Еволюція теорії власності в ренесансному меркантилізмі

-- володіння (jus possidendi) -- юридично забезпечена і гарантована законом можливість мати певні конкретні об'єкти власності у своєму господарстві;

-- користування (jus utendi et jus fruendi) -- юридично забезпечена і гарантована законом можливість здобувати у процесі використання об'єкта власності його корисні властивості;

-- розпорядження (jus disponend) -- юридично забезпечена і гарантована законом можливість визначити долю об'єкта власності шляхом зміни його належності, стану, призначення, передачі у довірче управління іншій особі тощо.

Перераховані правові можливості тісно пов'язувалися змістом права власності, оскільки користування об'єктами власності було можливим лише за умови фактичного володіння ними. Одночасно розпорядження, що ґрунтувалося на володінні та користуванні об'єктами власності, утверджувало відносини привласнення. Для визначення власності у давньоримському праві використовувались терміни dominium і proprietas, які відображали два її найхарактерніші аспекти: "легальне панування" і "права на належність". При цьому режим dominium мав вищий статус.

Наукова чіткість Арістотеля, який допускав слабкість людини у виборі засобів для досягнення мети і спробував знайти обґрунтування кожному існуючому факту життя, в тому числі вартості, багатству і власності, втрачається у стоїцизмі, популярному в давньоримському інтелектуальному середовищі. В ньому головним завданням є не просто знання про добро, а головним чином активна воля до нього. Суто життєво-практичні, економічні питання відступають на другий план. Проблема вибору звужується до полярності самовизначення -- життя або смерть. Для Сенеки (4--65 pp. н. е.), видатного представника стоїчної філософії, життя і все, що є в ньому, не є безумовним благом. Життя цінне за наявності в ньому моральної основи, а у разі її втраченості людина має право на самогубство. Але воно допустиме тоді, коли розум і моральне почуття підказують непотрібність такого життя для людей.

Правда про доброчинного полягає ще і в тому, що він багато робить заради друзів і батьківщини і навіть помирає за них, якщо потрібно: він тратить майно та почесті і взагалі блага, яких тримаються інші, залишаючи за собою лише моральну красу; він скоріше бажатиме відчути сильне задоволення за короткий термін, а неслабке за тривалий, і рік прожити пре­красно більш важливо для нього, ніж багато років -- як вийде, і одному величному вчинку він віддає більшу перевагу, чим ба­гатьом, але незначним.

Арістотель

Подібна налаштованість передбачає вибір у бік духовного, а не предметно-речовинного. Вважаючи слово носієм змісту духовності, Сенека визначає своє відношення до власності, презирство до якої, а також до багатства і грошей виховується тривалими розмовами про багатство душі, про зменшення своїх бажань: "Хто хоче менше, той менше потребує". В цій проповіді аскези прослідковується майбутня традиція засудження багатства і власності як "благотворного моменту життя" в християнстві (Ю. Осипов). Не багатство, слава, гроші, власність, а "дух" і "душа". Саме вони переконують людину в моральності матеріальних спокус. "Гроші нікого не зробили багатими, -- писав Сенека, -- навпаки, кожного вони роблять ще більш жадібним до грошей. Багатство засліплює натовп і приваблює до себе погляди, якщо з дому виносять багато грошей, якщо дах у нього щедро позолочений. Але щастя таких багатіїв дивиться на вулицю; а той, кого ми позбавили і від натовпу, і від фортуни, щасливий зсередини"13. Вихід у тому, щоб все співмірювати з природою, проникнутою божественним духом. Той, хто цього дотримується, не тільки не відчуває, а й не боїться бідності. Адже благо є в кінцевому підсумку не в багатстві, не в грошах, не у великій власності чи землі. Власне благо полягає у виправленні й очищенні душі, котра в суперництві з богами піднялася б вище від людських мрій, вбачаючи все для себе, тільки в собі самій. "Ти -- розумна істота! Що ж є твоє благо? Досконалий розум! Вважай себе благим тоді, коли сам станеш джерелом усіх своїх радощів"14. Щастя і благо прийдуть до людини тоді, коли не власність, а духовна свобода стане головним багатством.

Такого роду міркування, щодо матеріальних цінностей, майна, власності, багатства були перехідним етапом до християнської світоглядної парадигми, в якій проблеми економічного буття і господарської діяльності набували зовсім іншого звучання. Але чи змінило це статус власності?

