Організаційно-економічний механізм формування аграрної політики України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний науковий центр

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора економічних наук

Спеціальність 08.00.03 - Економіка та управління національним господарством

Організаційно-економічний механізм формування аграрної політики України

Скидан Олег Васильович

Київ - 2009

Дисертація є рукописом

Робота виконана у Житомирському національному агроекологічному університеті Міністерства аграрної політики України.

Науковий консультант: доктор економічних наук, професор, академік УААН Саблук Петро Трохимович, Національний науковий центр “Інститут аграрної економіки” УААН, директор.

Офіційні опоненти: доктор економічних наук, професор, академік УААН Юрчишин Володимир Васильович, Державна установа “Інститут економіки та прогнозування НАН України”, головний науковий співробітник доктор економічних наук, член-кореспондент УААН Кириленко Іван Григорович, народний депутат України доктор економічних наук, профессор Березівський Петро Степанович, Львівський національний аграрний університет Міністерства аграрної політики України, завідувач кафедри менеджменту організацій ім. проф. Є. Храпливого, декан економічного факультету

Захист відбудеться “22” грудня 2009 р. о 13 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.350.01 у Національному науковому центрі “Інститут аграрної економіки” УААН за адресою: 03680, м. Київ, МСП, вул. Героїв Оборони, 10, конференц-зал, 3 поверх, к. 317.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного наукового центру “Інститут аграрної економіки” УААН (03680, м. Київ, МСП, вул. Героїв Оборони, 10, к. 212).

Автореферат розісланий “20” листопада 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат економічних наук О.Г. Шпикуляк.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Агропродовольча сфера є системоутворюючою складовою у процесі розв'язання економічних, соціальних та екологічних проблем будь-якої держави, тому ефективність формування та реалізації аграрної політики вбачається визначальним чинником забезпечення добробуту та здоров'я населення. Водночас традиційними для України залишаються проблеми недостатнього споживання населенням найбільш цінних харчових продуктів, незбалансованості харчового раціону, значної диференціації рівня споживання харчових продуктів за окремими групами населення та регіонами країни. Виникнення та поглиблення зазначених проблем значною мірою спричинено недосконалим організаційно-економічним механізмом формування аграрної політики, що призводить до нераціонального використання вітчизняного природно-ресурсного потенціалу, низького рівня конкурентоспроможності національних товаровиробників, зниження адаптивності суб'єктів внутрішнього продовольчого ринку до мінливого зовнішнього середовища.

Така ситуація складається внаслідок відсутності системного наукового обґрунтування організаційно-економічного механізму аграрної політики. Складність його формування зумовлена незавершеністю структурних реформ, лібералізацією правил торгівлі продовольством, євроінтеграційними процесами. У цьому контексті нагальною вбачається необхідність пошуку нових шляхів та напрямів розвитку організаційно-економічного механізму формування аграрної політики, орієнтованого на сучасні виклики глобального агропродовольчого ринку.

Вагомий внесок у розробку теоретико-методологічних та практичних засад розвитку національної аграрної політики внесли такі вчені, як В. Андрійчук, П. Березівський, О. Бородіна, В. Власов, П. Гайдуцький, В. Геєць, М. Гладій, О. Гойчук, Б. Данилишин, О. Дацій, М. Дем'яненко, С. Дем'яненко, В. Зіновчук, П. Канінський, С. Кваша, І. Кириленко, М. Коденська, М. Кропивко, І. Лукінов, Ю. Лупенко, П. Макаренко, А. Малиновський, М. Малік, В. Месель-Веселяк, О. Могильний, В. Нелеп, T. Осташко, О. Онищенко, Б. Пасхавер, Г. Підлісецький, В. Рябоконь, П. Саблук, М. Сахацький, В. Ситник, В. Трегобчук, М. Федоров, М. Хвесик, Є. Ходаківський, Г. Черевко, О. Шпичак, В. Юрчишин та ін.

Водночас зміна підходів до обгрунтування організаційно-економічного механізму формування аграрної політики держави, згідно з якими вона розглядалася б не лише у якості інструмента державного регулювання, а як особлива форма соціально-економічного представництва інтересів різних соціальних верств населення та сфер економічної діяльності, залишається недостатньо структурованою та не повною мірою теоретично обгрунтованою, що підтверджує актуальність зазначеної проблематики та необхідність подальших досліджень у визначеному напрямі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт Житомирського національного агроекологічного університету за темою «Розробити і обґрунтувати механізми формування та реалізації сучасної аграрної політики на загальнодержавному та регіональному рівнях» (номер державної реєстрації 0108U008959). Як складова наукових досліджень за темою «Розробити і обгрунтувати стратегічні напрями та пріоритети пореформеного розвитку аграрного сектора Північно-західного регіону України» (номер державної реєстрації 0104U008697) дисертаційна робота містить результати дослідження стану агропродовольчої сфери регіонів та обґрунтування напрямів розвитку регіональної складової аграрної політики.

