Проблеми і перспективи ресурсозбереження України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Проблеми і перспективи ресурсозбереження України



Вступ

ресурсозбереження природний політика

Ресурсозбереження - це виробництво і реалізація продуктів з мінімальною витратою речовин та енергії на всіх етапах виробничого циклу (від видобутку до реалізації) і з найменшою дією на людину і природне середовище. Основні стратегічні напрями ресурсозбереження можуть бути зведені до таких: комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів; впровадження ресурсозберігаючої техніки і технології; широке використання в галузях переробної промисловості вторинної сировини; стабілізація земельного фонду, відновлення родючості землі, рекультивація відпрацьованих кар'єрів тощо; ефективне регулювання лісокористування, підтримання продуктивності лісів, активне лісовідновлення; збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових промислових об'єктів.

В цілому комплексний розвиток усіх напрямів ресурсозбереження дасть змогу сформувати нову ідеологію господарювання, що базується на економному використанні наявної ресурсної бази, оптимальному співвідношенні первинних і вторинних ресурсів та маловідходному виробничому циклі.

Людство використовує найрізноманітніші ресурси з початку свого існування. З розвитком знань, засобів праці, технологій, збільшення кількості населення та зростання цін на ресурси, прийшло усвідомлення необхідності їх ефективного та раціонального використання. У високорозвинених країнах ресурсозбереження вже давно стало основною складовою стратегічних планів розвитку на різних рівнях господарювання, активно розвинене публічно-приватне партнерство у цій сфері, соціоекологічна відповідальність компаній тощо. Україна як невід'ємна складова світової економіки поступово також спрямовує власні зусилля на ресурсоефективні заходи, необхідність та актуальність яких не викликає сумніву, проте ми все ще знаходимося у самому початку шляху.

На даний момент проблематика ресурсозбереження в Україні досліджена не повно, відсутнє прогнозування подальшого розвитку ресурсозбереження в контексті світової економіки, що унеможливлює формування державної ресурсозберігаючої політики, розробку відповідних регіональних та державних стратегічних планів розвитку та сприяння ресурсозбереженню в Україні. Отже, дана тема є надзвичайно актуальною і потребує подальшого вивчення.

Метою роботи є дослідження та формування хронології розвитку ресурсозбереження та прогнозування особливостей їх подальшого використання, дослідження особливостей ресурсозбереження в Україні. Методами дослідження є діалектичний метод пізнання, логічний та формально-логічний методи, метод порівняння, узагальнення та систематизації.

Об'єктом дослідження є ресурсозбереження як сфера економічної діяльності та його роль у забезпеченні економічного розвитку.

Предметом дослідження є система економічних відносин, що виникають у процесі ресурсозбереження та його вдосконалення.

Науковою базою курсової стали роботи вітчизняних і зарубіжних авторів, нормативні та законодавчі акти України, матеріали періодичних наукових видань, науково-практичних конференцій, статистичних збірників, аналіз практики діяльності галузей в цілому, підприємств та організацій зокрема.

Методологія дослідження базується на загальнотеоретичних та специфічних методах наукового пізнання, складовими яких є методи аналізу і синтезу, конкретного і абстрактного, індукції та дедукції, якісного і кількісного аналізу, порівняльних характеристик, економіко-статистичний та системний методи.



1. Природно-ресурсний потенціал України та її регіонів

Природно-ресурсний потенціал (ПРП) - сукупність виявлених і придатних для використання природних ресурсів при даному рівні розвитку виробництва (у світі, країні, регіоні, на локальному рівні). Він є найважливішою частиною національного багатства країни (регіону) і забезпечує їх сировинну і паливну незалежність і безпеку.

Природно-ресурсний потенціал - важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш по­ширеного трактування під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природні умови - це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ресурси, і як умови. До основних характеристик природно-ресурсного потенціалу відносять: географічне положення, кліматичні умови, особливості рельєфу та розміщення ресурсного потенціалу.

Розрізняють компонентну, функціональну, територіальну і організаційну структури природно-ресурсного потенціалу. Компонентна структура характеризує внутрішньо - та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна - різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна - можливості відтворення та ефективної експлуатації природних ресурсів. Функціональна структура природноресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів.

Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біологічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних ресурсів, яку нерідко називають екологічною класифікацією, вони поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо; вичерпні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані: мінеральна сировина, природні будівельні матеріали.

В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення.

Мінерально-сировинні ресурси

Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні. На їх базі розвиваються такі важливі галузі промислового виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика, машинобудування, хімічна промисловість та ін.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам'яне і буре вугілля, запаси якого за категоріями А + В + СІ станом на 1997 р. становлять 45,7 млрд т і є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні запаси кам'яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля - переважно в Дніпровському басейні.

В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор'ї. Початкові розвідані запаси становили понад 3,4 млрд т умовного палива. Ступінь виснаження розвідних запасів становить понад 60%. Водночас значним резервом є майже 5 млрд т умовного палива ще не розвіданих запасів. За існуючими оцінками ресурси нафти і природного газу в Україні дозволяють збільшити їх видобуток майже вдвічі. Крім того, на Державному балансі запасів знаходиться 127 родовищ метану вугільних родовищ.

На території України розміщено понад 1,5 тис. родовищ торфу, що зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях.

Загальні запаси залізних руд України за категоріями А + В + С, оцінюються в 27,4 млрд т, а прогнозовані - у 20 млрд т. Основні родовища зосереджені в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському. Країна посідає одне з провідних місць у світі за запасами марганцю, які становлять 2,28 млрд т.

Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси нікелю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кіровоградській та Дніпропетровській областях; ртуті - у Донбасі і Закарпатті; титану - в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовського морів; бокситів - у Дніпропетровській області; алунітів - у Закарпатті; нефелінів - у Приазов'ї. Унікальні родовища сировини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елементів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов'ї. Розробку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті.

