Еволюція теорії власності в ренесансному меркантилізмі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА СЛУЖБА УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

РЕФЕРАТ

З курсу «Інтелектуальна власність»

На тему: «Еволюція теорії власності в ренесансному меркантилізмі»

Виконала: студентка групи ФМА-52

Нестер І.О.

Ірпінь - 2014



Зміст

Вступ

1. Загальні принципи та історичні умови виникнення меркантилізму

2. Теорія власності в сучасних економічних концепціях

3. Концептуальний смисл власності

4. Власність і справедливість у поглядах середньовічних мислителів

5. Еволюція теорії власності в ренесансному меркантилізмі

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Проблеми змісту та структури відносин власності привертали увагу мислителів різних епох. Системність і багатогранність цієї категорії знайшли відображення у дослідженнях економістів, філософів, істориків, політологів, які виходили з власних теоретико-методологічних підходів та уподобань. Серед великої кількості дефініцій можна виокремити трактування власності як категорії влади, відносин привласнення, засобу об'єктивізації особистості шляхом вкладення волі в певну річ, крадіжки спільного майна, способу поєднання робітників із засобами виробництва, сукупності суспільних відносин, системи доступу до обмежених ресурсів, санкціонованих державою та суспільством, поведінкових відносин тощо.

Фундаментом усієї системи економічних відносин є відноcини власності. Розрізняють економічну та юридичну трактовки власності. З економічної точки зору власність відображає, з одного боку, відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, та з іншого - спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва. В економічному житті існують різні форми відносин, тому наявність різних форм власності - закономірне явище.

Кожна з форм власності має свої особливості, свої плюси та мінуси. Тому дослідження даного питання "Форми власності" є вкрай важливим і необхідним. Особливо актуальним його дослідження є в Україні, де природа власності мала і має складний характер. Особливо малодослідженою є така форма власності як приватна.

Ще не так давно сама постановка питання про історизм відносин власності, можливість їхнього еволюційного розвитку, пристосування до умов виробництва, що постійно змінюються, вважалася помилковою. В економічній літературі панівною була точка зору, що якісні зміни у визначальній структурі економічної системи суспільства - відносинах власності - можливі лише на революційній основі, методом "експропріації". Так було під час революції 1917р. в Росії, коли відносини власності було змінено силою: приватна власність була знищена. На її основі було утворено загальнодержавну власність. Нині все більш очевидним стає недостатня коректність такого підходу. Власність розвивається за власними законами.

У зв'язку з цим постає цілком природне питання: у чому смисл процесу історичної еволюції власності, на якій основі він розвивається, які чинники його зумовлюють?

Структурна складність відносин власності визначає багатоаспектність процесу її історичного розвитку.

Власність характеризує спосіб взаємодії людини з природою.

Визначити сутність еволюційного розвитку відносин власності можна лише з урахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який підпорядкований інтересам людини. Кожний новий, вищий за своїм змістом ступінь у розвитку відносин власності має розглядатися, виходячи з якісних змін у способі взаємодії людини з природою, характері присвоєння засобів та результатів її праці в інтересах розвитку багатства особистості. З цих позицій має аналізуватись і розвиток різних форм власності, конкретно історична сукупність яких визначає структуру і зміст виробничих відносин того чи іншого суспільства. Кожна функціональна форма власності має оцінюватися з позицій закладених у її структурі можливостей створення з урахуванням рівня розвитку продуктивної сили праці людини, оптимальних умов для підпорядкування виробничого процесу цілям Та інтересам її всебічного розвитку.

Що таке "власність" як категорія людського буття? Відповідь на це питання впродовж усієї історії людства прагнули відшукати представники різних галузей науки, і, насамперед, філософії, політичної науки, соціології, права, економічної теорії. Власність -- не лише економічна, господарська категорія. Вона -- постійний об'єкт філософського аналізу, оскільки ніщо так не хвилювало й не хвилює людину, як спосіб її самореалізації. Остання не можлива доти, доки не буде вирішена проблема власності. В ній -- надії, сподівання, розчарування, екзистенційні й раціональні смисли існування. У власності фокусувалися позиції мислителів, які визначали не лише шляхи теоретичного пошуку сенсу життя, а й практичну доцільність такого пошуку. У процесі вирішення проблеми власності активно задіювалися концепти свободи, відчуження, справедливості, волі, розсудку, розуму та інших найважливіших досягнень духовної культури людства. Тим самим здійснювався процес усвідомлення необхідності інтелектуальної власності -- результату творчості людини.



1. Загальні принципи та історичні умови виникнення меркантилізму

Меркантилізм виник у Західній Європі у XV ст., але почав розвиватися у XVII ст. Головною передумовою генези меркантилізму був розклад феодалізму та зародження капіталізму. Це був період, який Маркс назвав "початком нагромадження капіталу", пов'язаний з такими негативними явищами у суспільстві як работоргівля, колоніальні загарбання, розорення дрібних виробників.

Значну роль у виникненні капіталістичного способу виробництва відіграв торговий капітал, а формування світового ринку, що розпочалось з великих географічних відкриттів XV-XVII ст., пожвавлення зовнішньої торгівлі призвело до зростання багатств у окремих осіб, перед усім у окремих купців і торговельних компаній. Торговий капітал підпорядкував собі дрібних виробників і водночас сам проникав у сферу виробництва.

Предметом дослідження меркантилістів була виключно сфера обігу.

Економічними передумовами виникнення меркантилізму були:

o зростання рівня розвитку продуктивних сил,

o поглиблення суспільного поділу праці,

o перехід від натуральних відносин до товарно-грошових.

Великі географічні відкриття характерні для XV-XVII ст. сприяли розвитку світового ринку та міжнародної торгівлі, тобто:

- збільшились обсяги зовнішньої торгівлі, яка набрала міжконтинентального характеру;

- розширились ринки збуту продукції, яку виробляли європейські країни;

- європейські ринки забезпечувалися дешевою продукцією та сировиною завдяки створенню промислових та сільськогосподарських мануфактур у колоніях;

- великі поклади дорогоцінних металів на американському континенті стали надбанням європейських держав.