В рамках гранту Президента України для підтримки наукових досліджень молодих учених (розпорядження Президента України від 16 грудня 2008 року № 336/2008-рп «Про призначення грантів Президента України для підтримки наукових досліджень молодих учених на 2009 рік») здійснено дослідження інституціональних основ формування аграрної політики України.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є теоретико-методологічне обґрунтування наукових засад розробки організаційно-економічного механізму формування аграрної політики України. Поставлена мета обумовила необхідність вирішення таких завдань:

1) ідентифікувати сутність, структурні складові та зміст інституціональних основ сучасної аграрної політики;

2) довести необхідність застосування системно-синергетичного підходу при формуванні аграрної політики;

3) розробити організаційно-економічний механізм формування аграрної політики держави, визначивши його основні елементи та механізм їх взаємодії;

4) виявити особливості функціонування вітчизняного організаційно-економічного механізму формування аграрної політики в історичній ретроспективі та ідентифікувати його проблемні складові в сучасних умовах;

5) здійснити оцінку регіональних особливостей реалізації аграрної політики з обґрунтуванням напрямів її удосконалення;

6) обґрунтувати концептуальні підходи до реалізації пріоритетів аграрної політики (економічних, організаційних, екологічних, соціальних);

7) визначити напрями розвитку основних складових організаційно-економічного механізму формування аграрної політики;

8) удосконалити визначення змісту та складових сталого розвитку сільських територій в контексті переходу від централізованої аграрної політики до інтегрованої політики розвитку сільських територій;

9) розробити методичні підходи щодо удосконалення системи забезпечення якості та безпеки продовольства як пріоритету аграрної політики;

10) обґрунтувати наукові засади розвитку агроекологічної політики на основі превентивної форми вирішення екологічних проблем;

11) визначити напрями оптимізації організаційно-економічного механізму інноваційної діяльності в агропродовольчій сфері;

12) удосконалити методологічний підхід до оцінювання дієвості системи державного регулювання конкуренції в агропродовольчій сфері;

13) обґрунтувати теоретико-прикладні положення щодо забезпечення системності аграрної політики;

14) ідентифікувати особливості та деструктивні чинники розвитку вітчизняної агропродовольчої сфери в умовах глобалізаційних викликів і обґрунтувати заходи щодо їх локалізації та нейтралізації;

15) виявити особливості розвитку аграрного сектора економіки України в умовах глобалізації ринку та обґрунтувати його зовнішньоторговельні перспективи.

Об'єктом дослідження є організаційно-економічний механізм формування аграрної політики України.

Предметом дослідження є сукупність теоретичних, методологічних та практичних аспектів розробки організаційно-економічного механізму формування аграрної політики України.

Наукова гіпотеза дослідження ґрунтується на припущенні, що нове осмислення сутності сучасної аграрної політики та розробка організаційно-економічного механізму її формування на основі системно-синергетичного підходу сприятимуть розв'язанню проблем продовольчої безпеки держави та сталого розвитку сільських територій.

Методи дослідження. Методологічне забезпечення досліджень ґрунтується на системно-синергетичному підході, який розглядає аграрну політику як сукупність взаємопов'язаних та динамічних економічних, соціальних, екологічних, організаційних та інших заходів, спрямованих на реалізацію її ключових пріоритетів. Теоретичною основою дослідження слугували фундаментальні положення аграрної економіки, результати досліджень вітчизняних та зарубіжних науковців з питань аграрної політики, державного регулювання аграрної сфери, розвитку сільських територій.

За допомогою методів індукції, термінологічного аналізу й операціоналізації понять досліджено та уточнено категорії «аграрна політика», «розвиток сільських територій», «агроекологічна політика». При вивченні історичного досвіду та сучасної практики аграрної політики застосовано ряд методів емпірико-теоретичного дослідження, зокрема абстракції, ізолювання, аналізу і синтезу, а також прийомів статистико-економічних методів дослідження, зокрема графічний, групування та порівняння. При вивченні взаємодії економічної, екологічної, соціальної та інших складових аграрної політики застосовано метод системного аналізу.

На основі методу імітаційного моделювання розроблено інституційну модель аграрної політики. При дослідженні диференціації рівня соціально-економічного розвитку регіонів України та оцінці потенціалу особистих селянських господарств використано метод кластеризації. При обгрунтуванні пріоритетів аграрної політики використано метод побудови «дерева цілей». За допомогою методу екстраполяції рядів динаміки здійснено прогноз споживання харчових продуктів населенням України.

Інформаційною базою дослідження стали законодавчі та нормативно-правові акти, що стосуються питань формування та реалізації аграрної політики, державні цільові програми розвитку, офіційні матеріали та статистично-аналітична інформація Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (FAO), Всесвітної організації охорони здоров'я (WHO), Державного комітету статистики України, Міністерства аграрної політики, Міністерства економіки, Антимонопольного комітету, Держспоживстандарту України, наукові публікації, наукова інформація із всесвітньої комп'ютерної мережі Internet, результати особистих спостережень автора.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна результатів дослідження визначається такими положеннями, що виносяться на захист:

вперше:

- обґрунтовано необхідність застосування системно-синергетичного підходу при формуванні аграрної політики, що передбачає розробку та реалізацію системи стратегічних і тактичних принципів, цілей, засобів і методів науково-методологічного, політико-правового, соціально-економічного, екологічного, інформаційно-комунікаційного та організаційного характеру. На відміну від існуючих підходів це сприяє одночасному розв'язанню проблем гарантування продовольчої безпеки держави, забезпечення соціальних стандартів життя селян і сталого розвитку сільських територій;

- розроблено інституціонально-синергетичну модель організаційно-економічного механізму формування аграрної політики як сукупності правових норм, принципів, методів, регуляторів гомеостатичності та інституціональних детермінант, які під час реалізації забезпечують взаємодію процесів функціонування і розвитку агропродовольчої сфери, а також відображають її специфіку як соціально-еколого-економічної системи;

- ідентифіковано ключові деструктивні чинники розвитку вітчизняної агропродовольчої сфери в умовах глобалізаційних викликів з обґрунтуванням адаптаційних інструментів щодо їх локалізації та нейтралізації, зокрема розвитку внутрішньої конкуренції, формування аграрної протекціоністської політики, яка не суперечить ринковим засадам і міжнародним зобов'язанням України, та створення довгострокових експортних переваг на продовольчому ринку шляхом забезпечення виробництва продовольства, що користується довірою споживачів;

