Взаємозв’язок структурної політики і конкурентоспроможності вітчизняних підприємств на зовнішніх і внутрішніх ринках

Размещено на http://www.allbest.ru

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Концептуальні основи управління конкурентоспроможністю підприємств в умовах глобалізації

1.1 Сутність, показники та чинники конкурентоспроможності підприємств

1.2 Механізм та стратегії управління конкурентоспроможністю вітчизняних підприємств

РОЗДІЛ 2. Структурна політика держави та її вплив на конкурентні переваги суб'єктів господарювання

2.1 Структурна політика держави: цілі, завдання та напрямки реалізації

2.2 Вплив структурних змін економіки на конкурентоспроможність підприємств

РОЗДІЛ 3. Конкурентоспроможність підприємств України на зовнішніх та внутрішніх ринках

3.1 Конкурентоспроможність підприємств України на зовнішніх та внутрішніх ринках

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Останнім часом в умовах глобалізації економіки спостерігається посилення конкуренції, притаманне для всіх країн і галузей економіки. Однією з головних причин низької конкурентоспроможності українських підприємств є недостатня здатність боротися за розширення своєї частки на внутрішньому та зовнішньому ринках, просувати свої товари та завойовувати споживача, поставивши інтереси останнього в центр своєї виробничої та комерційної діяльності. У зв'язку з цим постає гостра проблема оцінки рівня конкурентоспроможності, а тому підвищення конкурентоспроможності національних товаровиробників має стати найважливішим пріоритетом їх конкурентної політики.

Проблема забезпечення конкурентоспроможності, як основи формування і забезпечення економічного зростання, займає важливе місце у стратегії розвитку економіки України. Перехід до моделі відкритої економіки змушує вітчизняних товаровиробників конкурувати з імпортними товарами не лише на зовнішньому, але й на внутрішньому ринках.

Конкурентоспроможність підприємства є однією із найважливіших категорій ринкової економіки і характеризує ефективну адаптацію підприємства до ринкового середовища. Найчастіше у теорії і практиці сучасних підприємств конкурентоспроможність розглядається як проблема техніко-технологічного рівня розвитку виробництва, побудови системи управління якістю продукції або формування і реалізації цінової політики. Проте ці напрями вирішують лише окремі елементи системи забезпечення конкурентоспроможності суб'єкта господарювання. Саме тому вітчизняні підприємства повинні зосереджувати свою увагу не лише на ефективності виробництва але й функціонування.

Конкуренція як об'єктивне економічне явище, що притаманне діяльності суб'єктів господарювання, найчастіше визначається як суперництво між ними з метою успішного просування на ринок своєї продукції. З точки зору теоретичних засад самого явища, конкуренція є проявом об'єктивних процесів у господарській діяльності: зниження витрат виробництва або задоволення потреб споживачів. Сама ж боротьба, суперництво при цьому виступає в якості видимої її частини, предмету розгляду в економічних доктринах, в рамках яких конкуренція розглядається з точки зору прояву в ціновій і неціновій формах.

Існуюче законодавство України надало економічним суб'єктам господарювання більше прав та свобод. Разом з тим, багато підприємств не змогли ефективно використати наявні у них кошти і налагодити прибуткову для себе діяльність через відсутність якісної, конкурентоспроможної продукції (послуг)та відсутність стратегічного мислення. Це питання є сьогодні одним з найскладніших.

Досвід останніх років засвідчив, що не всі вітчизняні підприємства придатні до ведення ефективної конкурентної боротьби. Навіть наявність конкурентоспроможної продукції (послуг) не дозволяє багатьом з них реалізовувати ці переваги внаслідок відсутності практики використання всього комплексу заходів. В такій ситуації для кожного підприємства стає необхідним аналіз конкурентоспроможності і розробка дієвих засобів щодо її підвищення.

Сучасне розуміння конкурентоспроможності національної економіки неможливе без вирішення ряду методологічних проблем, пов'язаних, по-перше, із з'ясуванням самої суті конкуренції, особливо в її міжнародному аспекті, по-друге, створенням чіткої, структурованої системи показників для її аналізу і, по-третє, з'ясуванням можливості їх використання з метою розробки моделі, придатної для комплексної оцінки і прогнозування динаміки.

Метою курсової роботи є освоєння та аналіз механізму забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних підприємства на зовнішніх та внутрішніх ринках, а також з'ясувати, як політика держави може вплинути на здатність вітчизняних підприємств конкурувати з закордонними.

Об'єктом дослідження роботи виступає стратегія забезпечення міжнародної конкурентоспроможності підприємства.

У відповідності до поставленої мети у роботі сформульовані наступні завдання: конкурентоспроможність конкурентний господарювання ринок

- визначення взаємозв'язку структурної політики та конкурентоспроможності вітчизняних підприємств;

- аналіз теоретичних аспектів міжнародної конкурентоспроможності підприємства;

- дослідження сутності основних стратегій за класифікаційними ознаками та особливостей вибору конкурентної стратегії підприємства;

- проведення аналізу ефективності фінансово-господарської діяльності підприємства;

- дослідження основних тенденцій розвитку сучасного світового ринку;

- оцінка рівня міжнародної конкурентоспроможності підприємства та визначення основних проблем, пов'язаних із формуванням стратегії забезпечення міжнародної конкурентоспроможності підприємства.

РОЗДІЛ I. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ УПРАВЛІННЯ КОНКУРУНТОСПРОМОЖНІСТЮ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

1.1 Сутність, показники та чинники конкурентоспроможності підприємств

У науковій літературі не існує єдиного загальноприйнятого визначення конкуренції, а тому доцільним є проведення аналізу основних найпоширеніших її визначень, сформульованих відомими науковцями.

Слово “конкуренція” (від. лат. - concurrentia) визначається як змагання або зіткнення.

За класифікацією Ф. Шерера і Д. Росса, критерії конкуренції можуть бути поділені на типи: поведінкове, структурне, функціональне [21, c.316].

- поведінкове - це розуміння конкуренції як боротьби за гроші споживачів шляхом задоволення їх потреб.

