Механізм управління державною власністю в системі національної економіки

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Спеціальність 08.00.03 - Економіка та управління національним господарством

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук

Механізм управління державною власністю в системі національної економіки

Шкільняк Михайло Михайлович

Тернопіль - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Тернопільському національному економічному університеті Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор економічних наук, професор

Юрій Сергій Ілліч,

Тернопільський національний економічний університет Міністерства освіти і науки України,

завідувач кафедри міжнародних фінансів, ректор

Офіційні опоненти: академік НАН України, доктор економічних наук, професор Амоша Олександр Іванович,

Інститут економіки промисловості НАН України, директор

доктор економічних наук, професор

Давимука Степан Антонович,

народний депутат України,

заступник Голови Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти

доктор економічних наук, професор

Рудченко Олександр Юрійович,

Науково-дослідний економічний інститут Міністерства економіки України, завідувач відділу регуляторної політики

і реформування відносин власності

Захист відбудеться “ 23 ” вересня 2009 р. о 1100 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 58.082.01 Тернопільського національного економічного університету Міністерства освіти і науки України за адресою:

м. Тернопіль, вул. Львівська, 11, зал засідань

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Тернопільського національного економічного університету Міністерства освіти і науки України

за адресою: м. Тернопіль, вул. Львівська, 11

Автореферат розісланий “ 21 ” серпня 2009р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

к.е.н., доцентО.П. Дудкіна

Размещено на http://www.allbest.ru//

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Одним із найважливіших напрямків становлення ринкової моделі економіки України є реформування управління державною власністю, яке полягає, по-перше, в оптимізації розміру державного сектору (як за рахунок реалізації приватизаційних процесів, так і завдяки виокремленню комунального сектору), а по-друге, - у його адаптації до умов ринкового середовища та у підвищенні ефективності управління об'єктами державної власності. На жаль, зазначені процеси проходять в Україні досить проблематично, що відображається у невисоких результатах функціонування державного сектору та зумовлене зниженням його керованості, а також - фактичним перетворенням його на донора приватного.

Однією з причин зазначеної дійсності є низька віддача суб'єктів господарювання державного сектору економіки, що, у свою чергу, є наслідком відсутності цілісності у методології досліджень соціально-економічної ефективності функціонування державних підприємств та господарських товариств, фрагментарності системи їхнього моніторингу. Адже загальновідомо, що ефективність управління державним майном перебуває у прямій залежності від наявності оперативної і достовірної інформації стосовно конкретного підприємства чи пакета акцій.

Ситуація, яка існує в даний час, ускладнюється процесами, так званого, первинного накопичення приватного капіталу в національній економіці, що реалізується не завжди легітимними методами і часто - за рахунок державного сектору. Підтвердженням актуальності врегулювання даної проблеми стало прийняття Верховною Радою України (у вересні 2006 року) принципово важливого Закону України „Про управління об'єктами права державної власності”. Саме тому зараз вирішальним є подальше поглиблення методологічних засад, визначених у цьому законі, а також запровадження збалансованого та виваженого механізму управління об'єктами державної власності.

Проблема управління державною власністю завжди була в центрі уваги як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників, серед яких слід виділити праці Л. Абалкіна, О.Амоши, І. Ансоффа, Д. Бакатіна, С. Білої, В.Виноградова, В. Вороніна, Р. Вішні, А. Гальчинського, В.М. Гейця, Дж. Гелбрейта, О.Гоша, Є. Григоренка, С.Давимуки, Б.Данилишина, О.Денисюка, О.Длугопольського, Е. Еткінсона, В. Евенка, М. Камишанської, В. Кондратенка, С.Лєдомської, І.Малого, А.Мельник, С.Мочерного, В. Нефедова, В. Ойкена, О.Пасхавера, М.Петракова, О.Радигіна, Г. Райта, А.Рапачинського, О.Рудченка, А. Савченка, Д. Сакса, Д. Стігліца, Е. Талапіної, Р.Фрідмана, М. Чечетова, В.Чижової, М.Чумаченка, А. Шляйфера, С. Єрохіна, С. Юрія та інших.

В даний час найбільш назрілим завданням щодо ефективного використання об'єктів державної власності є необхідність створення дієвого механізму управління державними підприємствами і пакетами акцій. Достатньо актуальною для практичного управління об'єктами державного сектора економіки слід вважати необхідність формулювання завдань щодо визначення її структури й складу, конкретизації мети, окреслення положень та принципів її функціонування та управління, які, у свою чергу, вимагають пошуку й обґрунтування методичних підходів до розв'язання конкретних проблем

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов'язане з тематикою науково-дослідних робіт Тернопільського національного економічного університету, зокрема, з темами: „Організаційно-економічний механізм реформування і розвитку економіки регіону в умовах перехідного періоду до ринкових відносин” (№ державної реєстрації 0101U00260, особистий внесок автора полягає у розробці теоретичних основ удосконалення механізмів реформування та управління власністю регіону), „Дослідження методологічних засад державного регулювання економіки на макро- і мезорівнях” (№ державної реєстрації 0104U000406, особисто автором на етапі дослідження напрямків удосконалення методологічних засад державного регулювання окремих сфер, секторів і галузей національної економіки в трансформаційних умовах розроблено концептуальні підходи та методичні положення щодо реформування об`єктів державної власності, котрі полягають у необхідності обґрунтування стратегії держави на основі секторальних досліджень щодо визначення оптимальної межі державної власності) і „Розробка концептуальних основ системи управління державними підприємствами в умовах трансформації економіки” (№ державної реєстрації 0106U010275, особисто автором розроблене питання підвищення ефективності управління корпоративними правами держави, зокрема, методика відрахування частки прибутку у державний бюджет), “Формування концептуальних основ модернізації суспільного сектора економіки в умовах глобальних змін” (№ державної реєстрації 0107U002608, особистий внесок автора полягає в побудові моделей управління державною власністю в регіоні).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка теоретико-методологічних положень, організаційних засад, методичних та практичних рекомендацій щодо формування механізму управління державною власністю в Україні та напрямів його вдосконалення з урахуванням особливостей сучасного соціально-економічного розвитку національної економіки.

