Державне регулювання соціально-економічного розвитку України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державне регулювання соціально-економічного розвитку України

Протягом 2000 - 2007 років українська економіка демонструвала в середньому семивідсоткові щорічні темпи економічного зростання. Проте це не забезпечило відновлення рівня виробництва ВВП 1990 року. Таким чином, за вісімнадцять років відставання України за рівнем економічного розвитку від промислово розвинутих країн світу значно зросло.

Низька конкурентноздатність національного господарства підтвердилася в другій половині 2008 - 2009 роках, коли в умовах світової фінансової кризи, з високою собівартістю і низьким ступенем переробки та якістю, національні товари не змогли витримати конкуренцію з аналогічною продукцією інших країн, що призвело до витіснення їх із світових ринків. Таким чином, наша держава, як і вісімнадцять років тому, стоїть перед вибором шляху економічного розвитку.

В світовій економічній науці, за весь час її розвитку, не сформувалося однозначної відповіді на питання: яким шляхом рухатися, щоб забезпечити динамічний соціально-економічний розвиток країни? Одна частина науковців дотримується класичної концепції саморегулюючого ринку, яка відстоює положення про невтручання держави у природний хід подій; інша поділяє погляди кейнсіанців про нездатність ринку до саморегулювання та відводить державі визначальну роль в управлінні економічними процесами. З вісімдесятих років двадцятого століття провідні світові економісти намагаються створити симбіоз із теоретичних поглядів неокласиків та неокейнсіанців.

Проте, незважаючи на різноманітність теоретичних концепцій, Україні необхідно, з урахуванням світового досвіду, сформувати свій шлях економічного розвитку, який би враховував національні особливості, дозволив швидко подолати наслідки економічної кризи та забезпечив її поступальний рух до групи економічно розвинутих країн світу. Зазначене і визначило актуальність даного дослідження.

Оскільки вся історія розвитку економічної науки пов'язана з намаганням сформувати теоретичні засади та практичні рекомендації для забезпечення побудови суспільств загального благополуччя, дослідженню цих проблем присвятили свої праці відомі вчені, висновки яких лягли в основу даної роботи.

Визначальний вплив на розвиток економічної науки здійснили класики політичної економії В. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо, Т. Мальтус, Ж.-Б. Сей, Дж. С. Міль та їх опоненти - засновники марксизму - К. Маркс та Ф. Енгельс. Серед вчених, які присвятили свої роботи пошуку шляхів розвитку країн на початку ХХ століття та після світової економічної кризи 1929 - 1933 років, потрібно назвати А. Маршала, Й. А. Шумпетера, М. Туган-Барановського, Дж. М. Кейнса, М. Кондратьєва, А. Хансена, М. Фрідмена, П. Самуельсона, Дж. Робінсон, Ф. фон Хайєка, Дж. Міда, Л. Ерхарда, Дж. Гелбрейта, В. В. Леонтьєва, С. Кузнеця, Р. Солоу.

Після здобуття незалежності до пошуку шляхів розвитку України в ринкових умовах долучилися провідні вітчизняні економісти: О. Амоша, В. Бесєдін, Є. Бойко, Б. Буркинський, В. Вишневський, В. Геєць, Б. Данилишин, М. Долішній, Б. Кваснюк, О. Кузьмін, Е. Лібанова, С. Мочерний, А. Філіпенко, В. Черняк, М. Чумаченко, А. Чухно.

Питання ефективності функціонування окремих складових національного господарства розкрили: П. Бєлєнький, А. Гальчинський, В. Гринчуцький, С. Дорогунцов, С. Єрохін, С. Злупко, М. Козоріз, І. Лукінов, І. Луніна, В. Мамутов, Є. Мішенін, В. Опарін, М. Павлишенко, В. Павлов, Є. Палига, М. Павловський, Ю. Пахомов, С. Пирожков, М. Римар, В. Семиноженко, А. Соколовська, С. Харічков, М. Хвесик, Л. Шевчук, С. Юрій та ін.

Зазначеними авторами детально досліджено світовий досвід розбудови та трансформації економічних систем окремих держав та можливість його перенесення на терени України; бюджетну, податкову, інвестиційно-інноваційну, соціальну та регіональну політику держави.

Проте вітчизняними науковцями недостатньо уваги приділено комплексному дослідженню теоретико-методологічних засад державного регулювання соціально-економічного розвитку країни та економічних механізмів управління національним господарством, які є визначальними в ринкових умовах господарювання. На сьогоднішній день в Україні не існує цілісної, теоретично обґрунтованої програми стратегічного розвитку, яка включала б організаційно-економічні та фінансові механізми подолання наслідків економічної кризи та забезпечення динамічного розвитку національного господарства. Усе це зумовило вибір теми дисертації, її мету, завдання та структуру.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційна робота підготовлена в контексті досліджень, здійснюваних Національним університетом водного господарства та природокористування за програмою науково-дослідної роботи „Реформування міжбюджетних відносин та оптимізація ресурсно-екологічного і соціально-економічного облаштування регіональних просторових систем”, держ. реєстр. номер 0107U004180 (здобувачем запропоновані заходи з удосконалення міжбюджетних відносин), Тернопільським національним економічним університетом за програмою науково-дослідної роботи „Розробка теоретико-методологічних засад регіональної політики просторового розвитку в умовах європейської інтеграції”, держ. реєстр. номер 0104U007721 (здобувачем розроблена програма стимулювання розвитку депресивних регіонів) та Сумським національним аграрним університетом за програмами науково-дослідних робіт «Проблеми економіки та менеджменту сталого розвитку підприємств», держ. реєстр. номер 0105U007429 (здобувачем розроблено напрями удосконалення державного регулювання діяльності підприємств з врахуванням інституціональних перетворень в ринкових умовах господарювання) і «Механізми формування та розвитку соціально-орієнтованої ринкової економіки», держ. реєстр. номер 0105U007428 (здобувачем розроблені пропозиції для покращення соціального захисту населення).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є розроблення теоретико-методологічних засад та практичних рекомендацій щодо удоскона-лення державного регулювання соціально-економічного розвитку України.