- структурне - аналіз структури для визначення ступеня свободи продавця і покупця на ринку, а також способу виходу на нього.

- функціональне - це суперництво старого з новим. А. Сміт пов'язував конкуренцію з парним, без змови суперництвом, що відбувається між продавцями та покупцями за найбільш вигідні умови продажу товару. При цьому основним методом конкурентної боротьби він вважав зміни цін.

З часом поведінкове розуміння конкуренції продовжує удосконалюватися в напрямку більш точного визначення її мети та способів ведення. Так, марксистська економічна доктрина, що заперечувала основні принципи ринкової економіки трактувала конкуренцією як соціалістичне змагання, що органічно поєднує в собі суперництво і товариську співпрацю та взаємодопомогу працівників. Як видно з трактування, суперництво виступає як один з головних шляхів підвищення продуктивності праці та ефективного виробництва.

Поряд з поведінковим, одержало розповсюдження структурне трактування. Його джерелами є роботи А. Курно, Дж. Робінсона, Е.Чемберлена, які заклали фундамент сучасного поняття конкуренції, монополістичної конкуренції, олігополії та монополії. Згідно зі структурним трактування конкуренції акцент робиться на аналізі структури ринку, а також на тих умовах, що домінують на ньому. К. Макконел і С. Брю визначають конкуренцію як наявність на ринку великої кількості незалежних продавців і покупців, які мають можливість вільно входити на ринок та виходити з нього.

Функціональний підхід описує роль, яку конкуренція відіграє в економіці. Так, саме конкуренція примушує підприємства постійно шукати та знаходити нові види продукції, саме вона сприяє виробництву продукції високої якості, спонукає реагувати на потреби споживачів, сприяє розвитку науки та техніки, інформаційних систем та технологій. З іншого боку, конкуренція призводить до нестабільності в бізнесі, у деяких випадках є причиною інфляції та безробіття, банкрутства підприємств та ін.

У Законі України ,, Про захист економічної конкуренції ” конкуренція визначається як ,,змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку ” [19].

Слід зазначити, що цей закон зовсім не регламентує поняття “конкурентоспроможність”, також у законі відсутні посилання на методики розрахунку показників конкурентоспроможності для суб'єктів господарювання. Трактування категорії “конкуренція ” вітчизняними та російськими науковцями наведено в Додатку А.

Крім того, С.А. Єрохін пропонує таке поняття як гіперконкуренція - ситуація, коли підприємства дедалі більшою мірою зазнають сукупного впливу раніше ізольованих один від одного конкурентних факторів, що веде до виникнення багатоаспектної, динамічної та агресивної конкуренції

Сутність конкуренції знаходить свій прояв у найважливішій характеристиці - конкурентоспроможності.

Конкурентоспроможність є синтезом досить великої кількості економічних категорій [1, c.273]. Як зазначається в науковій літературі, у широкому розумінні конкурентоспроможність - це зумовлена економічними, соціальними політичними чинниками позиція країни або товаровиробника на внутрішньому та зовнішньому ринках. За умов відкритої економіки вона може визначатися і як здатність країни (підприємства) протистояти міжнародній конкуренції на власному ринку і ринках інших країн. Проблема підвищення конкурентоспроможності стосується практично всіх сторін суспільного життя. Загострення конкурентної боротьби за збут продукції, за місце на ринку змушує країни (підприємства) постійно шукати нові резерви, вимагає вдосконалення технологій з метою створення більш якісних товарів.

Конкурентоспроможність підприємства є однією з найважливіших категорій ринкової економіки і характеризує можливість та ефективність адаптації підприємства до умов конкурентного середовища.

Сьогодні конкурентоспроможність на товарних ринках стає проблемою державної безпеки. Враховуючи, що критерієм адаптації підприємства до ринкових умов господарювання є рівень конкурентоспроможності, необхідно досліджувати взаємозв'язок між конкурентоспроможністю країни в цілому, підприємств, конкретних товарів.

На сучасному етапі у вітчизняних підприємств існують наступні проблеми у сфері визначення своєї конкурентоспроможності:

- низький рівень інформаційного забезпечення;

- відсутність чітких цілей та завдань оцінювання;

- інтуїтивний характер проведення оцінки, відсутність єдиної методологічної бази.

В якості суттєвих характеристик конкурентоспроможності підприємства, як економічної категорії, можна визначити:

- порівняльний характер (відносна оцінка);

- короткострокові та довгострокові складові;

- залежність від конкурентоспроможності продукції (товару);

- залежність від власних можливостей та ринкової активності підприємства.

Порівняльний характер дослідження та оцінка рівня конкурентоспроможності підприємства, слідує з приведеного вище загального розуміння цього поняття, тобто конкурентоспроможність може бути визначена тільки при порівнянні з конкурентами. Результат оцінки буде справедливий тільки в умовах конкретного ринку в конкретний проміжок часу, тому що ринкова ситуація постійно змінюється.

Короткострокові та довгострокові складові проявляються в тому, що конкурентоспроможність охоплює як поточне положення підприємства на ринку, так і перспективи його зміни.

Зв'язок конкурентоспроможності продукції (товару) і конкурентоспроможності підприємства є загальновизнаним фактом. Виробник не може бути конкурентоспроможним, якщо його продукція не має збуту, бо це означає зниження обсягів реалізації і погіршення фінансово-економічних показників: рентабельності, оборотності, ліквідності та ін.

Конкурентоспроможність продукції є обов'язковою, але недостатньою умовою конкурентоспроможності підприємства, тому що в деяких випадках продукція може бути конкурентоспроможною при її реалізації по цінам, які не компенсують витрати на виробництво і збут (використання цінових знижок, сезонного розпродажу, збут застарілої продукції, реалізація цінової стратегії проникнення на ринок з високим рівнем конкуренції). З точки зору споживача, вона виступає як конкурентоспроможна, але зниження фінансових результатів і ефективності використання ресурсів виробника може призвести до його неконкурентоспроможності в майбутньому.