Для досягнення зазначеної мети ставилися такі завдання:

- розкриття теоретико-методологічних положень щодо сутності та структури державної власності з метою вироблення теоретичної бази для побудови адекватної системи управління нею в ринкових умовах;

- здійснення аналізу світового досвіду реформування державної власності та управління нею для обґрунтування можливості його використання в національній економіці;

- виявлення сучасних тенденцій, закономірностей і протиріч, які визначають особливості управління державною власністю в національній економіці, для формування дієвого механізму управління нею;

- визначення особливостей трансформаційних процесів при переході до ринкових відносин в Україні, впливу на них процесів роздержавлення та приватизації як передумови формування моделі розвитку національної економіки;

- дослідження ролі державної власності у формуванні ринкової економіки інноваційного типу, адекватної конкурентним вимогам у постіндустріальну епоху; реформування державний власність

- обґрунтування структури та змісту механізму управління державною власністю, його цілей, критеріїв і принципів, як запоруки визначення ефективності управління державним сектором;

- формулювання основних напрямів діяльності органів законодавчої і виконавчої влади в сфері інституційного забезпечення, які дозволять підвищити ефективність управління державною власністю;

- розроблення методів управління державними частками власності в акціонерних товариствах (АТ), які дозволяли б забезпечувати ефективну участь держави в корпоративних процесах, що відбуваються в економіці;

- окреслення принципів і організаційних основ формування інститутів довірчого управління і представництва держави в АТ;

- розроблення принципів реструктуризації державного майна, виходячи із пріоритетів макроекономічної політики;

- визначення головних пріоритетів в діяльності підприємств з державною часткою власності і показників ефективності їх функціонування;

- систематизація підходів до делегування прав власності з управління державною власністю і принципів довірчого управління;

- оцінка використання належних державі дивідендів з точки зору активізації інноваційної діяльності;

- визначення найбільш раціональних інтеграційних схем господарських взаємовідносин, що дозволяють формувати ефективні корпоративні структури на основі підприємств з державною власністю;

- формування нового бачення у визначенні основних напрямів та розробленні практичних заходів щодо вдосконалення механізму управління державною власністю в Україні.

Об'єктом дисертаційного дослідження є системні зміни державної власності в умовах трансформації економіки України. Предметом дослідження - теоретико-методологічні положення, методичні та практичні питання управління державною власністю та напрями його вдосконалення з урахуванням особливостей соціально-економічного розвитку національної економіки.

Методи дослідження. Теоретичну і методологічну основу дослідження становлять теорії державного регулювання економіки, управління, трансформації економіки, системний підхід до аналізу економічних явищ і процесів, а також - наукові дослідження вітчизняних і зарубіжних економістів з питань управління та державного регулювання економічних процесів, ринкової трансформації національної економіки. Для досягнення поставленої мети в роботі використані: методи наукової абстракції, аналізу і синтезу, історичний та логічний методи (при дослідженні еволюції проблем управління державною власністю, здійснення роздержавлення та приватизації державного майна); системного узагальнення (для комплексної оцінки формування механізму управління державною власністю та визначення напряму його вдосконалення); порівняльного аналізу (при визначенні способів приватизації об'єктів, ефективності функціонування підприємств різних форм власності та господарювання); метод статистичного кількісного та якісного аналізу, графічний метод, експертних оцінок, моделювання (при визначенні тенденцій розвитку національної економіки в процесі її ринкової трансформації, оцінки можливих наслідків реалізації запропонованих положень).

Інформаційною базою дослідження є закони України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, матеріали Фонду державного майна України та його регіональних відділень, Державного комітету статистики України, результати наукових розробок провідних наукових установ та вищих навчальних закладів України, дослідження вітчизняних і зарубіжних учених, інформаційні матеріали засобів масової інформації, інтернет-ресурс тощо.

Наукова новизна результатів, отриманих автором у ході дисертаційного дослідження, полягає в постановці та вирішенні важливої економічної проблеми - розробленні науково-методологічних засад та механізму управління державною власністю з урахуванням сучасних особливостей соціально-економічного розвитку національної економіки. Основний зміст одержаних результатів, які мають наукову новизну і виносяться на захист, полягає в наступному:

вперше:

- розроблено методологічні положення щодо сутності власності, що базуються на трактуванні речового змісту цієї категорії. Це дало можливість розкрити нову якість змісту державної власності як складового елементу ринкової багатоукладної економіки. Обгрунтовано, що державна власність більш доцільна в трансформаційній економіці і саме в тих галузях, де сконцентровані передові технології і виробництво, що визначають прогрес і економічний ріст всієї національної економіки, а також у сферах, що впливають на розв'язання соціальних проблем суспільства;

- визначено методологічні засади управління державною власністю в умовах трансформаційних процесів, що полягають у: необхідності посилення державного регулювання (як в ході реформування об'єктів державної власності, так і в процесі управління державним сектором) у напрямі реалізації єдиної політики структурної перебудови національної економіки, зменшення ризиків; захисті прав власності і гарантії рівних прав для всіх учасників господарської діяльності; уніфікації ринкових процедур відповідно до міжнародних стандартів. При цьому доведено, що дієвість та ефективність управління державною власністю є індикатором загального стану економіки, створює передумови для формування цивілізованого конкурентного ринкового середовища, обмежує вплив рентоорієнтованих та інших неефективних власників на підприємницький клімат, сприяє скороченню масштабів тіньової економіки;

