Особливості поведінки учасників на олігопольному ринку

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Порушення хоч однієї з умов повної конкуренції веде до виникнення неповної конкуренції - це сукупність типів ринкових структур, для яких не виконуються умови повної конкуренції. Скорочення кількості учасників ринку (з боку попиту або пропозиції) аж до одного, поява перешкод для доступу на ринок та виходу з ринку, асиметрія інформації як передумова помилкових рішень учасників порушують передумови ефективного функціонування саморегульованого ринкового механізму, плідну дію закону попиту і пропозиції, призводить до ситуації, коли окремі учасники мають кращі можливості для забезпечення власних інтересів, отримують певну владу над ринком, що через рідкісність ресурсів неодмінно означає погіршення умов та можливостей для інших учасників.

Саме поведінка учасників на ринках неповної конкуренції та підходи до моделювання і аналізу такої поведінки є центральним питанням, що розглядається у даній роботі.

Можливості впливу на ціни озброюють фірми-монополісти додатковими можливостями збільшення свого прибутку за рахунок встановлення різних цін для різних груп споживачів.

Іншим поширеним типом ринку є монополістична конкуренція. Фірми, які працюють на таких ринках, не маючи можливостей одноосібно впливати на ринкові ціни, з тією ж таки метою максимізації власних прибутків намагаються знайти свої ніші на ринках за рахунок диференціації продукції, впровадження нововведень та активного розкручування своїх торгових марках під час агресивних рекламних кампаній. Це створює для них короткочасні можливості для певного впливу на ринкові ціни і отримання вищих, ніж у конкурентних фірм, прибутків.

В роботі розглядається тип ринку - олігополія, на якому діє невелика група виробників, кожний з яких змушений рахуватись с поведінкою конкурентів (чи партнерів) при визначені параметрів власної поведінки щодо шляхів максимізації прибутку. Економічна теорія досліджується різні варіанти так званою стратегічної поведінки учасників, що може включати такі крайнощі як гостру боротьбу з іншими виробниками за виживання, так і змову щодо поділу ринку чи фіксації цін. Відповідно розглядається декілька різних класичних моделей поведінки виробників в умовах олігополії.

Аналіз поведінки учасників на неконкурентних ринках має закласти грунт під висновки про нижчу ефективність неконкурентних ринків порівняно з конкурентними, що дає підстави державі обмежувати ринкову владу учасників, інколи прямо втручатись в процес ринкового ціноутворення з метою підвищення ефективності функціонування економіки.

1. Сутність економічної природи та основних теорій фірми

Поняття Термін «фірма» досить часто повторюється і в економічній літературі, і в побуті. Між тим у законодавстві України такої категорії немає взагалі. Замість неї використовується поняття «підприємство». На Заході в економічній практиці термін «фірма» вживається як узагальнююче, ширше поняття, що може включати ряд підприємств та виробництв. Окрім того, фірмою називають і різні багатопрофільні компанії й організації, що мають на меті комерційні цілі. Самий термін «фірма» походить від італійського firme - підтверджуючий підпис на документі.

Отже, фірма - це господарська організація, що перетворює вихідні ресурси на кінцевий продукт шляхом оптимального комбінування чинників виробництва. Ціль діяльності - прибуток, невід'ємний чинник - господарський ризик.

Фірма разом із розвитком ринкового господарства пройшла тривалий шлях трансформації. Зазнали значних змін цілі фірми. Традиційна фірма, описана класиками політичної економії, керувалася принципом максимізації прибутку. Максимальний прибуток досягався зниженням витрат. Господарська одиниця тоді була індивідуалізованою власністю, тобто належала одному підприємцю. З появою акціонерного та інших різновидів сумісноподіленої власності відбулося відокремлення управління від власності. Відповідно до вимог нової економічної епохи перетворювалася і природа фірми, зазнали змін теоретичні уявлення про її цілі.

Менеджерські теорії фірми висували як мету на перше місце (крім прибутку) ідеї максимізації якогось одного, найважливішого показника. Таким міг бути, наприклад, обсяг продажу. Його максимізація забезпечувала не тільки виживання фірми, а й гарні перспективи для подальшого зростання. Тому завоювання ринку становило для такої фірми стратегічну задачу.

Одне з нових уявлень про напрямок розвитку фірми - багатоцільові теорії, коли максимізується кілька показників. Серед них - перспектива зростання фірми, ціна акцій, розмір прибутку, обсяг виробництва. Можна назвати ще й напрямок, який у літературі здобув назву біхевіористичної теорії. Мета фірми відповідно до поведінки об'єктів і суб'єктів процесу виробництва - досягнення певного рівня за основними показниками. Серед них - обсяг продажу, рівень рентабельності, розмір дивідендів, якість продукції. Фірма враховує при цьому психологію поведінки споживача.

Варто звернути увагу на нову філософію фірми, що народилася з японської практики менеджменту. Вона набула всебічного розвитку після Другої світової війни. Цю філософію переконливо сформулював Мацусіта, глава корпорації «Мацусіта Електрик Індастріал»: «Кожній компанії, незалежно від її розмірів, слід мати певні цілі, відмінні від одержання прибутку, цілі, що виправдовують її існування. їй необхідно мати власне покликання в цьому світі».

Класифікуються фірми за багатьма критеріями: напрямком діяльності, асортиментом продукції, що випускається, сферами вкладення капіталу, ступенем концентрації, нарешті, за формою власності на капітал. Три критерії (напрямок діяльності, асортимент продукції, що випускається, і сфера вкладення капіталу) можна об'єднати в один, бо сучасні фірми, як правило, багатопрофільні. Завдяки цьому вони мають більше шансів вижити. Золоте правило: «Не носіть усі яйця в одному кошику» змушує фірму поєднувати виробництво різного асортименту, різного виду послуг. У разі зниження попиту на одні товари та послуги збитки можна покрити розширенням продажу інших. Фірми створюють дочірні підприємства, розосереджують інвестиції в багатьох галузях тощо. Сучасні фірми, окрім горизонтальної і вертикальної інтеграції, широко використовують процес диверсифікації, внаслідок якого утворюються багатопрофільні комплекси. Об'єднані підприємства, організації, комбінати, часто не зв'язані єдиним виробництвом, утворюють складний, багатомірний конгломерат, що дає змогу мати значний простір для маневру за умов жорстокої конкуренції.