удосконалено:

- методологічний підхід до оцінювання дієвості системи державного регулювання конкуренції в агропродовольчій сфері, який передбачає урахування, крім традиційних показників конкурентоспроможності, також індикаторів, що характеризують якість управління в зазначеній сфері, яка оцінюється з позиції створення на загальнодержавному та регіональних ринках таких умов функціонування господарюючих суб'єктів, які б сприяли зниженню рівня їх трансакційних витрат;

- теоретичні положення щодо змісту та складових розвитку сільських територій як інституціонального інтегрованого процесу стійких політичних, економічних, соціальних, організаційних, духовно-культурних, природно-екологічних змін, спрямованих на забезпечення високого рівня якості життя сільського населення;

- наукові засади формування системи забезпечення якості та безпеки продовольства, що вирізняється принципом еластичності, який передбачає її функціонування на основі інформаційно-комунікаційного процесу між усіма суб'єктами аграрного ринку і залежність від сукупності факторів, що створюють умови для збалансованої взаємодії цих суб'єктів;

- методичні положення щодо переходу від централізованої аграрної політики до інтегрованої політики розвитку сільських територій з урахуванням наявності зв'язків між економічними, екологічними, соціальними та територіальними аспектами життєдіяльності сільських територій, що передбачає відповідні інституційні зміни формальних і неформальних інститутів як базової передумови сталого функціонування;

набули подальшого розвитку:

- дослідження еволюційної сутності аграрних перетворень різних періодів, що дало змогу визначити причини і наслідки аграрних криз, встановити інституціональний характер їх закономірностей, напрямів і шляхів усунення суперечностей між розвитком аграрних відносин і продуктивних сил;

- теоретико-прикладні положення щодо забезпечення системності аграрної політики на основі розвитку механізмів функціонального взаємозв'язку та взаємодії усіх учасників процесу розробки політики, організації постійного цілеспрямованого впливу на об'єкти аграрної політики, відповідальні за формування продовольчої безпеки держави і розвиток сільських територій, а також застосування суб'єктами аграрної політики всіх можливих інструментів фінансово-економічного, правового, організаційного, інформаційного характеру з метою забезпечення досягнення прогнозованих цілей;

- наукові засади розвитку агроекологічної політики, що на відміну від поширеної практики у якості пріоритету передбачає формування екологічної безпеки, яка розглядається як стан природного середовища, рівень використання природно-ресурсного потенціалу, організації агропродовольчого виробництва і збуту харчових продуктів, за яких відсутні потенційні загрози погіршення якості довкілля та екологічної чистоти харчової продукції;

- пропозиції щодо оптимізації всіх елементів організаційно-економічного механізму інноваційної діяльності в агропродовольчій сфері, які передбачають пріоритетність розвитку людського і соціального капіталу на селі, що дозволяє ефективно використовувати нові технології, реалізувати засвоєні та набувати нові знання для сталого розвитку сільських територій.

Практичне значення одержаних результатів. Результати досліджень використано при розробці проекту Закону України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» (довідка Комітету з питань аграрної політики та земельних відносин Верховної Ради України № 04-11/15-126 від 26.03.2009 р.); проектів Указів Президента України та проектів законів України, підготовці нарад за участю Глави держави, керівництва Секретаріату Президента України та Головної служби соціально-економічного розвитку (довідка Головної служби соціально-економічного розвитку Секретаріату Президента України від 11.02.2009 р.); Міністерством аграрної політики України при розробці Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. № 1158 (довідка № 37-19-1-15/1590 від 05.02.2009 р.); Міністерством економіки України при підготовці проекту Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Програми розвитку внутрішньої торгівлі України на період до 2012 року» (довідка № 3504-27/74 від 18.03.2009 р.); Головним управлінням економіки Житомирської облдерж-адміністрації при розробці Програми науково-технологічного та інноваційного розвитку Житомирської області, Програм соціально-економічного розвитку Житомирської області на 2006, 2007 і 2008 роки та ряду проектів розпоряджень голови Житомирської облдержадміністрації, спрямованих на стабілізацію ринку продовольчих товарів та забезпечення продовольчої безпеки регіону (довідка № 01-Я/181 від 28.01.2009 р.).

