Сутність грошей та їх властивості

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Сутність грошей та їх властивості

грошовий безробіття інфляція ціноутворення

У світовій економічній літературі представлені кілька альтернативних концепцій походження грошей. Одна з них - раціоналістична - вважає гроші результатом згоди між людьми, які визнали необхідність запровадження спеціальних засобів для обслуговування мінового обороту. Вперше ця концепція була висунута Аристотелем. Така думка була поширеною у теорії грошей до ХVІІІ ст.

Різновидом раціоналістичної концепції є державна теорія грошей німецького економіста Г.Кнаппа. В книзі «Державна теорія грошей» він назвав гроші «продуктом правопорядку», творінням державної влади, встановленим законом платіжним засобом. Таким чином, раціоналістична концепція заперечує товарну природу грошей, їх стихійне походження.

Представники іншої концепції - еволюційного походження грошей - вказують на товарну природу грошей, стихійне виділення їх із загальної маси товарів і на їх особливе місце в економіці. Всебічно ця концепція була обґрунтована в роботах К.Маркса та його послідовників. Згідно з нею, процес еволюції та становлення грошей представляє собою зміну форм їхньої вартості:

1. Проста або випадкова форма вартості грошей - відповідала ранній стадії товарного обміну між общинами, коли він мав стихійний характер: один товар відображав свою вартість в іншому, протилежному йому товарі. Проста форма вартості була властива низькому рівню розвитку продуктивних сил. При натуральному господарстві надлишок продукції виникав лише періодично, час від часу. Товари, які вироблялися в надлишку, випадково змінювали свою вартість через посередництво іншого товару (наприклад, одна вівця дорівнювала одному мішку зерна). Мінова вартість при такому обміні могла часто змінюватися у часі та в просторі. Однак вже в цій простій формі вартості були закладені основи майбутніх грошей. Виникає два полюси вираження вартості товару: на І-му - товар, що виражає свою вартість і відіграє активну роль. Він знаходиться у відносній формі вартості. На ІІ-му товар, що є матеріалом для відображення вартості першого товару - він відіграє пасивну роль і знаходиться в еквівалентній формі вартості.

Труднощі безпосереднього обміну товару на товар полягали у неспівпаданні потреб кожної сторони саме у тому товарі, що пропонується іншою; не враховувались інтереси товаровиробників і не дотримуватись вимоги еквівалентності обмінюваних товарів; існувала неподільність певних видів товару тощо.

2. Повна або розгорнута форма вартості відображає більш високий ступінь розвитку поділу праці, що зумовлює включення в обмін багатьох предметів суспільної праці, а кожний товар, який знаходиться у відносній формі вартості, протистоїть множині товарів еквівалентів. У зв'язку з такою множиною товарів еквівалентів вартість кожного окремого товару не отримує закінченого вираження.

3. Загальна форма вартості. Особливість цієї форми вартості полягає в тому, що роль всезагального еквіваленту ще не закріпилась за одним товаром, і в різний час її почергово виконували різні товари. Коли товар стає головною метою виробництва, то кожний товаровиробник за продукт своєї праці прагнув отримати загальновизнаний товар-еквівалент. Виходячи із цієї об'єктивної необхідності, з товарної маси стали виділятися товари, що виконують роль загального еквіваленту. Загальними еквівалентами ставали худоба, хутро, сіль і т.п. Однак в цій ролі товари затримувалися недовго, оскільки не задовольняли вимог товарного обігу і за своїми властивостями не відповідали умовам еквівалентності.

У результаті розвитку обміну загальним еквівалентом протягом тривалого періоду стає один товар, здебільшого метал. Цей процес становлення товару, як загального еквіваленту, дуже складний і тривалий, Він визначив появу четвертої форми вартості - грошової, для якої характерні такі риси:

- загальне визнання даного факту як покупцем, так і продавцем, тобто обидва суб'єкти не можуть відмовитися при обміні своїх цінностей на даний товар-гроші;

- наявність особливих фізичних властивостей у товару-грошей, придатності для постійного обміну;

- тривале виконання грошима ролі загального еквівалента.

Отже, цілком очевидним є висновок про те, що гроші виникли стихійно з товарного обміну. Більш придатними для виконання ролі грошей виявилися дорогоцінні метали: золото і срібло.

Таким чином, гроші за своїм походженням - це товар. Виділившись із загальної товарної маси, вони зберігають товарну природу і мають ті ж самі дві властивості, що і будь-який інший товар: володіють споживчою вартістю (наприклад, золото в формі грошей може використовуватися як прикраса і задовольняти естетичні погреби людини) і вартістю, оскільки на виробництво товару-грошей (золота) витрачена певна кількість суспільної праці.

Наведене вище не означає, що в появі грошей не існувало раціонального чинника. Гроші, передовсім, явище суспільного характеру і виконує як економічні, так і соціальні функції, а тому гроші і держава існують у взаємозв'язку. Проте роль держави була неоднозначною нарізних етапах становлення грошей. На етапі появи грошей роль держави мінімальна - ринок висуває потребу в грошах та обирає найбільшприйнятний товар, що відіграє роль загального еквівалента, висуває певні потреби щодо якісних властивостей цього товару. З появою грошової (металевої) форми вартості виникає потреба у державному регулювання форми та виду металевих шматків, їх реального вагового вмісту - масштабу цін. Завдяки державі стала можливою заміна металевих грошей на знаки вартості. Загалом, аргументами об'єктивності появи грошей є такі:

1) саме ринок спричиняє об'єктивну потребу в грошах, з якою держава повинна рахуватись;

2) ринок висуває жорстокі умови до носія грошових функцій, і держава повинна вибрати носія, який здатний найповніше задовольнити ці вимоги;

3) кількість грошей в обігу визначається об'єктивними закономірностями, які повинні враховуватися державою в її регулятивних діях.

2.Сутність грошей

У сучасній світовій економічній теорії існує кілька принципово різних підходів до визначення сутності грошей. Прихильники першого (М.Фрідман, А. Шварц та ін.) фактично розглядають гроші лише як зручний спосіб організації статистичних спостережень і визначають їх, як «тимчасове вмістилище купівельної сили». При цьому увага концентрується на конструюванні різних грошових агрегатів, виявленні елементного складу пропозиції грошей тощо. Такий підхід називається потрфельним.