Досягнення зазначеної мети передбачає вирішення таких завдань:

розкрити роль та місце держави в регулюванні соціально-економічного розвитку країн у контексті світових суспільно-історичних трансформацій;

дослідити теоретичні концепції державного регулювання соціально-економічного розвитку країни та оптимізувати методи державного регулювання і ринкового саморегулювання;

охарактеризувати інституціональне забезпечення соціально-економічного розвитку країни і обґрунтувати форми та способи поєднання механізму державного регулювання розвитку національного господарства в ринкових умовах з трансформацією формальних і неформальних інститутів;

розкрити концептуальні основи формування і реалізації державної соціально-економічної політики та розробити модель державного регулювання соціально-економічного розвитку України;

дослідити зарубіжний досвід регулювання і удосконалити науково-методологічні підходи до управління параметрами соціально-економічного розвитку країни та визначення ефективності функціонування національного і регіональних господарських комплексів;

розкрити проблеми реалізації державної соціальної політики в Україні та удосконалити методологію оцінювання результативності соціального розвитку на відповідних рівнях господарської ієрархії;

обґрунтувати концептуальні напрями реформування системи оподаткування та удосконалення міжбюджетних відносин в Україні з метою підвищення мотивації суб'єктів господарювання до результативної діяльності;

обґрунтувати антиінфляційні засади розвитку банківської системи та грошово-кредитної політики України як важливої складової забезпечення економічної безпеки країни;

розкрити переваги інвестиційно-інноваційної моделі розвитку націона-льного господарства та розвинути інноваційний інструментарій регулювання соціально-економічного розвитку країни;

запропонувати напрями та організаційно-економічні механізми посилення соціального захисту населення та зниження диспропорцій у соціально-економічному розвитку регіонів.

Об'єктом дослідження є процес соціально-економічного розвитку національного господарства.

Предметом дослідження є теоретико-методологічні засади державного регулювання соціально-економічного розвитку України.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дослідження є економічна теорія та системний підхід до вивчення генезису теоретичних концепцій формування політики соціально-економічного розвитку держав.

Загальнонаукові методи (діалектичний аналіз, синтез, індукція, дедукція, наукова абстракція, аналогії) використовувалися для дослідження особливостей розвитку та наслідків економічних перетворень в Україні; історичний - для розгляду тенденцій розвитку економічних теорій; методи моделювання структури й динаміки розвитку складних економічних систем та математичний методи - для оцінки ефективності бюджетної, податкової, соціальної та регіональної політики країни; логічні та емпіричні методи пізнання - для оцінки ефективності бюджетних механізмів державного регулювання в суспільно-історичному контексті; методи порівняльного, факторного, проблемно-ситуаційного, статистичного, техніко-економічного аналізу - для прогнозування розвитку господарських комплексів.

Інформаційною базою дослідження слугували Закони України, Укази Президента України, Постанови Верховної Ради України і Кабінету Міністрів України, рішення міжнародних організацій, методичні та статистичні джерела, що стосуються питань регулювання розвитку національного господарства. У дослідженні використані наукові результати, отримані іноземними та вітчизняними вченими з питань економічного розвитку і побудови бюджетних, інноваційних, податкових, соціальних та регіональних систем.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертаційній роботі розроблено теоретико-методологічні засади і практичні рекомендації щодо удосконалення державного регулювання соціально-економічного розвитку країни.

Наукова новизна дослідження полягає в наступному:

вперше:

обґрунтовано форми та способи поєднання механізму державного регулювання розвитку національного господарства в ринкових умовах (а саме: методів та інструментів управління, функцій і принципів управління) з трансформацією формальних і неформальних інститутів, таких як приватна власність, виробничо-трудові відносини, культура господарювання нації, що дозволить реалізувати стратегічну роль державного регулювання у підвищенні якості соціально-економічного зростання відповідно до визначених пріоритетів розбудови національного господарства;

сформульовані концептуальні засади оптимізації методів державного регулювання і ринкового саморегулювання, що уможливлює забезпечення реалізації основних принципів динамічного соціально-економічного розвитку на відміну від однобічної товарної орієнтації стратегії зростання;

здійснено теоретичне обґрунтування концепції, що покладена в основу побудованої моделі державного регулювання соціально-економічного розвитку країни, яка через комплекс удосконалених бюджетних, податкових, фінансових механізмів, інформаційних та інституційних заходів забезпечить ефективний економічний розвиток національного господарства та функціонування господарських суб'єктів;

удосконалено:

сутність поняття «національне господарство», під яким розуміється організована сукупність функціональних складових, видів економічної діяльності, суб'єктів господарювання, взаємопов'язаних економічними відносинами, що забезпечує функціонування і соціально-економічний розвиток на всіх рівнях ієрархії діяльності господарських утворень;

науково-методологічний підхід до управління параметрами соціально-економічного розвитку, який базується на визначенні абсолютних і відносних показників соціально-економічного розвитку для їх активного регулювання при зміні пріоритетів розвитку національного господарства;

методологію оцінювання результативності соціального розвитку на відповідних рівнях господарської ієрархії, яка доповнює нині використовувані показники такими показниками, як забезпеченість населення місцями в лікарняних, середніх та вищих навчальних закладах, частка осіб які проживають за межею бідності, питома вага оплати праці у виробленому суспільному продукті і, на відміну від існуючої системи, дозволяє диференційовано підійти до оцінки всієї сукупності державної політики соціального розвитку країни;

дістало подальшого розвитку:

концептуальний підхід до забезпечення стабільності національної банківської системи, який передбачає державне регулювання частки іноземного капіталу в активах вітчизняних банків і підвищує зобов'язання банків з іноземним капіталом щодо збільшення кредитування суб'єктів національного господарства;

інноваційний інструментарій регулювання соціально-економічного розвитку країни, який передбачає утворення державної інформаційної інфраструктури, розширення інституційної бази фінансового забезпечення інноваційної діяльності та удосконалення оподаткування інноваційних структур (технопарків, технополісів, наукових установ, підприємств).

