Методологічні основи економічної теорії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема 1. Методологічні основи економічної теорії

політична економія ресурс власність

1.1 Економічна теорія як наука

Звернувшись до наукових літературних джерел минулого і сьогодення, можна побачити еволюцію уявлень про предмет економічної теорії.

Зокрема, меркантилісти - представники першої в історії економічної школи (XVІ-XVIIІ століття), які відображали економічні інтереси купців і торгівців, дали першу назву економічній науці - політична економія. Меркантилісти вважали економічну теорію наукою про багатство, “сукупність правил господарської поведінки” і про “торговельний баланс”. Сферою створення багатства при цьому уявлялася торгівля, насамперед міжнародна.

Термін “політична економія” як назва науки з'явився у 1615 році, коли французький меркантиліст А. де Монкретьєн видав свою книгу “Трактат політичної економії”. Цей термін А. Монкретьєн сконструював з грецьких слів politikos - “державний, громадський”, oikos - “домашнє господарство”, nomos - “закон”, тобто “політична економія” - “державне (громадське) управління домашнім господарством”.

Школа фізіократів, яка існувала у Франції у 60-70-х роках XVIII століття (Ф. Кенй, А. Тюргу та інші) перенесла предмет досліджень політичної економії з сфери обігу до сфери виробництва, що було величезним досягненням економічної думки того часу.

Водночас, фізіократи помилково вважали джерелом багатства лише сільськогосподарське виробництво, хоча й трактували багатство, на відміну від меркантилістів, матеріальними благами. За уявленнями фізіократів, предметом політичної економії є національне багатство, під яким вони розуміли продукт землеробства.

Англійська класична політична економія (XVII-XІХ століття) розширила предмет політичної економії до досліджень умов виробництва та нагромадження національного багатства (А. Сміт, 70-ті роки XVIII cтоліття), а також розподілу цього багатства (Д. Рікардо, початок ХІХ століття), створюваного у всіх галузях матеріального виробництва (промисловості, сільському господарстві, будівництві тощо, а не тільки у землеробстві), що проявляється в економічних законах та економічних відносинах.

Марксистська політична економія (друга половина ХІХ століття) предметом політичної економії вважала систему виробничих відносин - відносин між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання життєвих благ (багатства) і відповідну систему економічних законів (К. Маркс).

Паралельно з цим розвивалося й уявлення про політичну економію як науку про народне господарство (В. Рошер і К. Бюхер - представники так званої історичної школи в економічній теорії, 30-40-ві роки ХІХ століття).

У надрах маржиналізму в його неокласичному варіанті наприкінці ХІХ століття з'явилась нова назва економічної теорії - “економікс” (В. Джевонс, А. Маршалл), предмет якої обмежувався дослідженням багатства і економічної поведінки раціонального господарюючого суб'єкта стосовно його виробництва, розподілу та споживання. Увага зосереджувалася на ізольованому суб'єкті господарювання, його стимулах до дії і мотивах протидії, тобто підкреслювалася роль людини в економіці.

Якщо маржиналісти і неокласики обмежили предмет політичної економії (економічної теорії) виключно рівнем окремого господарюючого суб'єкта (підприємства), то кейнсіанці (Дж. М. Кейнс, 30-ті роки ХХ століття) значно розширили його, перенісши центр досліджень на рівень усієї економіки в цілому, тобто на рівень макроекономіки.

Джон М. Кейнс під предметом політичної економії (він повернув права “громадянства” цьому терміну, вважаючи поняття “політична економія” і “економікс” тотожними) розумів дослідження кількісних функціональних залежностей у ринковій економіці, взаємозв'язків макроекономічних параметрів.

Водночас великий англійський економіст застерігав: “Економічна теорія не є набором уже готових рекомендацій, застосовуваних безпосередньо у господарській практиці. Вона є швидше методом, ніж вченням, технікою мислення, допомагаючи тому, хто володіє нею, приходити до правильних висновків”.

Представники раннього інституціоналізму - течії економічної думки, що виникла у США на зламі ХІХ і ХХ століть (Т. Веблен та інші), зводили предмет політичної економії до широкого спектру позаекономічних явищ - так званих інституцій, які визначають економічні явища і процеси (психологія і біологія людини, право і держава, сім'я і виховання, звичаї і досвід, наука і техніка, технологія і новаторство тощо).

У всесвітньовідомому підручнику американського теоретика, Нобелівського лауреата П. Самуельсона “Економікс” (витримав 16 видань, починаючи з 1948 року) наводиться кілька визначень предмета економічної теорії (економікс). Ось лише деякі з них:

Економічна теорія - наука про види діяльності, пов'язані з обміном і грошовими угодами між людьми.

Економічна теорія - наука про використання людьми рідкісних або обмежених виробничих ресурсів (земля, праця, товари виробничого призначення, наприклад, машини і технічні знаряддя) для виробництва різних товарів (таких, як пшениця, м'ясо, пальто, концерти, дороги і яхти) і розподілу їх між членами суспільства з метою споживання.

Економічна теорія - наука про економічний вибір.

Економічна теорія - наука про повсякденну ділову життєдіяльність людей, добування ними засобів до існування і використання цих засобів.

Економічна теорія - наука про те, як людство вирішує свої завдання у сферах споживання і виробництва.

Економічна теорія - наука про багатство.

Пол Самуельсон підкреслює, що ніяке визначення предмета економічної теорії не може бути повним і точним, тим не менше дає його власну характеристику: “Економічна теорія є наукою про те, як з рідкісних виробничих ресурсів люди і суспільство протягом певного часу, за допомогою грошей чи без їх участі, вибирають для виробництва різних товарів і розподілу їх з метою споживання нині і в майбутньому між різними людьми і групами суспільства”.

У 14-му виданні підручника це визначення стало значно коротшим, що не змінило його суті: “Аналітична економіка вивчає, як суспільство використовує обмежені ресурси, щоб виробляти різні товари, і розподіляє їх серед людей”.

Це звертання до популярного підручника з економічної теорії дозволяє зробити висновок, що нині вона вважається універсальною наукою про проблеми вибору ресурсів і економічну поведінку людей. Враховуючи той факт, що політична економія (економічна теорія) - наука універсальна і різнопланова, можна сформулювати наступне визначення її предмета.

