Економічні засади функціонування і основи виробничої діяльності підприємства в системі ринкових відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Методичні рекомендації

З індивідуальної роботи студентів з “Економіки підприємства”

Економічні засади функціонування і основи виробничої діяльності підприємства в системі ринкових відносин

1. Студенти індивідуально вивчають сучасні проблеми активізації підприємництва в Україні

Формування та розвиток національного підприємництва значною мірою залежать від створення відповідної правової бази, яка стимулювала б підприємницьку активність та добросовісну конкуренцію. Малий і середній бізнес - це створення нових робочих місць, а також альтернатива найманій праці, що особливо актуально під час кризи, це розвиток конкуренції, оскільки в деяких сферах дрібні підприємці можуть суперничати з великими компаніями, коректуючи тим самим ціни на товари, розвиток малого й середнього бізнесу дуже важливий з погляду диверсифікованості структури економік и йформування середнього класу суспільства. На жаль, саме маленька частка сегмента малого і середнього бізнесу у ВВП (в Україні становить 11,4%), говорить про те, що держава не надає достатнього рівня підтримки підприємцям, отже, не сприяє формуванню й зміцненню середнього класу.

Мале і середнє підприємництво є важливим фактором розвитку економіки України, а вихід з економічної кризи пов'язаний, в першу чергу, з розвитком саме таких підприємств, тому необхідно вирішити перелік питань правового забезпечення для відновлення позитивної динаміки соціально-економічних показників розвитку малого та середнього підприємництва.

Ключове значення для підвищення ефективності функціонування малих підприємств в економіці країни має створення гідних умов для їхнього існування, що стане можливим унаслідок перебудови спрямованості діяльності на інноваційну основу.

Підприємництво виконує особливу функцію в економіці і народному господарстві, змістова сутність якої зводиться до оновлення економічної системи, створення інноваційного середовища, що спричиняє руйнацію традиційних структур і відкриття шляху до перетворень, зрештою стає тією силою, котра прискорює рух економіки по шляху ефективності, раціоналізації, бережливості і постійного оновлення.

До малого й середнього бізнесу можна прирахувати більш 90% підприємств, зареєстрованих в Україні, але реальний внесок цих підприємств у ВНП - близько 11% (дані дослідження Укрсиббанку). У Європі цей показник вище в кілька разів: в Польщі ця категорія підприємців дає до 50% ВНП, у Данії, наприклад, суб'єкти малого бізнесу щорічно створюють 80% національного продукту, в Італії - 60%, а середній внесок таких підприємств у ВНП по всій Західній Європі - 63-67%.

Левова доля українських малих та середніх підприємств працюють або в сфері торгівлі, або в сфері надання послуг. Діяльність, пов'язана з розвитком інновацій менш популярна серед підприємців. Труднощі виникають із-за існуючої в країні системи стандартизації, яка потребує додаткових коштів на складання технічних характеристик продукту, що стане базою для створення новації. Друга проблема, що гальмує розвиток малих та середніх підприємств - це економічно небезпечна податкова політика, що проведена в нашій країні. Вона йде врозріз із встановленою у світі практикою й сучасними світовими тенденціями розвитку економіки. Треба звільнити малі підприємства від податків на інвестиції, увезені технології, потрібні податкові пільги на період становлення малого підприємства. Цілком очевидна необхідність диференційованого податкового підходу до підприємств різного профілю діяльності. Наступна причина небажання підприємців розвивати виробництво незахищеність від політичної й економічної нестабільності. Представники малого та середнього бізнесу у своїй діяльності випробовують практично ті ж ризики, що й будь-яке велике підприємство, при цьому, його захищеність від таких ризиків фактично набагато менша.

Таким чином, режими активізації розвитку підприємництва можуть бути систематизовані у наступні групи: організаційно-правові, фінансові, економічні і соціальні. Але формування правової бази підприємництва є найголовнішою передумовою його становлення та розвитку. Сьогодні вкрай необхідно зосередитися на проблемі формування та вдосконалення правової бази розвитку підприємництва. Розв'язання наявних проблем його розвитку в Україні, створення належного середовища потребують докорінної переорієнтації державної політики розвитку підприємництва. Завдання полягає у тому, щоб суттєво розширити його роль і місце в економічному житті суспільства, тому формування та вдосконалення нормативно-правової бази було і залишається провідним напрямом сприяння розвитку підприємництва в Україні.

2. Висвітлюють систему загальнодержавного управління підприємствами в Україні

Згідно із ст.65 Господарського кодексу України управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудовим колективом.

Власник реалізує свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів. Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства. У разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов'язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, звільнення з посади, інші умови найму за погодженням сторін. Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами. Керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково на підставах, передбачених договором (контрактом) відповідно до закону. На всіх підприємствах, які використовують найману працю, між власником і трудовим колективом повинен укладатися колективний договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства.

Трудовий колектив підприємства складається з громадян, які беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди) або інших домовленостей, що регулюють, трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством встановлюються статутом або іншими установчими документами відповідно до ГКУ, законодавства про окремі види підприємств, закону про трудові колективи.



3. Розглянути бізнес-планування діяльності підприємства і структуру бізнес-плану. Скласти бізнес-план невиробничого підприємства

На зміст і структуру бізнес-плану суттєво впливають розміри бізнесу й обсяги фінансових потреб, специфіка сфери майбутнього бізнесу.

Зміст і структура бізнес-плану залежать і від інших факторів, зокрема:

-- конкретних характеристик майбутнього продукту бізнесу та стадії його життєвого циклу;

-- ступеня конкуренції в галузі;

-- можливостей розширення бізнесу в майбутньому.

Структура бізнес-плану не може бути однаковою в усіх випадках, але процес формування структури бізнес-планів різних типів має багато спільного. Зокрема, в структурі будь-якого бізнес-плану можна виділити три блоки.

