основі визначено динаміку і ефективність ресурсної політики промисловості України;

обґрунтовано пріоритетність чинника "новизна товару" в управлінні розвитком асортименту і запропоновано механізм визначення доцільних витрат на оновлення асортименту;

доведено доцільність виведення із структури великих підприємств легкої промисловості допоміжних та обслуговуючих господарств;

обґрунтовано необхідність приведення механізму формування витрат і механізму ціноутворення у відповідність із ринковим принципом "більший попит на продукцію виправдовує підвищення ціни", на цих засадах запропоновано механізм перерозподілу умовно-постійних витрат;

доведено ефективність дії мотиваційного механізму на основі перерозподілу фонду оплати праці за чинником вартості кожного виробничого підрозділу у кінцевому корисному результаті та на основі критерію ступеня збіжності показників "продуктивність праці - середня заробітна плата";

обґрунтовано вплив міжгалузевого розвитку на розвиток легкої промисловості м. Херсона;

розроблено модель прогнозу соціально-економічного розвитку економічних систем з урахуванням політичного чинника, тобто політичних циклів переобрання складу місцевої та державної виконавчої влади; на основі моделі спрогнозовано можливі сценарії розвитку легкої промисловості України, Херсонської області та окремих підприємств м. Херсона;

уточнено поняття "потенціал" у застосуванні його до категорії "соціально-економічна політика" та розроблено модель розрахунку потенціалу політики і на її основі досліджено можливості розвитку підприємств легкої промисловості м. Херсона.

Об'єкт дослідження - процеси управління підприємствами легкої промисловості з метою удосконалення можливостей вирішення існуючих проблем та поліпшення соціально-економічного стану виробничих систем.

Предмет дослідження - теоретичні, методичні та прикладні аспекти оцінки і прогнозування соціально-економічного розвитку підприємств легкої промисловості.

Методи дослідження. Теоретичною та методологічною основою дослідження стали праці вітчизняних і зарубіжних учених-економістів. У процесі дослідження методологічних засад оцінки соціально-економічного розвитку підприємства використовувалися методи економіко-математичного моделювання та кореляційно-регресійного аналізу; при розгляді досвіду і практики соціально-економічного розвитку легкої промисловості - методи статистичного аналізу економічних показників, структурного аналізу, SWOT-аналізу, економічного аналізу і синтезу, методи позиціювання споріднених категорій; при визначенні пріоритетних економічних напрямків розвитку виробничих підприємств - методи факторного аналізу, апарату теорії імовірностей, процесного аналізу, техніко-економічного аналізу, ситуаційно-логічного підходу, методи диференціювання, методи коефіцієнтів, графічне моделювання; при розгляді сучасних тенденцій соціальної спрямованості функціонування підприємств легкої промисловості - методи сценаріїв, аналогів, організаційного моделювання; при реалізації системи методичних підходів щодо удосконалення управління соціально-економічним розвитком підприємств - теорія часових рядів, теорія економічних циклів, методи екстраполяції.

Наукова новизна одержаних результатів. Головний науковий результат дисертаційної роботи полягає в подальшому розвитку методології адаптаційного управління підприємством на основі обґрунтування цілісної концепції управління соціально-економічним розвитком підприємства, що передбачає забезпечення рівноважного руху у напрямку стратегічних цілей за рахунок орієнтації на суспільні цінності.

У ході дослідження було одержано такі наукові результати:

уперше:

визначено основні напрями одержання додаткового прибутку за рахунок оновлення асортименту та розроблено модель визначення допустимих витрат на оновлення асортименту на підприємствах легкої промисловості;

запропоновано ефективність асортиментної політики поряд з економічними критеріями визначати також на основі соціальних критеріїв, з цією метою розроблено методику, яка дозволяє одержати додаткові гарантії рівноважного економічного розвитку;

розроблено методологічні підходи і рекомендації щодо підвищення ефективності управління мотивацією персоналу, які посилюють ступінь зв'язку матеріальної винагороди та головного показника якості праці - продуктивності праці - та враховують загальноміські соціальні тенденції;

дано визначення категорії "потенціал політики" як максимальний ступінь відхилення показника, що характеризує адаптивність розвитку виробничої системи;

розроблено модель визначення та прогнозу потенціалу політики підприємства, яка дозволяє відокремити складову внутрішнього потенціалу політики та складові потенціалів політики, які забезпечуються регіональною і державною підтримкою;

удосконалено:

механізм визначення доцільної виробничої структури на основі врахування збалансованого завантаження всіх наявних потужностей та збалансованої структури витрат;