У Європейських державах зросла роль торгівлі, грошей, лихварства, капіталу і тощо.

Характерним виразом меркантилістської доктрини може слугувати маніфест австрійського камериста Ф.В.Хорніка "Австрія над усім, якщо вона того побажає"(1684). В документі виділено дев'ять принципів меркантилізму:

1. Кожний клаптик землі має використовуватись для сільського господарства, добування корисних копалин і їх переробки.

2. Всі добуті в країні сирі матеріали використовуються для власної переробки, оскільки вартість кінцевих товарів вища, ніж сировини.

3. Необхідно стимулювати зростання робочого населення.

4. Заборона вивозу золота і срібла, а гроші мають бути в обігу.

5. Обмеження імпорту.

6. Імпортні товари необхідно обмінювати, перш за все, на вітчизняні товари, а не на золото та срібло.

7. Коло імпортних товарів обмежується сировиною, яка буде перероблятися в країні.

8. Надлишок продукту необхідно реалізовувати іноземцям за золото та срібло.

9. Імпорт не допускається по відношенню до товарів вітчизняного виробництва, яких виготовлено в достатній кількості.

Головною ознакою меркантилізму є торгівля - як основне джерело багатства країни.

Основні риси теорії меркантилізму:

o предметом дослідження є виключно сфера обігу;

o гроші розглядаються як найвища і абсолютна форма багатства;

o нагромадження багатства у грошовій формі можливе лише за умови прибутковості зовнішньої торгівлі чи безпосередньо у процесі видобутку дорогоцінних металів;

o вороже ставлення до конкуренції як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках;

o ідеологія активного державного втручання в економічне життя. Меркантилізм виник спершу як економічна політика держави, яка характеризувалась наступними основними рисами:

1. Державне регулювання внутрішнього виробництва й ринку: надання привілеїв і монопольних прав у виробничій і торговельній діяльності; регламентація чисельності та кваліфікації робітників;.

2. Запровадження державної регламентації зовнішньої торгівлі: сприяння імпорту дешевої сировини, встановлення високого ввізного мита на промислові товари, заохочення експорту готової продукції.

3. Сприяння збільшенню чисельності населення з метою підтримки низького рівня заробітної плати.

4. Недостатня увага до розвитку сільськогосподарських галузей;

5. Виправдання колоніальної експансії.

6. Абсолютна монополізація сфери зовнішньої торгівлі.

Ранній меркантилізм або монетаризм базувався на теорії грошового балансу, головними принципами якого були:

- зростання добування золота;

- збільшення ввозу грошей (золота) із-за кордону і заборона їх вивозу;

- обмеження ввозу товарів із-за кордону, через встановлення високого мита на них;

- заборона вивозу сировини з країни.

Ранній меркантилізм виник ще до великих географічних відкриттів і був актуальним до середини XVI ст. Представниками раннього меркантилізму були: В. Стаффорд (1554-1612) - Англія; Г. Ск'яруффі (1519-1584) і Б. Даванзатті (1529-1606) - Італія, X. Маріана (1575-1624) - Іспанія. Ідеї представників грошового балансу (монетаристів) були використані урядами Європейських держав як адміністративні системи нагромадження капіталу (грошей) у державній казні.

Для досягнення позитивного сальдо у зовнішній торгівлі ранні меркантилісти вважали необхідним:

o встановлення максимально високої ціни на експортні товари;

o обмеження імпорту товарів;

o заборона вивозу золота і срібла із країни.

Розвиваючи концепцію грошового балансу, спрямовану на активне регулювання грошового обігу, Вільям Стаффорд (1554-1612) наголошував на необхідності заборони вивезення золота та срібла з країни, виступаючи за державну регламентацію торгівлі. У своїй книзі "Стислий виклад деяких скарг наших співвітчизників" (1581) виявив найбільш правильне розуміння зв'язку між вартістю грошей та вартістю товарів. Завдання накопичення грошового багатства в країні В. Стаффорд пропонував вирішувати в основному адміністративними заходами: забороною вивезення грошей, обмеженням імпорту іноземних мануфактурних товарів, особливо предметів розкошу. Водночас він закликав до розвитку національної промисловості, вимагаючи заміни експорту сировини експортом готової продукції.

Провідним ідеологом іспанського монетаризму був Хуан де Маріана (1575-1624), який вимагав заборонити будь-яку зовнішню торгівлю, крім вивезення іспанських товарів в обмін на іноземну золоту монету. Відповідно до монетарної доктрини підтримувалась сувора регламентація грошового обігу, жорстко обмежувалося вивезення золота та срібла за межі країни.

Відсталість соціально-економічного розвитку Італії у XVI ст. перешкоджала практичному втіленню ідей меркантилізму. Зміна зовнішньоторговельних умов сприяла розвитку банківської справи та лихварства на основі перетворення накопичених торгівлею капіталів у позичкові. Відтак перші італійські меркантилісти приділяли особливу увагу розвитку грошового обігу та кредиту. Так, наприклад, твір італійського банкіра Гаспара Ск'яруффі (1519-1584) "Роздуми про монету і справжню пропорційність між золотом і сріблом" (1582) був присвячений проблемам регламентації грошового обігу в руслі ідей монетаризму.

З метою спрощення розрахунків у зовнішній та внутрішній торгівлі та прискорення грошових переказів Г. Ск'яруффі запропонував скликати міжнародну конференцію, присвячену питанням встановлення загальноєвропейської грошової системи. Він наголошував на необхідності випуску єдиної для усіх країн монети, призначення валютними металами золота і срібла (при співвідношенні 1:12), розробки єдиного клейма для золотих і срібних виробів з метою захисту їх від підробки.

Раціональний зміст монетаризму найповніше розкрив флорентійський банкір Бернардо Даванзатті (1529-1606) у праці "Читання про монету" (1582). За його визначенням, будь-яке багатство можна перетворити у гроші. Італійський економіст виокремлював функції грошей: міри вартості, засобу обігу. Б.Даванзатті засуджував хаос у грошовому обігу і схвально ставився до ідеї біметалізму. Він підтримував вимогу про встановлення точного співвідношення між золотом і сріблом, наголошуючи на необхідності повернення до безмитного карбування монети та обігу злитків.

