Размещено на http://www.allbest.ru

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни Макроекономіка

на тему: «Власність, її суть, типи та види»

ЗМІСТ

Вступ

РОЗДІЛ 1. Економічний зміст відносин власності

1.1 Власність як економічна категорія. Суб'єкти і об'єкти власності

1.2 Еволюція відносин власності в економічній системі суспільства

1.3Роль та функції відносин власності в економічному житті суспільства

РОЗДІЛ 2. Види і форми власності

2.1 Обґрунтування необхідності різних форм власності в ринковій економіці

2.2 Характеристика форм власності згідно Закону України «Про власність»

2.3 Основні види власності

РОЗДІЛ 3. Відносини власності в Україні

3.1 Сучасний стан відносин власності в Україні

3.2 Роздержавлення і приватизація власності в Україні як метод реформування відносин власності в Україні

3.3 Соціальні наслідки реформування відносин власності в Україні

Висновки

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми зумовлена тим, що одним з головних умов переходу до ринкової економіки є різноманіття різних форм власності, тому важливу роль набуває розгляд питань, пов'язаних з відносинами власності та їх значенням в Україні. Під час переходу до ринкової економіки в України як і в інших постсоціалістичних країнах, здійснення реформ зіткнулося з рядом об'єктивних труднощів, першочерговою серед яких, безумовно, можна назвати проблему власності. Процес реформування відносин власності в Україні супроводжується здійсненням політики роздержавлення та приватизації, пов'язаної зі структурною перебудовою економіки, змінами у формах господарювання і, отже, перетвореннями в продуктивних силах та виробничих відносинах. власність ринковий україна реформування

Власність - найфундаментальніша економічна категорія. Це поняття є одним із центральних, його можна розглядати у 3 аспектах:

· матеріально-натуральний (расовий) - все, що оточує;

· юридичний - правове оформлення володіння, розпорядження та використання;

· політекономічний.

Власність є основоположною економічною категорією, разом з тим вона одна з найбільш складних категорій, бо має багато ознак, форм прояву і систем функціонування. Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини, проте одні визначають їх як сукупність усіх економічних відносин, інші - як основне економічне відношення, треті - вихідне чи первинне.

Вивчення господарського ладу тієї чи іншої країни, неминуче ставить перед дослідником корінне питання, кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає в характері привласнення засобів виробництва і його результатів. Тому, щоб з'ясувати структуру того чи іншого суспільства, необхідно передусім розкрити зміст існуючої системи відносин власності.

Мета роботи - розкрити поняття власності, її економічний та юридичний зміст, розкрити форми власності в економіці на Україні та форми і механізми роздержавлення та приватизації

Реалізація зазначеної мети передбачає вирішення наступних завдань:

· Визначення змісту відносин власності;

· Розгляд форм власності;

· Аналіз трансформації права власності в ринковій економіці.

Об'єкт дослідження визначається тим, що у системі виробничих відносин власність виступає основним виробничим відношенням. Власність як висхідне виробниче відношення започатковує формування економічної системи, що переростає в основні виробничі відносини. Формою, котра забезпечує реалізацію відносин власності, є механізм господарювання та управління виробництвом з усіма його структурами й формами політичної і економічної влади.

Предметом дослідження являються відносини власності з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає відношення людей до певних речей, як до своїх.

Аналітичний огляд літератури. Для написання курсової роботи було використано значну кількість літературних джерел, які викладені вкінці курсової роботи.

Структура курсової роботи: робота викладена на 39-ох сторінках і складається зі вступу, трьох розділів, висновку та списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. Економічний зміст відносин власності

1.1 Власність як економічна категорія. Суб'єкти і об'єкти власності

Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріальних і духовних благ. Привласнення означає ставлення до певних речей як до своїх. Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. Із виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, які визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб'єктами. Власність, з економічної точки зору - це економічна категорія, яка відображає належність майна певній фізичній або юридичній особі, умови володіння ним, розпорядження і користування та відносини між економічними суб'єктами стосовно привласнення засобів виробництва і його результатів. Вона виступає як сукупність матеріальних благ, результатів інтелектуальної діяльності, певної суми грошей, цінних паперів, які можуть передаватися в користування іншим суб'єктам за відповідну плату, або відчужуватися шляхом продажу об'єктів власності на ринку. Власність - це система виробничих відносин між людьми та іншими суб'єктами з приводу привласнення різних об'єктів. Власність с основоположною економічною категорією. Вона визначає економічну структуру суспільства, економічне і політичне становище різних соціальних груп і взаємовідносини між ними, бо становить основу всіх виробничих відносин суспільства. Вона детермінує характер економічної системи суспільства. Будь-яка виробнича діяльність людей починається з відносин власності. Так, щоб розпочати виробництво матеріальних благ, необхідно спочатку оволодіти об'єктивними умовами виробництва - землею, будівлями, засобами і предметами праці, тобто привласнити їх. [4, c.34]

Хто привласнив засоби виробництва, той стає господарем продуктів виробництва, розподіляє й обмінює їх у своїх інтересах. В економічному розумінні власність являє собою складну систему економічних відносин, які існують у виробництві. Ця система включає: відносини з приводу привласнення умов виробництва та його результатів; відносини з приводу використання виробничих ресурсів; економічні форми реалізації власності. Усі суб'єкти відносин власності є рівними перед законом. За об'єктами у відносинах власності можна виділити такі компоненти: власність на засоби виробництва; власність на предмети споживання; власність на робочу силу; власність на результати інтелектуальної діяльності. Об'єктами індивідуальної власності і власності юридичних осіб можуть бути житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього вжитку, транспортні засоби, продуктивна і робоча худоба, інші засоби виробництва, підприємства, цінні папери та інше майно споживчого та виробничого призначення. Об'єктами інтелектуальної власності є твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, результати науково-дослідних робіт та інші результати інтелектуальної праці. Суб'єктами відносин власності є: Український народ; фізичні та юридичні особи; держава; Автономна Республіка Крим; територіальні громади; іноземні держави; інші суб'єкти права.[4, c.35-36]