Науково-практична цінність результатів досліджень підтверджена Всеукраїнським громадським об'єднанням «Українська аграрна конфедерація» (довідка від 11.02.2009 р.). Результати дисертаційного дослідження використовуються у навчальному процесі при викладанні курсу «Аграрна політика» студентам Житомирського національного агроекологічного університету (довідка № 453 від 26.03.2009 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертація є завершеною роботою автора. Представлені у дисертаційній роботі результати наукових досліджень отримані автором особисто. З наукових праць, опублікованих у співавторстві, використані лише ті положення, які є результатом особистих досліджень здобувача.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження доповідалися на Міжнародній науково-теоретичній конференції, присвяченій 100-річчю з дня народження професора І.В. Поповича (Житомир, 2005 р.), Міжнародному форумі молодих вчених „Ринкова трансформація економіки постсоціалістичних країн” (Харків, 2005 р.), Другій Міжнародній науково-практичній конференції „Ринкова трансформація соціально-економічних відносин в АПК”, (Мелітополь, 2005 р.), Міжнародній науковій конференції „Наука і викладання управління підприємництвом - для розвитку бізнесу і його інфраструктури на селі” (Каунас, 2006 р.), Міжнародній науковій конференції „Наукові дослідження і вища освіта по бухгалтерському обліку і фінансам: проблеми і перспективи” (Каунас, 2006 р.), XIII Міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів і молодих вчених „Ломоносов” (Москва, 2006 р.), Третій регіональній науково-практичній конференції „Стратегічна реструктуризація регіональної економіки та соціальної сфери у контексті вступу України до СОТ” (Вінниця, 2006 р.), ІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції „Соціально-економічні проблеми реформування українського суспільства” (Житомир, 2006 р.), Науково-практичній конференції молодих вчених і спеціалістів „Енергозберігаючі технології в землеробстві за ринкових умов господарювання” (Київ, 2006 р.), Науково-практичній конференції „Проблеми модернізації лісоресурсної сфери в контексті просторового розвитку” (Київ, 2007 р.), II Міжнародній науково-практичній конференції молодих учених „Жас галим - 2007” (Тараз, 2007 р.), Міжнародному форумі молодих вчених „Ринкова трансформація економіки: стан, проблеми, перспективи” (Харків, 2007 р.), Міжнародному симпозіумі „Роль соціального капіталу та локальних ініціатив у забезпеченні сільського розвитку” (Житомир, 2007 р.), Першій міжнародній науково-практичній конференції „Конкурентоспроможність в умовах глобалізації: реалії, проблеми та перспективи” (Житомир, 2007 р.), Міжнародній науковій конференції „Актуальні проблеми розвитку кооперації в ринкових умовах” (Херсон, 2007 р.), Міжнародній науково-практичній конференції „Багатофункціональність сільського господарства і сталий розвиток сільських територій” (Москва, 2007 р.), Третій Міжнародній науковій конференції „Сільський розвиток” (Каунас, 2007 р.), Всеукраїнському науково-практичному симпозіумі „Стратегія ринкової адаптації галузі хмелярства” (Житомир, 2008 р.), Міжнародній науково-практичній конференції „Роль інновацій в розвитку агропромислового комплексу”, (Москва, 2008 р.), Міжнародній науково-практичній конференції „Соціально-економічний і технологічний розвиток АПК: стан, тенденції, прогноз” (Ростов-на-Дону, 2008 р.), ІІ міжнародній науково-практичній конференції «Стратегії розвитку України в глобальному середовищі» (Сімферополь, 2008 р.) та ін.

Публікації. Основні результати дослідження опубліковано у 58 наукових працях загальним обсягом 55,93 д.а., з них одноосібна монографія обсягом 21,85 д.а., монографія у співавторстві, в якій частка здобувача складає 10,2 д.а., 30 статей у наукових фахових виданнях (з них 26 одноосібних) загальним обсягом 13,59 д.а. (з них авторських 12,56 д.а.). Із загальної кількості праць 13 - в зарубіжних виданнях. 12 праць опубліковано у виданнях, що входять до переліку міжнародної реферативної бази даних EBSCO.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається із вступу, п'яти розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 462 сторінки, обсяг основної частини - 383 сторінки. Дисертація містить 56 таблиць на 27 сторінках, 51 рисунок на 26 сторінках, 16 додатків на 24 сторінках. Список використаної літератури налічує 413 найменувань на 46 сторінках.

Основний зміст

У першому розділі - «Теоретико-методологічні засади організаційно-економічного механізму формування аграрної політики держави» - сформульовано категоріальний апарат дослідження, визначено гносеологічні витоки, інституціональні основи аграрної політики, системно-синергетичні засади розвитку агропродовольчої сфери, проблеми вибору пріоритетів та оцінки ефективності аграрної політики, сутності та складових організаційно-економічного механізму формування аграрної політики.

Аграрна політика розглядається як особлива форма соціально-економічного представництва інтересів різних соціальних верств населення та сфер економічної діяльності, в межах якої за допомогою системи стратегічних і тактичних принципів, цілей, засобів і методів науково-методологічного, політико-правового, соціально-економічного, екологічного, інформаційно-комунікаційного та організаційного характеру вирішуються питання формування продовольчої безпеки держави та забезпечення сталого розвитку сільських територій. Визначальним фактором функціонування агропродовольчої сфери є інституціональне середовище, формування якого здійснюється на основі системного підходу до розвитку всіх його складових - організаційної, ринкової, культурної та ін.

Агропродовольча сфера як система має ряд властивостей, до яких відносяться цілісність, динамічність, ієрархічність, холістичність, нелінійність і відкритість. Цілісність агропродовольчої сфери виявляється в тому, що вона є складною екологічною, соціальною і економічною системою, що поєднує велику кількість взаємозв'язаних і взаємодіючих елементів. Відсутність або нерозвиненість будь-якого з цих елементів призводить до деструктивних змін у функціонуванні системи і невиконання нею своїх функцій. Динамічність агропродовольчої сфери визначається тим, що її структура, цілі та зв'язки між елементами не є постійними, вони змінюються та розвиваються у часі. Ієрархічність агропродовольчої сфери означає, по-перше, що вона є сукупністю систем управління різного рівня - загальнодержавного, регіонального, місцевого; по-друге, агропродовольча сфера включена як підсистема в систему вищого порядку - світову агропродовольчу сферу.

Холістичність агропродовольчої сфери означає, що їй в цілому притаманні властивості, не характерні для її компонентів. Складові агропродовольчої сфери, об'єднані в систему, додають їй якості, які відсутні у кожного окремого системоутворюючого елементу. Властивість нелінійності полягає у непропорційності реакції агропродовольчої системи змінам внутрішнього або зовнішнього середовища. Відкритість агропродовольчої сфери тлумачиться як широкий спектр вертикальних і горизонтальних виробничих, інформаційних й інших зв'язків із зовнішнім середовищем. Застосування системно-синергетичного підходу створює можливості виявити закономірності функціонування і розвитку агропродовольчої сфери, що є необхідною передумовою забезпечення її життєздатності й стійкості в умовах впливу екзогенних та ендогенних чинників.