Варто враховувати, що політична економія (економічна теорія) досліджує історичну еволюцію економіки у бік зростання її доцільності (раціональності), джерела і рушійні сили економічного розвитку та примноження національного багатства, а також шляхи зростання добробуту окремих соціальних груп і громадян.

Отже, вивчаються ті ж економічні відносини, але акцент робиться не на об'єкті відносин (засобах і предметах праці та виробленому продукті), як у класичній чи марксистській політичній економії, а на суб'єкті цих відносин - людині. Такий аспект надзвичайно важливий для соціально орієнтованої ринкової економіки, до формування якої спрямовані економічні реформи в Україні.

З позицій дослідження економічних відносин в економічній теорії можна виділяти політичну економію, предметом якої є аналіз економічних відносин і економічних законів, та економікс, що вивчає закономірності ринкової економічної системи. Водночас, можна й ототожнити поняття “політична економія” та “економічна теорія”.

При визначенні предмета політичної економії (економічної теорії) з метою його більш чіткого і широкого осмислення доцільно виділяти:

· сферу дослідження - економічне середовище, у якому здійснюється господарська діяльність;

· об'єкт дослідження - економічні явища і процеси в економічній системі;

· предмет дослідження - життєдіяльність “економічної людини”, груп людей і держави, їх економічна поведінка і економічна політика у зв'язку з тим економічним середовищем, у якому вони знаходяться.

Основне завдання політичної економії (економічної теорії) - здійснювати не просто описання явищ і процесів в економіці, а виявити їх взаємозв'язки та взаємозумовленість, тобто розкрити систему економічних явищ і процесів та систему законів, які ними управляють. У цьому полягає відмінність економічної теорії (політичної економії) від конкретних економічних наук.

У предметі економічної теорії (політичної економії) прийнято виділяти дві сторони - позитивну і нормативну (за термінологією А. Сміта).

Позитивна сторона полягає у проведенні абстрактного (теоретичного) дослідження економіки та її елементів, а нормативна сторона - у підготовці рекомендацій загального характеру для раціональної економічної поведінки усіх господарських суб'єктів - від окремої людини до держави, у формуванні уявлень про цілі та напрями економічного розвитку. Нормативна економічна теорія є науковою основою для розробки економічно ї політики держави.

У якості універсальної науки економічна теорія (політична економія) виконує ряд важливих функцій: теоретико-пізнавальну, аналітичну, практичну, прогностичну, виховну і методологічну.

Ще представник історичної школи В. Рошер у першій половині ХІХ століття підкреслював, що економічні знання дає не тільки економічна теорія, а ціла низка самостійних конкретних економічних наук, кожна з яких має свій специфічний предмет, особливе завдання і певні логічні прийоми дослідження.

Конкретні економічні науки виробляють систему правил, необхідних для практичної господарської діяльності, а тому відносяться не до загальної теорії, а до мистецтва у господарській практиці.

Найважливіше завдання економічної теорії - бути основою, каркасом не лише усієї системи економічних наук, а й економічних навчальних дисциплін, що робить її основою вищої економічної освіти.

Економічна теорія (політична економія) є методологічним фундаментом цілого комплексу економічних наук:

· галузевих (економіка промисловості, сільського господарства, будівництва, торгівлі тощо);

· функціональних (фінанси, бухгалтерський облік, аудит, банківська справа, страхова справа, менеджмент, мбркетинг, прогнозування і державне регулювання економіки та інші);

· інформаційно-аналітичних (статистика, економічний аналіз, економіко-математичні методи);

· спеціальних (міжгалузевих) (економетрія, економічна географія, економічна історія, демографія, економічна політика тощо).

Водночас, економічна теорія - це одна з наук про суспільство, поряд з історією, філософією, соціологією, політологією, правом, релігієзнавством та іншими. Вона покликана розкривати тільки одну сторону соціальних явищ - економічну, інші суспільні науки - усі інші їх сторони. Тому лише вся сукупність соціальних наук разом у змозі пояснити все суспільне життя людей.

Економічна теорія враховує знання, здобуті як конкретними економічними, так і іншими соціальними, фундаментальними (зокрема, математикою) і природничими науками, без врахування яких отримані теоретичні висновки можуть виявитись хибними чи некоректними.

Економічна теорія - це не набір правил про те, як стати багатим. Вона не дає, та й не може дати готові відповіді на всі питання життя.

Оволодіння цим інструментом зможе допомогти кожному зробити правильний вибір у багатьох господарських і життєвих ситуаціях.

Водночас, економічну теорію потрібно відрізняти від економічної політики. Політична економія (економічна теорія) розвивалася в пошуках відповіді на питання, поставлених господарською практикою та економічною політикою, але залишається тільки інструментом осмислення економічної дійсності та прогнозування її розвитку.

Економічна політика покликана відображати економічні інтереси суспільства, усіх соціальних груп і спрямована на зміцнення національної економіки у цілому та реалізацію економічних інтересів нації.

Економічна політика знаходить варіанти вирішення економічних проблем і приводить у дію їх механізми. Здійснення завдань економічної політики може призвести до змін в економіці, її удосконаленні і навіть до зміни економічних систем, що знаходить вираз у наступному розвитку економічної теорії.

Економічна теорія (політична економія) опирається на фактичний стан економічної системи, тому за своєю природою має позитивний характер і намагається звільнитися від суб'єктивних оцінок економічної дійсності. Вона формулює наукові уявлення про усі рівні функціонуючої економіки. Однак, пізнаючи економіку, політична економія виявляє певні рецепти активного впливу держави на економіку, тобто набуває нормативного характеру.

Отже, хоча економічна теорія не є безпосереднім змістом економічної політики держави, вона виступає її теоретичною основою. Економічна політика, нормативна за своїм характером, має опиратися на висновки позитивної економічної теорії, інакше держава у цій своїй діяльності не матиме ніяких шансів на успіх.

Методологія покликана допомогти вирішити головне питання: за допомогою яких наукових способів і прийомів пізнання дійсності економічна теорія з'ясовує як функціонує і розвивається та чи інша економічна система.