У силу економічної відсталості та політичної роздробленості у Німеччині заходи раннього меркантилізму поєднувались з протекціонізмом дрібних князівств. У країні розвивалась камералістика - сукупність суспільних наук, зорієнтованих на теорію та практику державного управління. Значна увага приділялась фіскальним засобам поповнення доходів та питанням регулювання торгівлі. Представник німецького меркантилізму Іоганн Веккер зазначав у своєму творі "Політичні міркування" (1688), що "завжди краще продавати товари іншим, ніж купувати їх у них".

Меркантилізм - напрямок економічної думки, прихильники якої вбачали джерело багатства в зовнішній торгівлі. Концепція меркантилізму виражала інтереси великих торговельних монополій

Ранній меркантилізм (монетаризм)

Пізній меркантилізм (мануфактурний)

Обмеження імпорту товарів; заборона вивозу золота і срібла за кордон; встановлення високих цін на експортні товари; використання системи біметалізму (фіксованого співвідношення між золотими та срібними монетами); теорія грошового балансу, за якою політика країни направлена на збільшення грошового багатства шляхом заборону вивозу грошей за кордон

Знімалися жорсткі обмеження з імпорту товарів і вивозу грошей; проводиться протекціоністська економічна політика держави; основною функцією грошей є засіб обігу; визначилась система монометалізму; система активного торгового балансу, який забезпечується шляхом вивозу готових виробів, політика базувалась на принципі: купівля дешевше в одній країні, продажу дорожче в іншій

2. Теорія власності в сучасних економічних концепціях

Сучасні тенденції розвитку відносин власності пов'язані з посиленням багатоваріантності, поліфонії, багатоманітності її типів, форм та систем; демократизацією, деперсоніфікацією й одночасно індивідуалізацією процесів привласнення, урізноманітнення об'єктів та суб'єктів відносин власності, ускладненням та збагаченням її соціально-економічного змісту. Відтак загострюється потреба у глибокому теоретичному осмисленні та адекватному відображенні нових реалій, що виникають у процесі постіндустріальної трансформації економіки і суспільства, зміни наукової картини світу на основі усвідомлення складної динаміки і суперечливої єдності економічних, соціальних і духовних процесів. Саме тому сучасна теорія власності характеризується плюралізмом наукових підходів, альтернативних течій і шкіл, які конструктивно співпрацюють та конкурують між собою, збагачуючи тим самим економічну науку.

Необхідно враховувати, що сьогодні глибинна сутність власності розглядається й сучасною психологією. Вона стверджує, що психологічні процеси завершуються вольовою діяльністю людини, а свобода виступає безпосередньою сутністю і права власності, і права, і власності взагалі. Система стійких потреб людей, котра об'єднує їх у певну соціальну спільноту, становить основу, але зовсім не є безпосередньою причиною їхньої діяльності, оскільки між потребами і діями міститься довгий ряд опосередкувальних соціально-психологічних ланок, об'єктивних і суб'єктивних факторів, умов і обставин, котрі у своїй сукупності й визначають конкретний напрям, характер і специфіку тієї чи іншої людської діяльності. Зазначається, що ставлення людини до речей, до майна, власності є важливою сферою соціальних відносин.

Ілюзія свободи, народжена удаваною свободою волі під час прийняття рішень, не є абсолютною, оскільки, приймаючи рішення, людина лише вибирає яку-небудь одну можливість із ряду об'єктивно їй запропонованих. У цьому випадку розумним прагненням людини буде, безперечно, розширення кола тих можливостей, правова форма яких -- право можливості й окремі права. Однак вибір саме цієї можливості обумовлений низкою факторів -- об'єктивними умовами діяльності, системою потреб і життєвих цілей особистості, соціальними вимогами тощо. Свобода волі і свобода взагалі з погляду психології є категоріями суб'єктивними, а тому об'єктивно впливати на них безпосередньо неможливо. Досягається такий вплив (тобто обмежується право свободи) за допомогою впливу на конкретні права особистості, котрі визначають волю в її конкретному матеріальному вимірі. Звідси некоректним був би висновок про те, що чим більшим буде обсяг власності, котра дає і більший спектр різних можливостей, тим більше буде і свободи, і вона коли-небудь зможе досягнути (або досягне) абсолютної своєї форми. Свобода в її соціально-психологічному розумінні є таким станом речей, коли особа на певний конкретний момент часу володіє правом або комплексом прав, визначеним своїми потребами. Тобто це буде свобода отримувати "за потребами" -- свого роду "соціалістичний ідеал", котрий може бути виведений з "капіталістичного" права приватної власності й досягнутий на його засадах.

Подібні питання викликають жвавий інтерес сучасної західної філософської, економічної та соціологічної думки. Одним із своїх найважливіших досягнень у цій сфері -- власності -- західні вчені вважають те, що на відміну від ортодоксального підходу вони в явній формі визнавали існування альтернативних систем власності й зробили їх предметами порівняльного аналізу. В літературі виокремлюються три основних філософсько-правових оцінки власності: 1) в умовах системи приватної власності власником виступає індивід, чиє слово у вирішенні питання про використання ресурсу суспільство визнає остаточним; 2) за системи державної (колективної) власності проблема вирішується шляхом введення соціальних правил, відповідно до яких доступ до рідкісних ресурсів встановлюється відповідно до "колективних" інтересів суспільства в цілому; 3) за системи суспільної (комунальної) власності доступ до того чи іншого ресурсу відкритий для всіх без винятків, а коли обсяг ресурсів є величиною обмеженою, регулятором виступає принцип "хто перший зайняв, той перший скористався". На думку західних авторів, ці три системи власності ніде не зустрічаються в чистому вигляді, на різних історичних проміжках часу, у всіх суспільствах вони фактично "перемішані" в різних співвідношеннях. Власність як економічна категорія розуміється ними як "складний пучок відносин, котрі суттєво розрізняються своїм характером і наслідками"145. Про це свідчать також інші дослідження, котрі демонструють цілий спектр поглядів на власність.