Відмінності категорій конкурентоспроможності підприємства і продукції:

- конкурентоспроможність продукції оцінюється у часовому інтервалі, який відповідає життєвому циклу товару. А основою дослідження конкурентоспроможності підприємства є більш тривалий проміжок часу, який відповідає періоду функціонування підприємства.

- конкурентоспроможність продукції розглядається стосовно кожного з її станів, конкурентоспроможність підприємства охоплює зміни номенклатури продукції яка випускається.

Необхідно зазначити, що на початковому етапі розвитку підприємства конкурентоспроможність продукції (товару) відіграє найважливішу роль у рівні конкурентоспроможності підприємства, тому що забезпечує приток коштів. Надалі, закріпившись на ринку, підприємство повинне приділяти більше уваги зниженню витрат і постійному інноваційному розвитку продукту і виробництва.

Поряд з конкурентоспроможністю продукції рівень конкурентоспроможності підприємства визначають його власні можливості та ринкова активність. Ефективне використання ресурсів є основною умовою конкурентоспроможності підприємства, їх динаміка впливає і на рівень якості продукції, і на результати від її реалізації, і на необхідність залучення зовнішніх джерел фінансування.

Фактори, що впливають на конкурентоспроможність підприємства можна розділити на дві великі групи: внутрішні та зовнішні.

До зовнішніх факторів слід віднести:

1. Діяльність державних владних структур (фіскальна та кредитно-грошова політика, законодавство). Наприклад, в залежності від характеру податкової політики (розміри податкових ставок) підприємство буде отримувати більш чи менш високий прибуток.

2. Кон'юнктура ринків сировинних та матеріальних ресурсів, ринків трудових ресурсів, ринків засобів виробництва, ринків фінансових ресурсів.

3. Розвиток родинних та підтримуючих галузей. В даному випадку мова йде про розвиток нових технологій (ресурсозберігаючих, технологій глибокої переробки), нових матеріалів та джерел енергії. Їх впровадження у виробництво підвищує науковий та виробничий потенціал підприємства.

4. Параметри попиту. Вони включають ріст попиту на товари, що виробляються підприємством, його стабільність і дозволяють підприємству отримувати більш високі прибутки, а також закріпити своє положення на ринку. Нестабільний попит, зміна вимог покупця до якості продукції підприємства, зниження покупної можливості населення, навпаки, не створюють умов для забезпечення певної конкурентоспроможності підприємства.

До внутрішніх факторів відносяться наступні:

1. Діяльність керівництва та апарату управління підприємства (організаційна та виробнича структури управління, професійний та кваліфікований рівень керуючих кадрів і т. д.).

2. Система технологічного оснащення. Оновлення устаткування та технологій, тобто заміна їх на більш прогресивні, забезпечує підвищення конкурентоспроможності підприємства, підсилює внутрішню гнучкість виробництва.

3. Сировина, матеріали і напівфабрикати. Якість сировини, комплектність її перероблення та величина відходів серйозно впливають на конкурентоспроможність підприємства. Зменшення виходу готової продукції із сировини (це особливо характерно для харчової промисловості), не комплексна її переробка приводять до збільшення витрат виробництва, а значить, до зменшення прибутку, що, в свою чергу, не дозволяє розширити виробництво. В наслідок цього знижується конкурентоспроможність. І навпаки, покращення використання сировини, його комплексна переробка понижують витрати виробництва, а значить, підвищують конкурентоспроможність.

4. Збут продукції: його об'єм та витрати. Цей фактор суттєво впливає на підвищення конкурентоспроможності підприємства: можна мати високі результати в виробництві, випускаючи продукцію вищої якості і відносно невисокої собівартості, але все буде зведене нанівець із-за непродуманої збутової політиці. Тому підприємство намагається підвищити ефективність збут за рахунок стимулюючи збільшення об'ємів продаж та завойовуючи нові ринки збуту.

Конкуренція як невід'ємний атрибут ринкових відносин є дуже вибірковим і гнучким механізмом. Вибірковість виявляється в тому, що від скорочення попиту на продукцію підприємства страждають не в рівній мірі. Найбільші труднощі мають неефективні підприємства, виробники неякісної продукції. Найсильніші підприємства можуть навіть у важкий час процвітати, оскільки до них відходять сегменти ринку конкурентів, які збанкрутіли раніше.

Гнучкість механізму конкуренції виявляється в його миттєвій реакції на будь-які зміни зовнішнього середовища. У той момент, коли відбулися зміни, у більш вигідному положенні опиняються ті підприємства, які краще до них пристосовані.

Кожен виробник прагне захопити лідерство в конкурентній боротьбі, використовуючи при цьому індивідуальні підходи і методи. В залежності від обраних дій він може забезпечити собі конкурентну перевагу - ті характеристики, що створюють для підприємства певну вищість над його конкурентами.

У ракурсі розгляду оцінки конкурентоспроможності на різних рівнях можна судити про важливість аналізу конкурентоспроможності підприємства. Так, про конкурентоспроможність національної економіки свідчить кількість конкурентоспроможних галузей, а конкурентоспроможність галузі реалізується тільки через виробничо-господарську діяльність працюючих в ній підприємств.

На теперішній час в науковій літературі пропонуються різні методики оцінки конкурентоспроможності підприємства. Найбільш відомі - це:

- метод, заснований на теорії ефективної конкуренції;

- метод, який використовує оцінку товару підприємства; базується на положенні, що конкурентоспроможність підприємства тим вища, чим вища конкурентоспроможність його продукції;

- матричний метод.

Одним із найпоширеніших методів оцінки конкурентоспроможності підприємств є метод, заснований на теорії ефективної конкуренції. Згідно цієї теорії найбільш конкурентоспроможним є підприємство, де найкращим чином організована робота всіх служб і підрозділів. На ефективність діяльності кожної із служб впливає велика кількість факторів, ресурсів фірми. Оцінка ефективності роботи кожного із підрозділів передбачає оцінку ефективності використання ним цих ресурсів. В основі методу покладено оцінку 4-х груп показників або критеріїв конкурентоспроможності.