У методології політичної економії (економічної теорії) можна виділити кілька основних підходів:

суб'єктивний (вихідний пункт аналізу економічних явищ - раціональний господарюючий суб'єкт, а об'єктом аналізу є поведінка цього раціонально господарюючого суб'єкта; з цих позицій економічна теорія - теорія раціонального економічного вибору);

емпіричний (аналіз господарської діяльності на основі власного досвіду і фактів реальної дійсності та застосування різноманітних інструментів дослідження - статистики, кібернетики, математики, економетрії та інших; результатом дослідження стають емпіричні моделі; цей підхід передбачає поділ економіки на сфери мікроекономіки і макроекономіки);

раціоналістичний (спрямований на відкриття “природних” чи раціональних законів цивілізації, він вимагає дослідження економічної системи як єдиного цілого, а також закономірностей її розвитку, законів, що регулюють дану систему);

діалектико-матеріалістичний (єдино правильним вирішенням наукових проблем вважає об'єктивний аналіз явищ, який характеризує внутрішні зв'язки явищ і процесів у їх розвитку - виникненні, вдосконаленні та вмиранні, тобто в постійному русі, у динаміці, у чому й полягає суть діалектики).

Методологію не можна ототожнювати з методами дослідження, останні є тільки інструментами, сукупністю способів і прийомів вивчення предмета дослідження.

Як і будь-яка наука, політична економія (економічна теорія) застосовує насамперед емпіричний метод, який ґрунтується на фактах реальної дійсності і власному досвіді дослідника, а також методи індукції (виведення економічних закономірностей з фактів реального життя на основі сходження від окремих сторін до сутності усього явища в цілому) і дедукції (аналіз на основі руху від загального явища до його окремих сторін), логічної абстракції (уявного виділення найсуттєвішої сторони явища та її аналізу та ігнорування несуттєвих його ознак і сходження від абстрактного (теоретичного) до конкретного).

Діалектичний метод дослідження - процес пізнання явищ у всій різноманітності їх форм та у всій їх суперечливості. Це - синтетичний метод, що включає наукову абстракцію, пізнання загального (спільних властивостей і ознак усіх явищ), особливого (спільних якостей частини явищ) та одиничного (властивостей і ознак окремих явищ), єдності і боротьби протилежностей у явищі (будь-яке явище суперечливе, акумулює в собі протилежності, подолання яких - основа розвитку даного явища), поєднання історичного (реальної послідовності розвитку явища) і логічного (необхідної послідовності розвитку), аналіз (поділ явища на окремі сторони і ознаки та їх дослідження) і синтез (поєднання окремих сторін і ознак явища і пізнання його як єдиного цілого), єдність теорії і практики (практика - критерій істини) та інших.

Сучасна економічна теорія широко застосовує мікроекономічний та макроекономічний аналіз, здійснює моделювання економічних процесів (теоретичне описання і функціональний аналіз з виявленням причинно-наслідкових зв'язків) і прогнозування їх розвитку. При цьому широко застосовуються математичні, графічні та статистичні методи аналізу.

Мікроекономічний аналіз побудований, як правило, на використанні граничних величин, тобто застосовується граничний аналіз явищ (мінімуму чи максимуму ціни, витрат, доходу, прибутку, продукту тощо), а принцип рівноважності (ціни, попиту та пропозиції, фірми, ринку, галузі, економіки в цілому) широко використовується як у мікроекономічному, так і макроекономічному аналізі.

Економічна теорія широко застосовує такий прийом, як розгляд економічних явищ у їх статиці (непорушності, фіксованості певного стану) і динаміці (у їх русі, в розвитку), що дозволяє глибше вивчити суть і проаналізувати розвиток того чи іншого явища. Це стосується як мікроекономіки, так і макроекономіки.

При вивченні економічного життя людей, їх соціальних груп і суспільства у цілому можливі, доцільні і необхідні економічні експерименти, хоча далеко не завжди можна передбачити усі їх ймовірні результати (економічний експеримент - штучне відтворення економічного явища чи процесу з метою пізнання у найсприятливіших умовах і наступного практичного застосування).

Свідоме масове економічне експериментування проводилося як на мікрорівні (Р. Оуен і П. Ж. Прудун у ХІХ столітті, Ф. Тейлор і Г.Форд - у ХХ столітті та інші), так і на макрорівні (Дж. Лоу на початку XVIII століття, Дж.М. Кейнс і М. Фрідман у ХХ столітті).

Закінчуючи розгляд методології економічної теорії і методів економічного теоретичного дослідження, варто згадати слова великого економіста ХХ століття Дж. М. Кейнса: “Ідеї економістів і політиків - і коли вони мають рацію, і коли помиляються - мають значно більше значення, ніж вважається. У дійсності, саме вони й правлять світом”.

Методи економічних досліджень дозволяють виявити категорії, закони і принципи, які вивчає політична економія (економічна теорія).

1.2 Структура економіки, її рівні

Розпочинаючи розгляд теоретичних основ економіки, насамперед потрібно знайти відповідь на питання: що ж таке економіка взагалі, у цілому, який її зміст? Відповідь не така проста, як здається на перший погляд.

У першому наближенні цей феномен людського життя можна визначити так:

Щоб нормально існувати, людина повинна мати їжу, питво, одяг, взуття, житло, меблі, транспортні засоби, комунікації, машини та механізми, побутові прилади, видовища, інформацію, захист від голоду та хвороб і безліч інших речових і неречових життєвих благ, які створюються в економіці.

Однак це не єдине розуміння економіки. Поняття “економіка” застосовується не лише для позначення сфери створення та використання життєвих благ, а й для визначення сукупності відносин між людьми у виробництві, розподілі, обміні та споживанні життєвих благ, тобто сукупності економічних відносин, а також як назва науки, яка досліджує економічне життя людей.

Економічна теорія структурно включає у себе такі частини: мікроекономіку, що досліджує ринкову поведінку окремих господарюючих суб'єктів (фірм, окремих галузей і галузевих ринків); макроекономіку, що вивчає функціонування національної економіки як єдиного цілого; мезоекономіку, або метаекономіку, що досліджує функціонування інфраструктурних підсистем економіки (грошової, фінансової, біржової, аграрно-промисловий чи військово-промисловий комплекси тощо); меґаекономіку, або ґлобальну економіку, що вивчає функціонування світової економіки в цілому.

