Трансформаційні процеси в господарському комплексі України та їхні регіональні особливості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трансформаційні процеси в господарському комплексі України та їхні регіональні особливості



План лекції

1.1 Структурна трансформація національної та регіональної господарської системи. Особливості трансформаційних процесів у міжгалузевих комплексах.

1.2 Паливно-енергетичний комплекс.

1.3 Металургійний комплекс.

1.4 Машинобудівний комплекс.

1.5 Хімічний комплекс.

1.6 Лісопромисловий комплекс.

1.7 Агропромисловий комплекс.

1.8 Будівельний

1.9 Транспортний комплекс.

1.10 Соціальний комплекс.

1.1 Структурна трансформація національної та регіональної господарської системи

Трансформаційні зміни в економіці України є невід'ємним елементом становлення ринкового типу господарювання. Забезпечення структурних зрушень здійснюється за такими взаємозв'язаними напрямами:

1. лібералізація економіки, тобто зняття адміністративних обмежень з цін, господарських зв'язків, зовнішньоекономічної діяльності;

2. стабілізація фінансів і грошової системи, які забезпечують зміцнення гривні як загального еквівалента та єдиного платіжного засобу на території країни;

3. приватизація, розвиток підприємництва, створення інших інституційних передумов ефективного ринкового господарства й економічного зростання;

4. структурна перебудова економіки, її інтеграція в світове господарство, підвищення конкурентоздатності української продукції на світовому ринку;

5. створення конкурентного ринкового середовища;

6. активна соціальна політика з метою пристосування працездатного населення до нових умов, соціальний захист найвразливіших верств населення, створення передумов економічного зростання на основі підвищення ділової активності населення.

Структура господарства будь-якої країни характеризується певним складом та співвідношенням основних сфер, галузей і видів господарської діяльності, а також співвідношенням господарських об'єктів різних форм власності. Основне завдання системних змін у господарському комплексі регіонів полягає у забезпеченні його пристосування до потреб розвитку внутрішнього регіонального ринку.

Регіональні економічні системи є складно структурованими комплексами, всі елементи яких знаходяться у певних внутрішніх і зовнішніх взаємозв'язках, що визначають особливості функціонування національної системи господарства в цілому. Державні органи управління повинні економічними методами активно впливати на зміну структурних пропорцій з тим, щоб створити сприятливі умови для досягнення певних соціально-економічних цілей, забезпечити стабільне функціонування регіональної економіки.

Структурна трансформація економіки являє собою систему узгоджених між собою заходів, спрямованих на зміну структури економіки (її організаційної, галузевої, територіальної та інсти-туційної підсистем) з метою зростання обсягів конкурентоспроможної продукції, підвищення ефективності виробництва й вирішення на цій основі соціальних завдань.

Трансформація національної економічної системи, формування багатоукладної економіки та приватизація підприємств, які було розпочато в середині 1990-х рр., супроводжувалися формуванням нового інституційного середовища на основі розвитку організаційно-правових форм господарювання.

Структура господарства за організаційно-правовими формами господарювання. Власність є фундаментом будь-якої соціально-економічної системи. Тому це питання досліджувалося протягом усього періоду суспільного розвитку, у тому числі Платоном, Аристотелем та ін. Саме ця категорія відображає взаємозв'язки між усіма компонентами соціально-економічної системи, розкриває сутність системи виробничих відносин.

У господарській практиці виникають певні форми власності. Більшість економістів і правознавців виокремлюють дві основні форми власності -- приватну та державну. Законодавством України передбачено такі організаційно-правові форми господарювання:

· приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

· підприємство, яке функціонує на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

· комунальне підприємство, що працює на базі комунальної власності територіальної громади;

· державне підприємство, яке діє на основі державної власності;

· підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

В Україні можуть діяти й інші види підприємств, передбачені законом [3].

Зміна структури економіки України за основними організаційно-правовими формами господарювання відбувалася різними темпами на різних етапах реформування.

У 1992--2000 рр. зростання загальної кількості підприємств було незначним і становило лише 15 %. Унаслідок перерозподілу підприємств за формами власності значно знизилася кількість державних підприємств (більш ніж у 4 рази). Кількість підприємств колективної форми власності зросла за цей період понад у З рази, а їх частка перевищила 83 % загального числа підприємств.

Низька продуктивність виробничої діяльності більшості підприємств державної форми власності (які сформувалися за часів адміністративно-командної економіки), їх недостатня гнучкість, інертність в аспекті впровадження інновацій та досягнень науково-технічного прогресу, нездатність забезпечити перехід до інтенсивного економічного розвитку актуалізували необхідність прискорення структурних перетворень.

До кінця 1990-х рр. переважну частину промислових об'єктів державної форми власності було приватизовано й акціоновано, хоч очікуваних позитивних зрушень у розвитку господарства країни не було досягнуто. Зазначені процеси не зумовили істотного зростання випуску конкурентоспроможної продукції та підвищення продуктивності праці. Недосконалість законодавчої і нормативно-правової бази, відсутність належної інституційної бази перешкоджали інституційним трансформаціям.

Протягом 2000--2006 рр. процеси реформування власності супроводжувалися подальшим збільшення загальної кількості суб'єктів господарювання (чисельність яких зросла майже в 1,4 разу) та зменшенням частки підприємств державної і комунальної форм власності. За цей період форму власності змінили близько 40 тис. підприємств (насамперед, комунальної власності). На кінець 2008 р. частка державних підприємств та державних організацій (установ, закладів) становила лише 1,9 %, а питома вага комунальних підприємств і комунальних організацій (установ, закладів) -- 6,4 % від загальної кількості суб'єктів господарювання України.

Такі зміни є результатом реалізації економічного курсу на повну лібералізацію економічної діяльності, що навряд чи виправдано в реаліях української економіки. Роль державної власності на сучасному етапі реформування необгрунтовано занижена. Особливо актуалізується ця проблема у зв'язку з необхідністю активізації соціальних факторів економічного розвитку, зростання обсягів інвестицій у людський капітал, вирішення економічних і екологічних проблем.

Структура господарства за видами економічної діяльності, галузями та їх міжгалузевими комплексами. Серед структурних характеристик економічної системи провідне місце займає галузева структура, яка формується під впливом суспільного поділу праці і відображає основні пропорції й систему взаємозв'язків між галузями. Вона оцінюється за однорідними показниками обсягами виробництва, вартістю основних фондів, чисельністю зайнятих працівників.