В першу групу входять показники, які характеризують ефективність управління виробничим процесом, економічність виробничих затрат, раціональність експлуатації основних фондів, досконалість технології виготовлення товару, організацію праці на підприємстві (витрати виробництва на одиницю продукції, фондовіддача, рентабельність товару, продуктивність праці).

Друга група характеризує ефективність управління оборотними коштами, незалежність підприємства від зовнішніх джерел фінансування, здатність підприємства розплачуватися по своїм боргам і можливість стабільного розвитку підприємства в майбутньому (коефіцієнт автономії, коефіцієнт платоспроможності, коефіцієнт абсолютної ліквідності, коефіцієнт оборотності оборотних засобів).

До третьої групи включають показники, які дають уявлення про ефективність управління збутом і просуванням товару на ринку засобами реклами і стимулюванням (рентабельність продаж, коефіцієнт затовареності готовою продукцією, коефіцієнт завантаження виробничих потужностей, коефіцієнт ефективності реклами і стимулювання збуту).

До четвертої групи входять спеціальні показники конкурентоспроможності товару ( якість товару і його ціна).

Що ж до самого механізму формування конкурентоспроможності підприємства, то у новітній довідковій економічній літературі трактування терміна ,, механізм ” двояке:

1) послідовність станів, процесів, що визначають яку-небудь дію, явище;

2) система, устрій, які визначають порядок якого-небудь виду діяльності. Отже, узагальнюючи наведені трактування, поняття механізм формування конкурентоспроможності підприємства можна визначити як сукупність методів та засобів, завдяки яким здійснюється ув'язка та узгоджуються фактори і чинники зовнішнього середовища з внутрішніми потенційними можливостями та інтересами підприємства. Основні чинники конкурентоспроможності підприємства наведені в Додатку Б.

1.2 Механізм та стратегії управління конкурентоспроможністю вітчизняних підприємств

Конкурентна стратегія - це спосіб забезпечення стійких конкурентних переваг підприємства шляхом конкурентної боротьби, задоволення різноманітних потреб споживачів краще, ніж це роблять конкуренти. Це своєрідний план дій підприємства, що перебуває в процесі постійного вдосконалення та здатний швидко реагувати на зміни у зовнішньому та внутрішньому середовищах.

Конкурентна стратегія підприємства дозволяє дати відповідь на такі ключові питання, а саме: як підприємство конкурує на ринку і за рахунок чого вона отримує перемогу в конкурентній боротьбі?

Варто відмітити, що конкурентоспроможність підприємства чи фірми характеризується дією цілої системи факторів зовнішнього та внутрішнього середовища його функціонування (рис. 1.1). Таким чином, до факторів зовнішнього середовища відносять:

- рівень державного регулювання та розвитку економіки країни (система оподаткування, кредитно-фінансова та банківська система, система зовнішньоекономічних зв'язків країни);

- система комунікацій;

- фактори, які визначають споживання продукції (ємність ринку, вимоги споживачів до якості продукції та ін.).

Фактори внутрішнього середовища підприємства характеризують наступні внутрішньовиробничі показники:

- технічний рівень виробництва;

- технологія;

- організація виробництва та управління;

- система формування та стимулювання попиту та ін..

Як видно з рисунку 1.1, фактори зовнішнього середовища поділяються на чинники прямого та опосередкованого впливу. До факторів прямого впливу відносяться державні, конкурентні, ринкові фактори. До факторів непрямого впливу належать стан економіки, соціальні, міжнародні та політичні фактори.

У внутрішньому середовищі рівень конкурентоспроможності підприємства визначається ключовими факторами - виробничий потенціал (організаційно-технічні, фінансово-економічні чинники та маркетинг) та інвестиційний потенціал (розмір власних джерел інвестування та можливість залучення додаткових фінансових ресурсів)



Рисунок 1.1- Система факторів конкурентоспроможності підприємства

Найбільш досконалу класифікацію інноваційних стратегій підприємства дав Х. Фрімен. Він диференціював такі шість видів інноваційних стратегій підприємства: наступальну, захисну, імітаційну, залежну, традиційну, «за нагодою» (ніші) та додавши до них сьому - комбіновану.

1) Стратегія наступу. Її розробляють для реалізації загальної стратегії зростання. До неї вдаються фірми, які будують свою діяльність за принципами підприємницької конкуренції. Вона пов'язана з прагненням фірм досягти технічного та ринкового лідерства шляхом створення та впровадження нових продуктів. Ця стратегія передбачає використання світових досягнень науки и технології, наявність власних наукових доробок, можливість фірми швидко пристосовуватися до нових технологічних можливостей. Особливістю цієї стратегії є активна участь співробітників фірми у створенні та впровадженні інновацій.

2) Стратегія захисту. Розробляють її для реалізації загальної стратегії стабілізації. Спрямована на утримання конкурентних позицій фірми на існуючих ринках. Цієї стратегії дотримується більшість фірм, які уникають надмірного ризику. Такі фірми прагнуть йти на крок позаду від піонерів і впроваджують новацію лише тоді, коли впевняться у її перспективності. Як правило, новинку поліпшують, що сприяє використанню в інших сферах, за іншим призначенням чи перенесенню на інші ринки. Головна функція такої стратегії ? оптимізувати у виробничому процесі співвідношення витрати-випуск.

3) Імітаційна стратегія. Використовується для реалізації загальної стратегії стабілізації фірмами, які не є піонерами у випуску на ринок певних нововведень, але залучилися до їх виробництва, придбавши у фірми-піонера ліцензію. Деколи імітація може відбуватися і без дозволу фірм-лідерів, тобто піратським способом. За цієї умови фірмою-імітатором не тільки копіюються основні споживчі властивості нововведень, а й досягаються у процесі виробництва певні переваги: зниження вартості завдяки залученню дешевої робочої сили чи місцевих ресурсів, використання вже існуючих виробничих потужностей у новому призначенні та ін. Має суттєве значення і здатність працівників фірми вдало зімітувати новинку.