По-грецьки “мікрос” - “малий”, отже дослівно термін “мікроекономіка” означає “мала економіка” чи “економіка малого”. Грецьке ж “макрос” означає “великий”, тобто “макроекономіка” - це “велика економіка” або “економіка великого”. Терміни “мезоекономіка” і “метаекономіка” також сконструйовано із грецьких слів, тут “мезос” - “середній”, “проміжний”, а “метас” - “після (чогось)”, “за (чимось)”, отже “мезоекономіка” - “проміжна економіка”, а “метаекономіка” - “економіка за (мікроекономікою), після (малої економіки)”. Стосовно терміну “меґаекономіка”, то у його основі знаходиться грецьке “меґас”, тобто “дуже великий (надвеликий)”. А от global - слово французьке (від латинського - globus) і означає воно “всезагальний”.

Економіка як господарська сфера має складну структуру. Це, насамперед, національна економіка, або народне господарство, що поділяється на галузі, види виробництва та територіальні господарські комплекси. Окремі, відносно самостійні територіальні частини національної економіки можна трактувати економікою регіону, або регіональною економікою. Первинною ланкою економіки є підприємства (фірми), де й створюються усі життєві блага. Підприємства, у залежності від виду життєвих благ, які вони виробляють, чи місця виробництва групуються у галузі та територіальні комплекси тощо. Національні економіки, що поєднуються взаємними господарськими зв'язками, утворюють глобальну, або світову, економіку.

Однак поняття “економіка” як господарська сфера охоплює не лише виробництво як процес створення життєвих благ. Вона включає також їх розподіл, обмін і споживання. Життєві блага, створені у виробництві, проходять досить тривалий шлях до споживання через розподіл і обмін. Виробництво, розподіл, обмін і споживання життєвих благ утворюють тісно переплетені, взаємозумовлені, але усе ж відносно самостійні сфери економіки. У виробництві блага створюються, однак для споживання вони спочатку повинні розподілитися і обмінятися. Розглянемо це на гіпотетичному (умовному), але усе ж реальному прикладі.

Припустимо, що в економіці, як і колись було за прадавніх часів, відсутні гроші. Блага не можна купити чи продати, їх можна тільки обміняти, щоб одержати інші блага, необхідні для споживання. Тепер уявимо собі окреме підприємство, яке випускає, наприклад, відеокасети. Колектив працівників даного підприємства у виробництві створює певну кількість касет, у розподілі визначається частка кожного у створеному продукті, тому кожен отримує якусь кількість відеокасет. Однак відеокасети не можуть втамувати усі життєві запити працівників. Тому останні обмінюють відеокасети у сфері обміну на потрібні їм життєві блага. І тільки після цього відбувається споживання.

Зв'язок виробництва і споживання виявляється і через те, що частина благ - так звані виробничі блага - споживаються людьми не безпосередньо. Зокрема, такі блага, як сировина, електроенергія для машин, паливо, вантажні автомобілі, верстати та виробниче обладнання тощо, споживаються у виробництві. Це так зване виробниче споживання. Водночас, інша частина благ - такі, як їжа та одяг, розваги та житло, видовища та книги, електроенергія для телевізора чи пральної машини тощо, або так звані споживчі блага - споживаються людьми безпосередньо в особистому споживанні.

Життєві блага здійснюють свій рух, який можна назвати кругообігом благ, через усі сфери - від виробництва до споживання. При цьому створюються умови для повторення процесу виробництва, що називають його відтворенням. Постійне і безперервне відтворення включає не тільки повторення виробництва, але й розподілу, обміну та споживання також. Це стає запорукою вічного та безупинного руху економіки, основою прогресу людської цивілізації.

Економіка в цілому утворює каркас людської цивілізації, який утримує усі інші сфери діяльності людей - політику та ідеологію, культуру і мораль, науку і духовну сферу тощо. Люди можуть дозволити собі займатися політикою чи спортом, релігійною чи благочинною діяльністю, досліджувати планету в цілому, її океани та космічний простір, писати вірші і вивчати історію, народжувати та виховувати дітей, задумуватися над сенсом життя чи іншими морально-етичними проблемами тільки тому, що відповідні матеріальні передумови цього визрівають в економіці. При цьому рівень політичного, соціального, духовного, культурного, науково-технічного розвитку людського соціуму (суспільства) цілком та повністю визначається рівнем розвитку економіки.

Виробництво - важлива сфера економіки. Просто неможливо розподілити, обміняти, а тим більше спожити ще не вироблене благо.

Виробництво завжди відбувається у русі, безперервному повторенні, тому варто розглядати не виробництво взагалі, а процес виробництва, тобто процес створення благ. Процес виробництва має свої причини, він пов'язаний з певними моментами, без яких відбуватись не може.

Створення благ насамперед пов'язане з процесом праці, який включає власне працю, а також предмети та засоби праці. З процесом праці пов'язане і використання робочої сили людини.

Отже, робоча сила є здатністю до праці, а праця - це процес використання робочої сили для створення життєвих благ. У процесі праці здійснюється споживання робочої сили людини, тому останню потрібно постійно поновлювати, тобто відтворювати, що означає відновлення здібності людини до праці, тих властивостей, завдяки яким вона може працювати. Відтворення робочої сили відбувається шляхом особистого споживання людьми необхідних життєвих благ, які й створюються у виробництві.

Звідси випливає, що виробництво - не лише процес створення життєвих благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб людини, а й відтворення самої людини з її здатністю до праці, відтворення самого життя, адже тільки виробництво забезпечує появу засобів фізичного та духовного існування людини, її сім'ї та й усього суспільства, а також реалізацію, відновлення та розвиток людських здібностей, людської особистості.

У процесі виробництва людина взаємодіє з природою. Це означає, що саме виробництво має двоїсту природу: з одного боку, воно відображає ставлення людини до природного довкілля, привласнення сил і багатства природи, а з іншого - характеризується відносинами між людьми стосовно використання природної речовини для створення життєвих благ.

Перша сторона виробництва пов'язана з технічними процесами фізичного перетворення речовини і сил природи на споживчі блага і цей аспект не стосується предмета вивчення економічної теорії. А от друга сторона - відносини людей з приводу використання природного довкілля для виробництва життєвих благ - стає безпосереднім предметом дослідження економічної теорії.