підходи до позиціювання соціально-економічної політики у механізмі стратегічного управління на основі запропонованого принципово нового тлумачення соціально-економічної політики підприємства як сукупності певних правил і процедур з реалізації довгострокових управлінських рішень у поточному періоді, орієнтованих на клієнта, та таких, що базуються на суспільних цінностях;

дістали подальшого розвитку:

концепція формування соціально-економічної політики підприємств легкої промисловості: наведено характеристику елементів, обґрунтовано критерії ефективності соціально-економічної політики підприємства та об'єкти оцінки, визначено систему показників, розроблено механізм вимірювання результатів соціально-економічної політики;

методика перерозподілу умовно-постійних витрат з метою одержання додаткового прибутку: підвищення цін на нееластичні та популярні види продукції (за рахунок включення в їх собівартість більшої частки умовно-постійних витрат) і зниження разом з цим цін на еластичні непопулярні види продукції (за рахунок виключення із їхньої собівартості частково або повністю умовно-постійних витрат) дозволять одержувати більший обсяг реалізованої продукції при незмінних загальних витратах;

методика прогнозування результатів господарської діяльності: уперше в ній запропоновано враховувати політичні цикли на регіональному і державному рівнях і сезонні (річні коливання), що підвищує достовірність прогнозованих показників.

Практичне значення одержаних результатів полягає в розробці пропозицій щодо удосконалення управління соціально-економічним розвитком підприємств легкої промисловості. Рекомендації щодо створення комплексної системи управління соціально-економічним розвитком підприємств сприяють підвищенню ефективності сталого розвитку підприємств легкої промисловості України.

До результатів, які мають практичне значення, відносяться пропозиції, які стосуються:

діагностики ефективності соціально-економічного розвитку підприємств;

формування механізму управління розвитком у середньостроковому періоді у рамках обраної стратегії;

визначення та прогнозу можливостей соціально-економічного розвитку.

Концепція управління розвитком підприємств легкої промисловості України на основі формування цільової соціально-економічної політики знайшла відображення у Програмі соціально-економічного розвитку Херсонської області на 2000-2010 роки (лист № 2-87/400 від 04.02.2004 р.) .

Практичні рекомендації щодо управління соціально-економічним розвитком підприємств упроваджено на промислових підприємствах: ВАТ "Херсонський бавовняний комбінат" (лист № 1-7/925 від 14.01.2004 р.), ЗАТ "Красень" (лист № 01/1-493 від 20.03.2004 р.), шкірзавод "Платан" (лист

№ 34/2 від 06.02.2004 р.). Матеріали дисертаційного дослідження активно використовуються в навчальному процесі Херсонського національного технічного університету Міністерства освіти та науки України (м. Херсон) при викладанні дисциплін "Політика легкої промисловості та сфери послуг", "Менеджмент", "Екологічний менеджмент".

Особистий внесок здобувача. Наукові положення, розробки та висновки дисертаційного дослідження є підсумком власних досліджень автора із проблеми управління соціально-економічним розвитком підприємств у межах обраної стратегії. Автором розроблено концепцію управління соціально-економічним розвитком підприємств. Усі результати одержано автором самостійно. Внесок автора у колективні опубліковані роботи конкретизовано у списку публікацій.

Апробація результатів дослідження. Основні положення, висновки та рекомендації проведених досліджень доповідались і були схвалені на всеукраїнських і міжнародних науково-практичних семінарах і конференціях: II Конгрес ділових, наукових і творчих кіл України (Київ, 1999 р.), "Проблеми економічної інтеграції України в Європейський Союз: європейські студії" (Ялта - Форос, 2000 р.), "Еколого-економічні проблеми розвитку підприємств регіону" (Ялта - Лівадія, 2000 р.), "Стратегія розвитку туристичної індустрії та громадського харчування" (Київ, 2000 р.), "Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций: региональный аспект" (Донецк - Словяногорск, 2000, 2001, 2002, 2003, 2004 гг.), "International business orientation" (The Netherlands, The Hague, 1999, 2000, 2001, 2002, 2004 years), "World fendencies of developmentof light industry" (The Netherlands, The Hague, 2002, 2003 years),"Новые технологии и материалы в текстильной и легкой промышленности" (Узбекистан, Ташкент, 2000 р.), "Старопромислові регіони Західної Європи в умовах інтеграції" (Донецьк, 2003 р.), "Проблеми управління регіональним економічним і соціальним розвитком" (Рівне, 2003 р.), "Економічний розвиток регіонів в контексті міжнародної інтеграції" (Феодосія, 2003 р.).