4) Залежна стратегія. Розробляють її для реалізації загальної стратегії стабілізації фірмами-субпідрядниками великих компаній. Характер технологічних змін у цьому випадку залежить від політики «батьківських» фірм. Залежні фірми не роблять спроб змінити свою продукцію, бо тісно пов'язані з вимогами до неї головної фірми і виконують роботи на її замовлення (субпідрядні роботи). Такі фірми не здійснюють інноваційного пошуку самостійно, але забезпечують високі критерії якості роботи та гнучкість пристосування до вимог нових технологій і ринків збуту. Значна питома вага таких фірм у сервісному бізнесі та в просуванні продукції на нові ринки.

5) Традиційна стратегія. Вдаються до неї фірми, які мають стійку ринкову позицію завдяки унікальності продукту, що є основою бізнесу. Значних технологічних змін ця стратегія не передбачає, тому її лише умовно відносять до інноваційної. Деякі виробництва використовують традиційну стратегію, оскільки за ними закріплені певні інноваційні форми на тривалий період їхнього життєвого циклу. Тому, якщо фірма на підставі ретельного аналізу ринкового ситуації та становища конкурента цілком впевнена у сталості ринку та споживчих перевагах своєї продукції, вона може свідомо дотримуватися традиційної стратегії.

6) Стратегії «за нагодою», або «ніші». Вони є реакцією керівництва на зовнішні сигнали ринку або інституційного середовища. Інноваційна діяльність полягає у пошукові інформації щодо можливостей, які відкриваються перед фірмою в нових обставинах, відшукуванні особливих ніш на існуючих ринках товарів та послуг, що мають споживача з нетиповим, але значущим різновидом потреб. Така стратегія може бути складовою наступальної захисної загальної стратегії залежно від місткості ринкової ніші. Саме з цього типу стратегії починають фірми і країни, що намагаються швидко вийти на світові ринки, використовуючи свій традиційний потенціал.

7) Змішана (комбінована) стратегія. Її використовують багато транснаціональних корпорацій, які працюють у різних сферах бізнесу і на різних ринках. Для одного виду бізнесу вибирають наступальну стратегію, для іншого - захисну чи традиційну.

При виборі інноваційної стратегії керуються багатьма критеріями, основними серед яких є конкретні параметри таких чинників:

· умови і фактори зовнішнього середовища;

· сфера діяльності фірми;

· номенклатура та асортимент її продукції;

· тривалість життєвого циклу товарів;

· можливість фірми здійснювати моніторинг науково-технічної інформації щодо ринку новацій;

· наявність відповідного науково-технічного та технологічного потенціалу тощо.

У сучасних умовах розвитку, найбільш практичного значення набули стратегії за ознакою рівня стандартизації бізнесу, за ринковою часткою підприємства та за ознакою орієнтації фірми на витрати чи попит (рис. 1.2).

Рисунок 1.2 - Різновиди конкурентних стратегій за класифікаційними ознаками [5, c.3-10].

Розглянемо вище зазначені стратегії більш детально. Відповідно до частки ринку, яку займає підприємство розрізняють чотири види конкурентних стратегій:

1) Стратегія ринкового лідера. Лідери - це підприємства, які займають домінуючу ринкову частку. Утримання лідерських позицій можливе за умови функціонування підприємства в трьох напрямках:

- розширення загального місткості ринку внаслідок пошуку нових потреб і залучення нових груп споживачів;підтримання існуючих позицій з метою захисту частки ринку, якою володіє підприємство за рахунок впровадження інновацій та стимулювання збуту;

- збільшення ринкової частки за наявної місткості ринку завдяки підвищенню якості продукції, виведення нових товарів на ринок, стимулювання збуту та активній маркетинговій політиці.

2) Стратегія Челенджера. Челенджери - це підприємства, які мають на меті збільшити частку ринку та зайняти лідируючі позиції. Різновидами даного підходу є:

- стратегія фронтального наступу - використання проти конкурента тих засобів, які використовує у своїй діяльності лідер;

- стратегія флангового наступу - передбачає удар по слабким місцям конкурентів;

- стратегія обхідного наступу - спрямована на зламання лідируючих позицій конкурентів.

3) Стратегія послідовника. Послідовники - це підприємства, які успішно функціонують на ринку і мають на меті зберегти свою стійку позицію без завоювання місця лідера. Для утримання ринкових позицій такі підприємства можуть застосовувати наступні стратегії:

- компіляції - наслідування стратегії лідера у свою діяльність;

- імітації - використання лише окремих складових стратегії лідера;

- адаптації - впровадження стратегії лідера пристосування до умов конкретного ринку.

4) Стратегія Нішера. Нішери - це підприємства, діяльність яких спрямована на обслуговування одного сегменту ринку. У відповідності до темпів розвитку певного сегменту, підприємство може застосовувати такі стратегії:

Залежно від рівня стандартизації бізнесу, конкурентні стратегії поділяються на такі види:

- віолентна стратегія - стратегія конкурентної поведінки, яка має на меті скорочення витрат виробництва за рахунок організації випуску дешевих, але доброякісних товарів.

- патієнтна стратегія - стратегія конкурентної поведінки, яка спрямована на виготовлення обмеженої кількості вузькоспеціалізованих високоякісних товарів.

- комутантна стратегія - стратегія конкурентної поведінки, яка характеризується гнучким пристосуванням потреб до локального ринку. Використовується малими підприємствами, котрі перебувають на початкових стадіях свого життєвого циклу та обмежені у фінансових, матеріальних та науково-технічних ресурсах.

- експлерентна стратегія - конкурентна стратегія, що ставить на меті отримання конкурентних переваг у довгостроковій перспективі за рахунок використання нововведень.

З погляду на орієнтацію фірми на витрати або на попит, розрізняють виділяють чотири стратегії конкуренції на міжнародному ринку:

- міжнародна стратегія - конкурентний підхід, котрий полягає у перенесенні на іноземні ринки ключових компетенцій, які відсутні у місцевих конкурентів. При цьому, однією із особливостей стратегії є пристосування підприємствами своєї продукції до вимог місцевого ринку. Варто наголосити на тому, що участь підприємства в конкурентному міжнародному бізнесі висуває досить жорсткі вимоги до формування його стратегії.

