Соціально-економічні фактори, що впливають на якість життя

Постановка задачі. Метою дослідження є комплексний аналіз сутності якісного економічного зростання країн та чинників, які його визначають; дослідження сучасних методик оцінки якісних трансформацій в економіці держав; діагностика сучасного рівня якісного економічного зростання в Україні, а також розробка науково обґрунтованих стратегічних пріоритетів досягнення нашою державою високого конкурентного статусу і забезпечення високих життєвих стандартів. Методи дослідження включають діалектичний, історичний, аналізу і синтезу та ін.

Результати. Загальноприйнятого підходу до дослідження якісного економічного зростання країн не існує, зважаючи на внутрішню складність і системність даної наукової категорії. Ключовою сентенцією у цьому контексті можна вважати твердження, що якість економічного зростання визначається структурними та інституціональними зрушеннями в економіці в руслі загальносвітових тенденцій соціалізації та гуманізації економічного розвитку і може бути оцінена показниками зростання життєвих стандартів життя населення. У центрі такої парадигми суспільно-економічного поступу знаходиться безпосередньо людина, людська особистість із притаманними їй потребами та інтересами.

Якісне економічне зростання не може бути відображене якимось одним показником. Для цього необхідна цілісна система індикаторів, адже поліпшення життєвих стандартів супроводжується підвищенням не лише ВВП на душу населення, а й таких показників людського розвитку, як продуктивність праці, рівень освіченості, очікувана тривалість життя тощо. Інші взаємозв'язки між зростанням ВВП та зміною параметрів людського розвитку було виявлено у дослідженні американського вченого В.Істерлі “Життя протягом зростання” (1999 р.). Вчений виявив, що із 81 індикатора людського розвитку, які аналізувалися, менше десятої частини поліпшується внаслідок економічного зростання. Така ж їх частка погіршується, а досить багато індикаторів не демонструють якогось значного взаємозв'язку із динамікою ВВП на душу населення [1]. Ці результати є додатковим аргументом для збільшення кількості параметрів вимірювання якісного економічного зростання країн.

Окремі дослідники, такі як В. Томас, М. Дайламі, А. Дарешвар, Д. Кауфман, Н. Кішор, Р. Лопес, Я. Ван пропонують оцінювати якість економічного зростання у контексті показників розвитку людського потенціалу, а саме за такими критеріями, як зниження дитячої смертності, скорочення неписьменності серед дорослого населення, зростання тривалості життя [2], с.258]. Як відомо, альтернативний підхід розроблений у рамках “Програми розвитку ООН”. Дана методика передбачає розрахунок індексу розвитку людського потенціалу (ІРЛП) на основі трьох компонентних показників: ВНД на душу населення (оцінка достойного рівня життя), освіченості (інтегральна оцінка середньої та очікуваної тривалості навчання), тривалості життя (оцінка довголіття і здоров'я). Для обчислення зведеного індексу людського розвитку алгоритм передбачає розрахунок простої арифметичної компонентних показників. З 2010 р. експерти ООН розраховують також оновлений варіант ІРЛП, з врахуванням чинника нерівності у розподілі доходів в країні, або так званий Індекс розвитку людського потенціалу, скоригований на нерівність (ІРЛПН), який свідчить про такий рівень ІРЛП, який був би досягнутий кожним членом суспільства за умови рівномірного розподілу благ [3].

Принципово новий підхід представляє методика ПРООН і щодо оцінки поширення бідності у тих чи інших державах світу, на основі Багатовимірного індексу бідності (БІБ), який характеризує частку населення, що страждає від депривації не менше, ніж за 3-10 зваженими індикаторами “багатовимірної бідності” (депривація - неможливість індивіда реалізовувати свої потреби через відсутність у нього доступу до матеріальних благ чи соціальних ресурсів, таких як медицина, освіта, житло тощо). Багатовимірний індекс бідності відображає множинні депривації в одному і тому ж домогосподарстві у сфері освіти, здоров'я та за рівнем життя і розраховується методом статистичного огляду відповідної вибірки родин. Разом до уваги береться 10 компонентних індикаторів бідності - харчування, дитяча смертність, тривалість навчання, охоплення дітей освітою, наявність палива для приготування їжі, води, електрики та інших благ, на основі яких розраховуються “масштаб бідності” та “коефіцієнт бідності”. Їхній добуток у результаті складає Багатовимірний індекс бідності.