В основу другого підходу - найбільш поширеного серед західних економістів - покладено попередній теоретичний аналіз функції грошей, на підставі якого визначаються сутність і форми грошей. Так, автори популярного підручника «Економікс» американські професори Р.Макконнел та С. Л. Брю вважають, що гроші - це те, що гроші роблять. Все, що виконує функції грошей, і є гроші. Л. Харіс також визначає суть грошей через їх функції, стверджуючи, що гроші - це будь-який товар, який функціонує як засіб обігу, розрахункова одиниця і засіб збереження вартості. Такий підхід можна назвати функціональним.

У вітчизняній та російській літературі широко розповсюдженим було визначення грошей як специфічного товару, який виконує роль загального еквівалента. Сутність грошей за еквівалентним підходом полягає в тому, що це специфічний товарний вид, з натуральною формою якого зростається суспільна функція загального вартісного еквіваленту.

Усі підходи, попри їхню різноманітність, визнають абсолютну ліквідність як визначальну властивість грошей. Ця властивість дозволяє грошам бути загальним еквівалентом.

Як загальний еквівалент гроші мають ряд суттєвих рис, які відрізняють їх від звичайних товарів. Основні з них:

1. Гроші не здатні прямо задовольняти будь - які фізичні чи духовні потреби людини, а тільки опосередковано - через відчуження їх на купівлю звичайних товарів та послуг.

2. Маючи здатність обмінюватися на будь-які цінності, гроші перетворюються в абстрактного носія вартості, в абсолютну ліквідність як абстрактну цінність чи багатство. В цій якості гроші здатні переносити вартість не тільки у просторі, а й у часі.

З розвитком суспільних відносин та ускладненням економічних зв'язків змінюється й суспільне призначення грошей. Враховуючи цільове призначення грошей прийнято розрізняти гроші «як гроші» й гроші «як капітал».

Щоб виконувати відповідні функції та відповідати ринковим вимогам, гроші повинні мати ряд специфічних, притаманних тільки грошам, властивостей:

1) як засіб обігу, гроші мають бути зручними для транспортування та обміну, тобто портативними.

2) гроші мають бути подільними. Подільність грошей досить ефективно забезпечує система паперових (або паперових та металевих) грошевих знаків різного номіналу.

3) для довгочасного користування гроші мають бути досить міцними фізично, довговічними.

4) грошові одиниці мають бути однорідними і не втрачати своїх властивостей у процесі обігу.

5) гроші мають бути такими, що легко і швидко ідентифікуються кожним, хто їх використовує. Гроші мають бути зроблені таким чином, щоб, не вдивляючись пильно в малюнок та написи, кожна людина, незалежно від її зорової пам'яті та розумових здібностей, могла б одразу відрізнити валюту своєї країни від іншої, грошові купюри різних номіналів між собою.

6) загальновизнаність - є необхідною рисою грошей. У перші роки радянської влади в країні було випущено велику кількість різних типів грошей відповідно різними угрупуваннями, що вважали себе на той час урядом. Але населення прагнуло уникнути використання таких грошей, бо їм бракувало загальновизнаності, а отже і їх купівельна спроможність була досить низькою.

7) ще одна риса грошей, яку варто зазначити - це стабільність купівельної спроможності грошей, виражена у абсолютній кількості товарів, що можна на них придбати.

2. Сучасні тенденції розвитку грошової системи та сучасні види грошей

Головна сучасна тенденція розвитку світових економічних відносин пов'язана з поширенням інтеграційних процесів, які охоплюють не лише економічні зв'язки, а й національні грошові системи держав. Вплив світових інтеграційних процесів на трансформацію національних грошових систем найяскравіше проявляється в Європі, особливо в Європейському співтоваристві, де з 1 січня 1999 р. у безготівковий обіг було введено нову грошову одиницю - євро. Вона замінила ЕКЮ (у перспективі замінить національні грошові знаки) та стала єдиною валютою країн Європейського валютного та економічного союзу, котрий завершить формування в країнах ЄС єдиного внутрішнього ринку товарів, послуг, капіталу.

Створення Європейського валютного та економічного союзу є завершальним етапом у розвитку західноєвропейського інтеграційного процесу. Початок цьому процесу поклав підписаний 25 березня 1957 р. Римський договір про створення Європейського економічного союзу (його друга назва - "Спільний ринок") та продовжили Маастрихтські угоди, які проголосили створення Європейського союзу.

Головними досягненнями на цьому довгому шляху стали створення митного союзу (скасування мита та інших обмежень у торгівлі між країнами - членами ЄС та єдиний "зовнішний тариф" у торгівлі з іншими країнами), а також уніфікація господарського законодавства країн-учасниць. Разом з тим, відмовившись від використання у взаємних відносинах деяких засобів зовнішньоекономічної політики, національні держави залишили у своїх руках засоби валютної політики (курси національних валют, процентні ставки, валютні інтервенції тощо), які могли використовуватись.

Виникла суперечність між внутрішньоторговельною та валютною складовими інтеграційного процесу. З метою пом'якшення Цього протиріччя та обмеження можливостей країн - членів ЄЕС маніпулювати курсами своїх валют ці країни ще в 1979 р. прийняли рішення про створення Європейської валютної системи, згідно з якою встановлювались певні межі коливань валютних курсів.

Це лише частково вирішувало проблему, однак ще не означало створення повного економічного та валютного союзу. На нараді в Маастрихті (Нідерланди) в 1991 р. було прийнято рішення про поетапне реальне формування Європейського валютного союзу.

Назву нової валюти - євро - було затверджено на зустрічі в Мадриді 15-16 грудня 1995 р. членами ЄС. У травні 1997 р. на самміті Євросоюзу в Брюсселі було визначено 11 західноєвропейських країн, які відповідають критеріям участі в економічному і валютному союзі й готові з 1 січня 1999 р. запровадити євро. Це - Німеччина, Франція, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Іспанія, Португалія, Італія, Фінляндія, Ірландія. Великобританія, Данія та Швеція відмовилися від нової валюти на першому етапі впровадження. Греція на момент прийняття рішення не відповідала вимогам, висунутим перед країнами, які прагнуть увійти в зону євро.