Аграрна політика формується на основі механізмів, які забезпечують взаємодію процесів функціонування та розвитку агропродовольчої сфери і відображають її специфіку як соціально-еколого-економічної системи. Організаційно-економічний механізм формування аграрної політики розглядається як сукупність правових законів, принципів, методів, регуляторів та інституціональних детермінант, за допомогою яких формується аграрна політика держави та її регіонів.

Такий механізм передбачає наявність зворотніх зв'язків для корегування (у разі необхідності) його структурних елементів при зміні у системі цілей, параметрах зовнішнього середовища і т.п. Урахування зворотніх зв'язків забезпечує адаптивність механізму щодо зміни середовища його функціонування. Розробка організаційно-економічного механізму формування аграрної політики здійснюється на основі цілісної системи принципів, ключовими з яких є принципи ієрархічності, гомеостатичності, системності, адекватності, гармонізації інтересів.

Ієрархія пріоритетів і цілей аграрної політики будується за моделлю «дерева цілей», тобто побудови ієрархії підцілей та завдань, які декомпозують цілі вищого рівня і в комплексі забезпечують досягнення визначених пріоритетів. При побудові «дерева цілей» система цілей охоплює усі аспекти проблеми, вирішення яких у сукупності сприятиме реалізації пріоритетів аграрної політики. При цьому на всіх рівнях управління формується набір кількісних і якісних індикаторів, визначаються ризики і здійснюються прогнози щодо можливостей та загроз досягнення цілей.

Ефективність аграрної політики є наслідком спільної дії великої кількості факторів, тому при її оцінці враховується їхня взаємодія і комплексний вплив на регульовані державою об'єкти, розрізняють результати часткової і загальної дії. Негативна зміна кожного з показників, що входять до оціночних груп, розглядається як реальна чи потенційна загроза продовольчій безпеці країни, оскільки усі вони взаємозалежні і взаємопідпорядковані в контексті своєї цільової спрямованості. Однією зі складових оцінки результативності аграрної політики є система рейтингових індикаторів, які використовуються як інформаційне джерело при вирішенні проблеми мінімізації регіональних диспропорцій у рівні розвитку агропродовольчої сфери та для здійснення моніторингу зближення аграрної економіки окремих регіонів на основі кількісних оцінок критеріїв зближення, встановлення пріоритетів розвитку агропродовольчої сфери і оцінки ступеня досягнення поставлених цілей, ефективності державної політики в зазначеній сфері, прогнозування і планування.

У другому розділі - «Організаційно-економічний механізм аграрної політики України: ретроспективний аналіз і сучасна практика» - досліджено особливості розвитку аграрної політики України в історичному контексті, розкрито політико-економічний аспект аграрних перетворень, орієнтації пореформеного розвитку і трансформації державного регулювання аграрної сфери, регіональних особливостей реалізації аграрної політики.

Визначальними особливостями аграрних трансформацій в Україні у дорадянський період було їх чітке супроводження з боку держави у вигляді розробки та використання відповідних механізмів планування, організації та контролю; виваженість підходів до реформування аграрної сфери, яке здійснювалося за попередньої ґрунтовної підготовки, і реалізація якого розраховувалася на тривалий період з урахуванням принципу еволюційності розвитку процесів реформування. При цьому сама необхідність проведення трансформацій в аграрній сфері підкріплювалася об'єктивними факторами суспільного розвитку на відповідному історичному етапі.

Натомість політика радянської влади орієнтувалася на використання сільського господарства як джерела ресурсів для розвитку інших сфер економіки, звужено підходячи до розуміння та реалізації аграрної політики, яка зосереджувалася на питаннях земельних відносин, форм господарювання та виробничих аспектах функціонування сільського господарства. Тобто неусвідомлення владою значення і ролі аграрної сфери у розбудові країни має достатньо глибоке історичне коріння, що значною мірою проявляється до теперішнього часу і є одним із ключових факторів, що унеможливлюють формування адекватної цілям розвитку суспільства аграрної політики.

Надалі при переході до ринкових умов господарювання ефективне реформування аграрної сфери економіки стримували порушення принципу еволюційності її розвитку, крім того, незабезпеченість процесу реформування відповідними ресурсами, відсутність чітко визначеної стратегії розвитку галузі з відповідною її інформаційною та юридичною підтримкою, а також ігнорування у державній політиці інерційного впливу неформальних інститутів на окремі реформаторські дії. Процес демонтажу ціннісних орієнтацій, створених командно-адміністративною економікою, не знайшов логічного завершення у формуванні нової їх модифікації. За необхідності системного підходу до процесу реформування з урахуванням комплексного характеру кризового стану аграрної сфери та сільської місцевості у цілому і потреби послідовного та цілеспрямованого вирішення як економічних, так і соціальних та екологічних проблем фактично аграрна політика концентрувалася на питаннях земельних відносин.

При формуванні нових форм і видів регулювання аграрної сфери недостатньою мірою враховувалася динаміка інституційних перетворень, насамперед їх регіональних економічних, соціальних, природних та інших особливостей. Децентралізацію системи планування й контролю не було вчасно компенсовано створенням адекватних ситуації нових інституцій, які б забезпечували реалізацію функцій розповсюдження інформації та надання фінансових послуг. Це стало однією з основних причин дестабілізації розвитку агропродовольчої сфери, поглиблення проблем недостатності споживання харчових продуктів населенням держави, диференціації продовольчого споживання (табл. 1).