Проте, за умови впровадження такої стратегії відбувається розширення виробничих потужностей фірми, що в першу чергу веде до обов'язкового зростання операційних витрат.

- мультиринкова стратегія - конкурентна стратегія на міжнародному ринку, в основі якого лежить максимальна адаптація до потреб місцевого національного ринку, в результаті призводить до зростання витрат на її розробку та впровадження.

- глобальна стратегія - модель конкурентної поведінки фірми на міжнародному ринку, що ґрунтується на здійсненні ефективної діяльності та збільшенні прибутковості через зменшення витрат. При цьому виробнича, маркетингова та науково-дослідницька діяльність фірм зосереджуються в декількох місцях. Ефективність даної стратегії залежить від того, наскільки підприємство прагне мінімізувати витрати.

- транснаціональна стратегія - стратегія конкурентної поведінки на міжнародному ринку, що спрямована на досягнення двох ключових цілей - одночасного скорочення витрат та оперативного реагування на особливості місцевого попиту.

Необхідність та доцільність використання даних стратегії буде залежати від двох чинників: чи прагнутиме фірма зменшувати витрати та чи реагуватиме на попит на місцевому ринку.

Отже, конкурентна стратегія являє собою модель поведінки підприємства, яка має на меті досягнення конкурентних переваг на міжнародному ринку за наявних ресурсів та з врахуванням умов як внутрішнього, так і зовнішнього середовища функціонування.

Як наслідок, можна стверджувати, що питання розробки та впровадження стратегій конкуренції на рівні підприємств, галузей та національних економік виступає одним із пріоритетних завдань управління. Адже від того, наскільки ефективною буде обрана та впроваджена стратегія, буде залежати успіх підприємства як на національному, так і міжнародному ринку.

РОЗДІЛ II. СТРУКТУРНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА КОНКУРЕНТНІ ПЕРЕВАГИ СУБ?ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

2.1 Структурна політика держави: цілі та напрямки реалізації

Структурна політика держави - це комплекс заходів щодо підтримки розвитку тих структурних елементів національної економічної системи, які забезпечують формування й підтримку економічного зростання та вирішення актуальних соціально-економічних проблем.

Головною (генеральною) метою державної структурної політики є формування й підтримка сучасної ефективної безпечної раціональної структури економіки , яка конкретизується за такими основними узагальненими (на прикладі національної економічної системи України) напрямками державної структурної політики [8, c.60-66]:

- установлення оптимальних макроекономічних пропорцій;

- розвиток конкуренції й обмеження монополізму;

- формування енергозберігаючої інноваційної моделі розвитку економіки;

- ліквідація диспропорцій між галузевими комплексами;

- ліквідація диспропорцій технічного рівня виробництв різних галузей;

- зниження енерго- та матеріаломісткості виробництва;

- підвищення інноваційності (науково-технічного рівня і якості) й конкурентоспроможності продукції;

- раціональне розміщення виробництва та збалансований розвиток регіонів (створення ефективних регіональних господарських систем);

- посилення соціальної орієнтації економіки;

- створення розвинутого національного ринку;

- охорона навколишнього середовища тощо.

Ці напрямки, у свою чергу, можуть бути деталізовані за принципом поділення "дерева цілей" на ще більш конкретні підцілі, які виступають засобами досягнення цілей вищого порядку.

Слід зауважити, що перелік основних напрямків державної структурної політики постійно змінюється залежно від актуальних завдань та умов розвитку національної економіки. Реалізація державної структурної політики залежно від міри втручання держави у структурні зрушення в економіці може відбуватися за двома сценаріями, які визначають тип структурної політики:

- пасивна;

- активна.

Пасивна державна структурна політика полягає здебільшого у створенні державою сприятливої правової бази для конкуренції та вільного "переливання" капіталу й ресурсів з одних галузей, видів діяльності, регіонів тощо в інші під впливом ринкового механізму, ринкових чинників (стимулів) і традиційних засобів (правових та економічних), що їх модифікують, без безпосереднього втручання держави в інвестиційні процеси (в окремих галузях, регіонах, видах діяльності, проектах тощо), тобто у кругообіг ресурсів, доходів, продуктів в національній економічній системі. "Переливання" капіталу та ресурсів і, відповідно, структурні зрушення у цьому випадку відбуваються внаслідок змінень норм прибутку [14, c.4].

Ринковий механізм через взаємодію попиту й пропозиції та "переливання" капіталу й ресурсів забезпечує вирівнювання норм прибутку на різних ринках (у різних галузях) до середнього рівня в економіці у цілому й, таким чином, забезпечує формування оптимальної структури економіки й підвищення її ефективності. Цей сценарій реалізації державної структурної політики є досить тривалим і супроводжується великими соціальними втратами.

Отже, основні риси пасивної структурної політики, яку ще називають американською, оскільки так формувалася структура економіки США, полягають у такому:

- пасивній ролі держави, яка зводиться до використання традиційних економічних і правових методів у проведенні структурної політики;

- опорі на ринковий механізм, через який структура економіки змінюється у результаті змінень норм прибутків в окремих галузях;

- тривалості реалізації;

- породженні значних соціальних проблем.

Активна державна структурна політика (японська модель) полягає у застосуванні державою широкого спектра інструментів (як прямого, так й опосередкованого впливу) для прискорення структурних зрушень в економіці [7, c.53]. Її основні риси:

- активна роль держави у формуванні прогресивної структури економіки;

- прискорений процес структурних зрушень в економіці;

- використання прогнозних оцінок окремих елементів структури економіки, з'ясовування перспективних і неперспективних галузей, виробництв, депресивних регіонів тощо;

- визначення пріоритетних галузей і виробництв;

- розроблення державних програм і планів структурної перебудови (структурних зрушень) економіки;

- селективна державна підтримка окремих галузей, регіонів, виробництв, організаційно-правових форм бізнесу тощо.