Ми завжди мали погані гроші тому, що приватному підпри­ємництву не дозволяли дати нам кращі. У світі, який управ­ляється тиском організованих інтересів, важливо пам'ятати, що якщо ми хочемо одержати інститути, в яких маємо потре­бу, ми не можемо розраховувати на розум або розуміння, але повинні покладатися на чисто корисні інтереси.

Ф. Хайєк

Прикладом можуть бути погляди видатного вченого XX ст., засновника неоавстрійської школи економічної думки Л. фон Мізеса (1881--1973). Розвиваючи провідні ліберальні ідеї класичної школи політичної економії, він погоджувався із трудовим походженням власності й наголошував на тому, що "споживчі блага" є результатом "успішного поєднання виробничих благ і праці"146. Водночас дослідник розрізняв юридичне і соціологічне (зокрема економічне) розуміння власності.

Юридичне трактування власності, на думку Л. фон Мізеса, поєднує фізичний ("володію") і правовий ("повинен володіти") аспекти. Відтак власниками є особи, які повинні були б володіти певними благами за законом, навіть якщо фактично вони не є власниками. Соціологічне (зокрема економічне) трактування власності пов'язане з відносинами "володіння благами, необхідними для досягнення економічних цілей людини (так звана "вихідна власність", "фізичне відношення до благ", яке не враховує "правового порядку")147.

Трактуючи ринкову економіку як єдину дієздатну систему економічної організації суспільства" вчений був глибоко переконаний, що приватна власність "є необхідним реквізитом цивілізації і матеріального добробуту", який сприяє найоп-тимальнішому використанню ресурсів. Заслугою дослідника стала спроба економіко-правового аналізу відносин власності з метою виявлення справедливого розподілу прав на блага виробничого і споживчого призначення.

Об'єктивні процеси економічного зростання з середини XX ст. (науково-технічна революція, прискорення індустріального розвитку, загострення сировинної та екологічної проблем, виникнення нових форм власності та господарювання, потреба у підвищенні економічної зацікавленості й економічної відповідальності за використання власності) сприяли формуванню у 60--70-х роках XX ст. економічної теорії прав власності як самостійного розділу сучасної економічної думки. У працях представників неоінституціоналізму Р. Коуза, А. Алчіана, Г. Демзетца, Д. Порта, Р. Познера, С. Пейовича, О. Вільямсона та ін. право власності трактується через два взаємопов'язані аспекти: 1) як санкціоновані поведінкові відносини, що виникають між людьми у зв'язку з існуванням благ та стосовно їх використання; 2) як набір, пучок часткових повноважень (комплекс часткових правомочностей), сукупність яких формує "повне" право власності148.

При цьому відносини власності виводяться із рідкісності ресурсів і передбачають обмеженість благ, яка породжує конкуренцію між економічними суб'єктами; враховується рідкісність не лише фізичних об'єктів, а й результатів інтелектуальної діяльності, у тому числі обмеженість рівня знань, майстерності, конституційної структури суспільства тощо; власність трактується як система винятків із доступу до обмежених благ, що передбачає чітке визначення прав власності, їх специфікацію; як об'єкт власності аналізуються не ресурси як такі, а набута економічним суб'єктом частка прав на їх використання. З позиції окремих економічних суб'єктів права власності трактуються як пучки (жмутки) правомочностей на прийняття рішень з приводу того чи іншого ресурсу; права власності досліджуються як санкціоновані державою (такі, що закріплені й охороняються законом, судовими рішеннями) і суспільством (закріплені традиціями, звичаями, моральними нормами, релігійними постулатами); вважається, що з погляду суспільства права власності виступають як "правила гри", що упорядковують відносини між економічними суб'єктами і впливають на вибір індивідів шляхом заохочення одних дій і стримування інших (через заборону або зростання витрат); дотримання санкціонованих норм трактується як раціональна поведінка, а їх порушення -- як нераціональний економічний вибір.

Права власності є санкціонованими поведінковими відно­синами між людьми, які виникають у зв'язку з існуванням благ і стосуються їх використання... Поняття прав власності поши­рюється на всі рідкісні блага. Воно охоплює повноваження як щодо матеріальних об'єктів, так і щодо прав людини (права голосувати, друкувати і т. ін.). Панівна у суспільстві система прав власності є в такому випадку сумою економічних і со­ціальних відносин з приводу рідкісних ресурсів, вступивши в які окремі члени суспільства протистоять один одному.

С. Пейович

В економічній літературі, як правило, виокремлюють 11 елементів прав власності, які можуть утворювати різні комбінації (так званий "повний перелік", запропонований англійським юристом А. Оноре), Крім того, є класифікація майнових прав Т. Тейнерберега: виключні майнові права (найповніший пучок прав власності); титульні та функціональні майнові права (права, які не можуть передаватись від однієї особи іншій, -- диплом про освіту, посвідчення водія, ліцензія юриста тощо); майнові права користування суспільними благами або послугами (наприклад, національними природними парками); майнові права на використання ресурсів спільного застосування (мінерально-сировинні ресурси, рибні запаси відкритого моря тощо).

"Повний перелік" прав власності А Оноре: право володіння; право користування; право розпорядження; право привласнення; право на залишкову вартість; право на безпеку; право на перехід речі у спадок; право на безстроковість; право на заборону шкідливого використання; право на відповідальність через відшкодування; право на залишковий характер.