Перший блок -- це опис ключових, найважливіших та найзначніших аспектів майбутнього бізнесу; опис того стану бізнесу, якого прагне досягти підприємець стосовно всіх компонентів менеджменту.

У другому блоці мають бути кількісно охарактеризовані заходи, які передбачається здійснити, щоб досягти поставлених цілей.

Третій блок узагальнює результати розрахунків, зроблених у другому блоці, за допомогою фінансових показників, які, зрештою, і стають найважливішими критеріями оцінювання привабливості конкретного підприємницького проекту.

Найскладнішою та найбільш повною щодо висвітлення питань є процедура розробки бізнес-плану для виробничої діяльності. Тому далі розглядатимемо структуру, зміст і методику розробки бізнес-плану, орієнтованого на залучення інвестицій у виробничу діяльність.

Бізнес-план може мати таку структуру:

1. Титульний аркуш.

2. Зміст бізнес-плану.

3. Резюме.

4. Галузь, фірма та її продукція.

5. Дослідження ринку продукції та послуг.

6. План і стратегія маркетингу.

7. План виробництва продукції.

8. Організаційно-юридичний план.

9. Фінансовий план.

10. Оцінювання і страхування ризиків.

11. Додатки.

Титульний аркуш

На титульному аркуші зазначається: назва та адреса підприємства (фірми); телефон фірми; прізвища, адреси, телефони власників (засновників) фірми; суть проекту; вартість проекту; посилання на секретність; місяць та рік складання бізнес-плану; прізвища авторів бізнес-плану.

Зміст бізнес-плану

За титульним аркушем наводиться зміст, який містить перелік розділів, параграфів, таблиць та іншого ілюстрованого матеріалу, додатків.

Виконавче резюме та викладення прогресивної виробничо-комерційної ідеї

Виконавче резюме фактично є скороченою версією плану, своєрідним "повідомленням про наміри". Хоч виконавче резюме наводиться на самому початку бізнес-плану, складати його слід після закінчення роботи. Лише після того, як план повністю продуманий та написаний, можна в короткій формі викласти його зміст.

Виконавче резюме -- це добре сконструйована система даних про комерційні перспективи підприємницького проекту, про виробниче, організаційне і фінансове забезпечення програми його реалізації. Це визначений стандарт ділових пропозицій потенційним партнерам та інвесторам.

Основна мета цього розділу бізнес-плану -- представити в максимально вигідній формі найважливішу інформацію для потенційних партнерів і для осіб, на фінансову підтримку яких розраховує підприємець. Якщо йдеться про нові товари чи послуги, слід чітко сформулювати прогресивну продуктову та виробничо-комерційну ідею.

Подальше складання бізнес-плану підприємства передбачає введення розділів, викладених нижче.

Загальна характеристика фірми

У загальній характеристиці фірми слід відобразити основні види та характер її діяльності: є фірма виробничою, торговельною чи діє у сфері послуг; що і як вона може запропонувати своїм клієнтам; де вона розташована; запланована географія розвитку бізнесу тощо. Слід також подати інформацію про ступінь розвитку фірми; дуже важливо сформулювати основну мету фірми.

У цьому розділі бізнес-плану має бути викладена коротка інформація про підприємство, включаючи його назву, юридичний статус і форму власності, дату реєстрації, адресу, короткий аналіз основних показників господарської діяльності. Враховуючи, що входження в ринок з конкретним видом товарів і послуг -- це насамперед готовність вступити в конкурентну боротьбу, яка передбачає ризик, важливе місце при прийнятті рішення про надання конкретних послуг чи розробку нового продукту посідає попередній аналіз привабливості обраної сфери бізнесу.

4. Найбільш важливими питаннями, що вимагають індивідуального опрацювання

1. Формування асортименту товарів та управління ним.

2. Попередження створення монопольних утворень: визначення монопольного становища, розрахунок рівня концентрації ринку.

1. Формуванню товарного асортименту передує розроблення асор-тиментної концепції. З останньою ототожнюють побудову оптимальної асортиментної структури товарного пропонування. За її основу беруть споживчі вимоги певних груп (сегментів ринку), а також необхідність забезпечити підприємству найефективніше використання сировинних, технологічних, фінансових та інших ресурсів для виготовлення продукції з низькими витратами. Мета асортиментної концепції полягає в тім, щоб спрямувати підприємство на випуск товарів, які найбільше відповідають структурі та різноманітності попиту конкретних покупців. Отож, асортиментна концепція -- це своєрідна програма управління розвитком виробництва та реалізації товарів. Цільова частина цієї програми стосується оптимізації структури асортименту, а програм-на -- передбачає систему заходів для досягнення такої структури у заздалегідь визначений період. Досягнення відповідності між асортиментним пропонуванням товарів і попитом на них базується на визначенні та прогнозуванні структури асортименту. За прискореного науково-технічного розвитку виробництва та значної диференціації потреб прогнозування тенденцій розвитку асор-тименту на віддалену перспективу має недостатню вірогідність. Тому прогнозуються лише головні напрямки розвитку, що допоможуть забезпечити майбутній ринковий попит.

Суть формування асортименту полягає в плануванні всіх видів діяльності, спрямованих на відбір продуктів для майбутнього виробництва та реалізації на ринку, а також приведення властивостей цих продуктів у відповідність до вимог споживачів. Зрозуміло, що це, по суті, безперервний процес, який здійснюється протягом усього життєвого циклу продукту, починаючи з моменту зародження задуму аж до вилучення продукції з товарної програми.

