Інвестування інноваційних проектів у агропромисловому виробництві

Рис. 3. Функціонування системи інвестування інноваційних проектів у агропромисловому виробництві

Дослідження показали, що в організації інвестиційного забезпечення інноваційних проектів у агропромисловому виробництві важлива роль належить інноваційній політиці на всіх рівнях управління. Можна виділити основні напрями інноваційно-інвестиційної політики в агропромисловому комплексі: а) формування умов для підвищення інноваційної активності підприємців; б) створення стимул-реакцій для інвестування в інноваційну діяльність; в) проблемна орієнтація науки на вирішення задачі інноваційного розвитку; г) вдосконалення мережевих партнерських стосунків між науково-дослідними організаціями і підприємницьким сектором; д) підтримка прогресивних напрямів науково-технологічного розвитку на основі державно-приватного партнерства.

До найбільш істотних і складних заходів, спрямованих на оздоровлення потенціалу галузі, слід віднести укрупнення виробництва на базі формування холдингів й інших корпоративних форм. Об'єднання виробничих і фінансових структур з метою поліпшення ринкових позицій галузі забезпечує досягнення синергетичного ефекту. Створення інтеграційної системи є, власне, організаційно-технологічною інновацією. Віддзеркаленням процесу створення інноваційних структур повинно стати широке використання в галузі проектного принципу їх побудови. Планування інноваційної діяльності підприємства в межах загальної стратегії охоплює такі етапи: дослідження зовнішнього середовища і прогнозування його розвитку; аналіз закономірностей внутрішнього середовища; визначення загальної стратегії розвитку підприємства; встановлення його інноваційних можливостей; формування стратегічних інноваційних завдань; розроблення концепції інноваційної стратегії; формування бізнес-планів і програм інноваційної діяльності; розробка і реалізація інноваційних проектів.

Особливістю інноваційних бізнес-проектів є наявність інноваційної складової, яка формується на основі ринково привабливих властивостей закінчених науково-технічних розробок і зрозумілих бізнесу економічних показників щодо їх освоєння для виробництва і реалізації конкурентоздатної наукомісткої продукції. Бізнес-планування інноваційних проектів передбачає вирішення наступних завдань: диверсифікація, перепрофілювання та реорганізація виробництва; підготовка заявок діючих і новостворюваних підприємств з метою отримання кредитів на створення нових, реконструкцію та розширення діючих виробництв; обґрунтування будівництва нових підприємств; формування пропозицій з приватизації підприємств; створення і розвиток нових підприємств, визначення їх профілю та основних напрямів комерційної діяльності; вихід на зовнішній ринок і залучення іноземних інвестицій; розробка пропозицій щодо державної підтримки підприємств. Бізнес-планування передбачає використання його як внутрішнього документа, що визначає оцінку діяльності підприємства, виявляє її сильні й слабкі сторони, формує цілі діяльності, прогнозує майбутні фінансові результати та ін.

Методика складання галузевого інноваційного бізнес-плану передбачає його розробку на п'яти-семирічний період - залежно від радикальності зміни існуючої стратегії, глибини нововведень і положення функціонування підприємств АПК. Вибір оптимального проекту відбувається через призму чіткого позиціонування елементів стратегії за певним учасником інноваційного процесу. Принциповою вимогою до інноваційного бізнес-плану є його точна відповідність місії суб'єкта і вимогам єдиної галузевої стратегії.

Одним із найбільш дієвих механізмів інтенсифікації інноваційної діяльності в умовах ринкового господарювання є розширення обсягів венчурних інвестицій та формування механізму венчурного інвестування. Венчурне фінансування (або інвестування ризикового капіталу) залишається одним із найважливіших джерел капіталу для підприємств, швидкий ріст та розвиток яких постійно потребує додаткових зовнішніх інвестицій (як правило, це підприємства малого та середнього бізнесу). Дослідження показали, що фонди ризикового інвестування, як правило, тільки управляють венчурним капіталом, не володіючи ним. Вони одержують винагороду від власників капіталу відповідно до умов договору між фондом ризикового інвестування і його засновниками. Фонди мають вбудований механізм диверсифікації ризику. Він полягає у тому, що у фонді об'єднуються багато фінансових джерел і ризик розподіляється через підтримку венчурних проектів, які відносяться до різних сфер використання і знаходяться на різних стадіях реалізації, в різних регіонах, галузях. Після отримання доходу він розподіляється між інвесторами.

Венчурний інвестор має право лише на частину цього прибутку. Венчурна компанія, що управляє засобами, одержує відсоток від прибутку лише після повного відшкодування інвесторам сум їх вкладень до фонду і, крім цього, наперед зумовлену винагороду за їх інвестиції. Для того, щоб знизити ризик і підвищити ефективність інновацій, необхідно забезпечити формування економічного механізму інтеграції науки в структуру агровиробництва. Для вибору найбільш ефективних форм і методів інноваційної активності в агропродовольчому комплексі потрібний, насамперед, науково обґрунтований менеджмент, який забезпечує формулювання мети і вибір стратегії, підготовку інноваційних проектів, управління проектами, ризиками, персоналом, створенням, освоєнням і якістю нової техніки, оцінкою ефективності інновацій.

До основних принципів венчурного фінансування слід віднести: диверсифікацію ризику між партнерами на основі широкого залучення зовнішніх інвесторів, поетапність фінансування, опосередковану участь у капіталі стартових компаній, надання консалтингових послуг. Враховуючи існуючий ризик, необхідно усвідомлювати, що раціонально використовувати венчурне фінансування можна лише у тому випадку, якщо очікувана прибутковість даного бізнесу достатньо висока.

Визначено, що державна політика в сфері інвестиційного процесу є важливим інструментом державної підтримки інвестиційно-інноваційної діяльності. Держава може брати участь в інвестиційному процесі у різних формах. За активної участі в ньому вона інвестує ресурси на виконання інвестиційних програм, що передбачені в державному бюджеті, або ж безпосередньо бере участь в інвестиційних проектах у формі надання субсидій, субвенцій та бюджетних позик на основі їх повернення (субсидіювання позичкового відсотка з кредитів для фінансування інвестицій, спільне пайове фінансування з державного та регіональних бюджетів і ін.). При цьому всі проекти, які претендують на державну підтримку, мають пройти ретельну експертизу. Рішення про підтримку проекту приймається в результаті конкурсного відбору за найбільш пріоритетними, з точки зору держави, напрямами. Непряма участь держави в інвестиційному процесі інноваційного розвитку АПК відіграє велику роль у забезпеченні прийнятних умов для вкладення капіталів інвесторами.

