Організаційно-економічний механізм забезпечення розвитку агропромислового виробництва України

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ НАУКОВИЙ ЦЕНТР

ІНСТИТУТ АГРАРНОЇ ЕКОНОМІКИ

УКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ АГРАРНИХ НАУК

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНИЙ МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗВИТКУ АГРОПРОМИСЛОВОГО ВИРОБНИЦТВА УКРАЇНИ

Спеціальність: Економіка та управління національним господарством

Лузан Юрій Якович

Київ, 2010 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Розвиток агропромислового виробництва, особливо його найважливішої складової - сільського господарства, за нинішньої ситуації та формування ринкового середовища потребує постійного поліпшення організаційно-економічного забезпечення. Така необхідність зумовлюється сукупністю довгострокових економічних, політичних, соціальних, екологічних цілей. Лише керуючись довгостроковими перспективами, постійно удосконалюючи механізм організаційно-економічного забезпечення розвитку галузі, можна створити високоефективне агропромислове виробництво і досягти визначених цілей гарантування національної продовольчої безпеки, формування ємного ринку сировини для промисловості, накопичення експортного потенціалу, збереження природного ареалу існування людини, сільськогосподарських ресурсів і, насамперед, землі, історичного коріння, народних традицій, етнічних основ, необхідних умов для життєдіяльності сільського соціуму.

Складність ситуації полягає в тому, що у пореформений період ринкових трансформацій не створено відповідної системи організаційно-економічних заходів, спроможних забезпечити ефективне функціонування аграрного сектору. Розв'язанню цієї проблеми перешкоджає, по-перше, недостатня системність гармонізації організаційної та економічної компоненти аграрної реформи (відставання другого складника від першого), по-друге, незавершеність науково-теоретичних обґрунтувань аграрної реформи в країні. Вітчизняна наука постійно відстежує стан агропромислового виробництва, вносить пропозиції щодо поліпшення ситуації та обґрунтовує напрями його подальшого розвитку. Значну увагу вирішенню цих проблем приділили у своїх наукових працях В.Я. Амбросов, В.Г. Андрійчук, В.І. Бойко, В.П. Галушко, С.А. Володін, В.М. Геєць, М.Я. Дем'яненко, В.М. Жук, Г.М. Калетнік, С.М. Кваша, М.І. Кісіль, М.Ю. Коденська, М.Ф. Кропивко, І.В. Охріменко, І.І. Лукінов, М.Й. Малік, В.Я. Месель-Веселяк, О.М. Могильний, В.М. Нелеп, В.В. Зіновчук, Б.Й. Пасхавер, Г.М. Підлісецький, І.В. Прокопа, П.Т. Саблук, М.М. Федоров, О.В. Шкільов, О.М. Шпичак, В.В. Юрчишин та ін.

Науковий доробок і практичне використання результатів досліджень цих вчених значною мірою сприяє нарощуванню агропромислового виробництва. Проте комплексне вирішення проблем організаційно-економічного механізму на пореформеному етапі залишається маловивченим, організаційні заходи не завжди гармонізуються з економічними, не опрацьовано методологічні та методичні засади визначення рівня організаційних і економічних важелів, інструментів та інтегральної оцінки ефективності функціонування механізму організаційно-економічного забезпечення розвитку агропромислового виробництва, що й зумовило мету, визначило актуальність і напрям дисертаційної роботи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до програм науково-дослідних робіт Національного наукового центру “Інститут аграрної економіки” Української академії аграрних наук “Розробити теоретичні і методологічні засади соціально-економічної політики, підприємництва, кооперації та менеджменту” (номер державної реєстрації 0106U006636), 2006-2010 рр., де автором розроблено пропозиції щодо розвитку і підвищення ефективності агропромислового виробництва в період ринкових трансформацій, “Науково-методологічне забезпечення удосконалення системи управління соціально спрямованим агропромисловим виробництвом” (номер державної реєстрації 0106U006640), 2006-2010 рр., дисертантом запропоновано основні напрями реформування національної системи управління аграрним сектором економіки, “Розробити теоретико-методологічні засади інвестиційної політики та механізм її реалізації в аграрному секторі економіки” (номер державної реєстрації 0107U009052), 2006-2010 рр., здобувачем обґрунтовано основні принципи інвестиційної політики та визначено стратегічні напрями інвестування аграрної сфери економіки, “Науково-методологічні засади розвитку обліку, звітності та аудиту в умовах глобалізації” (номер державної реєстрації 0106U006638), автором запропоновано вдосконалення звітності для прийняття ефективних управлінських рішень.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертації полягає в розробленні методологічних засад формування механізму організаційно-економічного забезпечення розвитку агропромислового виробництва в період ринкових трансформацій, у тому числі науково обґрунтованих пропозицій і практичних рекомендацій щодо підвищення ефективності його функціонування в пореформений період. В основу наукового дослідження покладено робочу гіпотезу про можливість подолання кризових явищ в аграрній сфері економіки за умови постійного удосконалення організаційно-економічного механізму забезпечення її розвитку.