Публікації. За результатами наукових досліджень опубліковано всього 32 праці загальним обсягом 36,64 д.а., із них 31,35 д.а. належить особисто автору, у тому числі одна монографія обсягом 17,6 д.а., 21 стаття у наукових фахових виданнях, 2 матеріали наукових конференцій.

Структура та обсяг роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, п'яти розділів і висновків, викладена на 368 сторінках; списку використаних джерел, який містить 264 найменування на 23 сторінках; 2 додатків на 22 сторінках. Матеріали дисертації містять 75 таблиць, 42 рисунки.

Основний зміст дисертації

Розділ 1. Методологічні засади оцінки соціально-економічного розвитку підприємства. Розвиток підприємств передбачає удосконалення його можливостей вирішувати проблеми та спроможність до оновлення шляхом підвищення ефективності управління.

У період швидких змін соціально-економічних характеристик зовнішнього середовища сталість економічного розвитку, що є головним фактором стратегічної рівноваги, може бути забезпечена адекватним механізмом адаптації виробничих систем. Адаптивність виробничої системи означає забезпечення динамічної рівноваги виробничого процесу із зовнішнім середовищем. Зовнішнє середовище для підприємства представлено регіональним і державним рівнями. Це знайшло відображення у концепції моделі функціонування адаптивної виробничої системи. Концепція функціонування адаптивної виробничої системи полягає у тому, що виробнича рівновага забезпечується системою державних, регіональних і внутрішньовиробничих соціально-економічних важелів.

Особливість стратегічного управління полягає у певному напрямі функціонування системи з метою рівноважного розвитку в заданих (прогнозних) умовах зовнішнього і внутрішнього середовища. А інструментом, за допомогою якого здійснюється усунення ринкових неспроможностей з метою забезпечення реалізації управлінських рішень, повинна виступати соціально-економічна політика підприємства.

Поняття "політика" є складовою механізму стратегічного планування і може бути застосовна на рівні підприємства як самостійна економічна категорія.

Категорія "політика" за умов планової економіки не зазнала достатньої уваги, оскільки її головне призначення - стабілізувати роботу підприємств за рахунок запобігання негативних факторів - не відповідало ідеології того часу. Тобто за умов централізованого управління можливість виникнення негативного впливу зовнішнього середовища майже виключалась, а отже, і відпадала потреба в інструментах запобігання таким проблемам.

Натомість за умов збільшення кількості ризиків виробництва, пов'язаних із функціонуванням у ринковому середовищі, актуальність категорії "політика підприємства" зростає і потребує подальшого теоретичного та методологічного удосконалення. Обов'язковою характеристикою соціально-економічної політики є її орієнтація на споживача й урахування суспільних цінностей, що повинно дозволити адекватно реалізовувати взаємодію із зовнішнім і внутрішнім середовищем підприємства. У такому визначенні соціально-економічної політики підприємства виділяються два аспекти: забезпечення досягнення цілей; забезпечення згоди із соціумом. Кожний з цих аспектів реалізується за допомогою елементів, спрямованих на регулювання визначених соціально-економічних об'єктів. За аналогією з об'єктом промислової політики об'єкт соціально-економічної політики підприємства можна визначити як соціальний або економічний стан виробничої системи, що функціонально залежить від внутрішнього ресурсного або зовнішнього ринкового потенціалу.

Забезпеченню розвитку підприємства за умови його згоди із соціумом сприяють елементи політики, які являють собою сукупність цілей підприємства, що характеризують єдність використання специфічних ресурсів чи можливостей підприємства. Класифікувати елементи політики доцільно за принципом використання специфічних можливостей і специфічних ресурсів, таких як технічні, технологічні, кадрові, просторові, інформаційні, фінансові. Такий підхід до визначення принципів групування елементів соціально-економічної політики не суперечить позиції групування елементів політики залежно від об'єкта.

Рис. 1. Концептуальна модель функціонування адаптивної виробничої системи

Ефективність соціально-економічного розвитку виробничої системи можна оцінювати за ступенем ефективності результатів, забезпечених упровадженням певної політики підприємства, яку у свою чергу можна виміряти за ступенем її відповідності локальному (регіональному) і глобальному (державному) рівню стратегії. Мінімальне відхилення розглянутих факторів один стосовно іншого повинно забезпечити виробничій системі стратегічну рівновагу. При цьому динамічна модель ефективності соціально-економічної політики стратегічної рівноваги може бути виражена функцією

де SiL, Sigl - відповідно числовий еквівалент локальної і глобальної стратегії в і-му періоді, розглянутий як функція від економічної складової е;

Pij - j-й елемент соціально-економічної політики в і-му періоді, розглянутий як функція від економічної е і соціальної s складової.