Отже, праця людини спрямована на речовину природи - як незайману, так і перероблену попереднім виробництвом - з метою перетворення її у життєві блага.

Предметами праці можуть бути незаймана речовина природи (зокрема, вугілля та руди в надрах, дерево в природному лісі, дикоростучі плоди та фрукти тощо), а також сировина, тобто предмет праці, який раніше уже був підданий обробці працею (приміром, руда на металургійному комбінаті, вугілля на коксохімічному заводі, бавовна на прядильній фабиці тощо).

Якщо на зорі розвитку людства предметами праці виступали виключно незаймані продукти природи, то нині абсолютна більшість предметів праці - це сировина. Водночас швидко зростає кількість предметів праці штучного походження - пластичних мас, синтетичних волокон, напівпровідників, штучних кристалів, композиційних матеріалів.

Створення життєвих благ у виробництві, процес перетворення предметів праці у життєві блага у певних межах може відбуватися і без безпосередньої участі людини. Зокрема, йдеться про хімічні і фізичні процеси, які проходять у предметі праці під дією сил природи (наприклад, дозрівання винограду на плантаціях чи вина у бочках - іноді протягом багатьох років) або в автоматизованому чи роботизованому виробництві. У цих випадках праця не зникає, вона просто переміщується до сфери регулювання чи управління виробництвом.

Отже, процес виробництва і процес праці - поняття не тотожні. Процес виробництва, звичайно, включає процес праці, однак поряд з цим також й інші процеси. Виробництво має завершений, результативний характер. Його результатом стає життєве благо, або продукт. Процес виробництва закінчується тоді, коли завершено створення продукту. Якщо ж з якихось причин продукт так і не створили, процес виробництва не відбувся, навіть якщо процес праці й здійснився.

До засобів праці насамперед відносять знаряддя праці (інструменти, обладнання, устаткування, машини і механізми, прилади), землю - основний засіб праці, а також виробничі будівлі та споруди (системи), транспортні шляхи та комунікації, паливо та енергію тощо.

У процесі виробництва його засоби, як і робоча сила, споживаються, що називається виробничим споживанням, про яке уже згадувалося.

Однак засоби виробництва, перш ніж спожитися, повинні також розподілитися та обмінятися. Тому процес виробництва не існує окремо від процесів розподілу та обміну, а з процесом виробничого споживання він просто співпадає. Розподіл та обмін засобів виробництва стають передумовами виробничого споживання і власне виробництва.

Виробництво завжди має суспільний характер. Люди, як правило, працюють спільно, а продукт виробляють не для себе особисто (хоча такий тип виробництва й існує, він називається натуральним виробництвом, однак не відіграє нині вирішальної ролі), а задля споживання інших. Навіть Робінзон Крузо - одинокий на своєму острові - брав участь у суспільному виробництві, адже користувався предметами праці (насінням пшениці, цвяхами, іншими матеріалами) і засобами праці (заступами, сокирами, рушницями, порохом, кулями, столярними іструментами, ножами), виробленими іншими людьми, а тому у його продукті була й часточка суспільної праці, часточка, перенесена із засобів виробництва.

Суспільний характер виробництва зумовлюється поділом, кооперацією та комбінуванням праці.

Окремі виробники, підприємства, їх об'єднання, галузі економіки і навіть окремі країни спеціалізуються на виробництві певних продуктів чи їх частин.

Поділ праці може бути природним (за ознаками статі, віку), попродуктовим (спеціалізація на випуску певного продукту), подетальним (спеціалізація на виготовленні частин (деталей) майбутнього продукту) чи функціональним (спеціалізація на здійсненні певних виробничих операцій - наприклад, транспортування чи продаж продукту тощо).

Поділ праці постійно поглиблюється разом з удосконаленням засобів праці, робочої сили, організації процесу виробництва, відносин між людьми стосовно виробництва тощо.

Якщо у первісній общині людей існував тільки природний поділ праці, то потім з'явилися та поступово розвинулися попродуктовий, подетальний і функціональний (поопераційний) поділ праці. Спеціалізація виробництва нині усе розширюється, що супроводжується усе більшим поглибленням поділу праці.

Спеціалізацію виробництва великої соціальної групи людей назвали суспільним поділом праці.

У сивій давнині відбувся перший великий суспільний поділ праці - відокремлення скотарства від землеробства. Через кілька тисяч років стався другий великий суспільний поділ праці - відокремлення ремесла від сільського господарства. Третій великий суспільний поділ праці - виділення класу купців, що спеціалізувалися на обміні продуктів - відбувся уже в історичну епоху - близько 4 тисяч років тому. З того далекого часу поділ праці невимірно розширився і поглибився разом з прогресом виробництва.

Поділ праці завжди супроводжується її кооперацією.

Ці процеси, насамперед спеціалізація виробництва та поділ праці, стали основою обміну діяльністю між людьми в економіці, що виступає у формі обміну благами. Тому сфери розподілу та обміну є обов'язковими елементами економіки і тісно пов'язані з сферами виробництва та споживання.

Сфера розподілу охоплює усі явища, пов'язані з розподілом предметів і засобів праці, власне праці, а також виробленого продукту між суб'єктами економіки (виробниками, споживачами, власниками засобів і предметів праці, найманою робочою силою, підприємцями, підприємствами, галузями, державою, торгівцями, банками тощо).

Сфера обміну пов'язана з обміном розподілених благ для їх наступного споживання.

Споживання також є суспільним, адже воно - результат суспільного виробництва, суспільного розподілу та суспільного обміну. Водночас, споживання стає передумовою наступного виробництва. Виробниче споживання здійснюється у самому виробництві, де споживаються виробничі блага і робоча сила. Особисте споживання існує як окрема сфера і полягає у використанні окремими особами споживчих благ для задоволення своїх особистих потреб. Результатом виробничого споживання є створення життєвих благ, а особистого споживання - їх використання, витрата.