З 1 січня 1999 кредити надаються на вибір, у національній валюті або у євро. Кредити, що надані, переводяться у євро до 1 січня 2002 р. Усі умови контракту залишаються незмінними, тільки сума перераховується в євро. Безготівкові операції можуть проводитися також у двох валютах. Але з 1 січня 2002 р. усі розрахунки здійснюватимуться виключно в євро, при цьому зберігається відношення екю до євро як 1:1. Усі перерахування коштів на рахунках відбудуться за курсом, який склався та зафіксований станом на 1 січня 1999.

Введення євро - безпрецедентне явище у світовій економіці. Уперше йдеться про появу на економічній карті світу цілком нової грошової одиниці, яка має на меті замінити у найближчі роки та поступово витіснити з внутрішнього та зовнішнього обороту національні грошові одиниці. При цьому євро повинна стати не тільки розрахунковою одиницею, як СДР та ЕКЮ, а повноцінними грошима, котрі виконуватимуть увесь спектр грошових функцій як всередині країн ЄЕС, так і на світовій арені.

За рахунок запровадження постійних курсових коефіцієнтів та передання функцій монетарної політики до створеного Європейського центрального банку національні валюти країн - членів єврозони фактично втратили свою самостійність.

Етапи створення Європейського валютного союзу (ЄВС) 1969-1971 pp. - "план Вернера". План розроблено спеціальною комісією на чолі з Президентом Ради Міністрів Люксембургу П. Вернером і затверджено главами держав та урядів - членів Європейського Співтовариства у березні 1971 р. Його мета - розроблення програми створення економічного та валютного союзу в Європі.

1979-1980 pp. - створення і розвиток механізму обмеження взаємних коливань обмінних курсів країн - членів ЄС.

1988 р. - група експертів під керівництвом Президента Європейської комісії Жака Делора розробила план створення Європейського валютного союзу. Цей план дістав назву "звіт Делора" і передбачав три етапи. Після доопрацювання й уточнень звіт було схвалено главами держав та урядів у грудні 1991 р. у формі договору, який дістав назву Маастрихтського - від назви голландського міста Мааст-рихт, де відбувалося його підписання. Після ратифікації договору парламентами європейських держав він став основним правовим документом сучасного процесу європейської економічної інтеграції, запровадження ЄВС та введення євро.

Згідно з Маастрихтським договором процес створення ЄВС охоплює три етапи:

1-й етап - 1 липня 1990 до 31 грудня 1993 р. лібералізація руху капіталу між країнами-членами ЄВС. Запровадження механізмів тіснішої сівпраці між центральними банками цих країн та початок реалізації політики конвергенції.

2-й етап - із 1 січня 1994р. до 31 грудня 1998р. Створення і функціонування Європейського монетарного інституту у Франкфурті-на-Майні як попередника Європейського центрального банку (ЄЦБ). Створення ЄЦБ і підготовка ним уведення євро. Завершення процесу надання центральним банкам країн-членів незалежного статусу та забезпечення їх тіснішого співробітництва. Посилення роботи урядів щодо подальшої конвергенції та виконання критеріїв вступу до валютного союзу.

3-й етап - із 1 січня 1999 р. до 31 грудня 2001 р. Створення Європейського валютного союзу. Уведення в безготівковий обіг євро та запровадження постійних фіксованих курсових співвідношень між валютами країн-членів. ЄЦБ бере на себе функції єдиного центрального банку і розпочинає реалізацію єдиної монетарної політики.

1 січня 2002 р. - євро стане єдиною валютою у країнах Європейського валютного союзу, всі національні валюти країн-членів вилучаються з обігу і замінюються на євро як у безготівковому, так і в готівковому обігу.

Сучасні види грошей

Основою грошового обігу в сучасній економіці стали символічні гроші. Символічні гроші - це платіжний засіб і засіб обігу, чия вартість чи купівельна спроможність значно перевищує витрати на їх випуск. До символічних грошей відносять паперові кредитні гроші (банкноти), розмінну монету, - це декретні гроші, купівельна сила яких визначається законодавчо державним декретом.

Банкнота - банківський білет, який випускає центральний банк країни, що має законну платіжну силу на території країни. На сьогодні, основний вид паперових грошей в Україні - гривні.

Білонна (розмінна) монета - це монета, яка викарбувана зі сплавів неблагородних металів і має законну платіжну силу на території країни й використовується для дрібних розрахунків (в Україні - копійки).

Окрім банкнот і розмінної монети, або готівки, в обігу знаходяться і безготівкові гроші.

Безготівкові гроші (банківські гроші) - це розрахунки приватної особи, фірми чи державної установи за товари та послуги із застосуванням спеціальних електронних пристроїв та платіжних систем без використання готівки (банківські перекази, оплата товарів кредитними картками чи чеками)

Чек - письмове розпорядження особи, що має поточний рахунок, про виплату банком грошової суми або її перерахування на інший рахунок.

Кредитні картки - це засіб одержання короткострокової позики в банку, який видає кредитну картку на певну особу.

«Електронні гроші» (їх ще називають депозитними грішми, тому що вони знаходяться на рахунках банків), які за допомогою комп'ютерних операцій можна використовувати для переказів з одного рахунку на інший.

3. Макроекономічна нестабільність: інфляція і безробіття

Безробіття - це соціально-економічне явище, що пов'язане з перевищенням пропозиції робочої сили відносно попиту на неї.

Безробітний - це особа з наступними обов'язковими атрибутами: працездатний вік; наявність працездатності; обов' язкова реєстрація у державному фонді зайнятості; активний пошук роботи, обмежений у часі державною службою зайнятості.

Виділяють дві основні теорії існування безробіття:

Класична теорія пояснює скорочення зайнятих збільшенням рівня зарплати, тобто зростанням ціни праці. Вимоги працівників підвищити зарплату завищують витрати підприємця, які для недопущення збитковості або зниже ння рентабельності, роботодавці компенсують зростання зарплати скороченням числа зайнятих.

Кейнсіанская теорія спирається на тезу про відставання сукупного попиту спочатку на кінцеві товари, а потім на фактори виробництва, у тому числі і на робочу силу.

У залежності від причин, що викликали безробіття розрізняють наступні її види:

- Фрикційне, пов'язане з механічною міграцією, є результатом добровольної зміни місця роботи, є нетривалим в часі;

- Структурне, пов'язане з нерівномірністю розвитку галузей і територій, є результатом неспівподання між попиту та пропозицією на робочу силу запрофесійними, кваліфікаційними, географічними ознаками, а також передбачає перекваліфікацію працівників, тому є тривалою в часі. Єдність фрикційного і структурного безробіття називається природним безробіттям.