Галузева структура господарства є безпосереднім відображенням процесу суспільного поділу праці з урахуванням функціональних відмінностей між окремими галузями. На її основі здійснюється аналіз міжгалузевих пропорцій та зв'язків, оцінюється економічна ефективність виробництва, реалізується управління економікою.

В Україні на загальнодержавному рівні прийнято «Класифікацію видів економічної діяльності» ДК 009:2005 (КВЕД), розроблену на базі міжнародної статистичної класифікації видів діяльності Європейського Союзу (ТМАСЕ, Кєу.1, тосі.7). Згідно з цим документом економічну діяльність визначено як процес виробництва продукції (товарів та послуг), який здійснюється з використанням певних ресурсів: сировини, матеріалів, устаткування, робочої сили, технологічних процесів тощо.

Структура господарства України характеризується такими особливостями:

· високою часткою галузей, що виробляють проміжний продукт;

· перевантаженням екологонебезпечними, ресурсномісткими галузями;

· низьким рівнем розвитку галузей, які визначають темпи інвестиційного оновлення виробництва;

· технологічною неконкурентоспроможністю значної кількості виробництв;

низьким рівнем розвитку транспортної, енергетичної, інформаційної інфраструктури.

Галузь господарства, згідно з визначенням КВЕД, -- це діяльність сукупності виробничих одиниць, що беруть участь у переважно однакових або подібних видах виробничої діяльності [5]. їх поділяють на певні укрупнені (комплексні) галузі. Зокрема, за класифікацією Держкомстату України, до промисловості віднесено 17 укрупнених (комплексних) галузей: електроенергетику, паливну, атомну промисловість, чорну металургію; кольорову металургію, хімічну і нафтохімічну, машинобудування та металообробку, лісову, деревообробну і целюлозно-паперову, будівельних матеріалів, скляну й фарфорово-фаянсову, легку, харчову, мікробіологічну, борошномельно-круп'яну і комбікормову, медичну, поліграфічну та інші галузі.

За функціональною ознакою галузі поділяють на первинні (видобувна промисловість, сільське господарство) та вторинні, до складу яких входять переважно галузі обробної промисловості. До видобувних галузей відносять підприємства з видобутку паливно-енергетичних корисних копалин, видобутку й збагачення руд і нерудних корисних копалин, а також лісозаготівлі та вилову риби і морепродуктів. Обробну промисловість формують галузі, підприємства яких переробляють сировину та матеріали.

Важливою структурною характеристикою промисловості є співвідношення між галузями групи А, що виробляють засоби виробництва, та галузями групи Б, працюючими на потреби споживчого сектора економіки. Структура промислового виробництва України характеризується значним переважанням продукції групи А. Рівень розвитку галузей виробництва товарів народного споживання є абсолютно недостатнім.

Впродовж трансформаційного періоду 1990-х рр. у структурі промислового комплексу на тлі згортання обсягів виробництва значно посилилася роль сировинних галузей та знизилася питома вага високотехнологічних і соціально значущих виробництв.

У загальній структурі промислового виробництва України домінує металургійне виробництво, частка якого становить 22,0 %. Питома вага машинобудування та галузей, зорієнтованих на задоволення першочергових потреб населення, залишається неістотною: у 2007 р. частка харчової галузі становила лише 15,3 % (його частка зменшилася протягом зазначеного періоду на 1,3 відсоткових пункти), машинобудування -- 13,7 % (питома вага зросла на 3,5 відсоткових пункти), легкої промисловості -- лише 1,0 %.

Об'єктивною закономірністю розвитку продуктивних сил є процес формування міжгалузевих виробничих комплексів. Прогресивне поглиблення суспільного і територіального поділу праці супроводжується посиленням економічних взаємовідносин між галузями економіки. Міжгалузевий комплекс -- це сукупність видів діяльності, здійснюваних у певному місці і об'єднаних у конкретну групу (підсистему) тісними виробничими, комерційними та іншими зв'язками. Міжгалузеві комплекси формуються як у виробництві, так і у сфері обслуговування, а також в інфра-структурних галузях. Традиційно виокремлюють такі міжгалузеві комплекси: паливно-енергетичний, металургійний, хімічний, машинобудівний, лісопромисловий, агропромисловий, будівельний, транспортний, соціальний, військово-промисловий. Останнім часом цей перелік було доповнено такими комплексами: рекреаційний, морегосподарський, зовнішньоекономічний, комплекс природокористування, інформаційний, управлінський та ін. Міжгалузеві комплекси не мають відповідних управлінських структур, їх формування об'єктивно зумовлено системою економічних зв'язків. Залежно від просторових масштабів ці комплекси поділяють на міждержавні, макроекономічні і територіальні.

Територіальна структура господарства. Територіальна організація господарства відображає територіальні форми існування його економічної системи та взаємозв'язку її складових, а також значно зумовлює специфіку управління господарською системою. Просторове впорядкування діяльності різних суб'єктів господарювання (на засадах раціонального використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, подолання диспропорцій у розміщенні джерел сировини, палива, енергії, місць виробництва та споживання продукції) є одним з дієвих факторів регіонального розвитку.

В умовах адміністративно-командної системи господарювання був сформований жорсткий територіальний розподіл виробничих потужностей. Ринкова трансформація промислових об'єктів (зміна організаційно-правової форми господарювання, переспеціалі-зація, модернізація та ін.) інтенсифікувала відповідні зміни у територіальній організації господарства. Актуалізувалася проблема оптимізації розміщення продуктивних сил країни і регіонального розвитку, з точки зору забезпечення основних життєвих потреб та всебічного розвитку населення. В регіональній системі пріоритетного значення набувають так звані «м'які фактори»: кваліфікована робоча сила, науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи, організаційно-управлінські інновації тощо.

Структурні трансформації здійснюються і в регіональному розрізі з метою вдосконалення системи розміщення продуктивних сил, розвитку їхньої територіальної організації. Внаслідок цих змін формується нове співвідношення між галузями економіки регіонів, змінюються темпи їх розвитку, що в свою чергу, впливає на всі соціально-економічні процеси в регіоні. Територіальна структура господарства характеризує певні співвідношення між різними утвореннями виробничої, інфраструк-турної, соціальної сфер, а також систему взаємозв'язків між ними, її можна розглядати і як результат комплексної взаємодії таких компонентів: природно-ресурсного потенціалу, населення, виробничих та обслуговуючих структур, соціальної інфраструктури.