Україна багата на неметалічні корисні копалини, серед яких: кухонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо. Великі запаси калійно-магнієвих солей (близько 2,7 млрд т) зосереджені в Івано-Франківській та Львівській областях.

Проблеми щодо раціонального використання мінерально-сировинних ресурсів України полягають у важковидобувному характері значної частини ресурсів, виснаженості найякіснішої частини запасів, обмеженні обсягів фінансування геологорозвідувальних робіт тощо. У перспективі здійснюватиметься розвідка нових для України корисних копалин - золота, міді, хрому, свинцю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів, фосфоритів тощо. Це дасть змогу за існуючими прогнозними оцінками збільшити експортні можливості вітчизняної мінерально-сировинної бази у 1,5-2 рази та скоротити імпорт сировини на 60-70% (без урахування вуглеводнів).

Характеристика земельного та агрокліматичного потенціалу

Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об'єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового господарства). Всі землі України незалежно від їх цільового призначення, господарського використання і особливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

Рівень, тривалість використання родючості та продуктивність ґрунтів залежать від їх властивостей, клімату, соціально-економічних умов господарювання, розвитку науки і техніки. Теоретичною основою високої продуктивності ґрунтів є врахування біологічних вимог культур, що вирощуються, до тепла, вологи тощо.

Беручи до уваги потреби сільськогосподарських культур у теплі й опадах та агрокліматичне районування території України, можна зробити висновок, що в північно-західних районах можуть дозрівати найвимогливіші до тепла ярі культури (ячмінь, овес), озима пшениця, а на південному заході та південному сході - вимогливіші до тепла (кукурудза і соняшник).

Структура посівних площ, що склалася тепер, не завжди відповідає біологічним вимогам культур до ґрунтово-кліматичних умов, що істотно впливає на продуктивність ґрунтів. Урожайність сільськогосподарських культур певною мірою залежить від рівня потенційної родючості ґрунту і забезпечення вологою території. Виявлена загальна закономірність: найнижчі урожаї отримують на бідних дерново-підзолистих ґрунтах Полісся, вищі - на потенційно родючих ґрунтах зони недостатнього зволоження Степу і найвищі - на потенційно родючих ґрунтах достатнього і нестійкого зволоження Лісостепу.

За цільовим призначенням земель та функціональним використанням земельний фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя (41,9 млн. га, або 69,4% земельного фонду); ліси та лісовкриті площі (10,4 млн. га, або 17,2%); забудовані землі під промисловими і транспортними об'єктами, житлом, вулицями тощо (2,3 млн. га, або 3,8%); землі, що покриті поверхневими водами, - (2,4 млн. га, або 4%); інші землі (3,4 млн. га, або 5,6%) [15, с. 51]

Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів України є досить диференційованим у територіальному розрізі. Найвища залученість земель у господарський обіг склалася у Львівській, Донецькій, Тернопільській областях. В цілому земельні ресурси України характеризуються досить високим біопродуктивним потенціалом, а в його структурі висока питома вага ґрунтів чорноземного типу, що створює сприятливі умови для продуктивного землеробства.

Водні ресурси

Водні ресурси виступають джерелом промислового і побутового водопостачання, а тому відіграють вирішальну роль у розвитку всього народного господарства та у життєдіяльності населення.

Водні ресурси України складаються з місцевого стоку, який формується у річковій мережі на її території, та транзитного, що надходить із сусідніх територій по Дніпру і його допливах, Сіверському Донцю, Дунаю тощо. За межами України утворюється близько 30 кмі стоку (загальний його обсяг становить 210 кмі).

Найбільшу кількість води мають західні області, де на 1 кмІ площі припадає від 100 до 600 тис. мі місцевого стоку. Найменше забезпечені водою південні області. Так, у Донецькій, Запорізькій, Дніпропетровській, Миколаївській, Одеській і Херсонській областях на 1 кмІ території припадає від 5-10 до 40 тис. мі води на рік, а на одного жителя - від 130 до 400 мі. В областях Полісся на 1 кмІ території нараховується від 75 до 100 тис. мі на рік, а на одного мешканця - від 1500 до 2000 мі. В областях лісостепової зони на 1 км² площі водні ресурси складають 50-70 тис. мі на рік, збільшуючись до 100-125 тис. мі у східній і західній частині зони. На одного жителя тут налічувалось від 500 до 1500 мі води на рік [17, с. 52].

Значні водні ресурси зосереджені в озерах України, які поширені по всій території. Об'єм води у прісних озерах досягає понад 2,3 кмі.

Великі території України займають болота, заболочені і перезволожені землі, в яких зосереджено біля 30 кмі води.

Україна має великі запаси підземних вод, які здебільшого використовуються для водопостачання і зрошення. Сумарна кількість підземних вод у зоні активного водообміну складає 18,6 кмі на рік. У межах України підземні води зосереджені в окремих артезіанських басейнах, серед яких найбільші Дніпровсько-Донецький, Волино-Подільській і Причорноморський.

Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю підземних і морських вод. Потенційні ресурси річкового стоку оцінюються у 209,8 куб. км, з яких місцевий стік на території України становить в середньому 52,4 куб. км, приток - 157,4 куб. км. Запаси підземних вод, не пов'язаних з поверхневим стоком, становлять 7 куб. км. Крім того, в господарстві України використовується до 1,0 куб. км морської води. В розрахунку на одного жителя України поверхневий місцевий стік становить близько 1045 куб. м. Найвищий рівень водозабезпечення жителів - у західних і північних областях України. [17, с. 53]

Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівномірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується у місцях зосередження потужних споживачів - Донбас, Криворіжжя, Автономна Республіка Крим, південні області України. Основними споживачами води є промисловість (в першу чергу електроенергетика, металургія, хімічна промисловість), сільське господарство, комунальне господарство. Для пом'якшення територіальних відмінностей у забезпеченні поверхневими водами в Україні побудовано 1,1 тис. водосховищ (повний об'єм 55,0 куб. км), найкрупніші з яких знаходяться на Дніпрі. Створено близько 29 тис. ставків, 7 крупних каналів і 10 водоводів тощо.