- Циклічне (кон'юнктурне), що пов'язане з його динамікою на різних фазах економічного циклу, проявляється у спаді економічної активності за циклічних коливань, є результатом загального скорочення виробництва і сукупного попиту, що обумовлює скорочення попиту на ринку праці.

Крім того, в економічній теорії й практиці виділяють й інші форми: Інституціональне безробіття, що пов' язане з недосконалістю діяльності державних служб зайнятості або браком інформації у людей;

- Приховане безробіття при формальної зайнятості на непрацюючих об'єктах;

- Сезонне безробіття;

- Застійне безробіття протягом тривалого і не зареєстрованого періоду часу.

Основні показники безробіття і зайнятості: Рівень безробіття (Рівень Б), який визначається за формулою:

Рівень Б = Кб/ВРХ * 100 = (КСБ + Кфб + Кцб) / (Кн - Кнетр - Кв) * 100,

де Кб - кількість офіційно зареєстрованих безробітних, у тому числі: Кфб - кількість фрикційна безробітних; Кцб - кількість циклічно безробітних; КСБ - кількість структурно безробітних; Кн - кількість населення; Кне тр - непрацездатні;

Кв - кількість вибулих зі складу робочої сили;

ВРХ - кількість офіційно зареєстрованої робочої сили (безробітних і зайнятих), тобто

ВРХ = Кб + Кз.

Рівень зайнятості (Рівень З), який визначається за формулою:

Рівень З = 100 - Рівень Б = Кз /ВРХ * 100

Природний рівень безробіття ,який визначається за формулою:

Природний рівень Б = (Кфб + КСБ) /ВРХ * 100,

Природний рівень Б = (Кб - Кцб) /ВРХ * 100.

Рівень повної зайнятості , що визначається за формулою:

Рівень повної зайнятості = 100 - Природний рівень Б, або Рівень повної зайнятості = (Кз + Кцб) / ВРХ * 100.

Безробіття має соціальні та економічні наслідки. Соціальні наслідки проявляються у зниженні рівня життя, еміграції, криміналізації, зростання самогубств та погіршення інших демографічних показників. Економічно безробіття призводить до зниження обсягів ВВП і відставання реального ВВП від потенційного. Потенційний ВВП - це реальний обсяг виробництва при природному рівні безробіття. Відставання реального ВВП від потенційного описується законом Оукена, який дозволяє визначити абсолютні втрати продукції, що пов'язані з будь -яким рівнем безробіття. Закон Оукена наголошує: якщо фактичний рівень безробіття перевищує його природний рівень на один відсоток, то відставання реального ВВП від потенційного становить два з половиною проценти.

4. Інфляція: сутність, причини, види, вимір та соціально -економічні наслідки

Індикатором економічної стабільності являється інфляція. Інфляція -знецінення грошей, викликане диспропорціями у суспільному виробництві й порушенням законів грошового обігу, що проявляються у стійкому зростанні цін на товари та послуги.

Основні форми інфляції: класифікують за різними ознаками.

I. За темпами інфляційного процесу розрізняють:

- природну, повзучу інфляцію (до 10%);

- галопуючої (до 100%);

- гіперінфля ція (понад 100%) на рік.

II. За ступенем прогнозування:

- очікувана;

- нес подівана.

III. За характером прояву :

- відкрита інфляція об'єднує інфляцію попиту та пропозиції і виражається в публічному підвищення цін;

- прихована (придушення) інфляція викликається державним додержанням (фіксацією) цін і виявляється у зростанні тіньових продажів, дефіциті;

IV. За ступенем збалансованості:

- збалансована, тобто супроводжується зростанням якісних характеристик товару;

- незбалансована.

V. В залежності від кінцевих результатів виникнення:

- інфляція попиту пов'язана зі зростанням грошових доходів, випереджаючим зростання товарної маси, що пояснюється трьома причинами:

* збільшення реальних споживчих доходів;

* збільшення індивідуального попиту в умовах економічного буму;

* так зване пусте друкування грошей - сеньораж.

- інфляція пропозиції, або інфляція витрат виробництва, коли збільшення витрат змушує підвищувати ціни на товари з метою недопущення збитковості або не зниження рентабельності;

Цінова нестабільність проявляється в інфляції та дефляції. Основні показники цінової динаміки: Дефлятор (Б):

Б = ВВПн / ВВПр.

Індекс споживчих цін:

ІСЦ = а РІ1 * /а РІ0 * Н1,

де Рі1, РІ0 - ціна і-того продукту відповідно в поточному і базисного періодах; С)і1 - фізичний обсяг продукту і в поточному періоді.

Темп інфляції ТІ:

77 = (П - П -1) / П -1 * 100,

де Рт. , Рт -1 - дефлятор відповідно попереднього і поточного періодів.

Кількість років, необхідна для подвоєння цін (КІ):

К7 = 70 / Т7.



Використовується правило «величини сімдесят»: при інших рівних умовах подвоєння цін розраховується шляхом ділення константи 70 на темп інфляції.

Індекс Ласпейреса:

71 = Ј П і * 0°і/Ј Пі * 0° і,

де Р°і - рівень цін і-го блага у базисному році; РЧ - рівень цін і- го блага у поточному році; 0°і - кількість і-го блага у базисному році.

Недоліком індексу Ласпейреса є те, що він використовує споживчий кошик базисного року, не враховує змін у структурі споживання в поточному році.

Індекс Пааше:

7Р = = Ј П і * 0і і/Ј Пі * 0°і ,

де Р°і - рівень цін і-го блага у базисному році; РЧ - рівень цін і-го блага у поточному році; 0°і - кількість і-го блага у базисному році. С)1 і - кількість і-го блага у поточному році.

Недоліком індексу Пааше є те, що він фіксує обсяг набору благ, що створені у поточному році й не відображує тих змін, що мали місце у порівнянні з базисним роком. Індекс Фішера:

7Ґ = ^ІЬ-ІР ,

де ІЬ--значення індексу Ласпейреса ІР - значення індексу Пааше. Основні наслідки інфляції:

1. Знецінення грошових доходів.