Реалізація поставленої мети визначила необхідність вирішення таких основних завдань:

- розкрити методологічні аспекти гармонізації комплексу ринкових і державних регуляторів та організаційних і економічних важелів розвитку агропромислового виробництва;

- розробити схему організаційно-економічного механізму розвитку агропромислового виробництва та опрацювати методологічні засади оцінювання його складових і здійснення комплексної оцінки ефективності;

- встановити загальнометодологічні основи поєднання соціального і виробничого середовища сільської поселенської мережі та значення малого сільського підприємництва у забезпеченні зайнятості населення й розвитку сільських територій;

- з'ясувати визначальні основи ринкового спрямування розвитку аграрного сектору економіки країни та обґрунтувати процес розбудови майнових, у тому числі земельних, відносин як база аграрної реформи;

- проаналізувати ефективність діяльності організаційно-правових формувань ринкового типу;

- з'ясувати роль обслуговуючої кооперації у розбудові ринкової економічної системи в агропромисловому виробництві та встановити рівень організаційно-правового забезпечення її розвитку в Україні;

- проаналізувати рівень матеріально-технічного, інноваційно-інвестиційного та фінансового забезпечення агропромислового виробництва;

- визначити світові тенденції, особливості й напрями удосконалення управління аграрним сектором економіки України;

- встановити об'єктивні засади пріоритетності та удосконалення державної підтримки розвитку агропромислового виробництва;

- запропонувати шляхи удосконалення виробничого обліку і звітності та створення інформаційної бази для прийняття ефективних управлінських рішень;

- узагальнити основні завдання наукового та кадрового забезпечення розвитку агропромислового виробництва;

- встановити загальнометодологічні засади розроблення Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року на принципах поєднання організаційних та економічних чинників розвитку агропромислової сфери.

Об'єктом дослідження обрано процеси, умови та закономірності функціонування агропромислового виробництва в період ринкових трансформацій на основі організаційно-економічного механізму забезпечення його розвитку.

Предметом дослідження є сукупність теоретико-методологічних, методичних і прикладних аспектів організаційно-економічного механізму забезпечення розвитку агропромислового виробництва.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети в роботі використано діалектичний метод пізнання організаційних та соціально-економічних процесів і явищ, а також системний підхід до вивчення їх сутності, що став методологічною основою дисертаційного дослідження на основі комплексного підходу до моніторингу організаційно-правового забезпечення розвитку аграрного сектору, аналізу основних теоретичних положень щодо дії законів у ринкових умовах, використання надбань сучасних провідних шкіл, наукових колективів, вітчизняних і зарубіжних учених з питань визначення важелів та інструментів організаційно-економічного механізму забезпечення розвитку агропромислового виробництва в умовах ринку, основних напрямів удосконалення державного регулювання та фінансової підтримки аграрної сфери економіки.

У процесі наукового дослідження використано методи: структурно-функціональний - при вивченні АПВ як цілісної системи, що характеризується багатофункціональністю, де кожний компонент має відповідне призначення, експертних оцінок - при визначенні ефективності важелів, інструментів та здійснення комплексної оцінки механізму організаційно-економічного забезпечення розвитку АПВ, порівняльного аналізу - при дослідженні систем управління аграрним сектором, абстрактно-логічний - у процесі теоретичних узагальнень та формулювання висновків і пропозицій, монографічний - при дослідженні територіального поєднання соціального і виробничого середовища сільської поселенської мережі, статистико-економічний - при визначенні впливу ринкових перетворень на сучасний стан агропромислового виробництва, аналізу та синтезу - при визначенні динаміки структурних зрушень в аграрній сфері економіки та їх результативності, дедукції - при встановленні загальних закономірностей формування механізму державної підтримки розвитку аграрного сектору. Для вирішення інших завдань в дисертаційній роботі використано методи статистичних групувань, графічних побудов, класифікації та типології.

Інформаційною базою дослідження слугували нормативно-правові документи (Конституція та інші Закони України, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти та галузеві дослідження Міністерства аграрної політики України), офіційні матеріали Державного комітету статистики України, дані й наукові розробки ННЦ «Інститут аграрної економіки» УААН, монографії та інші публікації вітчизняних і зарубіжних вчених, результати особистих досліджень автора. Наукова новизна одержаних результатів полягає у здійсненні комплексного теоретико-методологічного обґрунтування процесів формування механізму організаційно-економічного забезпечення розвитку агропромислового виробництва в ринкових умовах, в результаті якого отримано положення, що визначають наукову новизну...

Вперше:

- застосовано мультидисциплінарний підхід до дослідження розвитку агропромислового виробництва як надскладного процесу, забезпечення якого узгоджується у площині макро- і мікрогосподарства з потребами сільських територій, чинних вимог національної безпеки, продовольчої незалежності, здійснюється на основі системності важелів та інструментів, інноваційно-інвестиційної моделі, застосування міжнародних стандартів і норм;

- обґрунтовано основні закономірності та необхідність гармонійного поєднання впливу ринкових організаційно-економічних важелів та інструментів для розвитку аграрного сектору, необхідність корпоративно-партнерських засад побудови виробничих та управлінських систем, дотримання структурованих вимог його сталого розвитку на сучасному етапі;

- встановлено особливості формування поняття організаційно-економічного механізму забезпечення розвитку агропромислового виробництва в пореформений період та розроблено методологічні аспекти визначення ефективності його складових з наступним синтезом в узагальненій характеристиці, що включає експертний метод бального оцінювання і може широко застосовуватися на макро- та мікрорівнях;

- обґрунтовано системно-інтеграційний підхід до розроблення аграрних державних цільових програм з послідовним узгодженням чинних загальнодержавних, галузевих, територіальних, мікроекономічних обмежувачів на основі координованої взаємодії і гармонійного поєднання сукупності одиничних організаційних та економічних чинників розвитку аграрної сфери.

Удосконалено:

- методологічні засади територіального поєднання (взаємного доповнення) соціального та виробничого середовища сільської поселенської мережі як сфери розміщення і відтворення продуктивних сил, місця проживання населення, що базуються на принципах адміністративно-територіальної компактності, узгодженості передумов ефективності виробництва та задоволення потреб населення соціальними послугами;

- зміст понять “сільське підприємництво” та “кооперація”, які пов'язані з іншими компонентами організаційно-економічного механізму забезпечення розвитку АПВ і в сучасних умовах набувають характерних ознак пріоритетності, реалізується у створенні нових робочих місць, зростанні доходів сільського населення, розвитку інфраструктури ринку та продовольчої незалежності держави при дотриманні стандартизованих вимог щодо якості та безпечності продуктів харчування;

- концептуальний підхід до визначення терміна “організаційно-економічний механізм забезпечення розвитку агропромислового виробництва”, який передбачає комплекс важелів та інструментів, спрямованих на створення сприятливих умов його ефективного функціонування в сучасних умовах.