Головними елементами територіальної структури господарства виступають: економічні райони, підрайони, локальні виробничі утворення у вигляді промислових вузлів, центрів, пунктів. Особливе місце посідають територіально-виробничі комплекси, які утворюються підприємствами або установами з тісними інформаційними, господарськими чи іншими взаємозв'язками.

Основні напрями вдосконалення територіальної структури полягають у:

зростанні питомої ваги прогресивних галузей з високими якісними параметрами зайнятої робочої сили та основних виробничих фондів;

трансформації структурних характеристик на користь соціально орієнтованих галузей, екологобезпечних виробництв;

формуванні нових структурних елементів інноваційної спрямованості (технопарки, технополіси);

підвищенні адаптаційних можливостей територіальних структур щодо зміни кон'юнктури товарного ринку.

1.2 Паливно-енергетичний комплекс

Палевно-енергетичний комплекс(ПЕК) - галузі і підгалузі промислового виробництва, які спеціалізуються на видобутку, збагаченні, переробці, споживанні палива, виробництві та використанні енергії та тепла. ПЕК складається з двох важливих взаємопов'язаних галузей: паливної промисловості і електроенергетики.

Паливна промисловість - сукупність галузей гірничо-видобувної промисловості, що спеціалізується на видобутку та переробці паливно-енергетичної сировини: кам'яного та бурого вугілля, нафти, газу, урану, сланців, торфу.

Вугільна промисловість. В паливно-енергетичному балансі питома вага вугілля складає 75%, що є дуже високим показником. Щорічний видобуток вугілля останніми роками складає 80-90 млн. т (з 1991 року видобуток зменшився з 136 млн. т. До 77,0 млн. т, у 1998 р. при потребі 100-120 млн. т (18-20 млн. т імпортується з Росії, Польщі, Казахстану). В Україні понад 220 вугільних шахт, половина з яких до 2010 року планується закрити.

Значна частина вугілля використовується на технологічні потреби в чорній Металургії та в хімічній промисловості. В надрах України зосереджено до 300 млрд. т вугілля, що дає можливість розглядати сучасну вугільну енергетику як пріоритетну, а вугілля як основний енергетичний ресурс України.

Собівартість українського вугілля (особливо донецького) дуже висока, оскільки важкі умови видобутку (велика глибина залягання (глибина багатьох шахт досягає 1 км та більше), малопотужні похилі та вертикальні пласти). Продуктивність праці на українських шахтах складає 2-25% від рівня, досягнутого в США та Західній Європі. В Україні підземним способом добувається 97% кам'яного вугілля, у Великобританії, Польщі, ФРН - 100%, а в США та Канаді - відповідно, 45% та 12%.

Кризовий стан українських шахт став наслідком перемоги хибної концепції, згідно якої робити капітальні вкладення в українську вугільну галузь нерентабельне. Однак, варіанти згортання видобутку вугілля, як і нафтопереробки, будуть набагато дорожчими, ніж реабілітація та модернізація виробництва.

Нафтова і нафтопереробна промисловість - складові частини нафтової промисловості, підприємства якої спеціалізуються на розвідці, видобутку, транспортуванні, зберіганні, переробці нафти. Власних потреб країни не задовольняє. Загальні запаси становлять 153 млн. т. Ступінь розвіданості початкових прогнозних ресурсів вуглеводнів в Україні складає 41%; особливо низький показник розвіданості характерний для акваторій Чорного і Азовського морів. Щорічний видобуток нафти складає 4,1-4,5 млн. т при потребі в 35-45 млн. т (нафтопродуктів - 24-28 млн. т). Питома вага в паливно-енергетичному балансі становить 3-4%.

Україна щорічно імпортує біля 30 млн. т нафти. Оскільки понад 90% нафти надходить із Росії, то це ставить Україну в істотну залежність від постачань з однієї країни. Вишукуються можливості вирішення цієї проблеми за рахунок імпорту з інших країн (Азербайджану, Ірану, Казахстану).

Національна програма "Нафта та газ до 2010 року" передбачає доведення річних обсягів видобутку нафти та конденсату до 7,5 млн. т у 2010 році, з яких 2,5 мли. т буде видобуватись на шельфах Чорного та Азовського морів.

Нафтопереробна промисловість виробляє нафтопродукти (мазут, бензин, гас, дизельне паливо, мастила), що безпосередньо використовуються споживачами. Переробка нафти, як правило, зосереджується в районах споживання нафтопродуктів.

Загальна потужність вітчизняних нафтопереробних заводів (НПЗ) становить до 60 млн. т на рік, проте останніми роками потужності завантажені лише на третину.

Стабілізація економіки країни неможлива без ефективної роботи нафтопереробної галузі. Однак, морально застарілі потужності українських НПЗ забезпечують лише трохи більше 50% -у глибину переробки нафти (у США - 90%, у ФРН -- 83%). При глибокій переробці нафти на НПЗ можна виробити до 30 видів нафтопродуктів, які сьогодні імпортуються і погребують валютних витрат, і зекономити щорічно щонайменше 2 млрд. доларів США.

Газова промисловість - галузь ПЕК у, що спеціалізується на видобутку природного і супутніх газів, їх зберіганні, переробці, транспортуванні і розподілі. Власні потреби задовольняє приблизно на 20%, решта імпортується з Росії та Туркменистану (Україна - найбільший імпортер російського газу серед країн Європи). За абсолютним споживанням газу Україна посідає 6 місце в світі, поступаючись лише США, Росії, Великобританії, Німеччині і Канаді, і третє місце в світі - за імпортуванням газу (після США і Німеччини). Щорічний видобуток природного газу складає 18-20 млрд. м3 при потребах 60-85 млрд. м3 ,власні запаси оцінюються в 1,15 трлн. м3. З врахуванням імпортованого газу його питома вага у паливно-енергетичному балансі складає 18%. До 2010 року обсяг річного видобутку газу планується збільшити до 35,3 млрд. м3, з яких на шельфі - 6,3 млрд. м3.

Торфова промисловість спеціалізується на видобутку і переробці торфу, щорічно видобувається 0,5 - 1 млн. т торфу (в умовній вологості).

Електроенергетика базується переважно на використанні місцевого вугілля, ядерного палива, газу і нафти, гідроресурсів. Енергетика забезпечує роботу силового апарату в промисловості, сільському господарстві, на транспорті, в побуті, бере участь в технологічних процесах багатьох галузей промисловості. Сумарна потужність енергоустановок перевищує 60 млн. кВт., котрі здатні виробляти понад 300 млрд. кВт. - год. електроенергії в рік.