Для сучасного стану аграрної сфери актуальною є проблематика її модернізації з урахуванням нової економічної ситуації. При цьому процес стабілізації виробництва, підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продовольчої продукції та формування адекватного новим умовам механізму підтримки національного аграрного товаровиробника передбачає необхідність урахування регіональних відмінностей та наявних диспропорцій у рівні розвитку аграрної сфери окремих регіонів. Економіка регіонів держави, зокрема депресивних, має бути інтегрована у загальнодержавну та світову систему ринків, праці та капіталу.

Таблиця 1 Розрахунок диференціації продовольчого споживання за регіонами України та індикаторів достатності споживання харчових продуктів у 2006-2008 рр., в середньому за рік

Можливість реалізації цього завдання пов'язується з необхідністю кооперування державних управлінських структур з приватним та громадським секторами, оскільки загальнодержавні та регіональні органи влади неспроможні самостійно реалізувати весь комплекс завдань, спрямованих на сталий соціально-економічний розвиток окремих територій.

У третьому розділі - «Ключові пріоритети щодо формування організаційно-економічного механізму аграрної політики» - відображено особливості реалізації ключових пріоритетів аграрної політики - продовольчої безпеки, розвитку конкуренції в агропродовольчій сфері, якості та безпеки продовольства, розвитку сільських територій на засадах сталості.

Процес формування аграрної політики продовольчої безпеки починається з дослідження складу харчових продуктів, які виробляються в державі, та створення відповідного банку даних. На цій основі здійснюється моделювання харчових раціонів для різних вікових груп населення з урахуванням територіального рівня екологічного навантаження та прогнозується фізіологічна потреба населення країни в харчових продуктах. З урахуванням експортних можливостей країни за окремими групами продовольчої продукції формуються баланси продовольчих ресурсів, які використовуються при розробці стратегії формування продовольчої безпеки.

Передумовами створення конкурентного середовища в агропродовольчій сфері як пріоритету аграрної політики є формування сприятливої ринкової структури, посилення контролюючої функції держави та застосування системи економічних важелів впливу на господарюючих суб'єктів з метою забезпечення дотримання ними адекватного рівня відповідальності за свою діяльність; нейтралізація неструктурних проблем розвитку конкуренції, зокрема таких, як недобросовісна конкуренція, спотворення конкурентних стимулів внаслідок «тінізації» господарської діяльності, узгоджені дії на ринку, нерівність умов конкуренції внаслідок впливу адміністративних чинників.

Інституціональні основи розвитку конкуренції в агропродовольчій сфері включають також людський і соціальний капітал, норми та правила діяльності органів виконавчої влади і місцевого самоврядування. Система оцінювання роботи виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо забезпечення конкурентного розвитку агропродовольчого виробництва, крім традиційних показників конкурентоспроможності, передбачає також урахування показників, які характеризують якість управління в зазначеній сфері. Такими є, зокрема, рівень взаємодії громадян та підприємств з органами державної влади; обсяг і якість послуг, які надаються відповідним органом влади для певної категорії споживачів; обсяг фінансових та інших видів ресурсів, спрямованих на реалізацію програмних заходів для розвитку агропродовольчої сфери на відповідній території; діяльність щодо забезпечення інвестиційної привабливості агропродовольчої сфери; рівень довіри населення та підприємств до відповідних органів державної влади тощо.

Якість державного управління та регулювання як один із показників конкурентоспроможності агропродовольчої сфери оцінюється також з позиції створення на відповідному загальнодержавному та регіональному ринках таких умов функціонування господарюючих суб'єктів, які б сприяли максимально можливому зниженню рівня їх трансакційних витрат, що передбачає, зокрема, налагодження активної взаємодії в системі державна влада-підприємства-споживачі. Це можливо завдяки укладанню ринкових угод, створенню громадських об'єднань, впровадженню освітніх програм, розвитку консультативної діяльності тощо.

Наступним пріоритетом аграрної політики є забезпечення якості та безпеки продовольства. Розвиток системи забезпечення якості та безпеки продовольства базується на принципі еластичності, тобто здатності реагувати на постійні зміни підсистем, зберігаючи та розвиваючи при цьому структуру, що сприяє досягненню мети еволюції цієї системи. Еластичність базується на інформаційно-комунікаційному процесі між основними суб'єктами системи і залежить від сукупності факторів, які створюють умови для їх збалансованої взаємодії, що регулюється державою. Запропонована модель взаємодії суб'єктів системи забезпечення якості та безпеки продовольства - держави, виробників, сфери зберігання, переробки, транспортування, торгівлі, ресторанного господарства, споживачів - дозволяє розкрити сутність еластичності як властивості, що забезпечує дифузійне і пряме розповсюдження інформації в системі. Виділення зазначених суб'єктів базується на зіткненні сфер їх інтересів та діяльності. З позиції інституціонально-еволюційного підходу такі суб'єкти представляються як сукупності специфічних інститутів з характерними для них функціями в межах системи, що розглядається.

Формування відповідної законодавчої бази не гарантує ефективність політики щодо забезпечення якості та безпеки продовольства, оскільки основні перешкоди найчастіше виникають у сфері її практичної реалізації, що є наслідком неузгодженості дій між урядовими структурами, дефіциту фінансових та кадрових ресурсів. Усунення зазначених бар'єрів передбачає, насамперед, чітке планування та опрацювання стратегії щодо обсягів потрібних ресурсів та можливих перешкод на шляху реалізації політики, зокрема у вигляді протидії зі сторони окремих державних структур та груп підприємств. Значний вплив на процес реалізації можуть здійснювати суб'єкти продовольчого ринку, центральні, регіональні та місцеві установи, засоби масової інформації, професійні об'єднання, неурядові організації, роль яких має бути врахована на етапі планування.