Здійснення активної структурної політики забезпечується за допомогою засобів прямого й непрямого регулювання. До засобів прямого регулювання належать: надання фінансової допомоги у вигляді інвестиційних субсидій, дотацій, надбавок, позик на розвиток окремих галузей, виробництв, регіонів; використання системи державних замовлень, контрактів, закупівель; індикативне планування; державні плани й програми; централізоване встановлення цін; цінова дотація окремих видів продукції, окремих галузей і виробництв; цільове фінансування сфер і суб'єктів діяльності тощо.

До засобів непрямого (опосередкованого) регулювання належать: надання податкових і кредитних пільг з диференціацією щодо певних (пріоритетних) галузей виробництв; здійснення політики прискореної амортизації; реалізація митної політики (встановлення різних імпортних та експортних тарифів); правове регулювання; створення спеціальних економічних зон тощо.

Формування й реалізація активної структурної політики полягає у наступному:

- визначенні найбільш ефективних напрямків структурних змін в економіці (тобто переліку основних напрямків державної структурної політики);

- виборі пріоритетних напрямків розвитку окремих галузей, видів виробництва, регіонів;

- розробленні й реалізації комплексу регуляторних заходів у межах прийнятої структурної політики.

Основними напрямками удосконалення відтворної структури національної економіки є:

- модернізація виробництва, його технічне й технологічне оновлення;

- змінення співвідношення між виробництвом засобів виробництва та предметів споживання на користь останніх;

- створення умов для інвестування [4, c.40-45];

- посилення технологічної цілісності підприємств і галузей, забезпечення замкненого закінченого циклу виробництва.

Враховуючи той факт, що структурно-галузева політика спрямовується на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції й зростання рівня життя населення.

Основними напрямками оптимізації галузевої структури національної економіки України сьогодні є:

- усунення диспропорцій між реальним і фінансовим секторами економіки, а також усередині цих секторів;

- переважний розвиток галузей, що працюють на задоволення потреб людей;

- широкий розвиток сфери послуг;

- створення та розвиток наукоємних високотехнологічних галузей і виробництв;

- розвиток переробних галузей економіки на інноваційній технічній і технологічній базі;

- розвиток експортних та імпортно-замінних виробництв;

- розвиток пріоритетних галузей національної економіки.

Основними напрямками оптимізації територіальної структури національної економіки в умовах існування значної різниці рівнів соціально-економічного розвитку регіонів України є [16, c.175]:

1) Забезпечення комплексного й збалансованого розвитку всіх районів і регіонів країни на основі раціонального використання конкретних умов і наявних трудових, земельних, водних, енергетичних та інших природних ресурсів;

2) Усунення диспропорцій у розвитку окремих територій і забезпечення вирівнювання рівнів їх соціально-економічного розвитку;

3) Гармонізація загальнодержавних і регіональних інтересів. Основними напрямками оптимізації зовнішньоекономічної структури української економіки в умовах глобалізації економіки та необхідності гарантування національної економічної безпеки й прагнення до рівноправної інтеграції держави у світову господарську систему є :

4) Збільшення експортного потенціалу країни;

5) Зменшення в експорті частки сировини, матеріалів, проміжної продукції й збільшення частки продукції переробних галузей з високими рівнями складності й кінцевої готовності;

6) Збільшення в імпорті частки прогресивного обладнання та машин і зменшення частки продукції сільськогосподарського виробництва, продуктів харчування, продукції, що може вироблятися на вітчизняних підприємствах;

7) Диверсифікація джерел імпорту енергоресурсів (нафти, газу, ядерного пального) з метою гарантування енергетичної безпеки країни.

Основними напрямками оптимізації соціальної структури української економіки в умовах проведення ринкових реформ і з метою сприяння зайнятості, самозайнятості населення та боротьби з бідністю є:

- подальші прогресивні змінення у системі власності й організаційно-правових формах ведення бізнесу (роздержавлення, приватизація, корпоратизація, вдосконалення функціонування державного сектора, розвиток малого й середнього підприємництва, створення промислових груп та інших інтегрованих форм корпоративного бізнесу тощо, а також формування ефективних власників й організаційно-економічних форм ведення бізнесу; o усунення значної диференціації доходів населення, створення мотиваційного механізму високопродуктивної праці, забезпечення соціального захисту певних верств населення.

Оптимізація функціональної структури національної економіки пов'язана з формуванням розвиненого цілісного та місткого національного ринку як системи взаємозалежних і динамічно взаємодіючих сегментних ринків (ресурсів, продуктів, грошей і валюти, інвестицій, цінних паперів, науково-технічних розробок, нерухомості тощо). Такий ринок забезпечуватиме через збалансування і узгодження попиту і пропозицій, цін і витрат, доходів і видатків, заощаджень та інвестицій ефективне функціонування й стійкий розвиток економіки.

Вибір пріоритетних напрямків розвитку окремих галузей, видів виробництва, територій (як елементів активної структурної політики держави) полягає у визначенні галузей (виробництв, територіальних господарських систем із сильними зворотними зв'язками), здатних викликати відповідні реакції розвитку, обумовити позитивні зрушення в економіці й забезпечити реалізацію цілей державної економічної політики.

Пріоритетними галузями (виробництвами, територіальними господарськими системами) вважають галузі, розвитку яких держава надає перевагу, враховуючи їхні роль і важливість для економіки країни.

Основними критеріями визначення пріоритетності галузі є:

- перспективи попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку;

- експортний потенціал галузі;

- мінімізація залежності галузі від імпорту;

- швидка віддача інвестицій у галузі;

- сприяння соціально-економічному розвитку країни;

- розв'язання проблем зайнятості, екологічних проблем та інших позитивних зовнішніх ефектів.