метод визначення ефективності розвитку національного і регіональних господарських комплексів за інтегральним показником, що враховує динаміку зміни основних соціально-економічних чинників, зважених на питому вагу їх впливу на функціонування господарських суб'єктів, який, на відміну від існуючих, передбачає зменшення кількості вихідних показників та дозволяє оптимізувати процедуру оцінювання;

наукове обґрунтування напрямів удосконалення соціального захисту населення, як складової частини забезпечення динамічного соціально-економічного розвитку країни, яке базується на переході до персоніфікованих пенсійних накопичень, капіталізації коштів Пенсійного фонду, поступовому збільшенні працездатного віку громадян та запровадженні медичного страхування, що, в сукупності, через зниження соціального навантаження, дозволить реалізувати завдання держави з посилення економічних стимулів для суб'єктів господарю-вання, підвищити зацікавленість працюючої частини населення в результатах своєї праці та сприятиме зменшенню «тіньових» виплат заробітної плати;

організаційно-економічний механізм зниження диспропорцій в розвитку регіонів та підвищення їх конкурентоспроможності, елементами якого є державна регіональна політика, стратегія розвитку регіонів, ринкова структуризація та демонополізація регіонів, розширення повноважень і фінансової самостійності місцевих органів влади, який на відміну від існуючих, дозволяє диференційовано підійти до розробки програм соціально-економічного розвитку регіонів в залежності від їх стартових позицій та зробити депресивні території привабливими для інвесторів.

Практичне значення одержаних результатів. Рекомендації і висновки, викладені у дисертаційному дослідженні щодо удосконалення Бюджетного кодексу України, визначення міжбюджетних трансферів, формування доходної частини місцевих бюджетів, стимулювання розвитку малого підприємництва, залучення інвестицій для соціально-економічного розвитку галузей та регіонів, були використані Комітетом з питань державного будівництва та місцевого самоврядування Верховної Ради України при формуванні стратегічних напрямів соціально-економічного розвитку України на 2010 рік та наступні роки, розгляді концептуальних засад відносин між Державним та місцевими бюджетами в Україні, підготовці нової концепції Податкового кодексу України, розрахунку субвенцій і дотацій Фондам соціального страхування та місцевим бюджетам, розробленні заходів для забезпечення повноцінного виконання галузями і регіонами покладених на них функцій в умовах економічної кризи (довідка про впровадження № 04-15/16-1516 від 16.04.2010 р.); Українською фондовою біржею при розробці «Заходів із сприяння раціональному руху, розподілу та перерозподілу фінансових ресурсів між окремими емітентами різних галузей і регіонів та залученню інвестицій у національне господарство на 2009-2010 роки», підготовці «Пропозицій Кабінету Міністрів України щодо можливості залучення та напрямів використання іноземних фінансових ресурсів у 2009 бюджетному році» та при обґрунтуванні «Концептуальних засад формування та реалізації державної соціально-економічної політики України на період до 2020 року» (довідка про впровадження № 78 від 17.03.2010 р.); Державним комітетом України по водному господарству при обґрунтуванні бюджетних заявок комітету на 2009 і 2010 роки, визначенні фінансових втрат комітету, пов'язаних з зростанням інфляції понад норматив, затверджений у Державному бюджеті України на 2009 рік та розробки заходів для забезпечення повноцінного виконання комітетом покладених на нього функцій в умовах економічної кризи (довідка про впровадження № 02-1335 від 08.12.2009 р.); постійною комісією Рівненської обласної ради з питань бюджету, фінансів та податків для удосконалення міжбюджетних відносин, формування місцевих бюджетів, при внесенні змін до обласного бюджету на 2008 р., при поданні пропозицій до Закону України «Про внесення змін до Бюджетного Кодексу України», при обґрунтуванні пропозицій області для отримання субвенцій з Державного бюджету України та при формуванні обласного бюджету на 2009 рік (акт впровадження № 01/13 - 375 р від 20 серпня 2008 р.).

Головним управлінням економіки Волинської обласної державної адміністрації при розробці бюджету Волинської області на 2008 рік, обґрунтуванні пропозицій щодо фінансових дотацій і субвенцій з бюджету України для обласного та місцевих бюджетів Волинської області, при поданні пропозицій до Закону України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України», формуванні обласного бюджету на 2009 рік та розробці заходів із залучення інвестицій на територію області (довідка про впровадження № 1553/02-11 від 17.12.2008 року); Управлінням фінансів Рівненської обласної державної адміністрації при підготовці пропозицій для внесення змін до Бюджетного кодексу України згідно законопроекту № 2709 від 02.07.2008 року (довідка про впровадження № 03-10-3/343 від 11.03.2009 року); Управлінням економіки міста виконавчого комітету Рівненської міської ради при розробці Програми розвитку малого підприємництва м. Рівного на 2009 - 2013 роки та заходів на 2009 рік, при внесенні змін і доповнень до інвестиційної програми м. Рівного на 2009 рік, при внесенні змін і доповнень на 2009 рік до програми соціально-економічного розвитку м. Рівного на 2006 - 2010 роки (довідка про впровадження № 08-144 від 26.03.2009 р.); Головним управлінням економіки та інвестиційної політики Рівненської обласної державної адміністрації при підготовці проекту Програми соціально-економічного розвитку області на 2009 рік, обґрунтуванні змін до бюджету на 2009 рік, при формуванні пропозицій до обласного бюджету на 2010 рік та при розробці заходів із залучення інвестицій на територію області (довідка про впровадження № 01/2-1153 від 07.10.2009 р.).