Класичним прикладом диверсифікованого концерну може служити фірма ЗМ. («Міннесота майнінг енд меньюфекчуринг компані»). У США вона посідає 20-те місце за прибутком (1,2 млрд. дол. США), 30-те - за кількістю працюючих (85 тис), 34-те - за обсягом продажу (10,6 млрд. дол. США). ЗМ - багатопрофільна корпорація, диверсифікований концерн, що випускає 60 тис. видів продукції -- від складної медичної техніки і лазерів до відеокасет та дитячих пелюшок. Продає товари в 100 країнах світу, у 51 - має дочірні відділення. Зарубіжний бізнес дає 48% обороту фірми. За класифікацією журналу «Форчун», ЗМ - зразок у системі світового менеджменту, входить до першої трійки фірм. Однією з особливостей фірми є висока наукоємність продукції. Частка витрат на науково-дослідні і дослідно-конструкторські розробки у вартості продажу - 6,5%, що вдвічі більше, ніж у середньому в машинобудуванні. Фірма - акціонерна компанія, має 224 млн. акцій на суму понад 5 млрд. дол. США, 113 тис. пайовиків.

Головна сполучна ланка в діяльності фірми - фінанси. Основний принцип діяльності фінансових служб - автономність та незалежність від обслуговуваних підприємств. Централізований контроль обмежується показниками: по-перше, часткою нових виробів (цільовий показник - 25%); по-друге, рентабельністю використовуваного і власного капіталу і, по-третє, розміром дивідендів. Усередині корпорації: п'ятирічний план - стратегічний, дворічний - оперативний, поквартальний - поточний.

Основа успіху фірми - активна інноваційна політика. Головна стратегічна установка - високий темп відновлення продукції і застосовуваної технології. Дух творчого пошуку і прагнення до нововведень - ось що характеризує клімат у корпорації. У науковому підрозділі існує правило 15%. Це означає, що один день на тиждень співробітники займаються незатвердженою тематикою. Орієнтація на науково-технічний прогрес закріплена в системі оплати праці. Рядовий науковий співробітник прирівнюється до керівника групи на виробництві, старший науковий співробітник - до начальника відділу, ведучий - до директора фірми.

Специфічна форма діяльності фірми - фінансування венчурних компаній. Здійснюючи «широкозахватний» пошук і витрачаючи на такі цілі 100-150 млн. дол. США на рік, фірма ЗМ контролює сотні венчурних фірм. Позитивні результати від науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок у 40% випадків, а іноді й у 10%, окупають витрати корпорації і дають значний дохід. Головний принцип у менеджменті: люди - найцініший ресурс фірми. Тут є тридцять посадових рівнів з істотною диференціацією оплати, а також численні пільги ветеранам фірми. Приміром, ЗО років роботи забезпечують при виході на пенсію 50% зарплатні. Основа перегляду окладів -- щорічна атестація робочих місць. Підвищення кваліфікації (кожен працівник щорічно проходить 40 годин навчання), перепідготовка управлінських кадрів забезпечують фірмі першість в інноваційній сфері.

У фірмі - зразкова маркетингова служба, що постійно аналізує ринкову ситуацію. Обов'язковими є такі три позиції. По-перше, чи є попит на ринку і чи треба його створювати? По-друге, чи зможе фірма запропонувати товар, що перевершує наявний уже на ринку? По-третє, чи є передумови, для того, щоб товар забезпечив прибуток?

Маркетинговий аналіз базується на сегментації досліджуваного ринку в координатах «ціна - якість». Ринок - Це піраміда. Вершина її - споживачі, для яких ціна не має значення, головне - товари вищої якості. Середина - попит на товари, де покупець прагне знайти для себе оптимальне поєднання ціни й якості. Фундамент піраміди - покупець, зацікавлений у дешевині товару. Різниця в цінах між сусідніми сегментами - 15%. Маркетингова служба простежує зворотний зв'язок, працює з реальним і потенційним покупцем, вивчає реакцію ринку і споживачів на товар. Опитування клієнтів, семінари з обговорення переваг та хиб товарів, виділення іспитових ринків у регіонах чи категоріях споживачів дає змогу побудувати загальний прогноз.

Отже, основу успіху фірми забезпечують три чинники, три кити. Перше - всебічне і безупинне вивчення свого та чужого досвіду. Друге - постійна спрямованість на інновації. Третє - морально-психологічний клімат співробітництва, довіри, упевненості в майбутньому. Морально-психологічний клімат співробітництва -- головний чинник, бо без такого клімату не реалізуються ні передовий досвід, ні інновації.

Важливим критерієм у визначенні економічної природи фірми є форма власності на капітал.

На Заході розрізняють три основних види: фірми, що належать одному власнику, партнерства та корпорації. На одноособові фірми, де власник капіталу - єдиний власник, припадає левова частка загальної кількості фірм. Наприклад, у США таких фірм 74%. Основна діяльність - роздрібна торгівля, будівельна індустрія. Проте подібний, найпоширеніший тип підприємств має незначну частку у грошових надходженнях, поступаючись корпораціям за таким показником у десятки і сотні разів. Разом із тим значні переваги одноособових фірм відтворюють знову й знов такий тип господарства. Які ж це переваги? Насамперед, легкість розпочинання своєї справи. Особливо там, де існує реєстраційний, а не дозвільний характер фіксації нових компанії! з боку владних структур. А також спрощений процес ліквідації: фірма припинила своє існування - і жодних проблем. Власник вільний у виборі напрямку бізнесу, незалежний у прийнятті рішень, не підзвітний управлінським структурам, задовольняється невеликими доходами, але цінує свою незалежність. Окрім того, він працює на себе, на свою родину, а не на третіх осіб. Головний недолік - повна відповідальність за наслідки господарсько-фінансової діяльності. Банкрутство фірми - розорення її власника.

Інша форма - партнерство чи товариство, де на паях об'єднується капітал кількох підприємців. Перевага в порівнянні з індивідуальною формою - об'єднання зусиль і поділ ризику, недолік - необмежена відповідальність не тільки за себе, а й за партнера. У разі виходу зі справи партнера його пай викупається або колегами, або третьою особою. Зустрічаються і партнерства з обмеженою відповідальністю. Вони позбавлені названих раніше недоліків, зберігаючи усі переваги.

Третя форма - корпорації. У США вони становлять 4% від загальної кількості фірм при 89% загального обороту. Корпорація - це фірма, у якій власність розділена на частини і відповідальність кожного обмежена його внеском, тобто Це товариство з обмеженою відповідальністю. І в цьому - одна з найважливіших переваг корпорації у порівнянні з іншими типами підприємств. Тут втілена аристотелівська ідея єдності протилежностей - індивідуалізму та колективізму. Вона є ідеальною формою для дрібних вкладників, які, поєднуючи капітали, створюють велику фірму. З огляду на те, що акціонери не можуть зазнати більших збитків, ніж вкладені ними у справу капітали, вони відчувають свою захищеність від ризику. Юридична незалежність фірми зумовлює і свободу дій її суб'єктів, що входять до неї чи залишають її за власним бажанням.