Встановлено, що об'єктивна необхідність державного регулювання економіки аграрного сектора України зумовлена: різноманітністю природнокліматичних умов, які потребують страхування діяльності аграрних товаровиробників; нестійкістю цін та доходів у сільськогосподарському виробництві; залежністю цін від природних факторів і кон'юнктури ринку; непривабливістю інвестування сільського господарства внаслідок повільного обороту капіталу та відтворювального процесу; сезонністю виробництва; масштабним виробничим ризиком; особливостями формування виробничої і соціальної інфраструктури села.

Держава також повинна ефективно впливати на інноваційну діяльність всіх суб'єктів господарювання шляхом створення програм субсидування інноваційної діяльності підприємств на державному рівні. По-перше, доцільно активізувати НДДКР через податкові інструменти за рахунок можливості вилучення витрат з оподатковуваної суми доходу, як це робиться в багатьох розвинених країнах (США, Канада, Австралія, Південна Корея, Японія, Франція). Для цього необхідно встановити податкову знижку в розмірі 6-10% із загальної суми інвестицій в активну частину основного капіталу і скоротити на 25% оподаткування асигнувань корпорацій на дослідження і розробку. По-друге, доцільно ввести податковий кредит, який встановлюється як відсоток від витрат на НДДКР або ж як частка приросту витрат і тим самим скорочує заборгованість підприємства за податками. По-третє, варто використати такі важелі непрямого регулювання інноваційної діяльності, як зміна антимонопольного законодавства, що полегшує підприємствам створення спільних дослідницьких програм (консорціумів). Доцільним також є дозвіл різним фондам і страховим компаніям фінансувати інноваційні підприємства, що вимагають вливання венчурного капіталу і нормативного фінансування малого науково-технічного підприємництва. По-четверте, ввести перелік можливих суб'єктів інноваційної інфраструктури і встановити їх відмінність від суб'єктів інноваційної діяльності, оскільки ці суб'єкти розмежовуються в законопроекті за формами і обсягами державної підтримки, що так чи інакше пов'язано з недоотриманням податків й інших платежів до бюджетів різних рівнів. Відмічені напрями реформування механізму управління інвестуванням в інновації в Україні повинні знайти законодавчу і нормативну підтримку, що дасть можливість країні брати участь у розподілі світового валового внутрішнього продукту.

У п'ятому розділі - "Шляхи активізації інвестування інноваційних проектів у агропромисловому виробництві" - удосконалено лізингову модель інвестування інноваційних проектів у агропромисловому виробництві, покращено систему управління ризиками інноваційних проектів у агропромисловому виробництві, запропоновано модель венчурного інвестування інноваційної діяльності агропромислового комплексу.

Сучасний розвиток АПК України в умовах гострої конкуренції вимагає від підприємств розробки ефективної методики вибору джерела інвестування інноваційної діяльності. Серед великого числа різноманітних джерел фінансування інноваційної діяльності досить актуальним в умовах дефіциту чи відсутності власних фінансових ресурсів є лізинг. Сьогодні в практиці багатьох країн лізинг вже не є елементом новизни в первісному його розумінні та впровадженні у господарську діяльність. У тих випадках, коли лізинг забезпечує реалізацію інноваційних проектів у агропромисловому виробництві, він набуває нової економічної суті. Інноваційний лізинг являє собою вид інноваційних відносин, що закріплений договором лізингу і базується на використанні інтенсивних факторів матеріально-технічного забезпечення виробництва. За договором інноваційного лізингу передбачається надання інвестором (лізингодавцем) у виключне користування підприємству-виконавцю інноваційного проекту (лізингоодержувачу) основних фондів, які є власністю лізингодавця або набуваються ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця основних фондів, за умови сплати періодичних лізингових платежів та на строк реалізації інноваційного проекту, що не перевищує терміну повної амортизації основних фондів.

Виступаючи ефективною формою інвестування інноваційної діяльності підприємств АПК, лізингове фінансування сприятиме реалізації завдань інноваційного розвитку економіки України: випуску і розповсюдженню підприємствами принципово нових видів техніки і технології АПК; реалізації довгострокових науково-технічних програм з великими строками окупності витрат; фінансуванню фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил; розробці й впровадженню нових технологій.

Незалежно від спрямованості інвестицій однією з важливих проблем їх нарощування є пошук можливих джерел фінансування, визначення яких для проведення лізингових операцій є досить складною проблемою в умовах ринкової економіки. Нині у банків звужуються фінансово-кредитна й інвестиційна сфери діяльності для обслуговування підприємств і підприємців, зайнятих винятково посередницькими операціями. На практиці первісне накопичення капіталу здебільшого завершене. Банки постають перед вибором напряму вкладення залучених коштів. У цих умовах стійкі лізингові компанії спроможні через механізм фінансування виробничих інвестицій використовувати банківські кредити.

Розвиток лізингового бізнесу потребує первинної мобілізації банківського капіталу для придбання майна й передачі його на основі договору лізингу юридичним особам. Його недоліки пов'язані, насамперед, із досить складною організацією лізингових операцій, значними фінансовими витратами на підготовку й реалізацію лізингових угод. Таким чином, керуючись власними економічними інтересами, пошуками швидких шляхів одержання прибутку, лізингові компанії як клієнти комерційних банків застосовують у своїй діяльності не тільки заходи державного регулювання, а й специфічні економічні важелі, властиві комерційним банкам. Отже, спільна єдність економічних інтересів забезпечує одновекторну спрямованість ринкового механізму комерційних банків і лізингових компаній.

На основі проведених досліджень розроблено лізингову модель інвестування, що відображає етапи організації лізингового процесу при реалізації інноваційного проекту (рис. 4).

Рис. 4. Етапи організації лізингового процесу при реалізації інноваційних проектів

Модель передбачає наступні етапи: 1) підготовка до укладання лізингового договору; 2) юридичне закріплення лізингового договору; 3) реалізація інноваційного проекту на засадах лізингу; 4) завершення лізингового інноваційного проекту.