Особистий внесок здобувача. Усі наукові результати, що викладені в дисертації і виносяться на захист, отримані автором особисто. З наукових праць, опублікованих у співавторстві, в дисертації використані лише ті положення, які є результатом особистої роботи здобувача.

Апробація результатів роботи. Основні положення дисертації пройшли апробацію на 21 науково-практичній конференції, серед яких - ІІ міжнародна науково-практична конференція «Проблеми і механізми відтворення ресурсного потенціалу України в контексті євроінтеграції» (Рівне, 19-20 жовтня 2006 р.); міжнародна науково-практична конференція «Відтворення господарського регіону: методологія, механізми, інструментарій» (Чернівці, 22-23 лютого 2007 р.); четверта міжнародна науково-практична конференція молодих вчених «Економічний і соціальний розвиток України в ХХІ столітті: національна ідентичність та тенденції глобалізації» (Тернопіль, 22-23 лютого 2007 р.); міжнародна науково-практична конференція спілки економістів України «Перспективи становлення конкурентоспроможної регіональної економіки» (Херсон, 21 вересня 2007р.); міжнародна науково-практична конференція «Банківська система України в умовах глобалізації фінансових ринків» (Черкаси, 15-16 листопада 2007 р.); ІІ міжнародна науково-технічна конференція «Актуальні проблеми водного господарства та природо-користування» (Рівне, 21-23 листопада 2007 р.); VІ міжнародний симпозіум «Проблеми інтеграції науково-освітнього, інтелектуального потенціалу в державотворчому процесі» (Тернопіль, 27 листопада 2007 р.); IV (X) международная научно-практическая конференция аспирантов и студентов «Проблемы развития финансовой системы Украины в условиях глобализации» (Сімферополь 19-21 березня 2008 р.); міжнародна науково-практична конференція «Україна в ХХІ столітті: проблеми та перспективи соціально-економічного розвитку» (Кам'янець-Подільський 17-18 квітня 2008 р.).

Всеукраїнська науково-практична конференція «Фінансова система України: становлення та розвиток» (Острог, 15-16 травня 2008 р.); всеукраїнська науково-практична конференція до 30-ти річчя факультету банківського бізнесу ТНЕУ «Становлення і розвиток банківської системи України в умовах ринкових перетворень в економіці» (Тернопіль, 21-22 травня 2008 р.), всеукраїнська науково-практична конференція «Агропромисловий комплекс України: сучасний стан і перспективи розвитку» (Житомир, 26 вересня 2008 р.), ІІІ міжнародна науково-практична конференція «Проблеми і механізми відтворення ресурсного потенціалу України в контексті євроінтеграції» (Рівне, 9-10 жовтня 2008 р.), міжнародна науково-практична конференція «Фінансово-бюджетна політика в контексті соціально-економічного розвитку регіонів» (Дніпропетровськ, 10-20 березня 2009 р.), міжнародна науково-практична конференція «Роль меліорації в забезпеченні продовольчої та екологічної безпеки Росії» (Москва, 14-16 квітня 2009 р.), VІ міжнародна науково-практична конференція «Соціально-економічні реформи в контексті інтеграційного вибору України» (Дніпропетровськ, 25-26 травня 2009 р.), ХІV міжнародна науково-практична конференція «Перспективи розвитку економіки України: теорія, методологія, практика» (Луцьк, 26-27 травня 2009 року), ІІ міжнародна науково-практична конференція «Освіта і наука в умовах глобальних викликів» (Сімферополь - Судак, 12-14 червня 2009 р.), ІІІ міжнародна науково-практична конференція «Ефективність бізнесу в умовах трансформаційної економіки» (Сімферополь, 29-31 червня 2009 р.), всеукраїнська науково-практична конференція «Інвестиційно-інноваційний розвиток економіки регіону» (Львів, 25 вересня 2009 р.), ІІІ міжнародна науково-технічна конференція «Актуальні проблеми водного господарства та природокористування» (Рівне, 21-23 жовтня 2009 р.).

Публікації. Результати проведених досліджень викладені у 85 друкованих роботах, серед них: 2 монографії (з них 1 колективна), 54 статті у фахових виданнях (в т. ч. 10 статей в співавторстві), 7 статей у виданнях іноземних держав, 20 публікацій у інших виданнях (в т. ч. 8 публікацій в співавторстві), 2 навчальних посібники (в т. ч. 1 посібник в співавторстві). Загальний обсяг опублікованих праць становить 86,93 друк. арк., з який особисто автору належить 62,68 друк. арк.

Структура та обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається із вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг роботи становить 446 сторінок, містить 47 таблиць, 40 рисунків і 14 додатків. Список використаних джерел містить 285 найменувань.

В першому розділі ,,Теоретичні засади державного регулювання соціально-економічного розвитку країни” визначено роль держави в регулюванні соціально-економічного розвитку країн у контексті світових суспільно-історичних трансформацій, узагальнено теоретичні здобутки світової економічної науки через призму можливості їх використання для забезпечення зростання національного господарства України. Розкрито функції держави, як суб'єкта управління, або суспільно-історичного об'єднання, створеного для концентрації зусиль групи людей, які заселяють певну територію, з метою збереження національної ідентичності та забезпечення інтересів всіх верств населення даного регіону.

Проведені в роботі дослідження дозволили уточнити сутність поняття «національне господарство», під яким розуміється організована сукупність функціональних складових, видів економічної діяльності, суб'єктів господарювання, взаємопов'язаних економічними відносинами, що забезпечує функціонування і соціально-економічний розвиток на всіх рівнях ієрархії діяльності територіально-господарських утворень. Наведений термін, на відміну від широко вживаних понять «народне господарство» та «економіка країни», повніше відображає системний підхід до державного регулювання економічної діяльності об'єктів виробничого, житлово-комунального і соціально-культурного призначення, будівництва, торгівлі та сфери послуг, основною метою яких є підвищення рівня добробуту населення та могутності країни і дозволяє впровадити блокове управління національним господарством.