Використання водних ресурсів поділяється на: водоспоживання, тобто відведення води від джерела з наступним застосуванням у технологічних процесах (промисловість, сільське господарство зі зрошенням, комунальне господарство та ін.); водокористування, здійснюване безпосередньо в межах водного джерела без прямих витрат цього ресурсу (гідроенергетика, водний транспорт, рибне господарство, туризм).

Важливою складовою водних ресурсів є їх гідроенергоресурси - запаси енергії річкових потоків і водоймищ, що лежать вище від рівня моря. Загальні потенційні гідроенергоресурси становлять близько 60% всієї енергії поверхневого стоку. Розрізняють потенціальні, технічно можливі (за даним рівнем розвитку науки і техніки) та економічно доцільні для використання гідроенергоресурси.

Характеристика лісового потенціалу

Лісові ресурси відіграють важливу роль у збереженні навколишнього середовища та господарській діяльності людей, слугують важливим сировинним фактором для розвитку галузей народного господарства.

Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду становить 10,8 млн. га, в тому числі вкрита лісом - 9,4 млн. га. Лісистість території становить всього 15,6%, причому її рівень територіальне досить диференційований: від 43,2% в Івано-Франківській до 1,8% в Запорізькій. Наближеним до оптимального вважається показник на рівні 21-22%, який дає змогу досягти збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами.

Лісистість у різних частинах і регіонах держави нерівномірна. Вона значно вища на заході і півночі країни, особливо в Карпатах, а також у Кримських горах. Із просуванням на південь і південний схід лісистість поступово зменшується. У західній та північній частинах покрита лісом площа становить 20-40%, у Карпатах - понад 40%, на Поліссі - 25,7%. На півдні лісові площі невеликі (у Криму лісистість становить 10%, у степу - 4%).

В Україні є сприятливі умови для прискореного приросту деревини, бо пересічний приріст її на 1 га лісопокритої площі становить 4 мі. Причому, на деревостани високої продуктивності припадає 75% покритих лісом земель. Переважають хвойні породи (сосна, ялина) - 54% і твердолистяні (дуб, бук, граб) - 40%. Сосна (35%) зосереджена, в основному, на Поліссі, на ялину (смереку) припадає 16% загального запасу деревини (Карпати). Ялиця (також росте у Карпатах) займає третє місце (3%) щодо запасу деревини. Із твердолистяних порід дуб високостовбурний складає 18% загальних запасів деревини, бук - 13%, граб - 2%. Дуб переважає у Поліссі та Лісостепу, бук - у західній частині і в Криму.

Потреби у деревині за рахунок власних ресурсів Україна задовольняє на 25-30%. [17, с. 61]

Вікова структура лісів України характеризується такими співвідношеннями: молодняки займають 45,4% площі, середньовікові - 37,7%, достигаючи та стиглі - відповідно 10,1% та 6,8%, що в 1,5-2 рази нижче оптимальних величин. [17, с. 62]

Характеристика потенціалу природно-рекреаційних ресурсів

Рекреаційні ресурси забезпечують відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для регенерації здоров'я і підтримки працездатності населення. До рекреаційних ресурсів відносять об'єкти і явища природного походження, які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпочинку, туризму. До їх складу входять бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ландшафтні, пляжні та пізнавальні ресурси. Вони розміщені практично на всій території України, однак їх територіальне розміщення є дуже нерівномірним.

Грязеві покладів функціонують найстаріші в Україні курорти - Бердянськ, Євпаторія, Куяльник, Сасикта інші. У північно-західних областях поширені торфові грязі, які використовують на курортах у Миргороді, Моршині, Немирові, Черче та інших.

Соціально-економічні рекреаційні ресурси в Україні формують культурні об'єкти, пам'ятки історії, архітектури, археології, етнографічні особливості території тощо. Загальна кількість архітектурно-історичних пам'яток у державі становить 49147 об'єктів. Їхня цінність та чисельність у межах областей істотно відрізняється. Найбільше архітектурно-історичних пам'яток у Львівській області (2934), Автономній Республіці Крим (3431), Київській (2886) та Чернігівській (2859) областях. Найцінніші культурно-історичні рекреаційні ресурси мають місце у Київській, Львівській, Тернопільській, Полтавській, Чернігівській областях, Автономній Республіці Крим.

Специфічною складовою частиною рекреаційних ресурсів є соціальні та природні об'єкти, явища, події, походження яких тісно пов'язане з територією України та землями тієї зарубіжної країни, в межах якої вони первісно виникли. На території України налічується кількасот таких об'єктів, окремі з них мають світове та європейське значення.

У структурі рекреаційних ресурсів України виділяють дві складові частини: природну і соціально-економічну. Україна має різноманітні природні рекреаційні ресурси (кліматичні, біологічні, гідрологічні, ландшафтні, джерела мінеральних вод, лікувальні грязі тощо). Загальна площа земель, придатних для рекреаційного використання, становить 9,4 млн. га (або 15,6% території країни), у тому числі рівнинних рекреаційних ландшафтів - 7,1%, гірських - 2,3 (у Карпатах - 1,9, в Криму - 0,4). Близько 7,8 млн. га відносяться до умовно придатних до рекреації земель. Майже 10% усіх лісів державного лісового фонду мають рекреаційне значення. Особливе місце в системі рекреаційного використання території України посідає Кримський півострів. [10, с. 127]

Мінеральні лікувальні води різного складу виявлені майже у всіх областях України, але найбільша кількість джерел зосереджена в західній частині. Зокрема, у Закарпатській області. Багато джерел мінеральної води розвідано у Луганській, Дніпропетровській, Полтавській, Рівненській областях, є також відкриті джерела в Івано-Франківській, Харківській, Житомирській, Вінницькій, Хмельницькій, Київській, Черкаській, Донецькій та Запорізькій областях.