Характерною рисою процесу виробництва є також поєднання у ньому елементів розвитку і функціонування. Розвиток - процес переходу від одного стану виробництва до іншого, більш складного та досконалого, а функціонування - безперервне повторення процесу виробництва, тобто відтворення, у ході якого створюються передумови для його розвитку. Нарощування кількісних змін у процесі функціонування виробництва створює можливості для переходу на новий якісний його рівень, тобто до розвитку. Так здійснюється економічний прогрес.

Економічні ресурси і фактори виробництва

Щоб здійснювався процес виробництва, потрібні певні чинники, або причини, які його зумовлюють. Такими чинниками є виробничі ресурси, які ще називають економічними, або фактори виробництва.

Сучасні теоретики часто ототожнюють ресурси виробництва та його фактори. Певною мірою це виправдано. Проте на даному етапі дослідження чинників виробництва варто показати відмінності між економічними (виробничими) ресурсами та факторами.

Інакше кажучи, економічний ресурс може й не перетворитися у реальний фактор виробництва, якщо постійно буде знаходитися у запасі. Водночас, у наступному аналізі ми виходитимемо з того, що усі виробничі ресурси стають факторами виробництва, тому застосування цих термінів часто буде тотожним.

Сучасна економічна наука до економічних (виробничих) ресурсів (факторів) відносить працю, капітал, природні ресурси та підприємницькі здібності.

У даному випадку праця ототожнюється з робочою силою. Тут праця, ототожнюючись з робочою силою, розглядається не як процес (потік), а як запас, або ресурс. При цьому, якщо говориться про кількість праці, то йдеться про число працівників, які працюють певний час.

Капітал, як економічний ресурс, тісно пов'язаний з працею. У політичній економії представники трудової теорії вартості (починаючи від А. Сміта, XVIII століття), які стверджували, що багатство (вартість) створюється у виробництві виключно працею, взагалі розглядали його нагромадженою працею, яка здатна накопичуватися і зберігатися у формі засобів виробництва (засобів праці), створених працею людиною.

Капітал, як виробничий фактор, часто також називають капітальними, або інвестиційними, ресурсами (інвестиції - вкладення капіталу у виробництво). Водночас інвестиційні ресурси є основою (субстанцією) капіталу, а не самим капіталом, суть якого є значно глибшою і багатшою.

Отже, вартість засобів праці (окрім землі, палива і енергії, які не відносять до капіталу) дає уявлення про величину такого виробничого ресурсу, як капітал.

Природні ресурси так чи інакше своїм джерелом мають землю (природу) - це, зокрема, вугілля і руди, газ і нафта, добуті із земних надр, зерно, деревина, льон тощо, вирощені на землі, ґрунти, води і клімат і таке інше. Тому вони й поєднуються у ресурсі під назвою “земля”.

Наша планета містить обмежений запас ресурсів, які можна використати для виробництва життєвих благ, передусім - природних ресурсів (землі). Водночас, рідкісними (обмеженими) є й праця (робоча сила), капітал (інвестиційні ресурси) і підприємницькі здібності. Хоча на нашій планеті є країни, котрі наділені значними економічними ресурсами, усе ж і вони зіштовхуються з їх обмеженістю.

Серед економічних ресурсів варто виділити відтворювані і невідтворювані. До відтворюваних ресурсів відносять працю (робочу силу), капітал, а також підприємницькі здібності, а до невідтворюваних - основну частину природних ресурсів (землі): корисні копалини, ґрунти, атмосферний кисень, паливо та енергію, води тощо. Усе важливішою стає проблема економії рідкісних (обмежених) економічних (виробничих) ресурсів.

Наша вітчизняна економічна наука довгий час традиційно виділяла два фактори виробництва - матеріально-речовий і особистий.

До матеріально-речового фактора відносили усі засоби виробництва (предмети і засоби праці), тобто капітал і природні ресурси, а до особистого фактора - робочу силу, тобто працю та підприємницькі здібності. Особистий фактор виробництва - це сама людина з її здатністю до праці.

Роль людини у виробництві важко переоцінити. По-перше, людина є рушійною силою виробництва, оживляючи у його процесі мертві засоби виробництва. По-друге, самі засоби виробництва - і предмети, і засоби праці - є результатом розуму та вміння, досвіду та творчості людини. Нарешті, від кваліфікації, сумлінності, професіоналізму, творчого підходу працівників вирішальною мірою залежить результативність застосування матеріально-речового фактора у виробництві.

Зміст продуктивних сил цим не вичерпується, існує ще ефект узгодженості факторів виробництва, який втілюється у технології та організації суспільного виробництва.

Технологія виробництва відображає взаємодію його факторів, способи та прийоми взаємодії праці, засобів і предметів праці у єдиному виробничому процесі. Тому можуть бути як ефективні, так і неефективні технології виробництва, що характеризує стан продуктивних сил суспільства.

Організація виробництва забезпечує узгодженість застосування факторів виробництва, єдність його учасників у досягненні мети виробництва. При цьому вирішальну роль відіграє виробничий підприємницький ресурс.

Продуктивні сили відображають ставлення людей до природи (природних ресурсів) і засобів праці (інвестиційних ресурсів, або капіталу).

Людина в економіці

Людина водночас є біологічною та соціальною істотою. Перше означає, що вона є часточкою природи і з'явилася у результаті складного і тривалого процесу біологічної еволюції, а друге - що вона також є часточкою великого соціуму - людського суспільства.

Розуміння діалектичної єдності біологічного та соціального у людині має принципове значення, адже недооцінка того чи іншого аспекту неминуче призведе до викривлень у соціальному розвитку. Відділити людину від природи можна тільки теоретично, в абстракції. Людина не може існувати поза природою, а тим паче займатися господарською діяльністю. Водночас, наука виділяє і досліджує окремо природне та соціальне середовище діяльності людини.

Природне середовище, або довкілля, визначає природні умови господарської діяльності людини. До таких умов відносять кількість населення, кліматичні умови, ландшафт, спадковість, якість харчування, географічне розташування, розміщення продуктивних сил, транспорт, житло, одяг і багато іншого.

Як уже згадувалося, людина здійснює свою діяльність за умов природної обмеженості (рідкісності) виробничих ресурсів. При цьому відмінності клімату і ландшафту, ґрунтових умов і корисних копалин, надзвичайна різноманітність флори і фауни - усе це та багато іншого зумовлюють певні умови господарювання (економічної діяльності).