Централізація виробництва електроенергії на потужних електростанціях наблизила ці об'єкти до паливних баз і основних енергоспоживаючих регіонів, що призвело до нерівномірності розміщення енергооб'єктів. Великим виробником електроенергії є Придніпров'я, Київська, Харківська, Івано-Франківська, Вінницька області.

Електроенергетика включає теплові (ТЕС, ДРЕС), атомні (АЕС), гідравлічні (ГЕС), теплоелектроцентралі (ТЕЦ), атомні теплоелектроцентралі (АТЕЦ), сонячні (СЕС), вітрові (ВЕС), геотермальні, гідроакумулюючі (ГАЕС) електростанції, парогазові установки, електричні та теплові мережі, котельні.

Всі енергосистеми України (Донбаська, Дніпровська, Харківська, Київська, Кримська, Львівська, Вінницька, Одеська) об'єднані між собою.

Одна з проблем української енергетики - відсутність регулюючих потужностей, які дозволяють покривати дефіцит електроенергії під час пікових навантажень, а також можливостей перетоку електроенергії.

Теплова енергетика. Теплові електростанції виробляють більшість електроенергії. Значна частина електроенергії в Україні виробляється в Донбасі та Придніпров'ї. Найбільші в Україні ДРЕС функціонують в Донбасі: Вуглегірська (найбільша - потужність близько 1 млн. кВт), Курахівська, Слов'янська, Старобешівська. Великим виробником електроенергії є також Київська (Трипільська ДРЕС), Харківська (Зміївська ДГ'ЕС), Вінницька області (Ладижинська ДРЕС). На базі Львівсько-Волинського басейну і нафтогазових родовищ Західної України працюють Бурштинська ДРЕС (Івано-Франківська область) та Добротвірська ДРЕС (Львівська область).

Від теплоцентралей та районних котелень Міненерго України забезпечується теплом 47 міст та населених пунктів. Треба відзначити, що частка малих промислових і комунальних ТЕЦ у виробництві тепла складає менше 10%, тоді як частка їх у виробництві тепла у Фінляндії складає 43%, у ФРН - 53%, у Голландії -67%, Великобританії та США - понад 90%.

Більша частина ТЕС проектувалась та будувалась у 60-70-і роки, обладнання електростанцій фізично зношене та морально застаріле, не відповідає сучасним технічним та економічним вимогам.

Атомна енергетика. АЕС забезпечують понад 40% виробництва електроенергії. На території України в експлуатації знаходяться 5 атомних електростанцій: Запорізька (м. Енергодар), Південно-Українська (м. Південноукраїнськ), Рівненська (м. Кузнєцовськ), Хмельницька (м. Нетішин). Загальна потужність 13,8 млн. кВт (14 енергоблоків по 1000 МВт кожний).

За розрахунками фахівців Чорнобильської АЕС тариф на електроенергію, що виробляється на АЕС України, становить 0,018$ за 1 кВт -год., тоді як на ТЕС, що працюють на природному газі - 0,028$, а на вугільних ТЕС - 0,02$ (Ковалко М.П., Денисюк С.П., 1996).

В Україні створена потужна сировинна база урану, яку за обсягами можна порівняти із сировинними базами провідних урановидобувних країн. Вона спроможна забезпечити роботу вітчизняних АЕС (однак собівартість вітчизняного природного урану в 1,5 рази перевищує ціни світового ринку).

Гідроенергетика. На гідроенергетику припадає незначна частина виробництва електроенергії - 4-5%. В Україні працює 8 великих ГЕС, 25 середніх та одна гідроакумулююча. Основні гідроенергетичні ресурси знаходяться в басейні Дніпра (Київська, Канівська, Кременчуцька, Дніпродзержинська, Дніпровська, Каховська ГЕС) та Дністра (Дністровська). В Карпатах виділяється Теребле-Рікська ГЕС. Крім того, на середніх та малих річках (Ворскла, Південний Буг, Ріка, Рось) діють понад 55 невеликих ГЕС.

Оскільки гідроенергетичні ресурси України порівняно невеликі, то їх використовують переважно для покриття пікових навантажень діючої енергосистеми.

Будівництво ГЕС в минулому недостатньо обґрунтовувалось. Природі і земельному фонду України завдано значної шкоди: затоплено і підтоплено великі площі сільськогосподарських угідь, населених пунктів.

Нетрадиційні джерела енергії. В України є можливості істотного розширення ресурсної бази енергетики за рахунок використання позабалансових енергетичних джерел, таких як природний газ та супутній нафтогазових родовищ, шахтний метан, викидні гази промислових виробництв (газопереробних заводів), тверді побутові відходи, шлами вуглезбагачення, тверді та рідкі відходи промислових і сільськогосподарських виробництв.

Одним із видів нетрадиційних джерел є термальні води. В результаті виконаного комплексу узагальнюючих оцінок геологострукгурних, геотермічних та гідрогеологічних умов встановлено, що в надрах України знаходиться близько 27 млн. м /добу прогнозних ресурсів термальних вод. їх сумарна гідротермальна енергія досягає 450 млн. Гкал/рік. Сприятливими регіонами для отримання гідротермальної енергії є Крим і Закарпаття.

Україна має значні поклади шахтного метану, які за різними оцінками складають від 1,3 до 3,5-4,0 трлн. м3. (у США на сьогодні видобувається 21 млрд. м3 шахтного метану на рік).

Останнім часом спрямовані зусилля на пошук альтернативних джерел екологічно чистих джерел енергії. Потреби Криму, Одеської та Херсонської областей можна задовольнити, використавши постійні вітри на узбережжі.

В 1994 році в Західному Криму на березі о. Донузлав введено в дію першу чергу Донузлавської ВЕС. Промислові вітрогенератори виробляє ВО "Південний машинобудівний завод" (м. Дніпропетровськ).

Дослідно-промислова сонячна електростанція діє на сході Криму (смт. Щолкіне). Малогабаритні геліоустановки виробляє Севастопольський ремонтно-механічний завод.

1.3 Металургійний комплекс

національний регіональний господарський міжгалузевий

Металургійний комплекс - це сукупність видубувних та обробних галузей промисловості, підприємства яких видобувають та збагачують руди чорних і кольорових миталів, благородних та рідкісних металів виробляють чавун, сталь, прокат, металеві труби феросплави, кольорові метали, кокс, вогнетриви, нерудну металургійну сировину; здійснюють обробку чорних і кольорових металів. Це - базовий господарський комплекс України.

