Розміщення трудових ресурсів

Размещено на http://www.allbest.ru/

41

Вступ

Населення - це те джерело, той "матеріал", з якого утворюються всі інші групування людей, наприклад, ті, що в економіці праці позначаються економічно активним населенням, трудовими ресурсами. Економісти розглядають населення як джерело ресурсів для праці, як носія певних економічних відносин і, що дуже важливо, як споживача, що формує трансформацію суспільно-демографічної системи в Україні, особливо в період здобуття нею державної незалежності і самостійного управління соціально-економічним та екологічним розвитком, вимагає всебічного аналізу та розробки глибоких наукових засад вдосконалення соціальної та демографічної політики загальнодержавного та регіонального розвитку. На таких наукових засадах мають будуватися підходи до конкретних перетворень, розроблятися прогнози і формуватися політика реформування суспільства на ближню та дальню перспективу.

Останніми роками загальна економічна криза в усіх регіонах України призвела до повсюдного різкого погіршення демографічної ситуації. Крім суто економічних та екологічних чинників, причинами погіршення демографічної ситуації є безсистемний підхід до керування адміністративними територіями та регіонами; відсутність методології прогнозування та стратегічного керування майбутньою поведінкою організаційних систем регіонів; невизначеність параметрів, через які система втрачає контроль над своїм внутрішнім і зовнішнім середовищами, що призводить до її розпаду; невідповідність функцій, що їх виконують територіальні органи керування, дійсному їх призначенню у системі тощо. Територія як соціальна, економічна, демографічна та екологічна система не розглядається як цілісність зі своїми загально- та внутрішньосистемними завданнями, потребами й інтересами. Відсутні відповідні служби, не залучаються до цієї справи спеціалісти належного профілю.

Всі ці причини мають великий вплив на формування якісних та кваліфікованих трудових ресурсів. У цій роботі описуються одні з найголовніших проблем трудових ресурсів у нашій країні, а саме: безробіття, відтворення населення, велика частка пенсіонерів на робочих місцях, нераціональний розподіл трудових ресурсів по містах і селах та проблеми урбанізації.

Предметом цієї курсової роботи являється - трудові ресурси як складова продуктивних сил. Об'єктом даної роботи є трудові ресурси. Метою є опис найголовніших проблем трудових ресурсів, причини їх виникнення, наслідки та шляхи їх вирішення. Завданням цієї роботи служить дослідження наскільки вагому роль трудові ресурси займають у розміщенні продуктивних сил, головних факторів які впливають на використання та розміщення трудових ресурсів, зміну народонаселення в Україні за останні роки, вивчення міграційних потоків трудових ресурсів, аналіз зайнятості і відтворення населення в Україні.

Трудові ресурси є одним з основних факторів впливу на розміщення продуктивних сил. А оскільки проблеми при розміщенні продуктивних сил виникають повсякденно, тому проблеми використання і розміщення трудових ресурсів є актуальними. Проблеми трудових ресурсів потребують негайного вирішення на рівні держави. Такі проблеми існують у більшості країн, що розвиваються, а також у деяких економічно розвинутих. Наслідки цих проблем витікають у масштабних страйках робітників, у високому рівні безробіття, в неякісному виробництві товарів, у невідповідному обслуговуванні населення і сприяє зменшенню обсягів виробництва (збільшення рівня безробіття на 1%, зменшує ВВП на 2,5% ). Розвиток суспільних відносин вимагає негайного усунення проблем трудових ресурсів, саме тому, в цій роботі розглядаються проблемні питання трудових ресурсів та перспективи їх подолання.

1.Основні поняття використання та розміщення трудових ресурсів

1.1 Розміщення і використання трудових ресурсів

Якщо розглядати загальну для всіх суспільно-економічних формацій структуру продуктивних сил, то до їх складу входять засоби виробництва і люди, які володіють виробничим досвідом і приводять у рух засоби виробництва. Основною продуктивною силою є людина. Предмети праці входять до складу продуктивних сил тією мірою, якою вони йдуть на продуктивне споживання і використовуються як джерела енергії. До структури продуктивних сил в усіх формаціях належать також використовувані людьми сили природи: вітер, сонце тощо.

В сучасних умовах до складу продуктивних сил включають також науку (як специфічну продуктивну силу), форми і методи організації виробництва. Окремим елементом продуктивних сил стає інформація. Отже, сучасні продуктивні сили -- це складна система, що включає матеріальні й духовні (за складом), об'єктивні й суб'єктивні (за характером відтворення і специфікою функцій), суспільні й природні елементи. В процесі історичного розвитку їх склад у цілому, як і окремі елементи, постійно збагачується, наповнюється якісно новим змістом. На ранніх етапах розвитку капіталізму потреби виробництва задовольняли робітники з низьким рівнем освіти і кваліфікації. Нині робітники, як правило, мають високий рівень освіти (середню загальну або середню спеціальну), кваліфікації. Сучасний етап автоматизації виробництва вимагає не лише більшого залучення фізичних і розумових здібностей робочої сили, а й творчих обдарувань особистості, її організаторських здібностей, духовних компонентів.

У результаті постійно поновлюваного процесу взаємодії усіх елементів продуктивних сил вони перебувають між собою у діалектичній єдності, кількісній та якісній функціональній залежності. Між ними існують суперечності, які розв'язуються відносно незалежно від виробничих відносин. Системі продуктивних сил властиві свої внутрішні закони розвитку. Такими, зокрема, є закони переміщення функцій від особистих до матеріальних факторів виробництва, або закони випереджаючого зростання обсягу уречевленої праці в структурі сукупної праці, відповідності живої й уречевленої праці, переміни праці, зростання продуктивності праці та ін. Дія цих законів, пронизана внутрішніми суперечностями, зумовлює зміни розвитку продуктивних сил, якісні зрушення в їх змісті. Продуктивні сили виражають відношення людини до природи, процес праці, спільний для всіх суспільних способів виробництва.

Отже, продуктивні сили -- це фактори, які забезпечують перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створюють матеріальні й духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці.