Корпорації не позбавлені певних недоліків. Високі (тепер і в Україні) витрати та складність організації і припинення діяльності корпорації. Подвійне оподаткування - прибутку корпорації та виплачених дивідендів. Корпорації зазнають тиску зовнішніх чинників: конкуренції всередині країни і на світовому ринку (для розвинених країн це одне й те саме), науково-технічний прогрес, котрий стимулює безупинну гонку, яка потребує нових технологій, техніки і багато чого іншого, що змушує корпорації постійно тримати себе у формі. Незначне розслаблення - і можна опинитися на узбіччі великого бізнесу.

Існує думка, що проблеми, з якими стикаються великі корпорації, можуть призвести їх до сумного кінця, що нагадує долю динозаврів. Недарма їх іноді й називають динозаврами. Негнучкі, неповороткі, нездатні до швидкого відновлення, вони нерідко уступають мобільним, динамічним середнім фірмам, що не потребують великих інвестицій, величезної армії працівників, вільні від довгострою, не страждають хворобами монополізму. Томас, Пітере та Ричард Уотермен пишуть:

«Громіздкі плани досліджень і розробок поступаються дрібному виробництву, де працюють люди, які знають, чого хочуть. Манія на всьому заощаджувати позначається на якості. Бюрократична ієрархія та гарні костюми-трійки витісняють звертання на ім'я. Робота суворо відповідно до товстих книг інструкцій і розпоряджень, що заміняють ініціативу кожного. Якби можна було досягти максимальної ефективності технологічних процесів, якби всі постачальники здійснювали безперебійні постачання та робили їх вчасно, якби не було прогулів, якби справі не заважали невдалі взаємодії людей, то великі підприємства переважували б малі».

І все ж таки можна погрішити проти істини, якщо не зазначити величезних переваг великого виробництва. По-перше, здійснюються інтеграція науки з виробництвом, внутрішньозаводська спеціалізація, використовується устаткування великої потужності, випускається широка номенклатура товарів. По-друге, досягається зниження собівартості, зростання доходів, тобто все те, що є у фірмі ЗМ.

Цікаву класифікацію фірм запропонував швейцарський експерт з маркетингу Фризевінкіль. На основі досліджень різних фармацевтичних компаній за 32 показниками він виділив п'ять основних типів фірм і дав умовні назви: «горділеви», «могутні слони», «неповороткі бегемоти», «хитрі лиси», «сірі миші».

Фірми «горді леви» відрізняються великими розмірами. Такі корпорації умовно можна віднести до технологічних та організаційно-економічних монополій. Це дає їм реальні переваги у жорстокому конкурентному середовищі. Вони є прикладом динамічної, агресивної політики у верхньому ешелоні бізнесу. «Леви» не зацікавлені в інтеграції з іншими фірмами, не кажучи вже про угоди з ними. Значні інвестиції в нову техніку і технологію зберігають для них гарні перспективи на лідерство. Еволюція таких фірм приводить їх у стан «могутнього слона». Корпорації типу «слонів» уже не мають колишньої агресивності і динамізму, але досягають підвищеної стабільності, її забезпечують ефект масштабу, диверсифікація, широка мережа філій всередині країни і за її межами. Фірми-«слони» свідомо уникають честі бути першими в розробці нововведень: коштує це дуже дорого, віддача приходить не відразу, а ризик першопрохідника значний. Тому така фірма нерідко використовує свої можливості, щоб перехопити нововведення, відтіснити новатора. Президент концерну «Соні» Акіо Морита писав: «Ми виробляємо новий продукт, і якщо вийде саме так, вони («могутні слони») викидають на ринок аналогічний продукт та отримують вигоду від наших зусиль» («Зроблено в Японії»). Нерідко буває так, що «могутні слони» втрачають колишні позиції, перетворюючись на «неповороткого бегемота». Головна причина цього - організаційна.

Ускладнена структура управління без чіткої взаємодії і механізму зворотного зв'язку призводить до того, що «могутні слони* із жахом усвідомлюють свою беззахисність перед лицем повільно визріваючих економічних проблем.

Чудовим прикладом цього є корпорація «Крайслер», що опинилася на межі банкрутства. Лі Якокка, який очолив напівживу корпорацію, згадує: «Усі проблеми корпорації «Крайслер» фактично зводилися до загального знаменника: ніхто не знав, що їх спричинило. Тут не існувало єдиної команди, була некерована група індивідуальних гравців». Корпорація мала 35 віце-президентів, і кожен з них «біг своєю власною стежкою», діяв сам по собі. Як наслідок цього - омертвіння значної частини капіталу в напрямках, що втратили перспективу, погіршення якості, зростання витрат та збитків. Досвід «Крайслера» свідчить про можливість санації і виходу з кризового стану, хоча реальна й утрата колишніх позицій.

Фірми “хитрі лиси” живуть, і досить непогано, спеціалізацією, здійснюючи успішну нішеву політику. Лідируючи у "випуску 2-3 видів продукції та маючи достатні фінансові ресурси, вони успішно відбивають атаки конкурентів, залишаючи освоєні ніші недоступними для атакуючих. Маючи в запасі «домашні заготовки» на випадок кризи, «лисиці» з честю переборюють труднощі.

За умов погіршення економічної кон'юнктури незавидною є доля фірм «сірих мишей». Відсутність чи низький рівень спеціалізації -- головна причина їхніх невдач. Вони стикаються із труднощами збуту, зниженням доходу, що закриває для них перспективи на оновлення продукції. «По суті такий бізнес -- як життя метелика-одноденки, що вже завтра буде тремтіти, гадаючи, чи залишиться він живий післязавтра». Оригінальна точка зору, підкріплена конкретним аналізом у вузькій сфері діяльності.

Якщо говорити про ринкову економіку, то малий бізнес - найдинамічніша форма, що привносить сюди невмирущий дух підприємництва. Тут відсутня система ієрархічного підпорядкування та громіздкий бюрократичний апарат. Гнучкість і оперативність рішень, адаптація до регіональних та місцевих ринків, де дрібні фірми оперативно відгукуються на спонтанно народжуваний попит, заповнючи ринкові порожнечі. Таким фірмам властиве сполучення професій, сприйнятливість до інновацій. Усе це зумовлює життєздатність малого бізнесу.