В умовах НТР інформація перетворюється на домінуючий об'єкт власності й основну форму багатства суспільства, на особливий виробничий ресурс. Інформація як носій вартості є об'єктом купівлі-продажу. У сучасних умовах посилюється конкурентна боротьба за володіння інформацією. Відповідно до цього формується новий соціальний прошарок людей - власників інформації. Інформація в процесі її використання не зникає на відміну від інших ресурсів. Вона при її продажу не відчужується від її виробника. Останній тільки позбавляється повної монополії на її використання. На відміну від інших ресурсів вона може одночасно використовуватись багатьма суб'єктами і стає надбанням суспільства, перетворюється в спільну духовну власність. Це принципово нова форма власності. Власність відіграє значну роль в економічному житті суспільства. По-перше, вона упорядковує економічні стосунки в суспільстві і є важливим чинником в організації виробництва. Вона визначає, кому належить право володіння, користування та розпоряджання майном. По-друге , власність, за певних умов, зацікавлює ефективно використовувати обмежені економічні ресурси. Багаторічна практика існування суспільної власності показала, що вона породжує безвідповідальність і марнотратство. Приватна власність покладає відповідальність за конкретні економічні об'єкти на їх власника. Однак, це зовсім не означає , що абсолютно всі власники ефективно використовують своє майно. Ефективність використання залежить і від дбайливості та здібностей власника. По-третє, власність визначає, кому і в чиїх інтересах належить використовувати об'єкти власності, як ними користуватися. У першу чергу це стосується використання виробничих ресурсів. Об'єкти власності повинні використовуватися в інтересах власника. По-четверте, приватна власність є важливою умовою організації вільного підприємництва.

Таким чином, маючи у своєму розпорядженні капітал, люди на свій розсуд, ідучи на ризик і беручи на себе відповідальність, організовують підприємства, виробляють потрібну продукцію.

1.2 Еволюція відносин власності в економічній системі суспільства

Розглядаючи тривалу історичну еволюцію форм власності, можна відзначити цікаву тенденцію в цьому процесі. На перших етапах свого розвитку людство використовує колективні форми власності.

Приватна власність на засоби виробництва була історично першим типом власності, який породив право індивідуального розпорядження товаровиробників продуктами своєї праці і їх економічне відокремлення (на цій основі) один від одного й від суспільного виробництва. Це в поєднанні з суспільним поділом праці, стало вирішальною умовою формування ринкової економіки, яка дала величезний поштовх для розвитку продуктивних сил. Державна власність у цю епоху ототожнювалася з власністю можновладців (фараонів, царів, королів, феодалів тощо). Її суспільні функції були вкрай обмежені й зводилися в основному до утримання армії й апарату адміністративного управління.[10, c.48]

Проте зростання масштабів виробництва та його ускладнення, абсолютне збільшення населення на планеті та зростання його потреб породили ряд нових проблем економічного, соціального, екологічного суспільного характеру. Виявилося, що класична (особиста) приватна власність і основана на ній ринкова економіка не спроможна розв'язати ці проблеми.

В зв'язку з цим починають виникати й набувати все більшого значення нові форми приватної власності, які передбачають перехід від індивідуальної до усуспільненої приватної власності: акціонерна, колективна, групова, пайова тощо. А державна власність своїми джерелами й функціями набуває теж все більш суспільного характеру. Тобто, починає діяти не лише в інтересах певних верств суспільства, а в інтересах більшості його членів.

Склалася, на перший погляд, досить парадоксальна, а з точки зору діалектичної логіки, цілком закономірна ситуація - в розвинутих країнах світу досить рельєфно окреслюється зближення функцій різноманітних форм державної та приватної власності, що в перспективі, на основі подальшого розвитку науково-технічного прогресу, трансформації соціально-економічних систем у бік їх соціалізації , може привести до формування обновленого типу усуспільненої власності - загальнонародної.

У зв'язку з цим викликає сумнів твердження деяких вітчизняних політиків і економістів про те, що завдання економічної реформи в Україні полягає в переході від суспільної власності до приватної.

По-перше, як показано вище, світова тенденція розвитку форми власності діє в протилежному напрямку.

По-друге, замовчується, що приватна власність може бути принципово різною за своїм соціальним змістом. Ті форми приватної власності, які були характерні для капіталізму епохи вільної конкуренції, коли в одній особі поєднувалися капіталіст-власник і капіталіст-підприємець, ще в кінці 19 ст. почали все більше поступатися місцем груповій капіталістичній власності.

Таким чином, тепер практично всі найкрупніші підприємства західного світу існують на основі не індивідуальної, а групової власності, що свідчить про зростання процесу усуспільнення власності, а не навпаки. Первісна ж форма приватної власності, для якої характерне індивідуальне володіння й розпорядження власністю, залишається переважно на периферії економіки, тобто в сільському господарстві, ремісництві, торгівлі, сфері послуг. Причому, й тут загальною закономірністю є звуження сфери дії індивідуальної приватної власності.[4, c.45-47]

1.3 Роль та функції відносин власності в економічному житті суспільства

Кожна функціональна форма власності має відбивати насамперед рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі та ступеню складності суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві.