Здійснений аналіз теоретичних концепцій управління розвитком країн, дозволив обґрунтувати форми та способи поєднання механізму державного регулювання розвитку національного господарства в ринкових умовах з трансформацією формальних і неформальних інститутів, що дасть змогу реалізувати стратегічну роль державного регулювання у підвищенні якості соціально-економічного зростання відповідно до визначених пріоритетів.

Виконання державою своїх функцій для забезпечення соціально-економічного розвитку країни може досягатися за допомогою адміністративних або економічних механізмів та інструментів. На практиці всі країни використовують як адміністративні, так і економічні методи управління, проте, з перевагою перших, або других. Якщо у авторитарних державах перевага надається адміністративним важелям примусу, то у демократичних - економічним стимулам та обмеженням. В останньому випадку держава реалізує свої функції переважно через економічні механізми регулювання.

Таким чином, державне регулювання - це встановлення основних правил, координація та усунення відхилень у діяльності всіх інститутів, адміністративно-територіальних одиниць і суб'єктів господарювання від законодавчо закріплених стратегічних напрямів соціально-економічного розвитку країн за допомогою адміністративних та економічних механізмів.

Тому, для підвищення ефективності державного регулювання соціально-економічного розвитку країни в ринкових умовах важливо посилити прямі й зворотні зв'язки між державними інституціями, галузями, регіонами і суб'єктами господарювання (рис. 1) та створити умови для зацікавленості в результатах своєї праці адміністративно-територіальних утворень, підприємств, організацій, установ та громадян.

Дослідження теоретичних концепцій соціально-економічного розвитку країн дозволило зробити висновок, що рекомендації вчених щодо управління національним господарством мають значні розбіжності від повного заперечення втручання держави в ринкову економіку до необхідності її державного регулювання та планування всіх показників.

Класики політичної економії А. Сміт і Д. Рікардо вважали, що всі суперечності в економіці здатен розв'язати ринок, а тому йому слід надати максимально можливу свободу, все решта зробить природний хід подій.

Зазначеної концепції провідні країни світу дотримувалися до тридцятих років ХХ ст., коли Дж. М. Кейнса в умовах світової економічної кризи зробив висновок, що сучасні ринки, через вплив на них монополій нездатні автоматично регулювати попит і пропозицію, а тому держава повинна відігравати активну роль у забезпеченні ефективного попиту. Запропоновані ним механізми включають: регулювання процентної ставки; збільшення державних витрат; зменшення податкового навантаження; збільшення доходів найбідніших соціальних груп, створення додаткових робочих місць.

На противагу кейнсіанцям, монетаристи, яскравим представником яких є М. Фрідмен, вважають, що вирішальну роль в економічному розвитку країни відіграє кількість грошей. Бачачи в інфляції основний руйнуючий фактор економіки, монетаристи пропонують суворо контролювати ріст грошового обігу, застосовуючи правило рівномірного приросту грошової маси; проводити стабільну фіскальну політику; забезпечувати бюджетну рівновагу та не допускати дефіциту державного бюджету.

В роботі обґрунтовано, що Україні, при формуванні концептуальних засад соціально-економічного розвитку країни, слід забезпечити оптимальне поєднання положень кейнсіанської теорії з рекомендаціями монетаристів. Зазначене дозволило визначити напрями інституціональних перетворень, які передбачають посилення ролі держави в регулюванні соціально-економічних процесів в умовах економічної кризи та трансформування таких інститутів, як приватна власність, соціально-трудові відносини, загальнолюдські цінності, культура господарювання нації та мораль. Водночас розкрито інституціональне середовище характерне ринковим умовам господарювання, яке включає формальні й неформальні інститути та інституції, а також адміністративні, економічні та соціальні механізми (рис. 2).

Отже, в основі забезпечення динамічного соціально-економічного розвитку країни повинно лежати обґрунтоване кейнсіанцями, посилення регулюючої функції держави, контроль за зростанням грошової маси, економічні механізми і характерне ринковим умовам господарювання інституціональне середовище.

В другому розділі «Концептуальні основи державного регулювання соціально-економічного розвитку країни в ринкових умовах» відмічено, що з тридцятих років ХХ століття в економічно розвинутих країнах світу зросла роль держави в регулюванні соціально-економічних процесів. Це стало початком і основою для утвердження змішаної економіки.

Рис. 1. Інституціональне середовище та механізми забезпечення соціально-економічного розвитку країни.

Обґрунтовано, що в сучасних ринкових умовах господарювання концептуальні основи державного регулювання соціально-економічного розвитку країни включають: економічне прогнозування та програмування, бюджетно-податкове та грошово-кредитне регулювання, стимулювання розвитку конкуренції, малого бізнесу та залучення інвестицій, систему державних замовлень і державних контрактів, регулювання діяльності монополій, протекціоністські заходи, зменшення диспропорції у розвитку регіонів, сприяння зайнятості та вирівнювання доходів різних категорій населення.

Соціально-економічна політика держави реалізується через інституціональну, інвестиційну, інноваційну, бюджетну, податкову, грошово-кредитну, цінову, антимонопольну, зовнішньоекономічну, екологічну, соціальну та регіональну політику.

Однак, дилема вибору шляху розвитку є актуальною для України і нині, оскільки, вітчизняна продукція в переважній більшості не конкурентна, а ефективна програма стимулювання розвитку національного господарства, не сформована. В контексті зазначеного запропоновано оптимізувати використання механізмів державного регулювання і ринкового саморегулювання, що уможливить забезпечення реалізації основних принципів збалансованого соціально-економічного розвитку країни.