- розроблено концептуальні підходи, теоретичні та практичні положення трансформації об'єктів державної власності, які полягають у необхідності: визначення на основі галузевих досліджень оптимальної структури державної власності при завершенні приватизації, як системного соціально-економічного проекту, у відповідних сферах діяльності з дотриманням вимог економічної безпеки; вибору критеріїв визначення кола підприємств державного сектору та формування дієвих корпоративних суб'єктів господарювання з наданням на конкурсних засадах в управління пакетів акцій недержавним структурам; запровадження моніторингу ефективності управління суб'єктів господарювання державного сектору; поліпшення підготовки до приватизації стратегічно важливих підприємств з впровадженням взаємних договірних зобов'язань держави та інвестора в процесі приватизації, а також посилення контролю за їх виконанням; запровадження відчуження державного майна лише через приватизаційні процедури. На відміну від сучасної практики, організація такого контролю сприятиме як оптимізації розміру державного сектору та ефективності управління ним, так і створенню умов структурної перебудови економіки держави, підвищенню інвестиційної привабливості підприємств, що реформуються, залученню ефективних власників;

- обгрунтовано значимість співвідношення державної та інших форм власності. Аргументовано, що питома вага форм власності змінюється в залежності від характеру трансформаційних процесів відносин власності в державі, які обумовлюють, на відміну від усталених поглядів, зростання пріоритету приватної власності. В зв'язку з цим, підвищення ефективності управління об'єктами державної власності повинно стати одним із способів зменшення дефіциту бюджету і підвищення платоспроможності національної економіки;

- визначено мету формування системи управління державною власністю, що полягає у створенні ефективно функціонуючого державного сектору, котрий повинен сприяти виконанню притаманних державі функцій забезпечення соціально-економічного розвитку національного господарства. При цьому доведено, що, з одного боку, вибір пріоритетів при реформуванні державного сектору не повинен зводитися тільки до збереження контролю держави над прибутковими і соціально значимими підприємствами або підприємствами, що задовольняють вимоги економічної безпеки держави, а з іншого - ринкова ефективність підприємств з державною часткою не повинна бути підставою для їх приватизації, а досягнення такої ефективності є завданням представників держави у господарських товариствах;

- розроблено методологічні положення щодо побудови та змісту елементів механізму управління державними корпоративними правами, що ґрунтуються на визначених принципах (індивідуальне цілеспрямування, деталізована обґрунтованість, відповідальність, професіоналізм управління, системність та ефективність), та включають такі блоки, як: визначення цілей управління; оцінка поточного стану дієвості управління; заходи з реалізації цілей управління (з урахуванням існуючих невирішених проблем); контроль ефективності управління пакетами акцій, що належать державі (за групами господарських товариств, що характеризуються ефективним, задовільним фінансовим станом чи перебувають у стані банкрутства). Це дозволить підвищити дієвість управління державними корпоративними правами держави як цілісної системи;

удосконалено:

- систематизацію напрямів управління об`єктами державної власності, що включають такі складові: як оптимізація розміру та структури державного сектору (шляхом виокремлення із нього комунального сектору та за рахунок обґрунтування приватизаційних процесів); запровадження найбільш доцільних режимів функціонування суб'єктів господарювання державного сектору (комерціалізація, корпоратизація, формування інтегрованих структур); управління державними підприємствами, нерухомістю, корпоративними правами (частками й пакетами акцій, що належать державі); приватизація підприємств та майна; оренда державного майна, його застава та відчуження, що дозволяє на відміну від положення, що склалося, більш чітко визначати функції органів управління державною власністю, їх розподіл та взаємоузгодження, а також забезпечення їх дієвого функціонування;

- організаційну структуру управління в сфері приватизації та управління державним майном шляхом розмежування основних функцій між Фондом державного майна України (ФДМУ) (обґрунтування приватизаційних процесів з визначенням їх методології, підготовкою та супроводженням щодо законодавчого та нормативного врегулювання, а також порядку здійснення продажу, купівлі, ведення реєстру об'єктів нерухомості і корпоративних прав держави) та органами, що доцільно створити, а саме: Міністерством з управління державною власністю (розроблення відповідної державної політики), Центром моніторингу й координації регуляторної та приватизаційної політики, Агентством з управління державним майном (для об`єктів, що не підлягають приватизації), Агентством із закупівель та Казенним підприємством з управління державним резервом, що буде сприяти підвищенню ефективності управління державним сектором національної економіки;

- систему критеріїв оцінки ефективності управління об'єктами державної власності за рахунок додаткового впровадження показників, що характеризують ринкові позиції підприємства, його екологічні витрати, фінансово-господарську та інноваційну діяльність, а також ефективність прийняття управлінських рішень органами управління ВАТ з державними корпоративними правами у статутних капіталах, що, на відміну від існуючого положення, дозволяє більш комплексно підійти до оцінки ефективності діяльності суб'єктів державного управління;

- підходи до мотивації розширення прав дрібних акціонерів та впровадження інституту афілійованих осіб при регулюванні корпоративних відносин, що є прогресивними нормами, які в Україні доцільно ввести в дію лише після завершення приватизації як великомасштабного системного соціально-економічного проекту, оскільки, до того часу їх запровадження є передчасним і призведе до зворотнього ефекту, а саме: до надмірного посилення внутрішнього контролю в АТ і, як наслідок - до гальмування процесу приватизації через механізм судових позовів, що в підсумку істотно погіршить інвестиційний клімат та привабливість вітчизняних підприємств для стратегічних інвесторів;