2. Перерозподіл доходів й багатства, тобто програш кредиторів та виграш. дебіторів.

3. Матеріалізація грошових коштів, тобто ІХ вкладення в нерухомість, дорогоцінні метали і каміння, і т.д.

4. Падіння інтересу до довгострокових проектів.

5. Прихована конфіскація коштів через податки і падіння реального відсотка (ефект Танзі-Олівера).

Так званий інфляційний податок визначається за формулою:

ІТ = (Р1 - Р0) / Р1 * М1 / Р1,

де Р1, Р0 - ціна відповідно до поточного і базисного періоду; М1 - грошова маса поточного періоду

6. Погіршення керованості народним господарством

7. Стагфляції, тобто одночасне існування стагнації (застою) та інфляції.

Виграш від інфляції отримують:

- галузі з швидким оборотом капіталу, в тому числі через спекулятивні опе рації;

- галузі з продукцією, не реалізованої, що знаходиться на складах;

- зростання грошових доходів (попиту) може в короткостроковому періоді стимулювати виробництво та збут продукції, яка не продавалося із-за низьких цін.

5. Ціноутворення в умовах монополістичної конкуренції

Поропозиції для різних споживчих сегментів і широко користуються практикою присвоєння товарам марочних назв, рекламою і методами особистого продажу. В зв'язку з наявністю великого числа конкурентів стратегії їхнього маркетингу роблять на кожну окрему фірму менше впливу, чим в умовах олігополістичного ринку.

Для монополістичної конкуренції не потрібно наявність сотень або тисяч фірм, достатньо порівняно невеликого їх числа, наприклад, 25, 35, 60 або 70 в кожній галузі. З наявності такого числа фірм витікає кілька важливих ознак монополістичної конкуренції:

1. Мала частка ринку . Кожна фірма володіє відносно невеликою часткою всього ринку і тому має дуже обмежений контроль над ринковими цінами.

2. Неможливість змови . Наявність порівняно великої кількості фірм гарантує, що таємний змова, погоджені дії з метою обмеження обсягу виробництва і штучного підвищення цін майже неможливі.

3. Незалежність дій . Коли в галузі діє багато фірм. Між ними немає жорсткої взаємної залежності; кожна фірма визначає свою політику, не враховуючи можливу реакцію з боку конкурентів.

В протилежність досконалої конкуренції однією з основних ознак монополістичної конкуренції є диференціація продукту. В умовах монополістичної конкуренції фірми виробляють продукти, що небагато відрізняються від товарів суперників у тому, що стосується характерних зовнішніх атрибутів (ознак) продукту, якості послуг, місцеположення і доступності товарів або інших характеристик.

Увійти в галузь з монополістичною конкуренцією щодо легко. Те, що виробники в таких галузях зазвичай є невеликими за розміром фірмами як в абсолютному, так і відносному вираженні, припускає незначний ефект масштабу і наявність невеликого капіталу. Однак на відміну від умов досконалої конкуренції в даному випадку можуть існувати додаткові фінансові бар'єри, породжені потребою отримання продукту, що відрізняється від продукту конкурентів, і зобов'язанням рекламувати цей продукт.

Крім того, діючі фірми можуть володіти патентами на продукцію та авторськими правами на фабричні клейма і торгові знаки, що збільшує труднощі і витрати їхнього копіювання.

Вихід фірм із галузей з монополістичною конкуренцією відносно простий. Ніщо не заважає неприбутковою фірмі в галузі з монополістичною конкуренцією скоротити виробництво або закрити його.

На ринковому сегменті невелика підприємство може займати монопольну позицію (до речі, звідси й назва типу ринку) і диктувати ціни: при їх визначенні воно закладає розмір власної прибутку. У зарубіжній практиці вона становить 5 - 8%, в той час як в середньому ця величина становить 1 - 3%.

При монополістичної конкуренції лінія попиту на продукцію виробника має негативний нахил, оскільки на ринку продаються товари - замінники, що дає можливість отримати монопольний прибуток в короткостроковому періоді. Через відсутність якихось істотних обмежень на вхід в галузь інших виробників і вихід з неї в довгостроковому періоді економічний прибуток всіх фірм галузі стає рівною нулю.

Однією з важливих характеристик диференціації продукту є обмежений контроль над цінами з боку виробників і продавців в умовах монополістичної конкуренції через відносно великого числа фірм, що діють в конкретному секторі ринку. При монополістичній конкуренції споживачі вибирають продукцію певних продавців і у відомих межах платять більш високу ціну за неї, щоб реалізувати свої переваги. На такому ринку продавці та покупці не пов'язані стихійно, як на ринку досконалої конкуренції. Однак, контроль фірми діючої в умовах монополістичної конкуренції, над ціною досить обмежений, оскільки існує безліч потенційних замінників її продукту.

Крива попиту, з яким зіштовхується продавець в умовах монополістичної конкуренції, є у високому ступені еластичною, але не цілком еластичною. Ступінь еластичності кривої попиту фірми в умовах монополістичної конкуренції залежить від числа конкурентів і ступеня диференціації продукту. Чим більше число конкурентів і слабше диференціація, тим більше еластичність кривої попиту кожного продавця, тобто тим ближче ситуація до умов досконалої конкуренції.



6. Функції управління

Під функцією управління розуміється спеціалізована частина управлінських дій, які можна охарактеризувати як типові, регулярні та стабільні види діяльності суб'єкта управління, що відрізняються однорідністю цілей або дій.

Характеристика основних функцій управління

Сьогодні соціологи виділяють чотири основні функції управління: планування, організація виконання, мотивація, контроль.

Планування -- це передбачення засобів дій, які можуть виникнути в майбутньому, а також визначення шляхів зміцнення і подальшого розвитку організації.

У плані визначається, що потрібно зробити сьогодні, що завтра і як те, що планується, ефективно реалізувати. При плануванні конкретно визначається мета, напрями дій, програми і способи їх реалізації. Планування є первинною функцією управління тому, зазначають соціологи Б.Банащук і А.Станда, що всі інші функції визначаються через планування.

Складовими планування є прогнозування, програмування і безпосередньо саме планування.

Прогнозування -- це встановлення потенціалу об'єкта, його розрахунок у часі й просторі. Зовні воно здається непрактичним, але якщо уявити собі певний об'єкт, на який воно розраховане, то ця визначальність стає очевидною. Прогнозування тим відповідальніше, чим відповідальнішим є об'єкт планування.