Формування товарного асортименту підприємства неможливе без визначення його принципової спрямованості, обсягів і супутніх послуг. У сучасному виробництві всі ці напрямки тісно взаємозв'язані і не диференціюються, що потребує досягнення компромісу між різними сферами виробничо-комерційної діяльності підприємства. У найзагальнішому вигляді система формування асортименту передбачає здійснення таких заходів:

1) визначення поточних і перспективних потреб споживачів, аналіз наявних способів використання продукції і особливостей споживчої поведінки на відповідних ринках;

2) оцінка товарів-аналогів, що їх виробляють конкуренти, за тими самими напрямками;

3) критична оцінка власних виробів та аналогічної продукції конкурентів з позицій покупців;

4) коригування асортименту у зв'язку зі змінами рівня конкурентоспроможності окремих товарів;

5) вивчення пропозицій щодо створення нових продуктів та поліпшення властивостей вироблюваної продукції, а також нових способів та сфер використання товару;

6) розроблення специфікацій нових або поліпшених продуктів відповідно до вимог покупців;

7) вивчення можливостей виробництва нової або модернізованої продукції з урахуванням можливих цін, собівартості, рентабельності;

8) розроблення спеціальних рекомендацій для виробничих підрозділів щодо якості, найменування, упаковки продукту згідно з результатами проведених випробувань виробу;

9) оцінювання всього асортименту та внесення змін до нього.

2. Монопольне утворення -- підприємство, об'єднання чи господарське товариство та інше утворення, що займає монопольне становище на ринку.

Монопольне становище -- панівне становище суб'єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб'єктами господарювання обмежувати конкуренцію на ринку певного товару. Монопольним визнається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 %. Рішенням Антимонопольного комітету України може визначатися монопольним становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку певного товару менше ніж 35 %.

5. Студенти розглядають експортні можливості й потреби в імпорті українського підприємства, коопераційні відносини з агентами ринку

Український експорт становить понад 50 відсотків валового національного продукту України.

На сьогодні основними експортними галузями економіки є металургійна промисловість (металопродукція), сільське господарство, машинобудівна та хімічна промисловості, частка яких становить понад 60 відсотків українського експорту. Особливістю сучасного розвитку вітчизняних експортоорієнтованих галузей є високий рівень залежності від кон'юнктурних коливань на світових ринках.

Зовнішньоторговельний оборот товарів та послуг у 1996 році становив 37,9 млрд доларів США. Сальдо зовнішньої торгівлі товарами та послугами склалось позитивним в сумі 249,2 млн доларів США.

Зовнішньоторговельний оборот товарів та послуг у 2004 році досяг рівня 69 млрд доларів США при позитивному сальдо торгівлі товарами та послугами у 6,9 млрд доларів США, що є рекордним показником за всі часи незалежності України.

Важливим моментом розвитку експорту стало набуття Україною у травні 2008 року повноправного членства в СОТ, що надало можливість стати рівноправним партнером на світових товарних ринках. У результаті було скасовано окремі обмеження та лібералізовано умови доступу на зовнішні ринки для цілого ряду українських товарів базових експортних галузей.

виробництво планування ресурсний собівартість

Зовнішньоторговельний оборот товарів та послуг у 2009 році становив 99,8 млрд доларів США. Сальдо торгівлі товарами та послугами у 2009 році склалося від'ємним в сумі 1,4 млрд доларів США.

Сучасний стан зовнішньої торгівлі зумовлений впливом таких економічних факторів: суттєве зростання цін на імпортовані енергоносії (з 50 доларів США за 1 тис. куб.м у 2004 році до 210 доларів США у 2009 році); скорочення світового попиту на українську продукцію та обвальне падіння цін на сировинних ринках внаслідок розгортання світової фінансово-економічної кризи; падіння промислового виробництва та скорочення будівельних робіт, що вплинуло на зниження потреби вітчизняних підприємств у сировині, матеріалах та напівфабрикатах; падіння інвестиційної активності, що позначилось на зниженні потреби вітчизняних товаровиробників в імпорті машин та устаткування, а також інших інвестиційних товарів; обмеження доступу до фінансових ресурсів, порушення рівноваги банківської системи та відтік капіталу; недоліки у системі прав власності, макроекономічна нестабільність та високі граничні ставки податків; низький рівень показників створення спільних підприємств між українськими та іноземними партнерами, що гальмує передачу технологій; звуження споживчого попиту в умовах зниження заробітної плати та споживчого кредитування, що позначилось на зменшенні обсягів імпорту споживчих товарів, включаючи легкові автомобілі.

Україна має потужний науково-промисловий потенціал, який, на відміну від більшості країн світу, не має відповідної інституційної та фінансової державної підтримки для просування на світові ринки, через що, незважаючи на наявні цінові та технічні переваги, не використовується повною мірою експортний потенціал високотехнологічних товарів українського виробництва на зовнішніх товарних ринках.

На сьогодні існує необхідність створення інституційної основи для запровадження державної підтримки упровадження фінансових інструментів розвитку експорту, що забезпечить подальший розвиток і нарощування вітчизняного економічного потенціалу та закріплення на традиційних і нових ринках збуту.

6. Ресурсне забезпечення діяльності підприємства. собівартість продукції

Виробничий процес - це сукупність взаємопов'язаних дій людей, засобів праці та природи, що потрібні для виготовлення продукції. Сукупність засобів праці становить техніко-технологічну базу (ТТБ) виробничої сфери підприємства. Ця база виробництва має технічну та технологічну складові. На різногалузевих підприємствах під впливом науково-технічного прогресу відбуваються складні й суперечливі процеси дальшого усуспільнення й суспільного поділу праці. Ці процеси виявляються в еволюційному розвитку низки суспільних форм організації виробництва. В усьому світі спостерігається стала тенденція підприємств різних форм організації виробництва до об'єднання. До форм суспільної організації виробництва належать концентрація, спеціалізація, кооперування, комбінування. Іноді також виділяють конверсію і диверсифікацію виробництва.

Конверсія як суспільна форма організації виробництва характеризує істотне перепрофілювання частини або виробничого потенціалу підприємства загалом на виробництво іншої продукції під впливом докорінної зміни ринкового середовища або глобальних чинників розвитку економіки.