Протягом останнього десятиріччя у світовій економічній літературі опубліковано низку якісно нових теоретичних моделей, у яких здійснено спроби обґрунтувати ендогенну природу технологічних змін, які індукують зростання економіки на якісній основі. Згідно із цими теоріями, технологічні зміни трактуються як результат проведених економічними агентами наукових досліджень та розробок, які прагнуть (агенти) максимізувати свій прибуток протягом тривалого періоду часу. Принципова відмінність цих моделей від неокласичних полягає у тому, що їх виробнича функція у тій чи іншій формі містить нову складову - людський капітал, який характеризує обсяги наукових знань і практичного досвіду, що накопичені людьми в процесі навчання та безпосередньо виробничої діяльності. Так, Нобелівський лауреат Р. Лукас у праці “Механізм економічного розвитку” (1988 р.) стверджував, що людський капітал, подібно до природного та основного, є окремим фактором економічного зростання, його акумулювання та ефективне використання є передумовою підвищення життєвих стандартів [4], с.3]. Такі економісти, як Р. Нельсон, Е. Фелпс, П. Ромер, П. Агіон, П. Хоуіт, у своїх працях також доводять, що людський капітал є вирішальним фактором радикальних інноваційних зрушень і технологічних нововведень [5]. Зокрема, економетричний аналіз моделей економічної динаміки стосовно рівноважної траєкторії зростання економіки країн, для якої рівень споживання, нові знання, випуск продукції та витрати капіталу збільшуються за експонентою із постійною швидкістю, дозволило американському досліднику П. Ромеру математично довести гіпотезу, що темпи економічного зростання перебувають у прямій залежності від інвестицій у людський капітал [6]. Отже, визначальним чинником радикальних інноваційних зрушень у світовій економіці є інвестиції у людський капітал.

Успішний досвід країн-ключових інноваторів показує, що все більше наукових розробок здійснюється підприємницьким сектором і передусім великими корпораціями, які займаються організацією та фінансуванням досліджень фундаментального і прикладного характеру, розробленням масштабних наукомістких проектів, комерціалізацією нових ідей шляхом організації наукових центрів у різних державах світу. Разом з тим, відносне скорочення питомої ваги державних витрат на НДДКР не є свідченням зменшення ролі держави у науково-технологічній сфері. Активізація державного регулювання, що комбінується зі скороченням його прямої участі у виконанні НДДКР - закономірний процес, загальна тенденція, яка властива економіці усіх високорозвинених країн. Вона зумовлена, перш за все, удосконаленням фінансових механізмів, систем організації та управління інноваційними процесами, розбудовою ефективних національних інноваційних систем тощо.

Як відомо, підвищення життєвих стандартів у високорозвинених державах світу, починаючи з кінця XIX ст., пов'язане передусім із промисловою революцією, яка зумовила радикальні інноваційні зрушення в економіці країн. Таким чином, інтенсивне нарощення ВВП на душу, а також показників освіченості і тривалості життя населення упродовж XIX - XX ст. відображає істотне нарощення якісного економічного зростання у багатьох країнах світу. Розглянемо детальніше сучасний його рівень в Україні.

Згідно з останніми даними, у 2010 р. Індекс розвитку людського потенціалу в Україні становив 0,710, якому відповідає 69-те рейтингове місце серед 169 країн, які аналізувалися. Якщо порівнювати значення цього показника станом на 1990 та 2010 рр., то його приріст складає 0,02, або 2,9% у відсотковому вираженні. Варто зазначити, що, наприклад, в Угорщині ІРЛП зріс за цей період на 16,3%, (36-те рейтингове місце в 2010 р.), у Польщі - 16,4% (41-ше місце), в Росії - 3,9% (65-те місце). Рейтинг України за цим індикатором за період 2005-2010 рр. реально зменшився на три позиції. Разом з тим, значення ІРЛП, скоригованого на нерівність (ІРЛПН), складає гірший показник - 0,652, що на 8,1% менше від його базового значення. Із цього слідує, що фактор нерівності розподілу доходів в Україні зумовлює зменшення стандартів життя населення в нашій країні, хоч його відносна величина не є значною.

Незважаючи на позитивну економічну динаміку в Україні упродовж останніх десяти років, продуктивність української економіки залишається вкрай низькою, про що свідчить показник ВНД на одну особу, величина якого складала станом на 2008 р. лише 6 535 міжнародних доларів, у той час як в Чехії - 22 678 дол., Словаччині - 21 658 дол., Угорщині - 17 472 дол., Польщі - 17 803 дол., Росії - 15 258 дол., Білорусі -12 926 дол., Румунії - 12 844 дол., Болгарії - 11 139 дол. Фактично, Україні за рівнем середньодушових доходів, з-поміж постсоціалістичних країн Східної Європи, відводиться місце регіонального аутсайдера. Більше того, нашу державу за рівнем ВНД на одну особу уже давно випереджають деякі країни, що розвиваються, такі як Ботсвана (13 204 дол.), Габон (12 747 дол.) та багато інших.