Право володіння -- господарське панування або виключний фізичний контроль над об'єктом власності. Право користування -- особисте використання об'єкта власності, здобування його корисних властивостей шляхом виробничого чи особистого споживання. Право розпорядження (управління) -- прийняття рішень щодо того, як і ким може бути використаний об'єкт власності. Право привласнення (право на дохід) -- привласнення, що ґрунтується на попередньому особистому використанні об'єкта власності або на дозволі щодо користування ним іншим особам. Право на залишкову вартість (право суверена) -- абсолютне право на визначення подальшої долі об'єкта власності шляхом відчуження, споживання, продажу, зміни чи знищення тощо. Право на безпеку -- гарантія захисту об'єкта власності від експропріації. Право на перехід об'єкта власності у спадок або за заповітом -- можливість користуватись повним набором правомочностей після отримання об'єкта власності у спадок або за заповітом. Право на безстроковість -- необмеженість володіння правомочностями у часі, якщо інше не зазначено в договорі. Право на заборону шкідливого використання -- обов'язок утримуватись від використання об'єкта власності у шкідливий для інших спосіб, у тому числі пов'язаний з виникненням негативних зовнішніх ефектів. Право на відповідальність через відшкодування -- можливість вилучення об'єкта власності в оплату боргу. Право на залишковий характер -- можливість "природного" повернення переданих будь-кому правомочностей із закінченням терміну передачі (наявність інститутів та процедур щодо захисту та відновлення втрачених правомочностей)149 різного роду обмежень підривають стимули до ефективного використання ресурсів, гальмуючи розвиток економічної системи.

Неоекономіка -- зовсім не суперліберальна економіка, в котрій всі "комп'ютерним" буквально купаються, сидячи у себе дома, у віртуально-інформаційній свободі, а економіка, яка вирізняється особливою суперорганізованістю, -- і суперорганізація ця переважає не лише ринково-конкурентну організацію, не тільки корпоративно-монопольну, не тільки міждержавно-трансмонопольну, але навіть і новітню вірту­ально-інформаційну; це особливого роду організація, у якої поки ще не має іншої назви, крім неоекономічної.

Ю.М. Осипов

Принциповим є положення неоінституціоналізму щодо неможливості вичерпно повного визначення та абсолютно надійного захисту будь-яких прав власності в реальній економіці. Оскільки специфікація прав власності не є безкоштовною, ступінь її повноти -- питання міри збалансування вигід і втрат встановлення та захисту конкретних прав. Внаслідок цього специфікація прав власності наштовхується на межу, пов'язану з неможливістю окупити витрати на виграш від подолання розмитості прав власності. Саме тому важливого значення набуває активний пошук умов обмеження та розщеплення прав власності, за яких позитивні результати будуть перевищувати можливі негативні наслідки. Історично в розвинених країнах склалися дві правові традиції -- континентальна і англосаксонська щодо специфікації прав власності.

Водночас необхідно зазначити, що континентальне право з часом перестало відповідати тенденціям індустріального та постіндустріального розвитку. Все більшого визнання у розвинених країнах почала набувати англосаксонська традиція, згідно з якою "розщеплення" власності на правомочності кількох осіб сприяє отриманню максимально можливих вигід. Так, оренда землі часто більш вигідна, ніж її купівля; лізинг може принести вищий прибуток, ніж купівля обладнання; трастові, довірчі операції -- вигідніші за особисте управління майном тощо.

Саме англосаксонська правова традиція стала основою формування і розвитку економічної теорії прав власності, згідно з якою кожне економічне рішення повинно спиратись на набір (пучок) правомочностей, які забезпечують найвигіднішу реалізацію конкретного економічного проекту. Таким чином, економіко-правовий підхід до аналізу проблем власності передбачає, що відносини власності та правові відносини завжди взаємопов'язані, оскільки транзакційні витрати у реальній дійсності не є нульовими; права власності є важливим інститутом зниження визначеності у взаємовідносинах індивідів, мотивації їх господарської діяльності та формування відповідної системи стимулів; "пучок" прав власності не є постійним і незмінним як із боку суб'єктів, такі з боку об'єктів привласнення; правові аспекти відносин власності не лише змінюються у процесі господарського розвитку суспільства, а й самі виступають активним чинником соціально-економічних змін; право стає не лише важливим фактором формування корисності, цінності економічних благ як об'єктив власності, а й саме трансформується в економічне благо (ресурс, джерело доходів, капітал), яке стає товаром і включається в господарський обіг.

Сучасні дослідники звертають увагу на те, що "економісти зазвичай сприймають пучок прав як даність". Водночас, "коли на ринку укладається угода, обмінюються два пучки прав власності. Пучок прав, як правило, прикріплюється до визначеного фізичного блага чи послуги, але саме цінність прав визначає цінність товарів, що обмінюються"150.

Відтак робиться висновок, що товар є певною сукупністю не лише фізичних характеристик, а й певних прав та юридичних обмежень, які впливають на його цінність. Ширший набір повноважень підвищує корисність товару і навпаки.

У реальному господарському житті економічні й правові аспекти власності тісно переплітаються, оскільки економічні відносини власності завжди виступають у конкретній правовій формі. Більше того, саме право, яке оформляє економічні відносини, перетворюється на їх об'єкт і розвивається як своєрідний економічний інститут. Це дає підстави для трактування власності як економіко-правової категорії та подолання на цій основі абсолютизації права приватної власності та певної обмеженості соціально-економічного підходу, який аналізує економічні інтереси у зв'язку з реальними можливостями привласнення, не пояснюючи, від чого вони залежать.

Особливість неоекономіки полягає в тому, що вартість у ній трансцендентно прибуває в реальне господарське життя, а додаткова вартість із неї трансцендентно відходить (будь-якими способами: від одержання звичайних доходів за цінни­ми паперами і кредитами до фінансових! грошових, валют­них, платіжних і т. ін. криз). Гроші більше не перебувають у достатній мірі в розпорядженні більшості національних дер­жав, як не перебувають у руках більшості національних аген­тів капітали, кредити, товарні і фондові інвестиції, доходи ціни і т. д. і т. п. Все це перебуває в розпорядженні суперкапіталу.

Ю.М. Осипов

У сучасній економічній науці, яка характеризується плюралізмом та множинністю теоретичних і методологічних підходів до дослідження господарських процесів і явищ, не склалося єдиної думки щодо трактування відносин власності. Все більш чітко вираженою стає тенденція до "розчленування" права власності на один і той самий об'єкт, котру можна охарактеризувати як загальну тенденцію розвитку процесів правового регулювання відносин власності. Конструкція розчленування власності, напрацьована у феодальному праві, згідно з якою допускалось існування кількох титулів власності на одне і те саме майно, виявилась достатньо добре пристосованою для теоретичного і практичного розвитку. Внаслідок дедалі зростаючого обмеження правомочностей з часом все менше забезпечується повнота панування власника над річчю, а саме право власності з "триєдиного" права перетворюється на своєрідну "зв'язку", або "пучок", прав.