Здійсненню лізингових операцій передує значна підготовча робота. Вона передбачає вивчення внутрішнього та зовнішнього ринку лізингового обладнання з метою залучення нововведень, виробників цього обладнання, конкурентів та конкуренції, формування цінової політики виробників техніки та устаткування. Лізингоодержувачу на етапі підготовки угоди необхідно ознайомитись з перевагами нововведень у техніці, технології, організації виробництва, праці та збуту продукції, коливанні ринкових цін на нововведення та аналогічну традиційну продукцію, з цінами і тарифами на супутні лізингові послуги (ремонт, технічне обслуговування), зміною транспортних тарифів. Вибравши обладнання за тією чи іншою ціною, необхідно врахувати термін виходу на ринок нової техніки, ступінь конкуренції та період окупності обладнання. Завершується підготовчий етап лізингового процесу одержанням згоди від лізингової компанії на придбання необхідного обладнання. На другому етапі проводиться оформлення та підписання три- і двосторонніх юридичних угод (непрямий та прямий лізинг). Третій етап полягає у безпосередній реалізації інноваційного проекту. Завершення терміну дії договору буде останнім етапом лізингового процесу. В даному випадку важливим є проведення моніторингу інноваційного проекту. Після закінчення дії лізингового договору лізингокористувач може: повернути обладнання лізингодавцю у тому стані, в якому воно було йому передане з урахуванням нормального зносу і тих змін в устаткуванні, що погоджені сторонами; скористатися правом покупки обладнання; продовжити лізинг обладнання на подальший період.

Викладені організаційно-методичні принципи значною мірою вирішать проблеми укладання лізингових угод і будуть сприяти інноваційному розвитку АПК на засадах лізингу. Отже, поступове запровадження лізингової моделі як активізації інвестиційної функції суб'єктами підприємництва зумовлене її потенційними можливостями освоєння нових технологій та інновацій. Лізингова модель інвестування також сприяє реалізації державних інноваційних програм, дозволяє здійснювати їх фінансування і контроль за використанням ресурсів ринковими методами.

Прискорення і ускладнення змін у зовнішньому середовищі, які забезпечують формування стратегічної спрямованості інвестиційних рішень, примушують шукати шляхи підвищення обґрунтованості ухвалених управлінських рішень. Це зумовлює необхідність застосування стратегічного підходу до розробки і обґрунтування інвестиційного рішення в АПК з урахуванням чинника ризику. На основі вивчення методів розрахунку ризику при обґрунтуванні інвестиційних рішень і чинників ризику, що характеризують специфіку об'єкта дослідження, необхідно розглянути можливість якісної зміни структури і поведінки об'єкта з метою його успішного функціонування в умовах різноманітності ризиків. Така зміна повинна здійснюватися на основі взаємодії елементів виробничої системи як на рівні зв'язків підприємства із зовнішнім оточенням, так і на рівні його внутрішніх зв'язків.

Управління і ризик є взаємозв'язаними компонентами економічної системи, адже управлінські рішення можуть характеризувати непередбачувані ситуації. Особливо показово це проявилося на початковому етапі трансформації української економіки: втрата управління нею призвела до ситуації тотального ризику для будь-яких видів господарської діяльності. Відновлення управління на макрорівні, в свою чергу, вимагає реалізації конструктивних господарських рішень щодо ризику на мікрорівні. Виходячи з проведених досліджень, визначення управління інвестиційним ризиком повинне базуватися на їх економічному змісті. В зв'язку з цим управління ризиком - це процес виявлення рівня визначеності (відхилень у прогнозованому результаті), ухвалення і реалізації управлінських рішень, що дозволяють запобігати або зменшувати негативну дію на процес і результати відтворення випадкових чинників, одночасно забезпечуючи високий рівень підприємницького доходу.

Встановлено, що проблема ризику і доходу в сучасних умовах є однією з ключових в інвестиційній діяльності господарств агропромислового комплексу, оскільки питання про ризик не відокремлюється від господарського механізму та різних факторів, що впливають на діяльність цих підприємств, особливо від того господарського середовища, в якому ризик виявляється і яке сприяє або ж перешкоджає його розрахунку. Це положення в агропромисловому комплексі пов'язане, перш за все, з принциповою зміною умов економічної діяльності й появою нових суб'єктів інвестиційного процесу, необхідністю зміни теоретичних і практичних підходів до аналізу інвестиційних проектів, а також зростанням ролі управляючої складової і критеріїв оцінки ризиків, адекватних сучасним умовам господарювання в АПК. Тобто сфера дії інвестиційних рішень характеризує процеси виробництва. У цьому значенні йдеться не тільки про сам процес агропромислового виробництва, його нарощування до попереднього рівня, але й про розширене відтворення, капіталовкладення й інші дії, пов'язані з економічним розвитком АПК.

Наразі система раціонального розподілу ризиків поки ще не створена. Більше того, сама держава нерідко стає головним джерелом ризику, що виявляється в невчасній оплаті закупленої продукції, встановленні нових митних правил, які дезорієнтують виробників. Сюди також відноситься і високий рівень заборгованості по заробітній платі працівникам бюджетної сфери, що прямо впливає на продовольчий споживчий попит. При цьому, як свідчить практика, певні труднощі розрахунку ризиків виникають на етапі обґрунтування ефективності інвестиційних проектів.

В АПК це пов'язано з характерними і специфічно складними вимогами до визначення типів ризиків, джерелами (причинами) їх виникнення, формами прояву, підсилювальними і послаблювальними чинниками, а також способами прогнозування можливих наслідків ризиків. Виходячи з цих особливостей, необхідним є використання джерел (причин) виникнення ризиків у відтворювальному процесі АПК як підстава для їх систематизації. Це дозволяє розглянути природу і властивості інвестиційних ризиків у АПК, обґрунтувати їх об'єктивний і суб'єктивний характер, а також виконати їх якісний аналіз з урахуванням джерел (причин) виникнення і критеріїв оцінки. Враховуючи все це, вважаємо за доцільне проводити якісно-кількісну (комбіновану) оцінку господарського ризику.