Відзначимо також, що за цим показником Україна значно відстає від країн - ключових інноваторів, у яких ВВП на душу населення у 4-5 рази перевищує такий в Україні. Зрозуміло, що в цих державах зовсім інші стандарти життя та можливості для соціально-економічного розвитку. Крім того, аналізуючи довгострокову динаміку ВВП у національній економіці, слід підкреслити, що як загальний його обсяг, так і питома його величина у розрахунку на душу населення поки не досягли докризового рівня 1990 р. Очевидно, вкрай низькі доходи населення в Україні, порівняно з високорозвиненими країнами та країнами з середнім рівнем доходів, негативно впливають й на інші компоненти вітчизняного людського розвитку, зокрема показники здоров'я нації і поширення бідності.

Так, за тривалістю життя наша держава уже поступається 23 державам світу, у яких цей показник перевищує 80 років, і посідає лише 113 місце у світовому рейтингу, з відповідним показником очікуваної тривалості життя при народженні, рівним 68,6 років. Для порівняння, тривалість життя середньостатистичного японця складає 83,2 роки, швейцарця - 82,2 роки, француза - 81,6 роки, чеха - 76,9 років, поляка - 76 років. Перманентне погіршення стану здоров'я українського населення, високі показники смертності осіб працездатного віку, скорочення очікуваної тривалості життя, яскраво виражена нерівність у доступності медичної допомоги зумовлені, передусім, істотними недоліками в організації національної системи охорони здоров'я, поширенням тотальної бідності в нашій державі.

Значний вплив на забезпечення якісного економічного зростання в Україні та формування належних соціальних стандартів життя населення здійснює чинник поширення бідності в країні. Так, за результатами проведеного експертами ПРООН дослідження багатовимірної бідності, її рівень в нашій державі було оцінено у 0,008. Таке відносно невелике значення національного багатовимірного індексу бідності означає, що в середньому українці відчувають депривацію на рівні 0,8%. Тобто, українські громадяни переживають незадоволеність своїх фізіологічних та соціальних потреб в середньому на рівні менше 1% (згідно з методологією оцінювання зважених індикаторів багатовимірної бідності ПРООН). Для порівняння, цей індикатор для Чехії, Словаччини і Білорусі складає нульовий показник, Латвії - 0,001, Угорщини - 0,003, Росії - 0,005, Хорватії - 0,007, Ефіопії - 0,582, Нігеру - 0,642; для високорозвинених країн світу дана методика не застосовувалась.

У розрізі окремих складових Багатовимірний індекс бідності в Україні характеризується коефіцієнтом бідності на рівні 2,2% (вважається, що стільки відсотків українців проживають у бідних родинах) та її масштабом, який оцінюється у 35,7% (такою є частка зважених компонентних індикаторів, по яких, в середньому, бідне населення відчуває депривацію). За іншим, абсолютним, індикатором поширення бідності (частка населення, яке витрачає за день менше двох доларів) в Україні відсоток бідного населення складає менше 2%. Таким чином, в системі індикаторів розвитку людського потенціалу ПРООН, за даної широкої вибірки країн, для яких здійснювалися порівняння, рівень бідності в нашій державі є помірним і не перевищує відповідних критичних показників.

Водночас, якщо за критерій бідності населення розглядати розмір отримуваних домогосподарствами доходів (здійснюваних витрат) порівняно з гарантованими державою соціальними стандартами (прожитковий мінімум, мінімальна заробітна плата), а також частку витрат на харчування в структурі загальних споживчих видатків, то загальна ситуація з бідністю в Україні виглядає набагато менш оптимістичною, як про це говорять експерти ПРООН. Так, згідно з розрахунками, які були проведені фахівцями Інститутом демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України на основі матеріалів Держкомстату, рівень бідності в нашій країні у 2009 р. становив 26% [7]. У стані бідності перебувало близько 11,7 млн. осіб (4,0 млн. домогосподарств). При цьому національна межа бідності складала в 2009 р. 869 грн. - на нашу думку, невиправдано занижений показник, який свідчить про абсолютну неможливість більшості українських громадян забезпечувати високу якість свого життя. Про це, зокрема, свідчить той факт, що найбільш вагомою статтею сукупних витрат українських домогосподарств залишаються витрати на харчування - їхня частка складала в 2009 р. 52%. Критичним індикатором частки таких видатків у міжнародній практиці вважається показник у 60%. Зрозуміло, що за умови заниження загальнодержавного порогового показника бідності (національної межі бідності), реальний його рівень в Україні суттєво недооцінений.