2. Ресурсозбереження як напрям використання природно-ресурсного потенціалу України

З моменту появи людини та до наших днів ресурси та технології їх використання визначали розвиток людства. Як можна побачити у таблиці, яка наведена у додатках, використання тих чи інших ресурсів у ранні часи сприяло поглибленню знань, удосконаленню технологій обробки ресурсів, знарядь праці та зброї. Накопичені знання сприяли технічному та технологічному прориву у середньовіччі та розвитку науки, з'явилося багато нових винаходів, започатковано університети. Поява книгодрукування у кінці середньовіччя значно прискорила розповсюдження інформації, та поставила даний нематеріальний ресурс на рівні з ресурсами та технологіями, що тепер визначали світовий розвиток.

У подальшому розповсюдження технологій та їх домінування визначили технологічні уклади нового та новітнього часу. Цьому сприяли експедиції, нові відкриття, поширення інформації та поглиблення загальносвітових зв'язків. Перша та друга світові війни значно каталізували розвиток інформаційних технологій, нових матеріалів та зброї. Ресурсозбереження активно розвивається та набирає популярності в усьому світі. У повоєнний час людство почало звертати увагу на навколишнє середовище, значний вплив на його видозмінення та усвідомлювати необхідність раціонального використання вичерпних ресурсів. З'явилися напрям екології та ефективного використання ресурсів, подальший розвиток технологій спрямовано на «зелені» технології та альтернативну енергетику. На нашу думку, основними тенденціями, що визначатимуть світове майбутнє стануть значне підвищення ефективності використання ресурсів, інформатизація та роботизація усіх сфер життя, подальше поширення зелених інтегрованих старт-технологій, використання надпотужних альтернативних джерел енергії, медицина на генному рівні, модульоване сільське господарство, що дозволить наперед задавати властивості продукції та необхідні обсяги.

Україна поступово почала активізувати зусилля в даному напрямку, адже ефективного використання ресурсів вже давно потребує вітчизняна економіка, обтяжена зношеними ресурсномісткими основними фондами та застарілими технологіями. Розвиток ринкових відносин в Україні, що сприяє появі нових підприємств, посиленню спеціалізації та конкуренції у різних галузях стимулює впровадження нових ресурсозберігаючих технологій у виробництво.

Ресурсозбереження досить складно оцінити статистично, адже будучи надзвичайно ємнісним поняттям воно охоплює надзвичайно широкий спектр заходів, які в підсумку призводять до оптимізації виробничих процесів, підвищенню продуктивності праці та покращенню умов виробництва. Серед таких позитивних ефектів - оновлення основних фондів, впровадження новітніх або більш досконалих технологічних процесів виробництва, вдосконалення організаційних та управлінських процесів, ефективне використання відходів виробництва тощо починаючи з макрорівня і завершуючи макроекономічним масштабом.

На жаль, на даний момент ресурсозбереження не є певним відокремленим пріоритетним спрямуванням, щодо стану якого б можна були знайти агреговану статистичну інформацію, оскільки ресурсозбереження є багатогранним поняттям, яке можна розглядати під різним кутом зору. Державний комітет статистики України представляє інформацію щодо стану ресурсозбереження в Україні через призму інноваційної діяльності, яка є невід'ємною та надзвичайно важливою складовою ресурсозбереження, одною з його характеристик.

У період з 2000 по 2011 роки загальна сума витрат підприємств на інновації (мається на увазі різноманітні наукові, технологічні, управлінські, фінансові, маркетингові заходи що призводять до підвищення ефективності господарської діяльності підприємств в цілому) збільшилася приблизно в 8,4 рази з 1760,1 млн. грн. до 14333,9 млн. грн. Більша частина таких витрат на інновації - близько 60% складають витрати на придбання машин, обладнання та програмного забезпечення, друге місце в обсязі витрат займають інші, пов'язані з інноваціями, витрати ~ 20%, третє - дослідження і розробки (внутрішні та зовнішні) ~ 10%, і останнє місце займають придбання зовнішніх знань, а саме нових технологій (майнових прав власності на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, ліцензії, проекти; інжинірингові та консалтингові послуги - близько 2%.

Збільшилися також кількість впроваджених нових технологічних процесів за 2000-2010 роки майже в 1,8 рази, при цьому мало місце скорочення освоєння виробництва інноваційних видів продукції - в 6,4 р., позитивна динаміка намітилася лише у 2011 році, в тому числі майже не змінилося освоєння виробництва нових видів техніки, та, відповідно, скоротилася питома вага реалізованої інноваційної продукції в обсязі промислової з 6,8% до 3,6% [8]. Дані свідчать про те, що вітчизняна промисловість розвивається в напрямку ресурсозбереження та оптимізації виробничих процесів, проте не йде шляхом виробництва власних передових виробничих технологій, які б сприяли ресурсозбереженню та продукції зі значною часткою доданої вартості.