Перевагою даної моделі є можливість варіювання соціальною складовою, утримуючи при цьому стабільну відповідність економічної складової стратегічному напряму розвитку.

Позиціювання стратегії і політики як категорій управління розвитком підприємства дозволяє виділити основні результати як кожного окремо, так і спільного їхнього впливу. Основним результатом застосування стратегії є підвищення імовірності досягнення певного результату за рахунок довгострокових цілеспрямованих дій. Основним результатом дії політики є одержання оптимального результату у коротко- та середньостроковому періодах за рахунок факторів зовнішнього та внутрішнього середовища. Основним результатом спільної дії політики та стратегії є одержання оптимального результату у довгостроковому періоді з найбільшою вірогідністю.

Позитивною вважається така ситуація розвитку, коли кінцевий результат досягається з більшою швидкістю, ніж витрачається певний ресурс. Забезпечити оптимальне витрачання всіх видів ресурсів можна за допомогою збалансування їхньої структури. Доцільність структури витрат можна оцінювати на основі швидкості зміни певного показника кінцевого ефекту порівняно із швидкістю використання певних витрат. Запропонована модель доцільності витрат дозволяє визначити негативні тенденції як у розвитку господарської діяльності підприємства, так і у розвитку макроекономічних систем - промисловості, видів економічної діяльності.

Розділ 2. Досвід і практика соціально-економічного розвитку легкої промисловості. Забезпечення широкого спектра потреб нашого населення, зростання його добробуту є основною засадою розвитку вітчизняної легкої промисловості. Зорієнтована безпосередньо на споживача, вона є провідною у виробництві товарів народного споживання, серед яких тканини всіх видів, швейний і трикотажний одяг, взуття, шкіргалантерея і шкіртовари, фурнітура, фарфоровий посуд та іграшки.

Вітчизняна легка промисловість історично має значний потенціал. Сьогодні вона налічує понад 4,5 тис. підприємств, де зосереджено майже 186 тис. робочих місць, або 5,2% від чисельності зайнятих у промисловості.

Ситуація, в якій опинилися підприємства легкої промисловості у процесі становлення нових ринкових методів господарювання, була характерною для більшості промислових підприємств України.

Після різкого спаду промислового виробництва з кінця 1999 р. у легкій промисловості позначилися стабільні позитивні зміни. У 2000 р. легка промисловість України почала, а у 2001-2002 рр. продовжувала нарощувати обсяги виробництва (табл.1).

Таблиця 1 Виробництво окремих видів промислової продукції

Види продукції	Рік
	1995	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003
Тканини, млн. м 2	169	109	82	90	50	67	75	89	73
Панчішно-шкарпеткові вироби, млн. пар	119	66,8	45,7	38,9	36,6	40	36,7	40	40,7
Трикотажні вироби, млн. штук	27	13,1	9,3	6,6	9,7	16,5	21,8	24,1	22,1
Взуття, млн. пар	20,6	13,1	10,4	11,4	11,9	13,5	14,6	14	14,4

Значний потенціал конкурентоспроможності продукції підприємств легкої промисловості підтверджується підвищенням кількості комерційних пропозицій від іноземних компаній. Висока частка продукції з давальницької сировини, особливо на швейних підприємствах, також свідчить про значні переваги вітчизняної текстильної продукції за комбінацією факторів "ціна" і "якість".

Незважаючи на обнадійливі ознаки поліпшення, що намітились, у цілому стан справ на підприємствах легкої промисловості залишається досить складним. Деяке економічне зростання легкої промисловості є мізерним на фоні руйнації галузі внаслідок кризи 90-х років (у 2003 р. легка промисловість випускала тільки 54,3% промислового виробництва від 1990 р.). Таким чином, особливістю розвитку легкої промисловості є, з одного боку, необхідність досягнення втрачених у минулому позицій, а з іншого боку, постійне урахування змін в оточуючому середовищі. На жаль, ефективність такого розвитку ще не набула рівноважного стану, про що свідчить зниження показників виробництва деяких видів продукції легкої промисловості у 2003 р. (табл. 1).