Форма власності визначається специфікою суспільної продуктивної сили праці як об'єкта індивідуальної власності людини. Покликана створювати найоптимальніші умови для реалізації цієї сили, вона не може бути вищою чи нижчою, ніж ступінь розвитку останньої. Будь-які «забігання» вперед (так само, як і відставання) у процесі формоутворення власності від досягнутого рівня продуктивної або суспільної праці негативно відіб'ються на розвитку її та у кінцевому підсумку стримуватимуть економічний прогрес. В умовах товарного виробництва і ринкових відносин лише конкуренція здатна виявити ефективність певної форми власності порівняно з іншими та перспективи її економічного відтворення. Водночас положення про об'єктивну обумовленість процесу формоутворення власності рівнем та характером розвитку суспільної продуктивної сили праці людини не повинно абсолютизуватися. Економічні явища і процеси завжди являють собою багатомірну структуру. Такими ж багатомірними є й причинно-наслідкові зв'язки, що визначають логіку їхнього розвитку. Відношення власності не є тут винятком. Перебуваючи в постійній динаміці, вони зазнають на собі впливу не якогось окремого чинника, а широкого спектру соціально-економічних, політичних, внутрішніх та зовнішніх чинників, а також культурно-національних умов і традицій того чи іншого суспільства. Що, у кінцевому підсумку, визначає не лише структурну множинність, а й можливу альтернативність формоутворення.[4, c.50-51]

Більше того, як свідчить практика, форми власності реалізують себе не у чистому вигляді.

Кожна форма власності за своїм змістом багато структурна . Вона неодмінно містить різноманітні структури - нові й старі, ті, що відживають щойно народжуються, стимулюють і водночас стримують процеси економічного розвитку.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише тоді, коли визначені її економічні межі. Виникнувши завдяки дії певних об'єктивно детермінованих чинників і передусім під впливом структурної специфіки суспільної продуктивної сили праці, в умовах, коли дія цих чинників припиняється, вона може і має бути заміненою іншою, більш прогресивною формою. Будь-яка консервація розвитку функціональних форм власності неодмінно призводить до застійних процесів, стримує розвиток продуктивних сил, гальмує суспільний прогрес. Саме так відбувався процес становлення приватно - капіталістичної форми власності, її елементарні структури з'явилися вже в XIV ст. у вигляді простого мануфактурного виробництва у північних містах Італії та Нідерландах. Пізніше, починаючи з XVI і до XVII ст., відбувався процес первинного нагромадження капіталу, знову-таки пов'язаний з утвердженням приватно - капіталістичного підприємництва. Однак і в цей досить тривалий відрізок часу технологічна структура, заснована на ручній праці та примітивних знаряддях виробництва, не давала змоги капіталу повністю подолати системні зв'язки феодальних відносин. Йдеться про відчуження людини від землі як основного засобу виробництва і перетворення її робочої сили на вільний об'єкт купівлі-продажу.

І лише у першій третині XIX ст., діставши внаслідок завершення промислової революції адекватну собі за ступенем зрілості, засновану на механізації виробничих процесів матеріально-технічну базу, приватно - капіталістична власність утвердилась як панівна структура економічного базису суспільства.

Інакше розвивались економічні процеси у країнах, що стали на шлях державного соціалізму, де утворилася авторитарно-бюрократична система. У структурі їхніх господарств суспільна власність була встановлена силовим методом без відповідного зв'язку з прогресом продуктивних сил, на основі й у процесі якого тільки й можуть бути створені передумови для більш високого ступеня суспільно-історичного процесу. Це, у кінцевому підсумку, і визначило загальну нестабільність економічної системи суспільства, її саморозпад. «Капіталістична власність - писав з приводу цього на початку 30-х років XX ст. вчений і політичний діяч Німеччини К. Каутський, - неодмінно буде відроджуватися у тих випадках, коли ще не створено об'єктивних умов для господарської організації, більш прогресивних, ніж капіталізм, якщо навіть тимчасово і вдалося розгромити капіталістичну власність насильницьким шляхом» [4,с.76].

Таким чином, підтвердивши це положення події, що розгорнулися у колишньому СРСР та інших східноєвропейських країнах, піднесли досить переконливий знак того, наскільки небезпечно у політиці й суспільній практиці використовувати вимоги об'єктивних економічних законів.

РОЗДІЛ 2. Види і форми власності

2.1 Обґрунтування необхідності різних форм власності в ринковій економіці

Еволюційний процес розвитку висунув на домінуючі позиції корпоративну (акціонерну) форму власності. Тепер в економіці розвинених країн світу корпорації (акціонерні підприємства) є найбільш динамічною провідною структурою економіки. У США їхня частка у загальному обсязі реалізованої продукції становить майже 90 %. У західних країнах на корпоративну форму власності припадає 80-90 % загального обсягу виробництва.

Красномовним є історичний аспект становлення і розвитку корпорації. Перші акціонерні товариства з'явилися ще на початку минулого століття. Однак, попри їхні очевидні переваги, законодавство всіляко стримувало їхній розвиток. Досить сказати, що для того щоб отримати дозвіл на створення корпорації, потрібно було спеціальне рішення законодавчих органів або королівської влади.

Становище змінилося лише на початку нинішнього століття. Тепер відповідно до законодавства багатьох країн світу корпорації можуть створюватися для будь-яких цілей, причому без обов'язкового дозволу законодавчих органів.

Варті уваги й ті переваги корпоративної форми власності, що визначають її конкурентоспроможність. Це виключно висока виробнича гнучкість і можливість акумулювати капітальні ресурси і кошти будь-якої належності.

Корпорація є майже бездоганним механізмом для мобілізації найбільших сум капіталу. Це - найдемократичніша форма власності.