Кількісна оцінка ризику формується на основі методів математичної статистки. Їх використання залежить від сфери, галузі, виду підприємницької діяльності. Перевага цих методів полягає в тому, що вони відносно прості. Один з недоліків полягає в тому, що необхідний великий обсяг інформації, яку досить важко одержати. При цьому концепція дисконтування надає можливість врахування фінансового ризику. В зв'язку з цим доцільно розділити розрахунок господарського і фінансового ризику, тобто виконувати дисконтування грошових потоків для врахування господарського ризику по "винагороді за ризик" окремо від дисконтування грошових потоків для визначення тимчасової цінності грошей і фінансового ризику за середньозваженою вартістю капіталу. Такий підхід до формування чинника ризику означає, що чистим грошовим потокам за відповідні роки реалізації проекту присвоюється однаковий рівень ризику у відносному виразі, величина якого не залежить від конкретного моменту часу і, власне, від алгоритму розрахунку чистого дисконтованого доходу. Крім того, цей підхід до формування чинника ризику дозволяє розрахувати винагороду за господарський ризик в абсолютному виразі, пов'язану з реалізацією всього інноваційного проекту. Обчислення здійснюється додаванням ризикових параметрів за всі роки реалізації проекту або відніманням з чистого дисконтованого доходу того ж самого показника, але з врахуванням поправки на ризик.

Якісна оцінка покликана визначити можливі види ризику, а також чинники, що впливають на його рівень при здійсненні певної підприємницької діяльності. Якісний аналіз включає також методологічний підхід до кількісної оцінки прийнятного рівня ризику. Остаточне рішення може бути ухвалене лише при комплексній його оцінці. Отже, в багатьох випадках якісна оцінка рівня допустимого ризику органічно поєднується з кількісною оцінкою. Але при цьому потрібно враховувати, що не завжди можна кількісно прорахувати ризикові ситуації. Водночас обсяг відповідної економічної інформації в нинішніх ринкових умовах явно недостатній для визначення рівня господарського ризику. Таким чином, управління ризиками в інвестиційній сфері в сучасних умовах господарювання є невід'ємною підсистемою діяльності кожного підприємства з приводу його ефективного розвитку на основі розрахунку системного прояву якісних (неформальних) і кількісних (формальних) чинників ризику, пов'язаних з потенційно можливою невизначеністю умов реалізації управлінських рішень.

Слід відмітити, що специфіка управління ризиками в інвестиційній сфері агропромислового комплексу зумовлюється чинниками невизначеності зовнішнього економічного середовища (зміна кон'юнктури світового ринку, фінансові кризи, структурні зрушення у виробництві, бюджетний дефіцит, політична нестабільність), що підсилює власні (погодні, біологічно-природні, територіальні) ризики сільськогосподарських і переробних підприємств у зв'язку із зміною кількості і якості чинників виробництва, умов реалізації виготовленої продукції, грошово-кредитної політики, політичні коливання податкового тягаря, регулювання експорту й імпорту, митних правил.

За результатами дослідження організаційно-економічні відносини, які складаються в процесі управління ризиками в інвестиційній сфері агропромислового комплексу, формують необхідність використання багатофакторного підходу до оцінки кількісної і якісної міри ризику, що виділяє в їх структурі ринкові й неринкові види критеріїв.

Управління якісними ризиками, що впливають на очікувану прибутковість капіталу підприємств, є системоутворювальним чинником підвищення ефективності їх господарської діяльності, а це, в свою чергу, формує абсолютно новий підхід до якості управління. В даному випадку вона виступає ключовим фактором підвищення вимог до ухвалених рішень щодо зниження ризику, адже включає планування, регулювання, координацію, прогнозування, коректування, вироблення цілей, розпорядження, моніторинг, аналіз, облік і мотивацію.

Якість управління як комплексний показник його оцінки можна подати у вигляді такого виразу:

,

де Пку - комплексний показник (коефіцієнт у частках од.);

Еi - приватні показники елементів якості управління (коефіцієнти в частках од.);

n - кількість даних елементів якості управління.

Вважаємо за доцільне використання наступної методики обґрунтування комплексного показника якості управління. Кожний з елементів (Еi) оцінюється від 0 до 1 бала. Таким чином, максимальне значення (Пку) складе 9 балів, а мінімальне - 0 балів. Не дивлячись на те, що пропонується проводити дану оцінку експертним шляхом, отримані значення будуть більш об'єктивними щодо загальної комплексної оцінки без використання пропонованого підходу.

Відповідно до рівнів одержаних балів розробляються параметри значень "винагороди за ризик", залежно від набутого значення комплексного показника оцінки якості управління (табл. 3).

Таблиця 3

Оцінка винагороди за ризик за його чинником (за моделлю кумулятивної побудови) "якість управління"

Взаємозалежність і взаємозумовленість чинників ризику свідчить, що при зниженні дії будь-якого з них, безумовно, відбудеться і зміна іншого. Якщо брати до уваги такий загальний і важливий чинник ризику, як "якість управління", то його вплив, у цілому, на систему чинників ризику не викликає сумнівів. При зменшенні винагороди за ризик по цьому чиннику надалі відбудеться зменшення й інших чинників ризику. Мінімізація ризикових чинників на будь-якому підприємстві дає можливість скористатися інвестиціями на досить вигідних умовах, тим самим підвищивши величину прибутковості власного капіталу. Слід відмітити, що на сьогоднішній день в Україні не сформована система, яка сприяла б комерціалізації результатів досліджень і "виведенню" їх на ринок. У цьому контексті доцільним є створення агропромислових венчурних мереж на основі партнерства малих і великих підприємств, фінансових інститутів і держави. Формування агропромислових венчурних мереж може відбуватися за рахунок впровадження в масштабні виробничі підприємства матричних організаційних структур у вигляді проектних і науково-дослідних груп. Метою їх створення є зміцнення позицій основного виробництва, підтримка його ефективності, а також корекція концепцій його розвитку. Якщо ж підприємство має на меті освоєння принципово нових продуктів та інтеграцію в нові області діяльності, то у венчурні мережі залучаються малі підприємства зі сторони, які самостійно займаються не тільки розробкою проектів, але й впровадженням їх на ринок.