Процеси конверсії здійснюються за загальнонаціональними програмами, які розроблює і затверджує найвище керівництво країни. У конверсійних програмах України існують такі загальні пріоритети: розробка устаткування для виробництва продуктів харчування; створення медичної та іншої техніки для охорони здоров'я; виготовлення товарів масового споживання. При цьому передбачається організувати виробництво також інших видів цивільної продукції з урахуванням потреби в ній та реальних можливостей комплексу.

Концентрація -- це зосередження виробництва на великих підприємствах (виробнича концентрація) та зосередження підприємств однієї галузі на обмеженій території (територіальна концентрація виробництва). Зростання концентрації виробництва відбувається за рахунок розширення діючих підприємств, будівництва нових великих підприємств або об'єднання декількох малих. Концентрація - це процес зосередження виробництва, робочої сили, засобів праці на великих підприємствах, тобто процес усуспільнення виробництва через збільшення обсягів випуску продукції. У сучасних умовах процес концентрації промислового виробництва є не просто збільшенням кількості основних фондів. Йому притаманна докорінна зміна техніки на базі НТП, зосередження її на великих підприємствах. На розвиток концентрації виробництва впливають такі чинники, як зростання потреби в окремих видах продукції, технічний прогрес у промисловості.

Кооперування як суспільна форма організації виробництва - це тривалі виробничі взаємозв'язки підприємств, що спільно виготовляють кінцевий продукт. Основна умова кооперування - широка мережа подетально і технологічно спеціалізованих та організаційно відокремлених виробництв.

Кооперування органічно зв'язане з розвитком спеціалізації виробництва, характеризується відносною сталістю та стійкістю зв'язків між продуцентами, необхідністю дотримання підприємствами-суміжниками відповідних техніко-технологічних вимог головних підприємств з випуску готових до споживання виробів.

Комбінування як специфічна суспільна форма організації виробництва - це процес органічного поєднання в одному підприємстві (комбінаті) багатьох виробництв, що належать до різних галузей промисловості чи народного господарства в цілому.

Диверсифікація як суспільна форма організації виробництва означає одночасний розвиток різних, невзаємопов'язаних видів виробництв, розширення номенклатури та асортименту вироблюваної продукції в межах одного підприємства. Диверсифікація відображує процес розширення підприємницької діяльності. Підприємство використовує власні нагромадження не тільки для підтримки і розвитку свого основного бізнесу, а й для освоєння нових видів продукції, створення нових виробництв. У результаті диверсифікації виробництва перетворюються на складні багатоцільові комплекси, що випускають продукцію або надають послуги різного призначення і характеру. Диверсифікованим вважається підприємство, на якому понад 30 % загального обсягу продажу - це товари й послуги, не пов'язані з його основною діяльністю.

7. Розгляд проблеми кадрового забезпечення на прикладі підприємств Донецької області

Збереження низької якості послуг, що зумовлено відсутністю чіткого переліку та розподілу управлінських функцій між органами місцевого самоврядування та структурами виконавчої влади на місцевому рівні; незначними обсягами бюджетного фінансування державою делегованих повноважень органам місцевого самоврядування на забезпечення послуг у соціальній сфері (освіта, охорона здоров'я, культура тощо).

Велика кількість територіальних громад тягне за собою створення громіздкого штату службовців, який не в змозі ефективно працювати та комплексно вирішувати нагальні проблеми через незбалансованість фінансових механізмів забезпечення самостійності місцевих громад. Частка видатків місцевих бюджетів, спрямованих на реалізацію повноважень органів місцевого самоврядування з надання власне муніципальних послуг (благоустрій, утримання і розвиток інфраструктури, транспортне забезпечення), у 2011 році склала лише 9,6 % від усіх видатків місцевих бюджетів, та є найменшою серед країн Європи.

Низький рівень безпосередньої участі населення у вирішенні питань місцевого значення та реалізації права на контролюючі дії за належним виконанням посадових повноважень службовцями органів місцевої влади. Головні причини: нерозвиненість інститутів прямої демократії через застарілість правової бази (Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 року, Постанова Верховної Ради України «Про затвердження Положення про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні» від 17 грудня 1993 року) та низький рівень політичної культури суспільства.

Недосконалість нормативно-правового забезпечення системи організації місцевої влади. Зокрема, відсутність у законодавчих актах чітких механізмів реалізації повноважень місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, неврегульованість статусу посадовців органів місцевого самоврядування, зумовлюють необхідність оновлення законів України «Про місцеві державні адміністрації», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про службу в органах місцевого самоврядування». З метою стимулювання громадської участі, вимогою часу є прийняття закону «Про місцевий референдум», «Про місцеві ініціативи та збори громадян», тощо.

Високий рівень забюрократизованості та корупції в органах місцевої влади. Результати загальнонаціональних соціологічних досліджень 2007, 2008, 2009 та 2011 років засвідчили зростання рівня хабарництва у сферах, пов'язаних із діяльністю місцевої влади. Зокрема, зростання випадків хабарництва протягом 4 років було зафіксоване у наступних сферах: отримання державного житла (з 16 % до 29,5 %), влаштування на роботу до державної установи (з 10,4 % до 15,3 %), оформлення права власності на землю (з 7,1 % до 9,9 %), та на об'єкти нерухомості (з 8,8 % до 11,6 %).

Низький престиж служби в органах місцевого самоврядування, місцевих органах виконавчої влади, пов'язаний із низьким рівнем соціального захисту працівників зазначеної сфери, недосконалістю системи оплати праці (відсутність зв'язку посадового окладу з рівнем кваліфікації, професійною підготовкою, відсутність прозорої системи преміювання, розрив у заробітній платі керівників І-ІІ категорій посад державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування).