Особливе значення має соціально-інтегральна функція корпорації. Якщо приватнокапіталістична власність у її класичному втіленні дезінтегрує суспільство, породжуючи цим самим складні соціальні проблеми суспільного розвитку, то корпорація, навпаки, створює економічні передумови для соціальної інтеграції, подолання відчуження людини. У зв'язку з цим слід звернути увагу на те, що у процесі функціонування корпорації відбувається так званий процес великої приватної власності на засоби виробництва. Це знаходять вираження у втраті окремими власниками капіталу контролю над його функціонуванням.

Зауважимо, що корпорація не с застиглою формою власності. Вона еволюціонує. Слід звернути увагу на якісно нове явище у розвитку корпоративної власності, що набуває дедалі більшої ваги у останні десятиріччя. Йдеться про «революцію» у структурі корпорації, пов'язану з передаванням певної частини акціонерного капіталу найманим працівникам того підприємства, де вони працюють.

Закони про робітничу власність на кінець 80-х років було прийнято також у 19 американських штатах. За рахунок отриманих прибутків або кредитних ресурсів корпорації скуповують частину своїх акцій і створюють так званий акціонерний фонд персоналу, з коштів якого формуються акції працівників цієї компанії. Відповідно до рішення Конгресу США компаніям, що здійснюють таку соціалізацію корпоративної власності, надають довгострокові податкові преференції та інші пільги.

Незважаючи на виключно високу частку корпорацій у виробництві валового національного продукту, в країнах Заходу не тільки не зменшується, а, навпаки, зростає кількість підприємств, що безпосередньо перебувають в індивідуальній приватній власності. Це так звані малі підприємства, які в останні десятиріччя отримали значний розвиток. В окремих країнах Заходу на них припадає до 40 і більше відсотків виробленої продукції. З погляду перспектив економічного розвитку, розуміння того, що приватнотрудова власність, на якій ґрунтується діяльність цих підприємств, не тільки не згортається, а й кількісно зростає, факт досить вагомий. Ці всі показники наведено нижче в таблиці.

Таблиця 2.1.

Структура власності промисловості України за 2001 р.

Форма власності	Частка
	За кількістю підприємств	За обсягом виробництва
Державна	19,9	32,1
у тому числі: загальнодержавна комунальна	16,3 3,6	31,7 0,4
Колективна	79,1	67,7
Приватна	0,7	0,1
Власність міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав	0,2	0,05

Перевагою цих підприємств є високий динамізм, здатність, з одного боку, швидко пристосовуватися до ринкового попиту, який постійно змінюється, з іншого, акумулювати технічні нововведення. В Україні малі підприємства також швидко розвиваються.

Складні та суперечливі процеси відбуваються у зв'язку з перетворенням інформатики на провідну ланку виробничого процесу, а самої інформації - на домінуючий об'єкт власності, основну форму багатства суспільства. Формуючи основу інтелектуальної власності, остання, на відміну від власності на матеріально-речові засоби виробництва, не може себе реалізувати на суто приватній основі. Наслідком цього є те, що прогресуюче звуження на основі розвитку постіндустріальної технології сфери праці як діяльності зі створення предметно-уречевлених матеріальних благ означає одночасне згортання сфери панування приватної власності.

Для того щоб розібратися у змісті цих процесів, слід передусім виявити специфічні риси інформації як товару, що поступово перетворюється на основний виробничий ресурс постіндустріального суспільства. Інформація як носій вартості є об'єктом купівлі й продажу і у цьому відношенні мало чим відрізняється від звичайного товару - послуги, що є об'єктом приватної власності.

Інформація має й іншу сторону, реалізація якої стимулює розвиток зворотного процесу - знецінення відносин приватної власності. Йдеться про специфіку споживчого використання інформації як товару. Інформація у процесі свого продуктивного споживання не зникає. На відміну від звичайного товару інформація при її продажу не відчужується від свого власника. Останній позбавляється лише повної монополії на її використання. Проте він може продати її повторно. Те саме може зробити і покупець. У кінцевому підсумку дістають подвійний результат. Інформація втрачає здатність відчуження від свого безпосереднього виробника - людини. Водночас на ґрунті її всебічного розвитку формується спільна духовна власність, яка є фундаментом нагромадження інтелектуального потенціалу суспільства.

Ось як описує ці процеси О. Тоффлер. Якщо хтось володіє землею і вирощує на ній урожай, то ніхто інший не може вирощувати на цій самій ділянці землі свій урожай. Якщо якась особа має у своїй власності збиральний конвеєр, то цей конвеєр також не може використовуватись як об'єкт власності ще кимось іншим. Однак, якщо певний суб'єкт володіє інформацією, то ця сама інформація може стати власністю й іншої особи.

Якщо для індустріального суспільства, на його думку, головним матеріальним елементом у структурі власності була власність на землю, будівлі, машини, засоби промислового виробництва, то нині, коли США переходить до інформаційного суспільства, основою власності стає не речова субстанція. Найважливішим у її характеристиці є те, що вона стає спільним суспільним надбанням, перетворюється на спільну духовну власність. Кожен може користуватися цією власністю спільно. Це принципово нова форма власності.

Отже, на новому витку суспільного прогресу відбувається не просто економічне заперечення специфічної для індустріальної системи приватнокапіталістичної власності, а діалектичне зняття відносин власності взагалі. Ці відносини поступово відходять у підвалини всієї економічної системи суспільства, поступаючись місцем принципово іншим Власність як економічна категорія, зазначав він, є не довільним винаходом, а навпаки, єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав'язані нам природою, тобто невідповідністю між потребою і доступною кількістю благ, що є у нашому розпорядженні. Це дає змогу, підкреслює австрійський учений, зробити висновок про те, що за умов, коли буде досягнута рівновага між потребою і доступною кількістю благ, власність на них взагалі втратить свою економічну значущість.