Людина досить комфортно живе у земній біосфері - прошарку життя на поверхні нашої планети. Водночас, стан біосфери нині повністю залежить від життєдіяльності живих організмів (свого часу саме живі рослини наповнили атмосферу Землі життєдайним киснем). Посилення свідомості, думки у господарській діяльності, створення таких її форм, які усе посилюють вплив життя на довкілля, ведуть до нового стану біосфери - ноосфери (прошарку розумного життя навколо планети), вчення про яку створив видатний український вчений Володимир Вернадський.

З позицій сучасної науки про життєдіяльність людини у природному середовищі необхідно враховувати і зв'язок людини зі Всесвітом. Життя - явище космічного масштабу, а людина - істота космічна. Земна ноосфера з часом розшириться далеко у космічний простір і розумне життя заповнить його, вийшовши спочатку за межі земної атмосфери, а потім і Сонячної системи, Галактики, розселиться по усіх зоряних світах (якщо, звичайно, не існує десь у глибинах космосу іншого розумного життя).

Отже, суттєвою рисою людського життя і діяльності є залежність від природи. Одні природні блага (повітря, вода, сонячне світло) знаходяться у такій кількості і такій формі, що їх використання практично не має обмежень, а тому задоволення потреб у них не вимагає особливих зусиль і жертв. Це - вільні та дармові блага.

Інші блага є рідкісними, або обмеженими. Щоб задовольнити потреби в них, необхідні значні зусилля по їх добуванню і пристосуванню до споживання. Ці блага називають господарськими. Вони й утворюють виробничі ресурси.

Нині перетворювальна діяльність людини у природі (насамперед - господарська) досягла такого ступеня, що реальною стала загроза екологічної катастрофи. Виникла наука екологія, яка вивчає взаємодію живих організмів між собою і з природним середовищем та негативні ефекти цієї взаємодії.

Зниження якості довкілля негативно позначається на житті людей, викликає тяжкі захворювання. Людина, яка сама є часткою природи, так захопилася її перетворенням для втамування власних потреб, що ставить під сумнів навіть збереження і розвиток людської цивілізації.

Проте приходить розуміння необхідності відновлення і послідовного дотримання принципу гармонійного співіснування людини і природи. Людина вчиться відновлювати навколишнє середовище, яке вона зіпсувала чи майже знищила своєю господарською діяльністю, виробляти бережливе ставлення до природи, насамперед - до природних ресурсів. Екологія все більше впливає на розвиток виробництва, економіки в цілому.

Соціальне середовище людської діяльності визначається сукупністю соціальних (суспільних) відносин (стосунків) людей. Серед них виділяють економічні, а також політичні, культурні, духовні, соціальні, ідеологічні, правові, екологічні, науково-технічні та інші. Господарську (економічну) діяльність людей визначають економічні відносини.

Політична економія вивчає конкретні прояви людського фактора тільки у контексті економічної (господарської) діяльності людини, насамперед у виробництві господарських і споживчих благ.

Продукт, або благо, може існувати у речовій формі, тобто бути речовим благом, або у неречовій формі, тобто бути неречовим благом, яке економісти називають послугою. У цілому продукт є ефектом виробництва.

Речове благо - продукт, що сприймається органами чуття людини, а неречове благо - продукт, який органами чуття не сприймається, водночас він реально існує і споживається, втамовуючи людські потреби.

Особливість послуги полягає у тому, що процес її надання (виробництва), на відміну від речового продукту, завжди співпадає з її споживанням у часі та просторі.

Розрізняють послуги матеріальні і нематеріальні.

Матеріальні послуги задовольняють матеріальні потреби людей (зокрема, ремонт одягу чи взуття, водогону на кухні, перевезення вантажів тощо), а нематеріальні послуги втамовують духовні, соціальні та культурні запити людей (у знаннях, освіті, охороні здоров'я, видовищах, розвагах, спілкуванні тощо).

Наприклад, економічним продуктом коваля, ткача, металурга, кондитера, ювеліра, пекаря стають речові блага, які, звичайно, є матеріальними; а водія, що перевозить сировину чи готовий речовий продукт, слюсаря, котрий на кухні лагодить кран, кравця, який ремонтує одяг, чи шевця, що ремонтує взуття, - матеріальні неречові блага (послуги); тоді як продуктом викладача, адвоката, лікаря, вчителя, актора, футболіста-професіонала - нематеріальні послуги.

Специфічною формою неречового продукту, тобто послуг, є також інформація, або нагромаджені та систематизовані знання. Інформація стала продуктом виробництва, об'єктом зберігання, обробки і передачі. Саме інформація є продуктом діяльності економіста, вченого, програміста, бухгалтера, аудитора, маркетолога, управлінця, викладача та деяких інших учасників суспільного виробництва. Створення, зберігання, обробку інформації потрібно розцінювати як матеріальні чи нематеріальні послуги, у залежності від сфери їх застосування.

У свою чергу, як матеріальний, так і нематеріальний економічний продукт поділяється на блага споживчі (споживаються особисто) та блага господарські, або інвестиційні (економічні ресурси, що споживаються у виробництві).

З одного боку, продукт завжди задовольняє чиюсь потребу (для цього він і створюється), що й визначає його корисність, а з іншого - він володіє здатністю прирівнюватися до інших продуктів і обмінюватися на них у визначених кількісних пропорціях, що є наслідком його цінності (вартості). Потрібно наголосити, що цінність (вартість) продукту проявляється тільки під час обміну, тобто на ринку, коли продукт набуває товарної форми, стаючи товаром, який оцінюється через гроші.

Водночас варто підкреслити, що товарами можуть бути не тільки економічні продукти, а й будь-які корисні блага, які не обов'язково є результатом корисної діяльності людини (скажімо, земля, вода чи робоча сила), але надходять у споживання (особисте чи виробниче) через обмін.

Корисність є натурально-речовою стороною продукту, вона визначається певними механічними, фізичними, хімічними, біологічними чи соціальними параметрами, якісними характеристиками, їх доцільною сукупністю та певним співвідношенням, що й визначає можливості продукту у задоволенні матеріальних чи духовних потреб людей.