Створення агропромислових венчурних мереж на основі ефективного партнерства малих, великих підприємств АПК і фінансових інститутів розглядається нами як ключовий напрям реалізації науково-технічних програм в нашій країні. Воно дозволить здійснювати пряме фінансування наукових розробок, сприятиме пом'якшенню суперечності між необхідністю докорінного оновлення науково-виробничої основи галузей народного господарства і незатребуваністю досить великого наукового потенціалу учених, а також дозволить підприємствам посилити свої позиції на ринку.

На базі агропромислових венчурних мереж повинні бути створені системоутворювальні елементи вітчизняної венчурної індустрії, тобто системи венчурного інвестування, в рамках якої комерційні інтереси підприємців були б пов'язані з рішенням загальнонаціональної задачі перетворення України в технологічно динамічну країну, яка здатна розробляти, виробляти і застосовувати високі технології для великомасштабного виробництва конкурентоздатних товарів і послуг. На сучасному етапі система венчурного інвестування повинна бути органічно включена в національну інноваційну систему (НІС), виконуючи інвестиційні функції у сфері розробки і освоєння нових знань.

Головними цілями інтеграції системи венчурного інвестування агропромислового комплексу з елементами національної інноваційної системи є:

1) полегшення доступу економічних агентів до інвестиційних ресурсів;

2) забезпечення ефективності перерозподілу інвестиційних ресурсів і їх використання для реалізації інноваційних проектів та отримання прибутку;

3) зниження рівня трансакційних витрат суб'єктів інноваційної діяльності.

За рахунок такої усесторонньої інтеграції стає можливим забезпечення функціонування механізму венчурного інвестування, особливо на стадії його становлення.

Дослідження показали, що венчурні структури, окрім інвестиційних ресурсів, надають також широкий набір послуг різного характеру, виступають як функціональний і інтелектуальний механізм реалізації проектів і комерціалізації інноваційних продуктів, особливо нових знань. Таким чином, система венчурного інвестування інноваційної діяльності АПК характеризує сукупність взаємопов'язаних інститутів, які на підставі реалізації прямих і зворотних зв'язків між економічними агентами реалізовують інноваційні проекти, надають інвестиційні ресурси і утворюють сферу інвестиційного забезпечення інноваційної діяльності АПК.

Метою формування ефективної моделі венчурного інвестування виступає створення умов для безперервного інноваційно-інвестиційного процесу. Виходячи з цього, запропонована модель організації венчурного інвестування, структурними блоками якої є держава, реципієнти, інвестори, інфраструктура, що розглядаються як чотири взаємодіючі елементи цілісної, стійкої системи, які самоорганізуються та забезпечують її саморозвиток (рис. 5).

Рис. 5. Модель венчурного інвестування інноваційної діяльності агропромислового комплексу

Для створення системи венчурного інвестування необхідний комплекс заходів у сфері права, податкової, фінансово-кредитної політики, бухгалтерського обліку. Реалізацію цих заходів слід здійснювати в два етапи.

У першу чергу, мають бути створені правові та економічні умови для розвитку системи венчурного інвестування і венчурної інфраструктури. На другому етапі доцільно дещо понизити роль держави, що означає вихід з раніше створених нею фондів, "включення" режиму саморозвитку, посилення ролі венчурних соціогенів - структур, які забезпечують самовідтворення венчурних механізмів.

Висновки

У дисертації наведені теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми інвестиційного забезпечення інноваційних проектів, які полягають в обґрунтуванні теоретико-методологічних засад та практичних рекомендацій щодо формування системи інвестування інноваційних проектів у агропромисловому виробництві. Отримані в процесі дослідження результати підтвердили покладену в його основу гіпотезу, а їх узагальнення дає змогу сформулювати наступні висновки і внести пропозиції, які мають теоретичне й практичне значення.

1. До основних складових національного інвестиційного потенціалу, вплив на які з боку держави дає змогу управляти інвестиційними потоками і обирати пріоритетні галузі інвестування, належать політична, економічна, соціальна, екологічна, інноваційна, інституціональна. Перелічені складові можуть бути застосовані відносно країни та окремого регіону з урахуванням специфічних чинників і моделі конкурентних переваг, що зводиться до врахування всіх визначальних складових національного суспільно-економічного потенціалу як основи формування стратегії інвестиційної діяльності.

2. Системний підхід до процесу створення й оновлення агропромислового виробництва на основі реалізації його інноваційного потенціалу обґрунтовує економічну доцільність формування ефективного механізму реалізації інноваційного потенціалу підприємств з метою доведення агропромислового виробництва до світового рівня. Механізм ефективної реалізації інноваційного потенціалу відбувається через розвиток і взаємозв'язок його основних складових елементів: інвестиційного та науково-технічного, що дає можливість активізувати процес впровадження науково-технічних розробок у виробничу базу агропромислових підприємств. Даний підхід передбачає активізацію інвестиційного процесу та впровадження наукових досягнень у всіх сферах діяльності шляхом комерціалізації науки, що позитивно впливатиме як на досягнення економічної стабілізації, так і на забезпечення економічного розвитку на новій технологічній і технічній основі.

3. Механізм інвестування інноваційних проектів у агропромисловому виробництві складається з окремих блоків: сутнісного (мета, об'єкт, суб'єкт та предмет), концептуального (принципи, завдання, етапи), функціонального (методи, способи, інструменти, механізми, заходи, форми) та продуктивного (програми, проекти, закони, стратегії), які тісно взаємопов'язані та взаємозалежні. Співвідношення структурних елементів інвестування інноваційних проектів у агропромисловому виробництві формується в межах макроекономічної системи і залежить від ступеня участі суб'єктів у регулюванні інвестиційної діяльності й можливості привласнення результатів цієї діяльності на різних рівнях господарювання.

4. Програмний метод регулювання розвитку агропромислового виробництва на інноваційній основі рекомендується в якості основного в методології вирішення проблеми інвестиційного забезпечення. На його базі були сформульовані наступні принципи розробки й освоєння галузевих інноваційних проектів у агропромисловому виробництві: облік зональної специфіки, соціально-економічна спрямованість, відповідність виробничому потенціалу, баланс основних факторів виробництва, дотримання економічних інтересів учасників, висока ефективність нововведень. Доведено, що при виробленні загальних принципів стосовно організації розробки й реалізації інноваційних проектів у агропромисловому комплексі доцільно керуватися змістовною характеристикою інноваційних проектів галузевого призначення, а також досвідом розробки й перетворення в життя національних і регіональних проектів та програм.