Таким чином, сучасні процеси у відносинах власності розвиваються за більш складною схемою. Проте у своїй принциповій постановці позиція К. Менгера не може піддаватися сумніву. Вона не лише науково коректна, а й така, що створює відповідну методологічну основу для розуміння принципу історизму відносин власності, логіки їхнього еволюційного самозаперечення.

2.2 Характеристика форм власності згідно Закону України «Про власність»

Право власності в Україні регулюється Конституцією України, Законом України «Про власність», від 7 жовтня 1991р., Цивільним кодексом України (ст. 86-150) та іншими законодавчими актами України.

Метою регулювання права власності, як визначає ЗУ «Про власність», є забезпечення вільного економічного самовизначення громадян, використання природного, економічного, науково-технічного та культурного потенціалів України для підвищення рівня життя її народу.

Поняття власності є економічною категорією оскільки воно характеризує відносини між людьми та їх колективами у процесі виробничої діяльності з приводу привласнення матеріальних благ, тобто власність - це суспільне відношення.

Саме поняття власність - це сукупність правових норм, що регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають в зв'язку з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами, державою, які надають названим суб'єктам рівні права та обов'язки по володінню, користуванню і розпорядженню майном.

Право власності розглядається в об'єктивному та суб'єктивному аспектах. В об'єктивному аспекті - це сукупність правових норм що, регулюють суспільні відносини по володінню, користуванню і розпорядженню майном. В суб'єктивному аспекті право власності - це сукупність повноважень власника по володінню, користуванню і розпорядженню майном.[1, c.5]

Зміст права власності складається з трьох прав, або як її ще називають в юридичній літературі “тріада”: володіння, користування та розпорядження майном.

Правомочності по володінню, користуванню та розпорядженню майном виникають у власника одночасно з виникненням права власності, причому характерно що ціла сукупність цих прав власності може належати лише власнику і нікому більше. Також важливо зазначити що своє право власності щодо належного майна, здійснюється власником незалежно від волі та бажання інших осіб і обмежується лиже законом.

Розглянемо сутність цих прав власності у суб'єктивному та об'єктивному аспектах:

Право володіння - означає фактичне перебування речі у господарюванні власника, тобто можливість впливати на річ.

* У суб'єктивному розумінні право володіння є закріплена у відповідних нормах права, можливість фактичного володіння річчю;

* У об'єктивному розумінні право володіння - це норми права, в яких закріплено можливість фактичного володіння майном.

Право користування - означає можливість вилучення з речей їхніх корисних властивостей, для задоволення певних потреб власника або орендаря у сфері господарювання.

* в об'єктивному значенні право користування - це правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб;

* в суб'єктивному значенні право користування - це порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб, встановлений у правових нормах.

Право розпорядження - означає право на фактичне або юридичне вирішення долі речей, незалежно від волі інших осіб, крім випадків визначених у законі.

* у об`єктивному розумінні право розпорядження є сукупністю правових норм, за допомогою яких закріплюється можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі;

* у суб`єктивному розумінні право розпорядження є закріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю майна.[1, c.6-7]

Виключною ознакою права розпорядження є те, що, якщо право володіння, користування може належати іншим особам, то право розпорядження на правових основах належить тільки власнику, крім випадків визначених законом (конфіскація, націоналізація, реквізиція, примусовий продаж, договір про передачу майна тощо).

Таким чином, цивільне законодавство, зокрема ст. 86 ЦКУ та ст.4 ЗУ «Про власність», затверджує такі форми власності, як приватна власність, державна власність, колективна власність. Всі форми власності є рівноправними та вільними від безпосереднього втручання держави в господарську діяльність суб'єктів права власності. Власник на свій розсуд володіє, користується, розпоряджається належним йому майном.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь які дії, що не суперечать закону. Він (власник) може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам.

Власник, здійснюючи свої права, зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави.

2.3 Основні види власності

Нині в Україні відбувається складний процес формування відповідної структури засобів виробництва, які за своїм характером мають відповідати різним формам власності. Практика показує, що при забезпеченні рівних юридичних і економічних умов можуть органічно співіснувати різні форми та види власності. Форми власності - стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що обумовлює сутність та механізм поєднання особи із засобами виробництва та іншими матеріальними і духовними цінностями.

Вид власності характеризується конкретним способом привласнення майна (благ),його володіння, користування, обмін, а також розпорядження.

Слід звернути увагу на те, що питання про форми власності у вітчизняній економічній і юридичній науках є дискусійним. Автори багатьох підручників з економічних дисциплін та інших видань, присвячених економічній теорії та ринковим перетворенням, вважають, що в Україні існують три основні форми власності:

- приватна;

- колективна;

-державна.

В умовах директивно-планової системи в колишньому СРСР та інших соціалістичних країнах (Польщі, Угорщині, Болгарії, Югославії) для того, щоб посилити рівень мотивації до праці, держава почала передавати трудовим колективам у повне господарське відання майно їхніх підприємств. Такі підприємства і дістали назву колективних. Проте характерною ознакою таких колективних підприємств було те, що їхнє майно лишалося державним і не підлягало поділу на частки, які мали належати окремим членам трудових колективів. Інакше кажучи, це майно як неподільне ніби перебувало в колективній власності, але в дійсності належало державі.

Отже, розглянуті колективні підприємства (чи то в промисловості, чи в сільському господарстві, чи в інших галузях) створювалися виключно на базі державних, оскільки їхнє майно формувалося за рахунок бюджетних коштів і лишалося в державній власності країни , в якій знаходяться ці кошти.