У рамках заходів з підвищення ефективності діяльності місцевих органів влади, визначення рівня їх компетентності особливого значення набуває система контролю за діяльністю органів державної влади та місцевого самоврядування з боку інститутів громадянського суспільства, зокрема, громадських рад. Але незважаючи на позитивну практику функціонування рад при органах місцевих державних адміністрацій, ситуація з органами місцевого самоврядування ускладнюється через двозначність правового регулювання. Наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2008 р. № 976 «Порядок сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади» і Постанова Кабінету Міністрів України від 3 листопада 2010 р. № 996 «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» містять лише рекомендації для створення громадських рад при органах місцевого самоврядування, що в свою чергу надає можливість місцевій владі ігнорувати рішення громадськості.

8. Студенти індивідуально вивчають зарубіжний досвід формування трудового потенціалу фірми та характеризують основні елементи кадрової політики

В країнах з розвинутою ринковою економікою держава, приймаючи на себе основну фінансову тяжкість підготовки і перепідготовки кадрів, створює єдиний механізм забезпечення зайнятості через взаємодію держави і підприємства. Цей механізм включає стимулювання і з боку держави освітньої активності самих підприємств, кооперація останніх з учбовими закладами, а також акумуляція і перерозподіл засобів підприємств з метою підготовки і перепідготовки робочої сили. Взаємодія держави і підприємств передбачає використання різного інструментарію: фінансування, податкової політики, регулювання соціального страхування і забезпечення, створення інформаційної і правової інфраструктури.

Що стосується початкової професійної підготовки молоді, то державні органи, перш за все стимулюють активність підприємства за допомогою прямого фінансування внутрішньофірмових систем навчання. Так, наприклад, державні органи Великобританії, Італії, Швеції покривають до 80 % витрат підприємства на наймання і навчання молоді 16-18 років, яка ще не має повну середню освіту. Об'єктом прямого фінансування державними органами Німеччини, Франції, Італії, Швеції стала так звана альтернативна форма підготовки кадрів, яка охоплює молодь до 25 років. Йдеться про з'єднання процесу теоретичної підготовки в учбовому закладі з трудовою діяльністю за умови часткової зайнятості. Таким чином, забезпечується відповідність зайнятості людині, яка навчається, придбаної на даний момент кваліфікації. Необхідною умовою такої форми є наявність спеціальної програми, що забезпечує координацію підготовки в двох різних системах. Активний контроль підприємств за учбовим процесом дозволяє постійно коректувати в потрібному напрямку програми теоретичного навчання.

Необхідність постійної перепідготовки персоналу привела до тому, що практично у всіх країнах з ринковою економікою створені системи спеціальних підрозділів фірм: учбові центри і курси, відділи кадрової політики та ін. Систему професійної підготовки робітників мають 80 % підприємств Японії. Витрати американських компаній на перепідготовку і підвищення кваліфікації персоналу складають до 5 % прибутку, не враховуючи державних дотацій.

В економічно розвинутих країнах велику увагу надається впровадженню сучасних систем оцінки різних категорій персоналу. Перш за все, збільшується застосування самооцінки персоналу. За наслідками досліджень, проведених американською корпорацією “Дженерал Електрик”, близько 90 % керівників і 86 % підлеглих самооцінку вважають обов'язковою складовою системи оцінки в цілому.

Достатньо ефективним методом оцінки керівників і фахівців є оцінка відповідно до досягнення поставленої мети. Вона включає, як правило, такі етапи:

1) визначення декількох ключових функцій працівників;

2) конкретизація кожної функції шляхом встановлення певних економічних показників (об'єм робіт, якість, прибуток і т. п.);

3) визначення конкретних показників для оцінки результатів діяльності;

4) порівняння досягнутих результатів за завчасно встановленими “стандартами виконання” і визначення оцінного бала;

5) розрахунок середньої оцінки, яка відображає рівень досягнення поставленої мети.

Найбільшої уваги заслуговує зарубіжний досвід формування і застосування багатоаспектної системи матеріального заохочення персоналу. Його ключовими елементами є: використання тарифної системи; застосування прогресивних форм оплати праці; розповсюдження оригінальних систем преміювання і стимулювання нововведень; більш висока оплата розумової праці; істотна індивідуалізація заробітної плати.

Повсюди використовується тарифна система в різноманітних її модифікаціях як інструмент диференціації оплати праці залежно від його складності, умов і важливості роботи. В країнах з розвинутою ринковою економікою переважно застосовуються; єдині тарифні сітки для робітників, фахівців і службовців. Кожна галузь економіки, як правило, формує власні тарифні сітки, які, у свою чергу, модифікуються на рівні фірм. Наприклад, на італійській фірмі “Оліветті” використовується 20-розрядна тарифна сітка, а в американській автомобільній корпорації “Форд мотор” - 23-розрядна. В японських фірмах традиційно основна ставка визначається з урахуванням віку і стажу, а так звана трудова ставка - залежно від кваліфікації і результативності праці.

На зарубіжних підприємствах (в організаціях) в більшості випадків впроваджена почасова оплата праці робітників. Це викликано тим, що зараз пріоритетне значення має не кількість, а якість товарів. В 90-х роках XX сторіччя проста почасова і почасова з колективним і індивідуальним преміюванням системи по обхвату робітників складали в Бельгії - 92,6 %; Німеччини - 86,7 %; Італії - 88,4 %; Нідерландах - 94,8 %; Франції - 93,5 %.

В багатьох зарубіжних країнах поширені цілком оригінальні системи преміювання. Зокрема, в американських фірмах вже тривалий час застосовуються дві системи, відомі по прізвищах їх авторів, - системи Скенлона і Ракера. Перша з них базується на розподілі (в пропорції 1:3) економії витрат на заробітну плату між компанією і робітником, а друга - на формуванні преміального фонду, залежно від збільшення умовно-чистої продукції з розрахунку на один долар заробітної плати. Подекуди широко застосовується система “відкладених премій”. Наприклад, на фірмі “Фіат” за створення нової продукції нараховується премія, виплата якої відкладається на фіксований термін (1-2 роки), а на французьких підприємствах за досягнення певного рівня якості і ефективності праці щорічно нараховується премія, яка виплачується лише через п'ять років.