Таку тенденцію еволюції правового регулювання відносин власності видається можливим визначити як тенденцію розвитку суб'єктивного права власності в напрямі від права абсолютного до права обмеженого і зазначити, що в цілому вона збережеться як на найближчу, так і на більш віддалену перспективу. Такий розвиток зумовлює необхідність пошуку нових теоретичних підходів і конструкцій права власності. В цілому це сприяє збагаченню розуміння власності як складної системної категорії на основі дослідження відносин привласнення -- відчуження, відокремлення та поєднання її економічного та юридичного змісту, об'єктивно -- предметно- та ціннісно-мотиваційного аналізу тощо. Нові можливості та підходи до дослідження відносин власності відкривають еволюційна економіка та синергетика, які розширюють традиційну проблематику та понятійний апарат економічної науки на основі визнання складності та нелінійності соціально-економічного розвитку.

Становлення позитивного знання та його розрив з релігією в епоху Нового часу, започаткування у XVII ст. у працях французьких просвітників Вольтера, Д. Дідро, Гельвеція К. А., Гольбаха П. А., Руссо Ж.-Ж. теорії природного права, швидкий розвиток природничих, точних наук сприяли радикальному переосмисленню концепцій власності що існували на той час. На зміну уявленням про власність як про владу приходить усвідомлення власності як важливого механізму узгодження інтересів окремих індивідів та суспільства в цілому щодо задоволення існуючих потреб [1; 12; 13].

Сучасні тенденції розвитку відносин власності пов'язані з посиленням багатоваріантності, багатоманітності її типів, форм та систем; демократизацією, деперсоніфікацією та індивідуалізацією процесів привласнення, урізноманітненням об'єктів та суб'єктів відносин власності, ускладненням та збагаченням її соціально-економічного змісту. Відтак загострюється потреба у глибокому теоретичному осмисленні та адекватному відображенні нових реалій, що виникають у процесі постіндустріальної транс-8 формації економіки та суспільства, зміни наукової картини світу на основі усвідомлення складної динаміки і суперечливої єдності економічних, соціальних та духовних процесів. Саме тому сучасна теорія власності відрізняється плюралізмом наукових підходів, альтернативних течій і шкіл, які конструктивно співпрацюють та конкурують між собою, збагачуючи тим самим економічну науку.

3. Концептуальний смисл власності

Предметне поле філософських досліджень завжди включало в коло своїх інтересів власність, котра концентрувала в собі бажання, прагнення, надії, розчарування, злети, падіння, очікування людини. Відповідно до традиції загальноцивілізаційного розвитку людства, власність -- це умова, яка забезпечує свободу людини. Ухвалення рішення про долю власності забезпечено системою законів -- правових, адміністративних, моральних, котрі задають цій свободі певні рамки, призначені забезпечити врахування інтересів інших людей і суспільства в цілому. Власність є приватною справою її володаря, який "з власної волі та з власного розсуду, як самостійний власник чи пайовик і співвласник власності, що належить групі та колективу, може всім тим, чим він володіє, користуватися і розпоряджатися вільно: залишати спадщину, дарувати, продавати, переміщати1. Головний філософський смисл соціально-економічної проблеми, яка тут виникає, -- важливість збереження в рамках установлюваних законів і норм регулювання волі індивіда у справі розпорядження ним своєю власністю. Свобода повинна бути достатньо широкою, давати можливість людині реалізувати незалежність, автономію і підприємницьку ініціативу. Це потрібно для активної стимуляції її зусиль, спрямованих на підвищення ефективності тих форм діяльності, які пов'язані з використанням і розпорядженням своєї власності.

Власність розрізняється як власність (володіння) на своє "Я" і власність (володіння) на речі. Право власності (володін­ня) на своє "Я" властиве кожній людині і є передумовою її пра­вового існування, існування як суб'єкта правових відносин, учасника суспільного договору Кожний громадянин держави володіє цією правовою якістю -- бути володарем себе самого і стає внаслідок цього правовим партнером певної держави. Масштаби і розміри предметної, матеріальної власності абсо­лютно не однакові для всіх індивідів. Нерівність величини власності створює основу нерівності політичних прав участі. меркантилізм власність ренесансний

П. Козловські

Теоретичний зміст "філософії власності" актуалізує питання про гносеологічний, онтологічний, антропологічний статус економічного буття у співмірності його емпіричних і духовних, раціональних та ірраціональних аспектів. Тим самим надається матеріал для інтелектуально-морального обґрунтування відношення людини до багатства, виявляютъся взаємодії свободи і необхідності в процесі становлення людини, місце і роль власності як умови існування багатства у житті особистості й суспільства. За твердженням Е. Муньє, проблема власності, перш ніж стає проблемою розподілу благ, є "проблемою становища людини: це не стільки проблема власника, скільки проблема володіння2. Володіння розташовується між легко досяжним і тим, що належить до сфери абсолюту. Це породжує множину перехресних антиномій, які реальний світ не тільки не зумів перебороти, а й позбавив їх життєдайного змісту. Володіння, що існує завдяки власності, вимагає уваги особистості, пропонуючи себе численним об'єктам, індивідам, масам; особисте володіння спрямоване до нескінченності, оскільки одночасно аналізує й оцінює надії; воно є бажанням іншої людини і в "той самий час прагне до того, щоб самому не загубитися в ньому цілком ". Справжнє володіння -- це "внутрішній, тобто особистісний взаємообмін", який здійснюється між суб'єктом і об'єктом володіння, воно є "їх злиттям, яке зберігає своєрідність кожного з них"3. Такий висновок -- чим і якою повинна бути власність, формувався впродовж усієї історії розвитку економічного знання, невід'ємного від стратегій філософського мислення.