Звичайно, колективні підприємства можуть створюватись і на основі приватної власності.

У Конституції України (ст. 65) проголошено також два види власності:

- суспільну (державну і комунальну);

-приватну.

Розглянемо економічно-юридичну сутність основних форм та видів власності в Україні більш висвітлюючи деталі цієї теми і охарактеризувавши їх.

Приватна власність громадян включає:

а) особисту власність, що формується за рахунок трудових доходів від ведення власного господарства, коштів, вкладених у кредитні заклади, акції та інші цінні папери;

б) власність трудового господарства - це власність членів сім'ї та інших осіб, які спільно ведуть трудове господарство;

в) власність селянського і особистого підсобного господарства.

Право приватної власності належить громадянам і юридичним особам.

Кожен громадянин і юридична особа мають право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю повною мірою. Ніхто не може бути незаконно позбавлений права приватної власності. Право приватної власності є непорушним.

У власності громадян і юридичних осіб - суб'єктів права приватної власності може перебувати будь-яке майно за винятком такого, яке відповідно до закону не може їм належати. Склад, кількість та вартість майна, що може бути у власності громадян і юридичних осіб - суб'єктів права приватної власності, не обмежуються, крім випадків, визначених законом. Громадяни України мають право приватної власності на цінні папери (акції, облігації, чеки тощо) і документи, що підтверджують право їхньої участі в господарських та інших товариствах, кооперативах і підприємствах, якщо обмеження щодо цього не встановлені законом. Пай у кооперативі або господарському товаристві є майновим правом громадянина, яке належить йому за правом приватної власності. Цінні папери і документи, які підтверджують право участі в господарських та інших товариствах, кооперативах і підприємствах, не становлять частки майна цих організацій. Вони є приватною власністю громадян - учасників (членів) товариств, кооперативів і підприємств, підтверджують їхні майнові права і як такі можуть бути самостійним предметом договорів купівлі-продажу, застави, міни тощо.

Важливим є питання про право приватної власності на земельну ділянку. Громадяни України мають право приватної власності на одну земельну ділянку в межах розмірів, передбачених законом. Можливість мати більшу кількість земельних ділянок також визначається законом. Громадяни, яким належить право приватної власності на земельну ділянку, можуть використовувати її для ведення селянського (фермерського) господарства, індивідуального житлового будівництва, ведення підсобного господарства у містах і сільських населених пунктах, а також садівництва, городництва, тваринництва та з іншою метою, передбаченою законодавством.[13, c.87-91]

Такі основні юридичні норми та правила, за якими здійснюється право приватної власності громадян і юридичних осіб.

До державної власності в Україні, виходячи із законодавчих актів, належать такі об'єкти:

1. Земля, її надра та інші природні ресурси, природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони; кошти державного казначейства;

- майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України, адміністрації Президента України та створюваних ними органів;

- майно Збройних сил України, органів безпеки, правоохоронних і митних органів, прикордонних і внутрішніх військ, оборонні об'єкти;

- єдина енергетична система;

- об'єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження культурного, наукового потенціалу України, розвиток духовних потреб населення;

- інше майно, необхідне для забезпечення суверенітету України, загальнодержавних економічних та соціальних потреб; майно, що належить Автономній Республіці Крим.

2. Атомні енергетичні та космічні об'єкти і об'єкти, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для населення і довкілля (підприємства, що виробляють вибухові, наркотичні, отруйні та небезпечні речовини, їх сховища тощо); протирадіаційні об'єкти, майно державних підприємств, які згідно з переліком, затвердженим Верховною Радою України, не підлягають приватизації; інші об'єкти, що забезпечують виконання державою її функцій.

3. Акції підприємств, які перетворено на відкриті акціонерні товариства, до часу їх приватизації. У державній власності можуть бути також акції, облігації, сертифікати та інші цінні папери, в тому числі підприємств, господарських товариств та їх об'єднань, які належать іншим державам.

4. Кошти державного бюджету та інше державне майно, що не передано державним підприємствам і установам (державне казначейство).

5. Майно державних підприємств, які не підлягають приватизації, належать державі за правом власності.

6. Право власності на майно, закріплене за державною установою, яка перебуває на державному бюджеті, належить державі. Зазначена установа як юридична особа здійснює право володіння і користування закріпленим за нею майном у межах, передбачених законом, відповідно до свого положення, статуту та згідно з метою своєї діяльності.

Важливим є визначення сутності та права комунальної власності. Комунальну власність в Україні становлять:трудові колективи державних підприємств, колективи орендаторів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні й господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії, громадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами.

До видів змішаної власності відносять державно-колективну, державно-приватну, приватно-кооперативну власність, спільну власність із залученням іноземного капіталу.

Таким чином,формою організації та оплати праці окремих працівників, колективів, підрозділів, груп працівників всередині підприємства будь-якого статусу є орендний підряд. Такі колективи або групи людей працюють на основі договорів орендного підряду з адміністрацією підприємства. Згідно з договорами вони зобов'язуються виготовити і продати підприємству за внутрішньогосподарськими цінами і тарифами продукцію та послуги.

РОЗДІЛ 3. Відносини власності в Україні

3.1 Сучасний стан відносин власності в Україні

Наявність різних форм власності і їх співвідношення в межах певного історичного типу зовсім не означає застиглості цих відносин. На базі подальшого розвитку продуктивних сил, а він відбувається постійно, має місце і розвиток відносин власності, які є суспільною формою продуктивних сил. Його загальний напрям обумовлений двома вирішальними моментами:

- зростанням у суспільному виробництві ролі особистого фактору і, перш за все, його творчої складової;

- гальмівним характером тих негативних рис приватної капіталістичної власності, які призводять до соціальних конфліктів.