Питання забезпеченості сировиною залишається головною проблемою підприємств легкої промисловості. Вирішувати цю проблему треба збалансовано, враховуючи як економіко-кліматичні можливості, так і соціально-екологічні наслідки. У дисертаційній роботі доведено економічну і соціальну недоцільність вирішення проблеми забезпеченості сировиною текстильного гіганта - Херсонського бавовняного комбінату - за рахунок вирощування бавовнику у Херсонському регіоні. Головними аргументами цього висновку є такі: відсутність маркетингової доцільності повного завантаження підприємства; висока екологічна забрудненість навколишнього середовища, пов'язана із процесом вирощування бавовнику; відсутність абсолютних кліматичних та демографічних переваг, необхідних для забезпечення низького рівня витрат.

Процес змін, що відбувається через глобалізацію економіки, неминучий. Аналіз іноземного досвіду, соціально-економічних можливостей і переваг вітчизняної легкої промисловості у міжнародному середовищі дозволяє підприємствам легкої промисловості визначати найбільш перспективні та ефективні напрями подальшого розвитку вітчизняної легкої промисловості.

Після розпаду СРСР легка промисловість України опинилася в епіцентрі дії двох важливих факторів зовнішнього економічного середовища: ближнього зарубіжжя та дальнього зарубіжжя. Кожний із них має свій специфічний вплив на легку промисловість України, і тому кожний з них заслуговує рівною мірою на всебічний аналіз. Найбільш вагомими партнерами української легкої промисловості на рівні ближнього зарубіжжя були і залишаються країни Середньої Азії. Позиціювання легкої промисловості відносно країн Середньої Азії на основі SWOT-аналізу дозволило виявити сильні і слабкі сторони легкої промисловості, а також загрози і можливості.

Сильні сторони та можливості: поєднання високої продуктивності праці та низьких витрат на оплату праці; кваліфікована та гнучка робоча сила; підготовка інженерних кадрів; значний досвід роботи та контакти із зарубіжними партнерами; відносно невисока зношеність основних фондів; вихід на нові ринки ЄС і збільшення існуючих; використання сучасних методів розподілу та збуту; виробництво товарів з більш високою доданою вартістю.

Слабкі сторони та загрози: великі розміри підприємств; слабко розвинений маркетинг; невідповідність продукції світовим стандартам; проблеми із забезпеченістю сировиною; відсутність довгострокового планування; зростання тарифів на електроенергію; високі ставки банківських кредитів.

Аналіз досвіду та проблем економічно слаборозвинених країн може бути корисний Україні не в меншому ступені, ніж досвід розвинутих країн. Вивчення першопричин економічних труднощів, що у таких країнах особливо очевидні, допоможуть нашій економіці уникнути деяких помилок і проблем.

У цьому аспекті особливий інтерес представляє така країна, як Монголія. Аналіз ділових інтересів провідних підприємств Монголії свідчить про те, що текстильна індустрія країни (за рідкісним винятком) працює не на кінцевого споживача, а на виробництво сировини і напівфабрикатів, що ідуть за безцінь у країни, які володіють високими технологіями, і вже там перетворюються на якісний дорогий кінцевий продукт. Орієнтир на виробництво сировини чи напівфабрикатів у масштабах галузі є бар'єром для проведення наукових вишукувань, розвитку оздоблювального виробництва з усіма його стадіями. Проблема виживання відтіснила на другий план питання майбутнього, питання стратегічного розвитку. Такий досвід повинен бути взятий на озброєння українськими науковцями та практиками у вирішенні політичних і стратегічних питань розвитку.

Досвід економічно слабко розвинених країн доводить необхідність переорієнтації асортиментної структури легкої промисловості на виробництво товарів, призначених для безпосереднього кінцевого споживання, тобто з більш високою доданою вартістю, а значить, і більш рентабельних.

Розглядаючи досвід країн, які впевнено займають перші місця у світовому рейтингу економічної стабільності, можна дійти ще одного важливого висновку. Так, аналіз структури та динаміки розвитку окремих галузей економіки Нідерландів беззаперечно ілюструє їхній зв'язок з величиною продажів на одного робітника відповідної галузі. Тим самим підтверджується, що соціальний фактор у розвитку текстильної промисловості у сучасних умовах є не менш важливим за економічний.

Цей факт підтверджує висновок про те, що система традиційних показників, які використовуються для вимірювання та оцінки результатів господарської діяльності, повинна бути розширена і доповнена з оглядом на зростаючий вплив на ці показники соціальних факторів.