Традиційно в системі індикаторів розвитку людського потенціалу, згідно з методикою ПРООН, Україна має високі показники письменності дорослого населення і загального охоплення освітою. Загалом, наша держава займає 21 місце у світовому рейтингу країн за індексом освіченості населення. Значним охоплення населення середньою та вищою освітою. Разом з тим, українська система вищої освіти потребує тіснішого зв'язку з практикою та збільшеного фінансування з боку держави, а також ефективної стратегії розвитку висококонкурентних університетів.

Слід зауважити, що до останнього часу зростання ВВП в Україні відбувалось шляхом нарощення обсягів виробництва в традиційних галузях економіки, головним чином обробній промисловості. У той час, коли традиційні чинники економічного зростання, що спираються переважно на мобілізацію ресурсів, нагромаджених за тривалий період спаду в економіці у минулому, практично вичерпалися, а належних структурних змін економічної системи, які стимулювали б інвестиційно-інноваційне відтворення нових ресурсів, не відбувається. Така ситуація є загрозливою в цілому для економічної безпеки держави й істотно підвищує ризики входження національної економіки до стадії перманентної економічної стагнації з поступовим переростанням, зважаючи на існуючі інфляційні процеси, у стадію стагфляції.

За визначенням відомого польського економіста Г. Колодка, величина скорочення частки державних витрат у ВВП країни - визначальний показник для оцінювання ефективності реформ у постсоціалістичних країнах. Вважається, що ознакою хибності державного курсу реформ є зменшення питомих державних витрат у суспільному продукті. За даними Державного комітету статистики України, за період 1994-2002 рр. в нашій країні частка державних витрат (зведений бюджет України) у ВВП невпинно і швидко зменшувалася (з 52,4% у 1994 р., 44,6 % у 1995 р. до 26,7 % у 2002 р.). Переломний момент у нисхідній динаміці державного фінансування припадає на 2003 р., коли рівень відповідних витрат стабілізувався на показнику 28,4 %, після чого спостерігається тенденція до щорічного його зростання, хоча й невеликими темпами. Станом на 2005 р. коефіцієнт відношення державних витрат до ВВП країни становив 25,59% (державний бюджет) і 32,16 % (зведений бюджет); у 2009 р. - відповідно 26,50% і 33,92%.

Поряд з істотним збільшенням абсолютного обсягу і частки державних витрат у ВВП суттєвих і якісних змін у їхній структурі не відбувається. Так, надзвичайно низькою і з тенденцією до подальшого скорочення залишається частка витрат на НДДКР (якщо у 1996 р. їхні обсяги становили 1,38 % ВВП, то у 2008 р. - 0,34 %). Практично незмінними є державні витрати на освіту (6,2 % у 1991 р., 5,3 % - протягом 2000-2007 рр. у розрізі зведеного бюджету; 2,25% у 2005 р. і 2,62% у 2009 р. - державного бюджету) та охорону здоров'я (4,0% протягом 2000-2007 рр. у розрізі зведеного бюджету; 0,79% у 2005 р. і 0,82% у 2009 р. - державного бюджету). Таким чином, незважаючи на поступове відновлення докризового рівня державних витрат, радикальних змін у їхній структурі в Україні не спостерігається. Навіть якщо відносні показники витрат на НДДКР, освіту та охорону здоров'я тощо й залишились на тих самих рівнях, то їх абсолютна величина за поточним валютним курсом (чи за паритетом купівельної спроможності валют) у десятки разів менша, ніж в країнах-ключових інноваторах.

У цьому зв'язку також важливо підкреслити, що незважаючи на глобальну фінансово-економічну кризу, в національних бюджетах західноєвропейських країн передбачаються вагомі видатки на освіту. Зокрема, у Франції національний уряд задекларував суттєве збільшення державних видатків у цій сфері в 2011 р., на 4,7 млрд. євро. Спрямовувати ці кошти планується на дослідження, забезпечення університетських реформ, соціальний захист студентів та кар'єрну підтримку професорсько-викладацького корпусу. Подібні ініціативи знайшли відображення і в Німеччині, де федеральний уряд задекларував збільшити державні інвестиції в освіту і дослідження на 2,7 млрд. євро протягом 2010-2015 рр. На початку кризи університетський сектор Норвегії, Нідерландів, Данії, Польщі, Франції, Фінляндії, Швейцарії, Швеції отримав значні фінансові дотації від національних урядів, в рамках державних програм фіскальних стимулів, а цільові державні фонди не обмежувалися.