набули подальшого розвитку:

- визначення економічного змісту відносин власності (обґрунтовано їх домінуюче значення в економічних відносинах), їх місця та ролі в трансформаційних процесах (забезпечення базових умов для нормального функціонування майбутньої моделі соціально орієнтованої економіки, методи її формування); вдосконалення структури та класифікації об'єктів за різними критеріями (зокрема, за функціональними особливостями: як об'єкти, що становлять основу національного багатства; об'єкти, які необхідні для забезпечення функціонування державних органів влади; об'єкти оборонно-промислового комплексу та ті, що забезпечують функціонування національної економіки; інші об'єкти), а також системи органів її управління (з розподілом повноважень та притаманними функціями), що дозволить забезпечити вдосконалення методів управління державною власністю в період становлення соціально орієнтованої ринкової економіки в Україні;

- оцінки процесів реформування економічних підвалин державної власності, в контексті чого обгрунтовано, що вони, в тому числі приватизація, зазнають активного впливу політичних і соціальних сил суспільства, які не завжди відображають економічні інтереси, приватизація і надалі сприймається як не завжди прозорий процес розподілу власності, чому сприяє, як обширна політизація процесу приватизації, так і недоліки законодавства;

- концептуальні положення (визначаються виходячи з теоретико-методологічних засад у цій сфері з урахуванням світового досвіду, особливостей економічної політики держави, аналізу стану національної економіки та ефективності управління державним сектором) правового, організаційно-економічного, фінансового та інформаційно-аналітичного блоків забезпечення управління реформуванням та функціонуванням об'єктів державної власності, а також напрями його вдосконалення, що дозволить сформувати цілісну систему дієвого управління державною власністю в країні, підвищити його ефективність та вплив на загальний розвиток національної економіки;

- обґрунтування підходів до управління об'єктами державної власності, що полягають у застосуванні відповідних інструментів у залежності від розміру частки, що належить державі, та дають можливість впливати на стратегію господарських товариств не тільки через використання вирішальних або блокуючих прав держави-акціонера (у випадку володіння значним пакетом акцій), але й формуванням привабливих орієнтирів фінансово-господарської діяльності при реалізації економічної політики держави, що сприятиме активізації інноваційно-інвестиційної діяльності у рамках державно-приватного партнерства;

- розробка комплексу організаційно-економічних заходів та пропозицій правового забезпечення щодо вдосконалення процесів управління використанням державної власності (зокрема, у сфері врегулювання орендних та лізингових відносин, передачі державного майна в комунальну власність; збереження та використання майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств у процесі корпоратизації та приватизації, тощо), що дозволить сприяти створенню дієвої збалансованої системи управління об'єктами державної власності на основі нерозривної єдності його елементів. 

Практичне значення одержаних результатів. Теоретичні узагальнення та висновки дисертаційної роботи мають практичне значення для підвищення ефективності управління державними підприємствами та розроблення економічної політики держави. Запропоновані методологічні підходи та практичні рекомендації були викладені у наукових доповідях, наукових записках, а також використані:

- Фондом державного майна України при підготовці Законів України “Про державну програму приватизації на 2008-2010 рр.”, “Про акціонерні товариства”, “Про оренду державного та комунального майна” в частині розробки концептуальних підходів та методичних положень щодо приватизації об'єктів державної власності, обґрунтуванні стратегії держави у визначені оптимальної межі державної власності, критеріїв оцінки ефективності управління об'єктами державної власності, вдосконалення у сфері орендних відносин, передачі майна в комунальну власність, збереження та використання майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств в процесі корпоратизації та приватизації, тощо (довідка №626 від 11.12.2008) ;

- Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України щодо вдосконалення управління корпоративними правами держави у господарських товариствах. Запропоновані методичні підходи та практичні рекомендації використані при розробці проекту Закону України “Про акціонерні товариства”, а саме, щодо розширення та захисту прав міноритарних акціонерів, вдосконалення принципів корпоративного управління, запровадження інституту афільованих осіб при врегулюванні корпоративних відносин (довідка № 02/83 від 01.12.2008);

- Департаментом реформування відносин власності Міністерства економіки України при підготовці пропозицій щодо вдосконалення правових, методичних та практичних питань формування механізму управління державною власністю в Україні з урахуванням вимог соціально-економічного розвитку національної економіки, зокрема щодо коригування конфігурації органів приватизації та управління державним майном, правового забезпечення процесів управління ефективного використання державної власності (у сферах врегулювання орендних та лізингових відносин, передачі державного майна в комунальну власність; збереження та використання майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств в процесі корпоратизації та приватизації) (довідка № 74-23/440 від 23.09.2008).

Результати і основні висновки дисертаційного дослідження використовуються автором в процесі викладання дисциплін “Управління державною та комунальною власністю”, “Корпоративне управління” в Тернопільському національному економічному університеті (довідка №126-06 /1973 від 17.11.2008).