Малий бізнес на Заході не просто розвинений, він процвітає. Підживлюючи середнє і велике підприємництво, малий бізнес є основою економічної піраміди, у розвитку якої зацікавлене все населення. У Японії кількість малих підприємств (де працює до 20 чол.) у переробній промисловості складає 90%, третина з них - сімейні, що не використовують найману працю. У роздрібній торгівлі й обслуговуванні сімейні фірми становлять відповідно 60 і 50%. В усіх розвинених країнах Заходу їхня роль у розв'язанні проблем зайнятості, макроекономічної рівноваги загалом досить помітна. Приміром, у Франції малі підприємства забезпечували 3/4 попиту на робочу силу, у Німеччині дрібні фірми (до 19 працівників) тільки на початку 90-х pp. збільшили зайнятість на 24%, створивши понад 700 тис. нових робочих місць. У США малий і середній бізнес забезпечує 3/4 валового національного продукту, у Японії - майже 70%. У Німеччині малі і середні підприємства забезпечують близько 40% експорту, у Японії - 39%, у Франції - 36%. Малий бізнес відіграє важливу роль в економіці західних країн, забезпечуючи насичення ринку товарами та послугами.

Які ж стан і перспективи малого бізнесу в Україні? Згідно із законодавством розміри підприємств визначаються залежно від кількості зайнятих. Малі підприємства в промисловості - до 200 працюючих, у науці й науковому обслуговуванні - до 100 співробітників, у галузях невиробничої сфери - до 25, у роздрібній торгівлі - до 15 працівників. Розподіл підприємств лише за одним критерієм - кількістю працюючих - часто створює перекручене уявлення про розміри виробництва. Необхідно використовувати систему показників, серед яких є обсяг виробництва, сума продажу, величина доходу тощо. Інакше кажучи, необхідно розрізняти поняття «розмір підприємств» і «розмір виробництва». На кінець 90-х pp. XX ст. в Україні існувало 214 тис. малих підприємств, з них діючих було 100 тис, тобто менше половини (для порівняння зазначимо, що в Польщі їх два мільйони). Тому, з огляду на низькі обсяги виробництва, в Україні вони не відіграють помітної ролі ані у збільшенні числа зайнятих, ані у виробництві товарної маси і послуг, ані, тим більше, в експорті. Тому важливо створити систему суспільної та державної підтримки малого бізнесу. Стабільність і можливість прогнозування законодавства мають при цьому неябиякі.1 значення. В Україні діють закони «Про підприємництво», «Про власність», «Про підприємства в Україні» але давно назріла необхідність у спеціальному Законі «Про малий бізнес (чи підприємництво)». Серед економічних заходів на першому місці має бути система пільгового оподатковування і прогресивна фінансово-кредитна політика.

Непередбачуваність податкової політики, жорсткий податковий прес, складність, заплутаність системи оподаткування -- усе це підриває саму систему малого бізнесу. Політика, яка доповнена державним і кримінальним рекетом, відвертає від малого бізнесу мільйони потенційних підприємців. Необхідним є розширення пільгового оподаткування для товаровиробних підприємств, інноваційного сектора. У багатьох країнах набули розвитку заходи фінансово-кредитної політики, що полегшують умови кредитування малого бізнесу. Знижуються ставки рефінансування центральних банків, створюються фонди підтримки і державних гарантій малих форм підприємництва. Але допомога численних фондів підтримки мала і неефективна. В Україні діють Спілка малих підприємців, Спілка приватних підприємств, Український національний фонд підтримки малих підприємств, Республіканський фонд підтримки малих підприємств і інновацій тощо. Проте труднощі, з якими стикається сфера малого бізнесу, показують, що кількість у цьому випадку не переходить у якість. Слабка державна підтримка: на неї виділяється 0,02% від суми надходжень, що відраховуються до бюджету приватним сектором (37% доходів). Заходами, що активізуватимуть малий бізнес, можуть стати підвищення ролі та розвиток лізингу. Нарешті, завеликі надії покладалися на зарубіжну підтримку малого підприємництва. Проте у грошовій формі надійшло менше за 20% цих коштів, а решта - у вигляді майна. Причина такої низької активності приватних інвесторів - відсутність гарантій за умов макроекономічної нестабільності, нечітка правова база. Малий бізнес як об'єкт інвестицій виявився непрестижним. Особливу роль в активізації сектора малого бізнесу покликані відігравати банки - державний і комерційні. Банки зацікавлені в наданні кредитів. Це їхнє призначення, але гарантії... Застава чи поручництво. Тут і криється головне протиріччя - потреба у кредитах величезна, а закладати нічого, адже справа тільки розпочинається. А де знайти поручника, якщо від цієї справи усувається держава? У сільському господарстві, якщо почне працювати інститут приватної власності на землю, як застава може виступати земля. У промисловості у ролі поручника мають виступати численні фонди підтримки малого бізнесу, як це робиться в США, інших країнах Заходу. Вони ж покликані разом із законодавцями розробити і регулювати ефективну систему страхування, що забезпечить стабільність малого підприємництва. Турбота про його розвиток, усебічна підтримка і для держави, і для економіки відплатиться сторицею.

2. Чому монополіст не може призначити будь яку ціну та виробити будь яку кількість товару?

Неповна конкуренція - це сукупність типів ринкових структур, для яких не виконуються умови повної конкуренції. Найбільш суттєва відмінність неповністю конкурентних ринків від повністю конкурентних полягає у здатності окремих учасників неконкурентних ринків тією або іншою мірою впливати на ринкові ціни, тоді як учасники повністю конкурентного ринку є ціноодержувачами.

Серед неконкурентних ринків найбільш відомим є монополія. Монополія - це такий тип ринкової структури, де:

1) з боку виробництва - весь галузевий випуск повністю(чи майже повністю) забезпечує одна фірма-монополіст;

2) з боку попиту - близькі замінники на продукцію фірми-монополіста у споживачів відсутні;

3) вхід на ринок інших потенційних учасників ускладнено або взагалі виключено, часто це може супроводжуватись і обмеженим (чи забороненим) виходом фірми з ринку.

Інші характеристики структури ринку не є визначальними - так, питання про ступінь однорідності продукції втрачає свою нагальність через наявність лише одного виробника. Різними можуть бути й характеристики ринку щодо поінформованості учасників - як повна, так і неповна поінформованість або асиметричний розподіл інформації.

Отже, найбільш суттєвим у визначенні монополії є те, що лише одна фірма пропонує весь ринковий обсяг блага, для якого не існує близьких замінників.

Ринок, де суворо виконуються всі зазначені умови (1)-(3), і всі 100% обсягу ринкової пропозиції забезпечує лише один виробник, зветься чистою монополією. Це майже повна протилежність ринку з повною конкуренцією. Всі інші існуючі ринкові структури розташовані на проміжку між цими двома крайніми проявами можливостей ринків щодо конкуренції.