Проведений аналіз показав, що приріст виробництва ВВП в Україні протягом 2000 - 2007 років відбувався не за рахунок освоєння нових технологій, а внаслідок підвищення інтенсивності експлуатації застарілих виробничих фондів. З другої половини 2008 року національне господарство опинилося в економічній кризі, яка спровокована світовими фінансовими негараздами, але розвивається в Україні більш глибоко, ніж в більшості країн світу, що підтвердило неефективність державного регулювання соціально-економічного розвитку України протягом попередніх вісімнадцяти років.

Зазначене дозволило визначити сутність і особливості функціонування фінансових інституцій та механізмів державної соціально-економічної політики, якими є бюджетування, оподаткування і банківсько-кредитне регулювання та через які держава реалізує свої функції з забезпечення інвестиційно-інноваційного розвитку національного господарства. Для визначення пріоритетних напрямів розвитку України побудовано ієрархічну модель цілей соціально-економічного розвитку країни, наведено механізми їх досягнення і обґрунтовано відмінність у виконанні державою регулюючих функцій щодо державних та приватних підприємств. При цьому національне господарство розглядається як складна, ієрархічна, багаторівнева система.

Необхідність забезпечення сталого розвитку нашої країни вимагає від вітчизняних науковців врахування теоретичних здобутків світової економічної науки та вивчення позитивного досвіду інших країн, які на початку трансформації своїх господарств знаходилися в ситуації подібній до тої, в якій сьогодні знаходиться Україна.

До таких країн відносяться: Німеччина, Італія та Японія після другої світової війни; країни Східної Азії (Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Індонезія, Малайзія та Таїланд) у 1965 - 1990 роки; Китай у 90-ті роки ХХ століття; країни Південної Америки (Бразилія, Аргентина) у 1950 - 1980 роки; Центрально-Східної Європи (Польща, Чехія, Словаччина) та Прибалтики (Литва, Латвія, Естонія) у дев'яності роки ХХ ст.

Всі зазначені країни, які досягли економічних успіхів, спиралися на рекомендації провідних світових економістів щодо посилення ролі держави, стимулювання експорту, підвищення якості продукції, впровадження новітніх технологій, залучення інвестицій, пріоритетне фінансування науки і освіти. Цим досвідом, з врахуванням особливостей функціонування та переваг національного господарства, слід скористатися Україні при формуванні програми виходу з економічної кризи та подальшого стратегічного розвитку країни.

В ринкових умовах посилюється роль регіонів в забезпеченні динамічного соціально-економічного розвитку країни в цілому. Тому держава повинна створити умови для прояву регіональної ініціативи, заохочення інноваційної та експортної діяльності, як основи для зменшення диспропорцій у розвитку територій. При цьому ключовим завданням державної регіональної політики визначено реформування міжбюджетних відносин, яке повинно ґрунтуватися на пріоритетах територій та передбачати створення реальних умов для їх фінансової самостійності через реформу податкової системи.

У третьому розділі ,,Особливості соціально-економічного розвитку України в ринкових умовах” показано, що передумовою стабільного зростання економіки країни в ринкових умовах є створення сприятливого інвестиційно-інноваційного середовища і мотивів для ініціативної роботи суб'єктів господарювання.

Проте, аналіз розвитку національного господарства за останні 18 років засвідчує про невідповідність створеної в Україні економічної системи сучасному рівню її науково-технічного та інтелектуального потенціалу. В результаті за темпами приросту ВВП на одну особу серед колишніх республік Радянського Союзу в 2005 - 2008 роках порівняно з 1990 роком Україна займала одне з останніх місць.

Обґрунтовано концепцію, що покладена в основу побудованої моделі державного регулювання соціально-економічного розвитку країни, яка через комплекс удосконалених бюджетних, податкових, фінансових механізмів, інформаційних та інституційних заходів, забезпечить ефективний розвиток національного господарства та функціонування господарських суб'єктів.

Через низьку ефективність національної економіки, в сучасних умовах побудувати соціально-орієнтовну економічну модель розвитку України неможливо. Тому запропоновано закласти підвалини для її побудови, а значить, перейти через ліберальний період, який передбачає створення сприятливого середовища для розвитку підприємств та залучення інвестицій.

Така модель через розбудову ринкових інститутів, інвестиційно-інноваційну, банківсько-кредитну, соціальну, бюджетну та регіональну політику реалізовуватиме основну мету держави - піднесення життєвого рівня та захист особистих і майнових прав населення.

В роботі запропоновано оцінювати ефективність розвитку національного господарства та регіонів за інтегральним показником, який враховує динаміку зміни десяти найважливіших соціально-економічних показників.

Зазначений показник дозволить об'єктивно оцінити соціально-економічний розвиток країни та регіонів за різні роки (табл. 1).

Для більш точного розрахунку інтегрального показника для (j-го) року (), необхідно кожний з п показників () зважувати на питому вагу його впливу на соціально-економічний розвиток країни (). Для цього слід скористатися формулою:

При цьому:

Таблиця 1. Зведені результати розрахунку інтегрального показника для оцінки ефективності розвитку господарства України (індекси соціально-економічних показників наведені у % до попереднього року)

Для оцінки ефективності соціального забезпечення населення запропоновано доповнити нині використовувані показники такими показниками, як забезпеченість населення місцями в лікарняних, середніх та вищих навчальних закладах, частка осіб, які проживають за межею бідності, питома вага оплати праці у виробленому суспільному продукті, що дозволить диференційовано підійти до оцінки всієї сукупності державної соціальної політики.

За методикою запропонованою А. Корсаковою в роботі проведено оцінку ефективності використання коштів державного бюджету на соціальні цілі.