Таким чином, аналіз зарубіжного досвіду функціонування та вивчення вітчизняних тенденцій розвитку підприємств легкої промисловості дозволяє запобігати господарським помилкам і вирішувати питання управління розвитком на основі сучасних ринкових механізмів.

Розділ 3. Пріоритетні економічні напрями розвитку промислових підприємств. Нові умови господарювання, коли основними результуючими показниками є обсяг реалізованої продукції, прибуток і рівень рентабельності, стимулюють підприємства легкої промисловості випускати продукцію в потрібному асортименті й високої якості. Саме цей фактор визначає пріоритетність удосконалення управління асортиментною політикою підприємств легкої промисловості серед інших аспектів економічного розвитку.

Асортиментна політика повинна сприяти реалізації стратегічних цілей, у зв'язку із чим її напрями повинні бути класифіковані залежно від стратегічних цілей підприємства. Основними напрямами асортиментної політики у зв'язку із зазначеним принципом є: нарощування асортименту нагору, стабільний асортимент, скорочення асортименту, нарощування асортименту вниз.

Виробництво текстильної продукції у більшому ступені, ніж продукція підприємств інших галузей, пов'язано з кінцевим споживачем і повинно постійно відновлюватися через адаптацію до споживчих переваг. Новизна товару є найважливішим приваблюючим фактором, що надзвичайно важливо з позицій виробництва та реалізації продукції масового споживання, якою саме і є продукція текстильних підприємств. В умовах жорсткої нестачі обігових коштів питання про виділення додаткових коштів на оновлення асортименту пов'язане із великим ризиком, який спричинений у першу чергу такими труднощами, як: відсутність методики визначення величини доцільних витрат на відновлення асортименту; відсутність методики обліку цих витрат у собівартості продукції.

Для більшості стратегій прибуток є одним із результуючих показників, який саме і дозволяє досягати усіх інших цілей. Тому в основу алгоритму визначення доцільних витрат на оновлення асортименту покладене положення про можливість такого оновлення за рахунок прибутку. Для цього прибуток (П) представлено через показники, що характеризують асортимент: рентабельність, ціна, частка продукції кожного виду (або групи продукції) у загальному обсязі продукції та загальний обсяг реалізації продукції.

Характер причин, що зумовили одержання додаткового прибутку за рахунок збільшення обсягів реалізації (ДПQ) при постійних якісних і кількісних характеристиках асортименту, можна вважати причинами зовнішнього рівня, тобто такими, які не належать до сфери регулювання підприємством. Причини, які зумовили додатковий прибуток за рахунок ціни, рентабельності та структури асортименту, відносяться до сфери управлінських рішень внутрішнього рівня, тобто можуть регулюватися у межах підприємства. У цьому випадку підприємство одержує прибуток за рахунок змін в асортиментній політиці, а значить, саме його можна вважати додатковими коштами, які можна використовувати на поліпшення асортименту, в тому числі і на його оновлення.

Аналіз асортименту ВАТ "Херсонський бавовняний комбінат" показав, що по всіх розглянутих товарних групах існують значні резерви підвищення асортиментної привабливості за рахунок оновлення асортименту. Але при вирішенні питання, з якої групи починати оновлення, в першу чергу слід звертати увагу на ті товарні групи, де припустимі витрати на оновлення найнижчі. Це означає, що така товарна група вже вичерпала резерви асортиментної привабливості і ризик зменшення обсягів реалізації по такій групі є найвищим. Оновлення можна запроваджувати поетапно за рахунок найбільш привабливого асортименту (тобто такого, який забезпечує найбільший додатковий прибуток саме за рахунок кількісних і якісних асортиментних переваг). Ризик втрат прибутку від додаткових витрат при цьому буде найменшим.

Механізм визначення доцільних витрат на оновлення асортименту дозволяє уникнути небажаних ризиків і підвищити ефективність за рахунок реалізації заходів із впровадження нових видів продукції, нових видів сировини, нових технологій тощо.

Управління асортиментом у межах соціально-економічної політики повинно приводити не тільки до поліпшення економічних результатів, а й соціальних. Тобто повинні існувати не тільки показники економічної ефективності асортименту, а й показники соціальної ефективності асортименту. Соціальним ефектом при виготовленні певних видів продукції можна вважати кількість працівників і заробітну плату з відрахуваннями на одного робітника (ЗПВ), яка одержана при виготовленні певного виду продукції, а також прибуток, одержаний на певний вид продукції (асортиментної групи). Визначається загальна заробітна плата, нарахована за виготовлення певного виду продукції, з відрахуваннями. Ті види продукції, по яких сума заробітної плати з відрахуваннями та прибутку будуть більшими, можна вважати соціально привабливим асортиментом. Тобто умову соціально привабливого асортименту в загальному вигляді можна визначити як

max.