Проведений аналіз може слугувати підтвердженням безальтернативності для України інноваційного поступу, адже іншим шляхом неможливо забезпечити підвищення життєвих стандартів населення, якісне економічне зростання в країні. Для цього вкрай необхідними є пришвидшена розбудова національної інноваційної системи на основі довгострокових технологічних прогнозів, посилення ролі держави в комерціалізації базисних інновацій, державне стимулювання інноваційної активності бізнесу, створення в країні першокласних університетів світового рівня тощо. Щоб реалізувати ці напрями інноваційного розвитку, необхідно за активної підтримки держави провести суттєві зміни господарського механізму національної економічної системи в цілому, у тому числі: модернізувати матеріально-технічну базу виробництва, здійснити прогресивну структурну перебудову національної економіки з пріоритетом на створення і розбудову п'ятого і шостого технологічних укладів, забезпечити розвиток людського капіталу, створити потужну систему фінансування інноваційної діяльності.

Для забезпечення якісного економічного зростання в довгостроковій перспективі

Україні необхідно також реалізувати стратегію не наздоганяючої модернізації, а випереджаючого

розвитку на інноваційно-інвестиційній основі.

Для цього необхідним є:

- формування умов і механізмів, які забезпечать якісні зміни в структурі економіки регіонів з пріоритетом на створення та розбудову п'ятого і шостого технологічних укладів (альтернативна енергетика, біофармацевтика, нано- і біотехнології);

- створення потужної системи фінансування інвестиційної діяльності;

- стимулювання інноваційної активності та соціальних ініціатив бізнесу;

- сприяння ефективному, конкурентоспроможному та стійкому соціально-економічному розвитку як регіонів, так і країни в цілому;

- скорочення монопольних секторів економіки, контроль та зниження рівня корупції і, як наслідок, відкритість економіки та перехід до нової моделі економічного зростання;

- забезпечення розвитку людського капіталу за рахунок реалізації ефективних національних проектів в галузі охорони здоров'я, освіти, забезпечення житлом населення.

Також слід зазначити, що формування в Україні соціально орієнтованої економіки та досягнення нового технологічного рівня розвитку потребує активізації факторів інтенсивного зростання, здатних змінити напрям використання залучених економічних ресурсів та підвищити на цій основі обсяги виробленого національного продукту. На сучасному етапі розвитку країни з трансформаційною економікою найчастіше цілеспрямовано зростання орієнтують свою політику на імпортозаміщуючий тип, що дозволяє зменшити зовнішню залежність та посилити конкурентні позиції держави. Аналіз доводить, що ситуація в Україні ще не вийшла за межі експортоорієнтованого економічного зростання на тлі об'єктивної доцільності інноваційно-інвестиційного типу та його постіндустріальної спрямованості [24, с. 219].

Необхідність подолання наслідків тривалого кризового періоду в економіці України та реалізації євроінтеграційного вектора об'єктивно потребує науково-обґрунтованої, зваженої державної політики, спрямованої на формування засад довгострокового економічного зростання та прямого втілення його результатів у підвищення життєвих стандартів населення. Якість економічного зростання як внутрішня характеристика його сутності та спрямованості має кілька рівнів відображення: якість факторів, що забезпечили зростання; якість створених товарів та послуг; якість управління економічним зростанням; якість життя населення, що ним детермінована. Об'єктивна потреба забезпечення умов довгострокового економічного зростання в Україні на сучасному етапі розвитку закономірно повинна розширитись за рахунок надання йому ознак соціальної прогресивності. Цей концептуальний підхід, доповнений автором методологією обчислення індикаторів соціальної прогресивності та моніторингом започаткованого в Україні економічного зростання, пропонується запроваджувати як пріоритетний в сучасній економічній політиці загальнодержавного та регіонального рівнів.

Основою формування державної та регіональної політики в Україні є глибокий аналіз теоретичних проблем та здобутків країн із соціально спрямованою ринковою економікою. Вирізняються два основні підходи до економічного розвитку регіонів, як і економіки в цілому. Неокласичний підхід акцентує на перевагах дії ринкового механізму для оптимізації структурних пропорцій. До уваги береться можливість вільного руху факторів виробництва, першочергово - капіталу, що забезпечить переливання його на території з привабливими за ціною умовами, здатними забезпечити максимальну прибутковість проектів. Неокейнсіанський підхід як теорія загального державного регулювання економіки наголошує на об'єктивній необхідності активної ролі держави та її органів на місцях щодо організації процесів регіонального розвитку. Разом з тим, значного поширення, зокрема в Європі, набула концепція “нового регіоналізму”, в основу якої покладено принцип використання внутрішнього потенціалу території та несуперечливої взаємодії основних економічних суб'єктів - громади, бізнесу та влади. Аналіз теоретичних концепцій регіональної економіки засвідчує, що універсальних підходів не існує, і для захисту національних інтересів в Україні необхідно творчо використовувати здобутки провідних наукових шкіл з максимальним залученням внутрішніх факторів розвитку.