5. Оцінка інноваційних проектів у агропромисловому виробництві передбачає необхідність використання комплексу методів: моделювання потоків продукції, ресурсів і коштів; розрахунок фінансового стану підприємства, що реалізує проект; врахування розміру інфляції, невизначеності й ризиків; визначення впливу реалізації проекту на природне середовище; забезпечення сумірності майбутніх видатків і доходів. Запропоновані методи адаптовані до умов ринкової економіки і дають змогу вибрати ефективніший проект при реалізації інноваційних проектів щодо розширення, оновлення, реконструкції, модернізації, технічного переоснащення агропромислових підприємств.

6. Рівень інвестування в агропромисловому комплексі залишається надзвичайно низьким порівняно із загальним його зростанням у країні. У процесі дослідження виявлені наступні можливі форми залучення інвестицій для освоєння інноваційних проектів у агропромисловому виробництві: використання коштів амортизаційного фонду й прибутку, банківські кредити, лізинг, вітчизняний фондовий ринок, державні інвестиції, лізинг, прямі іноземні інвестиції, венчурний капітал, спільне створення підприємств, участь на міжнародних фондових ринках, надання грантів.

7. Вдосконалення форм залучення інвестицій передбачає необхідність оптимізації державної інвестиційної політики, що потребує розробки нормативної бази для забезпечення функціонування інвестиційних процесів, формування системи інвестування інноваційних проектів, посилення державної підтримки інвестиційної діяльності, розробки методичних підходів до оцінки проектів, фінансування яких пропонується здійснювати з різних джерел інвестування.

8. Рівень розвитку АПК країни значною мірою залежить від стану його інноваційного забезпечення. Тому якісна оцінка інноваційної діяльності є важливим елементом інноваційного розвитку агропромислового комплексу. З метою поглибленого вивчення розвитку інноваційних процесів у сільському господарстві розроблені методичні підходи до проведення обстеження інноваційної діяльності сільськогосподарських підприємств. Результати таких обстежень стануть основою для оцінки розвитку інноваційної діяльності в галузі, інтенсивності та якісного рівня інноваційних процесів.

9. Визначено, що сприйняття суб'єктів інвестиційної сфери й відносин між ними як множини розрізнених, не зв'язаних системними цілями і нерегульованих самостійних суб'єктів господарювання є додатковим фактором гальмування ефективних ринкових перетворень. У цій ситуації саме системний підхід дозволяє домогтися цілісності як у вивченні власне інвестиційної сфери, так і в прийнятті обґрунтованих рішень щодо стратегії управління інвестиціями в інноваційний розвиток. А тому були розроблені методологічні основи системи інвестування інноваційних проектів у агропромисловому виробництві за етапами його реалізації: формування (принципи реалізації, оцінка й вибір проекту, інвестиційна політика), проектування (бізнес-планування, оцінка ризиків), фінансування (моделі інвестування, форми інвестування, управління ризиками).

10. Бізнес-планування є ефективним інструментом реалізації політики управління інноваціями в агропромисловому виробництві. Оцінка ряду діючих проектів засвідчила відсутність у більшості розробників чіткого розуміння різниці між науково-технічною розробкою та інноваційною пропозицією до бізнес-проекту. Враховуючи ці положення, були розроблені методичні основи складання комплексного інноваційного бізнес-плану в рамках формування галузевої організаційної структури на основі модифікації даного проекту. На відміну від існуючих, запропоновані методичні основи дозволяють забезпечити взаємозв'язок всіх функціональних підсистем інноваційної сфери за допомогою встановлення між ними гнучких зв'язків що є ефективним інструментом здійснення інноваційної політики в агропромисловому виробництві.

11. Вважаємо, що використання досконалішої методики складання бізнес-плану інвестиційно-інноваційного проекту сприятиме використанню більш обґрунтованої інформації про проект, що дозволить залучити зовнішні джерела фінансування і розширити перспективи розвитку підприємства; продемонструвати зовнішнім інвесторам рівень надійності підприємства, в яке вкладаються грошові засоби; створити інформаційну базу для оперативного аналізу виконання проекту; запрограмувати можливість коректування параметрів проекту в разі виникнення непередбачених обставин.

12. За результатами дослідження лізингова модель інвестування включає наступні етапи: підготовка до укладання лізингового договору (оцінка ефективності інноваційного лізингу лізингоодержувачем та лізингодавцем, бізнес-проектування і формування необхідного пакета документів, вибір інвестора і контрагентів, вибір найефективнішої схеми лізингу); юридичне закріплення лізингового договору (оформлення та підписання системи юридичних угод, підписання акта приймання предмета лізингу); реалізація інноваційного проекту на засадах лізингу; завершення лізингового інноваційного проекту (моніторинг економічних показників реалізації проекту і оформлення відносин щодо подальшого використання майна). Отже, в умовах фінансової нестабільності реалізація лізингової моделі має здійснюватися на основі первинної мобілізації інвестиційного банківського капіталу, що забезпечує одновекторну спрямованість ринкового механізму комерційних банків і лізингових компаній. Роль взаємодії банків і лізингових компаній полягає у поліпшенні фінансування інвестиційного прогнозу агропромислового виробництва за рахунок зменшення інвестиційного ризику, підвищення економічної надійності інвестицій.

13. Управління ризиками в інвестиційній сфері в сучасних умовах господарювання є невід'ємною підсистемою інвестиційної діяльності. Негативні тенденції розвитку економіки в умовах глобалізації передбачають необхідність удосконалення методичних підходів до оцінки ризиків та розробки адекватних сучасним умовам агропромислового виробництва критеріїв даної оцінки. Організаційно-економічні відносини, що складаються в процесі управління ризиками в інвестиційній сфері агропромислового комплексу, визначають необхідність використання багатокритеріального підходу до кількісної і якісної оцінки ризику, сутність якого полягає у диференціації критеріїв оцінки ризиків у інвестиційній сфері агропромислового комплексу на основі виділення в їх складі ринкових і неринкових типів, що дозволяє уточнити їх склад, виявити співвідношення традиційних і сучасних форм. У зв'язку з цим до системи управління ризиками інноваційних проектів у агропромисловому виробництві має включатися такий елемент, як врахування системного прояву якісних (неформальних) і кількісних (формальних) чинників ризику, пов'язаних з потенційно можливою невизначеністю умов реалізації управлінських рішень.