Цінність, або вартісна сторона продукту, визначається витратами тих виробничих факторів, які застосовувалися при його створенні. Саме це дозволяє порівнювати різнорідні продукти між собою і визначати кількісні пропорції їх обміну. На практиці цінність (вартість) продукту визначається через його грошову оцінку, тобто ціну.

Варто наголосити, що економічна природа вартості продукту стала предметом тривалої теоретичної дискусії. Одні теоретики (на початку ХІХ століття Давід Рікардо, а потім послідовники його вчення, насамперед Карл Маркс) доводили, що вартість продукту створюється витратами виключно одного виробничого фактора - праці. Цей підхід було названо трудовою теорією вартості.

Рікардо не був першим теоретиком, хто сформулював трудову теорію вартості - до нього це зробили ще у XVII столітті В. Петті і дещо пізніше П. Буаґільбйр, а в XVIII столітті - Ф. Кенй і А. Сміт, однак він став першим, хто абсолютизував цей підхід до економічної природи вартості.

Більшість сучасних теоретиків дотримуються думки про багатофакторну природу вартості.

Початки цього напряму можна знайти в А. Сміта, однак закінченого вигляду він набув у вченнях Сея і Мальтуса на початку ХІХ століття.

Ж.Б. Сей і Т. Мальтус стверджували, що у створенні вартості продукту беруть участь усі економічні ресурси - не тільки праця, а й капітал і земля (природні ресурси), пізніше до них приєднали й підприємницькі здібності людини, а виразом цінності (вартості) продукту є його корисність.

Теорію корисності розвивали Ф. Ґаліані і А. Р. Тюргу у XVIII столітті та Ж.Б. Сей, однак найбільший вклад у її формування зробили маржиналісти і неокласики на рубежі ХІХ і ХХ століть, розробивши теорію граничної корисності життєвих благ, за якою виразом цінності блага є його гранична корисність - корисність останнього екземпляру з запасу цього блага.

Усі ці підходи до визначення економічної природи вартості благ будуть розглядатися у наступних розділах.

До цього можна додати, що прихильники трудової теорії вартості не вважають нематеріальні послуги продуктом, а тому працю, витрачену для їх надання, назвали непродуктивною, тобто такою, що продукту не створює.

Першим це зробив Ф. Кенй, а потім цю хибну, з точки зору прихильників багатофакторної природи вартості, думку розвинули А. Сміт, Д. Рікардо та К. Маркс.

Проте більшість нинішніх дослідників заперечують це, вважаючи продуктивними як будь-яку працю, що створює матеріальний продукт і нематеріальні послуги, так і інші економічні ресурси - капітал, природні ресурси та підприємницькі здібності, які разом й створюють їх вартість (цінність).

Людські потреби та їх особливості

Економіка виникла, функціонує і розвивається задля задоволення усієї різноманітності потреб людини.

Потреби людей утворюють цілу ієрархію. Особливе місце у ній займають економічні потреби. Автори популярного підручника “Економікс” дають таке визначення економічних потреб: “Потреби - це бажання споживачів придбати та використати товари і послуги, котрі приносять їм задоволення (користь)”.

Різноманітні потреби можна систематизувати і класифікувати - насамперед за їх суб'єктами.

За своїми суб'єктами потреби поділяються на індивідуальні (особисті) - потреби у споживчих благах (у кожної особи вони мають кількісні і якісні особливості, втамовуються специфічним набором споживчих благ); колективні (зокрема, потреби колективу працівників підприємства у кваліфікованому керівництві, відповідних умовах праці, сприятливому моральному кліматі, високих заробітках тощо); суспільні (наприклад, потреби у соціальному захисті, економічному зростанні, забезпеченні роботою і таке інше).

Крім того, можна виділити потреби суб'єктів економіки - домашніх господарств (сімей), підприємств (фірм) і держави.

Домашні господарства є власниками виробничих ресурсів (праці, капіталу, природних ресурсів і підприємницьких здібностей), тому вони мають потребу у їх найраціональнішому застосуванні; підприємства (фірми) потребують зростання рентабельності (доходності) виробництва, підвищення конкурентоздатності своїх товарів; держава відображає потребу в економічній цілісності, зростанні своїх доходів (бюджету), сплаті податків та багато іншому.

За об'єктами людські потреби поділяються насамперед на фізіологічні (у їжі, питві, одязі, житлі, продовженні роду тощо), які породжуються біологічною сутністю людини, і соціальні (потреби у спілкуванні, праці, освіті, інформації, охороні здоров'я, творчості, самовираженні та тому подібні), що породжуються соціальною суттю людини.

Виділяють також потреби матеріальні (у матеріальних благах) і духовні (у духовних благах).

Наведена класифікація багато в чому дуже умовна. Зокрема, особисті, колективні і суспільні потреби значною мірою перекриваються, тобто співпадають. А те, що ще вчора не було першочерговою потребою і вважалося предметом розкоші, нині стало предметом першої необхідності (зокрема, телевізор, персональний комп'ютер чи мобільний телефон). Те, що є предметом розкоші для однієї сім'ї, для іншої - з високим достатком - є предметом нагальної необхідності (приміром, басейн чи тенісний корт).

Людина намагається втамувати передусім найнагальніші свої потреби, що стає рушійним мотивом її господарської поведінки. Однак, коли одні потреби втамовуються, на черзі виникають інші. Старі, уже задоволені потреби перестають відігравати мотиваційну роль, а програму людської діяльності визначають нові, ще не задоволені запити. Отже, потреби визначають зміст майбутньої господарської діяльності людини, а результат цієї діяльності повинен задовольняти потреби на прийнятному рівні.

З економічними потребами людини пов'язані її економічні інтереси, тобто усвідомлені людьми економічні потреби. Економічні інтереси є спонукальним мотивом виробництва, вони реалізуються у господарській діяльності людей. Інтересом для найманого працівника є заробітна плата, для підприємця - прибуток, для банкіра - процент, для землевласника - рента. Інтереси покупця і продавця перетинаються у ціні певного блага, однак інтерес першого полягає у її зниженні, а другого - у зростанні. Інтерес виробника знаходиться у зростанні доходу від реалізації благ, які він виробляє, інтерес споживача - у зниженні витрат на придбання благ та їх кількості.

...