Розвиток сільських територій як один з ключових пріоритетів аграрної політики полягає у інституціональному інтегрованому процесі стійких політичних, соціальних, економічних, організаційних, духовно-культурних, природно-екологічних змін, спрямованих на забезпечення високого рівня якості життя сільського населення. Інституціональна інтеграція передбачає, що розвиток відбувається одночасно за напрямами «зверху вниз» та «знизу вверх», тобто ініціюється, реалізується та координується як владними структурами, так і відповідними територіальними громадами на основі партнерства та співробітництва, з комплексним використанням усіх видів ресурсів. Громаді та органам місцевого самоврядування надається пріоритет у визначенні напрямів розвитку, а також у практичній реалізації поставлених завдань, оскільки вони найкраще знають свої проблеми та контролюють основні види ресурсів, необхідних для розвитку, мають змогу оперативно реагувати при зміні параметрів розвитку підпорядкованої території.

Загострення економічних, соціальних та екологічних проблем вимагає реалізації розвитку сільських територій на принципах сталості, що передбачає узгодження і гармонізацію соціальної, економічної та екологічної складових розвитку з метою задоволення відповідних потреб сучасних і майбутніх поколінь. Вирішення цього завдання неможливе без формування адекватного людського та соціального капіталу. Перший розглядається як сукупність фізичних, інтелектуальних та творчих здібностей людини, другий - як система формальних та неформальних інститутів, норм і відносин, що формують соціальні зв'язки і комунікації, визначаючи характер соціальної взаємодії. Обидва види капіталу є найвпливовішими факторами сталого соціально-економічного розвитку, збереження екологічної рівноваги. Відтак, складовими вищого рівня аграрної політики сталого розвитку сільських територій є стимулювання розвитку людського та соціального капіталу на селі.

Оскільки державні управлінські інститути недостатньо впливають на суспільні процеси, необхідною вбачається активізація самоорганізації відповідних територіальних громад на всіх рівнях з метою досягнення визначених цілей, що забезпечить зниження трансакційних витрат при здійсненні підприємницької діяльності за рахунок підвищення рівня довіри між суб'єктами господарювання, розвитку соціальних мереж між індивідами та їх групами, що стимулює рух інформаційних потоків й інновацій.

У розділі 4 - «Зміни організаційно-економічного механізму формування аграрної політики» - висвітлено особливості аграрної політики у сфері земельних відносин, фінансової її складової, активізації інноваційно-інвестиційної діяльності в агропродовольчій сфері, формування регіональної аграрної політики, екологічної компоненти аграрної політики та реалізації політики зайнятості на селі.

Системність аграрної політики розглядається у декількох аспектах. По-перше, вона полягає у створенні механізму функціонального взаємозв'язку та взаємодії усіх учасників процесу розробки політики - загальнодержавних, регіональних органів виконавчої влади, місцевого самоврядування разом з аграрними товаровиробниками, наукою, бізнесом, населенням, тобто розгляд їх як єдиної системи. Ключова роль у забезпеченні такої системності належить компетентній, відповідальній та виваженій участі держави.

По-друге, системність розглядається як постійний цілеспрямований вплив на усі об'єкти аграрної політики, відповідальні за формування продовольчої безпеки держави і розвиток сільських територій. По-третє, системність передбачає застосування суб'єктами аграрної політики всіх можливих інструментів правового, організаційного, фінансового, інформаційного та іншого характеру з метою забезпечення досягнення визначених цілей політики.

Як на макрорівні, так і в низових ієрархіях агроекономічної системи основною детермінантою, що визначає загальний розвиток агропродовольчої сфери, є функціонування головного її ресурсу - землі. За сучасних умов оптимальним є поетапне впровадження ринку землі. На рівні окремих розпорядників землі - обласних, міських, районних, сільських рад - частка щорічного продажу земель встановлюється на рівні до 3% їх площі, що відповідає аналогічному показнику країн з розвинутою ринковою економікою. При продажу земель, що перебувають у державній власності, пріоритет у вигляді преференцій на рівні 10-20% має надаватися місцевим фермерським та невеликим виробникам сільськогосподарської продукції, які проживають на даній території та ефективно господарюють протягом останніх 3-5 років. Головним оператором на ринку землі виступатиме держава, яка отримує переважне право на придбання землі, формує відповідні територіальні фонди земель сільськогосподарського призначення, що використовуються у якості заставної бази та надаються у довгострокову оренду на умовах обов'язкового цільового використання.

Поетапне впровадження ринку землі дозволить напрацьовувати відповідний досвід, оперативно ідентифікувати і усувати проблеми, недоліки і прорахунки, які, очевидно, виникатимуть в процесі формування повноцінного ринку землі. При цьому основна увага зосереджуватиметься на визначенні основних операторів ринку, наявності та активності процесів масової скупки земель, балансу попиту та пропозиції на земельні ділянки в розрізі регіонів, факторів формування ринкових цін на земельні ділянки.

Вирішення проблеми забезпечення комплексного розвитку сільських територій потребує трансформації сучасної бюджетної політики в агропродовольчій сфері, насамперед, у напрямі чіткого розмежування заходів фінансової підтримки власне аграрного виробництва та розвитку сільських територій із відповідною зміною структури та удосконаленням механізму державного управління в агропродовольчій сфері. Передбачається організація багатоканальної системи фінансування комплексного розвитку сільських територій за рахунок державного та місцевих бюджетів, позабюджетних фондів, приватних інвестицій, що залучаються для здійснення програм соціального розвитку.