* Програмування -- це визначення магістральних шляхів і завдань розвитку об'єкта, що виникають на їх основі в часі і просторі. Термін "програмування" використовується майже необмежено. Це можуть бути програми: партій, програми перебування за кордоном, концертів, навчальні програми тощо.

* Безпосередньо саме планування--досить поширена управлінська дія -- це розрахунок реалізації магістральних шляхів і завдань розвитку об'єкта підведення під них розрахункових гарантій реалізації (матеріальних, духовних, організаційних), конкретизує проф. Б. Гаєвський.

2. Організація виконання. Ця функція забезпечує спільність дій членів організації в досягненні мети, що стоїть перед фірмою. До сфери цієї функції належить широкий спектр проблем, необхідних для реалізації управлінського завдання, починаючи з прийняття рішення, підбору відповідних людей, розподілу завдань, визначення засобів і умов праці.

Організація виконання--це начебто створення музичного твору, а керівник -- ніби диригент, який повинен управляти оркестром, щоб музика подобалась усім. Організація виконання -- це процес встановлення порядку і послідовності погодженої в часі і просторі цілеспрямованої взаємодії частин цілого як системи для досягнення за конкретних умов і у визначений термін поставленої мети відповідно до розроблених для цього методів і наявних засобів з найменшими ресурсними витратами".

Ще А. Файоль у своїх працях наголошував на організаційних аспектах діяльності керівника, зокрема на розподілі праці, владі, дисципліні, єдності розпоряджень, підкоренні особистих інтересів загальним, централізації, ієрархії, порядку, стабільності складу кадрів, єдності персоналу, ініціативі, справедливості, винагороді. Цей перелік важливий і сьогодні. Завдання керівника -- знайти їм розумні кількісні і якісні змінні, а головне -- правильно зіставити їх між собою, розглядаючи організацію як цілісність або систему.

3. Мотивація. Суть мотивації полягає в пошуку таких засобів впливу на людей, щоб вони свідомо, добровільно, без нагадувань і підказок докладали всіх зусиль для реалізації поставлених перед організацією завдань. Мотивація, крім цього, практично перевіряє менеджера на зрілість, визначає вміння його об'єднати людей, мобілізувати їх на виконання завдань, поставлених перед організацією.

У соціологічній літературі можна знайти десятки способів стимулювання людей. Кожен із цих способів може бути використаний у специфічній ситуації, а вона, попри свою специфічність визначається рівнем свідомості членів організації, їх освітнім рівнем, демографічними особливостями, традиціями, моральним кліматом, який панує в колективі, тощо.

Якщо за якоїсь конкретної ситуації працівник непідвладний одним стимулам управління, це означає, що для цього моменту необхідно шукати інші. Звідси керівник, зазначає проф. В.А. Лагутін, повинен:

-- знайти стимули, що найбільш дійові для організації роботи працівника в конкретній ситуації;

-- із обраних стимулів використати той, що дозволяє досягти поставленої мети з найменшими витратами".

4. Контроль. Функцією контролю в організації є встановлення відхилень від встановлених норм у виробничому процесі та вироблення механізму, який би виключав подібні відхилення в майбутньому.

Як і інші функції, контроль -- творчий процес, що вимагає від керівника максимального врахування особливостей конкретної ситуації: характеру розв'язуваних задач (важливість, терміновість, складність тощо), рівня організаційної культури (традиції, соціальна зрілість, морально-психологічний клімат, цінності) та соціальних характеристик окремих виконавців (кваліфікація, досвід, ставлення до праці).

Найбільш ефективним і об'єктивним контроль буде тоді, коли вироблено систему нормативів (стандартів) виконуваних робіт і кінцевих результатів (цілей). Насамперед повинні розроблятися нормативи витрат грошей та часу, що доповнюються системою тих показників, які керівники вважають найважливішими щодо діяльності об'єктів контролю.

7. Методи управління фірмою методи управління фірмою

Управління -- складний і динамічний процес, керований і здійснюваний людьми для досягнення поставленої мети. Після того як встановлено цілі управління, необхідно знайти найбільш ефективні шляхи та методи досягнення їх. Інакше кажучи, якщо при визначенні цілей потрібно відповісти на запитання "чого потрібно досягти?", то слідом за цим виникає запитання "як найбільш раціонально досягти мети?" Отже виникає потреба в застосуванні арсеналу засобів, що забезпечують досягнення цілей управління, тобто методів управління.

Методом називається захід або сукупність заходів у будь-якій людській діяльності,спосіб досягнення мети, шлях вирішення певного завдання.

Усі нижче названі методи управління діяльністю підприємств органічно взаємозв'язані й використовуються не ізольовано, а комплексно. Проте провідними треба вважати саме економічні методи. Організаційні методи створюють передумови для використання економічних методів. Соціально-психологічні методи доповнюють організаційні та економічні й утворюють у сукупності необхідний арсенал засобів управління діяльністю підприємства, будь-якого суб'єкта підприємницької чи іншої діяльності.

1. Економічні методи управління -- це такі методи, які реалізують матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах (будь-якій іншій діяльності) через використання товарно-грошових відносин. Ці методи мають два аспекти реалізації. Перший аспект характеризує процес управління, зорієнтований на використання створеного на загальнодержавному рівні економічного сегмента зовнішнього середовища. Суть цього аспекту: формування системи оподаткування суб'єктів господарювання; визначення дієвої амортизаційної політики, яка сприяла б оновленню (відтворенню) матеріальних і нематеріальних активів підприємства; встановлення державою мінімального рівня заробітної плати та пенсій. Другий аспект економічних методів управління зв'язаний з управлінським процесом, орієнтованим на використання різноманітних економічних важелів, таких як фінансування, кредитування, ціноутворення, штрафні санкції тощо.

2. Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини. Адже рівень сучасного виробництва, зростання загальноосвітнього і професійно-кваліфікаційного рівня працівників зумовлюють суттєві зміни в системі ціннісних орієнтацій та структурі мотивації трудової діяльності людей.

Традиційні форми матеріального заохочення поступово втрачають свій пріоритетний стимулюючий вплив. Усе більшого значення набувають такі чинники, як змістовність і творчий характер праці, можливості для прояву ініціативи, суспільне визнання, моральне заохочення тощо. Тому розуміння закономірностей соціальної психології та індивідуальної психіки працівника є необхідною умовою ефективного управління виробництвом чи будь-яким іншим видом діяльності.