Особистий внесок здобувача полягає у розробці теоретичних і методологічних засад механізму управління державною власністю в умовах трансформаційних змін та формування ринкових відносин. Наукові положення, розробки, висновки і рекомендації, що виносяться на захист, одержані автором самостійно. Особистий внесок у працях, опублікованих у співавторстві, наведено у списку публікацій автореферату.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і результати дослідження доповідались та отримали позитивне схвалення на науково-практичних конференціях: “Фактори, що визначають інтенсивність концентрації на ринку” (Тернопіль, 1996р.), “Методологія економіко-статистичного дослідження в умовах ринку” (Тернопіль, 1997р.), “Акціонування - як форма роздержавлення і приватизації власності ” (Тернопіль, 1997р.,), “Проблеми економічної інтеграції України в Європейський союз. Інвестиційні аспекти” (Ялта-Форос, 1999р.), “Сучасний стан та перспективи приватизації в Україні” під час II міжнародного форуму економічного співробітництва “Партнерство в ім'я злагоди та розвитку” (Київ, 2001р.), “Контроль за використанням державного майна: сучасний стан і напрями вдосконалення” (Київ, 2006р.), “Теоретико-методологічні та практичні аспекти розвитку економіки України ” (Чортків, 2006р.), “ Стратегія маркетингу малих міст у контексті підготовки до проведення Євро - 2012” (Тернопіль, 2007р.), “Економіка України: стратегічне планування” (Умань, 2008р.); круглих столах: “Передумови успішної приватизації ВАТ “Укртелеком” та формування ринку телекомунікацій України“ (Київ, 2000р.), “Аналіз правових актів Програми приватизації на 2000-2002 рр. Аналіз механізмів продажу під час приватизації у 2000 році” (Київ, 2001р.), “Передприватизаційна підготовка “ (Київ, 2001р.), “Стратегія приватизації на найближчі роки. Концепція нової Державної програми приватизації” (Київ, 2001р.), “Управління державним майном в умовах перехідного періоду та після його завершення” (Київ, 2002р.), “Порівняльний огляд стану корпоративного управління в країнах Євразії та реформування корпоративного управління в Україні” (Київ, 2004р.), “Проблеми розвитку суспільного сектора економіки в умовах трансформаційних змін” (Тернопіль, 2007р.), “Проблеми реформування нової моделі управління регіону та базових територіальних спільнот в умовах адміністративно-територіальної реформи” (Тернопіль, 2007р.); науково-практичних семінарах: “Проблемні питання скликання та проведення загальних зборів акціонерного товариства” (Львів, 2004р.), “Ефективне використання сучасних технологій менеджменту” (Київ, 2004р.), “Приватизація земельних ділянок разом з об'єктами державної власності” (Черкаси, 2008р.).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 36 наукових праць, загальним обсягом 59,7 д.а., в тому числі три монографії . У фахових виданнях опубліковано 23 наукові праці загальним обсягом 12,1 д.а., з них особисто автору належить 10,9 д.а.

Структура та обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається з вступу, п'яти розділів, висновків і додатків та списку використаних джерел. Роботу викладено на 430 сторінках: 387 сторінки основного тексту, що містить 18 таблиць, 38 рисунків (з них 5 таблиць і 4 рисунки займають десять окремих сторінок), список використаних джерел з 369 найменувань займає 32 сторінки і 11 додатків на 11 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У першому розділі „Власність в умовах трансформації економічної системи” розкрито економічний зміст власності як особливої категорії відносин між людьми, її роль і місце у розвитку суспільства залежно від зміни суспільного устрою, розвитку економічних відносин у державі .

Аналіз розвитку економічних теорій та практики щодо відносин власності, методологічних засад їх дослідження дозволив узагальнити сутність категорії „власність”. У політекономічному аспекті власність розглядається як система внутрішньо-необхідних, сталих, стійких, загальних соціально-економічних зв'язків та відносин між людьми (а, отже, між трудовими колективами, соціальними верствами і групами населення) з приводу привласнення засобів виробництва, предметів споживання, робочої сили, об'єктів інтелектуальної власності, інформації, послуг у всіх сферах суспільного відтворення - виробництві, розподілі, обміні й споживанні.

Соціальний аспект власності - це процес утворення класів і соціальних груп, а також їх взаємодія залежно від ставлення до засобів виробництва, доданої вартості та інших об'єктів. Цей аспект також набуває важливого значення у процесі докорінної трансформації економічної системи, насамперед, у вигляді формування нових класів і прошарків - підприємців, менеджерів, фермерів тощо. Власність в економічному аспекті, як і будь-яка економічна категорія, має дві сторони відповідно до вимог принципу суперечності: матеріально-речовий зміст та суспільну форму. З погляду матеріально-речового змісту власність є сукупністю об'єктів присвоєння, до яких належать: засоби виробництва, робоча сила, предмети споживання, інтелектуальна власність ("ноу-хау", патенти, ліцензії, послуги, інформація тощо). З погляду суспільної форми власність є сукупністю зв'язків і відносин між суб'єктами привласнення.

Об'єктивна необхідність системної трансформації національної економіки зумовила потребу розробки власних концептуальних положень. У світовій практиці існують дві основні моделі трансформації економічних систем: „шокова терапія” та градуалізм. Прихильники „Вашингтонського консенсусу” або „шокової терапії” (Дж. Сакс, А. Ослоунд, А. Шлейфер, Р. Вішні, А. Робінсон, Л.Боултон та інші) вважали приватизацію основою економічних реформ у східноєвропейських країнах, у тому числі і в Україні. За основу приймалося твердження про те, що приватна власність є більш ефективною, ніж державна, звідси приватизація повинна була послужити важливим засобом перерозподілу ресурсів. Проте, ними не були передбачені труднощі перехідного етапу і, зокрема, відсутність ринкової інфраструктури та законодавчої бази, недосконалість банківської системи тощо. Хоча цей метод широко застосовувався на практиці у деяких країнах Східної Європи та Росії.