Практично монополією звуться також ринки із порушеннями деяких із вищезазначених умов. Наприклад, одна фірма-монополіст може виробляти лише 80% галузевого обсягу, а 20% постачатимуть дрібні виробники.

Конкурентний механізм не спрацьовує на монопольному ринку через наявність вхідних бар'єрів, які блокують входження у монополізовану галузь нових фірм завдяки чинникам, що створюють для них несприятливі умови порівняно з фірмою, яка вже працює у галузі. Такими чинниками може бути: абсолютна перевага у вартості продукції, економія на масштабі, необхідність великого початкового капіталу, диференціація продукції, високі транспортні витрати або взагалі нетранспортабельність окремих товарів і послуг (це створює умови для існування місцевих монополій, чия сфера діяльності обмежується окремим регіоном), монопольне володіння всім обсягом пропозиції окремого ресурсу.

Бар'єри може створювати також державна влада у вигляді патентів, ліцензій, авторських прав, привілеїв на здійснення певної діяльності лише однією фірмою; інколи сама державна влада є монополістом (наприклад, у сфері надання послуг з державного управління, друкування грошей).

Такі бар'єри для входу, які встановлюються законодавством, звуться юридичними або легальними бар'єрами.

Ринки, закриті для входження конкурентів юридичними бар'єрами, звуться закритими монополіями.

Окремий випадок для аналізу утворюють природні монополії - монополії, які існують за рахунок економії на масштабі. Через те, що економічні чинники. що породжують цей тип монополії, є досить специфічні, а відповідно і заходи політики щодо природних монополій також мають значні відмінності порівняно з інструментами впливу на “звичайні” монополії.

Чому ж споживачі не можуть себе повести так, як у випадку конкурентного ринку - зовсім відмовитись від продукції тих виробників, які завищують ціни?

Справа тут не лише в тому, що монополіст один забезпечує весь обсяг ринкового попиту споживачів. Друга причина влади монополіста над ціною - відсутність близьких замінників на даний товар (послугу), через що споживачів не можуть “втекти” на інші ринки з більш поміркованими цінами.

Монополіст може приймати також рішення щодо обсягів виробництва (як і конкурентні фірми), проте тут його рішення буде визначати ціну - з урахуванням ринкового попиту: встановлений обсяг з урахуванням кривої попиту однозначно визначатиме ринкову ціну.

Отже, конкурентна фірма позбавлена ринкової влади. Чистий монополіст має абсолютну ринкову владу, його здатність впливати на ціну обмежує лише попит споживачів. Тому фірма-монополіст зветься ціноутворювачем - тобто той, хто встановлює ціну на ринку.

Ціна, гранична виручка, еластичність і попит.

Попит для монопольної фірми має від'ємний нахил. Загальна помилка критиків монополії у тому, що попит у монополії є досконало нееластичним. Не так, бо споживачі кожного разу, коли монополіст підвищує ціни, мають альтернативу не купувати монополістичний товар. Якщо постачальники підвищують ціни на електричну енергію, споживач може дещо зменшити її споживання.

Монополія може встановлювати ціну, яку вона побажає. У свою чергу споживач демонструє на зміну ціни відповідну реакцію, зменшуючи або збільшуючи обсяг споживання. Це враховується менеджерами монополій. Вони знають, що обсяг, який вони продають, залежить від ціни, що вони обрали. Обсяг виробництва монополії - це ринковий обсяг, а попит на монопольний продукт - це ринковий попит.

Для кожної невеликої зміни у цінах відповідна зміна виручки:

ДTR = P(DQ) + Q(DP).

Якщо поділити рівняння на ДQ, отримаємо:

ДTR/ДQ = MR = P + Q(ДP/ДQ) (*).

Оскільки ДP/ДQ < 0, то MR < P.

З іншого боку, оскільки.

ED=(ДQ/Q)/(ДP/P), то ED=P/Q(1/нахил), тоді (нахил) = ДP/ДQ = P/Q·ED.

Заміщуємо ДP/ДQ у рівнянні (*) і отримуємо:

MR = P + Q(P/QED) = P + P(1/ED)

MR = P(1+1/ED).

Далі з цього рівняння отримуємо просте правило ціноутворення для монополіста:

P=MR/(1+1/ED).

Регулювання монополій.

Цінова стеля. Один з методів регулювання монополій - встановлення цінової стелі як максимальної границі ціни. Для того, щоб метод діяв ефективно, необхідно встановлювати її нижче ціни, що відповідає MR=LRMC.

Цінова стеля має деякі цікаві ефекти впливу на поведінку монополій. На конкурентному ринку цінова стеля призводить до дефіциту, коли її рівень нижче за ціну рівноваги. Так відбувається, наприклад, на ринку оренди житла, коли контролюється орендна плата.

Цінова стеля (MR2) може спрямувати монополію до збільшення обсягів виробництва. При встановленні обмеження монополія підвищує обсяги до нового стану власної рівноваги LRMC=MC2, чому відповідає обсяг виробництва Q2. За такою ціною. Ринковий попит становить QD, який менше за пропозицію монополії.

Ціноутворення за середніми витратами(випадок природної монополії). Нагадаємо, що природна монополія існує, коли фірма може задовольняти попит ринку, досягаючи ефекту масштабу. На рис. 2.1 зображено монопольну фірму, яка є прибутковою, тобто вона отримує економічний прибуток. Припустимо, що виробництво зросло до рівня, котрий би вироблявся у конкурентному середовищі. Оскільки LRMC зменшується, фірма не в змозі покривати свої витрати, якщо ціна менше. На рівні Qc LRAC перевищує LRMC. Таким чином, встановлення P = LRMC дає збитки. Якщо природну монополію примушують встановлювати ціну на рівні LRMC, це буде вимагати державних субсидій для того, щоб фірма лишилася у бізнесі.

Комісії, які перевіряють діяльність монополій, обмежують її таким рівнем цін, який дозволяє покривати бухгалтерські витрати і альтернативні витрати на інвестований у фірму капітал.



Рис. 2.1. Формування граничної виручки монопольної фірми

Система подвійних цін (рис. 2.2). Дозволяє монополісту продавати певним споживачам продукт за більш високими цінами. Часто монополії у зв'язку з регулюванням цін несуть збитки. Вони можуть бути покриті за рахунок того, що частці споживачів товар продається за більшою ціною. Наприклад, підприємницькі структури мають сплачувати за електроенергію ціну PH. Для населення ціна може бути встановлена на рівні LRMC. Загальний обсяг продаж:

QR = QH+ QL.

Таким чином, здійснюється фінансування заможними споживачами витрат незаможних споживачів.