В цій курсовій звертається увага на один з ключових факторів виробництва, який вивчає така наука як розміщення продуктивних сил, а саме трудові ресурси, їх проблеми використання та розміщення.

До трудових ресурсів належить частина населення, що досягла працездатного віку, який у кожній країні визначається законодавче (в США, Росії, Україні -16-60 років, Канаді - 15-66, в Мексиці і Португалії - 12-65). У міжнародній статистиці працездатним вважається населення віком від 15 до 65 років[9, 205].

У багатьох країнах, особливо тих, що розвиваються, пенсійний вік взагалі не визначено, оскільки немає пенсійного забезпечення.

Зайнятість трудових ресурсів чітко показують вікові піраміди для різних країн на рисунку 1.1



Рис.1.1 Вікові піраміди різних країн світу

В Україні у 2002 р. загальна чисельність трудових ресурсів становила близько 30 млн. чол., у тому числі працездатне населення у працездатному віці - 27,4 млн чол., особи у віці, старшому за працездатний, - 2,5 млн.чол., працюючі підлітки - 1,2 тис. чол.

Трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятості: зайняті у суспільному виробництві; зайняті в домашньому та особистому підсобному сільському господарстві та зайняті індивідуальною трудовою діяльністю; зайняті на навчанні з відривом від виробництва; зайняті у сфері військової діяльності. Окрему групу становлять безробітні. Усе зайняте в народному господарстві населення розподіляється між галузями матеріального і нематеріального виробництва.

До зайнятих у сфері матеріального виробництва зараховують усіх робітників і службовців, які працюють у промисловості, сільському, лісовому та рибному господарстві, на транспорті і у зв'язку (у частині обслуговування виробничих галузей), а також на будівництві; зайняті в торгівлі і громадському харчуванні, у посередницькій комерційній діяльності, у збуті і матеріально-технічному обслуговуванні, в операціях з нерухомим майном; зайняті розвідкою надр, у геодезичній і гідрометеорологічній службі та інших галузях матеріального виробництва[4, 156].

До зайнятих у нематеріальному виробництві відносять працюючих у житлово-комунальному господарстві і невиробничих видах побутового обслуговування, охороні здоров'я, фізичній культурі та мистецтві, науці та науковому обслуговуванні, на транспорті і у зв'язку (у частині обслуговування населення і невиробничих галузей), фінансуванні, кредитуванні та страхуванні, в апараті органів державного та господарського управління, органах управління кооперативних та громадських організацій.

Підприємства і організації матеріального і нематеріального виробництва мають такі основні форми власності: державну, колективну та приватну. Розподіл зайнятих трудових ресурсів за формами власності характеризує секторну структуру трудових ресурсів.

Частина трудових ресурсів, що безпосередньо залучена в суспільне виробництво, на даний час становить економічно активне населення. На нього припадає в світі майже 3/4 трудових ресурсів. Відмінність між економічно активним населенням і зайнятим у виробництві визначається як рівень безробіття. Цей показник змінюється в часі і не однаковий у різних країнах. Він залежить від рівня розвитку країни, характеризує стан економіки та певною мірою рівень життя населення.

Поняття "трудові ресурси" ширше, ніж поняття "економічно активне населення", оскільки включає ще і працездатних непрацюючих людей та тих, що навчаються з відривом від виробництва. Реально за поняттям "трудові ресурси" стоїть чисельність населення, яке фізично здатне працювати. Поняття ж "економічно активне населення" - це та реальна частина трудових ресурсів, що добровільно працює або хоче працювати. Оскільки Україна обрала курс на побудову вільного демократичного суспільства, і в її Конституції проголошена заборона примусової праці, поняття "трудові ресурси" поступово втрачає своє економічне значення. Адже ресурсами можна називати лише реальні джерела задоволення потреби (в даному випадку - потреби в робочій силі). Тому нелогічно називати трудовими ресурсами ту частину населення, яку можна залучити до праці лише насильно. Реальними ж людськими ресурсами для праці (і це визнано на міжнародному рівні) є економічне активне або трудоактивне населення. Однак і поняття "трудові ресурси" має право на існування, оскільки показує максимально можливу (за екстремальних умов) кількість трудоактивного населення.

Структура зайнятості трудових ресурсів віддзеркалює структуру господарства країни, рівень розвитку окремих галузей, функціональну структуру поселень.(Таб.1.1) У розвинутих країнах зайнятість у промисловості становить 25-40%, а кількість зайнятих у сільському господарстві постійно зменшується. Водночас до 35-50% зростає кількість зайнятих у невиробничій сфері, що представлена не тільки такими традиційними видами діяльності, як освіта, охорона здоров'я та відпочинок, а й торговельно-фінансовою діяльністю. В країнах, що розвиваються, близько половини населення зайнято в аграрному секторі економіки. Частка зайнятих в промисловості тут не перевищує 15%. Значний відсоток становлять зайняті у невиробничій сфері, переважно в сфері послуг. У постсоціалістичних країнах основна частина населення зайнята в матеріальному виробництві (майже 40% - у промисловості й 20% - в сільському господарстві). На невиробничу сферу припадає близько 30%, причому 2/3 зайняті в освіті, охороні здоров'я, культурі.

Таким чином, простежується закономірний зв'язок між структурою зайнятості, структурою виробництва та типом країни.

Таблиця 1.1. Структура зайнятості трудових ресурсів

	США	Японія	ФРН	Польща	Індія	Китай	Україна
Сільське, лісове та рибне господарство	2,9	5,8	3,3	23,0	60,9	56,4	30,7
Індустріальні галузі (гірничодобувна та обробна промисловість, енергетика, будівництво, транспорт)	30,1	40,2	43,0	37,4	20,6	25,2	39,3
Обслуговуючі галузі (торгівля, сфера обслуговування, фінанси, адміністрація)	67,0	54,0	53,7	39,6	18,5	18,4	30

Постіндустріальним та індустріальним країнам притаманний значний розвиток галузей невиробничої сфери на базі високо розвинутої промисловості, особливо її обробної ланки. Чим нижчий рівень промислового розвитку, тим менша частка населення зайнята у невиробничій сфері. Цей загальний баланс галузевої структури зайнятості може мати варіації, пов'язані з національними традиціями або політичними умовами на певний час. Але загалом за динамікою галузевої структури зайнятості можна простежити зміни в галузевій структурі виробництва та перебіг в напрямі розвитку господарства окремої країни.