Чорні та кольорові метали широко використовуються в машинобудуванні, будівництві, транспорті й у всіх без винятку галузях народного господарства, витримуючи гостру конкуренцію з боку пластмас, кераміки, композитів, інших сучасних матеріалів. Функціональним ядром комплексу є чорна і кольорова металургія. її комплексний зв'язок ґрунтується на певній взаємозамінності чорних і кольорових металів у машинобудуванні та будівництві, подібності окремих технологічних процесів при виробництві сплавів, оцинкуванні листового заліза тощо. Система виробництва чорних і кольорових металів охоплює весь процес від видобутку і підготовки сировини, палива, допоміжних матеріалів до випуску прокату з виробами дальшого переділу.

Сучасна металургія України - це базова галузь народного господарства, вона посідає одне з провідних місць у міжгалузевій структурі промисловості. її частка в усій індустрії України становить: виробництво товарної продукції - 13,4% (в 1990 р. - 12,5%), основні фонди - 13%, чисельність робітників - 6,5%, споживання електроенергії - 15,6%, споживання палива - 14,2%. В ній зайнято понад 600 тис. робітників; вона забезпечує 50% валютних надходжень в Україну.

Чорна металургія. Сприятливі передумови для розвитку: великі запаси залізної і марганцевої руди у Придніпров'ї та на Керченському півострові, коксового вугілля в Донбасі, що знаходяться на близькій взаємній відстані, місцева нерудна сировина, достатня кількість і якість трудових ресурсів, зручні транспортні зв'язки, масові ближні споживачі чорних металів. Несприятливий природний фактор - недостатня кількість водних ресурсів у Донбасі (дана галузь досить водомістка).

На базі чорної металургії виникло чимало промислових вузлів, що показує важливу комплексоутворюючу роль галузі. Отже, Україна є провідною металургійною державою світу і має великі експортні можливості. Але сучасний міжнародний попит вимагає поліпшення якості металопродукції.

Серед усіх металургійних центрів різко виділяються три - Маріуполь, Кривий Ріг і Запоріжжя, частка яких в галузі складає понад 50%.

Основні фактори розміщення підприємств повного циклу - місця розташування залізної руди та коксового вугілля, що спричиняється великою сировинно- та паливомісткістю виробництва. Спостерігається поступове зростання частки Придніпров'я в загальнодержавному виробництві: зменшується орієнтація галузі на вугільні райони (для виплавки 1 т металу потрібно дедалі менше палива, але все більше залізної руди у зв'язку з вичерпанням запасів багатих руд); крім того, Придніпров'я значно краще забезпечене водними ресурсами.

Чорна металургія включає й виробництво феросплавів (Запоріжжя, Стаханов, Нікополь), труб (Нікополь, Новомосковськ, Дніпропетровськ, Харцизьк, Макіївка, Маріуполь, Луганськ). Вторинна обробка чорних металів є у Дніпропетровську, Костянтинівні, Луганську. У Броварах діє завод порошкової металургії.

Найбільший у світі центр видобутку залізних руд - Кривий Ріг, де розташовані п'ять потужних ГЗК. Порівняно недавно збудовано великий ГЗК у Комсомольську (Полтавська обл.). Ще видобувають залізну руду в м. Дніпрорудне (Запорізька обл.) та на Керченському півострові.

Нині світовий розвиток галузі формується під впливом переходу від переважного нарощення абсолютних обсягів виробництва до зниження питомого металоспоживання за рахунок випуску та використання металопродукції підвищеної якості.

Кольорова металургія порівняно з чорною менше розвинена в Україні, що пов'язано, насамперед, з відсутністю розвіданих сировинних ресурсів. На власній сировинній базі діє виробництво титану, нікелю, ртуті, цирконію, кремнію. Інші сировинні матеріали або метали імпортуються.

У структурі галузі провідне місце посідає алюмінієва промисловість (виробництво глинозему і алюмінію). На базі великого глиноземного заводу у Миколаєві (на імпортній сировині) діють найбільше підприємство цієї галузі Запорізький алюмінієвий завод (орієнтація на джерело дешевої електроенергії), у Свердловську (Луганська обл.) - завод алюмінієвих сплавів. Цинк з довізної сировини виробляють у Костянтинівці (Донецька обл.), електроенергомісткі титан і магній - у Запоріжжі, останній також - у Калуші Івано-Франківської обл., де є сировина, нікель - смт. Побузьке Кіровоградської обл. (сировина), латунний і мідний прокат - у Артемівську Донецької обл. Видобуток і збагачення титанових руд налагоджено на Житомирщині (Іршанськ), в Криму.

25% товарної продукції кольорової металургії України - це виробництво вторинних кольорових металів (Донецьк, Харків, Одеса, Київ), твердих сплавів (Торез, Світловодськ). Запоріжжя - великий центр електродної промисловості.

Налагоджено виробництво й інших кольорових металів - цирконію, кобальту, ніобію, гафнію. Прояви золотоносних руд знайдено у Дніпропетровській і Кіровоградській областях, Донбасі та в Закарпатті, де вже одержали перше золото, Приазов'ї, (найкращі перспективи родовища в Закарпатті). Зовсім недавно виявили значні поклади міді у Волинській обл., які зможуть задовольнити потреби України.

У просторовій структурі галузі виділяються Запорізький центр і Донецький район. Спад виробництва в кольоровій металургії в 90-х роках досить значний.

1.4 Машинобудівний комплекс

Машинобудівний комплекс - це складний, багатогалузевий комплекс, що об'єднає понад 70 спеціалізованих галузей, які інтегрувались між собою, здійснюють виробництво різних машин, обладнання, устаткування, приладів та інструментів для виробничої і не виробничої сфер, різноманітні апарати й прилади побутового і культурного призначення для населення, а також спеціальну продукцію оборонного комплексу. Його серцевиною є машинобудування і металообробка. Крім того, участь у виробництві машин беруть підприємства металургії, хімічної, дере обробної , скляної та інших галузей промисловості. Важливу роль у функціонуванні цього комплексу відіграє транспорт, який забезпечує реалізацію численних виробничо-технологічних та економічних зв'язків.

Суттєві відмінності між галузями машинобудування спостерігаються в таких їх техніко-економічних характеристиках, як металомісткість, працемісткість, транспортабельність продукції. Своєрідний вияв в кожній галузі машинобудування мають такі сучасні форми виробничо-технічної організації виробництва як спеціалізація, концентрація, кооперування та комбінування.