Набули подальшого розвитку:

- підходи до гармонійного поєднання факторів розвитку агропромислового виробництва, що інтегрують його відтворювальний потенціал (матеріально-технологічну базу, земельні та трудові ресурси) на основі інноваційно-інвестиційних, цінових, фінансових, ринково-інфраструктурних, експортних та інших передумов;

- напрями удосконалення управління аграрним сектором за умови його адаптації до світової практики розбудови управлінських систем з використанням міжнародних стандартів менеджменту (у тому числі ISO 9000 і 14000), відповідності обліку і звітності, важелів державної підтримки АПВ з урахуванням впровадження державних програм розвитку, досягнень науково-технологічного прогресу, агроконсалтингового забезпечення прямих та опосередкованих зв'язків аграрної науки з виробництвом.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що теоретико-методологічні напрацювання і наукові висновки дисертаційного дослідження трансформовано у прикладну площину для вирішення нагальних проблем розвитку АПВ.

Окремі з них заклали підвалини для розробки законодавчих і нормативно-правових актів, сфера дії яких не обмежується аграрним сектором, інші - доведено до рівня узагальнень і практичних рекомендацій щодо вдосконалення організаційно-економічного механізму забезпечення розвитку провідного сектору національної економіки.

Пропозиції автора знайшли використання при підготовці доповідних записок і наукових доповідей, а також прийняті до впровадження Комітетом з питань аграрної політики та земельних відносин Верховної Ради України для удосконалення нормативно-правового забезпечення розвитку АПВ (довідка від 5.07.2010 р.), Секретаріатом Кабінету Міністрів України при визначенні напрямів агропромислового розвитку і розробці заходів щодо удосконалення державної підтримки галузі (довідка від 12.07.2010 р.), Міністерством аграрної політики України для підготовки законопроектів, удосконалення управління аграрним сектором економіки (довідка від 1.07.2010 р. №37-11-1-13/10514), Головним управлінням агропромислового розвитку Київської обласної державної адміністрації при розробленні Комплексної програми розвитку сільського господарства Київської області у 2008-2010 роках та на період до 2015 року (довідка від 07.2010 р. №02-04-1), Національним університетом біоресурсів і природокористування України при розробці навчально-методичних комплексів і викладанні дисциплін “Державне управління” і “Аграрна політика” (акт від 06.2010 р.).

Особистий внесок здобувача. Відображені у монографії результати дослідження належать особисто автору. Основні методологічні та практичні положення є персональним внеском здобувача у вдосконалення організаційно-економічного механізму забезпечення розвитку АПВ у пореформений період. З виконаних у співавторстві наукових праць використано лише ті наукові ідеї та положення, що отримані автором самостійно. Положення кандидатської дисертації у монографічному дослідженні не використовувалися.

Апробація результатів дисертації. Основні наукові положення дослідження та їх значення для практики доповідалися й обговорювалися на ІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Реформування обліку, звітності та аудиту в системі АПК України: стан та перспективи” (Київ, 2006 р.), ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Реформування обліку, звітності та аудиту в системі АПК України: стан та перспективи” (Київ, 2007 р.), Дев'ятих річних зборах Всеукраїнського конгресу вчених економістів-аграрників “Фінансові проблеми формування і розвитку аграрного ринку” (Київ, 2007 р.), науково-методичній конференції “Аграрна економічна освіта в розбудові конкурентоспроможного сільського господарства” (Київ, 2009 р.), Третіх регіональних річних зборах Північно-Східного відділення Всеукраїнського конгресу вчених економістів-аграрників “Організаційно-економічні трансформації в аграрному виробництві” (Харків, 2009 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Продуктивні сили і регіональна економіка” (Київ, 2009 р.), міжрегіональних зборах учасників Всеукраїнського конгресу вчених економістів-аграрників “Організаційно-економічні трансформації в аграрному виробництві” (Луганськ, 2010 р.), Дванадцятих річних зборах Всеукраїнського конгресу вчених економістів-аграрників “Організаційно-економічні трансформації в аграрному виробництві” (Київ, 2010 р.).

Публікації. Результати дисертаційної роботи, в тому числі висновки і пропозиції опубліковано у 51-й науковій праці, підготовленої самостійно і в співавторстві. Серед них: одноосібна монографія (29,5 ум. друк. арк.), розділи в 4-х книгах (наукові видання) загальним обсягом 90,7 ум. друк. арк., де особисто автору належить 9,2 ум. друк. арк., 28 статей у наукових фахових виданнях, 9 публікацій науково-практичних конференцій, 9 - в інших наукових виданнях. Загальний обсяг публікацій, що належать особисто автору, становить 63,1 ум. друк. арк.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається із вступу, п'яти розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел.

Повний обсяг дисертації викладено на 472 сторінках комп'ютерного тексту (446 стор. основного тексту), містить 51 таблицю на 50 сторінках, 32 рисунки на 32 сторінках. Список використаних джерел налічує 409 найменувань на 38 сторінках.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі - “Теоретичні основи організаційно-економічного механізму забезпечення розвитку агропромислового виробництва” - окреслено роль і встановлено значення гармонізації організаційних, соціальних, екологічних і економічних складових для розвитку агропромислового виробництва для забезпечення продовольчої незалежності країни. Зростання складності суспільних систем у ринкових умовах пов'язано із збільшенням зв'язків і взаємодією між соціально-політичними та економічними системами різного типу (національними і регіональними, міжрегіональними, державними і приватними, міжнародними тощо). Оскільки сучасна аграрна економіка тяжіє до самоорганізації як надскладна система (система-світ), то й державна присутність в економіці має відповідати складності економіки.

Системне управління складними об'єктами має спиратися на адекватну методологію. Головним методологічним прийомом системного аналізу складного питання стає визначення початкового завдання, спрямованого на деталізацію і послідовність спрощених завдань.