Характерною особливістю сучасних систем стимулювання на Заході є широке розповсюдження системи заохочень за впровадження різноманітних нововведень. Зокрема, більшість західноєвропейських фірм формує преміальні фонди для спеціальної винагороди за створення, освоєння і випуск нової продукції, але їх розмір ставиться в залежність від приросту об'єму продажу нової продукції, її частки в об'ємі виробництва.



9. Студенти індивідуально розглядають визначення і розміри тарифної ставки за розрядами в бюджетній сфері, показники, що характеризують технічне нормування праці

Важливим елементом тарифної системи є тарифна ставка. Тарифна ставка визначає розмір заробітку за годину, день або місяць роботи.

Важливою проблемою є встановлення таких розмірів тарифних ставок, які б гарантували безперервне відновлення й підтримування фізичних сил і розумових здібностей людини, а також забезпечення постійного відновлення й підвищення її трудової кваліфікації, зростання загальноосвітнього і професійного рівня працівників. Тарифна частина заробітної плати має виконувати мотивуючу і стимулюючу функцію, оскільки стимулює виконання робіт більшої складності, відповідальності, інтенсивності. Тому питома вага тарифної частини має бути максимальною. Як показує досвід, тариф, що є постійною частиною заробітної плати, має становити до 80% заробітку. Якщо змінна частина заробітку (премії, різні доплати) становить половину, а то й більше загального обсягу заробітної плати, то це свідчить про втрату основної стимулюючої ролі тарифу в заохоченні виконання більш якісної праці, підвищенні кваліфікації.

Ставка 1-го розряду -- це мінімальна заробітна плата працівника, визначена в колективному договорі, тобто вона відбиває законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче від якого не може здійснюватися оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці (обсяг роботи).

Установлення тарифної ставки 1 -го розряду залежить від економічного стану підприємства, його фінансових можливостей на період дії колективного договору, рівня середньої заробітної плати, що склався на підприємстві на кінець поточного року, державної, галузевої і регіональної гарантії мінімальної заробітної плати.

Тарифні ставки наступних розрядів розраховують множенням тарифної ставки 1-го розряду на відповідний тарифний коефіцієнт:

Т = Тi * К,

де Ті -- тарифна ставка 1-го розряду;

К -- тарифний коефіцієнт даного розряду.

Тарифні ставки на підприємствах диференціюються за складністю праці, кваліфікацією робітників. Вища ставка у робітників вищих розрядів. На деяких підприємствах ще існує попередня практика диференціації залежно від форм заробітної плати, мотивуючи це тим, що праця робітників-відрядників інтенсивніша, ніж почасовиків (діапазон 7%).

Тарифні ставки робітників можуть бути годинні, денні й місячні (оклади). Годинні тарифні ставки застосовуються в більшості галузей виробництва (машинобудівній, деревообробній, легкій, харчовій та ін.), де завдання робітнику установлюються у вигляді норм часу на одиницю виробу або операцію. На основі погодинних тарифних ставок здійснюються додаткові виплати робітникам за роботу в нічний час, доплати незвільненим від основної роботи бригадирам за керівництво бригадою, доплати за понаднормовані роботи та ін. Тому на всіх виробництвах, і на тих, де установлюються денні і місячні тарифні ставки, необхідно розраховувати погодинні тарифні ставки.

Денні тарифні ставки установлюються в тих галузях, в яких розраховуються змінні норми виробітку (вугільна, металургійна, нафтопереробна та ін.).

Місячні тарифні ставки використовуються для певних категорій допоміжних робітників (комірники, ліфтери, водії електровозів, роздавальники інструментів), а також робітників, зайнятих експлуатацією електроенергетичних установок.



10. Студенти індивідуально розглядають сучасні проблеми соціальної політики України

Сучасна Україна будує соціальну ринкову економіку, з орієнтацією на європейські стандарти. Її метою є забезпечення соціальної стабільності в суспільстві, створення умов для зростання добробуту населення, вирішення проблем бідності, забезпечення належного рівня та якості життя населення. Це можливо за допомогою системи соціального захисту та забезпечення соціальної справедливості у суспільстві.

Проблеми соціальної політики, а зокрема, соціального захисту населення та його регулювання, є предметом дослідження вітчизняних науковців (І.Бондар, С.Горянська, М.Долішній, Е.Лібанова, В.Новікова, О.Ривак та ін.).

За результатами їх досліджень соціальна політика України є нестабільною, що обумовлює її вузьку спрямованість - переважно надання допомоги окремим найменш захищеним верствам населення.

За роки незалежності України соціально-економічна ситуація в державі докорінно змінила життя населення. Перебудова економічних відносин в умовах спаду виробництва, інфляції, зміни форм власності призвела до різкого зниження рівня життя населення, зменшення його платоспроможності, розшарування суспільства за рівнем доходів, зростання безробіття.

Cлід зазначити, що останні роки характеризувались поліпшенням ситуації на ринку праці. Відбулось зростання зайнятості та зменшення рівня безробіття серед економічно активного населення країни. Водночас ситуація на ринку праці ускладнюється демографічною кризою в Україні. На початок 2008 року в Україні чисельність наявного населення становила 46372,7 тис. осіб. Тобто за роки незалежності чисельність населення зменшилася більше ніж на 5 млн. осіб та, за оцінками експертів, до 2050 року складе 36 млн. осіб.

Сьогодні в Україні склалася парадоксальна ситуація, незважаючи на значне переважання темпів росту доходів над темпами росту ВВП, заробітна плата не забезпечує добробуту людини, тобто наявність роботи ще не гарантує навіть мінімальний достаток

Незважаючи на окремі заходи щодо покращення соціального становища населення, жоден уряд не виконував соціальні зобов'язання у повному обсязі посилаючись на труднощі процесу стабілізації економіки.