Модель градуалізму - це модель, яка передбачає зміну типу економічної системи країни, що відбувається поступово, у декілька етапів. При цьому ціни стають вільними лише щодо певних груп товарів, держава залишає за собою функції контролю базових, стратегічно важливих галузей економіки й з допомогою соціальних програм слідкує за тим, щоб життя населення залишалося на достатньо високому рівні. Ринкові трансформації за еволюційною моделлю в Китаї та інших країнах Тихоокеанського регіону, які планомірно й цілеспрямовано реформували свої економічні системи під чітким державним регулюванням і контролем, досягли значних успіхів в економічному оновленні та зростанні. Моделювання трансформаційних процесів здійснювалося за оціночним критерієм приросту реального ефекту.

Однією із найважливіших складових трансформації економічної системи є проблема власності й пов'язана з нею система відносин. Тому обґрунтованою слід визнати думку, що від фундаментального наукового вирішення цієї проблеми значною мірою залежить подолання не лише кризових явищ, а й трансформація економіки в якісно новий стан. Без глибокого пізнання генезису форм і відносин власності державна політика „зверху”, не рахуючись із інтересами „знизу”, реалізувала процеси, так званого, роздержавлення й приватизації шляхом одночасного правового акту „перетворення” нібито всього населення на „паперових” власників.

Найвідоміші концепції трансформацій ХХ ст. були спрямовані на з'ясування основного фактора змін і побудови ланцюга причинно-наслідкових зв'язків, які б давали змогу прогнозувати зміни у господарській системі. До таких концепцій належать теорії І. Шумпетера, К. Кларка, У. Ростоу, Дж.-К. Гелбрейта, яким властива дещо обмежена методологічна база. Ширшу методологічну базу мають концепції Д. Белла, Е. Тофлера, але це розширення досягається ціною відмови від системності взагалі. Такий підхід дає змогу реально оцінювати окремі характеристики господарської системи, але не систему загалом. Названі підходи належать до інституційно-соціологічних. Щодо основного напрямку західної думки - неокласичного, то він абстрагується від тривалих змін у реальній структурі господарства та відносинах власності, зводячись до проблем оптимальних розмірів фірм, зумовлених технологією.

У сучасній економічній теорії існують два основні підходи до характеристики відносин власності. Перший з них заснований на тому, що виробничі відносини і відносини власності - тотожні. Якщо вважати, що власність є сукупністю виробничих відносин, то, на думку автора, усі закони, притаманні виробничим відносинам, допомагають розкрити зміст категорії „власність”. Цей аспект дослідження відносин власності в економічній літературі практично відсутній.

Представники іншого підходу дотримуються думки, що відносини власності - не тотожні виробничим відносинам. Така точка зору не розкриває змісту власності через її характерні риси, оскільки, не враховує відносин власності між людьми у процесі привласнення засобів виробництва, робочої сили, послуг, створення та привласнення доданої вартості. Крім того, наведені характеристики відносин власності не відображають зв'язку даної категорії з виробничими відносинами та її місця в економічній системі. У методологічному аспекті така позиція зумовлена ігноруванням принципу суперечності й намаганням пояснити закони розвитку власності здебільшого емпірично. З огляду на те, що кожну економічну категорію потрібно розглядати у взаємозв'язку суспільної форми та речового змісту, зроблено висновок про відмінність матеріально-речового змісту категорій „виробничі відносини” та „відносини власності”.

У другому розділі „Теоретико-методологічні засади управління державною власністю” розглянуто: суть, структуру та класифікацію державної власності як об'єкта управління, сегмента національного ринку, організаційно-функціональну структуру управління державною власністю, а також розкрито методологічні аспекти та особливості механізму управління державною власністю в Україні.

Згідно з діючою Конституцією України, всі суб'єкти права власності є рівноправними й держава забезпечує рівні умови для їх розвитку та захисту. При цьому, здійснюючи відносно власності відповідні перетворення, держава не знімає з себе зобов'язань щодо управління нею. По-перше, частина об'єктів власності залишається за державою, формує поняття державної власності й вимагає управління, спрямованого на досягнення загальнодержавних цілей. По-друге, держава володіє достатніми владними повноваженнями для розв'язання завдань стосовно зміни форми власності конкретних об'єктів. Головним напрямом при цьому є проведення приватизації, в процесі якої частина державної власності трансформується в приватну. В окремих випадках має місце й зворотний процес, який за своєю суттю є реприватизацією. По-третє, відносно об'єктів будь-якої форми власності на державу покладається ряд обов'язків: реєстрація та захист прав власності, юридичне забезпечення взаємовідносин між різними власниками тощо. По-четверте, ефект віддачі від приватної власності суттєво залежить від стану економічного конкурентного середовища, в якому вона функціонує.

У ринковій економіці функціонує багато типів взаємозалежних ринків: ринки праці, капіталу, власності (в тому числі нерухомості), цінних паперів, товарів, послуг (маркетингових, консалтингових, менеджменту), ресурсів тощо. Кожен із ринків, як правило, має складний ієрархічний і багатосекторний характер. Будь-який вид об'єктів власності (роботи, послуги, інформація, результати інтелектуальної діяльності, нематеріальні блага), як товар може формувати свій тип ринку з присутньою системою управління, структурою, функціями, відносинами та іншими ознаками.

Держава здійснює управління ринком власності за допомогою певних важелів: економічних (податкових, фінансово-бюджетних, кредитних, тарифних, соціально-економічних) та адміністративних (законодавче, нормативно-правове забезпечення тощо). Основне завдання держави на ринку власності - ефективно ним управляти, підтримувати його стійким, стабільним і прогнозованим. Це сприятиме збільшенню надходжень до всіх суб'єктів ринку (в тому числі й до державного бюджету).

Чинне законодавство України передбачає можливість приватизації державного майна, тобто передавання його у власність громадян і недержавних юридичних осіб. Існує й зворотній процес, реприватизація, тобто повернення майна в державну власність, виходячи з обставин, що склалися. Якщо процеси приватизації супроводжуються відповідним поповненням державного бюджету, то реприватизація (повернення в державну власність) передбачає компенсацію приватному власникові.