Особливим пріоритетом України є гармонійний розвиток людського потенціалу, економіки і довкілля держави. Розвиток АПВ має здійснюватися на основі інноваційної моделі, переорієнтації на стійке підвищення конкурентоздатності, екологію і демографію, поліпшення умов проживання у сільській місцевості. Напрями розвитку агропромислового виробництва і сільської поселенської мережі, розроблені автором у 2009 р., стали логічним удосконаленням положень Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 р.

З'ясовано, що розвиток агропромислового виробництва є складним процесом, що зумовлюється різноманітністю його компонентів, які варіюють з певними ознаками схожості та відмінності. Його здійснення має бути узгодженим, по-перше, із вирішальними тенденціями розвитку національної економіки як макрогосподарства, по-друге, із вимогами дотримання принципів комплексного підходу до організації передумов і економічних факторів розвитку, по-третє, із вимогами інноваційно-інвестиційної моделі конкурентного розвитку галузі, по-четверте, з потребами сталого розвитку сільських територій, у межах яких визначено необхідність підвищення ефективності агропромислового виробництва, по-п'яте, із вимогами національної безпеки, у т. ч., продовольчої незалежності, по-шосте, із вимогами стандартизації виробничих і управлінських систем на основі міжнародних стандартів і норм.

Складним процесом є також еволюція ринкових і конкурентних передумов розвитку аграрного сектору України, удосконалення системи державного регулювання на інноваційній основі та найважливіших складових організаційно-економічного механізму господарювання, який ще не можна вважати завершеним.

Пропонується системне вирішення зазначеної проблеми проводити на основі виділення її ключових блоків і їхніх підблоків. Перший блок повинен зосередитися на питаннях вивчення особливостей сталого розвитку зони сільського господарства (виробнича + поселенська), другий блок - на ринковій детермінації розвитку агропромислового виробництва, включаючи його ринкову інфраструктуру, третій блок - на системі факторів розвитку агропромислового виробництва з урахуванням вимог його сталого типу, четвертий блок - на процесі удосконалення системи державного управління і самоорганізації розвитку агропромислового виробництва.

Правовий господарський порядок формується через оптимальне поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів. Раціональним станом для агропромислового виробництва є такий, коли важелі та інструменти як чинники впливу гармонійно поєднані між собою і забезпечують виникнення явища емерджентності та синергетичного ефекту. Проте такої гармонії поки що не досягнуто.

Існують протиріччя у національному правовому просторі щодо організаційно-правових форм і економічних важелів ведення господарств та інших факторів їх прояву, які не дають можливості вивести аграрний сектор з кризового стану. Автором запропоновано комплексну схему організаційно-економічного механізму забезпечення розвитку АПВ, де виділено стрижневий блок, що включає законодавчо-нормативне забезпечення, наукове забезпечення та дорадництво, кадрове забезпечення, систему заходів, пов'язаних із міжнародними зобов`язаннями, здійснено розподіл на організаційні та економічні важелі й інструменти, визначено загальний рівень їх результативності.

Опрацьовано методологічні засади оцінювання ефективності 17 складових (8 організаційних і 9 економічних), що здійснювалося експертним шляхом за десятибальною шкалою з урахуванням наявності та результативності інструментів, а також визначено комплексну оцінку ефективності організаційно-економічного механізму забезпечення на сучасному етапі розвитку агропромислового виробництва України.

Критеріями рівня оцінки ефективності окремих складових механізму забезпечення розвитку агропромислового виробництва визначено: в основному створено умови (7-10 балів), недостатній рівень забезпеченості (4-6 балів), умови в основному не створено (1-3 бали).

При оцінюванні враховувались такі основні чинники ефективності механізму, як рівень законодавчого та нормативного забезпечення і регулювання, наявність інфраструктури, системність, послідовність та рівень державної підтримки, рівень матеріально-технічного забезпечення, формування сприятливого цінового, податкового, кредитного механізмів для інноваційно-інвестиційного розвитку, забезпечення системності, гармонізація елементів організаційно-економічного механізму та ін.

Загальна оцінка складових механізму забезпечення розвитку агропромислового виробництва здійснювалась насамперед через оцінку впливу їх як на сільськогосподарське виробництво, так і харчову промисловість, оскільки інвестиційно-інвестиційні, податкові, цінові чинники, а також інфраструктура ринку, система управління, зовнішньоекономічна діяльність тощо однаковою мірою негативно або позитивно впливають як на суб'єктів господарювання, так і на аграрний сектор. Встановлено, що завдяки організаційним важелям та інструментам організаційно-економічного механізму в основному створено умови для формування суб'єктів АПВ ринкового типу, організації земельних відносин, напрацювання програм сільського розвитку та побудови системи державного контролю, які оцінено нами в 7-8 балів.

Економічні складові та інструменти організаційно-економічного механізму забезпечили сприятливі умови для розвитку АПК в системі оподаткування сільськогосподарських виробників (8 балів), де разом з тим відмічається нестабільність рівня податкового оподаткування (щорічне зростання навантаження фіксованим податком, скасування нульової ставки ПДВ за реалізоване сільськогосподарськими товаровиробниками молоко і м'ясо, постійне збільшення акцизних зборів та ін.) тощо.

Інші компоненти забезпечення ефективного функціонування організаційно-економічного механізму розвитку АПВ сприяли незначним позитивним зрушенням, тому оцінено нами від 2 до 6 балів. Аналіз невирішених проблем, що знижують дієвість чинників та оцінку рівня ефективності складових організаційно-економічного механізму забезпечення розвитку АПВ, як понижуючих факторів, від максимальної оцінки 10 балів, показав наступне: умови для створення суб'єктів господарювання ринкового типу (8 балів), інфраструктура аграрного ринку (2), організація земельних відносин (7), система управління аграрною сферою (4), розвиток сільського підприємництва (6), розвиток сільськогосподарської обслуговуючої кооперації (2), програми сільського розвитку (8), система державного контролю та логістики (7), інвестиційно-інноваційний розвиток (5), кредитування та банківські послуги (4), страхування сільськогосподарських ризиків (3), державна підтримка (4), цінове регулювання (3), матеріально-технічне забезпечення (6), митно-тарифне регулювання (5), оподаткування (8), ринок цінних паперів (3 бали).