Рис. 2.2. Регулювання монополій: встановлення цінової стелі

Реакція монополій на податки і субсидії.

Податок на одиницю товару призводить до зменшення обсягу з QM1 до QM2. Ціна зростає зPM1 до PM2. Якщо б галузь була конкурентною, обсяг, навпаки, спав би з QC1 до QC2. При цьому ціна, завдяки податку, зросла б до рівня PC2.

Причина цього полягає у тому, що податок просуває монополію уздовж кривої маржинальної виручки, а не кривої попиту.

При тих же припущеннях розглянемо реакцію монополії на впровадження субсидій. Монополія менш чутлива до субсидій, ніж конкурентна фірма.

Дискримінація цін. Коли монополія виробляє продукт, котрий не може перепродаватися покупцями, вона досить часто застосовує різні ціни щодо різних покупців.

Цінова дискримінація (price discrimination) - продаж стандартизованих товарів або послуг різним споживачам за різними цінами. Такими товарами, що не можуть перепродаватися, є, наприклад, медичні послуги, освітні послуги тощо.

Цінову дискримінацію можуть застосовувати тільки монополії і тільки тоді, коли це веде до збільшення прибутків. Коли монополія встановлює різні ціни для кожного покупця, має місце досконала цінова дискримінація (perfect price discrimination). У цьому випадку для кожного споживача встановлюється така ціна, яку він може сплатити.

Таким чином, подібними товарами споживач користується один раз на життя. Припустимо, що ефект масштабу і витрати є постійними, тобто LRAC=LRMC. При відсутності дискримінації обсяг реалізації товару буде становити Qm за ціною Pm, а LRMC=MR1. Економічний прибуток визначається площею чотирикутника PlPmВС. В умовах досконалої дискримінації споживач, котрий має бажання сплатити щонайбільше, буде отримувати послуги при ціні Р1. Якщо кожен споживач буде сплачувати стільки, скільки він може сплатити, такі ціни будуть фактично маржинальною виручкою. Крива попиту і буде кривою MR. Рівновага з'явиться у точці Е, де LRMC=D.

За цими умовами кожний споживач не має споживчого надлишку, який переходить до монополії (приклад з Metropolian Museum).

Різновидом цінової дискримінації є блочне ціноутворення (block pricing), яке відбувається за принципами хронології покупки або обсягів товарів, що купуються. Наприклад, крупні споживачі електричної енергії ладні сплачувати менше, оскільки самі можуть її виробляти, якщо ціна покупки буде досить високою. Теж саме стосується заможних споживачів, оскільки в них є більші можливості переключення на товари-замінники.

3. Монополія

Ідеал економістів - досконала конкуренція характеризується відсутністю у продавців сили або можливості контролю за цінами на товар. Жодна конкурентна фірма, навіть якщо вона посідає досить велику частку ринку, не може впливати на ціни. Монополія, навпаки, характеризується концентрацією пропозиції в руках власників однієї фірми.

Чиста монополія (pure monopoly) - єдиний продавець товару, який не має близьких замінників. Для покупців існує тільки одне джерело постачання.

Концепція чистої монополії є абстракцією. У дійсності знайдеться небагато товарів, що не мають близьких замінників. Серед монополістів можна назвати постачальників теплової та електричної енергії, питної води тощо. Монопольна сила (monopoly power) - означає, що фірма може впливати на ціну товару, зменшуючи або збільшуючи обсяги пропозиції. Фірма з монопольною силою на відміну від конкурентного ринку постає як ціноутворююча (price maker).

Структура ринку (market structure) - показує (1) кількість покупців і продавців, (2) їх частки у загальному обсязі товарів, що продаються або купуються, (3) рівень стандартизованості товарів та (4) ступінь свободи для входу чи виходу з ринку. Чиста монополія і досконала конкуренція - це дві полярні форми структури ринку. У дійсності структура ринку посідає проміжне місце між цими формами ринкової діяльності.

Бар'єри входу. Підтримка монопольної сили.

Як і у конкурентному ринку, коли монопольна фірма отримує економічний прибуток, інші спокушені цим фірми намагаються вступити у конкуренцію з монополістом, починаючи виробляти той самий товар. Підтримка монопольної сили вимагає наявності таких умов, які запобігають новим продавцям конкурувати на ринку, наявності бар'єрів входу.

Деякі бар'єри входу є результатом державної політики (1), що гарантує фірмам статус єдиної. У багатьох випадках такими традиційними монополіями є поштові послуги, виробництво горілки, санітарний контроль тощо. У результаті державної підтримки створюються також монополії власників патентів і копірайт (2), хоча і на обмежений термін. Монополія також може бути результатом володіння джерелами постачання певного продукту (3), наприклад, як De Beers на ринку оброблених діамантів. Нарешті монополія може виникати як наслідок унікального знання або можливостей (4): співаки, спортсмени, унікальні технології тощо.

Зростання масштабів виробництва дає фірмам можливість виробляти з меншими середніми витратами у тривалому періоді. Це може обумовлювати формування монопольної сили і далі - створювати бар'єри входу.

В умовах досконалої конкуренції зростання обсягів виробництва здійснюється за рахунок збільшення кількості фірм на ринку і призводить у тривалому періоді до підвищення LRAC. На такому ринку для підтримки процесів зменшення середніх витрат разом із зростанням обсягів виробництва будуть спостерігатися тенденції до злиття (merging). Для зменшення LRAC повинна лишитися тільки одна досить крупна фірма. На рис. 3.1 показана крива витрат на виробництво продукту.

Рис. 3.1 Пояснення причин появи монополії

Нехай кількість попиту на ринку становить за даною ціною Q1. Для єдиного продавця у тривалому періоді середні витрати - LRAC1. Таким чином, загальні витрати виробництва складають TC1= LRAC1(Q1).

Нехай цей обсяг виробляється двома фірмами у пропорції 50:50. Середні витрати кожної фірми будуть LRAC2>LRAC1.

TC2= LRAC2(1/2Q1) + LRAC2(1/2Q1) = LRAC2(1/2Q1)> LRAC1(Q1).

Отже, одна велика фірма може забезпечувати ринок, досягаючи менших LRAC, ніж дві або більше малих фірм.

Природна монополія (natural monopoly) - галузь, у який зростаюча економія від розширення масштабу діяльності дає можливість задовольняти поточні потреби ринку тільки однією фірмою.

Нетривала максимізація прибутку монополії.

Конкурентна фірма максимізує прибуток, пристосовуючи обсяг виробництва до того моменту, коли MC = MR. Монопольна фірма обирає ціну, при цьому загальний принцип зберігається. Однак, MR від кожної додаткової одиниці продукту для монополіста буде зменшуватися.