По-перше, посилюється процес усуспільнення засобів виробництва, що, у свою чергу, часто приводить до помітного розповсюдження колективної форми власності і до певного «розмивання» особистої власності великих власників. Досить часто безпосереднім ініціатором такого процесу виступає держава, яка стимулює акціонування підприємств, передачу безпосереднім виробникам певної частини капіталу, залучення їх до організації управління об'єктами власності. Саме такі процеси дозволяють ширше залучити найманих працівників (а саме вони складають основну частину працездатного населення країн) до організації управління й використати в інтересах фірми їх творчий потенціал. Наприклад, у Великобританії під час правління М.Тетчер у 1979-1989 рр. кількість акціонерів зросла з 2 млн. осіб до 12 млн. осіб.

По-друге, відокремлення безпосереднього виробника від засобів виробництва веде до виникнення протилежності економічних інтересів роботодавця і найманих робітників. Це може призвести і призводить до гострих конфліктів, які заважають ефективному використанню засобів праці.

Фіксуючи помітну тенденцію сучасного розвитку відносин власності, яка відображається в певній трансформації приватної власності в суспільну (колективну і державну), не слід абсолютизувати цей процес. Приватна власність у ринковій економіці має певні переваги і залишається важливим компонентом системи відносин власності, без якого сучасна ринкова економіка ефективно функціонувати не може.

Важливу роль у контексті розвитку відносин власності в сучасних умовах відіграє стан державної форми власності. Цей аспект розвитку відносин власності особливо важливий у таких країнах, як Україна, де процес становлення ринкових відносин ще далекий до завершення.

На недержавній основі нині виробляється практично вся аграрна продукція. Цей найскладніший крок у комплексі ринкових перетворень докорінно змінює систему економічних відносин не лише на селі, а й у всій державі. Чи можна вважати, що вказані параметри відбивають найважливіше в трансформаційному процесі - масштаби утвердження в економіці інституту-приватної власності? За думкою А.Гальчинського [7, c.56], такий висновок був би занадто поспішним. Дуже важливо не припускатися тут будь-яких ілюзій. Адже відносини власності - це фундамент економічної системи, її основа. Відсутність повноцінної приватної власності, нероздільність власності та влади за домінування останньої стали основною причиною історичної поразки «реального» соціалізму. І справа тут не лише у суто економічних перевагах у здатності економічної системи, заснованої на засадах приватної власності, формувати дієві стимули високопродуктивної праці і водночас забезпечувати концентрацію ресурсів на досягненні найважливіших цілей. Пріоритетність приватної власності визначається і її роллю у розкріпаченні людини, вільному розвитку особистості. З точки зору закономірностей загально цивілізаційного процесу і, зокрема, нашої інтеграції в структури європейської спільноти, це (як я розумію цю проблему) у кінцевому підсумку є визначальне. Приватна власність - основний гарант особистої свободи людини. Це ж стосується і демократії. Ми тільки тепер почали розуміти, що лише в системі суспільних відносин, котрі базуються на приватній власності і свободі особистості, можлива не формальна, а реальна демократія. Все це перебуває в міцному переплетенні. Конче важливо враховувати і принципи історизму, на основі яких реалізується еволюційний розвиток відносин власності на Заході.. Висновок з цього очевидний: за всі роки системної трансформації реальна економічна влада в Україні не зазнала відчутних змін. Вона була і залишається в тенетах сформованого ще в попередні роки тіньового капіталу, який не прагне і найближчим часом не прагнутиме легалізації. І річ тут не лише у відповідній ментальності, хоча і цей чинник є дуже важливим. Потрібно бачити інше: тіньові відносини у нашій державі поки що є більш надійними і головне - мають хороший прибуток. Попри всі гучні кримінальні «справи» останніх років, зміцненню та поширенню таких відносин насправді ніщо не загрожує. Споживачам немає кого протиставити. І справа не лише у зростаючій корумпованості державного апарату. За всі роки реформ ми все зробили, щоб повною мірою послабити владні інституції (це була також осмислена політика нового панівного класу), і сьогодні сила влади і сила тіньової еліти є просто не порівнянними. Дійсність жорстоко розчарувала пересічного українця:

- ціна українського приватизаційного сертифіката на чорному ринку (а тільки там вони і продавалися) ніколи не перевищувала 10 дол. США і досить швидко спустилася до 2 дол.;

- фінансові посередники, яким більшість громадян довірила розпоряджатися своїми сертифікатами, масово і безконтрольно не виконували своїх зобов'язань;

- у процесі приватизації акції в обмін на сертифікати одержали мільйони людей. Нині в Україні понад 18 млн. акціонерів. Більшість не можуть ні продати свої акції за хоч якусь пристойну ціну, ні отримувати доход за ними, ні захистити свої права акціонерів. [7, c.58-60]

Справді, саме в період масової приватизації (приблизно 1994-1998 рр.) свого піку сягнула системна соціально-економічна криза, яка полягала, зокрема, в:

1. різкому ослабленні держави;

2. розвалі державної господарської системи і катастрофічному падінні виробництва;

3. нездатності виробити, послідовно і системно здійснити будь-яку стратегію посткомуністичної трансформації, зокрема, швидко створити чи відтворити відповідну правову систему та ринкову інфраструктуру;

4. перетворенні старої бюрократії зі знаряддя влади на владу, приватизації нею державних функцій;

5. формуванні нового капіталу за бюрократичною матрицею, зокрема і передусім у процесі приватизації;

6. вибухоподібному розвитку тіньової економіки та корупції.