Практична реалізація соціально-психологічних методів управління здійснюється за допомогою різноманітних засобів соціального орієнтування та регулювання, групової динаміки, розв'язання конфліктних ситуацій, гуманізації праці тощо.

3.Організаційні методи управління базуються на мотивах примусового характеру, їхнє існування й практичне застосування зумовлене заінтересованістю людей у спільній організації праці. Організаційні методи управління -- це комплекс способів і прийомів впливу на працівників, що ґрунтуються на використанні організаційних відносин та адміністративній владі керівництва. Усі організаційні методи управління поділяють на регламентні й розпорядчі.

8. Моделі і методи прийняття рішень

Прийняття рішень, як і обмін інформацією, є складовою будь-якої управлінської діяльності. Тому в необхідності прийняття рішень -- складних і простих, важливих і другорядних -- полягає суть процесу управління.

Прийняття управлінського рішення -- це спрямований на досягнення поставленої мети вольовий вплив суб'єкта управління на його об'єкт.

Управлінські рішення можна класифікувати за різними ознаками: за змістом, мірою складності, формою і т. ін. Приміром, з точки зору впливу на майбутнє фірми рішення поділяють на стратегічні і тактичні. Перші визначають основні шляхи розвитку фірми, другі -- конкретні засоби просування по них.

Відповідно до часового періоду і залежно від конкретних термінів реалізації рішення бувають довгостроковими (більше п'яти років), середньостроковими (від одного до п'яти років) та короткостроковими (до одного року). Довгострокові рішення звичайно мають прогнозний характер, оскільки базуються на баченні майбутнього з урахуванням умов і потреб сьогодення, які не залишаються незмінними.

Середньострокові рішення відображаються у детальних планах і програмах, обов'язкових до виконання, згідно з якими здійснюються конкретні заходи їх реалізації.

Короткострокові рішення відображаються не тільки і не стільки у планах, скільки в усних та письмових наказах і розпорядженнях. Отже, чим більший строк, на який приймається рішення, тим імовірніша його реалізація, і навпаки.

У великих фірмах рішення класифікують залежно від рівня ієрархії, на якому їх приймають, на вищий, середній і нижчий. Чим вище рівень ієрархії, тим важливіше для фірми рішення, тим більш стратегічний, довгостроковий характер воно має, і навпаки, на нижчих рівнях управління приймають в основному незначні тактичні рішення, розраховані на порівняно короткий строк реалізації.

За мірою обов'язковості виконання рішення поділяються на директивні, рекомендуючі та орієнтуючі. Директивні звичайно приймають вищі органи управління щодо нижчих за умов стабільної ситуації, з приводу найважливіших проблем. Вони обов'язкові до виконання і розраховані на безумовно очікуваний результат. Рекомендуючі рішення опрацьовуються на різних нарадах -- у комітетах або комісіях, їх виконання бажане, але не обов'язкове.

Орієнтуючі рішення, як і директивні, призначаються для нижчих рівней управління, однак діють в умовах свободи від центру.

За змістом рішення можна поділити на технічні, економічні та соціальні. Технічні рішення стосуються використання того чи іншого устаткування, технологій, прийомів роботи. Об'єктом економічних рішень стають витрати, що їх несе фірма, і ті результати, які вона може при цьому одержати.

Соціальні рішення приймаються щодо персоналу фірми, його становища, умов праці, пільг.

Якщо класифікацію рішень зобразити схематично, розмістивши перелік рішень ліворуч як фіксуючих актів, а праворуч -- як складного процесу за механізмом їх прийняття, то одержимо дерево рішень.

Опрацювання і прийняття рішень являє собою творчий процес, що має кілька стадій або етапів, основними з яких є підготовка рішень, прийняття рішень та реалізація рішень.

Перший етап -- підготовка рішення -- це аналіз ситуації, в якій перебуває фірма, включаючи пошук, збирання і опрацювання інформації, а також виявлення і формування проблеми, що потребує вирішення.

На стадії прийняття рішення опрацьовуються та оцінюються альтернативні рішення і напрями дій, що провадяться на основі багатоваріантних розрахунків; виробляються критерії вибору оптимального рішення; обирається і приймається кінцеве найкраще рішення.

На стадії реалізації рішення застосовуються заходи для конкретизації рішення і доведення його до виконавця, здійснюється контроль за ходом його виконання, вносяться необхідні корективи і дається оцінка результату виконання рішення.

Прийняті управлінські рішення повинні відповідати певним вимогам, а саме: науковість, цілеспрямованість, якісна і кількісна відповідність, правомірність, активне використання правових засобів управління, оптимальність, своєчасність, комплексність, посилення стимулюючої та виховної функцій, гнучкість, повнота оформлення. Суть правового аспекту управлінських рішень -- у додержанні правових норм при підготовці, прийнятті та реалізації рішень, у наданні управлінському рішенню форми нормативного акта.

Науковий підхід до прийняття рішень передбачає використання науково обгрунтованих моделей і методів.

Модель -- це уява про об'єкт, систему або ідею в деякому спрощенні реальної життєвої ситуації, в якій ця модель застосовується при виробленні управлінського рішення. У практиці управління використовуються фізичні, аналогові та математичні або символічні моделі.

Прикладом управлінської моделі може бути модель очікування споживача, яка є прогнозом, що оснований на результатах опитування клієнтів фірми про їхні потреби і нові вимоги. На підставі одержаних даних і виходячи з власного досвіду керівник має можливість з достатньою точністю визначити сукупний попит на перспективу.

Спосіб прийняття і реалізації рішення називається методом. Методи, спрямовані на досягнення накресленої мети, можуть бути різними.

Для прийняття рішень, особливо перспективних, які мають стратегічний характер, необхідні прогнози. Для прогнозування часто користуються методом Дельфі, сутність якого полягає у тому, що експерти незалежно один від одного складають прогнози, які потім підсумовуються, узагальнюються у єдиний варіант, що і є основою в подальшій роботі. Так повторюється кілька разів, поки не буде досягнуто задовільного результату, який відображатиме загальну вивірену позицію. Ті, хто мають особисту думку, яка істотно відрізняється від загальної позиції, викладають свої погляди у письмовій формі, а після їх всебічного обговорення приймається остаточне рішення.