Встановлено, що із 170 максимально можливих балів ефективності усіх важелів та інструментів організаційно-економічного механізму забезпечення розвитку агропромислового виробництва загальний рівень оцінюється у 85 балів, або лише на 50%, в т. ч., організаційних складових 55%, економічних складових - 45%. Оцінювання проведено з урахуванням синергетичного ефекту і не враховує окремі випадки невиконання вимог законодавства, економічних криз, ротації кадрів і прийняття непрофесійних управлінських рішень, непослідовність бюджетної підтримки галузі тощо, що негативно впливає на результативність організаційних і економічних складових механізму. Узагальнена оцінка показує, що для максимального використання наявного потенціалу аграрного сектору економіки України необхідно удосконалити та додатково задіяти ряд політичних, організаційних, економічних, соціальних і екологічних важелів впливу. Автором визначено необхідність проведення аналогічних комплексних досліджень і оцінювання на макро- і мікрорівні та окремих галузей та суб'єктів господарювання. Вони дають змогу визначити стан вирішення проблем, які на сучасному етапі стають гальмом для ефективного розвитку аграрного сектору України. В наступних розділах розроблено методологічні засади, здійснено аналіз і визначено заходи щодо удосконалення основних важелів та інструментів забезпечення розвитку агропромислового виробництва.

У другому розділі - “Методологічні аспекти сільського розвитку” - охарактеризовано принципи взаємозумовленості територіального поєднання економічного і соціального розвитку, висвітлено значення людського фактору і конкурентоспроможної праці в умовах науково-технічного прогресу. Тенденція до зменшення трудового потенціалу сільського населення та скорочення життєвого потенціалу селян як природної основи його формування зумовлюють зменшення ресурсів живої праці та згортання сфер діяльності на селі в середньо- і довгостроковій перспективі.

Виходячи з рівня зайнятості сільського населення працездатного віку чисельність працездатних осіб, не зайнятих економічною діяльністю, у 2008 р. становила 574,0 тис. осіб.

Через незайнятість такої кількості працездатних селян тільки за сучасного рівня продуктивності праці в сільськогосподарських підприємствах галузь недоотримала сільськогосподарської продукції вартістю майже 50 млрд. грн. З урахуванням виплат по безробіттю сільському населенню ці втрати значно більші.

Очікувана кількість працездатних осіб в українському селі у 2021 р. становитиме 6 млн. 611,5 тис. осіб. Порівняно з 2008 р. вона зменшиться на 54,3 тис., або на 0,8%, проте трудовий потенціал збільшиться до 6 млн. 653,9 тис. осіб, але не досягне рівня 2008 р.

Основними напрямами поліпшення трудового потенціалу українського села на сучасному етапі розвитку аграрної сфери має бути вирішення двох основних проблем:

- оздоровлення демографічної ситуації в сільській місцевості як природної основи формування трудового потенціалу, поліпшення якісних характеристик носіїв робочої сили - статево-вікової і професійно-кваліфікаційної структури шляхом докорінного поліпшення соціальної інфраструктури села і сільського соціуму, підвищення соціальних стандартів проживання сільського населення, підбір кадрів і створення умов для закріплення молоді на сільських територіях в аграрній та інших сферах діяльності;

- підвищення економічної активності та зайнятості сільського населення, зменшення безробіття і зростання рівня використання ресурсів живої праці насамперед шляхом розширення сфери застосування аграрної праці - збереження діючих та створення нових робочих місць у сільській місцевості, підвищення ефективності й оплати праці в сільському господарстві та доходів сільського населення, державної підтримки розвитку малого підприємництва в різних видах діяльності й обслуговуючої кооперації, використання кластерного підходу до розвитку сільських територій.

З'ясовано, що сільські території за організаційною структурою уособлюють двоблокову побудову: поселенську мережу - першооснову її розвитку - і земельну територію з розміщеними на ній лісовими, водними ресурсами і корисними копалинами та функціонування на цій основі різних видів і форм господарювання.

Узагальнено категорією “сільська територія” характеризується історично сформована в законодавчо визначених межах системна сукупність, що поєднує організаційно-територіальну (село, район, область, регіон, країна) і територіально-функціональну (сільськогосподарське та інше виробництво, переробка, збереження і реалізація продукції) приналежність. Територіальне поєднання економічного і соціального розвитку взаємопов'язано і повинно мати системний виробничо-територіальний характер. Вирівнювання економічних і соціальних пропорцій в кожному поселенні та регіоні й на цій основі агрегування фізичних, матеріальних і духовних цінностей селян, адекватних за кількісними та якісними ознаками середовищу проживання населення розвинутих країн світу, має стати однією з головних стратегічних цілей державної і регіональної політики. Формування та функціонування кожного сільського поселення базується на поєднанні принципів адміністративно-територіальної компактності, виробничої, економічної і соціальної пропорційності та їх взаємодоповненості. Результативність такого поєднання залежить від ефективності різних сфер виробництва та задоволення соціальних потреб населення, що проживає на відповідній території.

У зв'язку із загостренням проблеми стрімкої деградації сільської поселенської мережі, її розв'язання стає вкрай актуальним і невідкладним. Офіційним кроком до її вирішення стала Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 року, яка зорієнтована на стале економічне зростання та комплексний соціально-економічний розвиток сільських територій, насамперед через механізм структурної перебудови соціально-економічних відносин в АПВ і на селі.