У 2010 р. в промисловості рівень активності промислових підприємств України щодо створення передових виробничих технологій був на рівні 4,6%. Таким чином, потреба у таких технологіях дуже слабо задовольняється, тому вітчизняним промисловим підприємствам доводиться обираюти між використанням наявних застарілих технологій при проектуванні та виробництві продукції, оскільки вони є широко розповсюдженими та доступними або придбанням нових іноземних технологій. Це сприяє подальшому технологічному відставанню України та неспроможності виготовляти конкурентоздатну високотехнологічну продукцію зі значною доданою вартістю. Іншою несприятливою тенденцією є зміщення акценту інвестування у придбання технологій металургійними підприємствами на 23,7% з 2005 по 2010 рік, тобто з низькотехнологічними, сировинними виробництвами з низькою доданою продукцією водночас зі скороченням капіталовкладень машинобудівною галуззю (на 25,6%) за аналогічний період [20].

Позитивною тенденцією у розвитку ресурсозбереження в Україні можна назвати пожвавлення в даній сфері у зв'язку з оголошенням енерго - та ресурсозбереження одним із ключових державних стратегічних напрямів. У 2010 році Кабінетом Міністрів України була ухвалена Державна цільова економічна програма енергоефективності і розвитку сфери виробництва енергоносіїв з відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива на 2010-2015 роки, основними цілями якої є зниження рівня енергоємності ВВП протягом строку дії програми на 20 відсотків порівняно з 2008 роком (щороку на 3,3 відсотка), підвищення ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів і посилення конкурентоспроможності національної економіки, а також оптимізація структури енергетичного балансу держави, у якому частка енергоносіїв з відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива, становитиме у 2015 році не менш як 10%, шляхом зменшення частки імпортованих викопних органічних видів енергоресурсів, зокрема природного газу, та заміщення їх альтернативними видами енергоресурсів [1]. Вступив у силу закону «Про зелений тариф», що значним чином активізував розвиток альтернативної енергетики, для якої даний документ став «зеленим світлом» [2]. На даний час в Україні встановлена потужність об'єктів енергетики, що виробляють електроенергію з відновлюваних джерел, складає 413,44 МВт. У 2011 році дані об'єкти виробили 332,865 млн. кВт*год. електроенергії, що становить 0,17% від загального обсягу виробленої в Україні електроенергії 193872 млн. кВт*год. Крім того в Україні активізувалося виробництво твердого біопалива - протягом 2011 року в Україні вироблено 652 тис т пелет та брикет з відходів деревини, соломи та лушпиння соняшника та 27 тис. т моторного палива на основі етанолу. Проте, із-за значного попиту на тверде біопалива з-за кордону, більш привабливі ціни зовнішніх ринків та недорозвиненість ринку твердого біопалива в Україні, більше 90% твердого біопалива експортується [9].

Україна має значний потенціал щодо використанням альтернативних джерел енергії, за допомогою яких можливо було б замінити традиційні види палива. За підрахунками експертів такий потенціал становить 98 млн т у.п. На рис. 4 зображена структура загального вітчизняного потенціалу щодо вироблення енергоносіїв з відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива. Найбільшим потенціалом характеризуються біоенергетика, вітроенергетика та енергія довкілля.

Запровадження принципів ресурсоефективності - є нагальною для України задля підвищення її конкурентоспрможності, посилення енергетичної безпеки, прискорення економічного та соціального розвитку, зменшення впливу на довкілля та розбудови сучасної високотехнологічної та ефективної країни. Безперечно для цього необхідна перш за все державна підтримка у виді стратегічних планів та програм, що будуть сприяти розвитку ресурсозбереження в Укрїанї, стимулюватимуть відповідальність компаній та насадження засад ресурсоефективності та відповідального споживання у населення.



3. Сучасна політика ресурсозбереження та її оцінка

На порозі нових відкриттів, технологій та вражаючих досягнень, людство на сьогодні зіткнулось з проблемою третього тисячоліття - проблемою раціонального природокористування.

На сьогодні основні елементи природо-ресурсного потенціалу тієї чи іншої території існують у взаємодоповнюючій формі та використовуються практично майже у всіх галузях промисловості. Втрата хоча б однієї частини цього ланцюга може ризвести до глобальних та структурних змін не лише природного середовища, а й економічного. До того ж наявність такого виду ресурсів як вичерпні прискорює процес ускладнення екологічної ситуації на Землі.

Тому раціональне використання і відтворення природних ресурсів стало однією з найбільш актуальних проблем людства. Поряд з глобальними, проблема охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів має яскраво виражений регіональних характер і відіграє яскраву роль в інтенсифікації виробництва на основі прискорення науково-технічного прогресу.

Така постановка проблем вимагає поліпшення розробки питань управління. Стосовно природокористування це означає послідовний розвиток наукових засад охорони навколишнього середовища і раціонального використання його ресурсів на основі таких принципів, як планомірність, пропорційність, оптимальність.

Планомірність стосовно використання природних ресурсів - економічна функція держави по управлінню і регулюванню економічних та екологічних відносин і пропорцій. Така функція передбачає як розробку і виконання планової системи взаємопов'язаних показників, так і дійовий контроль за їх реалізацією.

Пропорційність означає погодженість у використанні природних ресурсів як за територією, так і за галузями народного господарства, виключення порушень природних взаємозв'язків у навколишньому природному середовищі.

Оптимальність у використанні природних ресурсів - це досягнення найкращого варіанта взаємовідносин суспільства з навколишнім середовищем.

Основними методами курсового дослідження є порівняльний та аналітичний аналіз основних показників, що характеризують стан природно-ресурсного потенціалу в Україні.

Серед принципових моментів під час вирішення завдань економіки природокористування є необхідність застосування інтегрованого підходу до збереження й раціонального використання й відтворення природних ресурсів, тобто ресурси повинні розглядатися як єдине ціле в умовах багатостороннього впливу на них людини.