У наш час широко поширився метод "мозкової атаки", за допомогою якого за півтори години можна висунути до 100 оригінальних ідей. Процедура "мозкової атаки" виглядає так: керівник у своєму короткому виступі доводить до присутніх правила роботи, розповідає в загальних рисах про сутність проблеми, її причини і користь, яку може принести знайдене рішення, а потім пропонує висловитися присутнім. Викладені ідеї або передаються потім спеціалістам, або оцінюються самими учасниками.

Можлива і "мозкова атака навпаки", коли відбувається пошук слабких місць і критика запропонованих для обговорення варіантів, і вже на цій основі формулюється власне рішення.

В основі "мозкової атаки" лежить ідея про те, що для активізації роботи мозку людину необхідно поставити в незвичайні умови (в даному разі -- ситуація гри, яка нічим не нагадує звичайні наради). Цей метод найбільш гшідний, і його елементи використовують у різних формах у багатьох інших ситуаціях.

Якщо справа не дуже термінова, можна використати метод цільових обговорень, коли керівник проводить відкриту дискусію.

Стимулювання активності учасників забезпечується також використанням методу "вогонь по керівникові", згідно з яким керівник формулює концепцію таким чином, що вона суперечить загальній думці групи, чим і намагається викликати бурхливу дискусію, яка дасть змогу значно прояснити ситуацію.

Ефективність групових рішень багато в чому залежить від керівника. З урахуванням умінь, характеру і настрою керівника, його педагогічних здібностей, уваги до людей та інших якостей психологи виділяють п'ять типів керівників: диктатор, демократ, песиміст, організатор та маніпулятор.

Стратегічне управління підприємством передбачає розробку і обґрунтування заходів і планів досягнення визначених цілей, в яких врахований технічний, фінансовий і трудовий потенціал підприємства, а також його виробничо - збутові можливості. При розробці стратегічних позицій підприємства використовують якісні та кількісні показники. Якісні показники на практиці називають орієнтирами, а кількісні - завданнями. Орієнтир - це віддалена ціль, яку підприємство бажає досягти шляхом розробки стратегії.

Визначення цілі - це конкретний рівень прийняття рішень, який вимагає опрацювання відповідних стратегічних задач. Стратегія, яка розроблена для досягнення одних цілей, може бути не придатна для досягнення інших цілей.

Між орієнтирами, цілями і стратегією існує тісний взаємозв'язок і взаємозалежність. Стратегія розробляється на вищому рівні управління підприємством і тому стає цільною і орієнтиром для всіх підрозділів підприємства.

Стратегічне управління передбачає: визначення ключових позицій на перспективу в залежності від поставлених цілей; виділення ресурсів підприємства під стратегічні цілі; створення центрів керівництва кожною стратегічною ціллю; оцінку і стимулювання виробничих підрозділів та їх керівників за ступенем досягнення стратегічних цілей.

Стратегічне управління підприємством включає: визначення місії, формування стратегічних цілей і задач, порівняльний аналіз сильних і слабких сторін діяльності підприємства і його конкурентоспроможність; оцінку існуючих і перспективних напрямків підприємницької діяльності; вивчення зовнішнього середовища, визначення перспективних напрямів бізнесу, розробку стратегічних планів і конкретних задач.

Стратегічне управління є процесом, який включає у три етапи. Спочатку в рамках стратегічного планування визначається довготривалі перспективи розвитку підприємства і його головних підрозділів. На етапі реалізації планів розробляються заходи по здійсненню стратегії підприємства. На третьому етапі за допомогою контролю визначаються основні проблеми підприємства. Етапи стратегічного управління частково співпадають у часі й справляють взаємний вплив.

Для реалізації стратегій залежно від конкретних умов використовуються такі моделі: внутрішньофірмового управління у спокійному зовнішньому середовищі; управління в умовах динамічного і різноманітного ринку ; модель раптово виникаючих загроз і можливостей у зовнішньому середовищі. Особливого значення набуває модель стратегії підприємства в умовах зростаючої конкуренції, яка передбачає обґрунтований аналіз його конкурентоспроможності, оцінку зовнішніх і внутрішніх факторів. Ця оцінка здійснюється за допомогою SWOT - аналізу, складовими якого є сильні і слабкі сторони підприємства, можливості та загрози, що перешкоджають руху в напрямі досягнення мети та цілей його розвитку.

9.Цінова конкуренція

Цінова конкуренція -- це вид конкурентної боротьби за допомогою зміни цін на товари. Мета продавця -- отримати максимальні надходження від реалізації свого товару. Грошова виручка залежить від обсягів виробництва і ціни за одиницю реалізованої товарної продукції. Нижча ніж у конкурентів ціна на продукцію приваблює покупців, вони збільшують обсяги купівель у конкретного продавця, в результаті цього зменшуються грошові надходження в інших продавців. Встановити нижчі, ніж у конкурентів, ціни можна за рахунок скорочення витрат на виробництво і реалізацію товару завдяки використанню досягнень науково-технічного прогресу, підвищенню продуктивності праці. Цінова конкуренція характеризується також ціновою дискримінацією на товари та послуги, що реалізуються. Цінова дискримінація -- це практика встановлення різних цін на товари й послуги незалежно від різниці у витратах. Найчастіше використовується при наданні послуг (послуги адвокатів, лікарів, власників готелю тощо).

10. Нецінова конкуренція

За нецінової конкуренції продавці привертають увагу і гроші покупців, не змінюючи ціни. Спонукання покупців придбати певний товар відбувається у такий спосіб. По-перше, продавець намагається забезпечити вищу якість свого товару, використовуючи технічні новинки. По-друге, фірма прагне створити сприятливі умови, пов'язані з продажем товару, наприклад, відкриваючи сервісні центри ремонту виробів, надаючи безплатні консультації щодо використання товару тощо. По-третє, продавець здійснює активну маркетингову діяльність, вивчає кон'юнктуру ринку, виявляє тенденції в попиті споживачів, щоб відповідним чином реагувати на них і тим самим випередити конкурентів. Усі маркетингові заходи розраховані на те, щоб привернути увагу покупців, надати їм відповідну інформацію про існування та споживчі властивості товару, спонукаючи цим споживача до купівлі.

...