Аналіз власності показує її взаємозв'язок з поняттям придбання: "досить абстрактного, хоч і реального; воно буває цілком конкретним, його потрібно розрізняти за формою і, власне кажучи, завжди можна визначити. Надбання необхідно розрізняти "взагалі і окремо, природне і культурне, суспільне і приватне, законне і кримінальне, чесне й обманне"4. Придбання пов'язане з присвоєнням, "звідси, -- говорить Ю.М. Осипов, -- і феномен власності у зв'язку з надбанням -- як власності на об'єкт, який стає надбанням, і як прояв власності за лінією об'єктно-суб'єктивного моменту надбання. Розходження надбання і власності чітко виявляється в характеристиці грошей, як символу багатства і власності: самі по собі вони є достоїнством, а от вкрадені, привласнені, відібрані гроші -- не складають честі та достоїнства, хоч і можуть слугувати власнику як показник його достоїнства. Разом із тим гроші -- це власність, і якщо людини ними володіє, то виникає проблема, яким чином вони були придбані. Що цілком закономірно, оскільки "власність -- це право розпоряджатися належними власнику речами, включаючи духовну й інтелектуальну продукцію"5.

Однак гроші, незважаючи на те, що вони як зручна, компактна річ, впливають на здобуття і придбання власності, визначають тим самим і спосіб володіння нею. Але вони не вичерпують сутності власності. Проблема власності набуває широкого соціоекономічного звучання, виокремлюючись у концепт інтелектуальної власності. Її суперечливий смисл, суспільне та особисте значення допомагають розкрити філософські розмисли передових представників розвитку мисленнєвої культури.

4. Власність і справедливість у поглядах середньовічних мислителів

Проблеми змісту та структури відносин власності привертали увагу мислителів різних епох. Системність та багатогранність цієї категорії знайшли відображення у дослідженнях економістів, філософів, істориків, політологів, які спирались не лише на власні теоретико-методологічні підходи та уподобання, а й на запити епохи. Серед великої кількості дефініцій можна виокремити трактування власності як категорії влади, відносин привласнення, засобу об'єктивізації особистості шляхом вкладення волі в певну річ, крадіжки спільного майна, способу поєднання робітників із засобами виробництва, сукупності суспільних відносин, системи доступу до обмежених ресурсів, санкціонованих державою та суспільством поведінкових відносин тощо.

Філософські основи проблеми власності починають формуватися в античній інтелектуальній традиції. Різні підходи, трактування, уявлення давньогрецьких мислителів виділяють власність як умову, котра визначає різні моральні якості людини в суспільному житті -- щедрість, марнотратство, скнарість, ощадливість і т. ін. З відношенням до власності (для деяких вона може бути лише майном) пов'язані такі схильності, звички, як "розкіш", виявлена в щедрості: коли відсутнє володіння "серединою", тобто мірою. Адже надлишок майна призводить до безглуздої пишності, позбавленої смаку, зрештою -- до дріб'язковості.

Власність розрізняється як власність (володіння) на своє "Я" і власність (володіння) на речі. Право власності (володін­ня) на своє "Я" властиве кожній людині і є передумовою її пра­вового існування, існування як суб'єкта правових відносин, учасника суспільного договору Кожний громадянин держави володіє цією правовою якістю -- бути володарем себе самого і стає внаслідок цього правовим партнером певної держави. Масштаби і розміри предметної, матеріальної власності абсо­лютно не однакові для всіх індивідів. Нерівність величини власності створює основу нерівності політичних прав участі.

П. Козловські

Разом із тим античні мислителі одним із центральних предметів свого аналізу вибирали категорію власності як об'єктивної даності, яка є результатом відносин власності та права власності, виводячи звідси закони життя і розвитку сучасного їм і майбутнього людського суспільства. Вважається, що саме греки, особливо філософи-стоїки з космополітичним світоглядом, першими сформулювали ту моральну і правову традицію у відносинах власності, котру пізніше римляни поширили на всю імперію. Однак народ у самій Греції в основному чинив опір узаконенню індивідуальної власності і, як правило, її не визнавав, а спартанці навіть вважали можливими крадіжки6. Це показав Ф. Шіллер у відомому есе "Законодавство Лікурга і Солона" .

Ностальгічні нотки стосовно звичаїв спартанців продовжували зберігалися у філософських концепціях Демокріта, Платона і Цицерона. Сутність їх -- у пристрасному прагненні до такого стану речей і встановлення такого порядку, за якого б усе і вся залежали б від всесильної і всезнаючої влади. Відомо, що заради благополучного існування суспільства Демокріт вважав необхідною соціальну, політичну й економічну рівність його повноправних членів. Платон із метою недопущення виникнення корисливих інтересів у правителів в моральних устоях своєї держави пропонував законодавчо закріпити заборону останнім володіти будь-якою власністю.

Найвидатніший давньогрецький філософ Арістотель (384--322 pp. до н. е.) відносив власність до категорії влади.

Розрізняючи політичну владу і владу від природи, вчений трактував останню як панівне становище осіб, які "за своєю природою стоять вище тих людей, які є нижчими". Стверджуючи, що матеріальні блага і раби "за природою можуть належати іншим людям" і виступати предметом володіння, мислитель був переконаний, що "одним за природою належить панувати, іншим -- коритися"7. Відтак власність за Арістотелем -- це влада власника над об'єктом власності, здобута ним на основі природних переваг.

Є тільки одне благо -- знання і одне тільки зло -- невігласт­во. Багатство і знатність не приносять ніякого достоїнства -- навпаки; приносять лише недобре... Доброчинність же поля­гає у словах: нічого понад міру!

Сократ

У контексті власності Арістотель розглядає честь, безчестя, величавість, приниженість та інші властивості людини, переходячи в підсумку до "величі душі", пов'язаної з "мудрістю". Майном і власністю краще за всіх користується той, хто має чесноти, насамперед щедрість. Адже "властивість чесноти полягає, скоріше, в тому, щоб робити добро, а не приймати його, і в тому, щоб робити прекрасні вчинки більше, ніж у тому, щоб не робити ганебних"8.

Тому подяка належить тому, хто дає, а не тому, хто бере. Багатство не виникає просто так. Арістотель засуджує тих, хто скаржиться на долю, яка нібито обділяє майном і багатством найменш гідних. Але для володіння власністю потрібно докладати зусиль, старання. У цій настанові великого мислителя В. Зомбарт побачив наявність "духу капіталізму".