Створення ефективного економічного механізму ресурсозбереження в є важливим завданням, оскільки він має забезпечити високу ефективність ресурсоспоживання як на етапі формування ринкових відносин, так і при повноцінному функціонуванні інститутів економіки. У зв'язку з цим кінцева мета і завдання економічної діяльності суспільства полягають у намаганні задовольнити різні його потреби при обмеженості виробничих ресурсів.

Економічна криза в більшості держав з часом тільки поглибилася. До неї додалася глибока екологічна криза. В цих кризах і перебуває нині Україна попри певні ознаки зростання її економіки, якого було досягнуто здебільшого в результаті стабілізації видобутку і переробки мінеральної сировини. Але, за прогнозами фахівців, в Україні вже в цьому десятиріччі розпочнеться так звана криза основних фондів. Зношеність устаткування на підприємствах гірничодобувної, переробної та інших важких галузей виробництва сягає 70-80% [11, 24]. Країна може ввійти у період техногенних надзвичайних ситуацій і катастроф.

В умовах загальноресурсної кризи, яка є характерною для часів переходу від «індустріальної» моделі господарювання до нової економічної парадигми суспільства сталого розвитку, таке становище є не тільки загрозливим для національної безпеки. Воно є й несприятливим з точки зору ефективності господарювання, зважаючи на загальну невідповідність, за такої схеми розвитку, економічних, екологічних і соціальних витрат невиправдано низьким результатам виробничої діяльності.

Основними шляхами вирішення проблеми ресурсозбереження, зменшення господарського тиску на природу реально можуть бути такі заходи:

1) істотне зниження матеріаломісткості виробництва, зменшення витрат сировини на одиницю продукції;

2) зниження електромісткості виробництва, зменшення витрат електричної та теплової енергії на одиницю продукції;

3) комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів;

4) впровадження ресурсозберігаючої техніки і технології;

5) широке використання в галузях переробної промисловості вторинної сировини та ін.

В даному випадку основним завданням є не просто найбільш повне залучення компонентів природних ресурсів до господарського обігу та посилення рівня їх експлуатації, а зміна структури використання ресурсів з акцентом на ресурси відновлювані й невичерпні. Тому, сьогодні необхідно забезпечити таку взаємодію компонентів системи, за якої високі темпи економічного зростання та задоволення потреб населення поєднувались із збереженням та відновленням якості навколишнього середовища [19].

Необхідне також використання нетрадиційних відновлювальних джерел енергії, що дозволяє заощадити звичні види енергії і позитивно відбиваєтся на навколишньому середовищі. Найбільші резерви підвищення рівня ефективного використання важливих видів матеріальних ресурсів зв'язано з широким застосуванням вторинних ресурсів. Навіть за кризових умов господарювання щорічно утворюється близько 600-700 млн. тонн відходів з номенклатурою більше ніж 50 найменувань, в структурі яких переважає видобувна, паливно-енергетична, металургійна, хімічна промисловість [21]. У перспективі передбачається формування ефективного механізму вторинного ресурсоспоживання і залучення у цю сферу іноземних інвестицій.

Важливим пріоритетом є підвищення ефективності енергозбереження у зв'язку з тим, що Україна належить до енергодефіцитних країн і за рахунок власних джерел задовольняє свої потреби в паливноенергетичних ресурсах менш ніж на 50%. Відповідно до Комплексної державної програми з енергозбереження від 2010 р. передбачається: запровадити заходи, спрямовані на скорочення енерговитрат у виробництві енергомісткої продукції, здійснення комплексного фінансово-економічного та енергетичного аудиту найбільш енергоємних виробництв і закриття збиткових підприємств; провести реконструкцію та технічне переозброєння ТЕЦ промислових підприємств; впровадити економічний механізм заінтересованості в економії паливно-енергетичних ресурсів, нових енергозберігаючих технологій; залучити до паливно-енергетичного балансу країни відновлювані та нетрадиційні джерела енергії [18, 16].

Серед усієї сукупності можливих заходів економії матеріальних ресурсів слід відокремлювати, насамперед, виробничо-технічні та оргаизаційно-економічні заходи. До виробничо-технічних напрямків відносять заходи, пов'язані з якісною підготовкою сировини до її виробничого споживання; удосконалення конструкції машин, устаткування і виробів; застосування більш економних видів сировини, палива; комплексне перероблення сировини; застосування маловідходної та безвідхідної технології.

До основних організаційно-економічних напрямків економії матеріальних ресурсів відносять такі: удосконалення та підвищення наукового рівня нормування і планування матеріаломісткості продукції; розроблення і впровадження технічно обгрунтованих норм і нормативів витрат матеріальних ресурсів тощо.

Головним напрямком економії матеріальних ресурсів на підприємстві є: збільшення виходу кінцевої продукції з однієї і тієї самої кількості сировини і матеріалів. Це, у свою чергу, залежить від технічного рівня виробництва, рівня кваліфікації, майстерності робітників, що виготовляють продукцію, раціональної організації матеріально-технічного забезпечення, норм витрат і запасів матеріальних ресурсів.

Існують також фінансові механізми ресурсозбереження, які на сучасному етапі розвитку передбачають:

- збільшення частки ресурсозберігаючих технологій;

- аналіз використання ресурсів на кожний стадії життєвого циклу об'єктів;

- розвиток методів аналізу, прогнозування, оптимізації та стимулювання поліпшення використання ресурсів;

- застосування наукових підходів менеджменту.

У свою чергу, будь-яка стратегія має реалізовуватись за допомогою формальних методів. На функціональному рівні управління методи ресурсозбереження мають реалізовуватися через організаційно-технічні заходи, наприклад, за допомогою заміни фізично або морально застарілих технологій, устаткування, організаційних проектів, економічних та інших методів менеджменту. Для рівня країни (регіону) стратегія ресурсозбереження має розроблятися на тривалу перспективу наприклад, у США діє програма ресурсозбереження на 40 р.) на основі розглянутих вище принципів [7, 67].