1.2 Трудові ресурси та їх структура

Трудові ресурси -- це частина населення України, яка має необхідний фізичний розвиток, здоров'я, освіту, професійні знання та кваліфікацію для заняття суспільне корисною працею. Трудові ресурси вважаються головною продуктивною силою суспільства. Чисельний склад трудових ресурсів залежить від природного приросту, статево-вікової структури, а також міграції населення.

До трудових ресурсів в Україні, як і в більшості країн світу, відносять працездатне населення у працездатному віці. Для чоловіків тривалість працездатного віку становить 44 роки (від 16 до 59 включно), а для жінок -- 39 років (від 16 до 54 років включно). Це основна частина трудових ресурсів України, яка становить більш як 95% всіх її трудових ресурсів. Крім того, до трудових ресурсів відносять зайнятих у суспільному виробництві підлітків до 16 років та осіб пенсійного віку (без інвалідів 1 та II групи, а також непрацюючих осіб, які одержують пенсію на пільгових умовах).

Чисельність трудових ресурсів -- показник динамічний, він постійно змінюється залежно від багатьох факторів: демографічних, соціальних та економічних.

Усі зайняті трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятості:

· зайняті в суспільному виробництві (зайняті на державних та кооперативних підприємствах та в організаціях);

· зайняті в домашньому та особистому підсобному сільському господарстві та зайняті індивідуальною трудовою діяльністю;

· зайняті на навчанні з відривом від виробництва; зайняті у сфері військової діяльності (військовослужбовці).

Окрему групу становлять безробітні. Все зайняте у народному господарстві населення розподіляється між галузями матеріального виробництва та невиробничої сфери.

До зайнятих у галузях матеріального виробництва відносять усіх робітників і службовців, які працюють у промисловості, сільському, лісовому та рибному господарстві, на транспорті і зв'язку (в частині обслуговування виробничих галузей), а також на будівництві; зайняті в торгівлі і громадському харчуванні, на здачі предметів на прокат, у посередницькій та комерційній діяльності, у збуті і матеріально-технічному постачанні, в інформаційно-обчислювальному обслуговуванні, в операціях з нерухомим майном; зайняті розвідкою надр, в геодезичній та гідрометеорологічній службі та інших галузях матеріального виробництва.

До зайнятих у невиробничих галузях відносять працюючих у житлово-комунальному господарстві і невиробничих видах побутового обслуговування, охороні здоров'я, фізичній культурі і соціальному забезпеченні, народній освіті, культурі та мистецтві, науці та науковому обслуговуванні, на транспорті і зв'язку (в частині обслуговування населення і невиробничих галузей), фінансуванні, кредитуванні та страхуванні, в апараті органів державного та господарського управління, органах управління кооперативних та громадських організацій.

За даними органів державної статистики, зайняті в усіх сферах економічної діяльності у 2002 р. становили 71% учні, які навчаються з відривом від виробництва - 7,8%, незайняті у працездатному віці - 17,3%, зареєстровані безробітні - 4,2%. У 1990 р. питома вага зайнятих в економіці становила 86,0%, учнів - 6,7%, незайнятих - 7,3%. Скорочення зайнятих відбулося переважно за рахунок працездатного населення у працездатному віці, тобто найбільш продуктивної частини трудових ресурсів.

Основною формою зайнятості трудових ресурсів в Україні є сфера матеріального виробництва. У 2002 р. зайняті у промисловості становили 4,2 млн.чол.; у сільському та лісовому господарстві (включаючи особисте підсобне сільське господарство) - майже 5 млн. чол.; будівництві - 1 млн. чол.; на транспорті і у зв'язку - 1,2 млн. чол.; у торгівлі, громадському харчуванні та матеріально-технічному постачанні - 1,3 млн. чол.; в охороні здоров'я і соціальному забезпеченні - 1,4 млн. чол.; в освіті, культурі, мистецтві, науці - 2,2 млн. чол. Чисельність зайнятих трудових ресурсів в економіці України щорічно зменшується. Якщо в 1985р. в цілому по народному господарству України було зайнято 25,2 млн. чол., то в 1995р. - 23,7 млн.чол., 2001р. - 21,7 млн. чол. Це обумовлено не стільки загальним скороченням чисельності населення, скільки впливом соціально-економічних чинників, пов'язаних із здійсненням трансформаційних процесів в економіці.

Держава регулює процеси зайнятості населення. Створена і функціонує державна служба зайнятості населення. Розробляються програми сприяння зайнятості населення у галузевому і територіальному розрізах. Вони містять систему заходів, спрямованих на попередження масового безробіття, створення нових додаткових робочих місць, соціальний захист найбільш вразливих верств населення.

Галузеві програми зайнятості населення вирішують проблеми скорочення прихованого безробіття, підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працівників, розвитку соціального партнерства. Територіальні програми зайнятості охоплюють широке коло проблем щодо відтворення робочої сили - демографічних, економічних, соціальних, екологічних. Вони тісно пов'язані зі структурною перебудовою господарства, зміною форм власності, санацією території.

1.3 Фактор народонаселення, як складової трудових ресурсів, у розміщенні продуктивних сил

Населення або народонаселення -- це сукупність людей, що проживають у межах відповідних територій (світ, материки, країни, міста, села та ін.).

Народонаселення разом з природними умовами і ресурсами та способом виробництва матеріальних благ є основою матеріального життя суспільства. Взаємодія людей за допомогою засобів виробництва, з одного боку, та предметів праці -- з іншого, забезпечує матеріальне виробництво. Населення проживає у певному географічному середовищі і здійснює виробництво матеріальних благ у відповідності з наявними природними ресурсами. Розвиток народного господарства (економіки) будь-якої країни можливий лише за певної чисельності населення, яке здійснює виробництво товарів і послуг, необхідних для власного життя суспільства. Виробництво засобів існування та послуг становить суть господарювання людей. Без цього існування суспільства неможливе.