Запропонована методика визначення соціально та економічно привабливого асортименту може бути використана для підвищення ефективності всіх, і в першу чергу трудових ресурсів, для забезпечення за рахунок асортиментної політики більш ефективного розвитку та стабільного руху у напрямку досягнення стратегічних цілей.

Реформування підприємств - центровий та обов'язковий елемент соціально-економічного розвитку. Коли мова йде про структуру промислового підприємства, то до уваги слід брати не тільки склад, розміри та кількість виробничих ланок, а також їхній взаємозв'язок у процесі виготовлення продукції та просторове розміщення. Доцільний вибір виробничої структури відбивається не тільки на техніко-економічних показниках роботи підприємства, але і на його здатності адекватно і своєчасно реагувати на зміну запитів споживачів. Після розпаду СРСР та переходу підприємств до господарювання у ринкових умовах підприємства легкої промисловості найбільш повільно вирішували питання про доцільність та ефективність організаційно-виробничої структури, що було обумовлено їхніми великими розмірами та концентрацією. До того ж, значне зниження обсягів виробництва призвело до перекручення структури витрат. Так, якщо за умов нормального завантаження виробництва витрати на сировину у продукції підприємств легкої промисловості становили від 70 до 90% і більше, то за умов завантаження підприємства на 10% і нижче ці витрати знижуються до 20% і нижче. Натомість зростає частка витрат по утриманню обслуговуючих та допоміжних господарств, які за умов малих обсягів виробництва продукції являють собою некорисні витрати. Це доводить необхідність виведення допоміжних та обслуговуючих господарств із складу головного підприємства і надання їм статусу самостійних малих підприємств.

Очевидний також характер зв'язку використання виробничих потужностей з рівнем та структурою виробничих витрат. Проте особливості організаційної структури текстильних підприємств не дозволяють використовувати потужності допоміжних та обслуговуючих господарств як самостійних. Це означає, що їхні потужності теж можуть бути використані лише на рівні основних. Але всі витрати по їхньому утриманню повною мірою повинні бути віднесені на зменшені обсяги виробництва.

Усе вищезазначене дозволяє зробити висновок: в умовах спаду виробництва утримання у межах підприємства обслуговуючих і допоміжних господарств є недоцільним, тому що призводить до додаткових некорисних витрат. Крім того, на користь зазначеного рішення можна навести і такий аргумент: допоміжні та обслуговуючі господарства, які є структурними підрозділами текстильних комбінатів, не мають можливості самостійно здійснювати господарську діяльність. Це означає, що зазначені підрозділи не можуть самостійно формувати свою власну асортиментну політику, здійснювати рекламу та просунення товарів, встановлювати ціни та надбавки.

Ті ж допоміжні, підсобні та побічні господарства, які можуть функціонувати незалежно від внутрішніх комунікацій, аналізуються на доцільність їхнього знаходження у структурі підприємства. В основі такого аналізу знаходиться те положення, що потужності основного та допоміжних господарств повинні знаходитися у певній відповідності. Якщо має місце значне і стійке у часі відхилення від такої відповідності, то необхідно провести заходи щодо реструктуризації підприємства, спрямовані на вирівнювання відповідності потужностей до певного рівня. Виокремлення допоміжних господарств у самостійні госпрозрахункові підприємства можливе перш за все за умови наявності достатнього попиту на певні послуги.

Аналіз динаміки регіональних показників дозволив зробити висновок про наявність на ринку тенденцій до зростання попиту майже на всі види аналізованих послуг, крім послуг, які може надавати відділ головного механіка. Це означає, що відділ головного енергетика, ремонтно-будівельний цех і транспортний відділ можуть бути трансформовані в самостійні господарські структури без ризику загрози з боку головного ринкового фактора - попиту. З цієї ж причини виділення відділу головного механіка у самостійне підприємство є досить ризикованим кроком. Розрахунки довели, що при виведенні із структури Херсонського бавовняного комбінату таких підрозділів, як ремонтно-будівельний цех і транспортний відділ, соціально-економічний ефект одержують як головне підприємство так і відгалужене.