Це логічна і приваблива схема. Кожен її крок послідовно знижує інвестиційні ризики, сприяє створенню і зростанню вітчизняного приватного капіталу і залученню іноземних інвестицій. Це у свою чергу збільшує ринкову вартість підприємств, наближаючи її до середньосвітової. Велика приватизація за такого сценарію є результатом успішного процесу цілеспрямованого розвитку ринкових відносин. Таким чином, великі державні підприємства могли б продаватися на сформованих фондовому ринку і ринку промислової нерухомості за прозорими конкурентними схемами. Сумлінність інвесторів забезпечувалася б усією системою ринкових інституцій, а соціальна справедливість - наприклад, системою пільг для працівників приватизованих підприємств.

3.2 Роздержавлення і приватизація власності в Україні як метод реформування відносин власності в Україні

Для характеристики процесів перетворення відносин власності в економічній теорії знайшли розуміється не тільки зміна власника державного майна, а й скорочення втручання держави в економіку, тобто вкладається той зміст, який у вітчизняній економічній термінології означає роздержавлення. Разом з тим слід зазначити, що в країнах колишнього Союзу цей, а також «орендні підприємства», а під приватизацією - «придбання у власність громадян і створених ними юридичних осіб підприємств товариств».

В Концепції майнових комплексів на користь фізичних осіб і їх господарських об'єднань у приватну власність в її індивідуальній, колективній і змішаній формах.

В Законі України «Про приватизацію майна державних підприємств» поняття «приватизація» характеризується з юридичної точки зору, тобто як відчуження майна, що перебуває у загальнодержавній, республіканській (Республіки Крим) і комунальній власності, на користь фізичних та недержавних,тобто «підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України».[1,с.1]

Як зазначено вище, приватизація передбачає часткову чи повну передачу (безоплатно чи на державне майно фізичним чи недержавним юридичним особам.

Правовою основою здійснення приватизації є закони України про власність, малу, велику приватизацію, приватизаційні цінні папери, державну програму приватизації, з особливостями її здійснення в наступні роки.

Важливим аспектом приватизації, що забезпечує досягнення зазначених вище цілей, є громадянами (у тому числі з суттєвими пільгами трудовим колективам), другий - переважний продаж державного майна. Якщо перший підхід обґрунтовується тим, що він не потребує тривалого часу, а державне майно створювалося усіма членами суспільства і тому його розподіл обумовлюється необхідністю додержання принципу соціальної ринковій економіці, а в разі безоплатного отримання майна воно не буде цінитися новими власниками як кровне.

У зв'язку з тим, що шляхи здійснення приватизації відображали економічні платформи різних компромісом зазначених підходів. Саме тому достатньо дискусійними є окремі принципи приватизації, зокрема [3, с.6]:

- надання громадянам права на придбання державного майна;

- надання пільг для майна членам трудових колективів підприємств, що приватизуються;

- забезпечення соціальної захищеності і рівності прав участі громадян України у процесі приватизації;

- платності державного майна.

Так, у відповідності з на 1997 р. групи об'єктів визначаються таким чином:

- група Б - об'єкти, вартість основних фондів яких становить від 1 млн. до 170 млн. грн., а, що припадає на одного працюючого, не перевищує номінальної вартості приватизаційного майнового (крім об'єктів групи Г), а також науково-дослідні інститути, науково-дослідні та проектні організації, мають мобілізаційні резерви, незалежно від вартості основних фондів;

- група В - об'єкти, вартість основних фондів яких становить від 1 млн. до 170 млн. номінальну вартість приватизаційного майнового сертифіката більш як у 12 разів (крім об'єктів групи Г);

- група Г - об'єкти, вартість основних фондів яких перевищує 170 млн. грн., а основних фондів;

- порядку;

- об'єкти військово-промислового комплексу, що підлягають конверсії згідно з відповідною програмою;

- об'єкти, приватизація яких здійснюється із залученням іноземних інвестицій за договорами України.[14]

Приватизаційний процес розпочався в Україні 1992 року й характеризується неоднорідністю темпів проходження, що пов'язано з певними труднощами. Однак ринкової реформи виникли ще тоді, коли Україна була у складі Радянського Союзу.

Як свідчать зниження обсягів надходження коштів від приватизації цих об'єктів [9,с.159].

Ця тенденція залишається актуальною і донині. Крім того, існує проблема недостатньої приватизаційної відкритості щодо стану справ об'єктів, які виставляються на продаж. У переліку об'єктів зазначалися лише назви підприємств.

В остаточному підсумку роздержавлення передбачає, що державна власність повинна перейти до рук окремих юридичних або фізичних осіб, що й складає основний зміст приватизації.

Роздержавлення власності - головна мета економічної політики на сучасному етапі, оскільки: а)забезпечує рівність усіх форм власності; б)створює необхідні передумови для розвитку ринкових відносин; в)через персоніфікацію власності посилює трудову й підприємницьку мотивацію зростання ефективності виробництва. У той же час повна ліквідація державної власності на засоби виробництва й передання її у приватні руки (індивідуальні, колективні) може породити нові негативні тенденції: неможливість або послаблення державного регулювання економіки й створення приватних монополій тощо.

Зокрема, в Законі «Про приватизацію майна державних підприємств» взято за основу третій підхід, доповнений елементами першого й другого. Він передбачає такі способи приватизації для різних груп об'єктів: викуп об'єктів малої приватизації товариствами покупців; викуп державного майна підприємства за альтернативним планом приватизації; викуп державного майна, зданого в оренду; продаж на аукціоні та за конкурсом; продаж акцій відкритих акціонерних товариств. Перераховані способи не виключають й інші, якщо вони не суперечать чинному законодавству.[2, с.1-2]

...