Важке машинобудування характеризується порівняно невеликою трудомісткістю, низькою транспортабельністю та високою металомісткістю продукції. До цієї галузі належать виробництво устаткування для металургії Новокраматорський та Старокраматорський, Дебальцівський, Лутугінський, Кадіївський, Маріупольський заводи); гірничошахтних машин (Горлівка, Дружківка, Донецьк, Кривий Ріг, Красний Луч, Ясинувата); підйомно-транспортних машин (Дніпропетровськ, Львів, Нікополь, Одеса, Прилуки, Харків); устаткування для хімічної промисловості (Львів, Бердичів, Суми, Фастів); енергетичне машинобудування (Харків - чотири крупних заводи, Запоріжжя, Полтава, Токмак); важких верстатів та ковальсько-пресового устаткування (Краматорськ, Харків, Дніпропетровськ, Кривий Ріг).

Транспортне машинобудування характеризується високою працемісткістю та потребує багато висококваліфікованих фахівців, що й зумовлює відповідні принципи розміщення підприємств.

Залізничне машинобудування у великій мірі залежить від сировини (Луганськ, Харків, Дніпропетровськ, Кременчук, Дніпродзержинськ, Стаханов, Маріуполь).

Суднобудування розміщується переважно в портових містах (Миколаїв - три заводи, Херсон - два заводи, Київ, Одеса, Севастополь, Керч, Іллічевськ, Маріуполь).

Автомобілебудування залежить від працересурсного фактора (Львів - автобуси, мопеди, Кременчук -- великовантажні автомобілі та мікроавтобуси; Запоріжжя, Луцьк - легкові автомобілі; Київ - мотоцикли; Горлівка, Одеса, Сімферополь, Іллічевськ - автоскладання; Чернігів, Харків - велосипеди).

Авіабудування та ракетобудування розміщується у великих містах - науково-технічних та промислових центрах (Київ, Харків, Дніпропетровськ).

Сільськогосподарське машинобудування орієнтується переважно на споживача, бо виробляє малотранспортабельну продукцію: зернозбиральні комбайни (Херсон), бурякозбиральні комбайни (Дніпропетровськ, Тернопіль),сівалки (Кіровоград), ґрунтообробна техніка (Одеса), хімсільгоспмашини (Львів), машини і устаткування для тваринництва і кормовиробництва (Ніжин, Бердянськ, Біла Церква, Коломия, Умань, Ковель).

Тракторобудування характеризується досить високою питомою металомісткістю та середньою транспортабельністю готової продукції, тому в розміщенні орієнтується як на металургійні бази, так і на кваліфіковані трудові ресурси. Головною базою тракторобудування є Харківський вузол, до якого входять тракторний завод, заводи тракторних двигунів, "Серп і молот", тракторних самохідних шасі, а також підприємства Лозової, Дергачів, Чугуєва. Колісні Трактори виробляють в Дніпропетровську, тракторні агрегати, комплектуючі та запасні частини - у Вінниці, Кременчуці, Києві, Луганську, Одесі, Білій Церкві.

Верстатобудування в територіальному розміщенні тяжіє до регіонів і центрів з високим рівнем розвитку машинобудування, науково-дослідних та інструкторських робіт - Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів, Краматорськ, Житомир.

Точне та електротехнічне машинобудування орієнтується на кваліфіковані трудові ресурси, наукові та освітні центри. Центрами виробництва приладів для контролю та регулювання технологічних процесів є Київ, Івано-Франківськ, Луцьк, Харків; електровимірювальних приладів - Київ, Сєвєродонецьк, Житомир, Львів; радіовимірювальних приладів - Львів, Ужгород, Київ; оргтехніки - Кіровоград, Умань, Харків; електронно-обчислювальної техніки - Київ, Вінниця. Сєвєродонецьк, Чернівці, Одеса, Лубни; оптичних та оптико-механічних приладів - Харків, Суми, Одеса.

Найвищу концентрацію машинобудівних підприємств мають Харківська, Київська, Дніпропетровська, Донецька та Запорізька області, до зосереджені багатогалузеві машинобудівні вузли та центри.

1.5 Хімічний комплекс

Хімічний комплекс - це комплекс галузей промисловості, що виробляє продукцію для багатьох галузей господарства та побуту. Для хімічного комплексу характерною є широка різноманітність продукції, взаємозалежність і комплексна переробка сировини, досить розгалужені внутрішньогалузеві і міжгалузеві зв'язки, значні можливості комбінування й кооперування виробництва.

Роль хімічного комплексу в економіці України зумовлюють постійно зростаюча потреба в нових матеріалах і речовинах, розширення сировинної бази, висока ефективність хімічних процесів та технологій. продукція хімічного комплексу широко використовується в усіх галузях господарства: промисловості, сільському господарстві, транспорті і побуті.

Хімічна і нафтохімічна промисловість. Однією з галузей важкої промисловості України є хімічна промисловість. В структурі галузі виділяються: гірничо-хімічна; основна хімія; промисловість хімічних волокон і ниток; виробництво синтетичних смол і пластичних мас; хіміко - фотографічна промисловість; побутова хімія; лакофарбова промисловість та промисловість синтетичних барвників; хіміко-фармацевтична промисловість.

Для розвитку галузі в країни склалися сприятливі умови. Поклади мінеральної хімічної сировини - кам'яного і бурого вугілля, нафти, газу, кухонної і кам'яної солей, фосфоритів, гіпсу, крейди, вапняку, сірки, а також відходи чорної і кольорової металургії, харчової, лісової і деревообробної промисловості відіграли велику роль у формуванні її галузевої структури.

Розміщення гірничо-хімічної промисловості пов'язане з родовищами хімічної сировини. В Стебнику (Львівська область) і Калуші (Івано-Франківська область) ведеться видобуток калійних солей. Кам'яна сіль добувається в Артемівську і Слав'янську (Донецька область). В Новому Роздолі і в Новояворівську ведеться розробка родовищ сірки. В Україні є родовища фосфоритів - Ізюм, Кролевець, Придніпров'я, - але ці запаси не задовольняють потреби виробництва фосфатних добрив.

Найбільша частка у виробництві валової продукції належить галузям основної хімії - виробництво мінеральних добрив, кислот, солей і соди.