Реалізація заходів щодо розвитку українського села і сільських територій на період до 2015 року вимагає виокремлення пріоритетних напрямів державної політики, спрямованої на забезпечення сталого підвищення ефективності агропромислового виробництва та рівня життя сільських жителів, більшої відповідальності центральних і місцевих органів влади за виконання програми.

Одним із найактуальніших напрямів є система адресного забезпечення регіонального розвитку сільської поселенської мережі з урахуванням її специфіки, створення банку даних шляхом суцільної паспортизації українських сіл та розробки на цій основі регіональних (на 10-15 років) програм соціально-економічного розвитку сільських територій, спрямованих на примноження ресурсного і людського потенціалу та економічне зростання кожного регіону, зниження в них природних, екологічних і економічних ризиків, поліпшення умов праці та життя сільського населення. Це вимагає формування принципово нової системи державного стимулювання соціального розвитку сільських територій, потребує створення державного фонду їх підтримки за рахунок відрахувань від господарської діяльності господарюючих суб'єктів будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, наприклад у розмірі 0,5% від їх доходів, зміни бюджетної політики з метою надання більших фінансових можливостей місцевим громадам. Серед факторів, що безпосередньо впливають на економічну ефективність виробництва є праця людини.

Звуження з року в рік сфери прикладання праці на селі зумовлює зменшення ролі сільського господарства як основної сфери прикладання праці сільських жителів та відчутне зростання рівня зайнятості в особистому секторі, що без відповідних системних заходів держави досить негативно вплинуло на загальний ефективний рівень зайнятості, і, як наслідок, спостерігається перелив робочої сили з аграрного сектору в інші сфери економічної діяльності.

В цьому контексті необхідно опрацювати Програму підтримки розвитку підприємництва з метою вирішення проблеми зайнятості сільського населення з визначенням першочергових заходів щодо перерозподілу працюючих між різними організаційно-правовими структурами, територіальними секторами, трудонедостатніми та трудонадлишковими регіонами, удосконалити систему оподаткування та державної підтримки, стимулювати розвиток мікрокредитування тощо.

У Закон України "Про зайнятість населення" слід внести відповідні зміни, передусім щодо підвищення соціального захисту зайнятого та безробітного сільського населення. Потрібно чіткіше опрацювати механізм допомоги по безробіттю і надати гарантоване право на соціальне страхування й пенсійне забезпечення, особливо осіб, зайнятих в особистих селянських господарствах, сукупні ресурси яких поступово збільшуються. Так, у 2008 р. порівняно з 2000 р. їх рівень зріс на 2052,26 грн., або у 5 разів, у тому числі грошових доходів - на 1792,86 грн., або у 8 разів. Частка останніх у загальній структурі сукупних ресурсів за досліджуваний період збільшилася на 27,3 процентних пункти. Це є важливим фактором організаційно-економічних важелів збереження сільського соціуму та нарощування обсягів агропромислового виробництва.

У третьому розділі - “Формування і розвиток агропромислового виробництва в період ринкових трансформацій” - висвітлено визначальні засади розбудови земельних і майнових відносин, функціонування різних видів організаційних структур ринкового типу, роль сільськогосподарської обслуговуючої кооперації та малого підприємництва на селі в підвищенні ефективності агропромислового виробництва.

При переході до ринку в Україні розроблено модель трансформації економіки, схему реформування аграрного сектору, в яких визначено складові змісту реформ, етапність виконання завдань та основні напрями організаційної роботи щодо їх реалізації. В організаційно-економічному плані аграрна політика держави була спрямована на перетворення існуючих в Україні колективних сільськогосподарських підприємств у конкурентоздатні формування підприємницького типу.

В результаті реалізації положень Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р. №1529/99 станом на 01.01.2001 р. було реформовано 11483 колективних сільгосппідприємств, на базі яких створено 15092 нових агроформувань ринкового спрямування, з них: 20% приватних, 41% - ТОВ, 4,5% - АТ, 22% - сільськогосподарських кооперативів, 9% - фермерських господарств, понад 3% інших формувань. Протягом 2001-2008 рр. кількість і склад новостворених формувань об'єктивно зазнали значних змін, спрямованих на пошук ефективніших організаційно-правових форм. Збільшилася кількість приватних підприємств, фермерських господарств, інших формувань і значно зменшилась кількість сільськогосподарських виробничих кооперативів.

Нині агропромислове виробництво характеризується широким спектром форм господарювання. Індивідуальний селянський сектор, насамперед фермерські господарства, становить економічну базу для формування середнього класу на селі. Його головне завдання - не тільки задовольнити внутрішній ринок продовольства, а й забезпечити зростання доходів сільського населення. Сільськогосподарські підприємства мають забезпечувати переважно регіональні та державні продовольчі потреби, виробництво сировини для переробних галузей, формування державних фондів продовольства, ресурсів для зовнішньої торгівлі.

В останні роки активно розвиваються нові великотоварні господарські формування, які створюються шляхом оренди землі потужними промисловими, фінансовими і сервісними структурами та іноземними партнерами, що інвестують кошти у виробничу та соціальну сферу села.

На даному етапі таку форму господарювання можна вважати прийнятною, особливо за умови дефіциту коштів для інвестування АПВ. Особливістю великих за розмірами підприємств є те, що вони мають змогу організовувати в комплексі виробництво і переробку сільськогосподарської сировини й уникати монопольного впливу заготівельних, постачальницьких і переробних підприємств, раціональніше використовуватимуть існуючу вітчизняну та потужну іноземну техніку. З іншого боку, простежуються негативні явища, особливо щодо соціального розвитку села, зменшення кількості робочих місць, згортання окремих галузей, насамперед тваринництва, здирницького використання землі, що вимагає запровадження відповідних державних регуляторів.

Особисті селянські господарства, на сучасному етапі значною мірою забезпечуючи трудову зайнятість селян при зменшенні потреби великотоварного сільськогосподарського виробництва у трудових ресурсах і нерозвиненості ринкової інфраструктури на селі, стали пом'якшуючим фактором проблеми безробіття.