Суспільна думка середньовічної Європи розвивалась на ґрунті феодальних відносин під всебічним та всеохопним впливом християнства. Теологічні філософські концепції, що ґрунтувалися на ідеї рівності всіх людей перед Богом, визначали власність як дар Творця людям. Так, в усіх п'ятикнижжях Мойсея проголошувався принцип справедливості, заснований на визнанні недоторканності шести основних прав людини: на життя, власність, одяг, житло, працю, відпочинок. Водночас праведним вважалось життя, присвячене виконанню кожним своїх обов'язків на основі усвідомлення того, що земні блага довірені людині Богом. Відтак людина проголошувалась не стільки господарем, скільки управителем своєї власності за "вищою довіреністю".

Подібна позиція зумовлювалась тим, що середньовічному світогляду (як і античному) було властиве відчуття "антропоморфної природи космічної людини. Людина володіла відчуттям аналогії, більше того, родинності структури космосу і своєї власної структури"15. Переживання себе як космосу, тобто частини і відображення всезагальної гармонії і порядку, означало відсутність мети між особистістю і навколишнім предметним світом, давало відчуття права на перебування в цьому світі, як у своєму. І хоча його присвоєння переважно мало суто спіритуальні форми (праведники і святі тримали в руках сферу або присвячений ним собор), відчуження від товарного (матеріального) світу або обмеження спілкування з ним виключно цілями виробництва, без сумніву, були б сприйняті як посягання не лише на особистість, а й на весь космос, на Божественну гармонію, а головне -- позбавлені можливості побачити істину, адже "дух людський, стверджували богослови, не в змозі оволодіти істиною інакше, як за посередництва матеріальних речей "16.

У трактатах "Отців Церкви" Терту ліана, Климента, Кіпріана Ниського та інших засуджувалась бездіяльність та звеличувалась людська праця, на основі якої допускались володіння майном та обов'язкова доброчинність. "Якби кожний, взявши те, що необхідно для власних потреб, а надлишок передав би нужденним, ніхто не був би багатим, ніхто не був би бідним і убогим, -- писав Василій Великий. -- Чи не голим вийшов з материнської утроби? Звідки ж у тебе те, що маєш тепер? Якщо скажеш, що це випадково, то ти безбожник, не визнаєш Творця, не вдячний Дарителю. А якщо визнаєш, що це від Бога, то назви причину, з якої отримав ти. Невже несправедливий Бог, який не порівну поділив між нами необхідне для життя? Чому ж ти збагачуєшся, а хтось перебуває у бідності? ... Хіба ж ти не користолюбець, не хижак, коли обертаєш у власність те, що отримав лише у розпорядження?"17.

У працях відомого релігійного мислителя Августина Блаженного (354--430 pp.) непорушною апостольською заповіддю визнавався "обов'язок годуватись фізичною працею", а приватна власність трактувалась як причина сварок, ворожнечі та розбрату ніж людьми. Доброчинність тим вища, чим більшою кількістю речей зневажає людина. Августин розмежовує всі блага людського життя на ті, котрі потрібно любити і якими слід насолоджуватись, і на ті, котрими потрібно лише користуватися. До перших належить любов до Бога як вічного добра й останнього джерела всякого існування. До других -- усі речі і блага конкретного світу. Без них не можливо прожити, ними необхідно користуватися, але любити і тим більше прив'язуватися до них, забуваючи про вище призначення людської душі означає вчинити всупереч християнській моралі18.

Для Августина душа -- це постійна діяльність, яка встановлює, що земні блага, -- лише засіб для культивування "вищих цінностей". Звідси висновок, що бідність і злиденність найбільше сприяють спасінню, хоча багатство за правильного використання зовсім не може бути перепоною на шляху до спасіння. Матеріальний добробут, власність, гроші випадають людям не за їхні особисті заслуги і не за їхні достоїнства. Добробут, власність, майно, як і все в цьому житті, є зовсім незрозумілим для людського розуму рішенням божественного промислу. Тому прагнення до урівняння багатства і бідності є безглуздим, оскільки нерівність буде існувати до кінця земного життя.

Однак у цьому житті є і пристрасть до прибутку, наживи, "процвітає і жадоба грошей", прагнення до свого задоволення за межами процесу виробництва, бажання отримання благ і навіть більшою мірою торгівлі благами. Скоріше це і змушує Августина виправдовувати існування багатства і злиденності, виводячи їх із концепції історії, котра визначається боротьбою двох царств -- божого і земного (людського).