Отже, в сучасних умовах господарювання однією з дуже важливих проблем кожного підприємства є економія ресурсів та пошук резервів їх кращого використання, що характеризується зниженням абсолютної та питомої витрати окремих видів ресурсів, що дасть змогу з такої самої кількості сировини й матеріалів виготовляти більше продукції без додаткових затрат суспільної праці, підвищить ефективність виробництва в цілому на кожному підприємстві. В цілому комплексний розвиток усіх напрямів ресурсозбереження дасть змогу сформувати нову ідеологію господарювання, що базується на економному використанні наявної ресурсної бази, оптимальному співвідношенні первинних і вторинних ресурсів та маловідходному виробничому циклі.

4. Проблеми ресурсозбереження в Україні та напрямки їх вирішення

Сучасні проблеми в країні здебільшого пов'язані із системною кризою в світі, що призводить до загострення несталості в суспільстві, зниження макроекономічних показників, непередбачуваності ситуації в зовнішньому та внутрішньому середовищах. Тому на перший план виходить розвиток внутрішньому ринку природно-ресурсного потенціалу України, який до сьогодні залишається недосконалим, характеризується низьким рівнем контролю за трансфером і використанням ресурсів, є хаотичним та неструктурованим. Основною проблемою на внутрішньому ресурсному ринку є експорт ресурсної сировини, що прямо впливає на стрімке зростання цін на товари та послуги, на поглиблення сертифікації серед населення, а не створення ресурсозберігаючих технологій та їх ефективне використання. Підтвердження цим твердженням можна спостерігати на такому прикладі:

На прикладі електроенергії. Електроенергію в Україні виробляють електростанції трьох типів: теплової, атомні і гідроелектростанції. Лідерами є АЕС - 50%, теплові електростанції виробляють 40%, гідроелектростанції - 5% електроенергії, інше блок-станції і інші джерела.

Теплові електростанції (ТЕС) працюють на вугіллі, газі і мазуті і поряд з електроенергією роблять тепло для комунальних потреб населених пунктів. Найбільш могутні з них розташовані на Донбасі (Курахівська, Старобешівська, Криворізька-2, Слов'янська, Луганська), у Харківській (Зміївська), Київській (Трипільська), Вінницькій (Ладижинській, Бурштинська) областях.

Атомні електростанції займають одне з провідних місць в економіці України. За даними НАЕК «Енергоатом», атомна енергетика забезпечує роботою більш 38 тис. осіб, і частка виробництва електроенергії на АЕС і структуріі енергетичного ринку щорічно залишається стабільно високою.

На сьогодні на території України по плану працюють чотири АЕС: Ровенська, Хмельницька, Південно-Українська та Запорізька АЕС, а в експлуатації знаходиться 15 енергоблоків з енергетичними реакторами. А відповідно до стратегії розвитку енергетичного комплексу України, до 2030 року в країні намічене зведення низки нових атомних електростанцій.

Гідроенергетичні потужності України представлені Дніпровським і Дністровським каскадом ГЕС, Київською гідроакумулюючою станцією (ГАЕС) і низкою малих ГЕС. Усі вісім електростанцій об'єднані в одній структурі - ВАТ «Укргідроенерго».

Сьогодні гідроенергетику потрібно ділити на дві складові:

- гідроенергетика, представлена гідроелектростанціями (ГЕС) і гідроакумулюючими станціями (ГАЕС), що є державними і забезпечують електроенергією регіони країни;

- мала гідроенергетика, що використовує води невеликих рік у віддалених і важкодоступних районах, де поблизу немає ліній електропередачі, і куди доставка органічного палива сполучена з великими тимчасовими, технічними і фінансовими труднощами.

Сьогодні в Україні діє близько 50 малих ГЕС, а також майже сотня електростанцій ще підлягають відновленню.

Проблеми металургійного комплексу

Металургійний комплекс складається з чорної і кольорової металургії, що в свою чергу об'єднують основні і допоміжні виробництва - від добування сировини і палива та одержання допоміжних матеріалів до випуску й прокату металевих виробів. Основним виробництвом металургійного комплексу є випуск готового металу, допоміжним - виробництво сплавів.

Підприємства чорної металургії оснащені старим, майже зношеним, допотопним обладнанням, металургійні заводи експлуатуються понад нормативні терміни, існує значна технологічна відсталість у порівнянні з розвиненими країнами.

Низький вміст металу у сировині вимагає збагачення руд. Дана галузь споживає ~20% всього використання прісної води, а тому проблема забезпечення прісною водою є дуже актуальною. Фактично, недостача прісної води є єдиним негативним фактором розвитку чорної металургії. Для виплавки 1т чавуну потрібно 20т прісної води, причому 30% втрачається безповоротно, а інша частина проходить 5-кратну очистку та повертається на підприємство.

У зв'язку з усіма вищеназваними проблемами, виникає одна з найголовніших проблем чорної металургії: неконкурентність та велика вартість продукції, що призводить до «виштовхування» наших підприємств з ринку.

Кольорова металургія - галузь промисловості з виробництва кольорових металів та їх сплавів (алюмінію, магнію, титану, міді, кобальту, олова), рідкісних та дорогоцінних металів.

Розміщення підприємств кольорової металургії зумовлено переважно двома основними факторами - сировинним і енергетичним. Підприємства, які переробляють руди з незначним вмістом основного металу, тяжіють до джерел сировини (виплавка ртуті, нікелю, рідкісних металів та ін.)

Нині на відміну від чорної кольорова металургія в Україні розвинута порівняно слабо. Пов'язано це з тим, що у минулому на території нашої країни не було відкрито великих покладів руд кольорових металів, а потреби в кольоровому металі задовольняються й досі за рахунок багатих родовищ з різних районів колишнього СРСР.