Виробництво мінеральних добрив базується на використанні як місцевої сировини так і привізної. Калійні добрива виробляють в Калуші, Стебнику. Підприємства по виробництву азотних добрив тяжіють до центрів виробництва коксу і переробки природного газу. В Горлівці і Дніпродзержинську працюють азотнотукові комбінати. В Рівному, Черкасах, Лисичанську азотні добрива виробляються на основі використання природного газу.

В Сумах, Одесі, Вінниці і Костянтинівні є підприємства, що виробляють фосфатні добрива, з ними як територіально, так і технологічно пов'язані заводи, що виробляють сірчану кислоту - в Сумах, Новому Роздолі.

Содове виробництво також набуло розвитку в Україні. Для цього є всі умови - наявність сировини (кухонної солі і вапняків) і палива. Тому підприємства по виробництву соди розміщені головним чином в Донбасі -Слав'янську, Лисичанську. В Криму содове виробництво представлене в Красноперекопську. Тут у виробництві використовують солі Сивашу, кримські вапняки і природний газ. В Західній Україні в м. Калуш, виробляють каустичну соду, яку використовують при виробництві штучного волокна, в текстильній промисловості, миловарінні. Кальциновану соду застосовують у виробництві скла. Питну соду - в харчовій і фармацевтичній промисловості.

Промисловість хімічних волокон і ниток виробляє штучні і синтетичні волокна та нитки, целофан, сірковуглець та деякі товари народного вжитку. Ця підгалузь представлена Київським, Чернігівським, Черкаським, Сокальським об'єднаннями "Хімволокно" та Житомирським заводом хімічного волокна, що спеціалізуються на виробництві віскозного, штапельного волокна, ниток для кордної тканини та капронових ниток. Штучні волокна одержуються з природних полімерів.

Виробництво синтетичних смол і пластмас в країні базується на використанні вугілля, продуктів коксохімії, продуктів переробки нафти і газу. Тому поширена ця галузь хімічної промисловості в Донбасі та Придніпров'ї. Вперше виробництво пластмас розпочалося в Дніпропетровську в 1928 році, Одесі - 1929 p., Харкові-1931 p.,Прилуках-1935 р. Зараз на діючих хімічних і коксохімічних підприємствах працюють цехи по виробництву полімерних матеріалів. Найбільші підприємства підгалузі - виробничі об'єднання "Азот", що в Сєвєродонецьку, Дніпродзержинську та Черкасах, Горлівське "Стирол", Первомайське "Хімпром", Рубіжанське "Барвник", Бориславське "Барва", Калуський концерн "Хлорвініл", а також Київський завод хімікатів та Дніпропетровський і Одеський лакофарбові заводи.

В Луцьку , Броварах, Прилуках, Харкові та Сімферополі розміщені заводи з переробки пластмас.

Хіміко-фотографічна промисловість України об'єднує такі спеціалізовані підприємства як Київська фабрика "Фотон" і Шосткінське ВО "Свема".

Виробництво продукції побутової хімії здійснюється на заводах у Дніпропетровську, Харкові, Сімферополі, Донецьку та на Київському ВО "Укрпобут".

Лакофарбова промисловість України розвивається з другої половини XIX століття: і зараз випускає різноманітні лаки, фарби, емалі, оліфи, розчинники та інше; Для виготовлення цих матеріалів використовуються різні види сировини: продукція нафтохімічної і нафтопереробної промисловості, кольорової та чорної металургії, промисловості органічного синтезу, олійно-жирової промисловості, тощо. Тому на розміщення лакофарбової промисловості впливають як сировинний так і споживчий фактори. Найбільші підприємства підгалузі зосереджені в Дніпропетровську,Одесі, Львові, Бориславі, Чернівцях, Кривому Розі, Києві.

Промисловість синтетичних барвників в Україні представлена Рубіжанським BО "Барвник", Івано-Франківським заводом тонкого органічного синтезу, Сиваським анілінофарбовим заводом (м. Армянськ).

Хіміко-фармацевтична промисловість України спеціалізується на виробництві синтетичних лікарських засобів, медикаментів, вітамінів, антибіотичних засобів, готових лікарських препаратів. Головні підприємства підгалузі розміщені в містах - наукових центрах, де зосереджені висококваліфіковані кадри - в Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Львові, Дніпропетровську, Луганську, Полтаві, Кременчуці, Лубнах, Житомирі.

Промисловість хімічних реактивів і особливо чистих речовин характеризується високою науко - і фондоємністю виробництва. До складу підгалузі входять шість спеціалізованих підприємств, що розміщені в Києві, Харкові, Львові, Шостці, Донецьку, Черкасах.

Нафтохімічна промисловість в Україні набула розвитку на базі нафтопереробної і газової промисловості. Нафтопереробні підприємства і виробництва розміщені в Кременчуці, Херсоні, Бориславі, Бердянську.

Гумова та гумоазбестова промисловість України налічує біля ЗО підприємств. Найбільші з них Дніпропетровський шинний завод, Білоцерківське виробниче об'єднання шин і гумоазбестових виробів.

Слід наголосити, що в територіальній структурі промисловості виділяють промвузли:

Лисичансько-Рубіжанський;

Дніпропетровсько-Дніпродзержинський;

Дрогобицько-Бориславський;

Львівський;

Червоноградсько-Сокальський;

Калусько-Долинський;

Шосткінський.

Одним з головних напрямків розвитку хімічної та нафтохімічної промисловості повинна стати орієнтація на маловідходні і безвідходні технології, системи очищення та виробництва замкненого циклу.

1.6 Лісопромисловий комплекс

Лісопромисловий комплекс України має добре розвинену функціонально-компонентну (галузеву) та функціонально-територіальну структури. Постачанням готової продукції та лісоматеріалів він пов'язаний більш ніж з 100 галузями господарства.

Таблиця 9.1 Галузевий склад лісопромислового комплексу.

№ пп	Під комплекси в складі ЛПК	Галузі та виробництва
1.	Лісогосподарський	Лісове господарство Заготівля лісу
2.	Деревообробний	Лісопильна промисловість Фанерна промисловість Меблева промисловість Виробництво деревоволокнистих плит (ДВП) та деревостружкових плит (ДСП) Виробництво будівельних матеріалів із деревини
3.	Целюлозно-паперовий	Целюлозна промисловість Паперова промисловість Виробництво картону
4.	Лісохімічний	Гідролізна промисловість Дубильио-екстрактна промисловість Піротехнічні виробництва Каніфольно-скипідарне виробництво Хвойно-ефірне виробництво Дьогтьокурильне виробництво

Власне лісове господарство забезпечує лісовідновлення, лісо влаштування, підвищення продуктивності лісів, їх захист та охорону. Вирішальна роль у здійсненні цих видів діяльності належить лісництвам. Головним завданням лісового господарства є розширення бази власних лісових ресурсів, тому що для підтримки нинішнього рівня виробництва Україна повинна щорічно закупати деревину та її продукти на суму майже 4 млрд. доларів.