Правда про доброчинного полягає ще і в тому, що він багато робить заради друзів і батьківщини і навіть помирає за них, якщо потрібно: він тратить майно та почесті і взагалі блага, яких тримаються інші, залишаючи за собою лише моральну красу; він скоріше бажатиме відчути сильне задоволення за короткий термін, а неслабке за тривалий, і рік прожити пре-красно більш важливо для нього, ніж багато років -- як вийде, і одному величному вчинку він віддає більшу перевагу, чим ба-гатьом, але незначним.

Арістотель

Для Августина багатство, яке міститься в наявних грошах і власності, спонукає людину до постійного прагнення їх збільшення, і воно "здатне лише до позагосподарського й аморального розвитку"19. Тому зрозуміле засудження Августином егоїзму, ненаситного прагнення до концентрації матеріальних благ, яких на світі ніколи не вистачає, до задоволення низьких пристрастей. Ці якості, котрі начебто становлять основу громадянських доброчинностей (про що свідчить історія Риму), насправді завжди породжували чвари і суперечки між людьми. Багатство і власність не рятують людину, вони пов'язані з владою, але будь-яка влада має насильницький характер, оскільки є великою розбійницькою організацією.

Однак будь-яка влада -- від Бога, тому соціальна нерівність (багатство, як і бідність) є необхідним наслідком зіпсованості людської природи первородним гріхом. Прагнення до рівності -- це порушення принципу постійності, адже "основна риса докапіталістичного життя є риса впевненого спокою, властивого кожному організованому життю"20. Отже, власність, багатство є таким самим природним станом людини як суб'єкта соціального буття, як і зло, добро, оскільки у своєму земному існуванні суспільство праведників, які становлять Божий Град, перемішане із земним царством, "вкраплене" в "різнолику" форму, що складається з язичників, єретиків, невіруючих, які зробили своїм Богом здирництво, гроші, власність. І так, відповідно до божественного провидіння, буде продовжуватися до кінця існування людства.

Розглядаючи приватну власність як законну інституцію людського суспільства, відомий теолог середньовіччя Тома Аквінський (1225--1274) засуджував вимоги "єретиків" про передачу майна від багатих до бідних відповідно до вчення раннього християнства. Наголошуючи на законності існування приватної власності як основи встановленого Богом порядку, що уможливлює певну станову ієрархію, він підкреслював: "Подібно до того, як людина від природи гола, а одяг є результатом її власного винаходу, так і право природної власності дано не природою, а людським розумом"21.

Софістичність трактування приватної власності виявлялась у тому, що, з одного боку, Тома Аквінський вважав її необхідною поступкою людським слабкостям, оскільки те, що належить усім, не належить нікому. Відтак приватна власність, на думку видатного теолога, забезпечує порядок у господарському житті, мирне співіснування людей, які більше працюють і менше сперечаються. Водночас, проголосивши єдиним власником усіх благ Бога, мислитель стверджував, що кожна людина повинна володіти і розпоряджатись своєю власністю так, ніби остання належить усім. Це набуває свого прояву в готовності поділитись із бідними і нужденними. Трактуючи власника як управителя майном, що належить усім, Том а Аквінський був переконаний, що держава повинна гарантувати недоторканність приватної власності. Це виступає важливим стимулом до праці, породжуючи зацікавленість у стабільності та порядку22.

У соціальному житті Тома Аквінський був представником статичного погляду, відповідно до якого кожний є, стоїть на своєму місці й залишається на ньому все життя. Божественна благодать залежить від зусиль людини. Встановлення кастовості як принципу життєдіяльності соціального організму в умовах західного суспільства набуло форми задоволення потреб -- вони повинні відповідати соціальному становищу людини. У вченні Томи Аквінського ідея матеріального змісту, відповідного соціальному, є важливою основою: потрібно знайти міру -- обмежувач, котрий би регулював ставлення людини до світу зовнішніх благ. Цей критерій полягав у тому, що зміст повинен відповідати соціальному становищу. Звідси встановлюється міра багатства й власності -- людина багата і володіє такою кількістю благ, які відповідають її соціальному статусу23. Іншими словами, ніхто не може своєю працею досягнути вищого становища, і відповідно, не може нажити собі багатства, котре забезпечує цей високий рівень.