Як і конкурентна фірма, монополіст буде досягати обсягу виробництва QM на рівні MC=MR, встановлюючи ціну PM. Монопольне становище не гарантує прибутків. Коли попит на продукцію монополіста незначний - QM1, монополіст несе збитки, а в умовах P < AVC фірма припиняє операції.

Те, скільки прибутку має монополіст, залежить від його витрат (AC) і попиту на товар (D).

Рис. 3.2. Нетривала максимізація прибутку монопольної фірми

Тривала монопольна рівновага.

У тривалому періоді монопольна фірма розширює масштаб операцій до того, що MR = LRMC.

Якщо монополіст отримує економічний прибуток за цією ціною, ситуація лишається незмінною, доки існують бар'єри входу у галузь.

Якщо таких бар'єрів немає, вхід нових фірм збільшує пропозицію, що обумовлює падіння ціни до рівня отримання нормального прибутку.

Підтримка монополії у тривалому періоді неможлива, якщо на ринку є можливість вільного входу інших фірм.

Коли монополія прибуткова, фірма отримує прибуток як у нетривалому, так і у тривалому періоді. За умовами природної монополії прибуток спадає як результат забезпечення бар'єрів для нових фірм. Тривала рівновага прибуткової монополії показана на рис. 3.3.

Рис. 3.3. Тривала рівновага монополій

Монополія розширює обсяги виробництва до QML. За таких умов LRMC<LRAC і фірма не буде мати можливості отримувати економію від збільшення масштабу виробництва, тож вона буде будувати новий завод менший за розміром від того, що вже має. Його параметри будуть дорівнювати MC1 і AC1.

На рис. 3.4 показано випадок, коли MR=LRMC у точці, де LRMC=LRAC. У цій точці монополія будує завод, що відповідає своїм розміром мінімальному рівню LRAC. Крива нетривалих середніх витрат монополії у тривалій рівновазі становить AC*.

Рис. 3.4. Тривала рівновага монополій

За подібних умов монополія досягає у тривалому періоді всієї можливої економії масштабу, як це могло б бути на ринку досконалої конкуренції. Однак монопольна ціна PM перевищує LRACmin та LRMC. За умовами досконалої конкуренції ринкова ціна буде дорівнювати LRACmin та LRMC.

Рисунок 3.5 демонструє остаточні можливості тривалої монопольної рівноваги. У цьому випадку рівень попиту на продукцію монополіста такий, що MR перетинає LRMC у точці, у якій LRMC>LRAC. Крива нетривалих середніх витрат відповідає AC2. У рівновазі монополія знову провадить операції на рівні точки, де середні витрати виробництва перевищують LRACmin.

Рис. 3.5. Тривала рівновага монополій

За такими умовами монополіст будує завод, розмір якого відповідає проведенню операцій нижче точки, у якій досягається економія масштабу. Монополіст діє у межах заводу, більшого, ніж той, що відповідає LRACmin. Монопольна ціна PM за обсягом виробництва, де LRMC=MR.

Монопольна фірма у тривалому періоді не обов'язково виробляє продукцію на рівні LRACmin. Вибір розміру підприємства залежить від взаємовідношення між MR і LRMC. Треба зауважити, що монополія обслуговує ринок за допомогою одного заводу, але можна припустити ситуацію багатьох невеликих заводів, з котрих кожний діє на рівні LRMC=MR.

Монопольна і конкурентна рівновага.

Припустимо, що ціни на ресурси і технологія є однаковими, незважаючи на кількість продавців на ринку. Це означає, що крива витрат однакова як для монополії, так і для фірм з досконалою конкуренцією. Монополіст розглядається як такий, що постачає товар, вироблений багатьма своїми заводами. На конкурентному ринку такі умови означали б, що діють незалежні приватні компанії. ACM для будь-якого обсягу не є нижчими, ніж у аналогічного розміру конкурентних фірм. Рис. 3.6 показує різницю між тривалою конкурентною і монопольною рівновагою.

Рис. 3.6. Різниця між конкурентною та монопольною рівновагою

Тривала монопольна рівновага спостерігається у точці Em, де LRMC = MR. Монопольна ціна Pm, а обсяг виробництва - Qm. Монопольна фірма заробляє економічний прибуток, показаний заштрихованою площею.

Те ж саме для конкурентної фірми. Її рівновага буде досягатися за умови, коли LRMC = D з ціною попиту Рс і обсягом виробництва Qc.

Як видно: Pm > Рс, Qc > Qm.

Висновки: споживачі втрачають, коли купують товари на монопольному ринку, а не на конкурентному.

Отже, фірма має монопольну силу, коли вона впливає на ціну продуктів, що продає. Така фірма є більш price maker, нiж price taker. Чиста монополія - це наявність одного продавця, який не має близьких замінників. Вхід нових фірм на ринок чистої монополії має бути неможливим, якщо монополія повинна підтримуватися досить довго.

Попит на продукцію монополістів має нахил донизу. Монополія може, якщо вона хоче, встановлювати будь-які ціни, проте менеджери фірм знають, що вони можуть продати більше по нижчій ціні. Маргінальна виручка додаткового продукту зменшується в меншій мірі, ніж ціна. Монопольні фірми максимізують прибутки, встановлюючи ціни, для яких маргінальна виручка дорівнює маргінальним витратам.

Однак з того, що MR<P, виходить, що MC<P. Монопольний продукт падає менше, ніж продукт, який превалює, якщо ринок є ринком досконалої конкуренції. Монопольна ціна вище, ніж рівень ціни конкурентної рівноваги.

У довготерміновому аспекті монополія поширюється до тих пір, коли MR=LRMC. Відсутність для продавців можливості вільного входу у ринок буде захищати монопольний економічний прибуток від падіння до нуля. Бар'єри входу включають державні вимоги щодо франшизи або ліцензування, патентування або копірайт, контроль певного споживання або масштабів виробництва.

Природна монополія може виробляти достатньо для вдоволення ринкового попиту у довготерміновій перспективі за умовами зростання returns to scale. Конкурентні фірми мають бути надто малими, щоб досягнути того зниження витрат, який пропонується монополістами завдяки їх розмірам. Ціноутворення на базі середніх витрат є спробою тих, хто регулює зниження прибутків франшизної монополії до рівня, який дозволяє їм покривати альтернативні витрати.

Дискримінація цін є монополістичною практикою встановлення різних цін на одні й ті ж товари. Дискримінація цін є можливою для товарів, які покупець не може перепродати. Монополіст застосовує цінову дискримінацію, якщо він може підвищити завдяки цьому свої прибутки. У межах цієї практики вони продають більше, ніж в умовах встановлення єдиної монопольної ціни.