14. З метою сприяння комерціалізації результатів досліджень в агропромисловому комплексі доцільним є створення агропромислових венчурних мереж, які є складовими системи венчурного інвестування АПК. Система венчурного інвестування інноваційних проектів у агропромисловому виробництві передбачає інтеграцію з елементами національної інноваційної системи. Модель венчурного інвестування інноваційної діяльності в агропромисловому комплексі включає в себе наступні структурні блоки: держава, реципієнти, інвестори, інфраструктура, які розглядаються як чотири взаємодіючі елементи цілісної і стійкої системи. Дана модель дає можливість реалізувати комерційні інтереси підприємств агропромислового комплексу, що нерозривно пов'язані з вирішенням загальнонаціональної задачі перетворення України в технологічно динамічну країну, здатну реалізовувати інноваційні проекти для великомасштабного агропромислового виробництва.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Монографії

1. Лаврук В.В. Інвестиційне забезпечення інноваційних проектів в агропромисловому виробництві: теорія, методологія, практика: монографія / Лаврук В.В. - Кам'янець-Подільський: Аксіома, 2010. - 380 с.

Статті у наукових фахових виданнях

2. Лаврук В.В. Потенціал сільськогосподарських підприємств у формуванні дохідної частини бюджету / В.В. Лаврук // Економіка АПК. - 2001. - №5. - С. 69-73.

3. Лаврук В.В. Проблеми кредитування сільськогосподарського виробництва / В.В. Лаврук // Науковий вісник Національного аграрного університету. - 2001. - Вип.44. - С. 149-151.

4. Лаврук В.В. Фінансові індикатори кількісного аналізу кредитних ризиків в аграрному секторі / В.В. Лаврук // Збірник наукових праць ПДАТУ. - 2004. - Вип. 12. - С 225-229.

5. Лаврук В.В. Фінансово-кредитне забезпечення АПК / В.В. Лаврук // Збірник наукових праць Харківського національного аграрного університету "Наукові засади реалізації аграрної політики в Україні". - 2006. - С. 102-106.

6. Лаврук В.В. Економічний потенціал банків при обслуговуванні суб'єктів господарської діяльності / В.В. Лаврук // Збірник наукових праць ПДАТУ. - 2006. - Вип.14. - Т. 1. - С. 226-230.

7. Лаврук В.В. Теоретичні основи формування організаційно-економічного механізму кредитно-фінансової системи аграрного виробництва / В.В. Лаврук // Вісник Хмельницького національного університету. - 2008. - №2. - Т. 1. - С. 43-47.

8. Лаврук В.В. Сучасні проблеми фінансово-кредитного механізму АПК / В.В. Лаврук // Збірник наукових праць ПДАТУ. - 2008. - Вип. 16. - Т. 1. - С. 221-229.

9. Лаврук В.В. Теоретичні основи управління інноваційним розвитком аграрної галузі / В.В. Лаврук // Економічний простір: Збірник наукових праць. - 2008. - №17. - С. 64-71.

10. Лаврук В.В. Державне регулювання інвестиційного забезпечення АПК: проблеми та перспективи розвитку / В.В. Лаврук // Збірник наукових праць ПДАТУ. - 2008. - Вип. 16. - Т. 3. - С. 102-106.

11. Лаврук В.В. Напрями формування політики залучення іноземних інвестицій у сільське господарство / В.В. Лаврук // Національне господарство України: теорія та практика управління: зб. наук. праць. - К.: РВПС України НАН України, 2008. - С. 131-138.

12. Лаврук В.В. Основи дослідження інноваційної структури сільського господарства в системі національної економіки / В.В. Лаврук // Продуктивні сили і регіональна економіка: [зб. наук. пр.]: 2 ч. Ч. 1. - К.: РВПС України НАН України, 2008. - С. 264-270.

13. Лаврук В.В. Маркетингова концепція інноваційної політики агропромислового розвитку у конкурентному середовищі / В.В. Лаврук // АгроСвіт. - 2009. - №3. - С. 2-5.

14. Лаврук В.В. Взаємодія важелів наукової, технічної і агропромислової політик / В.В. Лаврук // АгроСвіт. - 2009. - №16. - С. 6-11.

15. Лаврук В.В. Стан інформаційного забезпечення інноваційного розвитку в аграрному секторі / В.В. Лаврук // Економічний простір: [зб. наук. пр.]. - Дніпропетровськ: ПДАБА, 2009. - №21. - С. 147-154.

16. Лаврук В.В. Інвестиційно-інноваційна діяльність на продовольчому ринку / В.В. Лаврук // АгроСвіт. - 2009. - №12. - С. 16-20.

17. Лаврук В.В. Використання ресурсів інноваційної діяльності в сільському господарстві / В.В. Лаврук // АгроСвіт. - 2009. - №13. - С. 6-10.

18. Лаврук В.В. Організаційно-економічний механізм інвестиційного забезпечення стійкого розвитку сільськогосподарського виробництва / В.В. Лаврук // Економічний простір: Збірник наукових праць. - 2009. - №22/1. - С. 156-168.

19. Лаврук В.В. Методичні основи визначення ефективності інноваційної політики в агропромисловому секторі / В.В. Лаврук // АгроСвіт. - 2009. - №14. - С. 6-9.

20. Лаврук В.В. Розвиток ринку інновацій в Україні / В.В. Лаврук // АгроСвіт. - 2009. - №15. - С. 6-10.

21. Лаврук В.В. Формування інноваційних пакетів у рамках застосування комплексних інновацій в АПК / В.В. Лаврук // Економічний простір: [зб. наук. пр.]. - Дніпропетровськ: ПДАБА, 2009. - №28/2. - С. 276-282.

22. Лаврук В.В. Формування інноваційної політики аграрних підприємств / В.В. Лаврук // Збірник наукових праць Уманського державного аграрного університету. - Умань, 2009. - Вип. 71. Ч. 2: Економіка. - С. 143-151.