Оскільки основною задачею підприємства є виробництво продукції, то витрати на утримання обслуговуючих і допоміжних виробництв доцільні і виправдані тою мірою, якою вони сприяють ефективності основного виробництва, а також зниженню загальної собівартості. Тобто між перемінними і постійними витратами повинен існувати певний структурний взаємозв'язок, оптимальність якого можна оцінити кінцевими результатами господарської діяльності. А оскільки в основі розрахунку всіх показників ефективності знаходиться показник собівартості продукції, логічно буде припустити, що він може бути використаний як основний критерій при визначенні доцільної структури собівартості одиниці продукції.

За критерій оптимальності структури собівартості продукції можна вважати такий мінімальний рівень частки фіксованих витрат, при якому підприємство не несе збитків.

На співвідношення умовно-постійних і умовно-перемінних витрат впливає також рівень організаційно-технічних умов виробництва. При різних організаційно-технічних умовах і при одній і тій же собівартості одиниці продукції може бути різна структура собівартості. Тобто між усіма цими факторами (співвідношення постійних і перемінних витрат, собівартість одиниці продукції і обсяг виробництва продукції) повинен існувати певний функціональний взаємозв'язок, оптимальність якого визначає кінцеві результати господарської діяльності підприємства.

Рівняння множинної регресії, що виражає залежність співвідношення постійних і перемінних витрат (y) від собівартості одиниці продукції (х 1) і обсягу випуску продукції (х 2), має вигляд

ух= 0,535852409+0,012939669х 1-0,000350236х 2.

Дане рівняння свідчить про те, що при зменшенні собівартості продукції на 1 гривню співвідношення постійних і перемінних витрат знижується на 0,0129, а при збільшенні обсягу випуску на 200 тисяч погонних метрів - знижується на 0,0701 (якщо перемінні витрати зафіксувати, то ці зміни відносяться тільки до постійних витрат).

Запропонована і реалізована методика на ВАТ "Херсонський бавовняний комбінат" дозволяє, маніпулюючи часткою постійних витрат, варіювати рівнем собівартості одиниці продукції, досягаючи мінімального її значення. При цьому обов'язково враховується показник обсягу виробленої продукції. Частка постійних витрат може бути забезпечена (при неможливості збільшення обсягів виробництва) виведенням або скороченням у структурі підприємства тих підрозділів, призначенням яких є обслуговування основного виробництва.

Таким чином, доцільність реструктуризації підприємства розглядається як з позицій збалансованого завантаження всіх наявних потужностей, так і з позицій збалансованої структури витрат.

Вихід зі складної соціально-економічної ситуації не завжди пов'язаний із залученням додаткових фінансів і може бути забезпечений за рахунок організаційних методів управління і економічних, а саме - ціноутворення і формування витрат. З точки зору діючих у даний час принципів оцінки роботи підприємств найбільш вигідною є та продукція, що забезпечує досягнення найвищих показників за обсягом прибутку. Показник "прибуток" традиційно присутній серед основних цілей будь-якого виробничого підприємства.

Однією з особливостей роботи підприємств легкої промисловості є наявність великої кількості асортиментних позицій. Калькулювання витрат і визначення ціни на продукцію провадиться застарілими методами і не враховує такого важливого ринкового фактора, як попит. У той же час існує цілий ряд товарів, які є нееластичними, тобто не викликають значних змін попиту при зміні ціни, і в той же час мають досить високу популярність. Це означає, що підприємство має можливість використати ринкові можливості вже на етапі формування витрат, з тим щоб привести в оптимальну відповідність витрати, ціну та попит на певний вид продукції та одержати максимальний прибуток при постійних витратах.

В основу методики розподілу витрат доцільно помістити ринкове положення про те, що популярні види продукції, тобто такі, на які існує підвищений попит, повинні нести найбільше "цінове" навантаження. При цьому підвищення ціни на популярні види продукції буде завжди призводити до зниження обсягу реалізації по цих видах продукції, що в поєднанні зі зниженням собівартості і ціни на малопривабливі види продукції повинно приводити до загального зростання обсягу реалізації і доходів. Додатковими витратами, які можуть бути віднесені на популярні види продукції, можуть стати умовно-постійні витрати. Розподіл умовно-постійних витрат за видами продукції доцільно здійснювати за принципом залежності від вагомості участі кожної асортиментної позиції в інтегральній оцінці господарської діяльності підприємства. Розмір умовно-постійних витрат, який може бути включений до загальних витрат, залежить від рівня оптимальної ціни. Оптимальною вважається така ціна, яка при всіх можливих змінах попиту забезпечує підприємству найбільший прибуток.

...