На сучасному етапі розвитку науково-технічного прогресу неможливо обійтися без кольорових металів, які є незамінними в машинобудуванні і особливо широко використовуються в таких його галузях, як електронна, електротехнічна, радіо-телевізійна, приладобудівна та ін.

Українська металургія залишається однією з найвідсталіших у світі.

Проблеми паливно-енергетичного комплексу

Останнім часом численні проблеми вугільної галузі в Україні дедалі частіше нагадують про себе гірничими вибухами та обвалами.

Незадовільний стан галузі зумовлений цілим рядом факторів як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. До об'єктивних належить складність гірничо-геологічних умов видобутку вугілля, низький технічний рівень вугледобувних та вуглепереробних підприємств, великий ступінь фізичного і морального зносу основних фондів. Суб'єктивні пов'язані з обмеженістю інвестиційних ресурсів, неефективною системою управління галуззю і відсутністю ринкового механізму ціноутворення на вугільну продукцію.

Недостатні обсяги фінансування та нераціональне їх використання призвели до відставання підготовки запасів вугілля для відпрацювання, занепаду технічного стану шахтного фонду, зниження рівня використання виробничих потужностей, збільшення собівартості вугілля, поглиблення збитковості шахт.

Стан шахтного фонду, навіть попри закриття значної частини неперспективних шахт, залишається незадовільним - у його структурі переважають шахти з обмеженими виробничими можливостями, в яких через «вузькі» місця в технологіях не можна використовувати високопродуктивну техніку, що обмежує перспективи підвищення ефективності їх роботи. Такі шахти потребують реконструкції. Зараз без реконструкції понад 20 років працюють 95% шахт. За останні два десятиріччя було реконструйовано лише 9 підприємств. Це призвело до ускладнення стану гірничого господарства, збільшення довжини гірничих виробок, які треба підтримувати.

Майже половина видобувних механізованих комплексів працюють понад нормативні строки експлуатації, близько 30% основного стаціонарного устаткування повністю вичерпало свій нормативний ресурс експлуатації та потребує заміни.

Атомна енергетика. Атомна енергетика відіграє в Україні важливу роль щодо виробництва електроенергії на її базі. Наша країна посідає третє місце у світі (після Литви і Франції) щодо виробництва електроенергії на душу населення.

У нас є чотири діючі атомні станції і Чорнобильська АЕС, яка виведена з експлуатації. На цих чотирьох атомних станціях працює 13 ядерних блоків.

Наша країна має великі запаси урану. Навіть якщо у нас працюватиме не 13 атомних блоків, як зараз, а 25, то цих запасів вистачить більш як на 100 років.

Проблеми:

- безпека атомних станцій

- продуктивність праці

- власний паливний атомний цикл з урахуванням розвитку паливної енергетики

- створення системи науково-технічної підтримки атомної енергетики нашої країни

- створення власного циклу з переробки відпрацьованого ядерного палива.

Проблема лісових ресурсів

Загальний обсяг лісокористування в Україні становить 14,4 млн. куб. метрів, у тому числі основного користування - 6,7 млн. куб. метрів, що задовольняє потреби народного господарства лише на 25 - 27 відсотків. У зв'язку з дефіцитом деревини щорічна потреба в її завезенні становить 30 млн. куб. метрів.

Сучасний екологічний стан лісів зумовлюється як рівнем та інтенсивністю антропогенного впливу, так і зростаючим техногенним навантаженням, що порушує природну стійкість і середовищно-формуючі функції лісових екосистем. Лише за останнє десятиріччя в Україні загинуло від промислових викидів 2,5 тис. гектарів лісових насаджень, радіаційного забруднення через аварію на Чорнобильській АЕС зазнали 3,5 млн. гектарів лісів, що потребує обмеження лісокористування, удосконалення системи протипожежної безпеки лісів. В середньому щороку виникає 3500 лісових пожеж на площі 4000 гектарів.

Природні умови існування лісів країни суттєво змінені під впливом людської діяльності. ЇЇ наслідки проявляються в забрудненні атмосфери і ґрунтів, зниженні рівня ґрунтових вод, зміні лісорослинних умов під впливом рекреації. Особливо вагомими для лісового господарства України є масштабні зміни умов росту лісів і ведення лісового господарства, пов'язані із глобальним потеплінням клімату і забрудненням значних територій радіонуклідами в результаті аварії на ЧАЕС.

Останнім часом має місце варварське вирубування лісів, що завдає великої шкоди природному середовищу, веде до розбазарювання лісових багатств та до економічних збитків, природних катастроф. Лише на законних підставах лісозаготівлею займається 800 підприємств.

Останніми роками ліси нищаться особливо безжально і дико. Миттєва вигода зваблює багатьох. Спритники діють за принципом: після нас - хоч потоп. Це небачене варварство, оскільки сьогоденні посадки дадуть урожай лише через сто років. Наше щастя, що ліс сьогодні переважно державний. А є ж немало випадків привласнення лісових угідь та селянських земель, на яких процвітає невігластво і спустошення.

Екологічні проблеми

Україна переживає глибоку екологічну кризу, яка пов'язана з надмірним антропогенним навантаженням на її територію. Усі екологічні проблеми, незалежно від того якими галузями вони породженні, нерозривно пов'язані з певною територією. Це завжди просторові проблеми. Їх глибина залежить від структури економіки на тій чи іншій території, від комплексу провідних галузей господарства, розвиток яких обумовлений наявністю відповідних природних ресурсів. А ці ресурси вкрай нерівномірно розподілені по регіонах. Звідси велика строкатість у антропогенному навантаженні на ту чи іншу територію.

...