Взаємозв'язок і взаємодія між населенням і розвитком господарства -- процес історичний. Він змінюється і ускладнюється протягом усього історичного розвитку людства. На початку розвитку суспільства населення забезпечувало свою життєдіяльність за рахунок дарів природи, а також за допомогою рибальства та мисливства. На наступних етапах розвитку тип господарства змінився, і замість присвоєння природних засобів існування треба було розвивати відтворювальне господарство. Спочатку це було землеробство і тваринництво. Розвиток цих галузей викликав необхідність виробництва певних засобів праці, що привело до виникнення нового прошарку людей -- ремісників.

Виробництво засобів праці і спеціалізація регіонів на виробництві різних продуктів відповідно до наявних природних умов і ресурсів зумовили розвиток торгівлі як наступного сектора господарювання.

Зазначені вище сектори господарювання характеризують початковий етап розвитку суспільства. В наступні періоди історичного розвитку людство значно ускладнило суспільні відносини. Воно пройшло стадії від доіндустріального суспільства до індустріального та постіндустріального. Сьогодні домінує інформаційна стадія розвитку суспільства, коли наука і розробка нових технологій стають основними сферами діяльності людей.

Таким чином, людина є, з одного боку, активною продуктивною силою, що своєю трудовою діяльністю забезпечує виробництво матеріальних засобів свого існування та надання необхідних їй послуг, а з іншого, -- вона є споживачем продуктів праці, які забезпечують її життєдіяльність. Як бачимо, населення і економіка являють собою певну єдність: людські потреби зумовлюють появу нових виробництв та послуг, а останні, в свою чергу, впливають відповідним чином на людей. Виходячи з того, що людина є основним творцем суспільного багатства, можна стверджувати, що чисельність населення та кваліфікація його працездатної частини є фактором, який обумовлює можливості економічного розвитку.

Зайнята в суспільному виробництві частина населення є найбільш активною продуктивною силою суспільства, бо саме вона бере активну участь у створенні матеріальних цінностей. Частина матеріальних цінностей іде на споживання, а частина -- на розвиток виробництва. Але розвиток виробництва не є самоціллю, його роль полягає у тому, щоб забезпечити потреби суспільства, підняти життєвий рівень населення. Таким чином, зміни в чисельності населення позначаються як на споживчому попиті в цілому, так і на його структурі. Населення виступає одночасно і як споживач, і як виробник матеріальних благ та послуг. Населення не існує поза економікою, як і економіка не функціонуватиме без населення.

При плануванні розвитку і розміщення виробництва та окремих галузей народного господарства практичне значення мають чисельність наявних трудових ресурсів та джерела їх поповнення. Але для ефективного функціонування народного господарства з постійним зростанням продуктивності праці недостатньо кількісного виміру трудових ресурсів. Не менш важливим є їх якісна характеристика: рівень освіти, професійно-кваліфікаційна підготовка, фізичний стан та ін. Для функціонування різних галузей народного господарства потрібні трудові ресурси лише певної якості, в тому числі і певної статі. Існує цілий ряд галузей, де більш доцільним є використання праці чоловіків, а в інших -- переважно жінок.

Але тісний зв'язок населення з економікою має місце не лише на стадії виробництва. Не менш тісним є їх зв'язок і на стадії споживання. Тут насамперед слід звернути увагу на те, що демографічна структура населення впливає на масштаби виробництва, структуру і якість товарів, призначених для споживання.

Споживання як важлива форма людської життєдіяльності також має різноманітний вплив на структуру, функціонування і розміщення всіх галузей народного господарства. Основні характеристики відтворення населення впливають в першу чергу на розміщення і рівень розвитку тих галузей, які виробляють продукцію щоденного попиту, і насамперед продукти харчування. Потреби людей обумовлюють і розвиток галузей соціальної інфраструктури та сфери послуг.

Усі види людської діяльності -- виробництво, споживання матеріальних благ та послуг, відтворення нових поколінь є, з одного боку, явищами соціального життя, що пов'язані з розвитком народного господарства, а з другого, -- це є процеси власне життєдіяльності людей. Тому таким складним, взаємообумовленим і нерозривним є зв'язок між населенням і розвитком територіальної організації народного господарства. Лише на цій основі можлива побудова соціальне спрямованої ринкової економіки в суспільстві, де людина є творцем матеріальних і духовних благ. Метою розвитку економіки має бути забезпечення фізичного, духовного та інтелектуального розвитку нинішніх поколінь та кількісного і якісного відтворення прийдешніх.

2.Аналіз та специфіка трудових ресурсів

2.1 Трудоресурсна ситуація та її регіональні особливості

За умов розвитку ринкових відносин робоча сила набуває якостей товару з характерною для нього вартістю та споживною вартістю. Споживна вартість пов'язана із спроможністю працівника створювати додаткову вартість, таку властивість мають в основному особи працездатного віку, які досягли певного фізичного та інтелектуального розвитку.

В Україні питома вага осіб працездатного віку становить більше ніж 55% всього її населення. Але для цього показника характерні значні територіальні відмінності.

Найнижча частка населення працездатного віку відмічається у регіонах, де переважає аграрна сфера зайнятості. До них належать Вінницька, Волинська, Житомирська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська області, у яких ця вікова група досягає дещо більше ніж 52% загальної чисельності населення; у Чернігівській області цей показник становить лише 51%.

Найвища частка осіб працездатного віку характерна для високоурбанізованих та індустріально розвинутих областей: Дніпропетровської, Донецької, Харківської, Одеської. В цих областях частка працездатного населення перевищує 57%.