Міркування середньовічних мислителів про власність показують: незважаючи на тотальне проникнення релігійних цінностей у всі сфери сучасного суспільства, прагнення церкви побудувати життя на Богом даній землі відповідно до заповітів і настанов Ісуса Христа, що заперечували багатство, власність залишалася важливим соціальним інститутом. Прагнення віднайти й зберегти своє тут, на Землі, як і раніше, було тим, що турбувало людину. Тому-то не змогли вирішити цю проблему навіть ті, що були канонізовані католицькою церквою як святі. Власність виявилася абсолютним атрибутом земного життя.

Навіть на думку язичницьких філософів, серед корисних благ багатство займає останнє місце. Навіть якщо ти один володієш всім золотом, яке тільки є, всіма дорогоцінними каменями, невже стане від цього твій розум хоч на волосину кращим, гнучкішим, чеснішим? Невже це сприяє тілесному здоров'ю?

Невже робить сильнішим, красивішим, молодшим? -- Але приносить задоволення. -- Однак вони смертоносні. -- Але набуває честь. -- Однак яку? Зрозуміло, оманливу, котру да­ють ті, котрі захоплюються не інакше як глупотою і подобатись яким є майже образливим. Істинна честь бути похваленими, вища честь -- Христу сподобатись! Істинна честь -- нагорода за доброчинність, а не за багатства.

Еразм Роттердамський

У XIV--XV ст. стверджується думка, що завдяки своїй праці кожний може піднятися соціальною драбиною, здобути власність і розбагатіти. Праця є основою праведності та справедливості. За переконанням В. Зомбарта, в цей час народжується "принцип соціальної активності індивіда. Його поширення і ствердження багато в чому сприяли зародженню підприємницького руху, котрий ставив за безпосередню мету -- власність і багатство. В XIV ст. спостерігається "панування мамоністичних тенденцій", скрізь "багатство і власність вихваляються як необхідні культурні блага"24. Аскеза, терпимість, святість, помірність відходять на другий план, на перше місце висувається виробник, суб'єкт діяльності, сповнений бажання діяльності, мети досягнення головного блага -- багатства, майна, власності.

5. Еволюція теорії власності в ренесансному меркантилізмі

Прагнення до збагачення і здобування дедалі більшої кількості власності свідчило про перехід до нової епохи -- Відродження. В господарському житті починає стверджуватися меркантилізм. Це епоха діяльності людини, котра пізнає структуру світу і впливає на нього. Морально-релігійні канони пов'язуються з констатацією причин, що визначають напрямок діяльності людини. Поняття природного набуває, замість старого значення, яке стверджувало канонічні норми, інший зміст: природним є те, що відповідає законам природи. Звідси цілком зрозумілим для природи людини є прагнення до багатства і збільшення власності, майна, грошей. На місце моральному засудженню жадібності, невіри, надмірності тощо висувається інтерес. Н. Макіавеллі (1469--1527) обґрунтовує думку, що інтерес -- найбільш могутній стимул людських дій. Його прояви численні, але більш за все він визначається прагненням людей зберегти своє майно, свою власність, прагненням до досягнення багатства. Втрата майна і власності -- більше зло, ніж смерть батька. Спочатку задоволення власних інтересів, а вже потім турбота про честь, справедливість, гідність.

Епоха меркантилізму охопила тривалий історичний період (XV--XVII ст.), пов'язаний з Великими географічними відкриттями, процесами первісного нагромадження капіталу з країнах Західної Європи, переходом до "високого" Відродження і Просвітництва. В цей період в економіці провідних західноєвропейських країн натурально-феодальна господарська система почала поступатися місцем ринково-підприємницьким економічним відносинам. Зростає товарообіг, розвивається внутрішня і зовнішня торгівля. Становлення централізованих західноєвропейських країн, поширення світової торгівлі й мануфактурного виробництва сприяли поглибленню ринкових засад функціонування національних економік та розвитку великих середземноморських міст, які стали осередками розвитку торговельно-купецького капіталу.

Добре мати славу щедрого правителя. Проте той, хто виявляє щедрість, щоб бути відомим як щедрий, шкодить самому собі. Адже якщо виявляти її розумно і належним чином, про неї не дізнаються, а тебе все одно звинуватять у скнарості, тому, щоб поширити серед людей славу про свою щедрість, ти пови­нен будеш вигадувати в чудових видумках, але, чинячи таким чином, ти виснажуєш казну, після чого, не бажаючи розлучати­ся зі славою щедрого правителя, змушений будеш понад міру обтяжувати народ податками і дійти до непопулярних способів пошуку грошей. Всім цим ти поступово викличеш ненависть підлеглих, а з часом, коли збіднієш, -- то і презирство. І після того як багатьох розориш своєю щедрістю і не багатьох нагоро­диш, перше ж утруднення повернеться для тебе бідою, перша ж небезпека -- поразкою. Але якщо ти вчасно отямишся і захо­чеш виправити справу, тебе відразу ж звинуватять у скнарості.