Функції реалізації державної соціальної політики протягом інтервалу часу () можна виразити через функції трудових ресурсів (), як фактору суспільного розвитку, ефективність дії якого може бути збільшена шляхом підвищення якості підготовки робочої сили; засобів відтворення (), як фактору суспільного розвитку, ефективність дії якого може бути підвищена шляхом запровадження інноваційних процесів для відтворення людського капіталу; сумарних фінансових можливостей держави (), які можна направити на реалізацію соціальної політики без звуження можливостей ефективного функціонування економіки в наступні періоди; інституціонального середовища (), яке визначає той рівень соціальних гарантій населенню, який позитивно буде сприйнятий суспільством:

При цьому перших дві складових формули (3) визначають рівень реалізації державної соціальної політики, щодо майбутніх поколінь, дві інших - нинішнього. Проведені розрахунки з використанням індексів реальних видатків держави засвідчили, що протягом 2000 - 2008 років в Україні витрати держави на соціальної цілі зростали, проте цього було недостатньо для забезпечення реалізації державних соціальних програм.

Так, протягом аналізованого періоду щорічно реальні видатки держави на освіту зростали на 18 %, фінансування наукової та науково-технічної діяльності - 14 %, соціальний захист та соціальне забезпечення населення - 25 %, а доходи населення - на 13 %. При цьому випереджаючими темпами зростали видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення населення, тоді як зростання витрат держави на фінансування наукових та науково-технічних робіт відбувалося нерівномірно і на 10 відсоткових пункти повільніше.

Тому, для підвищення соціальних стандартів в майбутньому, запропоновано, за рахунок коштів, вивільнених від зменшення дотації Пенсійному фонду, поступово збільшити видатки на фінансування освіти, науки і впровадження інноваційних технологій до рівня економічно розвинуті країни світу, які інвестують в знання до 9 % ВВП.

Таким чином, обґрунтовано висновок, що соціально-орієнтована модель повинна бути пріоритетом стратегії соціально-економічного розвитку країни, а її реалізація вимагає зусиль держави на всіх етапах відтворення людського капіталу і формування соціальних інститутів для забезпечення справедливого перерозподілу новоствореного доходу між різними категоріями населення.

У четвертому розділі ,,Фінансові інституції та механізми державного регулювання соціально-економічного розвитку України” розкрито роль бюджетної, податкової та банківсько-кредитної систем країни в забезпеченні надходження коштів на виконання державних функцій та їх перерозподілі між галузями національного господарства і верствами населення з різними доходами, запропоновані та обґрунтовані механізми для удосконалення регулювання соціально-економічного розвитку країни.

Показано, що високий рівень перерозподілу створених доходів через Зведений бюджет України при не сформованості інституційного середовища та низькій ефективності національного господарства, є гальмуючим фактором для розвитку країни. Так, з 1992 по 1994 рік питома вага видатків бюджету у ВВП зросла з 38,1 до 52,4 %, або у 1,4 рази, і у 1994 році була одною з найбільших у світі. Протягом 1994 - 2002 років цей показник знизився до 26,7 %, або майже в два рази, проте з 2003 року знову почав зростати і становив у 2008 році 32,6 % (табл. 2).

Співставлення наведених даних з показниками зміни ВВП у відповідні роки засвідчує, що на 1994 рік (найбільші питомі видатки із бюджету України) припадає найбільший спад ВВП (23,0 %).

Таблиця 2. Видатки Зведеного бюджету України, % до ВВП

Це дозволило зробити висновок, що динамічний розвиток національного господарства забезпечується не збільшенням частки ВВП, що розподіляється через державний бюджет, а виваженим розподілом його доходів між окремими статтями, з пріоритетом інвестиційно-інноваційних видатків.

На підставі зазначеного визначено, що для ефективного виконання державою регулюючих функцій бюджетну систему країни слід формувати з врахуванням ієрархії цілей соціально-економічної політики країни: зростання виробництва національного продукту > високий рівень доходів громадян > екологічно безпечне середовище > створення найкращих умов для проживання та життєдіяльності населення.

Водночас, розкриття тенденцій розподілу доходів між державним та місцевими бюджетами засвідчило відсутність у місцевих органів влади реальних фінансових важелів для управління розвитком регіонів. Так, питома вага доходів місцевих бюджетів як в цілому, так і за окремими статтями (податок на доходи фізичних осіб (ПДФО), плата за землю (П за з-лю), податки на власність (П на влас.), місцеві податки і збори (Місц. под.) протягом 2001 - 2005 років зменшувалася, у 2006 - 2007 роках незначно зросла через збільшення ставки плати за оренду землі, проте у 2008 році, через зниження реальної заробітної плати і відповідно надходжень від податку з доходів фізичних осіб, знову знизилася і склала всього 26,5 %.

Тому обґрунтовано необхідність закріплення за місцевими бюджетами податку на прибуток підприємств та тих податків і зборів, на адміністрування яких місцева влада здатна впливати (збір за спеціальне використання води; акцизний збір із вироблених в Україні товарів; частину прибутку господарських організацій, що вилучається до бюджету, та дивіденди, нараховані на акції (частки, паї) господарських товариств, які є у державній власності і розмішені на території територіальної громади; кошти, що надійдуть від рекламодавців алкогольних тютюнових виробів; надходження від плати за оренду цілісних майнових комплексів та іншого державного майна, що розташоване на території територіальної громади; власні надходження бюджетних установ, які розміщені на території громад; надходження від збору за проведення гастрольних заходів; виконавчий збір, стягнутий Державною виконавчою службою; надходження на розвиток виноградництва, садівництва і хмелярства).

Впровадження цих пропозицій дозволить збільшити частку місцевих бюджетів у Зведеному бюджеті України до 50 % та забезпечить їх фінансову незалежність.

Водночас запропоновано формувати бюджети всіх рівнів за принципом «знизу до верху», згідно якого бюджети вищих рівнів формуються за рахунок відрахування до них встановлених відсотків із бюджетів нижчого рівня.

Показано, що запровадження в Україні ПДВ, збільшило податкове навантаження на підприємства.