Аналіз даних балансів трудових ресурсів за останнє десятиліття показує, що чисельність зайнятого населення в економіці України щорічно зменшується. Якщо в 1985 р. в цілому по народному господарству України було зайнято 25,2 млн. чол., до в 1997р. -- менше ніж 21 млн. чол. Це обумовлено не тільки загальним скороченням населення, а й збільшенням чисельності безробітних та іншими соціально-економічними факторами[18, 170].

Нинішній етап соціально-економічного розвитку України не забезпечує повного і ефективного використання трудових ресурсів. Це підтверджується зростанням чисельності безробітних та працюючих неповний робочий тиждень або день, високою зайнятістю у низько ефективних, з загальнодержавної точки зору, галузях народного господарства, у тому числі в особистому підсобному сільському господарстві. Нераціональне використання трудових ресурсів веде до формування потенційних резервів, які за певних умов можуть бути залучені у народне господарство країни.

Аналіз статистичних матеріалів за останні роки свідчить про те, що в Україні склалися три регіони з різними за масштабами резервами трудових ресурсів. До складу таких резервів входять незайняті в народному господарстві, зайняті в особистому і підсобному сільському господарстві та особи працездатного віку, що навчаються. До першого регіону входять: Київська, Сумська, Полтавська, Кіровоградська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька, Черкаська та Хмельницька області, в яких зазначені потенційні резерви трудових ресурсів, які становлять майже 17% загальної чисельності трудових ресурсів у Київській області, до 25% в Хмельницькій. До другого регіону входять Миколаївська, Запорізька, Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Волинська, Тернопільська, Рівненська, Харківська та Херсонська області, в яких потенційні резерви трудових ресурсів становлять 25--29% загальної чисельності наявних трудових ресурсів. Третій регіон охоплює області з найвищою часткою незайнятих в народному господарстві. До його складу входять Львівська, Одеська, Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська області та Автономна Республіка Крим. У цьому регіоні незайняті в народному господарстві становлять від 31 до 41% загальної чисельності трудових ресурсів.

Таким чином, наведені дані свідчать про гостроту проблеми підвищення ефективності використання трудових ресурсів в окремих регіонах України.

Розглядаючи склад трудових ресурсів потрібно звернути увагу на такий важливий чинник в трудових ресурсах як регіональні особливості відтворення населення, адже саме він відіграє невід'ємну роль у формуванні трудових ресурсів.

Україна знаходиться на такому етапі демографічного розвитку, коли народжуваність зменшується, а смертність зростає. Це призводить до зменшення загальної чисельності населення, трудових ресурсів і навіть відсутності простого заміщення одних поколінь людей новими. Таким чином, відтворення населення України є звуженим.

Україна належить до держав світу, в яких природний приріст населення має від'ємне значення, і в останнє десятиліття ця тенденція посилилася (Таблиця 2.1).

Зниження природного приросту населення України, обумовлене постійним зниженням народжуваності і тенденцією досить високої смертності населення.

За показниками природного приросту Україна наближається до Угорщини, Болгарії та Німеччини.

Таблиця 2.1. Коефіцієнти народжуваності, смертності та природного приросту населення України (на 1000 чоловік населення)*

Показники	1985	1990	1991	1996	1998	2000	2002
Чисельність народжених	15,0	12,7	12,1	9,2	8,4	7,8	7,4
Чисельність померлих	12,1	12,1	12,9	15,2	14,4	15,3	14,8
Природний приріст населення	2,9	0,6	-0,8	-6,0	-6,0	-7,5	-7,4

Загальна демографічна ситуація в Україні -- це результат специфіки відтворення населення у різних населених пунктах і регіонах. Регіональні особливості демографічної ситуації формуються під впливом багатьох факторів. Тому в цілому по території України складається досить диференційована ситуація щодо відтворення населення.

В цілому демографічна ситуація в Україні характеризується великою різноманітністю регіональних особливостей. Причому у різні історичні періоди вона мала свою специфіку. Так, якщо в 1959 р. найбільший природний приріст населення був у Донецькій області (73,0 тис. чол.), Дніпропетровській (36,6 тис. чол.), Луганській (44,7 тис. чол.) та Харківській (26,4 тис. чол.) областях, а найменший -- у Кіровоградській (11,1 тис. чол.), Херсонській (11,6 тис. чол.) та Чернівецькій (11,6 тис. чол.) областях, то у 2002р. природний приріст населення був характерний лише для Закарпатської та Рівненської областей.

Масштаби депопуляції (переважання померлих над народженими) протягом останніх років найбільшими були у Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій та Луганській областях, де раніше мав місце найвищий природний приріст населення. Низькі коефіцієнти природного приросту характерні не лише для областей Донбасу і Придніпров'я, але і для Вінницької, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Харківської, Черкаської та Чернігівської областей.

Другим регіоном за величиною відносних показників природного приросту населення є південні території України -- Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська та Херсонська області.

До третього ареалу за близькими за значеннями показниками природного приросту населення входять Хмельницька, Тернопільська та Житомирська області. В цих областях від'ємні значення показників природного приросту є значними.

Єдиний ареал на Україні, в якому відносні показники природного руху населення мали додатне значення і протягом значного історичного періоду зберігався природний приріст населення, формується такими областями, як Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Львівська, Волинська та Чернівецька області. У 2002 р. цей приріст був лише у Закарпатській і Рівненській областях.

Одним з основних факторів стабільного природного приросту населення цього регіону є сприятлива вікова структура населення. Тут найбільш молоде населення в Україні і природно -- найвищий потенціал демографічного відтворення (додаток Б).

Важливими факторами, що впливають на відтворення трудових ресурсів, є соціальні та природні умови його життєдіяльності населення. Особливо гостро їх дія проявилася в областях Донбасу та Придніпров'я, де сформувалися значні гіперурбанізовані території з високим рівнем забруднення атмосферного повітря, води, ґрунтів та продуктів харчування. Усе це знижує показники здоров'я населення, зокрема дітей. Такий же негативний вплив несприятливих природних умов проявляється і в інших високо урбанізованих регіонах України, про що свідчать дані додатку В.