На ринку власності можливі будь-які процеси трансформації власності, що є оптимальними з точки зору її власників (включаючи й банкрутство). Як правило, концентрація власності призводить до утворення високо інтегрованих структур - корпорацій, холдингів, асоціацій, концернів тощо, у тому числі зі змішаною формою власності й балансом корпоративних інтересів їх учасників (держави та інших власників). Приватизація об'єктів державної власності розповсюджується як на індивідуально визначене майно, так і на ЦМК та їх структурні підрозділи згідно з приватизаційним законодавством та Державними програмами приватизації.

Як показує світовий досвід, у країнах із перехідною економікою регулюючі функції держави на ринку власності виконує один орган, якому держава їх делегує або наділяє ними. Однак, в Україні кожен із органів управління, згідно із чинним законодавством, регулює свій сегмент ринку власності й виконує на ньому свої окремі функції. Зокрема, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України регулює ринок цінних паперів, ФДМУ, Міністерство юстиції, Державна податкова адміністрація України відчужують державну власність, а Міністерство економіки України виконує функції супроводження банкрутства неплатоспроможних підприємств або відновлення їх платоспроможності.

Вкрай важливим для ринку об'єктів державної власності є встановлення державою їх обсягів. Згідно з класичною економічною теорією, держава є неефективним власником в умовах ринкової економіки, бо менеджери державної власності можуть приймати неоптимальні з економічної точки зору рішення, оскільки вони не ризикують власним майном (в економічній теорії це називається проблемою відносин „агент-принципал”). Мотивація для держави, маючи у власності виробничий або інший бізнес, - не отримувати прибуток (який завжди пов'язаний з ризиком), а забезпечувати інтереси суспільства. Держава може значно простіше, легше, а отже - ефективніше отримувати доходи через податки та інші фіскальні інструменти. Такий спосіб отримання доходів є демократичнішим і прозорішим, оскільки, проходить через парламент і підлягає контролю. Відсутність ризику втрати власного майна у тих, хто розпоряджається державним майном, створює широке поле для можливих зловживань. Уникнути таких зловживань практично неможливо, оскільки моніторинг господарської діяльності проводити дуже дорого. Покарання за зловживання після їх скоєння частково відновлює справедливість, але не відшкодовує збитків, завданих державі.

Реалізацію свого права власності держава здійснює через функціонування системи управління нею, під якою розуміється сукупність діяльності законодавчої та центральних органів виконавчої влади, регіональних органів ФДМУ, виконавчих органів управління державною власністю на місцях та конкретних об'єктів. Органи виконавчої влади на місцях мають повноваження управляти лише тим майном, яке передане їм у власність або в управління. Аналіз свідчить, що в Україні до сьогодні не встановлено чіткого розподілу прав і обов'язків відносно об'єктів державної власності між різними інститутами центральних органів виконавчої влади. Практично всі названі органи можуть приймати певні рішення відносно конкретних об'єктів державної власності.

Підвищення ефективності управління державною власністю вимагає обґрунтування участі центральних органів виконавчої влади в цьому процесі. Особливу роль у цій системі відіграє ФДМУ, який повинен спеціалізуватися винятково на розв'язанні завдань управління державною власністю й тому має бути наділений достатніми повноваженнями для виконання делегованих йому державою функцій. ФДМУ повинен подавати уряду пропозиції щодо закріплення у державній власності пакетів акцій відкритих АТ (ВАТ), приймати рішення про подальше використання державного майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств; погоджувати передавання об'єктів державної власності у комунальну, до сфери управління інших органів, уповноважених управляти об'єктами державної власності, господарських структур або в користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук, іншим установам та організаціям, а також передавання об'єктів комунальної власності у державну тощо.

Важливу роль в управлінні державним майном від імені держави відіграють уповноважені особи, які повинні визначатися на конкурсних засадах та виконувати функції з управління державними корпоративними правами відповідно до договору-доручення, що укладається з ФДМУ.

За результатами аналізу системи управління державною власністю виділено як саму систему управління, так і способи управління в ній в розрізі двох взаємозалежних, але відносно самостійних частин: 1) процес перетворення однієї форми власності в іншу: постійну (приватизація) або тимчасову (оренда, застава, довірче управління), 2) управління державною власністю у випадку, коли вона не змінює своєї форми і залишається державною постійно або протягом певного часу.

Дослідження свідчать про необхідність удосконалення системи державного управління акціями державних АТ, і, в першу чергу, визначення критеріїв визнання державного акціонерного підприємства. Воно створюється шляхом перетворення у ВАТ державного підприємства, яке, згідно законодавства, не підлягає приватизації. Державні АТ можуть бути дочірніми підприємствами винятково державних холдингових компаній.

В дисертації стверджується, що управління державною власністю, повинен здійснювати тільки ФДМУ, який має бути єдиним органом, відповідальним за управління трансформацією форм і відносин власності, тобто, координувати і контролювати діяльність центральних органів влади щодо управління державною власністю.

Держава може впливати на розвиток національної економіки шляхом як державного регулювання (при проведенні державної економічної політики), так і безпосередньо шляхом функціонування державного сектора та виконання ним притаманних державі функцій забезпечення сприятливих умов розвитку суб'єктів господарювання недержавного сектора економіки. Для забезпечення управління державною власністю необхідною є розробка збалансованого механізму, котрий мав би на меті комплексне вирішення зазначених питань з урахуванням вимог соціально-економічного розвитку національної економіки. Визначено, що таким вимогам повинен відповідати механізм управління державною власністю, схема якого наведена на рис.1.