На основі вивчення та узагальнення досвіду економічної трансформації країн Центральної та Східної Європи запропонована їх класифікація за результативністю здійснюваних реформ. Основу аналізу склали такі співвідношення: обсяг реального ВВП на душу населення (порівняно із величиною 10 тис. дол. США); співвідношення індексу реального ВВП до середнього по групі країн ОЕСР-30; співвідношення досягнутого рівня реального ВВП порівняно із дореформеним рівнем 1989 р. В результаті були визначені три групи: країни високого рівня розвитку - Чехія, Угорщина, Словаччина і Словенія; середнього рівня - Польща, Хорватія, Естонія, Литва; низького рівня - Болгарія, Латвія, Македонія, Румунія. Зроблені висновки в контексті трьох груп країн дозволяють сформулювати основні засади політики подальшого економічного реформування України: скорочення участі держави у процесах перерозподілу національного доходу не приводить автоматично до економічного зростання, що обумовлює домінуючу роль державної політики управління процесами ринкового реформування; лібералізація економічної діяльності повинна здійснюватись поступально, з тим, щоб не підривати трудової мотивації економічних суб'єктів та відповідати процесу формування ринкової інституціональної структури економіки; для створення ефективного ринкового механізму необхідні політична стабільність та відповідальність владних структур всіх рівнів за соціальні наслідки реформ.

При поглибленому розгляді сучасних тенденцій розвитку регіонів було уточнено взаємозв'язок основоположних економічних категорій ”розміщення продуктивних сил” та “регіональний економічний розвиток”. Вони можуть бути порівнянними лише за умови оновленого трактування розміщення продуктивних сил як динамічного процесу розподілу і функціонування продуктивних сил відповідно до природних, соціальних та економічних умов певних територій.

Згідно з таким трактуванням базової категорії розміщення продуктивних сил виступає, по-перше, складовою частиною регіонального економічного розвитку. В економіці ринкового типу кардинально змінюються загальноекономічні та управлінські пріоритети. На перший план виходить інститут приватної власності, що передбачає рівноправність реалізації прав власності всіх економічних суб'єктів та їх об'єднань. Відбувається логічний перехід від централізовано-директивних методів загальнодержавної політики розміщення продуктивних сил до заходів переважно непрямої дії - податкових, кредитних тощо. Проте роль та значення розміщення продуктивних сил в економіці ринкового типу стають набагато вагомішими, оскільки потребують як обґрунтованих рішень щодо конкретних економічних об'єктів, так і вміння досягнути реалізації цих рішень суб'єктами підприємницької діяльності. По-друге, розміщення продуктивних сил здатне стати інструментом підвищення ефективності регіонального економічного розвитку. Помилковою є ідея переваги “вільного ринку” у вирішенні проблем економічної складової регіонального розвитку, наслідки реалізації якої мають місце фактично в усіх регіонах України на початку другого десятиліття економічної трансформації. Тільки цілеспрямована державна політика здатна забезпечити комплексне використання ресурсів та створення на цій основі раціональної галузево-функціональної господарської структури, здатної забезпечити соціально-прогресивне економічне зростання регіонів.

Розбудова конкурентоспроможної національної економічної моделі в Україні відбувається в досить складних і суперечливих умовах глобалізації та регіоналізації, посилення глобальних викликів та загроз. Це обумовлює необхідність наступих пріоритетів концепції довгострокового економічного зростання в Україні, що відображено нижче:

По-перше, якісні зрушення в змісті цивілізаційного розвитку об'єктивно доповнюють стратегію економічного зростання України соціальними та екологічними складовими.

По-друге, перехід провідних країнах світу до постіндустріальної стадії розвитку сприяє включенню передових тенденцій до національної моделі та закономірно розширює перелік факторів економічного зростання України новими, здатними забезпечити швидкі якісні зрушення - науково-інформаційним, інноваційно-технологічним.

По-третє, стрімке та успішне поширення синергетичної парадигми в загальнонаукових дослідженнях дозволяє використати концепцію самоорганізації до обґрунтування раціональних шляхів економічного зростання України та її регіонів.

По-четверте, необхідною умовою активізації суспільно-психологічних чинників національного відродження є розробка та поширення національної ідеї, яка може бути виражена гаслом “Європейському народу - європейську якість життя”.

По-п'яте, цілеспрямована стратегія розвитку особистості - основа суспільного прогресу, від забезпечення необхідної якості життя людини до випереджаючого розвитку її інтелектуалізації.