Вирішення зазначених проблем, на нашу думку, потребує виконання наступних заходів щодо удосконалення соціальної політики держави:

- підвищення зайнятості населення та розвиток ринку праці шляхом збереження наявних та створення нових високопродуктивних робочих місць, сприяння працевлаштуванню неконкурентоздатних на ринку праці верств населення і створення надійного економічного механізму забезпечення їх зайнятості, створення умов для розвитку самозайнятості населення та підприємницької ініціативи тощо;

- збільшення доходів від трудової діяльності через посилення мотивацій до продуктивної праці, запровадження погодинної системи оплати праці із застосуванням мінімального розміру погодинної заробітної плати, встановлення економічно та соціально обґрунтованих рівнів мінімальної заробітної плати з поетапним наближенням її розміру до прожиткового мінімуму

- запровадження консолідованої системи адресної соціальної допомоги та соціальних послуг, визначення неохоплених соціальною підтримкою груп населення, які потребують допомоги держави,

- удосконалення системи пенсійного страхування, яка гарантуватиме значно більший рівень пенсійного забезпечення майбутнім пенсіонерам і даватиме змогу збільшувати надалі розмір пенсії, а також системи медичного страхування, що сприятиме підвищенню якості медичного обслуговування населення, поступове наближення розмірів мінімальних страхових виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням до рівня прожиткового мінімуму;

- оптимізація системи фінансування соціального захисту в Україні, налагодження чіткого контролю в системі пільг, який має забезпечити реальну оцінку кількісного та якісного складу потенційних отримувачів такої допомоги, соціальних видатків на місцях за рахунок субвенцій, що передаються з державного до місцевих бюджетів, пошук нових джерел, методів, форм фінансування соціального захисту населення, зокрема, використання прогресивного зарубіжного досвіду фінансування соціальної сфери за рахунок спеціальних цільових та благодійних фондів.

11. Студенти індивідуально розглядають статистичні данні діяльності підприємств, наявність і стан основних засобів за 2010 рік та аналізують їх фізичний стан (сайт Головного управління статистики Донецької області

	У фактичних цінах на кінець року, млн.грн.	Ступінь зносу у %
	первісна (переоцінена) вартість	залишкова вартість
Усього1	454778	163413	64,5
сільське господарство, мисливство, лісове господарство	6062	3894	35,8
сільське господарство, мисливство та пов'язані з ними послуги	6035	3878	35,7
лісове господарство та пов'язані з ним послуги	27	16	43,0
рибальство, рибництво	97	37	62,1
промисловість	227877	68787	69,8
добувна	36060	15939	55,8
переробна	164090	43711	73,4
виробництво та розподілення електроенергії, газу та води	27727	9137	67,0
будівництво	11896	2642	77,8
торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку	7531	5005	33,5
діяльність готелів та ресторанів	2397	1219	49,1
діяльність транспорту та зв'язку	83286	17345	79,2
фінансова діяльність	2891	1945	32,7
операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг та надання послуг підприємцям	86491	44950	48,0
державне управління	2732	1345	50,8
освіта	5343	2906	45,6
охорона здоров'я та надання соціальної допомоги	4680	2939	37,2
надання комунальних та індивідуальних послуг; діяльність у сфері культури та спорту	5077	3500	31,1
вартість житлових будівель	66403	33787	49,1

Фізичний стан основних засобів можливо оцінити за показником ступені зносу. Станом на 2010 р., ми можемо спостерігати, що вцілому знос основних засобів складає 64,5 %, знос житлових будівель - 49,1 %.

Найбільш зношенними є основні засоби: промисловості, будівництва, транспорту й зв язку, рибальства та рибництва.

12. Студенти індивідуально розглядають показники та основні шляхи підвищення ефективності використання основних фондів на підприємствах України, розподіл основних засобів та норми їх амортизації згідно Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»

Використання основних виробничих фондів аграрних підприємств характеризується системою показників. Головними вартісними показниками використання основних фондів є фондовіддача і фондомісткість.

Фондовіддача засвідчує, скільки отримано валової продукції у вартісному виразі на одиницю вартості основних виробничих фондів і визначається діленням валової продукції на середньорічну вартість основних фондів сільськогосподарського призначення. її можуть обчислювати як загалом по підприємству, так і за окремими його підрозділами та галузями (тваринництва, рослинництва).

Фондовіддача основних виробничих фондів різних аграрних підприємств може істотно відрізнятися. Це залежить від низки чинників, основні з яких - рівень оснащеності цим ресурсом, ступінь придатності, раціональне співвідношення між силовими і робочими машинами, між основними й оборотними фондами та ін. Інколи спад фондовіддачі відбувається внаслідок уведення в дію нових складів, сховищ, інших інфраструктурних одиниць, котрі не виробляють продукцію. Тому не завжди зниження фондовіддачі об'єктивно відображає рівень господарської діяльності підприємства й ефективності використання основних фондів.

Оберненим показником фондовіддачі є фондомісткість. Вона показує, скільки основних засобів у вартісній оцінці було використано на виробництво одиниці продукції. Якщо фондовіддача повинна мати тенденцію до підвищення, то фондомісткість - до зниження, оскільки вони перебувають в оберненій залежності.

Економічна ефективність виробничих фондів характеризується узагальнюючим показником їх рентабельності - нормою прибутку. Його визначають як відсоткове відношення прибутку до середньорічної вартості основних і оборотних фондів:

Нп =

де Нп - норма прибутку, %

Пр - прибуток від реалізації продукції, грн.

Фос - вартість основних виробничих фондів, грн.

Фоб - вартість оборотних фондів, грн.

Норма прибутку показує, скільки одержано прибутку на одиницю вартості виробничих фондів, дає уявлення про їх окупність.

Кругообіг основних фондів здійснюється в кілька виробничих циклів. Період, упродовж якого нарахована амортизаційна сума, дорівнює вартості основних фондів і засвідчує час їх обороту.