4. Олігополія

Основні моделі олігополії.

Олігополія - це такий тип ринкової структури, де:

1) на ринку діє декілька продавців;

2) продукція може бути і стандартизованою, і диференційованою;

3) існують значні бар'єри для входу на ринок;

4) фірма враховують поведінку конкурентів, тобто діють стратегічно.

Найважливіша риса, притаманна олігополії, - це стратегічна поведінка продавців: фірма - олігополіст повинна розробляти стратегію своїх дій на ринку з урахуванням потенційних зустрічних дій своїх конкурентів.

Єдиної моделі олігополії не існує. Та чи інша форма взаємодії фірм на олігополістичному ринку може встановлюватись в залежності від багатьох факторів, таких як:

* технологія та структура витрат виробництва, зокрема частка фіксованих витрат у загальному обсягу витрат, капіталоємність випуску продукції, наявність безповоротних (втрачених) витрат при вході на ринок;

* тривалість короткострокового періоду(тобто періоду, на протязі якого не може бути змінений масштаб виробництва);

* наявність бар'єрів при виході з ринку;

* однорідність чи диференційованість продукції;

* структура попиту, зокрема наявність різних груп споживачів;

* поінформованість фірм - учасників ринку стосовно цін, обсягів, технології, попиту тощо.

Дуополія Бертрана.

Дуополія - це олігополія з двома фірмами. Двом класичними моделями дуополії є дуополія Бертрана і дуополія Курно. Обидві моделі виходять з припущення про відсутність змови між конкурентами.

Модель олігополії Бертрана - це модель цінової війни. Ціновою війною є послідовність знижень цін фірмами-суперниками в умовах олігополії (рис. 4.1).

Нехай галузь перебуває у стані E1(P1,Q1). Одна з фірм може сподіватись збільшити власні обсяг продажів (виручку) і прибуток, якщо знизить ціну, скажімо, до рівня P2 (за умови, що конкурент залишить свою ціну без змін). Але конкурент досить швидко відреагує також зниженням ціни на свою продукцію, і галузь перейде у стан E2(P2,Q2) - ціна спадає, обсяг зростає. Зниження цін буде продовжуватись доти, доки фірми не досягнуть рівня беззбитковості - тим самим галузь опиниться у стані конкурентної рівноваги EC(PC,QC). Від цінових війн виграють споживачі і суспільство в цілому, а програють фірми.



Рис.4.1. Цінові війни в умовах олігополії

Криві реагування.

Конкурентну боротьбу в моделі Бертрана можна проілюструвати за допомогою т.зв. кривих реагування(рис. 4.2): крива реагування R1 фірми 1 побудована із точок, які для кожної фіксованої ціни P20 конкурента визначають ціну P1'=P1(P20), яка максимізує прибуток.

Рис. 4.2. Криві реагування та рівновага у моделі Бертрана

Аналогічно будується крива реагування R2 для фірми 2 - вона дає змогу визначити оптимальну ціну P2'=P2(P10) другої фірми відповідно до кожної фіксованої ціни P10 конкурента. Ця модель має стійку рівновагу в точці перетину двох кривих реагування E, де обидві фірми встановлюють однакову ціну, P1=P2=PE. Якщо врахувати вартість виробництва, то рівновага досягатиметься якраз у стані конкурентної рівноваги, а саму модель можна розглядати як формалізований сценарій цінової війни.

Олігополія Бертрана може бути присутньою на ринках, на яких фірми-виробники можуть відносно швидко збільшити обсяги виробництва продукції, без істотного підвищення середніх витрат. Тобто технологія повинна характеризуватись економією на масштабі, довжина короткострокового період повинна бути відносно невеликою. Лише за цих умов фірма може скористатись вигодами від зменшення ціни, швидко зайнявши частку ринку конкурента. Відсутність можливості збільшити обсяги виробництва без збільшення витрат ставить під сумнів вигоди фірми від зменшення ціни.

Дуополія Курно.

Центральне припущення моделі Курно - кожна фірма визначає свій обсяг випуску, виходячи з незмінності обсягу випуску конкурента. Це можливо у випадку коли технологія випуску продукції не дозволяє фірмам миттєво змінювати обсяги виробництва та/чи особливості ринку не дозволяють миттєво збільшити обсяги продажів.

Нехай обидві фірми мають однакові криві витрат, причому середні витрати постійні і дорівнюють граничним: MC=AC.

Фірма 1 намагається максимізувати свій прибуток виходячи з припущення про незмінність обсягу випуску Q2, який встановила фірма 2 (наприклад, Q2=160 - див. рис. 4.3). Тоді для фірми 1 кривою попиту буде лише частина АD ринкової кривої попиту, а кривою граничної виручки буде лінія MR1.



Рис. 4.3. Модель дуополії Курно

Оптимальний обсяг для фірми1 у такому разі визначається умовою MR1=MC і дорівнює Q1=QK-Q2; у нашому прикладі:

Q1=320-160=160.

Криві реагування у моделі Курно.

Для цієї моделі теж можна побудувати криві реагування - у моделі Курно крива реагування кожної фірми дає змогу визначити оптимальний обсяг випуску, якщо відомий обсяг випуску іншої фірми.

Криві реагування на рис. 4.4 можна побудувати з урахуванням кривих попиту, граничної виручки і граничної вартості на рис. 4.3. Якщо спочатку на ринок вийде лише фірма 1, то вона як монополіст обере обсяг QM=240 (рис. 13; також точка В на рис. 4.4).

Рис. 4.4. Криві реагування R1 і R2 та рівновага Курно (EКУРНО)

Фірма 2 буде виходити із фіксованого обсягу пропозиції 240 і, згідно зі своєю кривою реагування R2 визначить оптимальний обсяг: Q=120. Тоді фірма 1, виходячи з цього обсягу та своєї кривої реагування R1, визначає обсяг: Q=180; фірма 2 відповідає обсягом: Q=150. Цей процес продовжується доти, доки фірми не зійдуться на обсягах випуску Q1=Q2=160, яким відповідає точка EKУРНО на рис. 14 - точка перетину двох кривих реагування. Якщо порівняти це із обсягом конкурентної рівноваги (на рис. 13 - обсяг QC=480), то у випадку лінійної кривої попиту кожна фірма у стані рівноваги Курно(точка EKУРНО на рис. 4.4) забезпечує третину ефективного конкурентного обсягу, а разом галузь при дуополії Курно випускає 2/3 конкурентного обсягу, тоді як чиста монополія забезпечує половину його. Тобто конкуренція за обсягами у моделі Курно не приводить ринок до стану конкурентної рівноваги (на відміну від моделі Бертрана).

...