Усі галузі, види діяльності й територіальні господарські комплекси в Україні (за наявними конкурентними перевагами української економіки) можна поділити на такі рівні пріоритетності:

1-й рівень - наукоємні й технологічні галузі (ракетно-космічна, літако- та моторобудівна, електрозварювальна, порошкова металургія, біотехнологія, мікроелектроніка, робототехніка, машинобудування, деякі виробництва ВПК);

2-й рівень - галузі й підгалузі (переробні) АПК (харчова, борошномельно-круп'яна, кондитерська, овочево-консервна, комбікормова, галузі легкої промисловості, що спеціалізуються на переробці сільськогосподарської сировини тощо);

3-й рівень - транзитні перевезення вантажів, транспортування нафти, газу, електроенергії, надання міжнародних послуг у галузі транспорту, зв'язку, телекомунікацій;

4-й рівень - рекреаційно-туристичний та оздоровчо-лікувальний комплекси Карпат, Причорномор'я та інших регіонів;

5-й рівень - види діяльності, пов'язані із зберіганням здоров'я людини, охороною навколишнього середовища.

Реалізація активної структурної політики полягає у здійсненні комплексу розроблених заходів у межах певної структурної політики, спрямованої на реалізацію бажаних загальних структурних змінень в економіці й забезпечення пріоритетних напрямів розвитку окремих галузей, виробництв і регіонів національної економіки.

До комплексу загальних заходів у межах нинішньої державної структурної політики, спрямованої на оптимізацію структури національної економіки в сучасних умовах перехідного періоду, можна віднести:

- удосконалення нормативно-правового забезпечення інноваційних структурних змінень в економіці під впливом затвердженої структурної політики держави;

- створення сприятливих умов для реалізації конкурентних переваг національної економіки й формування та нагромадження реального національного капіталу;

- виділення пріоритетних галузей і виробництв, створення умов для припливу до них інвестицій, їх державна підтримка;

- макроекономічну стабілізацію, стимулювання прогресивних структурних зрушень в національній економіці;

- розроблення макроекономічних прогнозів щодо формування (оптимізації) структури економіки;

- розроблення загальнонаціональних та галузевих програм структурних перетворень економіки;

- раціональне залучення іноземних інвестицій, здатних забезпечити оптимізацію структури національної економіки;

- інформатизацію суспільства, широке впровадження сучасних інформаційних технологій тощо.

Слід зауважити, що наведені вище регуляторні заходи в межах державної структурної політики мають загальний характер. Вони можуть бути конкретизовані до рівня застосування певних інструментів у межах тих або інших засобів відповідно до економічної ситуації, завдань структурної політики та цілей соціально-економічного розвитку.

Отже, кінцевою метою програми структурної перебудови економіки є створення високоефективної соціально орієнтованої економіки.

Для цього треба здійснити науково-технічну перебудову економіки, зменшити ресурсомісткість виробництва, прискорити розвиток експортних виробництв, підвищити внутрішню збалансованість економіки.

2.2 Вплив структурних змін економіки на конкурентоспроможність підприємств

Структурна політика - система заходів спрямованих на формування необхідних загальнодержавних, внутрішньогалузевих та міжгалузевих та регіональних пропорцій.

Мета структурної політики полягає в тому, щоб забезпечити збалансований розвиток економіки, технічне вдосконалення виробництва на основі використання досягнень науки і техніки,соціальний захист населення і зростання його добробуту.

Для ефективного функціонування національної економіки необхідна її раціональна структура, що є прерогативою держави й корпоративних систем, бо ринкова система самостійно не здатна цілеспрямовано формувати раціональну структуру економіки.

Під раціональною структурою економіки необхідно розуміти таку систему виробництва та його грошово-фінансового, кадрового, науково-технологічного обслуговування, відповідно до якого сформовано необхідну кооперацію для виготовлення кінцевої продукції в такій кількості й такої якості, що відповідає попиту та ринкам збуту, а виробництво здатне вдосконалюватися й розвиватися.

Успішний соціально-економічний розвиток країни залежить від характеру, напрямів і темпів структурних зрушень в економіці та їхнього пристосування до вимог ринку. Державне регулювання структурних зрушень в національній економіці спрямовується на формування й підтримку раціональної структури економіки (РСЕ) й здійснюється за допомогою структурної політики держави.

В умовах процесів глобалізації та інтеграції економіки проблеми забезпечення конкурентоспроможності виходять на перший план, оскільки лише конкурентоспроможність гарантує стабільне функціонування та розвиток суб'єктів господарювання, у т.ч. бюджетоутворюючих галузей та виробництв. Конкурентоспроможність є тим важливим чинником, який забезпечує економічне зростання в конкурентних умовах господарювання. У цих умовах вирішення проблеми підвищення рівня конкурентоспроможності бюджетоутворюючих галузей, функціонування яких супроводжується не лише вагомими виробничими, але й соціальними функціями (наповнення дохідної частини бюджету, перерозподіл коштів для виконання соціальних програм тощо) є актуальним завданням. Сучасний етап розвитку економіки України, пов'язаний з членством у СОТ та активізацією на світових ринках, висуває якісно нові вимоги до управління конкурентоспроможністю основних видів діяльності, насамперед бюджетоутворюючих [10, c.275].

Необхідно вказати, що проблеми конкурентоспроможності виробництва продукції, діяльності окремих підприємств та галузей висвітлені та є предметом досліджень у працях зарубіжних та вітчизняних економістів. Їх теоретико-методологічні розробки та практичні пропозиції мають важливе значення для подальшого дослідження вказаної проблематики. При цьому на рівні бюджетоформуючих галузей, функціонування яких визначає конкурентоспроможність національної економіки в цілому, велику роль відіграють аналіз та оцінка чинників формування їх конкурентоспроможності на рівні зовнішнього середовища. Адже вони характеризуються значною динамікою, невизначеністю, різною направленістю, що потребує особливої уваги дослідників та практиків.

Умови господарської діяльності в Україні, які характеризуються динамічністю змін зовнішнього ринкового середовища, проблемами у надходженні інвестицій, загостренням конкурентної боротьби, підвищенням рівня комерційного ризику, складним та нестійким фінансовим становищем значної кількості суб'єктів господарювання, бюджетоутворюючі галузі потребують пошуку засобів їх виживання та забезпечення ефективного функціонування [12, c.156-160].

...