Змістовне наповнення стратегії довгострокового економічного зростання України потребує конкретних механізмів, інструментарію та заходів щодо надання йому нової якості. В дисертаційній роботі розроблена регіональна модель управління якістю економічного зростання на основі процесного підходу, розрахунки здійснені для всіх регіонів України. Визначення населення відповідного регіону в якості замовника, а суб'єктів здійснення регіональної політики як виконавців, дозволило застосувати прогресивний процесний підхід управління якістю економічного зростання, як такий, що дозволяє забезпечити неперервний контроль над зв'язками окремих процесів на рівні регіону та управління ними. Застосування вказаного підходу дозволяє вирішити низку питань: розуміння та виконання вимог підвищення рівня та якості життя населення; необхідність розглядати регіональний відтворювальний процес з погляду створення додаткових цінностей; вимірювання результатів функціонування процесу та його ефективності; постійного поліпшення процесів на основі об'єктивних вимірювань; удосконалення системи індикаторів якості життя, в основу яких покладені показники людського розвитку, адаптовані до потреб сучасного етапу суспільної трансформації.

Регіональна модель управління якістю економічного зростання дала можливість прогнозування динаміки ВДВ регіону в залежності від зміни одного чи кількох факторів економічного потенціалу. Модель має достатню точність передбачення в коротко- та середньостроковій перспективі, високий рівень інформативності, що дозволяє ефективно її використовувати для моніторингу регіонального розвитку, відкриває перспективи аналізу економічних процесів у їх динаміці.

Результати використання моделі дозволяють з високим ступенем вірогідності прогнозувати економічну динаміку як необхідну умову підвищення рівня і якості життя населення України та її регіонів, а також визначати пріоритети та заходи державної регіональної політики. Дослідження особливостей економічного розвитку в попередній період дозволило визначити фактори, що його обумовили в розрізі кожного регіону, а також сформулювати основні напрямки державної політики, спрямованої на підтримку економічного зростання України та її регіонів. На основі розробленої економетричної моделі було здійснено прогнозування динаміки ВДВ регіонів України на період до 2010 р.

Висновок

Економічний розвиток будь-якої країни світу визначається досягнутим рівнем і якістю життя населення. Але можна констатувати, що сьогодні в практиці управління соціально-економічним розвитком України рівень і якість життя населення як стратегічна мета носить більш декларативний характер.

Економічному зростанню, як найважливішій характеристиці розвитку національної економіки, присвячено велику кількість фундаментальних досліджень, оскільки воно слугує основою розв'язання більшості соціально-економічних проблем, є головним фактором цивілізаційного прогресу, результатом розвитку науки, техніки та інституційного розвитку. Еволюція економічного зростання починається з епохи первісного накопичення капіталу, яка характеризується розвитком виробництва, науки і техніки, зростанням торговельних і промислових міст.

Якість життя - ступінь відповідності умов і рівня життя науково обґрунтованим нормативам або визначеним стандартам. Під якістю життя розуміють також задоволеність населення життям з точки зору широкого набору потреб та інтересів. Це поняття охоплює характеристики й індикатори рівня життя як економічної категорії, а також умови праці і відпочинку, житлові умови, соціальну забезпеченість і гарантії, охорону правопорядку і дотримання прав особистості, природно-кліматичні умови, показники збереження навколишнього середовища, наявність вільного часу і можливості його доцільно використовувати, нарешті, відчуття спокою, комфортності і стабільності.

На формування рівня та якості життя населення впливає безліч факторів, серед яких О. Мельниченко виділяє особистісні, родинні та зовнішні чинники. Серед зовнішніх виокремлюються: політика держави, соціально-економічна та політична ситуація в країні, стан і тенденції розвитку національної економіки, кон'юнктура ринку тощо.

Проблема оцінки якості життя піднімалася і на міжнародному рівні. З цією метою міжнародні організації, зокрема ООН, ВООЗ, ФАО тощо, розробили ряд методик та стандартів. Їх аналіз показав, що розрахунки та результати досліджень спрямовані на досягнення окремої цілі, яку ставлять перед собою ці організації.

Наразі державними та приватними установами розроблено більше 150 композиційних індикаторів добробуту для оцінки ефективності діяльності урядів різних країн в економічній, соціальній та екологічній сфері на міжнародному рівні. Існує більше сотні ініціатив щодо використання показників якості життя у процесі прийняття рішень на національному й місцевому рівні.

У 2013 році згідно з рейтингом ІРЛП найкращою країною для життя визнана Норвегія. Також до п'ятірки лідерів увійшли Австралія, США, Нідерланди і Німеччина.

Пострадянські країни потрапили переважно в категорію «країни з високим рівнем розвитку людського потенціалу», зокрема, Білорусь зайняла 50-те місце, а Росія - 55-те.