Н. Макіавеллі

У цей період відбувається зміна власності в її якісних визначеннях, що зумовлювалося зрушеннями у соціальній структурі населення, його диференціації за рівнем та умовами життя. Зменшилися частка селянства, яке розшарувалося на заможних та бідних, також з'явилися мануфактурники з одного боку, та наймані робітники, ремісники, службовці -- з іншого, почав формуватися середній прошарок -- службовці, юристи, лікарі, вчителі, вчені та ін.

Розкол католицької церкви у XVI ст. та Реформація започаткували нову ідеологію -- протестантизм, господарська етика якого відкидала непродуктивні витрати і показне споживання, сприяла реабілітації "торговельної діяльності та прибутку", "розкріпаченню" підприємництва та становленню капіталізму в Західній Європі. Інтенсивний процес формування світового ринку і різке збільшення обсягів внутрішньої та зовнішньої торгівлі посилили впевненість суспільства в тому, що джерелом зростання національного багатства є гроші, отримані у сфері зовнішньоторговельного обліку. В цей період суспільна думка починає відмовляється від релігійних догм і звертається до реальних проблем господарської практики.

Це набуло яскравого вияву у філософських поглядах на концепцію власності. М. Монтень (1533--1592) у знаменитих "Дослідах" критикував становий поділ і облаштування сучасного йому стану суспільства, ідеалізуючи суспільство первісне, яке не знало майнової нерівності і соціального становища відповідно до кількості власності. Він вказував, що "всі люди повинні бути рівні за своїм природним правом". Н. Макіавеллі, який почав досліджувати внутрішньодержавні суперечності, однією з їх причин назвав нерівномірність розподілу власності між членами суспільства. Він вважав найбільш доцільним шляхом її подолання створення прошарку багатого, заможного торгово-ремісничого населення, чиє "володіння певною власністю буде утримувати його від якихось неврівноважених дій і вчинків".

Ще одним видатним твором, в якому високо оцінюється власність та її роль у розвитку суспільства, стали " Шість книг про "державу" Ж. Бодена. Саме він одним із перших починає використовувати історичний метод у дослідженні публічного і приватного права, на основі чого робить висновок, що римське право Юстиніана, яке раніше вважалося ідеальним і непорушним, історично було лише частиною правового вчення і, таким чином, було неповним. Фактично це стало причиною революції в галузі цивільного права, викликаної переходом суспільства до буржуазних відносин, які узаконювали приватну власність.

Якщо правителя привела до влади знать всупереч волі на­роду, то перший її обов'язок -- заручитися дружбою народу, що знову-таки неважко зрозуміти, якщо взяти народ під свій захист. Люди ж такі, що відчуваючи добро з боку тих, від кого чекали зла, особливо прив'язуються до благодійників, тому народ ще краще буде ставитись до правителя, ніж якби сам привів його до влади. Заручитися ж під гримкою народу можна різними способами.

Н. Макіавеллі

Наслідком наявності приватної власності, за Ж. Боденом, виступає майнова власність. Вона виступає необхідністю для існування країни, але це не повинно виявлятися в потворних формах. Спільна власність належить до концепції держави, однак держава не може встановлювати податки довільно; при цьому частина майна не може бути надто великою, оскільки, як правило, спостерігається, що кожний зневажає загальними справами, якщо з них неможливо отримати вигоди для себе. Приблизно в цей самий період Т. Мор стверджував, що життя в умовах спільності майна -- єдиний шлях спасіння від розбратів у суспільстві, однак вплинути на нього неможливо там, де володарює приватна власність. Такий шлях був неприйнятним для Ж. Бодена, якій вважав, що майнова рівність згубна для держави і в жодному випадку не визнавав можливості нового майнового урівнювання громад. Він вважав, що чим менше в країні бідних і дуже багатих, тим міцніша буде держава. Отже, для Ж. Бодена лише майнові відносини здатні об'єднувати людей у суспільстві. Як показала історія, саме ці відносини дотепер є найбільш традиційним об'єднувальним началом.