Потребують подальшого законодавчого врегулювання питання розвитку земельних відносин у напрямі: формування і функціонування ринку земель, удосконалення орендних відносин, відтворення родючості ґрунтів, вилучення з активного обороту малопродуктивних і деградованих сільськогосподарських угідь, включення землі в економічний оборот, проведення інвентаризації земель і землекористування тощо. Доцільно переглянути повноваження районних і регіональних громад у питаннях земельних відносин, розмежування адміністративних територій між сільськими радами та районними адміністраціями.

Встановлено, що юридичний аспект майнових відносин у сільському господарстві України представлений достатньо повно. Організаційний аспект характеризує процес дотримання вимог нормативно-правових актів і певною мірою є індикатором раціонального формування системи агропромислового виробництва. Економічний аспект майнових відносин визначає їх результативність у господарському механізмі, підвищенні рівня господарювання суб'єктів за рахунок ефективного використання наявних ресурсів. Майнові відносини між суб'єктом господарювання та індивідом проявляються в основному через оренду землі та майна. Такі відносини набувають антагоністичного характеру, оскільки будь-яка зміна розміру орендної плати означає збільшення доходів, з одного боку, та зменшення - з іншого. Поєднанням інтересів може бути варіант, коли орендодавці є працівниками підприємства-орендаря і розмір орендної плати пов'язаний з ефективністю діяльності підприємства.

Проте побудова таких відносин попри свою організаційну зрозумілість у сільськогосподарських підприємствах України є явищем недостатньо поширеним, тому збільшення доходів орендарів поки що здійснюється переважно адміністративними методами.

Одним з основних завдань аграрної реформи залишається удосконалення форм господарювання на селі, від результатів функціонування яких значною мірою залежить успіх розвитку сільськогосподарського виробництва.

Так, у 2008 р. порівняно з 1999 р. виробництво валової продукції збільшилось у всіх категоріях господарств майже в 1,5 рази, у сільгосппідприємствах - в 1,7, а у господарствах населення - в 1,3 рази. Якщо в 1999 р. сільськогосподарськими підприємствами в цілому було одержано збитків на суму 2,5 млрд. грн., то після реформування вони одержали прибутків у 2001 р. 2,2 млрд. грн., у 2007 р. - 6,8 і у 2008 р. - 9,8 млрд. грн. Продуктивність праці в них підвищилась у 2008 р. порівняно з 1990 р. в 2,3 рази, а з 1999 р. - у 5,3 рази, що свідчить про їх зростаючу результативність. Для України це один із стратегічних напрямів розвитку. Кооперативи як форма самоорганізації, самодопомоги та самозахисту сільгоспвиробників спрямована на зменшення кількості посередників у процесі просування продукції від виробника до споживача.

Тому обслуговуючі кооперативи займають вагоме місце в аграрному секторі економіки розвинених країн світу. Проте мережа сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів в Україні нерозвинена, вона включає в основному сільські сервісні кооперативи, створені переважно для обслуговування особистих селянських господарств. Кооперативний рух фермерських господарств і аграрних підприємств знаходиться в зародковому стані та практично не розвинений на макрорівні.

Головною ознакою обслуговуючих кооперативів є їх неприбутковий статус. Незважаючи на відносно сприятливу правову базу, основу якої становить Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію", неприбутковий статус одержали 5-7% сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, інші змушені реєструватися як комерційні структури.

На 1 січня 2009 р. в Україні налічувалося 936 сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, у тому числі 9 міжрайонних, 266 районних, 661 сільських (на 28700 сільських населених пунктів), або лише один кооператив на 30 сільських населених пунктів.

Протягом 2009 року їх кількість зменшилась на 43 одиниці й процеси самоліквідації кооперативів продовжуються. За орієнтовною експертною оцінкою, в Україні охоплено кооперативними відносинами не більше 0,3% сільського населення. Ряд видів діяльності, передбачених кооперативним законодавством за класифікацією видів економічної діяльності (КВЕД), затвердженою і введеною в дію Держстандартом України від 22 жовтня 1996 року №441, до сільськогосподарських послуг не віднесено. В цілому під заборону потрапило понад 60% послуг, передбачених кооперативним законодавством. Чинне законодавство різко звужує сферу їх діяльності, тому стримує кооперування на селі. Виправити це становище можна шляхом внесення відповідних змін до кооперативного та податкового законодавства. Серед інших причин гальмування розвитку кооперації є нерозуміння учасниками ринку суті обслуговуючої кооперації та відсутність державної підтримки. Ці питання тісно пов'язані з недостатньою інформованістю населення, підготовкою кадрів, оскільки органи влади всіх рівнів не надають практичної допомоги розвитку обслуговуючої сільськогосподарської кооперації. На вирішення зазначених проблем повинна спрямовуватися аграрна політика як важлива складова механізму забезпечення розвитку агропромислового виробництва.

У четвертому розділі - “Ресурсне забезпечення агропромислового виробництва пореформеного періоду” - проаналізовано рівень матеріально-технічного, інноваційно-інвестиційного та фінансового забезпечення агропромислового виробництва.

Масштаби розвитку та ефективність аграрного сектору визначає його матеріально-технічна база, найважливішою компонентою якої є основні виробничі засоби, що нині знаходяться у критичному стані. За останні дванадцять років абсолютне зменшення вартості основних засобів сільського господарства становило 85,2 млрд. грн.

Лише за 2000-2002 рр. щороку втрачалося близько 20% основного капіталу. В наступний період (2003-2006 рр.) темпи зниження вартості основних засобів уповільнилися і становили в середньому 1,7 млрд. грн. на рік. У 2006 р. спостерігається їх зростання порівняно з попереднім періодом на 281,2 млн. грн., а 2008 р. - на 5510,3 млн. грн.