Заготівля лісу здійснюється переважно в Карпатах, на Поліссі та в Лісостепу. Найбільші обсяги лісозаготівлі здійснюються в Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Чернівецькій, Волинській, Рівненській та Житомирській областях. Щорічний обсяг лісозаготівлі на Україні складає 14-14,5 млн.м3. Цього замало для забезпечення власних потреб, тому значна частина лісу постачається з Росії та Білорусі.

Лісопильна промисловість зосереджена, як правило, в районах лісозаготівель. Майже 4/5 найбільших центрів розташовано в Карпатському районі та на Поліссі. Підприємства фанерної промисловості також зосереджені в західних регіонах України.

Найбільшою серед деревообробних галузей є меблева промисловість. На її долю припадає майже половина всього зайнятого в лісогосподарському комплексі персоналу та 47% обсягу товарної продукції. Найбільшими центрами по виготовленню меблів є практично всі великі міста України (Київ, Львів, Одеса, Ужгород, Донецьк та ін.) та розташовані поблизу них середні і малі міські поселення.

Виробництво деревоволокнистих та деревостружкових плит (ДВП та ДСП) виникло на Україні відносно недавно - в кінці 50-х років. Підприємства по виробництву будівельних матеріалів із деревини (балок, рейок, дощок, паркету) працюють в Києві, Харкові, Запоріжжі, Одесі, Кривому Розі, Донецьку, Чернівцях, Костополі, Ківерцях та ін.

В цілому деревообробний підкомплекс займає провідне місце в структурі лісопромислового комплексу. На його долю припадає 73% зайнятого промислово-виробничого персоналу та 70% випуску товарної продукції. Основними факторами розміщення є сировина та споживач.

На долю целюлозно-паперового підкомплексу припадає 18% товарної продукції та 9,6% зайнятих. В розміщенні він зорієнтований на сировинний, водний та енергетичний фактори. Найбільшими підприємствами є Жидачівський картонно-паперовий комбінат (Львівська обл.), Рахівська картонна фабрика (Закарпатська обл.), Обухівський картонний комбінат (Київська обл.), Херсонський целюлозний завод, целюлозно-картонний комбінат в Ізмаїлі, Крюківська фабрика технічного паперу (Чернігівська обл.), Малинська паперова фабрика (Житомирська обл.), Понінська паперова фабрика (Хмельницька обл.).

Лісохімічний підкомплекс об'єднує галузі, що виготовляють деревне вугілля, оцтовий порошок, оцтову кислоту, метиловий спирт, формалін, скипидар, ефірне масло та інше. Найважливішими центрами є Київ, Коростень (Житомирська обл.), Славута (Хмельницька обл.), Великий Бичків, Свалява (Закарпатська обл.), Донецьк, Вигода (Івано-Франківська обл.), Одеса.

В територіальній структурі лісопромислового комплексу України виділяються два великих райони - Карпатський та Поліський, а також ряд лісопромислових центрів за їх межами (Дніпропетровськ, Одеса, Харків, Херсон та інші).

1.7 Апромисловий комплекс

Основне призначення харчової промисловості - виробництво продуктів харчування. Харчові концентрати, консерви, заморожені овочі та фрукти не псуються при перевезенні та довгому зберіганні. їх розвиток дозволяє ліквідувати розбіжності в постачанні населення продовольством, пов'язані з неоднаковими природними умовами територій.

Харчова промисловість розвивається повсюди, де постійно проживає населення. Цьому сприяє поширення сировини та повсюдне споживання харчових продуктів. За показником питомої ваги в загальному обсязі валової продукції промисловості галузь поступається лише машинобудуванню (15% на 1998 рік).

За характером сировини, що використовується, галузі харчової промисловості розділяються на 2 групи:

а) галузі, що використовують сировину, котра пройшла попередню переробку;

б) галузі, що використовують необроблену сировину.

До районів виробництва сільськогосподарської сировини тяжіють галузі першої групи (цукрова, плодоовочеконсервна, рибна, маслоробна, круп'яна), бо вага її готової продукції менша, ніж початкової сировини. Це пов'язано з обезводненням (сушіння фруктів) та утворенням великих відходів при переробці, псуванням при довготривалому транспортуванні та зберіганні (молоко). Через це сировина повинна перероблюватися швидше та перевозитися не далі ніж на 50-60 км. Географія підгалузей харчової промисловості залежить не тільки від наявності сировини, але і від розмірів сировинної бази.

На основі відходів харчової промисловості створені виробництва цінних кормових добавок, кормів, вітамінів та антибіотиків.

Цукрова промисловість займає важливе місце в структурі харчової індустрії. На Україні склався один з найбільших у світі районів бурякоцукрового виробництва. На її розміщення вирішальний вплив має сировинна база, бо при далеких перевезеннях якість цукрового буряка погіршується і вихід цукру знижується.

Всього в Україні близько 200 цукрових заводів (20% у Вінницькій області), які здатні переробляти за рік 44-60 млн. т буряку. Заводи розміщуються в лісостеповій зоні, на півночі степу; в післявоєнні роки виробництво цукру поширилось на захід, південь Полісся. Щорічно виробляється 3,5-4,5 млн. цукру-піску. В середньому за добу один цукровий завод переробляє 2,3 тис. т сировини (найбільший Лохвицький цукровий завод - 7,5 тис. т за добу).

Найбільшими в Україні виробниками цукру-піску є Вінницька, Хмельницька, Черкаська, Полтавська, Одеська та Кіровоградська області.

Цукрова промисловість переробляє також імпортний цукор-сирець. Це дозволяє повніше використовувати потужності цукрових заводів, які в зв'язку з сезонністю сільського господарства працюють по півроку. Цукрово-рафінадні заводи знаходяться в Шепетівці, Черкасах, Сумах, Дружбі (Сумська область), Ходорові (Львівська область) за межами бурякоцукрового виробництва - Одеса.

На цукрових комбінатах поєднують виробництво цукру з виробництвом молочних консервів, спирту, лимонної кислоти, кормових дріжджів.

...