23. Лаврук В.В. Економічна ефективність інноваційного розвитку сільськогосподарського виробництва / В.В. Лаврук // Продуктивні сили і регіональна економіка: [зб. наук. пр.]: 2 ч. Ч. 1. - К.: РВПС України НАН України, 2009. - С.160-164.

24. Лаврук В.В. Інноваційна діяльність аграрних підприємств та її вплив на забезпечення продовольчої конкурентоспроможності / В.В. Лаврук // Вісник Житомирського національного агроекологічного університету. - 2010. - Вип. №1(26). Т. 2 (Економічні науки). - С. 196-202.

25. Лаврук В.В. Методика оцінки ефективності та аналізу інноваційної діяльності в сільському господарстві [Електронний ресурс] / В.В. Лаврук // Ефективна економіка. - 2010. - №4. - Режим доступу до журналу: http: // www.еconomy.nayka.com.ua

26. Лаврук В.В. Інноваційний продукт у сільському господарстві як результат інноваційного процесу / [Електронний ресурс] / В.В. Лаврук // Ефективна економіка. - 2010. - №5. - Режим доступу до журналу: http: // www.еconomy.nayka.com.ua

27. Лаврук В.В. Обґрунтування створення регіональних центрів в системі інноваційного забезпечення сільського господарства / В.В. Лаврук // АгроСвіт. - 2010. - №11. - С. 8-12.

28. Лаврук В.В. Комплексна система оцінки ефективності інновацій в сільському господарстві / В.В. Лаврук // АгроСвіт. - 2010. - №10. - С. 22-27.

29. Лаврук В.В. Система інноваційного забезпечення сільського господарства / В.В. Лаврук // Інвестиції: практика та досвід. - 2010. - №14. - С. 14-17.

30. Лаврук В.В. Особливості формування інноваційної інфраструктури у сільському господарстві / В.В. Лаврук // Наукові праці НУХТ. - К.: НУХТ.-2010. - №34.- С. 50-53.

31. Лаврук В.В. Інноваційна інфраструктура в сільському господарстві як з'єднувальна функція між наукою і виробництвом / В.В. Лаврук // Економіка та держава. - 2010. - №9. - С. 35-37.

32. Лаврук В.В. Розвиток та інвестування сільськогосподарського виробництва України / В.В. Лаврук // Економіка АПК. - 2010. - №2. - С. 88-95.

Статті в інших виданнях, тези конференцій

33. Лаврук В.В. Бюджетні методи регулювання кредитного механізму аграрного сектора / В.В. Лаврук // Проблеми економіки агропромислового комплексу і формування його кадрового потенціалу: кол. монографія у двох томах / За ред. П.Т. Саблука, В.Я. Амбросова, Г.Є. Мазнєва. - К.: ІАЕ, 2000. - Т. 1. - С. 569-574.

34. Лаврук В.В. Бюджетне фінансування розвитку сільськогосподарського виробництва / В.В. Лаврук // Проблеми ефективного функціонування АПК в умовах нових форм власності та господарювання: кол. монографія: у двох томах / За ред. П.Т. Саблука, В.Я. Амбросова, Г.Є. Мазнєва. - К.: ІАЕ, 2001. - Т. 2. - С. 514-516.

35. Лаврук В.В. Державне регулювання інвестування підприємств АПК / В.В. Лаврук // Організаційно-економічні проблеми розвитку АПК: матеріали всеукр. конф. молодих учених економістів-аграрників / за ред. П.Т. Саблука / У чотирьох частинах. - К.: ІАЕ, 2001. - Ч. 3 - С. 213-216.

36. Лаврук В.В. Податкова політика в системі державного регулювання сільськогосподарського виробництва / В.В. Лаврук // Розвиток ринкової економіки на Поділлі: здобутки, проблеми, перспективи: матеріали всеукр. наук.-практ. конф. - Хмельницький, 2003. - С. 75-80.

37. Лаврук В.В. Оцінка потенційних можливостей інноваційного розвитку сільськогосподарського виробництва / В.В. Лаврук // Макроекономічне регулювання інвестиційних процесів та впровадження стратегії інновативно-інноваційного розвитку в Україні: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. м. Київ, 23-24 жовтня 2008 р. У трьох частинах / РВПС України НАН України. - К.: РВПС України НАН України, 2008. - Ч. 3. - С. 171-173.

38. Лаврук В.В. Система управління процесом створення нових інноваційних організацій для агропромислового виробництва / В.В. Лаврук // Розвиток продуктивних сил України: від В.І. Вернадського до сьогодення // Матеріали міжнародної наукової конференції, м. Київ, 20 березня 2009 р.: У 3-х частинах / РВПС України НАН України, - К.: РВПС України НАН України, 2009. - Ч. 2. - С. 289-290.

39. Лаврук В.В. Вимоги до системи державного регулювання аграрного сектору / В.В. Лаврук // Удосконалення механізмів державного управління та місцевого самоврядування / [за заг. ред. В.К. Присяжнюка, В.Д. Бакуменка, Т.В. Іванової]: наук.-практ. конф. за міжнар. участю, 10 квіт. 2009 р.: матер. доп.: 2 ч., Ч. 2. - К.: Видавничо-поліграфічний центр Академії муніципального управління, 2009. - С. 82-84.

40. Лаврук В.В. Загальні принципи вироблення інноваційної політики агропромислового комплексу / В.В. Лаврук // Фінансово-бюджетна політика в контексті соціального розвитку регіонів: Тези Міжнар. наук.-практ. конф. Дніпропетровськ, 10-20 березня 2009р.: У 2-х т. - Дніпропетровськ, ДДФА, 2009. - Т. ІІ. - С. 127-128.

41. Лаврук В.В. Етапи управління інноваційною діяльністю в агропромисловому виробництві / В.В. Лаврук // Розвиток аграрного виробництва в умовах світової фінансово-економічної кризи / [редкол. П.Т. Саблук та ін.]: міжнар. наук.-практ. конф. молодих вчених (у заочній формі). - К.: ННЦ ІАЕ, 2009. - С. 359-362.

42. Лаврук В.В. Напрями розвитку аграрної науки // Формування ринкової економіки / В.В. Лаврук // Регіональний розвиток України: проблеми та перспективи: зб. наук. праць. - К. КНЕУ, 2009. - С. 360-362.