Епоха меркантилізму разом із ренесансними і реформаційними ідеями вносить у розуміння власності раціональний момент: право на задоволення природних потреб. Така світоглядна установка перетворювала людину не в сліпого послідовника або встановлюваних догм, або плотських бажань, а в розумного, діяльного індивіда, який прагне досягнення власності шляхом діяльності як одного зі складових блага. В такій постановці проблеми людина починає відчувати себе вільною, господарем власної долі і творцем власної історії. Тільки такою могла бути історія власності на шляху її ринково-економічного удосконалення.

Висновки

Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим - це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.

Отже власність - це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей - продуктів праці. Це - ставлення індивідів один до одного і відповідно їх відношення до матеріалу, знарядь і продуктів праці.

Відносини власності, як видно, виникають лише за наявності принаймні двох суб'єктів. Славнозвісний Робінзон Крузо не був власником, хоч мав певні речі у своєму вжитку, бо ні з ким було вступати у відносини їх відчуження. І коли випадок послав йому П'ятницю, він чинить просто: позбавляє П'ятницю прав економічної відособленості та юридичної самостійності, роблячи йог членом єдиної сім'ї. цим нехитрим актом Робінзон знищує саму умову появи власності.

Суб'єкти власності - це індивіди, фізичні особи, які в процесі відчуження - привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва - окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо.

Об'єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включати землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці. (Див.: Корнієнко В. Суспільна)

З аналізу цих ознак випливає, що категорію власності необхідно розглядати з двох боків: економічного змісту та юридичної форми. Економічний зміст власності, як уже зазначалося, полягає у відособленому присвоєнні результатів економічної діяльності людей і реалізується як соціально-економічні відносини між людьми.

Структура власності являє собою сукупність різних типів, видів, форм і систем власності, що діють або можуть діяти в суспільстві. У структурі власності насамперед слід виділяти два її типи: перший - трудова, не експлуататорська і другий - експлуататорська власність. Тип власності - експлуататорська власність. Тип власності характеризує спосіб поєднання робочої сили і засобів виробництва.

Розрізняти два її види: приватну (індивідуальну) та суспільну (колективну) власність.

Первісні форми власності мали своєю передумовою природний фактор - землю з її плодами, оскільки впродовж тисячоліть, що передували буржуазному суспільству, панівне становище в економіці посідало сільське господарство.

У середні віки пануючою стала феодальна земельна власність, за якої земля не належала виключно окремій особі. Взаємні відносини як у середині класу феодалів (сеньйорів і васалів), так і між земельними власниками і безпосередніми виробниками базувались на особистому володарюванні і підкоренні.

За сучасних умов розвитку продуктивних сил нові організаційні форми капіталістичного виробництва істотно трансформують економічні відносини, а разом з ними і систему власності. Поступово буржуазна економіка трансформується в систему змішаної економіки, де відбувається заперечення буржуазної власності і розриваються перехідні форми власності нового способу виробництва.

Концентрація і централізація капіталу і виробництва привели до виникнення акціонерних компаній, які перетворились у панівну форму капіталістичного виробництва і зумовили появу асоційованої чи корпоративної форми власності. Прогресуючий розвиток останньої є водночас процесом усунення капіталістичного способу виробництва в класичних формах.

У сучасних умовах економічною основою ринкової економіки є як приватна власність, так і економічна самостійність і юридична свобода товаровиробників, і цим останніми можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. А юридичні особи - це вже певні трудові колективи, асоційовані виробники, які можуть господарювати на колективних формах власності.

Якщо ж метою приватизації є створення класу нових приватних власників, то цього швидко можна досягти через продаж існуючих державних підприємств тим, хто має гроші. Але цей шлях досить тернистий і соціально небезпечний, бо фактично позбавляє безпосередніх трудівників права володіння створеним виробничим потенціалом, що може призвести до гострих соціальних конфліктів.

Список використаних джерел

1. Базилевич В. Д. Інтелектуальна власність: підручник / В. Д. Базилевич. - К. : Знання, 2006. - 432 с

2. Ястремська О. М. Інтелектуальна власність : навчальний посібник / О. М. Ястремська, Д. О. Ріпка. - Х. : Вид. ХНЕУ, 2010. - 280 с.3. Мікульонок І. О. Основи інтелектуальної власності / І. О. Мікульонок. - К.: Політехніка, 2005. - 230 с.

Размещено на Allbest.ru