Реалізація принципів управління об'єктами державної власності забез-печує створення системи управління як нерозривної єдності елементів управ-ління: визначення завдань державного управління щодо кожної групи об`єктів державної власності та чіткої правової регламентації відносин управління; визначення способу виконання завдань; встановлення відповідальності пред-ставників держави та уповноважених осіб за здійснення функцій з управління об'єктами державної власності; забезпечення професіоналізму в управлінні об'єктами державної власності.

Третій розділ „Моделі управління державною власністю, що засто-совуються у світовій практиці” присвячений оцінці моделей управління дер-жавною власністю та її реформування для раціоналізації розміру державного сектора, а також виконання державою притаманних їй функцій забезпечення розвитку в ринковій економіці.

Щодо визначення особливостей, цілей та методів здійснення приватиза-ційних процесів, країни світу нами умовно поділено на декілька груп. Перша група - індустріально-розвинуті країни (США, Велика Британія, Канада, Фран-ція, Італія, Іспанія та інші) - країни з досить розвинутими ринковими відноси-нами і механізмом захисту прав власності. Друга група - країни менш індустрі-ально розвинуті, але з традиційно сильними інститутами приватної власності (Нова Зеландія, Аргентина, Марокко, Чилі). Третя група - країни колишнього соціалістичного табору (Польща, Болгарія, Румунія, Чехія, Угорщина, Словач-чина та країни колишньої Югославії). Серед них можна виокремити країни з більш успішнішими ринковими перетвореннями (Польща, Чехія і Угорщина) і менш успішнішими. Четверта група - країни, які утворилися після розпаду Ра-дянського Союзу. Їх теж умовно виділяємо в окремі групи: країни Прибалтики, які провели вдалі перетворення, та інші, включно з Україною. Узагальнення трансформаційних процесів у зарубіжних країнах показує, що важливе значен-ня для України має, перш за все, досвід ринкових перетворень у країнах колиш-ньої соціалістичної співдружності, де реформи з трансформації економіки про-йшли успішнішо. Характерними рисами розвитку економік у цих країнах є: ак-тивне залучення до приватизації іноземного капіталу (тільки в Польщу і Угор-щину до 1999 р. було інвестовано 40 млрд. дол. США), оцінка майна під жор-стким контролем державних і громадських органів (із наступним висвітленням у пресі), запровадження з перших років приватизації механізму банкрутства; ін-дивідуальний підхід до кожного підприємства. Для колишньої НДР, котра ма-ла найкращі серед країн Центральної та Східної Європи стартові умови (зокрема, наявні значні фінансові ресурси для здійснення швидкої привати-зації), характерною була попередня ліквідація приблизно третини усіх під-приємств і реструктуризація решти; приватизація відбувалася у формі про-дажу, проте, визначальну роль відігравала не ціна, а інвестиційні зобов'я-зання, збереження робочих місць, різноманітні соціальні програми тощо.

Приватизація далеко не завжди дає безпосередній позитивний бюджетний ефект. Наприклад, у Німеччині, доходи бюджету від приватизації не перевищили 86 млрд. німецьких марок, а витрати склали 290 млрд., із яких 150 млрд. було витрачено на реструктуризацію підприємств. Відомий також досвід приватизації у Великій Британії, Аргентині, Бразилії та інших країнах, де по 2-5 років відпрацьовують приватизаційні проекти, але після цього бюджет одержує чималі надходження, а підприємства отримують новий, потужний імпульс для свого розвитку. У розвинених країнах збережені державні підприємства, що виконують адміністративні функції (їх називають „адміністративна власність”) та підприємства, що перебувають у власності держави для задоволення непрямих суспільних потреб, які регулюються, відповідно, або адміні-стративним законодавством, або - загальним цивільним правом. Ефективність управління державним майном оцінюється відповідно до рівня досягнутого завдання. Серед критеріїв ефективного управління власністю в країнах Заходу виділено: підвищення вартості державного майна; капіталізацію, яка відображає сумарну оціночну вартість комерційних активів, що належать державі; обсяг сплачених податків; розмір виплаченої заробітної плати та здійснених інвестицій. У багатьох країнах Центральної та Східної Європи (Польща, Чехія, Угорщина, Росія) нині обговорюється ідея застосування загального закону про підприємства до об'єктів державної форми власності, яка полягає в тому, що приватноправовий метод регулювання підприємств є ефективнішим, ніж спеціальне законодавство, що регулює лише діяльність державних підприємств. Це пов'язано з тим, що внутрішні та зовнішні контрольні механізми краще розроблені в спеціальному праві (наприклад, у законах про АТ) лише тому, що вони вже тривалий час випробовувалися на практиці. Загальна доктрина корпоративного управління стверджує: якщо держава хоче підтримувати своє право на управління підприємствами, вона зобов'язана робити це на основі загального законодавства, яке стосується усіх компаній. По суті це означає, що держава має володіти більшістю акцій.

Однак, якщо держава обмежує свою частку в компанії до розміру пакета акцій міноритарного акціонера, то з метою забезпечення соціальних цілей їй мають бути надані права контролю. Тому закон може регламентувати виконавчі права, найпоширенішим з яких є право призначати членів наглядової ради. Право „золотої акції” застосовується, зокрема, у Великій Британії, де й було започатковано цей механізм, а також у Франції (де є три таких компанії), Португалії, Нідерландах, Бельгії, Італії та Іспанії, причому, у двох останніх країнах це лягло в основу концепції приватизації. Структура управління АТ кожної країни має свої специфічні ознаки. Виділяють три основні моделі такого управління: англо-американську, японську й німецьку.