Негативний вплив на відтворення населення України ще довго матиме і значне радіоактивне забруднення її території. Нині понад 3 млн. чоловік проживає на території з різним ступенем радіоактивного забруднення. Вплив різних факторів, пов'язаних з цим явищем, погіршує стан демовідтворення. Це стосується насамперед таких областей України, як Київська, Житомирська, Волинська, Рівненська та Чернігівська.

Несприятлива демографічна ситуація в Україні спричинена перш за все різким зниженням народжуваності, яке не забезпечує навіть простого відтворення населення, причому це стосується як сільської, так і міської місцевості. Серед причин цього є, очевидно, різке зниження життєвого рівня більшості населення України, невпевненість у своєму майбутньому та ін. В Україні зростають масштаби бездітності та однодітності сімей. До того ж, це характерно не лише для міського, а й для сільського населення. Погіршення процесів природного відтворення сільського населення України пов'язане з вкрай деформованою статево-віковою структурою населення.

Важливою особливістю сучасної демографічної ситуації в Україні є досить високий рівень смертності населення. У 1989 р. вищий, ніж в Україні загальний коефіцієнт смертності був лише у 8 країнах світу. Якщо у 1989 р. він становив 11,6%, то у 1990 р. -- 12,1%, у 1995 р. -- 15,5%, у 1998 р. 14,4%, а в 2002 р. досяг 15,3%.

2.2 Урбанізація. Міське та сільське населення

трудовий демографічний приріст населення

Важливим чинником у розміщенні трудових ресурсів відіграє урбанізація - збільшення питомої ваги міського населення й зростання соціально-економічної ролі міст.

Зміни в динаміці загальної чисельності населення визначаються змінами у розміщенні міського і сільського населення. Розміщення міського і сільського населення має істотний вплив на раціональне розміщення та оптимальний розвиток продуктивних сил.

Якщо на початку століття в Україні переважало сільське населення -- близько 82% всього населення, то нині майже 68% її населення мешкає в міській місцевості. Аналіз статистичних даних свідчить, що міське населення протягом значного історичного періоду мало стійку тенденцію до зростання. Лише за період 1979-1998 pp. його приріст складав близько 4 млн. чол., або 12,5%. За цей період зросла і питома вага міського населення -- з 60,8% в 1979р. до 68% --в 2002р. Детальніше структуру сільського та міського населення зображено в додатку А.

Показник питомої ваги міських жителів має суттєві територіальні відмінності -- від 38,5% в Закарпатській області до 90,1% в Донецькій. Аналіз даних показує, що лише в 6 областях країни переважає сільське населення, а в решті регіональних одиниць частка міського населення становить понад половину населення. Такі особливості територіальної концентрації населення та наявні відмінності соціально-економічного, екологічного та політичного розвитку обумовили і своєрідність зрушень в загальній чисельності населення України та її регіонів. Так, протягом останніх десятиліть динаміка чисельності міського населення змінювалася: якщо в міжпереписний період 1979--1989 pp. зростання міського населення було більш інтенсивним, то надалі воно поступово скорочувалося. З 1994 року приріст міського населення України змінився на його скорочення. За 1994--1998 pp. міське населення країни скоротилося на 1,4 млн. чоловік[18, 280].

Міське населення України проживає у різних типах поселень: малих містах (з населенням до 50 тис. жителів), середніх (50-- 100 тис. жителів), великих (100--250 тис. жителів), крупних (250-- 500 тис. жителів) та найкрупніших (понад 500 тис. жителів), а також у селищах міського типу.

На 1 січня 2002р. в Україні нараховувалося 451 міст, в т. ч. 169 обласного підпорядкування, 893 селищ міського типу та понад 28651 сіл. У міських поселеннях, які становлять менш ніж 5% всіх населених пунктів України, зосереджено більш як 2/3 населення країни. В цілому міста становлять лише третину міських поселень України, але в них проживає близько 90% всього міського населення. При цьому основна його частина припадає на крупні і найкрупніші міста.

В селищах міського типу з людністю понад 20 тис. чол. проживає лише 2% населення, а решта населення проживає у поселеннях до 20 тис. чоловік[7, 192].

Сільське населення України становило на початок 2002р. 16124,0 тис. чоловік. Така його чисельність та динаміка -- це результат неоднозначних за характером процесів розселення людей протягом значного історичного періоду.

Найбільш суттєвим фактором формування чисельності сільського населення є соціально-економічні умови, що складалися в Україні у певні періоди її історичного розвитку.

Оскільки основною економічною базою господарського розвитку сільської місцевості є сільськогосподарське виробництво, то в залежності від специфіки цього виробництва в певних природних і соціально-економічних умовах здійснювалося відтворення загальної чисельності населення і особливо його працездатної частини, а також розміщення по території певних населених пунктів.

Як чисельність сільського населення, так і кількість сільських населених пунктів не є постійною величиною. Аналіз статистичних даних за значний період часу дав змогу встановити довгострокову і стабільну тенденцію -- постійне зменшення загальної чисельності сільського населення України. Так, лише за 1979 - 1985 pp. чисельність сільських жителів в країні зменшилась на 2,6 млн. чоловік, або на 13,5%, а за 1986--2002рр. -- ще на 1,6 млн. чоловік.

Зазначена динаміка чисельності сільського населення має значні територіальні відмінності. Так, якщо за 1979--2002рр. чисельність сільських жителів Автономної Республіки Крим, Закарпатської і Херсонської областей зросла, то в решті областей країни відбулося скорочення чисельності сільського населення. При цьому найбільший приріст сільського населення був характерним для Автономної Республіки Крим. Найбільше скорочення сільського населення (майже на третину) відбулося у Вінницькій, Чернігівській, Хмельницькій, Житомирській та Сумській областях. Таким чином, розміщення населення по території та особливості його зосередження в різних типах поселень обумовлені специфікою соціально-економічного розвитку країни, конкретними зрушеннями в економічній і соціальній сферах, а також у територіальній структурі і організації народного господарства, особливо галузей матеріального виробництва.