Показники, які визначають окремі параметри якості життя населення України є дуже низькими. На нашу думку, це пов'язано з тим, що вдало не продумана державна політика, яка б була спрямована на підвищення економічного рівня життя населення, що в кінцевому результаті призвело б до підвищення якості життя.

Задля подолання бідності потрібно створити працездатним верствам населення умови для самостійного розв'язання проблем підвищення власного добробуту, що можливо лише в разі забезпечення продуктивної зайнятості, збалансування попиту і пропозиції на ринку праці, запобігання безробіттю, а також створення умов для розвитку самозайнятості населення та підприємницької ініціативи, поширення вторинної зайнятості працездатного населення.

На нашу думку, найбільш оптимальним варіантом для України є впровадження позитивного досвіду скандинавських країн, передусім Швеції, що дасть змогу адаптувати українське суспільство до сучасної моделі управління та нарешті допоможе побудувати збалансовану, послідовну й логічну модель соціальної політики, яка б відповідала викликам та загрозам ХХІ ст.

Список використаної літератури

1. Якість життя населення пострадянських країн у соціологічному вимірі /В.С. Бакіров, В.Н. Ніколаєвський, О.І. Кізілов та ін. ; заред. В.С. Бакірова. - Х.: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2008. - 216 с.

2. Будаговська С., Кілієвич О. та ін. “Мікроекономіка і макроекономіка”. К.: “Основи”. 1998 с. 470-487. 3. Гудима Н. Принципи відкритості і прозорості та їх реалізація в державному управлінні України / Н. Гудима // Вісник НАДУ. - 2005. - № 3. - С. 77-83.

4. Глуха Г.Я. Система показників економічного зростання. - 2013. № 2(39)

5. Демченко С.К. Эволюция теорий экономического роста: монография / С.К. Демченко. - Красноярск: Красн. гос. ун-т, 2006. - 149 с.

6. Дзюба І.В. Категорія рівня життя населення: сучасний підхід /І.В. Дзюба, Л.Ф. Удотова // Статистика України. - № 1. - 2004. - С. 68-73.

7. Ефимова М.Р. Социальная статистика / М.Р. Ефимова, С.Г. Бычкова.- М.: Финансы и статистика, 2003. - С. 462.

8. Жеребин В.М. Уровень жизни населения / В.М. Жеребин, А.Н. Романов. - М.: НИТИ-ДАНА, 2002. - С. 12.

9. Жеребин В.М. Индикаторы качества жизни населения // Вопросы статистики. - 2012. - № 3. - 88 с.

10. Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів» від 21.04.2011 р. № 3275-VI

11. Измерение прогресса в развитии обществ: Доклад Организации экономического сотрудничества и развития

12. Конов А.В. Прозрачность и дисциплина: происхождение принципа прозрачности государственной власти в контексте идей Мишеля Фуко / А.В. Конов // Вестн. Моск. ун-та. - 2005. - № 3. - С. 39-45.

13. Котенко Т.М. Якість життя в умовах сучасної економіки (регіональний аспект) - Одеса, 2004. - 235 с.

14. Левитана Р.Ф. История экономических учений: полный курс в кратком изложений / Р.Ф. Левитана. - М.: ИНФРА-М, 2002. - 224 с.

15. Мельниченко О.А. Підвищення рівня та якості життя населення: механізм державного регулювання: [монографія] / О.А. Мельниченко. - Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2008. - С. 7.

16. Милль Дж.С. Основы политической экономии / Дж.С. Миль. - М., 1969. - 230 с.

17. Модернізація України - наш стратегічний вибір: Щорічне Послання Пре зидента України до Верховної Ради України. - К.: НІСД, 2011. - 416 с.

20. Удотова Л.Ф. Социальная статистика / Л.Ф. Удотова. - К.: КНЕУ, 2002. - С. 240.

21. Удотова Л.Ф. Социальная статистика / Л.Ф. Удотова. - К.: КНЕУ, 2002. - С. 240.

22. Узунов Ф.В. Методика оцінки рівня та якості життя населення // Зб.наук. робіт „Управління розвитком”. - ХДЕУ, 2004. - №1. - С.39-47.

23. Україна як соціальна держава: гасло для політичної конкуренції чи шлях до солідаризації суспільства? / О.М. Пищуліна, С.І. Лавриненко, Я.А. Жаліло, Д.С. Покришка / за заг. ред. Є. Воротіна. - К.: НІСД, 2008. - 42 с.

24. Якість економічного зростання: Пер. з англ. / В. Томас, М. Дайламі, А. Дарешвар та ін.; Наук. ред. пер. О. Кілієвич. - К.: Видавництво Соломії Павличко “Основи”, 2002. - 350 с.

Размещено на Allbest.ru