Для підтвердження цього висновку за методикою, запропонованою А. Лаффером, розглянуто вплив запровадження непрямого податку на податкове навантаження на підприємства. Дохід держави (Т) від введення такого податку при базі оподаткування (Q) та ставці непрямого податку (t) становить:

T = t • Q

Однак, введення непрямого податку приводить до того, що функціональна залежність величини новоствореного продукту (Qs) від ціни (Р) при нецінових факторах пропозиції (с і d) зазнає модифікації:

Qs = с + d•P

Оскільки ціна як функція кількості дорівнює:

то при кожному з можливих значень величини пропозиції Qs нова ціна пропозиції () має бути вищою за попередню () на величину, що відповідає ставці непрямого податку (t):

Отже:

 (8)

Тоді нова функція пропозиції матиме такий вигляд:

А це рівнозначно зменшенню пропозиції порівняно із ситуацією, коли t = 0.

Відповідно, частину непрямого податку сплачують покупці, а частину продавці, що збільшує податкове навантаження та обмежує їхні можливості до внутрішніх інвестицій. Тому запропоновано замінити ПДВ податком з реалізації та обґрунтовано ставку цього податку в розмірі 5 %, і можливість її поступового зниження до 4 %. Водночас рекомендується знизити ставку податку на прибуток підприємств з 25 до 20 %.

Для забезпечення прискореного розвитку національного господарства, стимулювання інноваційній діяльності, аграрного сектору та експортно-орієнтованих галузей пропонується надати науковим та науково-дослідним установам, аграрному сектору, експортерам та підприємствам, що здійснюють інноваційні операції 50 % пільгу при сплаті податку з реалізації.

Водночас запропоновано запровадити помірно-прогресивну систему оподаткування доходів фізичних осіб. Запровадження такої шкали (різниця між ставками 2,5 рази) дозволить зберегти питому вагу доходів від податку на доходи фізичних осіб у Зведеному бюджеті України, при одночасному зменшенні податкового навантаження на біднішу і збільшення на багатшу частину населення. Водночас пропонується запровадити помірно-прогресивну шкалу оподаткування нерухомого майна фізичних осіб (мінімальна ставка - 1 %, максимальна - 2), який сплачуватимуть громадяни з середніми та високими доходами (неоподатковувана вартість майна 70 тис. дол. США).

Важливу роль у створенні сприятливого клімату для розвитку країни відіграє банківсько-кредитна система, основним завданням якої є залучення вільних коштів юридичних та фізичних осіб з метою інвестування їх в національне господарство. У 2005-2008 роках вітчизняна банківська система через кредитування підприємств і населення сприяла розвитку національного господарства. Проте, в умовах фінансової кризи, яка досягнула України у вересні 2008 року, кредитування суб'єктів господарювання та громадян було практично припинено, що свідчить про нестабільність вітчизняних банків.

Подальший розвиток банківської системи України вимагає виваженого відношення до іноземних фінансів з тим, щоб їх експансія не призвела до втрати незалежності національних банків. Тому, для забезпечення економічної безпеки країни запропоновано обмежити частку іноземного капіталу у вітчизняній банківській системі 50 % та зобов'язати банки з іноземними інвестиціями не менше 50 % прибутку інвестувати у вітчизняну економіку.

Проведений аналіз (рис. 6) показав, що інфляція проявляється з часовим лагом (2-3 роки) від зростання грошової маси. Так, найбільше з 1996 року зростання грошової маси у 2005 і 2007 роках спровокувало збільшення інфляції у 2007 - 2008 роках. Водночас доказано, що зростання грошової маси на 3 % провокує приріст інфляції на 1 %.

Тому, для забезпечення стабільних фінансових засад розвитку національного господарства рекомендовано щорічно збільшувати грошову масу не більше ніж на 20 % від показника попереднього року, що відповідатиме 6 - 7 % річної інфляції - показників, яких дотримувалися країни з перехідною економікою, що досягли найкращих результатів.

У п'ятому розділі ,,Основні пріоритети державного регулювання соціально-економічного розвитку України» сформульовано основні пріоритети державного регулювання соціально-економічного розвитку України, які включають: створення сприятливого середовища для впровадження інновацій та залучення інвестицій, соціальний захист населення і зниження диспропорцій у розвитку регіонів. Для їх реалізації здійснено удосконалення фінансово-економічних механізмів регулювання соціально-економічного розвитку України.

Для обґрунтування пріоритетності інновацій в роботі використано показник загального фактору продуктивності (А), який запропонував Р. Солоу. В загальному випадку можна припустити, що якщо загальний фактор продуктивності при незмінності витрат капіталу і затрат праці зростає на 1 %, то обсяг виробництва також зросте на 1 %.

Ґрунтуючись на цьому припущенні та з врахуванням темпів приросту обсягу суспільного продукту (), частки капіталу в доході (), темпів приросту затрат капіталу (), частки праці в доході (1 - ), темпів приросту затрат праці (), приріст продуктивності () можна виміряти опосередковано - як величина приросту суспільного продукту після вирахування з нього вкладу інших факторів - капіталу і робочої сили:

При цьому загальний внесок інновацій у збільшення виробництва суспільного продукту враховує всі фактори: вдосконалення методів організації виробництва, підвищення рівня освіти працюючих, впровадження нових технологій та обладнання, підвищення безпеки праці робітників та охорони навколишнього природного середовища.

Проведені за формулою 11 розрахунки засвідчили доволі високий рівень приросту продуктивності праці і його впливу на зростання ВВП протягом 2000 - 2008 років (в середньому, за винятком 2005 та 2008 років на 7 % щорічно) (табл. 3). Проте, такий приріст досягався за рахунок покращення використання основних засобів, а не в результаті впровадження інновацій.

Таблиця 3. Результати розрахунку впливу інновацій на зростання ВВП

Тому запропоновано запровадити інвестиційно-інноваційну модель розвитку національного господарства. Для цього потрібно змінити структуру Зведеного бюджету та забезпечити пріоритетне фінансування науки, створення наукомістких робочих місць, впровадження новітніх технологій й удосконалення організації виробничих процесів.