На жаль урбанізація має не лише позитивні сторони. Одним із її наслідків є підвищення рівня забруднення навколишнього середовища. В останні роки особливо гостро постала проблема збереження сприятливих природних умов проживання. Особливо гострою є ця проблема у високоурбанізованих регіонах (Донбас, Придніпров'я та ін.). у таких регіонах рівень забруднення повітря, поверхневих вод і землі перевищує можливості їх самоочищення, що негативно впливає на здоров'я населення. Несприятливі екологічні умови є причиною близько 20% прямих захворювань.

Україна належить до країн, що мають високі показники забруднення навколишнього середовища. Так, питома вага забруднених стічних вод у загальному їх обсязі становить у цілому по Україні 30%, в тому числі в Миколаївській та Одеській областях - більше 70%. Високий рівень забруднення і атмосферного повітря. У 2002 р. викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря здійснили майже 15 тис. підприємств. Найбільші викиди шкідливих речовин в атмосферу характерні для високоурбанізованих областей. Так, на Донецьку область припадає майже 40% усіх викидів по Україні в цілому, до 20% - на Дніпропетровську і майже 11% - на луганську область. Серед окремих міст найбільші викиди речовин в атмосферу спостерігаються у Кривому Розі, Маріуполі, Донецьку, Луганську, Запоріжжі та ін.

2.3 Ринок праці та забезпечення продуктивної зайнятості трудових ресурсів

Ринок праці - це система суспільних відносин, що грунтується на товарно-грошових засадах у сфері розподілу, обміну і використання робочої сили. Це - властивий ринковій економіці засіб залучення робочої сили до економічної системи через певні форми її руху відповідно до структури суспільних потреб. Завдяки ринковим механізмам формується економічний простір, в якому взаємодіють роботодавці і наймані працівники. Ринок праці та його кон'юктура визначаються сукупним попитом на робочу силу та сукупною її пропозицією. Суб'єктами ринку праці виступають роботодавці, наймані працівники, а також посередники між ними - державні, профспілкові та інші організації, які забезпечують їх взаємодією.

Сукупний попит - це загальна потреба господарства у найманій робочій силі. Вона залежить від кількості робочих місць у галузях економіки, інтенсивності структурних і технологічних зрушень у ній, характеру інноваційної та інвестиційної політики, руху робочої сили тощо. Сукупний попит визначається загальною кількістю укомплектованих і вакантних робочих місць в усіх сферах економічної діяльності. Ефективний попит формується тією кількістю робочих місць, яка є економічно доцільною і забезпечує продуктивну зайнятість населення з відповідною винагородою за результати трудової діяльності. Якщо сукупний попит на робочу силу значно перевищує ефективний, це свідчить про поширення непродуктивної зайнятості.

Сукупна пропозиція робочої сили визначається чисельністю економічно активного населення, яке працює або активно шукає роботу. Поточна пропозиція включає такі категорії населення: працівники, які прагнуть змінити роботу; офіційно зареєстрованих безробітних; осіб, які працюють або прагнуть працювати на умовах вторинної зайнятості. Збалансований стан ринку праці характеризується відповідністю попиту і пропозиції.

На ринку праці існують різні форми безробіття. Основними з них є фрикційне, структурне і циклічне безробіття. Фрикційне безробіття зумовлене пошуком або очікуванням роботи. Структурне безробіття виникає під впливом структурних зрушень в економіці, спричинених запровадженням досягнень науково-технічного прогресу, вдосконаленням територіально-галузевих пропорцій господарства, змінами в структурі споживчого попиту.

Географічно сформувалися різні моделі ринку праці. Найпоширенішими з них є японська модель, американська, швецька та ін. Таким чином, кожна держава формує свою модель ринку праці, виходячи зі специфіки власного соціально-економічного розвитку, національних традицій, особливостей державної економічної політики. В Україні формування національного ринку праці відбувається в складних соціально-економічних умовах. Тому ринок праці має особливості, спричинені перехідним характером економіки.

Основними сучасними тенденціями українського ринку праці є: збереження низького рівня попиту на робочу силу в усіх секторах економіки; перевищення пропозиції робочої сили над попитом на неї; поширення нерегламентованої зайнятості; значна питома вага офіційно зареєстрованих осіб з високим рівнем професійно-кваліфікаційної підготовки.

Новим явищем у соціальному житті України є вивільнення працівників (тобто їх скорочення з ініціативи адміністрації підприємств та організацій) з різних галузей народного господарства і поява безробітних. За останні роки щорічно вивільнялося з різних галузей народного господарства близько 200--273 тис. чоловік. Причому майже половина з них працювали у різних галузях промисловості. З інших галузей економіки значне вивільнення відбувається на транспорті і зв'язку, у торгівлі і громадському харчуванні, будівництві, науці і науковому обслуговуванні та в освіті.

Одночасно з вивільненням працівників має місце і певний рівень попиту на робочу силу. За останні роки цей попит не перевищував 36 тис. чоловік. Майже третина цього попиту припадає на галузі промисловості. Нині рівень зайнятості трудових ресурсів України досягає 71%, або майже 22,5 млн. чоловік. Нижче цього середнього рівня зайнятість трудових ресурсів в Автономній Республіці Крим, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській, Одеській та Чернівецькій областях. Найвищий рівень зайнятості трудових ресурсів характерний для Київської, Сумської, Полтавської, Кіровоградської та Чернігівської областей. Певна частина працездатного населення України офіційно зареєстрована як безробітні. Нині в Україні зареєстровано близько 1 млн. безробітних.

Рівень безробіття є досить диференційованим по окремих регіонах України. Нині найвищий рівень зареєстрованого безробіття характерний для західних областей республіки -- Волинської (6,2%), Житомирської (8,1%), Закарпатської (6,1%), Івано-Франківської (5,6%), Львівської (6,0%) та Тернопільської (7,0%). Найнижчі показники рівня безробіття склалися в Одеській області (1,1%), м. Києві та Севастополі (0,8%).

Враховуючи демографічну ситуацію, яка склалася в різних регіонах України, можна передбачити, що при нинішньому рівні створення нових робочих місць у західних областях і природному прирості населення рівень безробіття в майбутньому набуде в цьому регіоні ще більшої гостроти.