Для Аріє то теля власність -- не стільки і не тільки майно. Отже, у її придбанні важливо сполучити раціональне і моральне. Тому щедрий (як зразок чесноти) і давати, і витрачати власність буде на те, на що потрібно, і стільки, скільки потрібно, однаково і у великому, і в малому, і при тому із задоволенням. Крім того, він буде брати, чи здобувати, заробляти "звідки потрібно і скільки потрібно". Власність не є сама по собі чеснотою, "як і справа, на яку щедрий витрачає придбане майно; для власності найцінніше -- стати найбільш дорожчою -- наприклад, як золото, а найцінніше для справи, на яку витратилися, -- велич і краса; адже споглядання цього вражає, а розкоші властиво вражати..."9.

Дотримуючись традицій епохи, в яку відбувається пошук сутності людини і смислу її життя, Арістотель свої міркування з приводу власності актуалізує на її морально-етичному чи, як сказали б сьогодні, філософсько-антропологічному характері. Ставлення до неї визначає сутність людини, її позитивні та негативні якості й властивості. Так, міркуючи про задоволення і бажання, до яких завжди прагне людина, Арістотель одних відносить до гідних, інших -- до протилежних, а майно і прибуток, як перемога і пошана, належать до речей "серединних", тобто до таких, котрим неприйнятні крайні позиції -- чи "так", чи "ні"10. Отже, придбання власності, як і розпорядження нею, не терпить поспішності або необдуманих дій і висновків. Необхідні міркування, обговорення, виявлення істини, що відповідало духу античної мудрості.

Людина може бути тільки своїм власним володарем, але не власником самої себе, не говорячи вже про те,щоб бути влас­ником інших людей, адже вона відповідальна за людство у своїй особі.

І. Кант

Власність -- це об'єкт володіння, користування нею завжди нерівне: в одному випадку об'єктом, річчю, майном користуються для властивої їм мети призначення, а в іншому випадку -- для не властивої їм мети призначення. Наприклад, взуттям користуються і для того, щоб одягти його на ноги, і для того, щоб обміняти його на іншу річ, яка також є власністю, але належить іншому. Але й у тому, і в іншому випадку взуття -- об'єкт користування, залежно від призначення -- чи то для прямого споживання, чи то для обміну. Тим самим Арістотель прагнув знайти смисл власності, яка була мірою, що зв'язувала господарство.

Мислитель не вникає у структурні тонкощі товарного виробництва, що не дає йому можливості "вийти" на аналіз філософсько-економічної сутності власності. Адже вона як особлива сутність у виробничій діяльності, у господарстві "наявна як регулятор товарного виробництва"11. Арістотеля більше цікавлять "похідні" від володіння власністю, те, що нею породжується. До них належить низка таких важливих явищ економічного і суспільного життя, як поділ праці, господарство, обмін, багатство, вартість у її двох видах, розподіл, володіння, справедливість, і в їхньому контексті -- гроші, які є способом "зняття" розбіжностей і антиномій, що виникають між ними. В підсумку виникає уявлення про суспільство, де повинні існувати відносини "рівності". Але справедливим може бути тільки рівність за достоїнством. Тому справедливість -- це рівність, але рівність не для всіх, а для рівних12. Звідси всі моральні, філософсько-антропологічні висновки ґрунтуються на основі існуючої власності, якою володіє той чи інший громадянин поліса. Багатство -- це прояв, виявлення власності, воно є її законом, оскільки виражає взаємозв'язок усіх елементів економічної системи.

Постановка Арістотелем проблеми власності сприяла встановленню традиції ціннісного відношення до життя, а не лише абстрактно-числової моделі світу, у якій відбувається своєрідний "прогрес дезінтеграції духу". Власність виступає відокремленою від грошей, які є її кількісним показником. Разом із тим Арістотель, котрий включив економічні і господарські проблеми в поле філософського аналізу, не тільки зміг зберегти адекватність сприйняття буття, а й створив повноцінну метафізику економіки. Тим самим він зберіг органічний і цілісний погляд на світ і людину, реалізувавши свою концепцію в реальному способі буття та діяльності, що по-своєму актуалізувало проблему сенсу життя, яку не можна вирішити без з'ясування сутності власності.

Хто витрачає за достоїнством на дрібне і примітивне, не називається гідним. Наприклад, той, хто давав багато жебра­кам. А той називається так, хто достойно витрачає на великі справи, отже, хоча гідний -- це людина щедра, щедра людина зовсім не є гідною...

Отже, гідна людина піде на витрати в ім'я прекрасної мети (оскільки це загальна властивість доброчинності), причому із задоволенням і розтратно. І вона буде більше дивитись за тим, щоб усе було якомога красивіше і влаштовано найкра­щим чином. Таким чином, гідна людина з необхідністю також і щедра, тому що і щедрий стане витрачати те, що потрібно, і так, як потрібно. Адже не одна доброчинність у власності й у справи, на яку витрачаєш, оскільки для власності найбільш цінне -- коштувати якомога дорожче, наприклад як золото, а найбільш цінне для справи, на котру витратились, -- велич і краса.

Арістотель

Осмислення Арістотелем економічної проблематики обумовлене прагненням створити цілісну концепцію суспільного буття і людини, нерозривно пов'язаних з питанням володіння власністю як одним з варіантів смислу життя. У Стародавній Греції метафізичні розмисли Арістотеля давали людині необхідні орієнтири для визначення себе в розмаїтті можливостей, які надавала тогочасна соціоекономічна й політична реальність.

Інша справа -- Стародавній Рим, який у зв'язку з особливостями свого соціально-політичного й економічного буття породжує правову свідомість. Але у праві Стародавнього Риму немає єдиної дефініції власності, що ґрунтується на уявленні про власність як цілісну інституцію. У юридичній конструкції права власності існувало кілька самостійних правових можливостей, основними з яких були володіння, користування і розпорядження речами, тваринами, іншими людьми. Так встановлювалася своєрідна система узаконених державою "правил гри", яка регламентувала відносини власності. Основоположна тріада відносин власності визначалась таким чином:

...