Щодо співвідношення активної і пасивної частини основних засобів, то воно почало поліпшуватися з 2003 р. Протягом 1995-2008 рр. частка машин та обладнання зросла від 14,1 до 36,1%, а транспортних засобів - від 4,9 до 8,6%. Істотне скорочення характерне для довгострокових біологічних активів тваринництва (від 9,3% 1990 р. до 3,5% у 2008 р.). Загальне зменшення вартісних і кількісних параметрів основного капіталу сільськогосподарських підприємств позначилося на показниках фондозабезпеченості та фондоозброєності.

В умовах загальної світової тенденції якісного підвищення технічної оснащеності аграрного виробництва в Україні у 2008 р. порівняно з 1990 р. знизився рівень фондозабезпеченості та фондоозброєності відповідно у 5,1 та 2,2 рази.

Встановлено, що кількісна забезпеченість аграрного сектору економіки основними сільськогосподарськими машинами становить лише половину потреби виробництва. В сільськогосподарських підприємствах нині використовується 170,0 тис. тракторів, 41,0 тис. зернозбиральних та 11,3 тис. кормозбиральних комбайнів, готовність яких до польових робіт залишається невисокою і становить 0,59-0,77.

Через технічні несправності та фізичне зношення щорічно не використовується 25-35% тракторів, комбайнів та інших машин, що призводить до затримки агротехнічних строків виконання робіт і втрат 20-30% урожаю, що лише при збиранні зерна оцінюється у 8-10 млрд. грн.

Експертні оцінки вчених показують, що для відтворення технічного потенціалу аграрному виробництву в найближчі 10 років необхідно щороку інвестувати на придбання технічних засобів 28-35 млрд. грн.

Ринок сільськогосподарської техніки в Україні спроможний забезпечити вітчизняних сільськогосподарських товаровиробників необхідними технічними засобами для впровадження передових агротехнологій. Проте вітчизняне сільгоспмашинобудування залишається розбалансованим не лише через дефіцит коштів виробників на придбання техніки, а переважно через її низьку конкурентоспроможність. Значна частина незадоволеного попиту на сільгоспмашини спричинена тим, що в Україні не виробляються системи машин, мотоблоки та міні-трактори потужністю 18-30 к/с і знаряддя до них, а також енергонасичені трактори потужністю понад 250 к/с та більш складна техніка. Ситуація вимагає запровадження кардинальних державних заходів, стимулювання наукових розробок, фінансового лізингу, кредитування, організації спільних виробництв тощо.

Для підвищення конкурентоспроможності аграрної продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках важливе значення має переведення виробництва на інноваційно-інвестиційну основу. Необхідність формування такої моделі розвитку особливо загострилася у зв'язку зі вступом України до Світової організації торгівлі, зростанням дефіциту продовольства на світових ринках і обмеженістю земель сільськогосподарського призначення у світі. Аграрний сектор України, за різними оцінками, не лише спроможний повністю задовольняти внутрішні потреби у продовольстві, але й суттєво нарощувати експортний потенціал. Безумовно, це потребує підвищення рівня конкурентоспроможності вітчизняного агропромислового виробництва. Важливим джерелом фінансування інвестицій у сільському господарстві стали довгострокові кредити. Завдяки реалізації державної програми здешевлення їх вартості за рахунок бюджетних коштів обсяги довгострокових кредитів у 2008 р. порівняно з 2000 р. зросли більш як у 70 разів. Це стало вагомим чинником зміцнення матеріально-технічної бази та підтримки стабільності агропромислового виробництва. У структурі джерел фінансування інвестицій в сільському господарстві у 2008 р. кредити займали майже третину загальних обсягів.

Істотно зросли масштаби державної підтримки аграрного виробництва. У 2008 р. їх обсяги перевищували 13,8 млрд. грн., у тому числі за рахунок бюджетних коштів - 10,3 млрд. грн., позабюджетних - 3,5 млрд. грн.

Рівень державної підтримки сільського господарства у 2007-2008 рр. був найвищим за весь період реформування галузі. Проте переважна більшість бюджетних коштів використовується на фінансування поточних витрат, отже, не має інвестиційного капітального спрямування. За рахунок коштів державного бюджету на інвестиції в основний капітал сільського господарства спрямовано лише 0,6 млрд. грн., або менше 4% сукупних інвестицій. За умов обмеженості фінансових і матеріально-технічних ресурсів важливим джерелом інвестицій є іноземний капітал, масштаби залучення якого в економіку України зростають. Станом на 1.01.2009 р. прямі іноземні інвестиції становили 35,7 млрд. дол. США, а середньорічні темпи їх приросту за 2004-2008 рр. перевищували 30%. Проте в структурі джерел фінансування економіки України частка іноземних інвестицій залишається невисокою і у 2008 р. становила лише 3,3%.

Одним із важливих факторів нарощування обсягів агропромислового виробництва в дисертації визначено хімізацію, хоча не менш суттєвими є меліорація, розвиток комбікормової промисловості для тваринництва, виробництво біологічних видів палива та ін.

За останні сімнадцять років виробництво мінеральних добрив в Україні зменшилося в 1,7 рази, їх застосування - у 4,7 рази. Високі витрати на виробництво мінеральних добрив і низька платоспроможність господарств призвели до того, що виробничі потужності хімічних підприємств останніми роками завантажені в середньому лише на 40-45%. Використання мінеральних добрив не відповідає вимогам землеробства, не забезпечує технологічну потребу сільськогосподарських культур у поживних речовинах для формування урожаю і відтворення родючості ґрунтів.

Із 141 кг. у 1990 р. внесення мінеральних добрив у 2008 р. зменшилось до 57,0 кг. діючої речовини з розрахунку на 1 га посівної площі. Зменшується також площа, на якій вони вносяться. У 2008 році цей показник становив 69,4%. Використання органічних добрив у землеробстві знизилося від 8,6 т/га у 1990 р. до 0,6 т/га 2008 р.