Впровадження ринкових механізмів господарювання вимагає від держави, регіональних органів управління завчасної розробки та реалізації соціальних гарантій у сфері зайнятості населення працездатного віку. Тим більше, що значна частина населення зараз перебуває в умовах вимушеної неповної зайнятості. Лише чисельність працюючих в режимі неповного робочого тижня (дня) перевищує 2 млн. чоловік.

Впровадження ринкових реформ повинно мати чітке узгодження з розробкою загальнодержавними та місцевими органами влади запобіжних заходів щодо зайнятості населення.

3.Проблеми та перспективи розвитку трудових ресурсів

3.1 Проблеми розміщення трудових ресурсів

трудовий демографічний приріст населення

На сьогоднішній день в одній з найголовніших складових розміщення продуктивних сил - трудових ресурсах існує багато проблем які потребують першочергового вирішення. Перш за все це відтворення населення, проблеми міграції трудових ресурсів, старіння нації, переважання смертності над народжуваністю. І найголовнішою проблемою трудових ресурсів є безробіття.

Кожна проблема має свої специфічні особливості які можна охарактеризувати.

Проблемою розвитку трудових ресурсів є низький коефіцієнт народжуваності. Взагалі протягом 1990-х років в Україні відбулися різкі зміни в тенденції динаміки чисельності населення. У 1991 р. загальна кількість померлих у державі вперше за відсутності воєн і голоду перевищила кількість народження. Через два роки почалося зниження абсолютної кількості населення (додатнє сальдо міграції виявилося меншим за модулем ніж величина природного зменшення), а роком пізніше сальдо зовнішніх міграцій стало від'ємним. У результаті за 1993-2002 чисельність населення України зменшилась на 3,4 млн. чол. В останні роки кількість мешканців держави зменшується на 400 тис. осіб щорічно. Якщо розглянути більш детальніше структуру смертності, то можна сказати що смертність характерна всім віковим групам без винятку. А якщо розглянути структуру смертності залежно від статі то можна зробити висновок, що смертність чоловіків є вищою за смертність жінок. Детальніше структура відтворення населення зображена в додатку Б та регіональна структура відтворення населення і природний рух в додатку В.

Такий характер динаміки чисельності населення загострює низку демографічних, економічних і політичних проблем в Україні. Це стосується, зокрема, погіршення статево-вікової структури населення (його старіння), режиму відтворення, забезпеченості народного господарства трудовими ресурсами відповідної якості, планування підготовки кваліфікованих кадрів та ін.

Ще однією проблемою трудових ресурсів є поступове збільшення у складі трудових ресурсів питомої ваги осіб у віці, старшому за працездатний. Це пов'язано з процесом старіння нації - з одного боку, з другого - з низьким рівнем соціального забезпечення осіб, що вийшли за межі працездатного віку і вимушені працювати в галузях народного господарства. На кінець 2002 року в Україні чисельність працівників перед пенсійного віку, зайнятих у галузях економіки, становила близько 10,3%; працюючих пенсіонерів - 13,9% облікової чисельності працівників. Високою питомою вагою осіб працездатного віку вирізняються такі галузі: наука і наукове обслуговування (14,2%); геологія і розвідка надр, геодезична і гідрометеорологічна служба (12%); сільське господарство (11,4%); зв'язок (11%). Також високою є частка працюючих пенсіонерів у промисловості, будівництві, мистецтві. Найбільше працюючих пенсіонерів у таких областях: Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Тернопільська, Одеська, Вінницька області, АР Крим, міста Київ і Севастополь[21, 392].

Наступною проблемою є міграція населення. Міграція населення - це процес переміщення індивідів у просторі, пов'язаний із зміною місця проживання назавжди або на тривалий період часу. Міграція вимагає реальної альтернативи. Відсутність знань та навичок, необхідних для працевлаштування в іншій місцевості, неможливість “вжитись” у спільноту потенційного регіону вселення може змусити індивіда відмовитись від міграції. При цьому багато залежить від психології та вольових якостей особи. Міграційні процеси є свого роду демографічною та демоекономічною інвестицією у регіони-рецепієнти і, навпаки, викликають постаріння населення та погіршення трудоресурсного потенціалу в регіонах-донорах. Як бачимо, Україна є країною-донором, оскільки за останнє десятиліття з України вибуло багато кваліфікованих трудових ресурсів, які могли б приносити користь в середині країни. Взагалі протягом періоду переходу до ринкових відносин в Україні спостерігаються різкі зміни тенденцій міграції населення. Так загальний міграційний приріст був майже нульовим (1979-1988рр.), з коливанням в окремі роки в межах 90 тис. чол. Детальніша характеристика процесу міграції на рис. 3.1

Характерними рисами сучасної іміграційної ситуації в Україні є: “виправлення” помилок міграційної політики радянського періоду, зокрема, репатріація представників депортованих народів та етнічних українців - жертв політичних репресій; поступове згасання міграційних контактів з державами Балтії, Закавказзя та Центральної Азії; зменшення інтенсивності стаціонарних міграцій разом із встановленням і розвитком нового для України виду міждержавного руху населення - трудової міграції.

Основні причини існування міграції:

а) з боку країни, з якої йде міграція:

· велика густота населення.

· масове безробіття.

· низький життєвий рівень і заробітна плата.

· виробнича необхідність(для спеціалістів, що працюють у слаборозвинених країнах).

б) з боку країн, які приймають міграцію:

· потреба у додатковій висококваліфікованій робочій силі.

· потреба у додатковій дешевій робочій силі.

· порівняно висока зарплата.



Безробіття - головна проблема трудових ресурсів. Нині в Україні реєструється щорічно близько 1 млн. безробітних, серед них жінки становлять 60%, молодь у віці до 28 років - понад 30%. За 1993 - 2002 рр. чисельність осіб, незайнятих у трудовій діяльності, зросла у 5 разів, а чисельність офіційно зареєстрованих безробітних у 9 разів[21, 394].

...