Виведення аграрної економіки на шлях інноваційного розвитку пов'язується з розвитком людського і соціального капіталу в агропродовольчій сфері як сукупності знань, умінь та творчих здібностей індивідів, системи взаємовідносин, соціальних зв'язків і комунікації між ними, що дозволяє ефективно використовувати нові технології, реалізувати засвоєні та створювати нові знання для сталого соціально-економічного розвитку. Пріоритетами аграрної інноваційної політики є розвиток освіти і науки, перепідготовка і підвищення кваліфікації кадрів, стимулювання фундаментальних досліджень за ключовими напрямами.

Одним з найбільш ефективних інструментів підтримки інноваційної діяльності в агропродовольчій сфері є агротехнопарк. З метою активізації регіональної складової інноваційної діяльності як фактора підвищення конкурентоспроможності в агропродовольчій сфері окремих територій доцільним є створення агротехнопарків у кожному регіоні. При цьому їх засновниками мають стати регіональні органи влади, аграрні та переробні підприємства, наукові установи, підприємницькі і фінансові структури.

Ключовими напрямами діяльності агротехнопарку є розвиток інноваційного підприємництва в аграрному секторі регіону, просування результатів наукових досліджень, інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності, пошук, відбір і супроводження перспективних проектів, залучення фінансових ресурсів для їх реалізації та ін.

Стратегічною метою екологічної політики в агропродовольчій сфері України пропонується вважати екологічну чистоту харчової продукції, тобто продукції, що отримують безпосередні споживачі для задоволення своїх харчових потреб, оскільки забруднення продукції може відбуватися також у процесі її переробки, зберігання тощо. Досягнення визначеної мети потребує застосування інтегрованого підходу, сконцентрованого на всіх ланках виробництва продовольства та доведення його до безпосереднього споживача. У цій ситуації обґрунтованим є визначення у якості пріоритету агроекологічної політики формування екологічної безпеки агропродовольчого виробництва, яка розглядається як стан навколишнього природного середовища, рівень використання природно-ресурсного потенціалу, організація агропродовольчого виробництва і збуту харчових продуктів, за яких відсутні потенційні загрози погіршення якості довкілля та екологічної чистоти харчової продукції, що створюють загрозу здоров'ю населення. Отже, агроекологічна політика має базуватися на превентивному підході, орієнтуючись не на усунення наслідків екологічних порушень, а на їх прогнозуванні та попередженні, стимулюванні розвитку таких механізмів природокористування і господарської діяльності, які не призводять до порушення природних екосистем.

Відтак агроекологічна політика в агропродовольчій сфері - це система диференційованих за територіями принципів, цілей, засобів і методів, що реалізуються органами державної влади і місцевого самоврядування, неурядовими організаціями, господарюючими суб'єктами та населенням, спрямованих на формування екологічної безпеки. Принциповим є положення щодо участі у процесі агроекологічного управління державного, громадського і корпоративного секторів, оскільки лише за такого підходу можливо підвищити рівень екологічної свідомості та відповідальності природокористувачів та стимулювати процес розвитку вітчизняної системи агроекологічного управління на європейських засадах.

Сучасний стан ринку праці на селі свідчить, що у період ринкової трансформації агропродовольчої сфери не було активовано достатньою мірою дієвих механізмів, спроможних впливати на підтримку ефективної зайнятості. Політика у сфері сільської зайнятості здійснюється шляхом розробки та реалізації регіональних стратегій і вироблених на їх основі цільових програм розвитку зайнятості, які формуються з урахуванням інтересів усіх суб'єктів зайнятості. При цьому важливим є забезпечення тісної взаємодії та співпраці вказаних суб'єктів, що стане основою для вироблення конструктивних рішень. Окремим напрямом аграрної політики сільської зайнятості має стати сприяння розвитку альтернативної зайнятості сільського населення.

У Розділі 5 - «Удосконалення організаційно-економічного механізму формування аграрної політики в умовах глобальної інтеграції агропродовольчої сфери України» - розкрито особливості розвитку аграрного сектора України в умовах глобалізації світових ринків, визначено зовнішньоторговельні перспективи агропродовольчої сфери держави, ключові вектори аграрної структурної політики, розроблено методологію моделювання аграрної політики.

Динаміка зовнішньоекономічної діяльності в агропродовольчій сфері України останніх років не мала стійкого характеру. Більше половини імпорту припадає на готові харчові продукти, в той час як на їх експорт - лише третина (табл. 2). Значна роль в розвитку зовнішньоекономічної діяльності в агропродовольчій сфері відводиться регіонам. Оскільки економіка більшості аграрно орієнтованих регіонів України має депресивний характер, їх ширше залучення до експортної діяльності сприятиме вирішенню ряду ключових проблем, зокрема зменшенню рівня безробіття, зростанню обсягу інвестицій, підвищенню конкурентоспроможності галузей агропродовольчої сфери, покращанню рівня та якості життя населення та ін. У зв'язку з цим нагальною є необхідність розробки механізмів щодо розвитку експортного агропродоволь-чого потенціалу регіонів, який розглядається як здатність відповідного територіального утворення виробляти та реалізовувати на визначених зовнішніх ринках конкурентоспроможну продукцію.

Таблиця 2 Динаміка зовнішньої торгівлі України продовольством у 2003-2007 рр.

Ключова роль у формуванні аграрної зовнішньоекономічної політики належить державі, на яку покладається завдання реалізації за участю усіх зацікавлених сторін комплексу взаємопов'язаних заходів, спрямованих на ефективне включення агропродовольчої сфери країни в систему світогосподарських зв'язків з урахуванням перспектив та тенденцій розвитку кон'юнктури світових продовольчих ринків та можливостей національних експортоорієнтованих виробництв. При цьому стратегічним завданням є створення загальнонаціональних чи територіальних агропродовольчих кластерів, спроможних забезпечити диверсифіковане виробництво конкурентоспроможної продукції з поглибленою переробкою.