Для характеристики руху основних фондів використовують низку показників:

- К - коефіцієнт зростання - визначають як відношення суми основних засобів на кінець року до їх вартості на початок року;

- Кв - коефіцієнт вибуття - визначають як відношення вартості вибулих основних засобів до їх суми на початок року;

- Ко - коефіцієнт оновлення - визначають як відношення заново введених за рік основних засобів до балансової вартості всіх фондів на кінець року;

- Кд - коефіцієнт зносу - визначають як відношення суми зносу (амортизації) до середньорічної вартості основних фондів.

Від рівня використання виробничих фондів значною мірою залежать розвиток і темпи виробництва аграрного підприємства, зниження собівартості продукції та підвищення рентабельності. Основні шляхи підвищення використання основних фондів:

- зростання рівня фондозабезпеченості підприємства;

- удосконалення засобів праці, підвищення їх надійності та довговічності;

- поліпшення технічного обслуговування машинно-тракторного парку і зростання його продуктивності;

- здешевлення будівництва приміщень і споруд, використання місцевих будівельних матеріалів;

- зниження ціни на сільськогосподарські машини й обладнання, що постачаються промисловими підприємствами;

- удосконалення структури основних засобів, збільшення їх активної частини;

- встановлення оптимальних пропорцій між основними виробничими фондами й оборотними засобами;

- раціональна спеціалізація та концентрація виробництва;

- упровадження прогресивних технологій виробництва продукції рослинництва і тваринництва;

- підвищення кваліфікації кадрів й удосконалення матеріального стимулювання

Капітальні інвестиції за джерелами фінансування за січень-березень 2010 року

	Освоєно (використано)
	капітальних інвестицій	у т.ч. інвестицій в основний капітал
	тис.грн.	у % до загального обсягу	тис.грн.	у % до загального обсягу
Усього 1	2276044	100,0	1487606	100,0
у тому числі за рахунок
коштів державного бюджету	3543	0,2	2932	0,2
коштів місцевих бюджетів	19835	0,9	18594	1,2
власних коштів підприємств та організацій	2048754	90,0	1283370	86,3
кредитів банків та інших позик	105796	4,6	87738	5,9
коштів іноземних інвесторів	6184	0,3	3152	0,2
коштів населення на будівництво власних квартир	1798	0,1	1798	0,1
коштів населення на індивідуальне житлове будівництво	69523	3,0	69523	4,7
інших джерел фінансування	20611	0,9	20499	1,4



Капітальні інвестиції за джерелами фінансуванняза січень-березень 2011 року

	Освоєно (використано)1
	капітальних інвестицій	у т.ч. інвестицій в основний капітал
	тис.грн.	у % до загального обсягу	тис.грн.	у % до загального обсягу
Усього	4013334	100,0	3322635	100,0
у тому числі за рахунок
коштів державного бюджету	79141	2,0	78863	2,4
коштів місцевих бюджетів	56046	1,4	43925	1,3
власних коштів підприємств та організацій	3127683	77,9	2512767	75,6
кредитів банків та інших позик	633014	15,8	569669	17,1
коштів іноземних інвесторів	1822	0,0	1822	0,1
коштів населення на будівництво власних квартир	3609	0,1	3609	0,1
коштів населення на індивідуальне житлове будівництво	76316	1,9	76316	2,3
інших джерел фінансування	35703	0,9	35664	1,1

Капітальні інвестиції за джерелами фінансування за січень-березень 2012 року

	Освоєно (використано) капітальних інвестицій
	тис.грн.	у % до загального обсягу
Усього	4650612	100,0
у тому числі за рахунок
коштів державного бюджету	146519	3,1
коштів місцевих бюджетів	78187	1,7
власних коштів підприємств та організацій	3579505	77,0
кредитів банків та інших позик	601951	12,9
коштів населення на індивідуальне житлове будівництво	175220	3,8
інших джерел фінансування	69230	1,5

У цілому капітальні інвестиції з 2010 до 2012 рр. зростають. Значне зростання капітальних інвестицій було в 2011 році в порівнянні з 2010 (капітальні інвестиції зросли на 1737290 тис. грн.)

Можна сказати, що також зростає частка коштів державного та місцевих бюджетів у інвестуванні. Особливо зросла частка інвестування зі сторони держави (у 2012 році 3,1 % від загального обсягу, а в 2010 - 0,2 %). Найбільше інвестицій становлять власні кошти підприємців і їх частка збільшується. Також зросла частка банків у інвестуванні (2010р. - 5,9 %, а в 2011р. - 17,1 % ), але в 2012 році частка банків і кредитних установ зменшилась на 4,2%

Капітальні інвестиції за рахунок коштів іноземних інвесторів з 2010р. зменшуються, що свідчить про низьку інвестиційну привабливість нашої країни збоку іноземних інвесторів.

Основне спрямування Закону України «Про інвестиційну діяльність» полягало у забезпеченні рівного захисту прав, інтересів і майна суб'єктів інвестиційної діяльності незалежно від форм власності, а також на ефективне інвестування економіки України, розвитку міжнародного економічного співробітництва та інтеграції. Вказаним нормативно-правовим актом було встановлено загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України, визначено загальні положення та порядок здійснення інвестиційної діяльності, державного регулювання інвестиційної діяльності, гарантії прав суб'єктів інвестиційної діяльності, захист інвестицій тощо.

Основні положення Закону України «Про інвестиційну діяльність» передбачають трактування понятійного апарату цього процесу, а саме:

- у статті 1 «Інвестиції» законодавець пропонує інвестиції розглядати як всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход)або досягається соціальний ефект; - у статті 2 «Інвестиційна діяльність» передбачає трактування даного поняття з позиції сукупності практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій. Разом з тим, законодавець стверджує, що інвестиційна діяльність забезпечується шляхом реалізації інвестиційних проектів і проведення операцій з корпоративними правами та іншими видами майнових та інтелектуальних цінностей;

...